скачать книгу бесплатно
Тотем i табу
Зигмунд Фройд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У працi «Тотем i табу» (1913) Фройд викладае теорiю походження релiгii та культури, спираючись на основнi постулати своеi теорii. Вiн стверджуе, що розвиток моралi, релiгii та культури обумовлений конфлiктом мiж сексуальним потягом iнцестуозноi спрямованостi (едипiв комплекс, притаманний як iнфантильним особистостям, наприклад дiтям або невротикам, так i представникам iнфантильного первiсного суспiльства – первiсним людям) i суворою забороною подiбних жадань (табу), а також почуттям провини, що провокуе замiщення нездiйсненних бажань сурогатами, що врештi-решт веде до виникнення творчостi як такоi.
Зигмунд Фрейд
Тотем i табу
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, передмова, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Помилки не за Фройдом
У 2019 роцi свiт вшановуе пам’ять Леонардо да Вiнчi з нагоди п’ятисотих роковин його смертi, а кiлька рокiв тому, у 2010-му, вiдносно вузька наукова спiльнота вiдзначила сторiччя невеличкоi брошури Зигмунда Фройда, присвяченоi славетному велетневi Вiдродження. Упродовж пiв тисячолiття висуваються не тiльки новi, щоразу фантастичнiшi розгадки незчисленних таемниць, якi залишив по собi великий iталiець, але також новi, щоразу суперечливiшi, iнтерпретацii легенди, якою стало його життя i безперечна генiальнiсть. Зокрема, останнi сто рокiв не вщухають суперечки навколо однiеi з таких iнтерпретацiй, яку запропонував Зигмун Фройд у своему есе, що стало, як видаеться, першою спробою бiографii славетноi особи на основi психоаналiзу.
17 жовтня 1909 року, повернувшись iз поiздки до Сполучених Штатiв, Фройд пише Густаву Юнгу: «Таемниця характеру Леонардо да Вiнчi раптом стала для мене прозорою». Осяяння зiйшло на вiденського професора, коли вiн звернув увагу на не надто зауважуваний до того фрагмент з нотаток Великого Леонардо, де той згадуе про свое видiння – нiбито з раннього дитинства – «che unni bio venissi ame», тобто «що до мене прилетiв…» – власне про те, хто саме прилетiв, трохи згодом, оскiльки з цього починаеться низка контроверсiй, якi потребують окремого уточнення, i заради чого, власне, замислена ця передмова. Так чи йнак, Фройд бачить у спогадi Леонардо з раннього дитинства ключ, що дозволить здiйснити психоаналiз Леонардо у спосiб, який професор застосовував до своiх пацiентiв, залучаючи найвiддаленiшi спогади i фантазii iхнього дитинства. Результат було викладено в есе, виданому окремою брошурою у травнi 1910 року вiденським видавцем Deuticke пiд назвою «Eine Kindheitserinnerung des Leonardo da Vinci» («Спогад Леонардо да Вiнчi з часiв дитинства»). По Першiй свiтовiй роботу було перевидано з доповненнями у 1919-му i 1923 роцi.
Вибiр для експерименту – спроби влаштувати на канапi психоаналiтика славетну персону з минувшини, загадкового iталiйського генiя – був настiльки закономiрним, наскiльки й випадковим (як в оксиморонi «воля випадку», де випадок надiлений волею). Зигмунд Фройд любив Італiю, особливо доби Вiдродження, про що неодноразово i доволi детально згадуе навiть у своiх наукових роботах, зокрема у «Тлумаченнi снiв». Зигмунд Фройд любив мистецтво, знався на ньому i колекцiонував мистецькi твори. У лондонському будинку-музеi Фройда можна побачити частину колекцii, що прибула з ним пiсля втечi з Вiдня. (Зауважимо, що в колекцii надзвичайно багато артефактiв давньоегипетськоi культури.) На зламi XIX–XX столiть у европейському свiтi стався черговий сплеск зацiкавлення особистiстю Леонардо да Вiнчi, оскiльки тодi вперше було опублiковано чимало з його рукописноi спадщини. Самотнiсть Леонардо, його вiдособленiсть, таемничiсть, прагнення до абсолютного знання, неоднозначне ставлення до Бога i християнства дають пiдстави для розмаiтих концепцiй. Разом з тим широта iнтересiв самого Леонардо дозволяе кожному вченому чи мистецтвознавцевi знайти свiй аспект для вивчення. Ймовiрно, зацiкавившись феноменом Леонардо як поцiновувач мистецтва, Фройд вiдкрив у його бiографii i вдачi матерiал для професiйного аналiзу настiльки спокусливий, що втриматися вiд спроби було просто несила.
Кожен з авторiв, хто писав тодi про Леонардо, претендував на безумовне визнання своеi концепцii на противагу iншим, внаслiдок чого i у науковiй, i у мистецькiй спiльнотi розгорталися запеклi дискусii, письменники нещадно критикували твори своiх колег. Так сталося, наприклад, з двома росiйськими лiтераторами Акiмом Волинським i Дмитром Мережковським, на роман якого «Воскреслi боги. Леонардо да Вiнчi» посилаеться Фройд, стверджуючи, що його автор зумiв «у поетичних зворотах» висловити суть подвiйноi натури Леонардо, якоi не осягли науковцi. А. Волинський i Д. Мережковський разом, у товариствi дружини останнього, Зiнаiди Гiппiус, вирушили у творчу мандрiвку мiсцями Леонардо i обидва написали романи, присвяченi цьому генiевi Вiдродження, пiсля чого навзаем нещадно громили протилежне бачення героя у двох книжках, написаних на тому самому матерiалi, пiд впливом тих самих вражень, водночас i навiть послуговуючись тими самими нотатками (Мережковський закидав друговi також плагiат. Утiм, у iхнiй сварцi могли вiдiграти роль ревнощi через роман Волинського з Гiппiус).
Зигмунд Фройд, висуваючи свое тлумачення життя i творчостi Леонардо, намагаеться вiдповiдати на майбутнi закиди опонентiв вже на сторiнках свого есе; та коли угорський психоаналiтик Ференцi у листi до Фройда висловив свое занепокоення з приводу можливого скандалу, який викличе ця робота, той вiдповiв, що критики не боiться. А коли брошура таки спричинила передбачуваний скандал у науковому свiтi, Фройд написав своему колезi Юнгу (10 серпня 1910): «Саме щодо цього я дуже спокiйний, бо сам я задоволений “Леонардо” i знаю, що справив чудове враження на небагатьох, здатних судити про нього, – на вас, Ференцi, Абрагама i Пфiстера».
Та якщо висновки щодо теоретичноi обгрунтованостi версii Фройда читачевi випадае зробити на свiй розсуд, по ознайомленнi з есе, то питання автентичностi фактiв, якими автор аргументуе своi твердження, варто бодай стисло зважити у свiтлi сучасного становища леонардознавства.
Брак достатнього масиву чiтко задокументованих даних про дитинство Леонардо став очевидною перешкодою, яку Фройд сприймае радше як виклик, ретельно збираючи всi доступнi матерiали. На жаль, доступними для нього були аж нiяк не всi навiть вiдомi на той час документи; а з великою частиною тих, на якi вiденський професор спираеться у своему аналiзi, вiн знайомився за роботами iнших авторiв, часто у перекладах (не завжди точних). Що ж до малярських i графiчних робiт Леонардо да Вiнчi, уточнення iхньоi атрибуцii в останнi десятилiття показало, що З. Фройд мiг бути неправильно поiнформований щодо походження, авторства чи iсторii цих творiв.
Слiд зазначити, що формальна критика аргументiв Фройда бувае надмiру сувора. Нарiжним каменем у будовi всього есе е згадуваний спогад Леонардо з дитинства, коли вiн ще «лежав у колисцi» i до нього нiбито прилетiв «unnibio»[1 - У сучаснiй iт. орфографii«un nibbio».] – iталiйською «шулiка». Фройд – можливо, послуговуючись нiмецьким перекладом з трактату Марii Герцфельд – вживае слово Geier, що на думку численних критикiв е вiдповiдником iталiйськоi назви iншого птаха avvoltoio, стерв’ятника. Саме стерв’ятник е iероглiфiчним символом египетськоi Мут i символом материнства, а також птахом, згадуваним у Гораполлона. Через цю помилку нiбито розвалюеться вся аргументацiя Фройда. Невiдповiднiсть термiнологii заперечувати не випадае, однак слiд би зважити на те, що нiмецький вiдповiдник «шулiки», «Milan», вживаеться рiдко, i скорiше як орнiтологiчний термiн, а на означення шулiки використовують саме слово Geier (як у висловах, засвiдчених з ХV столiття Da? dich der Geier hole! – Щоб тебе шулiка вхопив! Geh zum Geier! – Іди до шулiки! Sich wie ein Geier st?rzen – Накинутись, як шулiка). Якщо Фройд послiдовно вживае всюди слово Geier, то Леонардо не мiг не розрiзняти шулiку i стерв’ятника. Однак шулiка асоцiювався у Давньому Єгиптi з двома iншими божествами – Нефтiс i Ізiдою, з яких остання була, поза рештою, уособленням жiночностi i материнства – Фройд згадуе культ Ізiди у своiх мiркуваннях, але зосереджуеться, собi на лихо, саме на Мут.
Ізiда i Нефтiс в образах шулiк при мумii (ХІІІ ст. до Р.Х.)
Якщо не чiплятися до лiнгвiстичних i орнiтологiчних деталей (зрештою, плутанина з шулiкою i стерв’ятником е поширеним явищем у египтологii як такiй), образ птаха i його символiчний зв’язок з матiр’ю конкретно для Леонардо залишаеться чинним, тож немае пiдстав вiдкидати подальшi мiркування автора у цьому напрямi, включно з появою силуету «Geier» (стерв’ятника/шулiки) на картинi «Святоi Анни втрьох». У листi вiд 17 червня 1910 р. Юнг висловлюе Фройду свiй ентузiазм з приводу есе, i вiн перший знаходить на виставленiй у Луврi картинi обриси грифа, що «його дзьоб саме в паховiй областi». І аж 1913 р. пастор Пфiстер, друг i учень Фройда, публiкуе статтю, що справила на експертне середовище сумнiвне враження. Пфiстер знаходить у композицii тiеi таки картини iншого Geier (див. у текстi есе). Фройд пiдтверджуе обгрунтованiсть вiдкриття у доповненнi до видання 1919 р., але визнае, що «не кожен почуватиметься готовим визнати його переконливим».
Не кожен готовий також визнати переконливою запропоновану Фройдом iнтерпретацiю образiв святоi Анни i Марii в цьому творi Леонардо, згiдно з якою постать Марii уособлюе його мачуху, донну Альб’еру, а свята Анна – це Катерiна, його бiологiчна мати. Таке прочитання е правдоподiбним, хоча не може спростувати iншу iнтерпретацiю: свята Анна – це Мона Лючiя, бабуся, як для Ісуса, а Марiя – рiдна мати. Питання в тому, чи так радикально суперечить версii Фройда альтернативна iнтерпретацiя сцени? Себто що Леонардо жадав би безпосереднього пiклування i любовi Катерiни упродовж усього життя; а бабуся Лючiя, як матрона, спостерiгае за сценою мiж Ісусом i ягням.
У своему есе Фройд надае винятковоi ваги факту незаконнонародженостi Леонардо як ключовiй обставинi, яка визначила емоцiйну атмосферу його дитинства i формування його вдачi, хоча й зазначае, що це «в тi часи не вважалося за велику ваду в суспiльному становищi». Сьогоднi, за понад сто рокiв по написаннi есе, ми можемо ретроспективно зауважити особливостi iсторичного контексту, якi могли позначитись на оцiнках автором обставин iншоi iсторичноi доби й суспiльства, iстотно вiдмiнного вiд Австро-Угорськоi iмперii напередоднi Першоi свiтовоi.
В iталiйських мiстах Кватроченто (XV ст.) позашлюбнi сексуальнi стосунки чоловiкiв з вищих верств суспiльства з жiнками нижчого стану були справою так само повсякденною, як, либонь, у Вiднi часiв Фройда, однак не засуджувалися так гостро, не приховувалися як ганебнi, не ставили жiнок у становище знехтуваних, парiй; вiдповiдно й дiти, народженi поза шлюбом, не були аж так «незаконними», як можна уявити собi з викладу Фройда. Цiлком у межах традицii, таких дiтей приймали i виховували або у батьковiй родинi, або у родинi одного з батькових родичiв. Було заведено, щоб дiти, прийнятi в родину, отримували повний доступ до всiх суспiльних прав i можливостей, якi мала сiм’я, i обмежувалися тiльки у правах законного успадкування нерухомостi. Так сталося з Леонардо, який виховувався у сiм’i батька скорiше за усталеним звичаем, нiж за браком дiтей у першому шлюбi синьйора П’еро, як вважае Фройд.(Строго кажучи, цей шлюб не був бездiтним – у синьйора П’еро з Альб’ерою народилася дочка, що, втiм, прожила тiльки мiсяць.) Також всупереч його припущенням, яким автор надае особливоi ваги, нинi встановлено, що Леонардо потрапив у батькову родину не у вiцi вiд трьох до п’яти, а ще немовлям. Поширеною традицiею флорентiйського Кватроченто було також те, що для дiтей з багатих родин на першi роки життя запрошувалися няньки, i нерiдко дiти на цей час перебували з нянькою окремо вiд своеi сiм’i. Не виключено, що Катерiна, бiологiчна мати Леонардо, виконувала роль такоi няньки – знову ж таки, для флорентiйського Кватроченто, доволi типова домовленiсть. Тому не варто уявляти собi якiсь особливi страждання напiвсироти чи вiдчуття браку батька, на якому наполягае автор, яких мав зазнати малий Леонардо у ранньому дитинствi. Нам вiдомо тепер – але про це не знав Фройд, – що Катерiну дуже скоро (iмовiрно, через вiсiмнадцять мiсяцiв) по народженнi Леонардо видали замiж (за солдата-найманця у вiдставцi Антонiо Бутi на прiзвисько Аккаттабрiга) i уже 1454 року вона народила дiвчинку, Пiру, заледве на два роки молодшу вiд первiстка. (Згодом у цьому шлюбi народилися ще Марiя, Лiзабетта, Франческо i Сандра.) Схоже, Леонардо, вiд дуже раннього вiку, мав дiлити матiр з iншими об’ектами ii любовi. Втiм, тезу автора про неподiльнiсть любовi Катерiни до Леонардо-немовляти – тобто до народження першоi зведеноi сестри – цей факт не спростовуе.
Узагалi, пiднiсши питання про таемничу матiр Леонардо на рiвень визначальних у розумiннi характеру й долi митця i вченого, есе Фройда сприяло iнтенсивним пошукам вiдповiдi на нього впродовж останнiх ста рокiв. Однозначноi вiдповiдi на це питання, мабуть, не буде нiколи за браком фактичних даних (за якими Катерiна могла народити сина чи у 25, чи то у 18 рокiв), але вiденському професору, напевне, цiкаво було б дiзнатися, що з численних версiй на сьогоднi найпереконливiшою видаеться «досi едина, – за визначенням одного з провiдних леонардознавцiв, Алессандро Веццозi, – гiпотеза, яка може обгрунтовано вiдповiсти на кожне питання про матiр Леонардо», за якою мати Леонардо була рабинею багатого флорентiйського лихваря Ваннi, з яким батько Леонардо, синьйор П’еро, був пов’язаний дружнiми i професiйними стосунками i частину майна якого дiстав у спадок по смертi лихваря. Факт походження вiд матерi рабинi (цiкаво, що саме з 1452 року у Флоренцii став дiяти закон, що посилював права власникiв рабiв) не мiг не позначитися на долi, свiтоглядi i вдачi Леонардо; однак Фройд нi у 1910 р., нi до своеi смертi у 1939-му не мiг взяти до уваги цей чинник.
Можна припустити, що маючи доступ до тих матерiалiв, якi маемо сьогоднi, З. Фройд включив у свою систему аргументацii чимало нового i, ймовiрно, не тiльки скоригував би деякi хисткi твердження своеi версii, а поширив би ii на аспекти, якi не наважився обговорювати саме за браком на той час вiдповiдноi фактографii. У своему есе, обговорюючи тему «iдеальноi гомосексуальностi» Леонардо i згадуючи про те, як той оточував себе вродливими хлопчиками i юнаками, своiми учнями, автор не говорить про мотиви – еротичнi або iншi, – якi схиляли Леонардо до використання iх як натурникiв, з конкретними результатами такоi роботи, як у випадку Джан Джакомо Капроттi, бiльш вiдомого як Салаi, одного з улюблених учнiв Леонардо. Молодик став моделлю для жiночоi постатi Монни Ванни, або «Оголеноi Джоконди», спiльноi роботи самого Леонардо i Салаi. Подiбнiсть з портретом юного учня е бiльш нiж очевидною у картинi «Святий Іоанн Хреститель». Але ж тiльки у 1991 р. у Нiмеччинi вигулькнув так званий «Втiлений янгол», малюнок Майстра з явним еротичним змiстом, надзвичайно подiбний до картини Леонардо «Святий Іоанн Хреститель» (1508–1513), що зберiгаеться у Луврi. Щоправда, зображення прутня у станi ерекцii на малюнку «Янгола» мае вiдмiнний тон через застосування сангiни: не виключають, що йдеться про «жарт» учнiв Леонардо – не перший i не останнiй, це видно з деяких аркушiв «Атлантичного кодексу» (зокр., 132v i 133v).
Салаi. Монна Ванна
Леонардо да Вiнчi. Ескiз (Музей Конде)
Леонардо да Вiнчi. Так званий «Втiлений янгол»
Знавець мистецтва З. Фройд мiг, однак, помилятися щодо мотивiв написання «Святоi Анни втрьох». Зазначаючи, що Леонардо обрав сюжет, який «нечасто зустрiчаемо в iталiйському живописi», автор не враховуе, що саме на той час, коли Леонардо брався до цього сюжету, культ cвятоi Анни в Італii зазнав виняткового пiднесення. Попри те, що доктрину Непорочного зачаття Марii cвятою Анною офiцiйно сповiдували на той час тiльки францисканцi, легенда ця набула надзвичайноi популярностi, i з колишнiй францисканець Папа Сикст IV зробив день святоi Анни обов’язковим святом i заборонив теологам засуджувати iдеi Непорочного зачаття нею Марii як ересь. Тому картина Леонардо створювалась в атмосферi посиленого загального зацiкавлення бабусею Ісуса, яка стала символом цноти, дублюючи в цьому свою доньку i залишаючись символом материнства. Знову ж таки, цi обставини не пiдважують мiркувань Фройда, але могли б змiнити характер аргументацii, якби були йому вiдомi.
Можливо, головним закидом Фройду з боку критикiв його есе, «навiть з числа друзiв», стало те, що вiн ступився на чужу територiю, тлумачачи мистецтво через методи психологii. Робота засновника психоаналiзу, яка грунтувалася на смiливих твердженнях про сексуальнiсть i особистiсть Леонардо i про те, як твори мистецтва спiввiдносяться з реальним життям, стала класичним твором в iсторii психологii, але упродовж понад ста рокiв залишаеться майже непомiченою мистецтвознавством, попри нечисленнi виключення, якими стали свого часу працi iсторикiв мистецтва Кеннета М. Кларка або Мейера Шапiро.
Хтозна, чи мистецтво пiдлягае теоретизуванню й поясненню з точки зору психологiчноi науки, надто коли фактичний матерiал такий обрiдний i непевний, як у випадку, обраному Фройдом, але глибоке розумiння психiки i сексуальностi у його спробi пояснити рушiйнi сили, що керували iнтересами i мотивували Леонардо, аж нiяк не баналiзують постать велетня Вiдродження. Авторитетний американський психоаналiтик Джозеф Лiхтенберг в iнтерв’ю Лiндi Гунсберг (квiтень 2010) зауважив: «Фройд допустився помилок щодо Леонардо, але вiн знав, як функцiонуе генiй. Такого Леонардо вiн вигадав, щоб написати свое есе».
В. Чайковський
Дитячий спогад Леонардо да Вiнчi
I
Коли психоаналiтичне дослiдження – зазвичай вдовольняючись кволiшим людським матерiалом – наближаеться до велетнiв духу, то робить це геть не з тих мотивiв, якi спадають на думку обивателевi – не для того, щоб «осяйне очорнити й пiднесене у куряву стягти»[2 - «…das Strahlende zu schw?rzen und das Erhabene in den Staub zu ziehen» – рядки з «Орлеанськоi дiви» Ф. фон Шиллера (прим. пер.).]; не заради задоволення зменшити прiрву мiж довершенiстю iдеалу i недосконалiстю пересiчного. Натомiсть, варто зрозумiти у славетних все, що ми в них бачимо, бо навiть iм не завдае сорому коритися законам, якi однаково суворо керують нормальною i хворобливою дiяльнiстю людини.
Один з корифеiв iталiйського Вiдродження, Леонардо да Вiнчi (1452–1519), визнання зажив уже серед своiх сучасникiв, i вже iм його постать видавалася такою таемничою, як нам. Всебiчно обдарований генiй, «обриси якого можна тiльки прочувати, але нiколи – пiзнати»[3 - Слова Якоба Буркхарда, цитованi О. Константиновою (прим. авт.).], на тогочасний свiт вiн вирiшально вплинув як художник, i тiльки нам судилося визнати його велич як натуралiста й iнженера, який уживався в ньому з митцем. Попри залишенi ним живописнi шедеври – тим часом як його науковi вiдкриття залишалися неопублiкованими й неоцiненними – дослiдник у його вдачi нiколи не поступався художниковi, ба навiть тиснув на такого, а зрештою, здаеться, взяв над ним гору. Вазарi вкладае у його вуста слова самокатування в останнi години життя, мовляв, вiн образив Бога та людей, не виконавши свого обов’язку перед мистецтвом[4 - «Egli per reverenza, rizzatosi per sedere sul letto, contando il mal suo e gli accidenti di quello, mostrava tuttavia quanto aveva offeso Dio e gli uomini del mondo, non avendo operato nell’arte come si conveniva». [З побожностi сiвши у лiжку i виповiдаючи обставини своеi недуги, вiн, однак, свiдчив, як образив Бога i людство, не виконавши у мистецтвi, що належало] Дж. Вазарi (прим. авт.).]. І нехай бувальщина Вазарi не вiдзначаеться нi зовнiшньою, нi внутрiшньою переконливiстю, вона е частиною легенди, яка почала снуватися навколо таемничоi постатi Майстра ще за життя, тож становить незаперечну цiннiсть як свiдчення про думку його сучасникiв.
То що перешкодило iм осягнути багатограннiсть генiя Леонардо? В жодному разi не його рiзнобiчнiсть як така, що дозволила йому, при дворi герцога Мiлана, Лодовiко Сфорци, званого Іль Моро, виступати виконавцем гри на щойно сконструйованiй власноруч лютнi, або писати тому ж таки герцоговi листа, вихваляючи своi здiбностi цивiльного архiтектора i вiйськового iнженера. Зрештою, поеднання розмаiтих талантiв у однiй особi е типовим для дiячiв доби Вiдродження; хоча, маемо вiдзначити, що Леонардо став найяскравiшим прикладом цього. Вiн також не належав до того типу генiiв, що, обдiленi зовнiшньою вродою, i, своею чергою, байдужi до зовнiшнiх форм життя, у хворобливому смутку уникають людськоi марноти. Навпаки, вiн був поставний, гармонiйноi будови вродливець, надзвичайноi фiзичноi сили, мав витонченi манери, чарував дотепнiстю й вишуканiстю мови, веселий i до всiх лагiдний. Вiн оточував себе красою, любив ошатно вбиратися i цiнував життевi втiхи. У своему трактатi про малярство (Trattato della Pittura), порiвнюючи мистецтво живопису зi спорiдненими жанрами, вiн так змальовуе труднощi, що чекають на скульптора: «…обличчя залiплене мармуровим пилом так, що вiн схожий на пекаря, з нiг до голови у мармуровiй крихтi, наче йому у спину снiгом мело; а по всiй хатi розкиданi кам’янi уламки i все у пилюцi. Живописець у геть iншому становищi… бо сидить зручно влаштований, гарно вбраний i вмочае легенькi пензлики у приемного кольору фарби. Вiн одягаеться ошатно, на свiй смак, житло його прикрашене картинами i бездоганно чисте. Вiн часто перебувае у товариствi музик або читцiв розмаiтих творiв, якi вiн може слухати собi на втiху, без гупання молоту чи iншого неприемного супроводу».
Ймовiрно, уявлення про щасливого, променисто-радiсного Леонардо правильнiше пов’язувати з його першим i тривалiшим перiодом життя. Згодом, коли занепад влади Лодовiко Моро змусив Майстра залишити забезпечене становище i згiдний з його iнтересами стиль життя у Мiланi й шукати долi з поперемiнним успiхом деiнде, аж до останнього притулку у Францii, блиск його темпераменту зблякнув, а натомiсть виразнiшими зробилися химернi риси його вдачi. Дедалi помiтнiше зацiкавлення науками, коштом iнтересу до мистецтва, теж поглиблювало розкол мiж його особистiстю i сучасниками. Всi тi студii – на якi вiн, на iхню думку, тiльки марнував свiй час, замiсть старанно виконувати художнi замовлення i збагачуватися, як його колишнiй однокашник Перуджино – здавалися сучасникам легковажними примхами, а то й служiнням «чорному мистецтву». Ми розумiемо Леонардо краще, знаючи з його нотаток, на що вiн замiрявся. У часи, коли авторитет церкви заледве почав поступатися античностi, а практичнi науковi пошуки заледве допускалися, цей попередник Бекона i Коперника – в усьому iх гiдний – неминуче опинився в iзоляцii. Розчленовуючи трупи коней i людськi, конструюючи лiтальнi апарати, або вивчаючи харчування рослин та iхню реакцiю на отрути, вiн, природно, дуже вiддалявся вiд коментаторiв Арiстотеля i наближався до зневажених алхiмiкiв, у лабораторiях яких експериментальнi дослiдження знайшли хисткий притулок у ту несприятливу добу.
На його малярствi це позначилося тим, що Майстер неохоче брав у руки пензлi, малював дедалi менше, початi роботи, здебiльшого, позалишав незакiнченими, не надто опiкувався долею своiх творiв. Саме за таке ставлення дорiкали йому сучасники, для яких воно залишалося загадковим.
Пiзнiшi шанувальники Леонардо намагалися очистити його образ вiд ганджу мiнливостi. Мовляв, те, що закидають Леонардо, е загальною рисою великих художникiв: навiть енергiйний Мiкеланджело, цiлковито вiдданий мистецтву, залишив чимало незавершених робiт – так само не з власноi вини, як Леонардо. Поза тим, наполягають знавцi, деякi картини були не такими незавершеними, як вiн сам стверджував, i те, що публiка називае шедевром, творцевi може здаватися недостатнiм втiленням його намiрiв – йому ввижаеться iдеал, який вiн вiдчайдушно намагаеться вiдтворити. І у будь-якому разi, стверджують вони, художник найменше вiдповiдальний за долю своiх творiв.
Попри обгрунтованiсть деяких з наведених аргументiв, вони аж нiяк не вичерпно пояснюють стан справ у випадку Леонардо. Болiсна боротьба з задумом, остаточнi зусилля з його втiлення, байдужiсть до його майбутньоi долi можна спостерегти у багатьох iнших художникiв, але у Леонардо така поведiнка виявляеться граничною мiрою. Едмондо Сольмi[5 - Edmondo Solmi (1874–1912), професор, iталiйський iсторик i фiлософ, був експертом з мистецтва доби Вiдродження (прим. пер.).] (1910, с. 12) наводить слова одного з його учнiв: «Pareva, che ad ogni ora tremasse, quando si poneva a dipingere, e per? non diede mal fine ad alcuna cosa cominciata, considerando la grandezza dell’ arte, tal che egli scorgeva errori in quelle cose, che ad altri parevano miracoli»[6 - Іт. – «Здавалося, вiн тремтiв щоразу, коли брався до живопису, але нiколи не закiнчив нiчого з початого, маючи таку високу думку про велич мистецтва, що бачив помилки в тих речах, якi iншим здавалися дивовижними».]. Його останнi картини, «Леда», «Мадонна дi Сант Онофрiо», «Вакх» та «Юний Іоанн Хреститель», залишилися незавершеними, «come quasi intervenne di tutte le cose sue»[7 - Іт. – «…як сталося майже з усiма його творами».]. Ломаццо,[8 - Ломаццо Джованнi Паоло – мiланський художник i теоретик мистецтва XVI ст. – доби маньеризму (прим. пер.).] який виконав копiю «Святоi Вечерi», згадуе у терцинi легендарну неспроможнiсть Леонардо закiнчити своi роботи:
Protogen che il penel di sue pitture
Non levava, agguaglio il Vinci Divo,
Di cui opra non ? finita pure.[9 - За N. Smiraglia Scognamiglio. Ricerche e Documenti sulla giovinezza di Leonardo da Vinci. Napoli, 1900 (прим. авт.).]
[Протоген, що пензель з полотном не розлучав,
Подiбний був до дивного Да Вiнчi,
Який своiх творiнь нiколи не скiнчав].
Стало приказкою те, як повiльно працював Леонардо. По найретельнiших попереднiх дослiдженнях, вiн писав «Святу Вечерю» у мiланському монастирi Санта-Марiя делле Грацiе упродовж трьох рокiв. Один з його сучасникiв, письменник Маттео Банделi, що був тодi молодим ченцем у монастирi, розповiдае, що Леонардо часто, рано вранцi видершись на риштування, не випускав пензля з рук до сутiнкiв, навiть не думаючи про iжу чи питво. Потiм, по кiлька днiв, не торкався роботи; iнодi годинами вистоював перед живописом i втiшався, оглядаючи його. Іншим разом, просто з Мiланського замку, де саме формував модель кiнноi статуi Франческо Сфорци, вiн приходив до монастиря, щоб покласти кiлька мазкiв на одну з фiгур, i одразу йшов геть[10 - За W. von Seidlitz Leonardo da Vinci, der Wendepunkt der Renaissance, 1909. Том I., с. 203 (прим. авт.).]. За словами Вазарi, вiн чотири роки працював над портретом Мони Лiзи, дружини флорентiйця Франческо дель Джокондо, i нiяк не мiг довести роботу до кiнця. Ця обставина також може пояснюватися тим фактом, що картина нiколи не була передана замовниковi, а залишилася у Леонардо, який взяв ii з собою у Францiю[11 - За W. von Seidlitz Leonardo da Vinci, der Wendepunkt der Renaissance, 1909. Том ІІ, с. 48 (прим. авт.).]. Придбаний королем Франциском I, портрет зараз становить один з найбiльших скарбiв Лувру.
Порiвняння свiдчень про стиль роботи Леонардо з вмiстом надзвичайно численних залишених ним ескiзiв i етюдiв схиляе нас вiдкинути припущення, буцiмто у ставленнi Леонардо до свого мистецтва могла виявлятися мiнливiсть чи несталiсть. Навпаки, вiдзначаеться цiлковите занурення у роботу, багатство варiантiв, вибiр мiж якими передбачае вагання, вимоги, якi складно задовольнити, i гальмування у виконаннi, яке неможливо виправдати самою тiльки гонитвою творця за iдеалом. Вiд самого початку типова загайнiсть Леонардо у роботi видаеться симптомом цього гальмування, провiсником його вiдвернення вiд живопису у пiзнiшi роки[12 - W. Рater: «У певний перiод свого життя вiн, безперечно, майже перестав бути художником» (Die Renaissance. Aufl. 2. 1906). (Прим. авт.).]. Саме воно визначило – не сказати б, що геть незаслужену – долю «Святоi Вечерi». Леонардо не мiг примиритися з особливостями фрескового живопису, який вимагае швидкоi роботи – доки грунт залишаеться вологим; з цiеi причини митець обрав олiйнi фарби, повiльне висихання яких дозволяло йому працювати над картиною вiдповiдно до його гумору, настрою i вiльного часу. Але цi фарби не трималися на стiнi, вiдвалювалися вiд грунту; до цього додалися нерiвностi муру й подальша лиха доля будiвлi – все разом спричинило неминуче псування живопису[13 - Пор. у W. von Seidlitz, Die Geschichte der Restaurations- und Rettungsversuche (прим. авт.).].
Унаслiдок неуспiху дальших спроб з тим самим технiчним експериментом, загинуло зображення кавалерiйськоi битви при Анг’ярi на стiнi Дорадчоi Зали Синьйорii у Флоренцii, до якого вiн згодом узявся у суперництвi з Мiкеланджело i теж покинув незавершеним[14 - Як видаеться, у 2011–2012 група, очолювана Маурiцiо Серачiнi, отримала докази iснування пiд фресками Вазарi давнiшого муру з залишками фрески Леонардо, яка вважалася цiлковито знищеною (прим. пер.).]. Складаеться враження, що тут стороннiй iнтерес до експериментаторства спершу пiдтримував у Леонардо художника, а згодом спричинив до пошкодження твору.
Вдача Леонардо виявляе також iншi незвичнi риси й сповнена суперечностей. Доволi наочними видаються певна його бездiяльнiсть i байдужiсть. У часи, коли кожне прагнуло здобути якнайширший простiр для своеi дiяльностi, що, звiсно, потребувало енергiйного вияву агресii проти суперникiв, вiн усiх дивував своею погiднiстю, уникаючи будь-якоi конкуренцii чи суперечок. Вiн був м’яким i добрим до всiх; вiдмовився, як розповiдають, вiд споживання м’яса, бо не вважав справедливим позбавляти тварин iхнього життя, i тiшився тим, що купував на ринку пташок i випускав iх на волю[15 - E. М?ntz, Lеonard dе Vinci. Paris, 1899. S. 18 (У своему листi з Індii до одного з Медiчi, про це дивацтво Леонардо згадуе один з сучасникiв. За J. P. Richter.) (Прим. авт.)]. Вiн засуджував вiйну i кровопролиття i визначав людину не так царем природи, як найгiршим з диких звiрiв[16 - F. Botazzi, Leonardo biologo e anatomico. Conferenze fiorentine, 1910 (прим. авт.).]. Але ця жiноча тендiтнiсть почуттiв не перешкоджала йому супроводжувати засуджених злочинцiв до страти, щоб робити ескiзи iхнiх спотворених жахом облич, анi винаходити найжорстокiшу наступальну зброю, чи вступити на службу головним вiйськовим iнженером до Чезаре Борджiа. Вiн часто здавався байдужим до добра i зла, можливо, вимiрюючи цi категорii за своiм особливим стандартом. Вiн супроводив Чезаре як активний учасник вiйськовоi кампанii, що вiддала область Романьi у руки цього найжорстокiшого i найпiдступнiшого з деспотiв. Жоден рядок у нотатниках Леонардо не мiстить жодноi критики чи схвалення подiй тих днiв. Порiвняння з гете пiд час французькоi кампанii тут не варто вiдхиляти.
Якщо бiографiчне дослiдження по-справжньому прагне проникнути у душевне життя особистостi, не слiд, як це вiдбуваеться у бiльшостi бiографiй, з делiкатностi чи моралiзму, замовчувати сексуальне життя чи сексуальнi схильностi цiеi особи. Про Леонардо у цьому розумiннi нам вiдомо дуже мало – i цей факт важливий як такий. У добу боротьби мiж буйною розбещенiстю й похмурим аскетизмом Леонардо виступае зразком холодного вiдторгнення сексуальностi, неочiкуваного для художника, поцiновувача жiночоi вроди. Сольмi наводить вислiв Леонардо, що демонструе його фригiднiсть: «Акт продовження роду i все, з ним пов’язане, настiльки огидне, що людство скоро вимерло б, якби не глибоко укорiнена традицiя та не гарненькi личка й чуттевi схильностi»[17 - E. Sоlmi. Leonardo da Vinci [Deutsche ?bersetzung von E. Ilirschberg.] Berlin, 1908 (прим. авт.).]. Посмертний архiв Леонардо, що включае документи не тiльки з науковоi проблематики, але також геть тривiальнi, якi видаються нам заледве гiдними такого великого розуму (алегорична iсторiя природи, байки, дотепи, пророцтва[18 - Marie Herzfeld: Leonardo da Vinci der Denker, Forscher und Poet. Jena, 1906 (прим. авт.).]), цнотливий до ступеня такоi абстиненцii, що у белетристицi здивувала б навiть сьогоднi. У своiх нотатках вiн так стережеться всього сексуального, наче Ерос, запорука пiдтримання життя, не е гiдним цiкавостi дослiдника[19 - Винятком може бути його збiрка belle facezie, дотепiв. Див. у M. Herzfeld, Leonardo da Vinci, с. 151 (прим. авт.).]. Вiдомо, як часто великi художники в ескiзах дають волю своiм еротичним фантазiям i навiть непристойностi; у випадку Леонардо, натомiсть, маемо лише кiлька анатомiчних зображень внутрiшнiх статевих органiв жiнки, схему розташування плоду в утробi матерi тощо[20 - Малюнок Леонардо з зображенням статевого акту у поздовжньому розрiзi тiл, що не може, звiсно, називатися непристойним, мiстить кiлька курйозних помилок, вiдзначених доктором Р. Райтлером (Internat. Zeitschrift fur Psychoanalyse. 1916/17. IV) i розглянутих у контекстi психологiчноi характеристики Леонардо:«…надмiрний дослiдницький потяг геть вiдмовив йому у зображеннi статевого акту – як видаеться, внаслiдок дедалi бiльшого сексуального витiснення. Чоловiча постать представлена у повний зрiст, жiноча – лише частково. Хто гляне неупередженим оком на горiшню частину цього етюда, так що решта буде чимсь закрита, побачить скорiше жiночу голову – хвилястi пасма, що спадають на чоло i вздовж спини майже до четвертого чи п’ятого хребця, тiльки пiдкреслюють це враження. Жiночi груди демонструють два недолiки: по-перше, естетичний, окреслюючи некрасивi обвислi перса, а по-друге, анатомiчну неточнiсть, бо, як дослiдник, Леонардо, либонь внаслiдок свого вiдсторонення вiд усього сексуального, не оглянув достатньо уважно соски годувальницi.].
Навряд чи Леонардо колись у життi стискав у любовних обiймах жiнку, i не вiдомо, щоб вiн колись мав iнтимний духовний зв’язок з жiнкою, як Мiкеланджело з Вiтторiею Колонною. Коли вiн iще мешкав на правах учня у домi майстра Вероккйо, юного Леонардо разом з iншими молодиками звинуватили у заборонених гомосексуальних стосунках, але зрештою його було виправдано[21 - само зручно, як це робили нашi пращури. Така поза вiдображае намiр перебувати у жаданому станi тривалий час. Жiночнi риси чоловiчого обличчя виявляють неприховану огиду: брови насупленi, погляд гидливо звернений убiк, губи стисненi, а куточки рота опущенi. У цьому виразi обличчя немае нi задоволення, нi прихильностi, нi блаженства, нi, бодай, поблажливостi – самi тiльки обурення i огида.Грубоi помилки Леонардо допустився у зображеннi нижнiх кiнцiвок пари. Нога чоловiка мала би бути правою: оскiльки два тiла у статевому актi Леонардо зображуе у анатомiчному поздовжньому перерiзi, то лiва нога чоловiка мае бути поверх площини зображення, а жiнцi, навпаки, з цiеi таки причини слiд було намалювати лiву ногу. Фактично Леонардо переплутав жiночу i чоловiчу ноги: постатi чоловiка дав лiву, а жiнцi – праву. Щодо пiдмiни найпевнiше свiдчать великi пальцi нiг партнерiв, оберненi всередину.Уже виходячи з цього анатомiчного малюнка, можна було б визначити, як великого художника i дослiдника заплутало витiснення лiбiдо».Утiм, цi мiркування Райтлера було пiддано критицi: неприпустимо з недбалого малюнка виводити такi серйознi висновки – зрештою, достеменно не встановлено, чи частини малюнка становлять одне цiле (прим. авт.).Насправдi, впродовж життя Леонардо звинувачення у содомii висувалися проти нього двiчi. Вдруге, як видаеться, його врятувало високе суспiльне становище другоi особи (прим. пер.).]. Пiдозра впала на нього, схоже, через те, що запрошував натурником хлопчину з сумнiвною репутацiею[22 - Згiдно з Scognamiglio (1900, с. 49), цей епiзод згадуеться у Codex Atlanticus у неяснiй фразi, яку по-рiзному тлумачать: «Quando io feci Domeneddio putto voi mi metteste in prigione, ora s’io lo fo grande, voi mi farete peggio». [Коли я написав Доменеддiо хлопчиком, ви мене кинули у в’язницю, нинi, якщо я напишу його великим, ви менi заподiете гiрше] (прим. авт.).]. Ставши майстром, вiн оточував себе вродливими пiдлiтками, приймаючи iх учнями. Останнього з тих учнiв, Франческо Мельцi, який супроводжував учителя у Францiю i залишався з ним аж до його смертi, Леонардо призначив своiм спадкоемцем. Не подiляючи впевненостi, з якою сучаснi бiографи великого iталiйця вiдкидають iмовiрнiсть сексуальних вiдносин мiж ним i його учнями як безпiдставну образу славетного, набагато правдоподiбнiшим слiд вважати, що нiжнi стосунки Леонардо з юнаками не доходили до статевих дiй. Не варто взагалi було б очiкувати вiд нього високоi сексуальноi активностi.
Особливiсть такого емоцiйного i сексуального життя у контекстi подвiйноi натури Леонардо як художника i дослiдника можна зрозумiти лише в одному сенсi. З бiографiв, яким психологiя взагалi часто чужа, тiльки один, Едмондо Сольмi, на мiй погляд, наблизився до розв’язання загадки. Але письменник Дмитро Сергiйович Мережковський, який обрав Леонардо як героя великого iсторичного роману, обгрунтував на цьому розмежуваннi свое розумiння незвичайноi особистостi, яке дуже виразно висловив – нехай не у сухих термiнах, а у поетичних зворотах[23 - Д.С. Мережковский: «Леонардо да Винчи. Биографический роман конца XV столетия». Це другий роман з трилогii «Христос и Антихрист»; двi iншi частини називаються «Юлиан Отступник» i «Петр Великий и Алексей» (прим. пер.).]. Сольмi судить про Леонардо так: «Але незадоволене бажання зрозумiти все довкола i холодним розумом проникнути у найглибшу таемницю iдеального прирекло роботи Леонардо на довiчну незавершенiсть». В одному з есе Флорентiйських Конференцiй наводиться вислiв Леонардо, що демонструе його вiру i надае ключ до його вдачi:
Nessuna cosa si pu? amare n? odiare, se
prima no si ha cognition di quella[24 - F. Воtazzi, Leonardo biologo e anatomico. 1910, с. 193 (прим. авт.).].
Тобто, «нiщо не можна любити чи ненавидiти, не набувши спершу знань про це щось». Те саме повторюе Леонардо у «Трактатi про малярство», де вiн, здаеться, захищае себе вiд закидiв щодо браку релiгiйностi:
«То нехай огудники радше помовчують, бо така дiя е способом показати майстровi незлiченнi дива, i це також спосiб полюбити великого Винахiдника, бо воiстину велика любов випливае з великого знання коханого предмета, а якщо ти мало знаеш про нього, то й любитимеш мало чи взагалi не любитимеш».
У цих висловлюваннях Леонардо не варто шукати вагому психологiчну iстину, оскiльки вони цiлковито хибнi, i Леонардо мав знати це не гiрше за нас. Неправда, буцiмто люди здатнi утриматися вiд любовi чи ненавистi, не вивчивши спершу предмет своiх почуттiв – навпаки, вони залюблюються iмпульсивно i керуються емоцiйними мотивами, якi не мають нiчого спiльного з пiзнанням i якi скорiше послаблюються роздумами чи мiркуваннями. Леонардо радше натякав, що любов, якою послуговуються люди, неналежна i необ’ективна, а треба любити, стримуючи афект i пiддаючи його розумовому опрацюванню; тiльки пiсля того, як вiн витримае iнтелектуальне випробування, можна давати йому волю. Отже, ми розумiемо, Леонардо хоче нам сказати, що такого способу тримаеться вiн, i що варто було б також усiм ставитися до любовi й ненавистi так, як вiн.
І здаеться, вiн такого способу справдi тримався. Вiн володiв своiми почуттями i пiддавав iх дослiдженню, вiн не любив, не ненавидiв, а питав себе, звiдки походить i що означае те, що йому випадае любити чи ненавидiти, тож, спочатку вiн поставав байдужим до добра i зла, до краси i потворностi. У процесi дослiдження любов i ненависть втрачали своi етичнi ознаки i обидвi перетворювалися на однаковий iнтелектуальний iнтерес. Насправдi, Леонардо не був безпристрасним, йому не бракувало божественноi iскри тiеi непрямоi або безпосередньоi рушiйноi сили – il primo motore – людськоi дiяльностi. Вiн лише перетворив свою пристрасть на допитливiсть. Тодi вiн узявся до студiй з тiею наполегливiстю, сталiстю i глибиною, що випливае з пристрастi, i на злетi iнтелектуальних звершень, коли знання було здобуто, вiн дозволив тривалий час стримуваним афектам вирватися i плинути вiльним струменем, як рукав рiчки, що здобув собi власне русло. На висотi пiзнання, осягнувши велику частину цiлого, охоплений вiдчуттям патосу, вiн в екстатичних виразах вихваляв велич тiеi частини творiння, яку вивчав, або, ховаючись у релiгiйнi шати, – велич Творця. Сольмi правильно розгадав цей процес перетворення у Леонардо. Цитуючи пасаж, у якому Леонардо возвеличуе вищий iмпульс природи («O mirabile necessita…»), вiн зазначае: «Tale trasfigurazione della scienza della natura in emozione, quasi direi, religiosa, ? uno dei tratti caratteristici de’ manoscritti vinciani, e si trova cento e cento volte espressa…» [Це перетворення природознавства на емоцii, майже, я б сказав, релiгiйнi, е однiею з характерних рис рукописiв да Вiнчi, що виявляеться сто по сто разiв…][25 - E. Sоlmi, La resurrezione etc. 1910, с. 11 (прим. авт.).].
Леонардо називали iталiйським Фаустом за його ненаситне i невгамовне прагнення до пiзнання. Та навiть, якщо ми знехтуемо фактом можливого зворотного перетворення жаги до пiзнання на радощi життя, яке передбачаеться у трагедii Фауста, можна зауважити, що система Леонардо нагадуе спосiб мислення Спiнози.
Перетворення психiчного мотиву на рiзнi форми дiяльностi, мабуть, так само не вiдбуваеться без втрат, як у випадку фiзичних перетворень. Приклад Леонардо показуе, яким вимогливим е цей процес. Не любити, перш нiж отримаеш повне знання про об’ект любовi – це передбачае болiсну затримку. А по досягненнi необхiдного пiзнання ми вже не любимо i не ненавидимо у власному сенсi слова; особа залишаеться поза любов’ю та ненавистю. Особа дослiджувала, а не любила. Ймовiрно з цiеi причини життя Леонардо було набагато бiднiшим на любов, нiж у iнших видатних особистостей i великих митцiв. Бурхливi пристрастi, що iншим ятрять i пожирають душу упродовж бiльшоi частини iхнього життя, здавалось би, обминули його.
На послiдовникiв Леонардо на цьому шляху чекають також iншi наслiдки. Замiсть того щоб дiяти i творити, тiльки дослiджуеш. Той, хто починае упiзнавати велич всесвiту i його потреби, легко забувае власне незначуще «Я». Коли людина схиляеться у захватi i стае по-справжньому смиренною, вона забувае, що сама е частиною цiеi живоi сили, i, домiрно своеi особистостi, мае право докладати зусиль до змiни курсу, в якому рухаеться свiт – той свiт, у якому незначущий е не менш дивовижним i важливим, нiж великий.
Сольмi вважае, що дослiдження Леонардо почалися з його мистецтва[26 - La resurrezione etc., с. 8; «Leonardo aveva posto, come regola at pittore, lo studio delta natura… poi la passione dello studio era divenuta dominante, egli aveva voluto acquistare non fin la scienza per l`arte, ma la scienza per la scienza» [ «Спочатку Леонардо взявся, як заведено у художникiв, до вивчення природи… потiм пристрасть до студiй стала переважати: вiн захопився не наукою заради мистецтва, але наукою заради науки»] (прим. авт.).]: вiн намагався дослiдити властивостi й закони свiтла, кольору, вiдтiнкiв i перспективи, щоб стати майстром у наслiдуваннi природи i показувати шлях iншим. Імовiрно, вже тодi вiн перебiльшував значення цього знання для малярства. Ідучи за потребою живописця, вiн потiм рухався далi й далi, дослiджував такi об’екти мистецького вiдтворення, як тварини i рослини, пропорцii людського тiла, i, не вдовольняючись зовнiшнiм, заглиблювався у iхню внутрiшню структуру й бiологiчнi функцii, якi, власне, виявляються також у зовнiшньому виглядi й мають вiдображатися у мистецтвi. Нарештi, його цiлковито затягло це непереборне бажання, схиливши до розриву з домаганнями мистецтва, тож вiн вiдкрив загальнi закони механiки i розгадав iсторiю стратифiкацii та скам’янiння долини Арно, аж доки змiг вивести великими лiтерами у своiй книзi пiзнання: Il Sole non si muove («Сонце не рухаеться»). Таким чином, його дослiдження поширилося практично на всi областi природознавства, у кожнiй з яких вiн був першовiдкривачем або хоча б пророком чи попередником[27 - Дивись перелiк його наукових досягнень у прекрасному бiографiчному вступi Марii Герцфельд (Jena, 1906), в окремих есе у Conferenze Fiorentine, 1910 та в iн. вид. (прим. авт.).]. Проте його цiкавiсть уперто спрямовувалася у зовнiшнiй свiт – щось утримувало його вiд дослiдження психiчного життя людей: не знайшлося мiсця для психологii в «Академiа Вiнчана», для якоi вiн намалював дуже вигадливу емблему.
Коли згодом вiн доклав зусиль, щоб повернутися вiд дослiджень до мистецтва, з якого колись починав, Леонардо вiдчув, що його не вiдпускають його новi iнтереси i змiна природи його психiчноi роботи. У живописi його цiкавили, перш за все, проблеми, за якими вiн бачив численнi iншi проблеми – картина, до якоi вiн звик уже у нескiнченних непередбачуваних дослiдженнях природних явищ. Маляр бiльше не здатний був обмежувати своi вимоги, iзолювати твiр мистецтва, вириваючи його з того великого сплетiння взаемозв’язкiв, про яке вiн уже знав як учений. По виснажливiй працi, спрямованiй на вираження всього, що вiн вiдчував у собi, всього, що було пов’язане з твором у його думках, вiн був змушений покинути його незакiнченим або оголосити роботу незавершеною.
Свого часу митець закликав дослiдника до себе на службу, як помiчника; нинi слуга зробився сильнiшим i пригнобив свого господаря.
Коли ми вiдзначаемо у вдачi особи переважання одного единого, гранично розвиненого потягу – як-от цiкавiсть у випадку Леонардо, – ми шукаемо пояснення в особливостях ii конституцii, стосовно ймовiрного органiчного походження яких нiчого напевне не вiдомо. Нашi психоаналiтичнi дослiдження нервово-хворих ведуть нас далi до пошуку двох наступних очiкуваних у кожному конкретному випадку моментiв. Ми вважаемо ймовiрним, що цей надпотужний потяг був активним уже в ранньому дитинствi, i що його найвищий вплив був закрiплений дитячими враженнями; а далi ми припускаемо, що, спочатку спершись на сексуальнi рушiйнi сили для свого вiдновлення, згодом вiн забрав мiсце статевого життя. Така особа, наприклад, дослiджуватиме природу так пристрасно i вiддано, як iнша кохатиме, i, власне, дослiджуватиме, замiсть кохати. Ми б ризикнули зробити висновок про сексуальне пiдсилення не тiльки у випадках дослiдництва, але у бiльшостi iнших випадкiв особливо iнтенсивного потягу.
Спостереження за повсякденним життям показуе нам, що бiльшiсть людей мають можливiсть спрямовувати iстотну частину своiх сексуальних iмпульсiв на професiйну дiяльнiсть. Сексуальний iмпульс особливо придатний для таких перетворень, оскiльки йому притаманна здатнiсть сублiмацii – себто, властивiсть обмiну своеi найближчоi мети на iншi високi цiнностi, вже не сексуальнi. Ми вважаемо доведеною наявнiсть такого процесу в особи, iсторiя дитинства або психiчна iсторiя розвитку якоi показують, що у дитинствi цей потужний потяг служив сексуальним iнтересам. Ми вважаемо додатковим пiдтвердженням цього помiтний занепад сексуального життя особи у зрiлому вiцi – так, нiби сексуальна активнiсть замiняеться дiяльнiстю, обумовленою тим домiнантним потягом.
Застосування цих припущень до випадку дослiдження домiнантного потягу наштовхуеться на особливi труднощi через небажання визнати, що у дiтей присутнiй серйозний статевий iмпульс або що дiти виявляють iстотний сексуальний iнтерес. Втiм, ця недовiра легко усуваеться. Невтомнiсть маленькоi дитини у безнастанному розпитуваннi дорослих може спантеличувати тiльки тих з них, якi не розумiють, що всi цi питання навiднi, i що вони нiколи не припиняться, бо замiняють одне едине питання, яке дитина не ставить. Коли дитина пiдросте i починае розумiти бiльше, цей прояв цiкавостi раптово зникае. Проте психоаналiтичне дослiдження дае нам повне пояснення явища, показуючи, що чимало дiтей – можливо, бiльшiсть – принаймнi, найбiльш обдарованi, проходять перiод, приблизно з третього року життя, який можна визначити як перiод iнфантильних сексуальних дослiджень. У дiтей цього вiку прокидаеться допитливiсть – але не спонтанно, а пiд враженням важливого досвiду – через появу малих братика чи сестрички, або через страх перед ймовiрнiстю такоi подii, в якiй дитина бачить небезпеку для своiх егоiстичних iнтересiв. Дослiдження спрямовуеться на питання, звiдки беруться братики i сестрички – так, якби дитина шукала засобiв захисту вiд небажаноi подii. Ми дивуемось тому, що дитина вiдмовляеться вiрити у запропоновану iй iнформацiю, рiшуче вiдкидаючи, наприклад, генiальну побрехеньку про лелеку. Насправдi, психiчна незалежнiсть починаеться з цiеi недовiри i дитина часто, вiдчуваючи серйознi розбiжностi з дорослими, не пробачае iм обману. Вона з’ясовуе по-своему i здогадуеться, що маля у матерi в черевi, i, керуючись вiдчуттями власноi сексуальностi, формулюе для себе теорiю про походження дiтей вiд iжi, про народження через кишкiвник, про не дуже зрозумiлу роль батька, i десь у той самий час зароджуеться туманне уявлення про статевий акт, який дитинi уявляеться чимсь ворожим, насильницьким. А оскiльки власна статева конституцiя ще не вiдповiдае дiтородженню, дослiдження питання про те, звiдки беруться дiти, приречене на нерозв’язнiсть i мае залишитися незавершеним. Враження вiд цiеi невдачi за першоi спроби iнтелектуальноi незалежностi, як видаеться, е гнiтючим i закарбовуеться глибоко i на тривалий час[28 - На пiдтвердження цих нiбито неймовiрних тверджень, див. мiй «Аналiз фобii п’ятирiчного хлопчика (Analyse der Phobie eines f?nfj?hrigen Knaben, 1909) i аналогiчне спостереження у статтi «Інфантильнi сексуальнi теорii» (Infantilen Sexualtheorien», 1908); я писав: «Цi розумування i сумнiви стають прототипом всiеi пiзнiшоi iнтелектуальноi роботи над проблемами, а перша невдача мае гальмiвний вплив на всi дальшi часи» (прим. авт.).].
Якщо перiод iнфантильного сексуального дослiдництва закiнчуеться енергiйним сексуальним згнiченням, раннiй зв’язок iз сексуальним iнтересом може обумовити майбутню долю дослiдницького потягу за одним з трьох рiзних типiв розвитку. Дослiдництво може зазнати тiеi самоi долi, що сексуальнiсть: допитливiсть вiдтак згнiчуеться, вiльна розумова активнiсть звужуеться на все життя; особливо це уможливлюеться потужним релiгiйним гальмуванням, якого невдовзi зазнае мислення через освiту. Це тип невротичного гальмування. Ми добре знаемо, що набута у такий спосiб психiчна слабкiсть ефективно сприяе виникненню невротичного захворювання. У другому типi iнтелектуальний розвиток достатньо сильний, щоб протистояти дii сексуального згнiчення. Інодi, по зникненнi iнфантильного сексуального дослiдництва, iнтелект надае пiдтримку давнiм асоцiативним зв’язкам, щоб уникнути сексуального витiснення, а згнiчене сексуальне дослiдження повертаеться з несвiдомого як компульсивне мислення – ясна рiч, перекручене i не вiльне, але достатньо сильне, щоб сексуалiзувати iнтелектуальну дiяльнiсть i забарвити ii задоволенням i побоюванням щодо реальних сексуальних процесiв. У цьому випадку дослiдження стае сексуальною дiяльнiстю, часто единою; почуття звiльнення у думках, просвiтлення займае мiсце сексуального задоволення; втiм, нескiнченний характер iнфантильного дослiдження вiдтворюеться також у тому, що це компульсивне мислення нiколи не закiнчуеться, i в тому, що жадане iнтелектуальне вiдчуття розв’язання постiйно вiдсуваеться вдалину.
Унаслiдок особливоi схильностi третiй тип – найрiдкiснiший i найдосконалiший – уникае гальмування думки i компульсивного мислення. І, хоча тут теж вiдбуваеться сексуальне згнiчення, воно не здатне спрямувати iмпульс сексуального задоволення у несвiдоме; проте лiбiдо як таке уникае витiснення, сублiмуючись вiд самого початку у допитливiсть i знову пiдсилюючи потужний дослiдницький iмпульс. Тут теж дослiдництво мае бiльш-менш компульсивний характер i стае замiнником статевоi активностi, але внаслiдок абсолютноi вiдмiнностi психiчного процесу в його основi (сублiмацiя замiсть виринання з несвiдомого) характер неврозу не виявляеться, пiдпорядкованiсть первiсним комплексам iнфантильного сексуального дослiдження зникае, i потяг вiльно переходить на службу iнтелектуальним iнтересам. Вiн зважае на сексуальне згнiчення, яке зробило його таким сильним, завдяки сублiмацii лiбiдо, i уникае будь-якоi сексуальноi тематики.
З огляду на поеднання в особистостi Леонардо неймовiрноi жаги до дослiдництва з украй бiдним сексуальним життям, що обмежувалося, сказати б, iдеальною гомосексуальнiстю, ми схильнi бачити в ньому взiрець третього типу. Найiстотнiший аспект його вдачi i ii таемниця, мабуть, полягае в тому, що пiсля вживання дитячоi допитливостi задля сексуальних iнтересiв вiн змiг сублiмувати бiльшу частину свого лiбiдо у потяг до дослiдництва. Але забезпечити докази цiеi концепцii непросто. Для цього ми мали б отримати уявлення його психiчний розвиток у першi роки дитинства, а сподiватися на такий матерiал, коли данi про [той перiод] його життя мiзернi i непевнi, було б, здаеться, нерозумно – надто, коли йдеться про iнформацiю, i якiй навiть наше поколiння вiдмовляе стороннiм.
Ми мало знаемо про молодiсть Леонардо. Вiн народився 1452 року в маленькому мiстечку Вiнчi мiж Флоренцiею та Емполi, незаконною дитиною, що в тi часи не вважалося за велику ваду у суспiльному становищi. Його батьком був синьйор П’еро да Вiнчi, нотарiус i нащадок нотарiусiв i фермерiв, прiзвище яких походило вiд мiсцини Вiнчi; його мати, така собi Катерiна, ймовiрно, сiльська дiвчина, згодом вийшла за iншого уродженця Вiнчi. Нiщо бiльше стосовно матерi не виринае в iсторii життя Леонардо, тiльки письменник Мережковський вважав, що знайшов якiсь ii слiди. Єдиною чiткою iнформацiею про дитинство Леонардо е правовий документ вiд 1457 року, податковий кадастр, у якому Вiнчi Леонардо згадуеться серед членiв сiм’i як п’ятирiчний незаконний син синьйора П’еро[29 - Scognumiglio. Цит. с. 15 (прим. авт.).]. Оскiльки шлюб синьйора П’еро з Донною Альб’ерою залишався бездiтним, малий Леонардо мiг виховуватися у домi свого батька. Вiн не покидав цей будинок, аж доки не вступив учнем – невiдомо, якого року – у майстерню Андреа дель Вероккйо. У 1472 роцi iм’я Леонардо вже можна було знайти в реестрi членiв «Compagnia dei Pittori». Оце й усе.
II
Один-единий раз, наскiльки менi вiдомо, Леонардо в одному зi своiх наукових нарисiв повiдомляе дещо зi свого дитинства; в уривку, де йдеться про полiт шулiки, вiн раптом перериваеться, щоб вiддатися спогаду, що виринув з пам’ятi про дуже раннi дитячi роки:
«Здаеться, менi заздалегiдь судилося так ретельно вивчати шулiку, бо у моему дуже ранньому спогадi з дитинства менi здавалося, що я лежу в колисцi, а до мене прилетiв шулiка, розтулив менi рота своiм хвостом i багато разiв штовхнув тим хвостом у вуста»[30 - «Questi seriver si distintamente del nibio par che sia mio distino, perche nelia mia prima ricordatione della mia infantia e mi parea che essendo io in culla, che un nibio venissi a me e mi aprissi la bocca colla sua coda e molte volte mi percuotesse con tal coda dentro alle labbra» (Cod. atlant. F. 65 V).].
Отже, дитячий спогад надзвичайно дивного характеру. Дивний за змiстом i за вiком сновидця. У тому, що людина зберегла спогад про те, як була немовлям, немае нiчого неймовiрного, хоча вiн аж нiяк не надiйний. Однак те, що розповiдае Леонардо – як шулiка хвостом розтуляе рота дитинi – настiльки неймовiрне, казкове, що ймовiрнiшим видаеться iнше припущення, яке за одним разом пояснюе обидвi притичини. Сцена з шулiкою е не спогадом Леонардо, а фантазiею, яку вiн створив пiзнiше i перенiс у свое дитинство[31 - Г. Еллiс у в цiлому доброзичливiй рецензii на цей твiр у «Journal of mental science» (липень, 1910) заперечуе проти такого пояснення: дуже ймовiрно, цей спогад Леонардо мае реальнi пiдстави, оскiльки спогади дитинства часто сягають набагато далi у часi, нiж зазвичай вважаеться. Зрозумiло, великий птах не мав неодмiнно бути саме шулiкою. Я охоче на таку думку пристаю i додам лише припущення, що мати спостерегла прилiт великого птаха до своеi дитини, i могла сприйняти це як важливу прикмету, а згодом неодноразово розповiдала про це синовi, тож вiн запам’ятав ii розповiдь i потiм, як часто трапляеться, мiг сплутати ii зi спогадом про власне враження. Така змiна не шкодить моiй теорii. Фантазii людей про свое дитинство, створенi пiзнiше, спираються найчастiше саме на дрiбнi деталi забутоi реальностi минулого. Тому потрiбен таемний мотив, щоб витягти подробицi минулого з небуття i вiдповiдно переробити, як це сталося у Леонардо з птахом, названим шулiкою, i з його дивними дiями (прим. авт.).]. Дитячi спогади людей часто мають саме таке походження: вони взагалi не засвоюються з переживання як свiдомi спогади i не вiдтворюються, як спогади зрiлiшого вiку, але згодом, коли дитинство вже у минулому, вони воскресають – змiненi, перекрученi, пристосованi до пiзнiших тенденцiй, так що iх важко бувае вiдокремити вiд фантазiй. Можливо, найлiпше уявлення про iхню природу дае аналогiя з формуванням iсторii давнiх народiв. Доки народ малий i слабкий, вiн не думае про написання своеi iсторii: обробляе землю свого краю, борониться вiд сусiдiв, намагаючись, своею чергою, захопити в них землi i збагатитися. Це героiчнi, але доiсторичнi часи. Потiм починаються iншi, коли народ усвiдомлюе себе багатим i сильним, i виникае потреба дiзнатися, звiдки вiн прийшов i яким чином став тим, чим е. Історiя, почавши послiдовно фiксувати подii поточного часу, кидае також погляд у минуле, збирае традицii i саги, пояснюе старожитностi народною вдачею i звичаями i створюе, таким чином, iсторiю давнiх часiв. Природно, що така iсторiя минувшини виступае радше виявленням бажань i сподiвань теперiшнього, нiж вiдображенням давнини, бо багато що стерлося з пам’ятi народу, iнше спотворилося, а якiсь слiди минулого витлумаченi хибно в дусi нового часу; крiм того, iсторiя писалася не з мотивiв об’ективноi допитливостi, а для того, щоб впливати на сучасникiв, надихати iх, представити iм iхне вiдображення у дзеркалi минулого. Свiдоме пригадування зрiлоi людини про пережите надзвичайно подiбне до цього процесу творення iсторii, а спогади цiеi особи про свое дитинство – за способом творення i безпiдставнiстю – до пiзно i тенденцiйно складеноi долiтописноi iсторii.
Отже, якщо розповiдь Леонардо про шулiку, що вiдвiдав його у колисцi, е тiльки фантазiею пiзнiшого вiку, то мало б думати, що не варто на нiй затримуватися. Можна б ii пояснити бажанням виправдати своi заняття проблемою пташиного польоту тим, що так було призначено долею. Однак це стало б такою несправедливою зневагою до матерiалу, як нехтування сагами, традицiями й легендами у вивченнi давньоi iсторii народу. Попри всi перекручення i хибнi тлумачення, вони представляють реальне минуле – народ створив iх з досвiду своеi давнини пiд впливом потужних у минулому i досi ще чинних мотивiв; тож, маючи вiдповiднi знання про всi сили, якi були задiянi у процесi творення, можна усунути перекручення i, за тим-таки мiiтологiчним матерiалом, вiдтворити iсторичну правду. Те саме стосуеться спогадiв дитинства або фантазiй окремих осiб. Те, що людина пригадуе або вважае, що пригадуе зi свого дитинства, не е випадковим. За уривками спогадiв, незрозумiлих самiй особi, зазвичай ховаються неоцiненнi свiдчення найважливiших рис ii духовного розвитку[32 - Вiд того часу я намагався розшифрувати незрозумiлий спогад про свое дитинство iще однiеi славетноi особистостi. На перших сторiнках автобiографii гете («Dichtung und Wahrheit») розповiдаеться, як вiн у вiцi приблизно шести рокiв, пiдбурюваний сусiдом, викинув у вiкно iграшковий керамiчний посуд, i той розбився на друзки – ця едина сцена запам’яталася йому з найбiльш раннього дитинства. Нейтральнiсть змiсту цього спогаду, подiбнiсть до спогадiв про дитинство деяких iнших людей i та обставина, що в цiй частинi Гете не згадуе молодшого братика, на момент народження якого йому було три роки i дев’ять мiсяцiв, а на момент його смертi ще не було десяти, спонукало мене взятися до аналiзу цього сну. (Гете згадуе цю дитину згодом, коли змальовуе численнi захворювання дитинства.) Я сподiвався замiнити наочний змiст сну чимсь, що краще пасувало б до цiлiсного тексту Гете i було б гiдне за значенням у вiдповiдному мiсцi бiографii. Невеликий аналiз («Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit”», 1917) дозволив менi визначити, що викидання глиняного посуду е магiчною дiею, спрямованою проти докучливого прибульця, а в тому мiсцi, де повiдомлялося про подiю, воно мало б означати трiумф з приводу того, що другий син не мав права тривалий час перешкоджати задушевному зв’язку Гете з матiр’ю. Чи варто дивуватися, що найбiльш раннi спогади дитинства стосуються матерi, як у Гете, так у Леонардо… (прим. авт.).]. То, оскiльки психоаналiтична технiка надае нам чудовi засоби для висвiтлення цього прихованого, спробуймо за допомогою аналiзу заповнити прогалину дитинства в iсторii життя Леонардо. Якщо ж не досягнемо в цьому достатнього ступеня достовiрностi, то зможемо втiшити себе тим, що багатьом iншим дослiдженням щодо цiеi великоi i загадковоi особистостi судилася не лiпша доля.
Погляд психоаналiтика на фантазiю Леонардо про шулiку не знайде в нiй нiчого аж надто дивного: ми часто подибуемо подiбний змiст у снах, тож упевненi, що зумiемо перекласти цю фантазiю з ii дивноi мови на загальнозрозумiлу. Наш переклад одразу вказуе на еротичний компонент. Хвiст (coda) – один з найуживанiших символiв i способiв замаскованого зображення чоловiчого статевого органу – в iталiйськiй мовi не менш чинний, нiж в iнших; образ фантазii, в якому шулiка розтулив дитинi вуста хвостом i вовтузив ним у ротi, дае уявлення про феляцiю – статевий акт, при якому прутень вводиться в рот iншоi особи. Досить дивно, що ця фантазiя мае суто пасивний характер, нагадуючи деякi сни жiнок або пасивних гомосексуалiв, якi виконують у статевому актi жiночу роль.
Нехай читач на разi стримае спалах обурення i не вiдкидае iдею застосування психоаналiзу через те, що метод одразу спричинився нiби до огуди на постать славетноi людини. Адже обурення нам нiколи не розтлумачить, що означае фантазiя Леонардо про свое дитинство; з iншого боку, вiн недвозначно зiзнався у цьому спогадi, i ми не вiдмовимося вiд думки – нехай навiть упередженоi, – що така фантазiя, як будь-який продукт психiки – сон, видiння, марення – неодмiнно мае якесь значення. Тому правильнiше буде придiлити трохи уваги аналiтичнiй роботi, яка ще не сказала свого останнього слова.
Схильнiсть брати в рот чоловiчий член i смоктати його, що у бюргерському суспiльствi вважаеться огидним збоченням, часто трапляеться також у сучасних жiнок, як свiдчать старовиннi зображення, траплялася у жiнок давнини, i, здаеться, у разi закоханостi не мае вiдразливого характеру. Лiкар зустрiчае фантазii, обумовленi цiею схильнiстю, у жiнок, якi познайомилися з можливiстю такого способу статевого задоволення не з лекцiй «Psychopathia sexualis» Крафт-Ебiнга чи з iнших джерел. Жiнкам притаманне творення мимовiльних бажань-фантазiй[33 - Див. мою роботу «Bruchst?ck einer Hysterieanalyse», 1905 (прим. авт.).]. Цi, суворо засуджуванi суспiльною думкою, дii насправдi можна легко пояснити – вони тiльки вiдтворюють iншу ситуацiю, в якiй ми всi колись почувалися затишно, коли, немовлятами («essendo io in culla») брали в рот сосок матерi або годувальницi й смоктали його. Органiчне враження цiеi нашоi першоi життевоi насолоди, звiсно, глибоко закарбовуеться в душi; потiм, коли дитя знайомиться з коров’ячим вим’ям, яке за своею функцiею подiбне до материнськоi грудi, а формою i розташуванням у пахвинi нагадуе пенiс, воно осягае перший грунт для пiзнiшого формування цiеi непристойноi сексуальноi фантазii.
Ми розумiемо тепер, чому спогад про уявний епiзод з шулiкою Леонардо пов’язав зi своiм немовлячим вiком. За цiею фантазiею ховаеться ремiнiсценцiя про годування матiр’ю немовляти, прекрасну картину, яку вiн, так само як чимало iнших художникiв, зображав у сюжетi Божоi Матерi з немовлям Ісусом. У будь-якому разi, не забуваймо – попри те, що ми ще не розумiемо значення цього факту, – як цю однаково важливу для обох статей ремiнiсценцiю Леонардо переробив у пасивну гомосексуальну фантазiю. Не займатимемо на разi питання про те, як пов’язана гомосексуальнiсть зi смоктанням материнськоi грудi, i тiльки запам’ятаемо, що традицiйно Леонардо приписували гомосексуальнi емоцii. Нам байдуже, чи обгрунтованими були звинувачення проти юного Леонардо – не реальнi дii, а чуттева природа особи вирiшуе, чи маемо ми вважати ii гомосексуальною.
Нас цiкавить також iнша незрозумiла риса дитячоi фантазii Леонардо. Ми пояснюемо його фантазiю смоктанням материнськоi грудi, однак мати замiнена шулiкою. Звiдки взявся шулiка i як вiн сюди потрапив?
Одна зачiпка спадае на думку – настiльки вiддалена, що хочеться вiдразу ii вiдхилити. У священних iероглiфах давнiх египтян мати справдi зображуеться за допомогою символу шулiки[34 - Horapollo. Hieroglyphica І.ІІ (прим. авт.).]. Єгиптяни також шанували божество материнства з головою шулiки[35 - Строго кажучи, йдеться про стерв’ятника. Див. мою передмову (прим. пер.).] або з багатьма головами, з яких, принаймнi, одна була головою шулiки[36 - Roscher. Ausf. Lexikon der griechischen und rumischen Mythologie. Artikel «Mut». Bd 1894–1897; Lanzone. Dizionario di mitologia egizia. Torino, 1882 (прим. авт.).]. Ім’я цiеi богинi вимовлялося «Мут»; у нас може виникнути питання, чи випадковою е спiвзвучнiсть зi словом «Mutter» [мати]? Отже, шулiка справдi мае зв’язок з уявленням про матiр, але як це може нам допомогти? Як припустити наявнiсть таких знань у Леонардо, якщо прочитати iероглiфи зумiв тiльки Франсуа Шампольйон[37 - Hartleben Н. Champollion. Sein Leben und sein Werk. 1906 (прим. авт.).] (1790–1832)?
Було б цiкаво також дiзнатися, як давнi египтяни прийшли до вибору шулiки за символ материнства. Релiгiя i культура египтян була предметом наукового iнтересу вже для грекiв i римлян, i задовго до того, як ми навчилися читати египетськi письмена, нам були доступнi поодинокi свiдчення про давньоегипетську культуру у збережених творах класичноi давнини, якi здебiльшого належать таким поважним авторам, як Страбон, Плутарх, Аммiан Марцеллiн, а iншi – невiдомим i сумнiвнi за своiм походженням i часом написання, як «Іероглiфiка» Гораполлона чи книга схiдноi жрецькоi мудростi, що дiйшла до нас пiд божественним iм’ям Гермеса Трисмегicта. З цих джерел ми дiзналися, що шулiка вважався символом материнства через переконання, що цi птахи бувають тiльки жiночоi статi[38 - ?ber die androgynische Idee des Lebens // Jahrb. f. sexuelle Zwischenstufen. V. 1903. S. 732 (прим. авт.).]. Природнича iсторiя давнини знала протилежне обмеження: на думку египтян, у скарабеiв – жукiв, шанованих ними як священних, були тiльки самцi[39 - За свiдченням Плутарха (прим. авт.).].
А як вiдбувалося заплiднення шулiк, якщо всi вони були тiльки самицями? Вичерпне пояснення дае вiдповiдне мiсце у Гораполлона[40 - Horapollinis Niloj, Hieroglyphica. Ed. Conradus Leemans Amstelodami. 1835.]. Певноi митi цi птахи зупинялися у своему польотi, вiдкривали своi пiхви i iх заплiднював вiтер.
Несподiвано ми прийшли до необхiдностi визнати ймовiрним те, що не так давно мали вiдкинути як нiсенiтницю. Леонардо цiлком мiг знати про наукову казку, за якою египтяни зображали поняття материнства через шулiку. Вiн був пожадливим читачем, цiкавився всiма областями лiтератури i знання. У «Codex Atlanticus» маемо список усiх книжок, якi належали йому в той чи iнший перiод, а також численнi нотатки про iншi книжки, якi вiн позичав у друзiв; за вибiркою, зробленою Рiхтером з документiв Леонардо, ми навряд чи можемо перебiльшити обсяг прочитаного ним. Серед тих книжок не бракуе творiв природничо-iсторичного змiсту i давнiх, i сучасних йому авторiв. Всi цi книги були на той час уже друкованi, i саме Мiлан був центром молодого друкарства в Італii.
Якщо ми пiдемо далi, то натрапимо на повiдомлення, здатне ймовiрнiсть того, що Леонардо читав казку про шулiку, перетворити на впевненiсть. Вчений видавець i коментатор Гораполлон робить примiтку до вже цитованого тексту: «Caeterum hanc fabulam de vulturibus cupide amplexi sunt Patres Ecclesiastici, ut ita argumento ex rerum natura petito refutarent eos, qui Virginis partum negabant; itaque apud omnes fere hujus rei mentio occurrit». [Втiм, Отцi Церкви вважали природною рiччю ту байку про шулiк, про iхне непорочне зачаття, яке вiдбуваеться в особливий спосiб.]
Отже, байка про одностатевiсть i зачаття шулiк, на вiдмiну вiд аналогiчноi бувальщини про скарабеiв, аж нiяк не залишилася байдужою побрехенькою – служителi церкви спиралися на неi, як на природничо-iсторичний аргумент проти тих, хто ставив пiд сумнiв священну iсторiю. Якщо за найлiпшими джерелами давнини шулiкам дозволялося заплiднюватися вiд вiтру, чому щось подiбне не могло коли-небудь статися з дiвчиною? Внаслiдок цього «майже всi» Отцi Церкви переповiдали байку про шулiку, i навряд чи випадае сумнiватися, що з такого авторитетного джерела вона стала вiдомою Леонардо.
Утворення фантазii Леонардо про шулiку можемо уявити собi так: коли вiн прочитав у когось з Отцiв Церкви або у природничо-iсторичнiй працi про те, що всi шулiки самi самицi i вмiють розмножуватися без втручання самцiв, у його пам’ятi виринув спогад, що перетворився на цю фантазiю, яка насправдi стверджувала, що вiн сам таке пташеня шулiки, що мае матiр, але – не батька, i, як часто трапляеться з такими давнiми спогадами, до цього додалося вiдлуння насолоди, отриманоi при материнських персах. Алюзii до дорогоцiнного для кожного митця образу Святоi Дiви з Немовлям мусили посприяти тому, що й ця фантазiя видалася йому дорогоцiнною i значущою, адже у такий спосiб вiн приходив до ототожнення себе з немовлям Христом, порадником i рятiвником.
Коли ми аналiзуемо дитячу фантазiю, то прагнемо вiдокремити ii реальний змiст вiд пiзнiших впливiв, якi ii змiнюють i перекручують. У випадку Леонардо ми гадаемо, що тепер знаемо реальний змiст його фантазii: замiна матерi шулiкою вказуе на те, що дитина, живучи з матiр’ю, вiдчувала брак у своему життi батька. Факт незаконного народження Леонардо пов’язаний з його фантазiею про шулiку тiльки тим, що вiн мiг порiвняти себе з пташеням шулiки. Але ми достеменно знаемо також про iншу обставину з дитинства Леонардо: у п’ятирiчному вiцi вiн уже мешкав у будинку свого батька; опинився вiн там за кiлька мiсяцiв пiсля народження чи за кiлька тижнiв перед складанням того податкового кадастру, нам невiдомо. Але тут вступае тлумачення фантазii про шулiку i показуе нам, що критичнi першi роки життя Леонардо минали не у батька i мачухи, а у бiдноi, покинутоi справжньоi своеi матерi, таким чином, що вiн мав час вiдчути брак батька. Таке твердження здаеться слабким i надто смiливим висновком психоаналiтичноi роботи, але подальшi мiркування поглиблять його значення. Ймовiрнiсть його посилюе розгляд фактичного стану речей у родинi на час дитинства Леонардо. Вiдомо, що його батько, синьйор П’еро да Вiнчi, одружився ще у рiк народження Леонардо на шляхетнiй доннi Альб’ерi; завдяки тому, що вони не мали дiтей, хлопчика легально прийняли на п’ятому роцi життя у домi батька чи, радше, у дiдовому будинку. Не заведено, однак, молодiй жiнцi, яка сподiваеться на благословення дiтьми, вiд самого початку давати на виховання незаконного сина. Поза сумнiвом, мали минути роки розчарування, перше нiж подружжя зважилося взяти, ймовiрно, чудово розвинену, незаконнонароджену дитину, щоб вiдшкодувати собi за марнi очiкування на законних дiтей. Найлiпше узгоджувалось би з нашим тлумаченням фантазii про шулiку, якби минуло три або навiть п’ять рокiв життя Леонардо, доки його забрали вiд матерi-одиначки. Тодi було б уже запiзно на змiни: у першi три-чотири роки життя враження закрiплюються i виробляються способи реагування на зовнiшнiй свiт, якi не втрачають своеi значущостi, незалежно вiд пiзнiших переживань.
Якщо правда, що неяснi спогади дитинства i побудованi на них фантазii завжди визначають найiстотнiше у духовному розвитку людини, той факт, пiдтверджений фантазiею про шулiку, що першi роки життя Леонардо минули з матiр’ю-одиначкою, мав визначально вплинути на лад його внутрiшнього життя. За таких обставин хлопчик, якому випало на одну дитячу проблему бiльше, нiж iншим дiтям, неминуче сушив собi голову цiею загадкою i таким чином рано став дослiдником. Його мучили великi питання – звiдки беруться дiти i яка роль батька у iхнiй появi. Пiзнiше вiдчуття зв’язку мiж його дослiдництвом i iсторiею його дитинства викликало у нього той вигук – що йому, либонь, долею призначено вивчати проблему пташиного польоту, бо його ще у колисцi вiдвiдав шулiка. Вивести спрямовану на пташиний полiт допитливiсть з дитячого сексуального дослiдництва буде нашим наступним – не надто складним – завданням.
ІІІ
У дитячiй фантазii Леонардо образ шулiки становить реальний змiст спогаду; контекст фантазii Леонардо висвiтлив значення цього змiсту для його пiзнiшого життя. У процесi подальшого тлумачення ми натрапляемо на дивну проблему: чому змiст спогаду переробився на гомосексуальну ситуацiю? Мати, що годуе дитину груддю, чи, радше, яку смокче дитина, перетворюеться на шулiку, що встромляе свого хвоста дитинi в рот. Ми стверджуемо, що «coda» (хвiст) шулiки, вiдповiдно до загальновживаного мовного замiщення, може означати нi що iнше, як чоловiчий статевий орган. Але незрозумiло, як фантазiя може саме материнську птицю надiлити прикметою чоловiчоi статi, i така абсурднiсть ставить пiд сумнiв можливiсть знайти у цiй фантазii розумний сенс.
Однак не впадаймо у вiдчай. Скiльки снiв, позiрно абсурдних, ми таки змусили розкрити нам iх сенс! То чому з дитячою фантазiею це мае виявитися складнiше, нiж зi сном?
Пам’ятаючи, що недобре залишатися наодинцi з незрозумiлим явищем, зiставiмо його з iншим, iще дивовижнiшим.
Зображувана з головою шулiки египетська богиня Мут – постать абсолютно безособова за характером, як стверджуе Дрекслер у словнику Рошера, – часто з’еднувалася з iншими божествами материнства з бiльш виразною iндивiдуальнiстю, як Ізiда або Гатор, але зберiгала також свое самостiйне iснування i шанування. Вiдмiнною рисою египетського пантеону було те, що окремi божества не губилися у синкретизмi. Поруч зi зложеними божествами зберiгався незалежний образ окремого божества. У бiльшостi зображень цю богиню материнства з головою шулiки египтяни представляли з фалосом[41 - Див. малюнки у Lanzone. P. CXXXVI–VIII (прим. авт.).]; за ii персами ми пiзнаемо жiноче тiло, доповнене, однак, чоловiчим членом у станi ерекцii.
Отже, у богинi Мут спостерiгаемо таке з’еднання материнських i чоловiчих рис, як у фантазii Леонардо. Чи повиннi ми цей збiг пояснити припущенням, буцiмто Леонардо знав з книжок також про двостатеву природу материнського шулiки? Вкрай сумнiвно: доступнi йому джерела, як видаеться, не мiстили нiчого певного про це. Скорiше, слiд шукати i там, i тут спiльний, але ще не вiдомий нам мотив для такого об’еднання.
Мiтологiя розповiдае нам, що з’еднання чоловiчих i жiночих статевих рис зустрiчалося не тiльки у Мут, але також у iнших богiв, як, наприклад, Ізiда i Гатор; втiм, у цих, можливо саме тому, що вони теж мали материнську природу i зливалися з Мут[42 - V. Romer, цит. (прим. авт.).]. Мiтологiя вчить нас далi, що iншi божества египтян, як Нейт iз Саiса, з якоi згодом утворилася грецька Атена, початково уявлялися двостатевими, себто, гермафродитами; те саме можна сказати про багатьох грецьких богiв, зокрема, з групи Дiонiса, а також про Афродiту, образ якоi лише згодом звузився до жiночоi богинi кохання. Можна б намагатися пояснити, що приставлений до жiночого тiла фалос мав виражати творчу силу природи, i що всi цi божественнi гермафродити представляють iдею поеднання чоловiчого i жiночого, яка едина може дати iстинне уявлення про божественну довершенiсть. Але жодне з наведених мiркувань не пояснюе нам психологiчноi загадки, чому уява людей не бунтуе на вигляд материнського образу, доповненого ознакою чоловiчоi сили.
Пояснення дають iнфантильнi сексуальнi теорii. Був, безперечно, перiод, коли чоловiчi генiталii сумiщалися з зображенням матерi. Зрештою, коли хлопчик початково спрямовуе свою допитливiсть на статеве життя, його iнтерес зосереджуеться на власному статевому органi. Вiн вважае цю частину свого тiла занадто цiнною, щоб припустити можливiсть ii вiдсутностi у iнших людей, близькiсть з якими вiн вiдчувае: не здогадуючись про iнший тип статевого апарату, вiн вважае, що всi, включно з жiнками, мають такий член, як у нього. Цей забобон так мiцно вкорiнюеться у свiдомостi юного дослiдника, що його не пiдважуе навiть вигляд статевих органiв маленьких дiвчаток. Наочно спостерiгаючи щось iнше, нiж у нього, вiн не в змозi примиритися з суттю такого вiдкриття. Уявлення про брак члена настiльки страшне i нестерпне, що примирити з ним може тiльки iдея про те, що член е також у дiвчаток, але вiн iще дуже маленький – пусте, згодом ще виросте[43 - Пор. спостереження у «Jahrb?ch f?r psychoanalyt. und psychopat. Forschungen», в «Internal. Zeitschrift f?r arztl. Psychoanalyse» i в «Imago» (прим. авт.).]. Якщо подальшi спостереження показують, що його очiкування не здiйснюеться, хлопчик приходить до iншого здогаду: член був також у маленьких дiвчаток, але його вiдрiзали – на тому мiсцi залишилася рана. Такий поступ у теорii завдячуе вже особистому болiсному досвiду – хлопчик чув погрози, що йому вiдрiжуть дорогоцiнний орган, якщо вiн надмiру ним цiкавитиметься. Пiд загрозою кастрацii хлопчик перетлумачуе свое розумiння жiночих статевих органiв: вiдтак вiн аж тремтить за своi чоловiчi ознаки i зневажае нещаснi створiння, щодо яких, на його думку здiйснено жахливе покарання[44 - Менi здаеться переконливим припущення, що тут також слiд шукати корiння ненавистi до евреiв, що виявляеться у захiдноевропейських народiв стихiйно i доволi iррацiонально. Обрiзання несвiдомо прирiвнюеться до кастрацii. Якщо ми ризикнемо перенести наше припущення у первiснi часи iсторii людства, то зумiемо здогадатися, що спочатку обрiзання мало виступати пом’якшенням, замiною, вiдтермiнуванням кастрацii (прим. авт.).].
Перше нiж хлопчик опинився у владi кастрацiйного комплексу, коли вiн iще вважав жiночу iстоту рiвноцiнною з собою, вiн почав виявляти – як еротичну пристрасть – iнтенсивний потяг до пiдглядання. Йому хотiлося бачити статевi органи iнших людей – спочатку, ймовiрно, щоб порiвняти iх з власними. Еротична привабливiсть, якою пашить на нього вiд матерi, невдовзi досягае вищоi точки нестримним прагненням побачити ii генiталii, якi вiн уявляе собi у виглядi пенiса. Подальше усвiдомлення того, що у жiнки немае пенiса, часто перетворюе це прагнення на його протилежнiсть – почуття вiдрази, яке у перiод статевого дозрiвання здатне стати причиною психiчноi iмпотенцii, жiнконенависництва, тривалоi гомосексуальностi. Але фiксацiя на колишньому об’ектi бажання – пенiсi жiнки – залишае невикорiнимi слiди у душевному життi дитини, яка надто глибоко пережила цю фазу iнфантильного сексуального дослiдництва. Фетишизування жiночоi ноги i черевичка, ймовiрно, виступае символiчною замiною колись обожнюваного в уявi i забраклого у реальностi жiночого пенiса; стиначi кiс, самi того не знаючи, виконують символiчний акт кастрацii на жiнках.
Ми не здобудемося на правильне розумiння дитячоi сексуальностi i не зможемо оцiнити вагу викладених вище мiркувань, доки не вiдкинемо нав’язану нашою культурою зневагу до статевих органiв i статевоi функцii. Для зрозумiння дитячоi психологii треба вдатися до аналогii з первiсними людьми. Упродовж поколiнь ми виробили ставлення до pudenda, тобто статевих органiв як до предмета сорому чи навiть вiдрази, у разi ефективнiшого сексуального витiснення. Бiльшiсть наших сучасникiв гидливо пiдкоряеться вимогам закону розмноження, вiдчуваючи при цьому ображеною i приниженою свою людську гiднiсть. Вiдмiнне ставлення до статевого життя зберiгаеться тiльки у малокультурних нижчих класах суспiльства, а у вищих сексуальне життя приховуеться, його прояви засуджуються культурою i супроводжуються гiркими докорами нечистого сумлiння. Інакше було у первiсну добу. Ретельно зiбранi колекцii дослiдникiв давнiх цивiлiзацiй переконують нас, що статевi органи спочатку були гордiстю i надiею людей, об’ектом культового шанування, а божественна природа iхнiх функцiй переносилася на всi новозасвоенi галузi дiяльностi. Численнi образи божеств виникали з сублiмування окремих елементiв статевоi сутностi, а коли, згодом, офiцiйна релiгiя приховала свiй зв’язок зi статевою дiяльнiстю, таемнi культи намагалися зберегти його в обмеженому колi посвячених. Надалi, у процесi розвитку культури, з сексуальностi вилучилося так багато божественного i священного, що виснажений залишок зазнав зневаги. Та, з огляду на природну невикорiнимiсть психiчних вражень, не випадае дивуватися, що найпримiтивнiшi форми поклонiння дiтородним органам можна простежити до часiв не надто вiддалених, а сучаснi мова, звичаi i забобони мiстять пережитки всiх фаз змальованого процесу розвитку[45 - Пор.: Knight Richard Payne, Le culte du Priapе. Bruxelles, 1883 (прим. авт.).].
Вагомi бiологiчнi аналогii пiдготували нас до того, що духовний розвиток окремого iндивiда у стислiй формi повторюе процес розвитку людства, тож нам не мае видаватися неймовiрним усе те, що вiдкривае психоаналiтичне дослiдження дитячоi душi в iнфантильнiй оцiнцi статевих органiв. Дитяче припущення щодо пенiса у матерi е тим спiльним джерелом, з якого виходить двостатеве зображення материнських божеств на кшталт египетськоi Мут i «coda» шулiки у дитячiй фантазii Леонардо. Ми тiльки через непорозумiння називаемо цi зображення богiв гермафродитами у медичному сенсi слова. Жодне з них не поеднуе органи обох статей у такий спосiб, як це бувае у випадках вiдразливоi на вигляд фiзiологiчноi потворностi; вони тiльки поеднують з грудними залозами – ознакою материнства – чоловiчий орган, як це бувае у ранньому дитячому уявленнi. Мiтологiя прийняла як гiдне поваги це – iще в сиву давнину сфантазоване – уявлення про тiло матерi. Хвiст шулiки в фантазii Леонардо ми можемо витлумачити таким чином: в той час, коли моя дитяча цiкавiсть звернулася на матiр, я iй ще приписував статевий орган, як у мене. Це подальший доказ раннього сексуального дослiдництва Леонардо, яке, на нашу думку, стало вирiшальним для всього його подальшого життя.
Останнi мiркування не дозволяють нам задовольнитися поясненням щодо хвоста шулiки у дитячiй фантазii Леонардо. Здаеться, в нiй мiститься ще щось, чого ми на разi не розумiемо. Їi найдивовижнiша риса у тому, що смоктання материнських грудей перетворилося на пасивну ситуацiю виразно гомосексуального характеру. Історична ймовiрнiсть того, що Леонардо поводився у життi, як особа з гомосексуальними почуттями, ставить нас перед питанням, чи не вказуе ця фантазiя на давнiй зв’язок мiж дитячим ставленням Леонардо до своеi матерi i його пiзнiшою явною – нехай навiть iдеальною – гомосексуальнiстю? Ми б не наважилися робити висновок на пiдставi самоi тiльки перекрученоi ремiнiсценцii Леонардо, якби не знали з психоаналiзу гомосексуальних пацiентiв, що такий зв’язок бувае у них неодмiнно i до того – дуже глибокий.
Гомосексуальнi чоловiки, якi в наш час почали енергiйну боротьбу проти законодавчого обмеження iхньоi статевоi дiяльностi, люблять представляти себе через своiх теоретикiв як споконвiчну окрему статеву групу, промiжну статеву сходинку, або «третю стать». Тобто вони вважають себе чоловiками, якi органiчно, вiд народження, позбавленi потягу до жiнок, i тому iх приваблюють чоловiки. Наскiльки охоче, з мiркувань гуманiзму, можна пiдписатися пiд iхнiми вимогами, настiльки обережно треба ставитися до iхнiх теорiй, якi не беруть до уваги психiчне походження гомосексуальностi. Психоаналiз дае можливiсть заповнити цю прогалину i перевiрити твердження гомосексуалiв. На жаль, таким обстеженням, на сьогоднi, охоплено невелике число осiб, але всi досi проведенi дослiдження дали однаковий результат[46 - Перш за все, йдеться про дослiдження І. Саджера, якi я можу в iстотних аспектах пiдтвердити на власному матерiалi. До того ж менi вiдомо, що В. Штекель у Вiднi i Ш. Ференцi у Будапештi прийшли до схожих результатiв (прим. авт.).]. У всiх обстежених гомосексуальних чоловiкiв у ранньому дитинствi вiдзначався – згодом забутий – дуже iнтенсивний еротичний потяг до особи жiночоi статi, зазвичай, до матерi, викликаний або заохочуваний надмiрними виявами нiжностi з боку самоi матерi, а далi пiдкрiплений вiдсутнiстю або вiдступленням на заднiй план батька у життi дитини. Саджер зазначае, що матерi його гомосексуальних пацiентiв часто бували чоловiкоподiбними жiнками, жiнками з енергiйними рисами характеру, якi могли вiдтiснити батька з належного йому становища; менi теж траплялося спостерiгати щось схоже, але бiльше враження справили на мене випадки, де батька взагалi не було вiд початку або вiн рано зник, так що хлопчик перебував пiд впливом матерi. Складаеться враження, нiби присутнiсть сильного батька гарантуе синовi правильне рiшення щодо вибору об’екта вподобань саме з протилежноi статi[47 - Психоаналiтичне дослiдження пропонуе для розумiння гомосексуальностi два факти, якi не викликають сумнiвiв, хоча й не претендують на вичерпне пояснення причини цього сексуального вiдхилення. Перший факт – згадувана фiксацiя на потребi любовi до матерi, другий полягае у тому, що кожна, навiть цiлковито нормальна особа здатна на гомосексуальний вибiр партнера i хоча б раз у життi робила його й або зберiгала у своему несвiдомому, або захищалася вiд нього за допомогою сильного протилежного налаштування. Двi цi обставини змушують нас заперечувати як намагання гомосексуалiв визначати себе як «третю стать», так кладуть кiнець спробам розрiзняти вроджену й набуту гомосексуальнiсть. Наявнiсть соматичних ознак iншоi статi (розмiр фiзичного гермафродитизму) помiтно сприяе прояву гомосексуального вибору партнера, але не е для цього вирiшальним чинником (прим. авт.).].
