Психологія спільнот і аналіз людського "Я"

скачать книгу бесплатно

Психологiя спiльнот i аналiз людського "Я"
Зигмунд Фрейд

«Психологiя спiльнот» i аналiз людського «Я» – одна з найвiдомiших праць Зiгмунда Фройда – вважаеться також одним з найпарадоксальнiших його творiв. Адже тут «батько психоаналiзу» виступае не як психоаналiтик, а швидше як класичний психолог, який дослiджуе не лише особистiснi, а й соцiальнi аспекти розвитку внутрiшнього свiту людини й прихованих, глибинних мотивiв формування його свiтовiдчуття.

Переклад Ярослава Мишанича.

Зiгмунд Фройд

Психологiя спiльнот i аналiз людського «Я»

І. Вступ

Протилежнiсть мiж iндивiдуальною психологiею й соцiальною психологiею (або психологiею спiльнот), що видаеться на перший погляд вельми помiтною, внаслiдок ретельного дослiдження виявляеться не такою рiзкою. Хоча iндивiдуальна психологiя вибудувана на спостереженнi за окремою людиною й вивчае тi шляхи, йдучи якими iндивiд прагне домогтися задоволення своiх потягiв, однак у цьому iй доводиться лише зрiдка, за певних виняткових умов, не брати до уваги стосункiв цього iндивiда з iншими iндивiдами. В душевному життi однiеi людини iнша завжди оцiнюеться як iдеал, як об’ект, як спiльник чи як супротивник, i тому iндивiдуальна психологiя вiд самого початку е водночас i соцiальною психологiею у цьому поширеному, але вельми правильному розумiннi.

Стосунки iндивiда зi своiми батьками, з братами й сестрами, з об’ектом свого кохання, зi своiм лiкарем, а отже, всi тi взаемостосунки, що були дотепер переважно предметом психоаналiтичного дослiдження, можуть вважатися соцiальними феноменами й бути протиставленими деяким iншим процесам, якi ми назвемо нарциссичними, за котрих задоволення потягiв уникае втручання iнших людей або вiдмовляеться вiд контакту з ними. Отже, протилежнiсть мiж соцiальними й нарциссичними – Блейлер сказав би, можливо, аутистичними – духовними актами належить до сфери iндивiдуальноi психологii й не може бути ознакою, що вiдокремлюе ii вiд соцiальноi психологii або психологii спiльнот.

У згаданих вище взаемостосунках з батьками, з братами й сестрами, з коханою людиною, з другом i з лiкарем людина завжди зазнае впливу лише з боку однiеi особи або дуже обмеженого кола осiб, кожна з-помiж яких мае величезне значення для неi. Стало звичним, кажучи про соцiальну психологiю чи про психологiю спiльнот, не звертати увагу на цi взаемостосунки й виокремлювати як предмет дослiдження одночасний вплив, якого зазнае людина з боку великоi кiлькостi людей, з котрими вона пов’язана чимось одним, тодi як в багатьох iнших стосунках вона може бути для них чужою. Отже, психологiя спiльнот дослiджуе окрему людину як члена племенi, народу, касти, суспiльного стану, iнституцii чи як складову одиницю людського натовпу, що зорганiзувався в спiльноту у певний час i для певноi мети. Пiсля того як цей природний зв’язок уривався, можна було давати оцiнку явищам, що вiдбувалися за цих особливих умов, як вираження особливого, такого що не пiддаеться подальшому розкладу потягу, соцiального потягу – herd instinct, group mind[1 - Стадний iнстинкт, групова свiдомiсть.], – котрий не проявляе себе в iнших ситуацiях. Супроти цього ми маемо заперечення, що нам складно надати моменту численностi такого великого значення, через котре вiн сам собою мiг би пробуджувати в душевному життi людини новий, дотепер не активний потяг. Звернемо увагу на двi iншi можливостi: що соцiальний потяг може не бути початковим, може пiдлягати подальшому розкладу i що коренi його розвитку можна знайти в тiснiшому колi, наприклад, у сiм’i.

Психологiя спiльнот хоча й знаходиться в зародковому станi, охоплюе неозоре коло iндивiдуальних проблем i ставить перед дослiдником неозору кiлькiсть завдань, котрi в наш час навiть не вiдокремленi ще цiлком одне вiд одного. Одна лише класифiкацiя рiзноманiтних форм спiльнот i опис психiчних феноменiв, що виявляються включення у спiльноти, потребують пильного спостереження й старанного викладу; з цього питання вже iснуе багата лiтература. Той, хто порiвняе розмiри цiеi невеликоi працi з обсягом психологii спiльнот, той, звiсно, одразу зрозумiе, що мова тут лише про невелику кiлькiсть питань з усього матерiалу. І справдi, тут будуть розглянутi деякi питання, до котрих дослiдження глибин психоаналiзу виявляе особливу цiкавiсть.

ІІ. Опис духу спiльнот у Лебона

Замiсть визначення духу спiльнот менi видаеться доцiльнiшим почати з виявлення його проявiв i вихопити з них деякi особливо вражаючi й характернi факти, з котрих можна почати дослiдження. Ми досягнемо i тiеi й тiеi мети, якщо звернемося до деяких сторiнок з книжки Лебона «Психологiя спiльнот»[2 - Г. Лебон. «Психология народов и масс». С.-Петербург, вид. Ф. Павленкова, 1896.], що цiлком заслуговуе на широку популярнiсть.

З’ясуемо для себе знову суть справи: якби психологiя, предметом дослiдження котроi е схильностi, потяги, мотиви й намiри iндивiда аж до його вчинкiв i стосункiв iз своiми ближнiми, цiлковито виконала свое завдання й з’ясувала б всi цi взаемостосунки, то вона опинилася б раптом перед новим завданням, котре вона не змогла б виконати: iй довелося б пояснити той вражаючий факт, що iндивiд, який став для неi зрозумiлим, за певноi умови вiдчувае, мислить i чинить iнакше, нiж на це можна було б очiкувати, й цiею умовою е залучення до людського натовпу, що набув якостей психологiчноi спiльноти. Що таке «спiльнота», завдяки чому вона набувае здатностi справляти такий потужний вплив на духовне життя iндивiда i в чому полягае духовна змiна, до котроi вона пiдштовхуе iндивiда?

Вiдповiдь на цi три питання е завданням теоретичноi психологii. Вочевидь, краще за все починати з третього питання. Спостереження за змiненою реакцiею iндивiда дае матерiал для психологii спiльнот; кожнiй спробi пояснення мае передувати опис того, що мае бути пояснене.

Я цитую слова Лебона. Вiн пише: «Найдивовижнiший той факт, котрий спостерiгали в одухотвореному натовпi (psychologische Masse), був такий: якими б не були iндивiди, з яких вiн складаеться, яким би не був iхнiй спосiб життя, справи, iхнiй характер чи розум, самого iхнього перетворення на натовп достатньо для того, щоб у них виник рiзновид колективноi свiдомостi, що примушуе iх вiдчувати, думати й чинити зовсiм iнакше, нiж думав, чинив i вiдчував би кожен з них окремо. Є такi iдеi й почуття, котрi виникають i перетворюються на вчинки лише в iндивiдiв, з яких складаеться натовп. Одухотворений натовп е тимчасовим органiзмом, утвореним з елементiв рiзного роду, котрi на одну мить об’едналися разом, так само, як об’еднуються клiтини, з котрих складаеться живе тiло, що вони утворюють шляхом такого об’еднання нову iстоту, яка мае властивостi, вiдмiннi вiд тих, котрi мае кожна клiтина окремо».

Ми дозволимо собi перервати виклад Лебона нашими коментарями й висловлюемо тут наступну заувагу: якщо iндивiди в спiльнотi поеднанi в одне цiле, то мае iснувати щось таке, що поеднуе iх одного з одним, i цiею об’еднувальною ланкою може бути саме те, що властиве для спiльноти. Проте, Лебон не дае вiдповiдi на це питання; вiн дослiджуе змiни, що вiдбуваються з iндивiдом в спiльнотi, й описуе його словами, котрi цiлком узгоджуються з головними передумовами нашоi психологii глибин:

«Неважко помiтити, якою мiрою окремий iндивiд вiдрiзняеться вiд iндивiда в натовпi, та набагато важче зрозумiти причини цiеi рiзницi.

Для того щоб бодай якось з’ясувати цi причини для себе, ми повиннi пригадати один з постулатiв сучасноi психологii, а саме: що прояви несвiдомого грають видатну роль не лише в органiчному життi, але й у породженнях розуму. Свiдоме життя розуму е лише дуже невеликою частиною порiвняно з його несвiдомим життям. Найтонший аналiтик, найуважнiший спостерiгач у змозi помiтити лише дуже невелику кiлькiсть несвiдомих рушiiв, котрi ним керують. Нашi свiдомi вчинки беруть початок iз субстрату несвiдомого, що створюеться переважно пiд впливом спадковостi. У цьому субстратi мiстяться численнi спадковi залишки, котрi е, власне, духом раси. Крiм причин, якi ми визнаемо вiдкрито, якi керують нашими дiями, iснують ще потаемнi причини, у котрих ми не зiзнаемося, але за цими потаемними е ще бiльш таемничi, тому що вони невiдомi навiть нам. Бiльшiсть наших щоденних вчинкiв викликанi прихованими рушiями, котрi вислизають з нашого поля зору».

У спiльнотi стираються, на думку Лебона, iндивiдуальнi досягнення людей, i завдяки цьому зникае iхня оригiнальнiсть. Расове несвiдоме виходить на перший план, гетерогенне тоне в гомогенному. Ми скажемо: психiчна надбудова, що так по-рiзному розвивалася в рiзних iндивiдуумiв, розсипаеться, й при цьому спостерiгаемо однорiдний у всiх несвiдомий фундамент.

Таким чином була б втiлена середня характеристика iндивiдiв, з яких складаеться спiльнота. Проте Лебон вважае, що у них проявляються новi риси, яких вони дотепер не мали. Обгрунтування цього вiн шукае в трьох рiзних чинниках:

«Перша з цих причин полягае у тому, що iндивiд у натовпi набувае, завдяки лише чисельностi, усвiдомлення нездоланноi сили, й це усвiдомлення дозволяе йому керуватися такими iнстинктами, котрим вiн нiколи не дасть волю, поки залишаеться на самотi. У натовпi вiн тим менш схильний до загнуздання цих iнстинктiв, бо натовп анонiмний i тому не бере на себе вiдповiдальностi. Вiдчуття вiдповiдальностi, яке завжди стримуе окремих iндивiдiв, цiлковито зникае у натовпi».

Ми, з нашого погляду, не надаемо великого значення появi нових рис. Нам достатньо сказати, що iндивiд знаходиться у спiльнотi в таких умовах, якi дозволяють йому вiдкинути витiснення своiх несвiдомих потягiв. Нiбито новi риси, котрi з’являються в iндивiда, е проявами цього несвiдомого, у якому мiститься все зло людського ества; нам нескладно зрозумiти зникнення совiстi чи вiдчуття вiдповiдальностi за цих умов. Ми вже давно стверджували, що ядром так званоi совiстi е «соцiальний страх».

Деяка вiдмiннiсть погляду Лебона вiд нашого виникае завдяки тому, що його уявлення несвiдомого не цiлком поеднуеться з уявленням про те саме в психоаналiзi. Несвiдоме Лебона мiстить перш за все найглибшi вiдмiннi риси расового духу, що знаходиться власне поза розглядом психоаналiзу. Щоправда, ми визнаемо, що ядро людського «Я», котрому належить «архаiчна спадщина» людськоi душi несвiдоме; але крiм того, ми вiдокремлюемо «витiснене несвiдоме», що е результатом певноi частини цього спадку. Це поняття витiсненого вiдсутне у Лебона.

«Друга причина, – заразливiсть, також сприяе утворенню в натовпi певних властивостей i визначае iхнiй напрям. Заразливiсть е таким явищем, на котре легко вказати, але не пояснити; ii треба зарахувати до гатунку гiпнотичних явищ, до яких ми зараз наблизимося. У натовпi всiляке почуття, будь-яка дiя заразна, та ще й такою мiрою, що iндивiд дуже легко кладе своi особистi iнтереси в жертву iнтересу колективному. Така поведiнка, проте, суперечить людськiй природi, тому людина здатна на неi лише за умови, що вона е частинкою натовпу».

Ця фраза слугуватиме далi пiдставою для одного важливого припущення.

«Третя причина, до того ж найважливiша, що обумовлюе з’яву в iндивiдiв у натовпi таких спецiальних рис, якi можуть не зустрiчатися в них у iзольованому станi, – це сприйнятливiсть до навiювання; заразливiсть, про яку ми щойно говорили, е лише наслiдком цiеi сприйнятливостi.

Щоб зрозумiти це явище, слiд пригадати деякi новiтнi вiдкриття фiзiологii. Нам вiдомо тепер, що в рiзний спосiб можна надати iндивiду такого стану, коли в нього зникне свiдома особистiсть, i вiн пiдкориться всiм навiюванням особи, котра змусила його до перебування в такому станi, здiйснюючи за ii наказами вчинки, що часто цiлковито суперечать його особистому характеру й звичкам. Спостереження свiдчать, що iндивiд, котрий знаходився певний час у активному натовпi, чи то пiд впливом струмiв, що йдуть вiд цього натовпу, чи з якихось iнших причин, невiдомо, набувае скоро такого стану, який дуже нагадуе стан загiпнотизованого суб’екта… Свiдома особистiсть у загiпнотизованого цiлковито зникае, так само як воля i розум, i всi почуття й думки спрямовуються волею гiпнотизера.

Такий само приблизно стан iндивiда, що е часткою одухотвореного натовпу. Вiн вже не усвiдомлюе власних вчинкiв, i в нього, як у загiпнотизованого, однi здiбностi зникають, iншi ж доходять до стану найвищого напруження. Пiд впливом навiювання такий суб’ект буде робити вiдомi вчинки з нестримною швидкiстю; у натовпi ж ця нестримна швидкiсть проявляеться ще з бiльшою силою, оскiльки вплив навiювання, однакового для всiх, посилюеться через взаемнiсть».

«Отже, зникнення свiдомоi особистостi, переважання особистостi несвiдомоi, однаковий напрямок почуттiв та iдей, визначений навiюванням, i прагнення перетворити негайно в дiю навiянi iдеi – ось головнi риси, що характеризують iндивiда у натовпi. Вiн вже припиняе бути самим собою й перетворюеться на автомат, у котрого вiдсутня власна воля».

Я навiв цю цитату так детально заради того, щоб пiдтвердити, що Лебон справдi вважае гiпнотичним стан iндивiда у натовпi, а не лише порiвнюе його з ним. Ми не бачимо тут жодноi суперечностi, ми лише хочемо пiдкреслити, що обидвi останнi причини тiеi змiни, що сталася з iндивiдом в спiльнотi, заразливiсть i пiдвищена навiюванiсть, очевидно, не рiвноцiннi, бо заразливiсть теж е проявом навiюваностi. Нам здаеться, що вплив обох моментiв теж нечiтко розмежовано в текстi Лебона. Можливо, ми краще за все розтлумачимо його думку, якщо порiвняемо заразливiсть iз впливом окремих учасникiв спiльноти один на одного, хоча суггестивнi явища в спiльнотi, пов’язанi з феноменами гiпнотичного впливу, вказують на iнше джерело. Але яке? Ми повиннi отримати вiдчуття неповноти вiд того, що одна з головних складових частин цього впливу, а саме: особа, котра е гiпнотизером для спiльноти, не згадана у викладi Лебона. Все-таки вiн вiдрiзняе вiд цього вкритого пiтьмою чарiвного впливу заразливу дiю, котру чинять окремi особи одна на одну, завдяки котрiй пiдсилюеться початкова суггестiя.

Лебон вказуе на ще один важливий момент для судження про iндивiда, котрий е учасником спiльноти. «Таким чином, стаючи часткою органiзованого натовпу, людина спускаеться на кiлька сходинок нижче по щаблях цивiлiзацii. В iзольованому станi вона, можливо, була б культурною людиною; у натовпi – це варвар, тобто, iстота iнстинктивна. У неi з’являються схильнiсть до свавiлля, безчинства, лютостi, але так само й до ентузiазму й героiзму, котрi властивi первiснiй людинi. Вона зупиняеться особливо ще на зниженнi iнтелектуальноi дiяльностi, котроi зазнае внаслiдок приналежностi до спiльноти» [3 - Див. двовiрш Шiллера. // Ieder, sieht man ihn einzeln, ist leidlich klug und verst?ndlich; // Sind sie in corpore, gleich wird euch ein Dummkopf daraus.].

Та облишмо зараз iндивiда й звернiмося до опису масовоi свiдомостi у тому виглядi, в якому вона окреслена в Лебона. Стосовно цього немае жодноi риси, походження й виявлення котроi становило б труднощi для психоаналiтика. Лебон сам вказуе нам шлях, вiдзначаючи аналогiю з душевним життям первiсних людей i дiтей.

Спiльнота iмпульсивна, мiнлива, дратiвлива. Керуе нею майже винятково несвiдома сфера[4 - Несвiдоме правильно вживаеться Лебоном у сенсi опису там, де воно позначае не лише витiснене.]. Імпульси, перед котрими скоряеться спiльнота, можуть бути, зважаючи на обставини, благородними або жорстокими, героiчними або боягузливими, але в усякому разi вони настiльки владнi, що перемагають особисте, й навiть iнстинкт самозбереження. Спiльнота нiчого не робить зумисне. Якщо спiльнота навiть пристрасно бажае чогось, то все ж таки це тривае недовго, вона нездатна до тривалого хотiння. Вона не зносить жодноi затримки мiж своiм бажанням i здiйсненням його. Вона мае вiдчуття всемогутностi, для iндивiда в натовпi зникае розумiння неможливого[5 - Див. Тотем и табу, III. «Анимизм, магия и всемогущество мыслей». Психологич. й психоаналитическая библиотека. Випуск VI/ Москва – Ленинград. Госиздат, 1924.].

Спiльнота надзвичайно легко зазнае навiювання, вона легковiрна, вона не сприймае критику, неймовiрне для неi не iснуе. Вона мислить образами, котрi виникають однин за другим так, як вони з’являються в iндивiда у станi вiльного фантазування. Вони не можуть бути вимiрянi жодною розумною iнстанцiею за аналогiею до дiйсностi. Почуття спiльноти завжди дуже простi й надмiрнi. Отже, спiльнота не знае нi сумнiвiв, нi вагань.

У тлумаченнi сновидiнь, котрому ми зобов’язанi найкращим пiзнанням несвiдомого духовного життя, ми чинимо за технiчним правилом, згiдно з яким ми не звертаемо уваги на сумнiви й невпевненiсть у переказi сновидiння й потрактовуемо кожен елемент явного змiсту сновидiння як щось цiлком достовiрне. Ми вiдносимо сумнiви й невпевненiсть на рахунок впливу цензури, котроi зазнае робота сновидiння, й припускаемо, що первиннi думки сновидiння не знають сумнiвiв i невпевненостi, як рiзновиду критичноi роботи. Як змiст, вони здатнi, звичайно, iснувати, як усе iнше, в денних залишках, що ведуть до сновидiння. (Див. «Тлумачення сновидiнь»).

Спiльнота негайно переходить до найбiльш крайнiх дiй; висловлена пiдозра перетворюеться у неi зразу ж на беззаперечну iстину, зародок антипатii – на дику ненависть.

Таке саме наближення усiх емоцiйних спонукань до крайностi, до безмежностi властиве афективностi дитини; воно повторюеться в життi сновидiння, де, завдяки панiвному у несвiдомому iзолюваннi окремих емоцiйних iмпульсiв, легка досада вдень проявляеться як побажання смертi для винноi особи, а натяк на якусь спокусу перетворюеться на причину злочинноi дii, вiдображеноi у сновидiннi. Д-р Ганс Закс зробив чудове зауваження з цього приводу: «Те, що сновидiння повiдомило нам про нашi взаемостосунки зi справжньою дiйснiстю, те ми потiм знаходимо у свiдомостi, i нас не повинно дивувати, якщо ми знайдемо чудовисько, побачене нами пiд збiльшувальним склом аналiзу, у виглядi iнфузорii» (див. «Тлумачення сновидiнь»).

Схильна сама до всього крайнього, спiльнота збуджуеться лише через надмiрнi подразники. Той, хто хоче впливати на неi, не потребуе жодноi логiчноi оцiнки своiх аргументiв; вiн повинен малювати найяскравiшi картини, перебiльшувати й повторювати все одне й те саме.

Оскiльки спiльнота не сумнiваеться в iстинностi або хибностi своiх аргументiв i мае разом iз цим усвiдомлення своеi сили, то вона так само нетерпима, як i довiрлива до авторитету. Вона поважае силу й мало пiддаеться на вплив доброти, що е для неi всього лиш певного роду слабкiстю. Вона вимагае вiд своiх героiв сили й навiть насильства. Вона хоче, щоб нею володiли, щоб ii гнiтили. Вона хоче боятися свого володаря. Маючи надзвичайно консервативну основу, вона вiдчувае глибоку вiдразу до всiляких нововведень i успiхiв – i безмежне благоговiння перед традицiею.

Щоб мати правильне судження про моральнiсть натовпу, треба мати на увазi, що за сукупностi iндивiдiв, з яких складаеться натовп, вiдпадають всi iндивiдуальнi сповiльнювачi; й усi жорстокi, грубi, руйнiвнi iнстинкти, що дрiмали в людинi як пережиток первiсних часiв, пробуджуються заради вiльного задоволення потягiв. Але спiльноти здатнi пiд впливом навiювання й на вчинки вищого гатунку: зречення, вiдданiсть iдеалу, безкорисливiсть. Тодi як у iндивiда особиста вигода е дуже сильною, майже единою рушiйною силою, у натовпу вона дуже зрiдка виходить на перший план. Можна казати про облагороджуючий вплив спiльноти на iндивiда.

Тодi як iнтелектуальна дiяльнiсть спiльноти завжди далеко вiдстае вiд iнтелектуальноi дiяльностi iндивiда, ii поведiнка в етичному розумiннi може: або значно переважати поведiнку iндивiда, або далеко вiдставати вiд неi.

Деякi iншi риси характеристики, котру дав Лебон, висвiтлюють правильнiсть ототожнення масовоi свiдомостi зi свiдомiстю первiсних людей. У натовпi можуть iснувати й жити поруч одна з одною найсуперечливiшi iдеi без того, щоб з iх логiчноi неузгодженостi народжувався конфлiкт. Але те ж саме вiдбуваеться й у несвiдомому духовному життi окремих людей, дiтей i невротикiв, як це вже було давно доведено психоаналiзом.

У маленькоi дитини iснують, наприклад, протягом дуже тривалого часу амбiвалентнi налаштування почувань до найближчоi особи без того, щоб одна з них заважала прояву iншоi, протилежноi до неi. Якщо справа наближаеться, нарештi, до конфлiкту мiж обома налаштуваннями, то вiн вирiшуеться таким чином, що дитина змiнюе об’ект, переводячи одне з амбiвалентних почувань на об’ект замiщення. З iсторii розвитку неврозу у дорослого можна також дiзнатися, що пригнiчене почування часто продовжуе iснувати протягом тривалого часу у несвiдомих чи навiть свiдомих фантазiях, змiст яких, зрозумiло, прямо протилежний панiвному прагненню, без того, щоб з цiеi протилежностi народився протест «Я» проти того, що воно вiдкидае. Фантазiя протягом якогось часу припустима, поки раптом – зазвичай внаслiдок пiдвищення афективного стану – не народжуеться конфлiкт мiж нею i «Я» з усiма наслiдками, що беруться звiдси.

У процесi розвитку вiд дитини до дорослоi людини справа взагалi доходить до все бiльше й бiльше поширюваноi iнтеграцii особистостi, до поеднання окремих потягiв i цiлеспрямованих прагнень, що виросли в нiй незалежно одне вiд одного. Дiалогiчний процес у сферi сексуального життя здавна вже вiдомий нам як поеднання всiх сексуальних потягiв у завершену генiтальну органiзацiю (Три статтi про теорiю статевого потягу. Психотерапевтич. библиот., вып. ІІІ, М., 1911, изд-во «Наука»). Численнi вiдомi нам приклади показують, втiм, що поеднання «Я», як i поеднання лiбiдо, може зазнати невдачi: такими е, наприклад, природознавцi, що продовжують вiрити в Святе Письмо i т. iн.

Далi натовп пiдвладний воiстину магiчнiй силi слова, що викликае в масовiй свiдомостi страшеннi бурi й здатного так само заспокоiти його. «Нi розум, нi переконання не можуть змагатися з вiдомими словами й вiдомими формулами. Вони виголошуються перед натовпом з благоговiнням, – i тут таки вираз облич стае шанобливим, i голови схиляються». Варто лише пригадати при цьому табу на iмена у первiсних народiв i тi магiчнi сили, котрi вони ототожнюють з iменами й словами[6 - Див. Тотем и табу.].

І нарештi: спiльноти нiколи не знали потягу до iстини. Вони вимагають iлюзiй, вiд котрих вони не можуть вiдмовитися. Ірреальне завжди мае перевагу у них перед реальним, неiснуюче справляе на них такий самий вплив, що й iснуюче. У них е виразна тенденцiя не робити рiзницi помiж ними.

Ми показали, що це переважання фантастичного життя й iлюзiй, котрi виникають як наслiдок нездiйсненого бажання, е визначальною засадою для психологii неврозiв. Ми вiдшукали, що для невротика мае значення не звичайна об’ективна реальнiсть, а психiчна реальнiсть. Істеричний симптом заснований на фантазii i не вiдтворюе справжнього переживання; нав’язливе невротичне усвiдомлення своеi провини засноване на фактi злого умислу, який нiколи не був реалiзований. Як у сновидiннi й у гiпнозi, так i в душевнiй дiяльностi натовпу принцип реальностi вiдступае на заднiй план перед силою афективно напружених бажань.

Те, що Лебон повiдомляе про вождiв натовпу, е менш вичерпним i у ньому не можна вловити певноi закономiрностi. Вiн вважае, що як тiльки живi iстоти зберуться в певнiй кiлькостi, – незалежно вiд того, чи буде це зграя тварин чи натовп людей, – вони iнстинктивно скоряться перед авторитетом вождя. Спiльнота – це слухняна череда, що не може жити без володаря. У нiй настiльки сильна жага покiрностi, що вона iнстинктивно скоряеться перед тим, хто оголосить себе ii володарем.

Якщо натовп потребуе вождя, то вiн повинен все ж таки мати вiдповiднi особистi чесноти. Вiн повинен сам гаряче вiрити (в iдею), щоб пробуджувати вiру в спiльнотi; вiн повинен мати сильну iмпонуючу волю, що передаватиметься вiд нього до безвiльноi спiльноти. Далi Лебон обговорюе рiзнi типи вождiв i прийоми, за допомогою яких вони впливають на спiльноти. Загалом вiн вважае, що вождi чинять свiй вплив завдяки iдеям, до яких вони самi ставляться фанатично.

Цим iдеям, так само як i вождям, вiн приписуе зверх того таемничу нездоланну силу, котру вiн називае «престижем» (привабливiстю). Престиж – це тип панування над нами iндивiда, iдеi чи речi. Це панування паралiзуе всi критичнi здiбностi iндивiда й виповнюе його ество шанобливiстю й здивуванням. Воно може викликати вiдчуття, подiбне до гiпнотичного заслiплення.

Вiн розрiзняе набутий чи штучний i особистий престиж. Перший виникае завдяки iменi, багатству, репутацii; престиж (привабливiсть) думок, лiтературних i художнiх творiв виникае завдяки традицiям. Оскiльки у всiх випадках вiн корениться в минулому, то дае мало матерiалу для розумiння цього загадкового впливу. Особистий престиж мають небагато осiб, якi завдяки ньому стають вождями; все скоряеться перед ними нiбито пiд впливом магнетичного зачарування. Однак будь-який престиж залежить також i вiд успiху й може зникнути через якусь невдачу.

У нас не склалося враження, що у Лебона роль вождя й значення престижу мають правильний зв’язок з таким видатним описом масовоi свiдомостi.

ІІІ. Іншi оцiнки колективного душевного життя

Ми скористалися викладом Лебона як вступом, оскiльки вiн, надаючи великого значення несвiдомому душевному життю, цiлком суголосний нашим власним психологiчним поглядам.

Але ми змушенi сказати, що власне жоден iз постулатiв цього автора не е чимось новим. Все те, що знеособлюе й принижуе, що вiн говорить за прояви масовоi свiдомостi, вже було виголошено до нього iншими авторами з такою ж визначенiстю й такою ж ворожiстю; все це неодноразово вже повторювалося вiд найдавнiших часiв лiтератури мислителями, державними людьми й поетами[7 - Див. текст i покажчик лiтератури в «Psychologie der Kollektivit?ten» B. Kraskovic (молодший). Переклад з хорватськоi Siegmund von Posavec’a. Vukovar, 1915.]. Обидва постулати, в котрих мiстяться найважливiшi погляди Лебона, постулат про колективне сповiльнення iнтелектуальноi дiяльностi й постулат про пiдвищення афективностi в натовпi, були нещодавно формульованi Сiгеле[8 - Див. Walter Moede, «Die Massen-und Sozialpsychologie im kritischen ?berblick», Zeitschrift fur p?dagogische Psychologie und experimentelle P?dagogik von Meumann und Scheibner, XVI, 1915.]. Особливостями викладу Лебона залишаються лише обидва погляди несвiдомого й порiвняння з душевним життям первiсних народiв. Але й вони, звiсно, проголошувалися часто й до нього.

Але бiльше того: опис i оцiнка масовоi свiдомостi у тому виглядi, в якому iх пропонують Лебон та iншi автори, зовсiм не залишилися непохитними. Немае жодного сумнiву в тому, що всi цi ранiше описанi феномени масовоi свiдомостi були правильно вiдзначенi; але можна вiдзначити також i iншi, дiаметрально протилежнi прояви спiльноти, на пiдставi яких можна дати набагато бiльш високу оцiнку масовоi свiдомостi.

Вже Лебон був готовий визнати, що за деяких обставин моральнiсть натовпу може бути вищою, нiж моральнiсть iндивiдiв, з котрих вiн складаеться, i що лише натовп здатен на величезну безкорисливiсть i самопожертву.

«Особисте зацiкавлення дуже нечасто бувае могутнiм рушiем у натовпi, тодi як у окремого iндивiда воно посiдае чiльне мiсце».

Іншi вважають, що взагалi лише суспiльство е iнстанцiею, котра встановлюе iндивiду норми моральностi, тодi як окрема людина зазвичай вiдстае у певному розумiннi вiд цих великих вимог, або що за виняткових станiв у натовпi виникае феномен захоплення, завдяки якому можливi чудовi вчинки спiльнот.

Щоправда, стосовно iнтелектуальноi дiяльностi слiд визнати, що найважливiшi результати розумовоi працi, вiдкриття, що викликали значнi наслiдки, вирiшення проблем – все це доступне лише iндивiду, котрий працюе на самотi. Але й душа спiльноти здатна на генiальну духовну творчiсть, як це доводить перш за все мова, потiм народна пiсня, фольклор i т. iн. А крiм того, невiдомо, скiльки мислителiв i поетiв зобов’язанi своiм натхненням тiй спiльнотi, у котрiй вони живуть; можливо, вони е швидше виконавцями духовноi роботи, у котрiй одночасно беруть участь iншi.

З огляду на цi помiтнi суперечностi здаеться, що робота психологii спiльнот повинна лишитися безрезультатною. Однак легко знайти вихiд, що давав би нам надiю щасливо вирiшити завдання. Пiд спiльнотами, ймовiрно, розумiли найрiзноманiтнiшi утворення, що потребували вiдокремлення. Виклад Сiгеле, Лебона та iн. авторiв стосуються недовговiчних спiльнот, що утворюються нашвидкуруч з iндивiдiв рiзного роду, об’еднаних скороминучим зацiкавленням. Поза сумнiвом, що характер революцiйних спiльнот, а особливо Великоi французькоi революцii, справив вплив на iх зображення. Протилежнi твердження грунтуються на оцiнцi тих стабiльних спiльнот чи тих суспiльств, у котрих люди проводять свое життя, котрi втiлилися в суспiльнi iнституцii. Спiльноти першого типу спiввiдносяться з другими так, як короткi, але високi хвилi – з довгими хвилями, що утворюються на неглибоких мiсцях.

Мак Дугал, котрий спирався у своiй книзi «The Group Mind»[9 - Cambridge, 1920.] на цю ж саму згадану вище суперечнiсть, знаходить ii вирiшення в органiзацiйному моментi. У найпростiшому випадку, каже вiн, спiльнота (group) не мае взагалi жодноi органiзацii або мае органiзацiю, що не варта уваги. Вiн позначае таку спiльноту як натовп (crowd). Однак вiн визнае, що натовп людей зiбрати нелегко, без того щоб у ньому не утворилися, принаймнi, першопочатки органiзацii, що саме в цих простих спiльнотах особливо легко помiтити деякi основнi факти колективноi психологii. Для того щоб iз випадково зiбраних учасникiв людського натовпу утворилося щось на зразок спiльноти в психологiчному розумiннi, необхiдною умовою е деяка спiльнiсть iндивiдiв одне з одним: спiльний iнтерес до об’екта, однорiдне почуття в певнiй ситуацii i (я б сказав, внаслiдок цього) певна мiра здатностi справляти вплив одне на одного. (Some degree of reciprocale influence between the mem-bres of the group). Чим сильнiша ця спiльнiсть, тим легше утворюеться з окремих людей психологiчна спiльнота й тим дивовижнiше проявлятиметься демонстрацiя масовоi свiдомостi.

Найдивовижнiшим i в той же час найважливiшим феноменом спiльноти е пiдвищення афективностi, що з’являеться у кожного iндивiда (exaltation or intensification of emotion). На думку Мак Дугала, можна сказати, що навряд чи за iнших умов афекти людини сягають такого рiвня, як це вiдбуваеться в спiльнотi, i, таким чином, учасники зазнають приемних вiдчуттiв, коли втрачають почуття свого iндивiдуального вiдособлення, вiддаючись безмежно своiм пристрастям i зливаючись у цьому зi спiльнотою. Таке захоплення iндивiдiв Мак Дугал пояснюе, спираючись на так названий ним «principle of direct induction of emotion by way of the primitive sympathetic response», тобто на вже вiдому нам заразливiсть почуттiв. Суть полягае у тому, що помiтнi ознаки афективного стану здатнi викликати автоматично той же афект у спостерiгача. Цей автоматичний гнiт буде тим сильнiший, чим у бiльшоi кiлькостi людей спостерiгатиметься одночасно цей афект. Тодi в iндивiда замовкне критика, й вiн дасть затягнути себе в цей афект. Але при цьому вiн пiдвищуе збудження iнших iндивiдiв, що вплинули на нього, i таким чином пiдвищуеться афективний заряд окремих iндивiдiв шляхом взаемноi iндукцii. При цьому, поза сумнiвом, дiе щось на зразок нав’язливоi iдеi зрiвнятися з iншими, чинити заодно з багатьма. Грубiшi й простiшi почування мають бiльше шансiв поширюватися таким шляхом у натовпi.

Цьому механiзмовi пiдвищення афекту сприяють ще деякi iншi впливи, що виходять зi спiльноти. Спiльнота справляе на iндивiда враження необмеженоi сили й нездоланноi небезпеки. Вона на одну мить стае на мiсце всього людського суспiльства, що е носiем авторитету, чиiх покарань бояться, в догоду котрому накладають на себе стiльки сповiльнень. Інколи небезпечно знаходитися у протирiччi з нею i, навпаки, безпечно наслiдувати приклади, що оточують i, якщо треба, то навiть «вити по-вовчому». Скоряючись перед цим новим авторитетом, треба вилучити з дiяльностi свою попередню «совiсть» i пiддатися при цьому спокусливiй перспективi отримання задоволення, що е результатом скасування сповiльнень. Як наслiдок, в цiлому не так вже й дивно, коли ми дiзнаемося, що iндивiд у спiльнотi чинить такi речi, вiд яких вiн би вiдвернувся за своiх звичайних життевих обставин, i ми можемо навiть сподiватися, що ми таким шляхом проллемо деяке свiтло на ту темну сферу, яку зазвичай огортають загадковим словом «навiювання».

Мак Дугал теж не заперечуе проти постулату про колективне сповiльнення iнтелектуальноi дiяльностi у спiльнотi. Вiн говорить, що нижчий iнтелект опускае до свого рiвня вищий; i той сповiльнюеться у своiй дiяльностi, оскiльки пiдвищення афективностi взагалi створюе несприятливi умови для правильноi розумовоi роботи, оскiльки iндивiди заляканi спiльнотою i iх розумова робота не вiльна, а також оскiльки у кожного iндивiда зменшене усвiдомлення вiдповiдальностi за своi вчинки.

Загальна думка про психiчну дiяльнiсть у простiй, «неорганiзованiй» спiльнотi лунае вiд Мак Дугала не бiльш дружньо, нiж вiд Лебона: вона надмiру збуджена, iмпульсивна, пристрасна, непостiйна, непослiдовна, нерiшуча й при цьому легко переходить до крайнощiв; iй доступнi лише брутальнiшi пристрастi й простiшi почування; вона надзвичайно вразлива, легковажна у своiх судженнях, нестримна у своiх думках, сприйнятлива лише до найпростiших i найнедосконалiших висновкiв i аргументiв. Їi легко спрямовувати й залякувати, вона не мае усвiдомлення провини, самоповаги й вiдчуття вiдповiдальностi, але вона готова перейти вiд усвiдомлення своеi сили до всiляких злочинiв, на котрi ми можемо очiкувати лише вiд абсолютноi й безвiдповiдальноi сили. Отже, вона поводить себе швидше як невихована дитина чи як пристрасний дикун, що вирвався на волю в чужiй для нього ситуацii; в гiрших випадках поведiнка спiльноти схожа бiльше за все на поведiнку зграi диких тварин, анiж на натовп людей.

Оскiльки Мак Дугал протиставляе поведiнку високоорганiзованих спiльнот зображенiй тут поведiнцi, то нам буде особливо цiкаво дiзнатися, у чому полягае ця органiзацiя i якими чинниками вона створюеться. Автор нараховуе п’ять таких «principal conditions» для пiдняття духовного життя спiльноти на вищий рiвень.

Першою головною умовою е певний ступiнь постiйностi у складi спiльноти. Ця постiйнiсть може бути матерiальною або формальною; перше – коли однi й тi самi особи залишаються протягом тривалого часу в спiльнотi, друге – коли всерединi спiльноти iснують певнi ролi, розподiленi мiж особами, що змiнюють одна одну.

Друга умова: у iндивiда, що входить до спiльноти, з’являеться певне уявлення про природу, функцii, дiяльнiсть i вимоги спiльноти, й результатом цього може таким чином стати почуття вiдношення до спiльноти в цiлому.

Третя умова: спiльнота утворюе зв’язок з iншими, подiбними до неi спiльнотами, але все ж таки вiдмiнними вiд неi багатьма пунктами, тож вона нiби змагаеться з ними.

Четверта умова: спiльнота мае традицii, звичаi й настанови, котрi особливо поширюються на стосунки ii спiвучасникiв один з одним.

П’ята умова: в спiльнотi iснуе розмежування, що полягае у розмежуваннi й диференцiюваннi роботи, котра випадае на долю iндивiда.

За дотримання цих умов нiвелюються, на думку Мак Дугала, психiчнi дефекти спiльнот. Вiд колективного зниження iнтелектуальноi дiяльностi вберiгають себе тим, що не надають спiльнотi дозволу на вирiшення iнтелектуальних завдань, а доручають iх окремим особам, що беруть участь у спiльнотi.

Нам видаеться, що умови, котрi Мак Дугал вважае «органiзацiею» спiльноти, бiльш правомiрно можуть бути описанi по-iншому. Завдання полягае у тому, щоб надати спiльнотi саме тих якостей, котрi були характернi для iндивiда й котрi згладилися у нього в спiльнотi. Бо iндивiд мав – поза примiтивною спiльнотою – свою сталiсть, свою самосвiдомiсть, своi традицii i своi звички, свою особливу працездатнiсть i свою життеву лiнiю; вiн був вiдокремлений вiд iнших iндивiдiв, з якими мав суперництво. Цю своерiднiсть вiн втратив на якийсь час завдяки своему входженню до «не-органiзованоi» спiльноти. Якщо вбачати мету в тому, щоб надiлити спiльноту атрибутами iндивiда, то слiд пригадати про влучне зауваження В. Троттера[10 - «Instincts of the herd in peace and war». London, 1916.], котрий вбачав у схильностi до створення спiльноти бiологiчне продовження багатоклiтинностi всiх вищих органiзмiв.