скачать книгу бесплатно
По той бiк принципу задоволення
Зигмунд Фройд
Зарубiжнi авторськi зiбрання
«По той бiк принципу задоволення» – збiрка наукових праць, якi були опублiкованi у 20–30 рр. ХХ столiття й присвяченi розгляду понять «свiдоме» та «несвiдоме». Його висновок стосовно наявностi у несвiдомому потягу до смертi, що базувався на аналiзi поведiнки ветеранiв та iнвалiдiв Першоi свiтовоi вiйни, й сьогоднi е актуальним для терапii травматичних неврозiв та е шляхом розумiння природи неврозу нав’язливих станiв, меланхолii та депресii.
У своiй працi «Я i Воно» З. Фройд розкривае суть класичноi для психоаналiзу моделi психiки, складовi якоi Воно – несвiдоме, Я – свiдоме, або Его та Над-Свiдоме – Супер-Его, або Цензор та iх взаемодiя.
У статтi «Майбутне однiеi iлюзii» – однiй iз пiзнiх праць науковця – з погляду психоаналiзу розглянуто вплив моральних чинникiв на взаемини всерединi суспiльства та причини виникнення релiгiйних вiрувань.
Зигмунд Фрейд
По той бiк принципу задоволення
© В. Б. Чайковський, переклад украiнською, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
По той бiк принципу задоволення
І
У теорii психоаналiзу ми, не вагаючись, приймаемо твердження, що перебiг психiчних процесiв автоматично регулюеться принципом задоволення [Lustprinzip][1 - Ужитий автором термiн Lustprinzip iнодi перекладають як «принцип насолоди», оскiльки у нiмецькiй мовi слово Lust переважно використовуеться у значеннях «жадання», «насолода»; однак у Фройда термiнологiчно Lust у загальнiшому значеннi (вiдчуття) задоволення, завжди передбачае наявнiсть пари, Unlust – у так само загальному значеннi (вiдчуття) невдоволення, а такий дуалiзм втрачаеться за iнтерпретацii Lust як «насолоди» й Unlust як «вiдрази» (прим. пер.).], коли будь-який процес, що викликае неприемне почуття невдоволення [Unlust] i подальше збудження, скеровуе органiзм на зменшення цiеi напруги шляхом усунення неприемного чинника або створення вiдчуття задоволення [Lust]. Розглядаючи дослiджуванi психiчнi процеси у контекстi такого характеру iх перебiгу, ми запроваджуемо у свою роботу «економiчний» погляд. На нашу думку, теорiя, що, крiм топографiчного та динамiчного аспектiв, бере до уваги ще й економiчний[2 - Тут i далi, згадуючи про «економiчний» аспект психiчного явища, автор мае на увазi баланс набуття/витрати органiзмом користi у виглядi, наприклад, задоволення (прим. пер.).], е найповнiшою, яку на сьогоднi можемо собi уявити, i заслуговуе на спецiальне визначення метапсихологiчноi.
Ідучи таким шляхом, ми не надто переймаемося, наскiльки запровадження «принципу задоволення» наближае нашу роботу до якоiсь певноi, iсторично обгрунтованоi фiлософськоi системи. Ми пiдходимо до своiх теоретичних висновкiв шляхом ретельноi реестрацii фактiв, якi щоденно спостерiгаемо пiд час нашоi дiяльностi. Прiоритет i оригiнальнiсть не е метою психоаналiтичноi роботи, i явища, якi призвели нас до формулювання принципу задоволення, настiльки очевиднi, що не помiтити iх майже неможливо. З iншого боку, ми були б надзвичайно вдячнi тим фiлософськiй або психологiчнiй теорiям, якi зумiли б нам пояснити значення того iмперативного характеру, якi мають для нас почуття задоволення або невдоволення.
На жаль, нам не пропонують у цьому розумiннi нiчого прийнятного. Ця царина психiчного життя залишаеться найтемнiшою й недоступнiшою, тож, якщо не маемо можливостi обминути ii, то, на мою думку, найлiпшою буде найбiльш гнучка гiпотеза. Ми зважилися поставити задоволення i невдоволення в залежнiсть вiд обсягу в душевному життi незв’язаного збудження, пiдвищенню рiвня якого вiдповiдае невдоволення, а зниженню – задоволення. Водночас ми не схильнi думати, що мiж силою згаданих почуттiв i змiнами рiвня збудження е проста кiлькiсна залежнiсть, а надто – з огляду на данi психофiзiологii – пряма пропорцiйнiсть; ймовiрно, вирiшальним чинником для почуття е iнтенсивнiсть зростання або зменшення збудження впродовж визначеного вiдтинку часу. Можливо, експериментальнi дослiдження змогли б вiдкрити доступ до цiеi царини, однак нам, психоаналiтикам, не варто далi заглиблюватися у проблему, доки не матимемо обгрунтування у виглядi абсолютно точних спостережень.
Водночас нас не може залишити байдужими те, що такий поважний дослiдник, як Т. Фехнер, висунув теорiю задоволення i невдоволення, яка у найiстотнiших положеннях збiгаеться з гiпотезою, до якоi нас призводить психоаналiтична робота. Твердження Фехнера, викладенi у невеличкiй статтi[3 - Einige Ideen zur Schop-fimgs und Entwicklungsgeschichte der Organismen, 1873, Abschn. 9. Zusatz, S.94, (Прим. – авт.).], зводяться до такого: «Оскiльки свiдомi iмпульси завжди пов’язанi iз задоволенням або невдоволенням, можна також задоволення i невдоволення розглядати у психофiзичному зв’язку з умовами стабiльностi та нестабiльностi, i на цю обставину спираеться гiпотеза, яку я маю намiр надалi опрацювати й розвинути в iншiй роботi: кожна психофiзична дiя, що пiднiмаеться над порогом свiдомостi, наповнюеться задоволенням пропорцiйно до того, наскiльки вона наближаеться, подолавши певну межу, до повноi рiвноваги, i невдоволенням, пропорцiйно до того, наскiльки вiдхиляеться вiд неi, теж вiд певноi межi; при цьому мiж двома межами, якi можна позначити, як якiснi пороги задоволення i невдоволення, залишаеться певна дiлянка чуттевоi байдужостi…».
Факти, що спонукали нас визнати панування принципу задоволення у психiчному життi, виявляються також у припущеннi, згiдно з яким психiчний апарат мае схильнiсть утримувати наявну в ньому кiлькiсть збудження на якомога нижчому або, принаймнi, на постiйному рiвнi. Такi варiацii рiвнозначнi за своiм ефектом, бо, оскiльки робота психiчного апарату спрямована на утримання обсягу збудження на низькому рiвнi, саме те, що сприяе зростанню напруги, мае сприйматися як порушення нормальноi функцii органiзму – тобто як невдоволення. Принцип задоволення виводиться з принципу константностi, себто сталостi [Konstanzprinzip]. Насправдi, до принципу сталостi нас призводять тi ж самi факти, що змушують нас визнати принцип задоволення. Детальне вивчення цих фактiв показуе також, як побачимо, що стверджена нами тенденцiя душевного апарату може розглядатися як окремий випадок сформульованоi Фехнером тенденцii до стабiльностi, у залежнiсть вiд якоi вiн поставив вiдчуття задоволення i невдоволення.
Мусимо, однак, зазначити, що неправильно було б стверджувати, буцiмто принцип задоволення керуе перебiгом психiчних процесiв. Якби так було, то переважна бiльшiсть наших психiчних процесiв мала б супроводжуватися задоволенням або призводити до задоволення, тим часом як весь наш повсякденний досвiд рiзко суперечить цьому. Напевне, справжнiй стан речей такий, що у душi пануе тенденцiя до переважання принципу задоволення, якiй, однак, протистоять розмаiтi iншi сили або умови, i, таким чином, кiнцевий результат психiчних процесiв не завжди вiдповiдае принципу задоволення. Порiвняемо примiтку Фехнера щодо подiбного мiркування[4 - Там само, с. 90.]: «При цьому слiд зазначити, що тенденцiя до досягнення мети не передбачае ii досягнення i що, загалом, мета лише приблизно досяжна…». Якщо ми тепер звернемося до запитання, якi обставини можуть ускладнити здiйснення принципу задоволення, то знову ступимо на твердий i добре дослiджений грунт, отримуючи нагоду широкою мiрою використати наш аналiтичний досвiд.
Перший закономiрний випадок гальмування принципу задоволення добре нам вiдомий iз практики. Ми знаемо, що принцип задоволення притаманний первинному способу роботи психiчного апарату i що для самозбереження органiзму у складних умовах довкiлля вiн виявляеться непридатним i значною мiрою небезпечним вiд самiсiнького початку.
Пiд впливом прагнення органiзму до самозбереження цей принцип змiнюеться «принципом реальностi», який, не зрiкаючись кiнцевоi мети – досягнення задоволення – вiдтермiновуе ii та тимчасово мириться з невдоволенням на манiвцях до задоволення. Принцип задоволення тривалий час iще зберiгае панiвнi позицii у сферi сексуальних потягiв, що особливо важко пiддаються «вихованню», i часто трапляеться, що саме у цiй сферi або у Я як такому бере гору над принципом реальностi – нехай навiть на шкоду всьому органiзму.
Не пiдлягае сумнiву, що замiна принципу задоволення принципом реальностi пояснюе хiба що незначну, i до того не найголовнiшу, частину досвiду, пов’язаного з невдоволенням. Отже, iнше, не менш закономiрне, джерело невдоволення полягае у конфлiктах i розщепленнях усерединi психiчного апарату, тодi як Я розбудовуе складнiшi форми своеi органiзацii. Майже вся енергiя, що сповнюе душевний апарат, виникае з присутнiх у ньому потягiв, але не всi цi потяги допускаються до однакових ступенiв розвитку. Водночас постiйно трапляеться так, що окремi потяги або iхнi компоненти виявляються несумiсними з iншими у своiх цiлях або вимогах, тож не можуть об’еднатися у всеосяжну еднiсть нашого Я. Завдяки процесу витискання вони вiдколюються вiд цiеi едностi, затримуючись на нижчих щаблях психiчного розвитку, i iм протягом найближчого часу вiдмовлено в можливостi задоволення. Та якщо iм щастить обхiдним шляхом досягти прямого задоволення або замiщення такого, що особливо легко трапляеться з витiсненими сексуальними потягами, то цей успiх, який загалом-то мiг би бути задоволенням, сприймаеться нашим Я як невдоволення. Унаслiдок давнього конфлiкту, який притуплюеться витисканням, принцип задоволення зазнае чергового гальмування саме тодi, коли певнi потяги були близькi до нового задоволення, згiдно з тим саме принципом. Деталi цього процесу, унаслiдок якого витiснення перетворюе можливiсть задоволення у джерело невдоволення, ще недостатньо зрозумiлi або не пiддаються чiткому визначенню, але цiлком ясно, що будь-яке невротичне невдоволення е такого саме штибу задоволенням, що як задоволення не може бути сприйняте.
Обидва зазначених тут джерела невдоволення аж нiяк не вичерпують повнiстю всього розмаiття наших неприемних вiдчуттiв, але щодо решти таких можна, мабуть, упевнено ствердити, що iх iснування не суперечить пануванню принципу задоволення. Адже найчастiше невдоволення нам трапляеться вiдчувати вiд сприйняття [Wahrnehmungsunlust]: чи то сприйняття напруги вiд невдоволених потягiв, чи то сприйняття зовнiшнiх подразникiв незалежно вiд того, чи вони болiснi самi собою, чи збуджують неприемнi очiкування у психiчному апаратi, якi вiн визнае «небезпеками». Реакцiю на вимоги невдоволених потягiв i зовнiшнi сигнали небезпеки, у яких, власне, виявляеться дiяльнiсть психiчного апарату, може належним чином спрямовувати принцип задоволення або, замiняючи його, принцип реальностi. Таким чином, здаеться, немае потреби обговорювати тут подальшi обмеження принципу задоволення; проте, саме дослiдження психiчноi реакцii на зовнiшню небезпеку може надати новий матерiал i поставити новi запитання до проблеми, яку ми тут розглядаемо…
II
Уже давно описаний стан, що мае назву «травматичного неврозу» i який виникае пiсля таких тяжких механiчних потрясiнь, як зiткнення поiздiв та iншi нещаснi випадки, пов’язанi з небезпекою для життя. Жахлива, нещодавно пережита вiйна, створила умови для виникнення великоi кiлькостi випадкiв такого захворювання i поклала край спробам звести його природу до органiчного ураження нервовоi системи внаслiдок впливу механiчного чинника. Картина стану травматичного неврозу наближаеться до картини iстерii за багатством подiбних моторних симптомiв, але, зазвичай, перевищуе ii за виявленiстю ознак суб’ективних страждань, близькою до картини iпохондрii або меланхолii, i симптомами глибокоi загальноi слабкостi та порушення психiчних функцiй. Повного розумiння як вiйськових неврозiв, так травматичних неврозiв мирного часу ми ще не досягли. У вiйськових неврозах, з одного боку, прояснюе справу, а з iншого – заплутуе та обставина, що така сама картина хвороби iнодi виникала навiть без участi грубого механiчного пошкодження. У звичайному травматичному неврозi привертають увагу двi основнi версii перебiгу хвороби: перша – якщо головним етiологiчним чинником е момент раптового переляку, i друга – якщо отримане поранення або ушкодження водночас перешкоджало виникненню неврозу.
Cинонiми «переляк» [Schreck], «тривога» [Angst] i «страх» [Furcht] неправильно вважають iдентичними[5 - Строго кажучи, у нiмецькiй мовi слово Angst мае значення як власне «тривоги», так «страху», i наближаеться тим до Furcht. Імовiрно, цим викликана засторога. Варто також зазначити, що у росiйських (здебiльшого, застарiлих) перекладах iз Фройда Angst перекладали як «страх»; однак подальше пояснення автора (див.) вказуе, що – принаймнi, термiнологiчно – йдеться саме про тривогу/тривожнiсть (прим. пер.).] за значенням. У контекстi уявлення про небезпеку iх нескладно розмежувати. Тривога означае певний стан очiкування небезпеки та пiдготування до неi, навiть якщо ii конкретна причина невiдома; страх передбачае певний об’ект, якого е пiдстави боятися; переляк – це стан, що виникае за появи небезпеки, особливо, якщо суб’ект виявляеться до неi не пiдготованим, тут пiдкреслюеться аспект несподiванки. Я не думаю, що тривога може викликати травматичний невроз – тривога мiстить елемент захисту вiд переляку, а отже, захищае також вiд неврозу, що його викликае переляк. До цiеi тези ми ще повернемося згодом.
Вивчення снiв варто розглядати як найнадiйнiший шлях до дослiдження глибинних психiчних процесiв. Стан хворого на травматичний невроз пiд час сну мае особливий характер, цiкавий тим, що вiн постiйно повертае хворого у ситуацiю катастрофи, що призвела до його захворювання, i пацiент прокидаеться вiд нового переляку. На жаль, цьому факту не придiляють уваги. Зазвичай, його вважають тiльки доказом глибини враження, справленого травматичним досвiдом, якщо це враження не залишае хворого навiть увi снi. Пацiент – дозволимо собi так це сформулювати – психiчно фiксований на травмi. Такого типу фiксацiя на враженнях, що викликали хворобу, давно вже нам вiдома за симптоматикою iстерii. Бройер i Фройд 1893 року висунули таку тезу: iстерики здебiльшого страждають вiд спогадiв. У разi так званих «вiйськових» неврозiв дослiдники – наприклад, Ференцi й Сiммель – теж пояснюють деякi моторнi симптоми як наслiдок фiксацii на моментi травми.
Однак менi невiдомi випадки, коли хворi на травматичний невроз у притомному станi надто переймалися б спогадами про нещасний випадок, що iх спiткав. Вони, радше, намагатимуться геть про нього не думати. Уважаючи самоочевидним, що сон знову повертае iх в обставини, якi викликали травму, вони, зазвичай, не замислюються над природою сну. А природi сну бiльше вiдповiдала б ситуацiя, коли сновиддя малювало б хворому сцени з того часу, коли вiн був здоровий або картини очiкуваного одужання. Якщо ми не хочемо, щоб сни травматичних невротикiв увели нас в оману щодо тенденцii снiв виконувати бажання, маемо зробити висновок, що в цьому станi функцiя сну так само порушена та вiдхилена вiд своiх цiлей, як чимало iншого, або iнакше ми мусимо зробити припущення про загадковi мазохiстськi тенденцii Я.
Я пропоную залишити темну i похмуру тему травматичного неврозу i звернутися до вивчення роботи психiчного апарату в його найбiльш раннiх нормальних формах дiяльностi. Я маю на увазi дитячу гру.
Рiзнi теорii дитячоi гри лише нещодавно порiвняв i оцiнив iз психоаналiтичного погляду З. Пфайфер у Imago (V, с. 243), тож я можу послатися на цю роботу. Згаданi теорii намагаються розгадати мотиви дитячоi гри, що не висувають на перший план економiчний аспект, тобто без огляду на отримання задоволення. Не маючи на метi охопити все розмаiття виявiв гри, я скористався нагодою, щоб роз’яснити першу самостiйно вигадану пiвторарiчною дитиною гру. Ідеться аж нiяк не про швидкоплинне спостереження, оскiльки я упродовж кiлькох тижнiв мешкав пiд одним дахом iз цiею дитиною та ii батьками, тож спостереження моi тривали достатнiй для того час, щоб ця загадкова i постiйно повторювана дiя нарештi розкрила менi свiй сенс.
Хлопчик був не надто розвинений iнтелектуально; вiн у своi вiсiмнадцять мiсяцiв виразно вимовляв лише лiченi слова, але видавав, крiм того, багато сповнених значення звукiв, зрозумiлих його близьким. Вiн добре розумiв батькiв i едину в домi служку, i його хвалили за «добру» поведiнку. Вiн не дiймав батькiв ночами, чесно дотримувався заборони чiпати недозволенi предмети i ходити, куди не можна, а головне, не плакав, коли мати залишала його самого на кiлька годин, хоча й був нiжно прив’язаний до матерi, яка не тiльки сама годувала малого, але без жодноi сторонньоi допомоги доглядала i бавила його. Це славне маля, попри свою лагiдну вдачу, мало неспокiйну звичку: всi дрiбнi предмети, що потрапляли йому до рук, закидати далеко вiд себе, у куток кiмнати, пiд лiжко або деiнде, через що розшукування та збирання його iграшок становило непросту роботу. Причому, розкидаючи iграшки, вiн iз зацiкавленим i вдоволеним виглядом вимовляв гучне i протягле «О-о-о-о!», яке, на одностайну думку матерi та мою, було не просто вигуком, а означало «геть» [Fort!]. Зрештою, я збагнув, що це гра i що дитина всi своi iграшки вживае за призначенням, тобто, вiдкидаючи iх геть вiд себе, тiльки бавиться ними у «бути геть» [Fortsein]. Одного разу я зробив спостереження, що змiцнило таке мое припущення. У малого була дерев’яна шпуля з намотаною на неi шворкою. Йому нiколи не спадало на думку, наприклад, тягати ii за собою по пiдлозi, тобто бавитися з нею, як iз вiзочком, натомiсть вiн, ухопивши ii за шворку, дуже спритно закидав iграшку за спинку свого лiжечка, так, що шпуля зникала за ним, i вимовляв при цьому свое багатозначне «О-о-о-о!», потiм знову витягав шпулю за шворку з-за лiжка i зустрiчав ii появу радiсним «тут» [Da!]. Це була завершена гра iз зникненням i появою, хоча здебiльшого можна було спостерiгати тiльки перший ii акт, повторюваний невтомно i захоплено, попри те, що найбiльше задоволення, безперечно, пов’язувалося з другим актом[6 - Подальше спостереження пiдтвердило цю iнтерпретацiю. Одного разу, коли мама пiшла на кiлька годин, по поверненнi малюк зустрiв ii повiдомленням «Малеча o-o-o-o», яке спочатку залишалося незрозумiлим. Невдовзi з’ясувалося, однак, що впродовж самотнiх годин малий знайшов спосiб бавитися у власне зникнення. Вiн виявив свое вiддзеркалення у видовженому дзеркалi, що трохи не дiставало до пiдлоги, а потiм причаiвся перед ним так, що вiдображення пiшло «геть» (прим. авт.).].
Тлумачення гри вiдтак не становило вже труднощiв. Вона походила з великоi культурноi роботи, яку дитина проробила над собою, обмежуючи своi потяги (вiдмовою вiд iх задоволення), i яка виявилася у тому, що малий не опирався бiльше вiдходу матерi. Вiн вiдшкодовував собi цю вiдмову тим, що, послуговуючись доступними йому предметами, нiби iнсценував зникнення i появу – вiдхiд i повернення. Для афективного оцiнювання цiеi гри байдуже, звiсно, сама дитина ii винайшла чи засвоiла з чийогось прикладу. Наш iнтерес зосереджуеться на iншому аспектi. У разi вiдходу матерi дитина не може бути задоволеною чи бодай байдужою. То як узгоджуеться з принципом задоволення те, що свое болiсне переживання дитина повторюе у виглядi гри? Можливо, вiдповiдь на це запитання полягае в тому, що вiдхiд виступае передумовою радiсноi подii повернення, яке, насправдi, е метою гри? Цьому припущенню суперечить спостереження, яке показуе, що перший акт, вiдхiд, iнсценiзувався заради самого себе, заради головноi забави, i набагато частiше, нiж уся гра загалом, доведена до приемного завершення.
Аналiз одного окремого випадку не може переконливо розв’язати проблему. Об’ективне мiркування схиляе до враження, що дитина зробила це переживання предметом своеi гри з iнших мотивiв. Початково малюк грав у ситуацii пасивну роль, вiн зазнав переживання, а тепер ставить себе в активну позицiю, повторюючи той самий досвiд у формi гри, попри те, що досвiд пов’язаний iз невдоволенням. Це спонукання можна було пов’язати з прагненням до оволодiння [Bemachtigungstrieb], яке виникае незалежно вiд того, чи приемним е спогад як такий, чи нi. Утiм, можна спробувати дати ситуацii iнше тлумачення. Вiдкидання предмета так, щоб вiн зник з очей, може бути задоволенням згнiченого в реальному життi iмпульсу помсти матерi за те, що вона пiшла геть, i може мати значення бунту: «Так, iди геть, ти менi не потрiбна, я сам тебе вiдсилаю геть». Той-таки хлопчик за рiк по тому, як я спостерiгав його за його першою грою, мав звичку кидати об пiдлогу iграшкою, на яку вiн гнiвався, i наказувати: «Йди на вiйну!»; йому тодi розповiдали, що його батька немае вдома тому, що вiн на вiйнi, а малий нiтрохи не переймався вiдсутнiстю батька, але ясно виявляв небажання того, щоб хто-небудь заважав йому самому володiти увагою матерi[7 - Коли малому було п’ять i три чвертi рокiв, його мама померла. Тепер, коли вона справдi пiшла, хлопчик не виявив жалю за нею. Щоправда, народження другоi дитини перед тим викликало у нього сильнi ревнощi (прим. авт.).]. Ми знаемо приклади iнших дiтей, якi намагаються висловити подiбнi агресивнi iмпульси, вiдкидаючи геть предмети, замiсть осiб[8 - Пор. Eine Kindheitserinnerung aus “Dichtung und Wahrheit” в Imago, 1917, V, с. 49 (прим. авт.).]. Тут виникае сумнiв, чи може прагнення психiчно переробити будь-яке сильне враження, повнiстю оволодiти ним виявитися як щось первинне i незалежне вiд принципу задоволення. В обговорюваному випадку дитина могла повторювати у грi неприемне враження тiльки тому, що з цим повторенням було пов’язане iнше, але безпосередне задоволення.
Подальше дослiдження проблеми дитячоi гри не дае нам нагоди визначитися i обрати одну з двох розглянутих концепцiй. Часто можна бачити, що дiти повторюють у своiй грi все, що у життi справляе на них сильне враження, що вони можуть при цьому регулювати силу враження i ставати, так би мовити, господарями становища. З iншого боку, вочевидь, що будь-яка iхня гра вiдбуваеться пiд впливом бажання – панiвного у iхньому вiцi – стати дорослими i робити все i так, що i як роблять дорослi. Можна спостерiгати також, що неприемний характер враження не завжди робить його непридатним для застосування у грi. Якщо лiкар оглядав горло дитини або зробив iй якусь медичну манiпуляцiю, то ця страшна подiя, напевне, стане предметом найближчоi гри, хоча тут не можна не зазначити, що задоволення при цьому виникае з iншого джерела: переходячи вiд пасивноi ролi у реальнiй подii до активноi ролi у грi, дитина переносить те неприемне, що iй самiй випало пережити, на товариша по грi та мститься таким чином тому, кого цей партнер замiщае у грi.
З викладеного у будь-якому разi випливае, що не варто переоцiнювати роль потягу до наслiдування як мотив для гри. Нагадаемо також, що драматичне мистецтво, артистична гра у свiтi дорослих, на вiдмiну вiд дитячоi, розрахована на глядачiв, завдае дорослим людям – наприклад, у випадку трагедii – найболючiшi враження, а однак, може сприйматися ними як найвища насолода. Ми приходимо, таким чином, до переконання, що й за панування принципу задоволення е засоби i шляхи, якi дозволяють щось саме по собi неприемне зробити предметом спогадiв i психiчного оброблення. Полишимо цi випадки i ситуацii, що у прикiнцевому пiдсумку виливаються у задоволення, на розсуд естетики – вона грунтуеться на економiчному принципi; а для наших цiлей вони нiчого не дають, передбачаючи панування принципу задоволення i не виявляють тих тенденцiй, що перебувають по той бiк принципу задоволення – тобто тенденцiй давнiшого походження i незалежних вiд принципу задоволення.
III
Двадцять п’ять рокiв iнтенсивноi роботи призвели до того, що безпосереднi завдання психоаналiтичноi технiки сьогоднi геть iншi, нiж були на початку. Колись лiкар-психоаналiтик не мiг прагнути нiчого бiльшого, як визначити у пацiента приховане несвiдоме, надати цiй iнформацii належний вигляд i, за слушних обставин, повiдомити ii пацiентовi. Психоаналiз насамперед був мистецтвом тлумачення. Оскiльки терапевтична мета цим не досягалася, незабаром виникло нове прагнення – спонукати пацiента до пiдтвердження висновкiв психоаналiтика за допомогою власних спогадiв. На цьому етапi головна увага придiлялася опору хворого – мистецтво аналiтика тепер полягало в тому, щоб якомога швидше виявити цей опiр, указати на нього хворому i шляхом дружнього переконання спонукати до вiдмови вiд опору (тут залишаеться мiсце для навiювання, що дiе як перенесення).
Поступово ставало дедалi яснiше, що прихована мета – зробити свiдомим несвiдоме – таким шляхом теж не зовсiм досяжна. Хворий може згадати не все витiснене; крiм того, вiн не зможе згадати найголовнiше i переконатися у правильностi повiдомленого йому. Вiн швидше змушений повторити витiснене у виглядi нових переживань, нiж згадати його як частину колишнiх переживань, як того хотiв би лiкар[9 - Див. Tech Zur Technik der Psychoanalyse. II. Erinnern, Wiederholen und Durcharbeiten. Sammlung kleiner Schriften zur Neurosenlehre. IV. Folge, 1918, с. 441 (прим. авт.).]. Це вiдтворення, що виступае з такою несподiваною точнiстю i правдивiстю, завжди мiстить частину iнфантильного сексуального життя, Едiпового комплексу або його модифiкацiй, i закономiрно вiдбиваеться в областi перенесення, тобто на стосунках iз лiкарем. Якщо у процесi лiкування справа зайшла так далеко, то можна сказати, що колишнiй невроз замiнився на новий – невроз перенесення. Лiкар намагався, наскiльки можливо, обмежити сферу цього неврозу перенесення, якомога глибше проникнути у спогади i якомога менше допускати повторення. Вiдносини, що усталюються мiж спогадами та вiдтвореннями, у кожному випадку бувають рiзними. Лiкар, зазвичай, не може оминути цю фазу лiкування. Вiн мае змусити пацiента знову пережити частину забутого життя i стежити за тим, щоб у належний спосiб з’ясувалося те, що схиляе хворого сприймати позiрну реальнiсть як вiдображення забутого минулого. Якщо це вдаеться, то вдаеться також достатньою мiрою переконати хворого, вiд чого й залежить лiкувальний ефект.
Щоб чiткiше виявити це «нав’язливе повторення» [Wiederholungszwang], що виявляеться у процесi психоаналiтичного лiкування неврозiв, слiд насамперед звiльнитися вiд помилковоi думки, нiби пiд час подолання опору маеш справу з опором несвiдомого. Несвiдоме, тобто витiснене, не робить жодного опору зусиллям лiкаря, воно саме тiльки того й прагне, щоб прорватися до свiдомостi, попри весь тиск, що на нього чиниться, або виявитися у формi реального вчинку. Опiр лiкуванню походить iз тих-таки вищих сфер i систем психiки, якi свого часу здiйснили витiснення. Оскiльки мотиви опору i навiть опiр як такий уявляються нам пiд час лiкування несвiдомими, то ми змушенi обрати найбiльш доцiльний спосiб висловлення. Ми уникнемо неясностi, якщо замiсть протиставлення несвiдомого свiдомому протиставлятимемо когерентне Я i витiснене. Багато що в самому Я, безперечно, е несвiдомим, а саме те, що слiд назвати ядром Я. Лише незначну частину цього Я ми можемо назвати передсвiдомим. Пiсля такоi замiни суто описового звороту виразом систематичним або динамiчним, ми можемо сказати, що опiр аналiзованих пацiентiв походить з iхнього Я, i тодi ми негайно починаемо розумiти, що «нав’язливе повторення» слiд приписати витiсненому несвiдомому. Ця тенденцiя, ймовiрно, могла б виявитися не ранiше, нiж зустрiчнi зусилля лiкування послаблять витiснення.
Немае сумнiву в тому, що опiр свiдомого i передсвiдомого Я послуговуе принципу задоволення, маючи на метi уникнути невдоволення, яке виникае внаслiдок звiльнення витiсненого, i нашi зусилля спрямовуються на те, щоб за допомогою принципу реальностi досягти примирення з поточним невдоволенням. Проте у яких вiдносинах iз принципом задоволення перебувае «нав’язливе повторення» як прояв витiсненого? Ясно, що велика частина з того, що «нав’язливе повторення» змушуе нас пережити знову, мае завдавати Я прикрощiв (невдоволення), оскiльки сприяе здiйсненню витiснених потягiв, а це, як ми зазначили, означае невдоволення, що не суперечить «принципу задоволення»: невдоволення для однiеi системи е водночас задоволенням для iншоi. Новий i дивовижний факт, який ми хочемо тепер змалювати, полягае в тому, що «нав’язливе повторення» вiдтворюе також тi переживання з минулого, якi не передбачають жодноi можливостi задоволення, що не могли спричинити задоволення навiть ранiше витiснених потягiв.
Раннiй вияв iнфантильноi сексуальностi приречений на загасання внаслiдок несумiсностi панiвних у цей перiод бажань iз реальнiстю i недостатнiм розвитком дитини. Рання сексуальнiсть жорстоко придушуеться, що спричиняе болiснi й глибокi переживання. Втрати й невдачi у сферi сексуальностi залишають тривале порушення самопочуття у виглядi нарцисичного рубця; за моiми спостереженнями та дослiдженнями Марцiновського[10 - Marcinowski: Die erotischen Quellen der Minderwertigkeitsgef?hle, Zeitschrift f?r Sexualwissenschaft, 1918, IV. I (прим. авт.).], це найважливiший елемент у поширеному серед невротикiв почуттi неповноцiнностi. Сексуальне дослiдження, обмежене недостатнiм фiзичним розвитком дитини, не призводить до жодного задовiльного результату; звiдси пiзнiшi нарiкання, мовляв, я нi до чого не здатний, менi нiколи не щастить. Нiжний емоцiйний зв’язок з одним iз батькiв – здебiльшого, протилежноi статi – призводить до неминучого розчарування, до марного очiкування задоволення, до ревнощiв у разi народження новоi дитини, що недвозначно вказуе на «невiрнiсть» коханого батька або матерi; власна ж спроба зробити таке дитя, розпочата з трагiчною серйознiстю, ганебно провалюеться; обмеження пестощiв, якi вiддаються тепер маленькому братику, зростання виховальних вимог, суворi слова, а iнодi навiть покарання – усе це, зрештою, розкривае повним обсягом тяжку образу, яка випала дитинi. Є декiлька типiв такого переживання, що регулярно повертаються пiсля того, як настае кiнець доби iнфантильноi любовi.
Усi цi тяжкi залишки досвiду i хворобливi афективнi стани повторюються невротиками шляхом перенесення i переживаються знову й знову з великою майстернiстю. Невротики схильнi до зривання незавершеного лiкування, вони вiдтворюють для себе повторне переживання образи, змушують лiкаря вдаватися до рiзких слiв i холодного ставлення, знаходять вiдповiднi об’екти для своiх ревнощiв – вони замiнюють палке дитяче жадання iнфантильного перiоду на обiцянку великого дарунку, який, зазвичай, залишаеться так само нереалiстичним i нездiйсненним, як тодiшне бажання. Нiщо з усього цього нiколи не могло принести жодного задоволення; слiд би припустити, що, виявляючись як елементи пам’ятi, спогади завдають трохи меншого болю, нiж коли iх переживають, як новий досвiд. Звiсно, йдеться про дiю iмпульсiв, якi мають спричинити задоволення, але досвiд нагадуе, що вони й тодi, до витiснення, спричиняли невдоволення. Та попри болiсний характер досвiду пiд впливом потужноi примусовоi сили цi дii повторюються, незважаючи нi на що.
Те саме перенесення, що психоаналiз розкривае у невротикiв, можна також знайти у життi не невротичних людей. У iхньому життi цi явища справляють враження вивертiв лихоi долi, демонiчноi сили, натомiсть психоаналiз вiд самого початку вважав, що така доля автоматично обумовлюеться раннiми iнфантильними впливами. Нав’язливiсть, що ii супроводжуе, не вiдзначаеться характерним для невротикiв «нав’язливим повторенням», i цi особи нiколи не виявляли ознак невротичного конфлiкту, що вилився б у формування симптомiв. Так, трапляються особи, в яких стосунки з людьми завжди складаються за одним взiрцем: благодiйники, яких потiм iз ненавистю залишають iхнi вихованцi; хоч би як рiзнилися у деталях конкретнi випадки, цим людям, здаеться, судилося випробувати всю гiркоту невдячностi; чоловiки, в яких кожна дружба закiнчуеться тим, що iх зраджуе друг; iншi, якi часто у своему життi обирають для себе або висувають для суспiльства якусь особу на роль абсолютного авторитету, а потiм самi цей авторитет вiдкидають, щоб замiнити його новим; закоханi, у яких кожна iсторiя нiжних стосункiв проходить однаковi фази й закiнчуеться тим самим тощо. Ми не надто дивуемося цьому «вiчному поверненню того самого», коли йдеться про активне ставлення особи до перебiгу ii життя, i знаходимо у ii вдачi вiдповiднi риси, що наче й призводять до таких повторень досвiду. Набагато бiльше враження справляють на нас випадки, де особа, здаеться, переживае щось пасивно, нiяк на подii не впливае, а однак ii доля знову й знову повторюеться. Згадаймо, наприклад, iсторiю жiнки, яка тричi поспiль виходила замiж, i щоразу чоловiки ii хворiли, i вона мусила доглядати iх до смертi[11 - Пор. вiдповiднi зауваження К. Г. Юнга у його статтi Bed Die Bedeutung des Vaters f?r das Schicksal des Einzelnen у Jahrbuch f?r psychoanalytische und psychopathologische Forschungen, 1901, Bd. I (прим. авт.).]. Захопливо поетичний приклад такого випадку дае Тассо у романтичному епосi «Звiльнений Єрусалим». Герой його, Танкред, ненавмисне вбив свою кохану Клорiнду, яка виступила проти нього у постатi ворожого лицаря. Пiсля ii поховання вiн потрапляе у страшний зачарований лiс, що навiюе жах на вiйсько хрестоносцiв. Танкред розрубуе там своiм мечем високе дерево, з рани дерева точиться кров, i вiн чуе голос Клорiнди, душа якоi була замкнена у цьому деревi: вона докоряе лицаревi за те, що знову завдав болю своiй коханiй.
На пiдставi клiнiчних спостережень над процесом перенесення i над долями окремих людей ми наважимося висунути гiпотезу, що у психiчному життi справдi присутня тенденцiя до нав’язливого повторення, яка виходить за межi принципу задоволення; i вiдтак ми вважаемо за можливе пояснити цiею тенденцiею як сни пацiентiв iз травматичним неврозом, так схильнiсть дiтей до гри. У всякому разi ми тiльки у рiдкiсних випадках можемо вiдокремити вплив нав’язливого повторення вiд дii iнших мотивiв. Ми вже згадували, якi iншi тлумачення допускае виникнення дитячоi гри. Пристрасть до iмiтацii та пряма насолода вiд задоволення потягiв, здаеться, з’еднуються тут у внутрiшнiй зв’язок. Явища перенесення, напевне, послуговують опору витiсненому з боку Я; нав’язливе повторення теж покликане пiдтримувати Я, що твердо обстоюе принцип задоволення. Рацiональний аналiз обставин показуе, як багато з того, що називають «вивертами долi», мае об’ективне пояснення i вже не потребуе iнших, мiстичних мотивiв. Найменш пiдозрiлими в цьому розумiннi видаються посттравматичнi сни, але, за уважнiшого вивчення iнших прикладiв, доводиться визнати, що пояснити всi факти вiдомими нам мотивами не вдасться. Залишаеться багато такого, що виправдовуе нав’язливе повторення, i це останне здаеться нам найпершим, елементарнiшим елементом, що мае силу примусу бiльшу, нiж вiдсунутий ним убiк принцип задоволення. Якщо у психiчному життi е таке явище, як нав’язливе повторення, ми б хотiли дiзнатися, якiй функцii воно вiдповiдае, за яких умов може виявлятися i у яких стосунках перебувае з принципом задоволення, якому ми досi приписували панування над перебiгом процесiв збудження у психiчному життi.
IV
Тепер ми переходимо до теоретичних мiркувань – часом, далекосяжних – якi кожен iз нас, залежно вiд особистого бачення проблеми, може прийняти або вiдкинути. Подальша спроба послiдовноi розбудови нашоi концепцii здiйснюеться тiльки з бажання передбачити, куди вона може, зрештою, привести.
Ця психоаналiтична концепцiя пов’язана з отриманим iз дослiдження несвiдомих процесiв фактом, який полягае у тому, що свiдомiсть не е неодмiнною ознакою психiчних процесiв, а е iх особливою функцiею. Висловлюючись метапсихологiчно, можна ствердити, що свiдомiсть е роботою окремоi системи, яку ми назвемо тут Bw. Оскiльки свiдомiсть передбачае головним чином сприйняття подразнень, що приходять до нас iз довкiлля, а також почуттiв задоволення i невдоволення, якi можуть виникати лише зсередини нашого психiчного апарату, ми можемо визначити просторове розташування для системи W-Bw[12 - Умовнi позначення W i Bw автор робить за першими лiтерами нiмецьких термiнiв Wahrnehmung – сприйняття i Bewu?tsein – свiдомiсть (прим. пер.).]. Вона мае лежати на кордонi зовнiшнього i внутрiшнього, будучи повернутою до зовнiшнього свiту i втiлюючи iншi психiчнi системи. Ми далi помiчаемо, що з прийняттям цього ми не вiдкрили нiчого нового, але лише приедналися до розглядання анатомii мозку, яка локалiзуе свiдомiсть у мозковiй корi, у цьому зовнiшньому оповиваному шарi нашого центрального нервового апарату. Анатомiя мозку зовсiм не повинна ставити собi запитання, чому, розмiрковуючи анатомiчно, свiдомiсть локалiзовано саме iз зовнiшнього боку мозку замiсть того, щоб захистити ii, заховавши де-небудь глибоко всерединi. Можливо, ми скористаемося цими даними для подальшого пояснення нашого розумiння системи W-Bw.
Свiдомiсть не едина властивiсть, яку ми припускаемо у процесах, що вiдбуваються у цiй системi. Спираючись на данi психоаналiзу, ми вважаемо, що процеси збудження залишають в iнших системах тривалi слiди як основу пам’ятi, тобто слiди спогадiв, якi не мають нiчого спiльного зi свiдомiстю. Часто вони залишаються особливо стiйкими та тривалими, якщо iх викликав процес, який нiколи не досягав свiдомостi. Однак складно припустити, що такi тривалi слiди збудження зберiгаються також у системi W-Bw. Якби вони завжди залишалися свiдомими, то дуже скоро обмежили б здатнiсть цiеi системи до сприйняття нових збуджень[13 - Тут я слiдую за викладом Дж. Бройера у теоретичному роздiлi Studien ?ber Hysterie, 1895 (прим. авт.).]; i, навпаки, якби вони завжди залишалися несвiдомими, то поставили б нас перед необхiднiстю пояснити iснування несвiдомих процесiв у системi, функцiонування якоi, зазвичай, супроводжуеться феноменом свiдомостi. Припущенням, яке видiляе свiдомiсть в особливу систему, ми б нiчого не змiнили i нiчого б не виграли. Та якщо це мiркування навiть не е вирiшальним, воно таки змушуе нас замислитися, чи можуть поеднуватися всерединi тiеi самоi системи свiдомiсть i збереження слiду в пам’ятi. Ми могли б сказати, що у системi Bw процес збудження здiйснюеться свiдомо, але не залишае жодного тривалого слiду; усi слiди процесу, на яких базуеться спогад, у разi поширення цього збудження, переносяться на найближчi внутрiшнi системи. З цього приводу я накреслив схему, яку представив 1900 року в теоретичнiй частинi «Тлумачення снiв». Якщо подумати, як мало ми знаемо з iнших джерел про виникнення свiдомостi, то варто зарезервувати певне значення за твердженням, до якоiсь мiри обгрунтованим, що свiдомiсть виникае на мiсцi слiдiв спогаду.
Таким чином, систему Bw мае вирiзняти та особливiсть, що процес збудження не залишае в нiй, на вiдмiну вiд iнших психiчних систем, тривалоi змiни ii елементiв, а спричиняе щось на кшталт спалаху в явищi усвiдомлення. Таке ухилення вiд загального правила вимагае роз’яснення за допомогою одного моменту, що спадае на думку винятково у процесi дослiдження цiеi системи, i таким моментом, вiдсутнiм в iнших системах, могло б виявитися винесене назовнi розташування системи Bw, ii безпосереднiй контакт iз довкiллям.
Уявiмо собi живий органiзм у гранично спрощенiй формi – як недиференцiйовану бульбашку подразнювальноi речовини – ii обернена до зовнiшнього свiту поверхня е диференцiйованою внаслiдок свого розташування i послуговуе органом, що сприймае подразнення. Ембрiологiя як повторення фiлогенезу, справдi, показуе нам, що центральна нервова система утворюеться з ектодерми i що сiра мозкова речовина е нащадком примiтивноi зовнiшньоi поверхнi i успадкувала всi найiстотнiшi властивостi такоi. Здавалося б цiлком можливим, що внаслiдок безперервноi навали зовнiшнiх подразнень на поверхню бульбашки, ii субстанцiя до певноi глибини змiнюеться таким чином, що процес збудження вiдбуваеться на поверхнi iнакше, нiж у глибших шарах. Унаслiдок чого утворилася кора настiльки пропалена подразненнями, що забезпечуе найлiпшi умови для сприйняття подразникiв i вже нездатна до подальших трансформацiй. Перенесення такоi моделi на систему Bw означало б, що ii елементи не могли б зазнавати жодних тривалих змiн пiд час збудження, оскiльки цi елементи вже гранично модифiкованi попереднiми впливами. Вiдтак вони пiдготованi до виникнення свiдомостi. У чому саме полягае модифiкацiя субстанцii i що саме вiдбуваеться в нiй у процесi збудження, про це можна скласти собi певне уявлення, яке, однак, на разi ще не випадае перевiрити. Можна припустити, що, перебiгаючи вiд одного елемента до iншого, збудження мае долати певний опiр, i це зменшення опору залишае тривалий слiд збудження (торування шляхiв); у системi Bw такий опiр пiд час переходу вiд одного елементу до iншого, не виникае. З цим уявленням можна пов’язати Бройерове розрiзнення статичноi (зв’язаноi) i вiльноi рухомоi енергii в елементах психiчних систем[14 - J. Breuer i S. Freud, Studien ?ber Hysterie (прим. авт.).]; елементи системи Bw володiли б, у такому разi, не зв’язаною, а винятково вiльною рухомою енергiею. Проте я вважаю, що впевнено висловлювати такi твердження зараз було б завчасно. Та в будь-якому разi, за допомогою цих мiркувань, ми зв’язали виникнення свiдомостi з розташуванням системи Bw i з притаманними iй особливостями перебiгу процесу збудження.
Ми маемо висвiтлити ще один аспект становища живоi бульбашки з ii корковим шаром, що сприймае подразнення. Цей невеличкий суб’ект живоi матерii обертаеться у безмежному довкiллi, зарядженому енергiею величезноi сили, i якби вiн не був забезпечений захистом вiд подразникiв, то давно загинув би пiд дiею могутнiх подразнень. Вiн забезпечуе себе захистом за допомогою того, що його зовнiшня поверхня змiнюе структуру, властиву живому, i стае до певноi мiри неорганiчною: тепер уже, у виглядi особливоi оболонки або мембрани, вiн стримуе подразнення, тобто дбае про те, щоб енергiя зовнiшнього свiту поширювала тiльки невелику частину своеi сили на тi шари, що залишилися живими з найближчих. Цi шари, захищенi вiд бiльшого обсягу первiсноi сили подразнення, можуть вiдтак цiлковито вiддатися засвоенню всiх допущених до них подразнень. Натомiсть зовнiшнiй шар, завдяки своему вiдмиранню, оберiгае дедалi глибшi шари вiд такоi долi – принаймнi доти, поки подразнення не досягае сили, здатноi пробити цей захист. Для живого органiзму такий захист вiд надмiру подразнень е, мабуть, завданням важливiшим, нiж навiть сприйняття подразникiв; його забезпечуе власний запас енергiй, найбiльше прагнення якого захищати своi особливi форми перетворення цiеi енергii вiд нiвелювання – власне, вiд руйнiвного впливу енергii ззовнi, яка, за iнтенсивнiстю, перевищуе його власну. Сприйняття подразнень головним чином мае на метi орiентуватися в напрямку i властивостях подразнень, що надходять ззовнi, а для цього виявляеться достатнiм брати iз зовнiшнього свiту лише невеликi проби й оцiнювати iх у невеликих дозах. У високорозвинених органiзмiв сприйнятливий корковий шар колишньоi бульбашки давно заховався вглибину органiзму, залишивши на поверхнi тiльки частину своеi площi пiд безпосереднiм загальним захистом вiд роздратування. Це органи чуття, якi мають пристосування для сприйняття специфiчних подразникiв i спецiальнi засоби для захисту вiд надмiру iнтенсивних подразнень i затримки неадекватних видiв подразнень. Для органiв чуття характерним е те, що вони переробляють лише дуже незначну кiлькiсть зовнiшнього подразника, тобто вони беруть iз довкiлля лише його найдрiбнiшi зразки. Органи чуття можна порiвняти iз щупальцями, що обмацують зовнiшнiй свiт, а потiм знову ховаються вiд нього.
Я дозволю собi на цьому мiсцi коротко торкнутися питання, яке заслуговуе на грунтовне вивчення. Кантове твердження про те, що час i простiр становлять необхiднi форми нашого мислення, сьогоднi, з огляду на деякi встановленi психоаналiзом данi, пiдлягае певному перегляду. Ми переконалися, що несвiдомi душевнi процеси лежать «поза часом». Це, перш за все, означае, що вони не впорядкованi хронологiчно, час нiчого в них не змiнюе, уявлення про час немае сенсу до них застосовувати. Цю негативну властивiсть можна лiпше зрозумiти шляхом порiвняння зi свiдомими психiчними процесами. Наше абстрактне уявлення про час майже залежить виключно вiд якостi роботи системи W-Bw i мае вiдповiдати самосприйняттю цiеi останньоi. За такого способу функцiонування системи мае обиратися iнший шлях захисту вiд роздратування. Я знаю, що цi твердження видаються доволi туманними, але змушений тут обмежитися такими натяками.
Ми зазначали, що жива бульбашка мае бути забезпечена захистом вiд подразникiв iз довкiлля. Перед тим ми також стверджували, що найближчий ii корковий шар мае бути диференцiйованим органом для сприйняття подразнень ззовнi. Цей чутливий корковий шар, майбутня система Bw, отримуе збудження також зсередини. Розташування цiеi системи мiж зовнiшнiми i внутрiшнiми впливами та вiдмiнностi умов для впливiв iз того чи iншого боку е вирiшальними обставинами для роботи цiеi системи та всього психiчного апарату. Проти зовнiшнiх впливiв iснуе захист, який зменшуе силу цих подразнень до вельми помiрних доз; щодо внутрiшнiх впливiв, такий захист неможливий, збудження глибоких шарiв безпосередньо i не зменшуючись поширюеться на цю систему, причому характер перебiгу цих процесiв викликае низку вiдчуттiв задоволення i невдоволення. У всякому разi збудження, що походять вiд них, лiпше вiдповiдають способу роботи цiеi системи за своею iнтенсивнiстю i за iншими якiсними властивостями (наприклад, за своею амплiтудою), нiж роздратування, спричиненi подразниками з довкiлля. Усi цi обставини остаточно визначають двi речi: по-перше, переважання над усiма зовнiшнiми подразненнями вiдчуттiв задоволення i невдоволення, якi виступають iндикаторами процесiв, що вiдбуваються всерединi апарату; по-друге, дiяльнiсть, спрямовану проти таких внутрiшнiх збуджень, якi призводять до надмiрного збiльшення невдоволення. Звiдси може виникнути схильнiсть ставитися до них таким чином, нiби вони здiйснюють свiй вплив не зсередини, а ззовнi, щоб до них можна було застосувати тi ж самi захиснi заходи, що застосовуються проти зовнiшнiх подразникiв. Таким е походження проекцii, що iй належить така вагома роль у виникненнi патологiчних процесiв.
У мене складаеться враження, що ми наблизилися до розумiння панування принципу задоволення; але ми ще не з’ясували, як бути з тими випадками, якi цьому принципу суперечать. Тому зробимо наступний крок. Подразники ззовнi достатньо сильнi, щоб пробити захист вiд зовнiшнiх роздратувань, ми називаемо травматичними. Я вважаю, що поняття травми передбачае виникнення загрози для захисту вiд роздратувань, в iнших випадках ефективному. Така подiя, як зовнiшня травма, напевне викличе величезний розлад в енергетицi органiзму й урухомить усi захиснi засоби; принцип задоволення у цiй ситуацii безсилий. Органiзм виявляеться неспроможним стримати переповнення психiчного апарату настiльки великою кiлькiстю подразнень. Перед ним постае iнше завдання, яке полягае в тому, щоб подолати це роздратування, психiчно зв’язати навалу зовнiшнiх подразнень, щоб потiм iх нейтралiзувати.
Ймовiрно, специфiчне невдоволення вiд фiзичного болю е наслiдком того, що захист вiд подразнень у певний момент i у певному мiсцi пробито. Вiд цього мiсця, з периферii, рухаються до центрального психiчного апарату постiйнi зовнiшнi збудження у такий спосiб, як вони, зазвичай, можуть приходити тiльки зсередини[15 - Пор. Triebe und Triebschicksale, Sammlung kleiner Schriften zur Neurosenlehre. IV, 1918 (прим. авт.).]. То якоi реакцii ми можемо очiкувати на цей прорив? З усiх бокiв буде залучена активна енергiя [Besetzungsenergie, «енергiя, що заряджае»], щоб створити вiдповiдно високе енергетичне наповнення навколо ушкодженого мiсця. Створюеться найсильнiша компенсацiя [Gegenbesetzung, «зворотне заряджання»], для здiйснення якоi поступаються своiм запасом енергii iншi психiчнi системи, через що помiтно послаблюються i втрачають звичний рiвень працездатностi, iншi психiчнi функцii. На таких прикладах ми хочемо навчитися застосовувати нашi метапсихологiчнi моделi до такого роду первинних фактiв.
Отже, ми доходимо висновку, що навiть система з високим енергетичним потенцiалом може сприймати надходження новоi незв’язаноi енергii, перетворюючи ii на статичну, тобто психiчно ii «зв’язуючи». Що вищий потенцiал власноi статичноi енергii, то вища ii сила зв’язування; i навпаки, що нижчий цей потенцiал, то меншою мiрою система здатна сприймати та засвоювати енергiю, то бiльш руйнiвними будуть наслiдки порушення захисту вiд зовнiшнiх подразникiв. Неправильно було на заперечення проти такого пояснення висувати начебто набагато простiше, за яким збiльшення енергетичного потенцiалу навколо мiсця прориву е прямим наслiдком проникнення сюди подразникiв. Якби це було так, у психiчному апаратi вiдбулося б тiльки збiльшення енергетичного потенцiалу, а послаблення болю i виснаження всiх iнших систем залишилися б непоясненими. Навiть найсильнiшi захиснi дii проти болю не суперечать нашому поясненню, оскiльки вони виникають рефлекторно, тобто без посередництва психiчного апарату. Невизначенiсть усiх наших теоретичних побудов, якi ми називаемо метапсихологiчними, пов’язана з тим, що ми нiчого не знаемо про природу процесу збудження в елементах психiчних систем, а тому не маемо права бодай на якiсь припущення; у цьому розумiннi ми оперуемо невiдомою величиною X, яку переносимо у кожну чергову формулу. Нам легко допустити, що цей процес вiдбуваеться з кiлькiсно рiзною енергiею; не вважатимемо неймовiрним, що вiн може мати бiльше нiж одну якiсть (наприклад, форму амплiтуди); ми приймаемо припущення Бройера про двi форми енергii: вiльну рухому, яка прагне розрядження, i статичний запас енергii психiчних систем (або iх елементiв). Можливо, ми маемо також пристати на припущення, що «зв’язування» енергii, яка проходить у психiчний апарат, полягае у ii переведеннi з вiльного рухомого стану в статичний.
Я вважаю, що варто спробувати пояснити звичайний травматичний невроз наслiдком великого прориву захисту вiд зовнiшнiх подразнень. Тим було б вiдновлено в своiй основi старе наiвне вчення про шок, на противагу – нехай новiшому i психологiчно вимогливiшому – вченню, яке надае етiологiчне значення не механiчному впливу, а переляку i страху за життя. Зрештою, обидва пiдходи нескладно примирити; психоаналiтичне розумiння травматичного неврозу майже iдентичне теорii шоку в ii загальному формулюваннi. Якщо остання пояснюе сутнiсть шоку безпосереднiм ушкодженням молекулярноi або гiстологiчноi структури нервових елементiв, то ми намагаемося зрозумiти вплив травми, виходячи з концепцii прориву захисту вiд подразнень i викликiв, якi ця подiя створюе для органiзму. Умовою виникнення неврозу е брак пiдготовленостi у виглядi тривожностi [Angstbereitschaft][16 - Мовою сучасноi фiзiологii йдеться про стан доцiльного посилення сенсорноi уваги та моторного напруження у ситуацii можливоi небезпеки, що гарантують вiдповiдну реакцiю на страх, переляк, небезпеку (прим. пер.).], який створюе надлишок енергii в системах насамперед у тих, що сприймають подразнення. Унаслiдок зниженого енергетичного потенцiалу системи не в змозi зв’язувати збудження у тому обсязi, що надходить до них, i тим легше здiйснюються вже згадуванi наслiдки прориву захисту вiд подразнень. Ми вважаемо, таким чином, що пiдготовленiсть у виглядi тривожностi з полiпшенням енергетичного потенцiалу системи сприйняття становить останню лiнiю захисту вiд зовнiшнiх подразнень. Для цiлоi низки травматичних чинникiв рiзниця мiж непiдготовленiстю i пiдготовленiстю у виглядi пiдвищення енергетичного потенцiалу систем може стати вирiшальною для кiнцевого результату – вiн не залежатиме безпосередньо вiд сили самоi травми. Якщо сни травматичних невротикiв так регулярно повертають iх до ситуацii катастрофи, то цi сни, в усякому разi, не виступають виконанням бажання, галюцинаторне здiйснення якого стало функцiею за панування принципу задоволення. Проте ми мусимо припустити, що вони здiйснюють iнше завдання, яке мае бути реалiзоване ранiше, нiж почне здiйснювати свое панування принцип задоволення. Цi сни намагаються впоратися з подразненням через розбудову почуття тривожностi, брак якого став причиною травматичного неврозу. Вони висвiтлюють, таким чином, функцiю психiчного апарату, яка, нiтрохи не суперечачи принципу задоволення, здiйснюеться незалежно вiд нього i, як видаеться, е первiсною, нiж прагнення до задоволення й уникнення невдоволення.
Тут було б доречно вперше визнати виняток iз правила, за яким сни завжди виступають як здiйснення бажань. Тривожнi сни, як я неодноразово стверджував i детально доводив, не е винятком так само, як сни-покарання, якi здiйснюють належне покарання за виконання забороненого бажання i виступають таким чином як здiйснення бажання особливого «почуття провини», реакцii на витiснений потяг. Однак сни травматичних невротикiв, якi ми обговорюемо, не можна розглядати з точки зору здiйснення бажань, i так само це заледве можливо щодо снiв, якi вiдтворюють спогади про психiчнi iнфантильнi травми. Такi сни, що iх нам випадае аналiзувати у пацiентiв iз неврозами, радше вiдображають тенденцiю до нав’язливого повторення, яку пiдкрiплюе у процесi психоаналiзу бажання – уже аж нiяк не несвiдоме – виявити все забуте i витiснене. Таким чином, функцiя снiв, що полягае в усуненнi приводiв до переривання сну за допомогою здiйснення бажань, якi можуть сну перешкоджати, виявляеться не первiсною: сни можуть лише в тому разi впоратися iз завданням усунення шкiдливого збудження, коли в усьому психiчному життi пануе принцип задоволення. Якщо ж iснуе «потойбiччя» принципу задоволення, то можна уявити собi давнiшу добу, що передувала появi тенденцii здiйснення бажань увi снi.
Насправдi, це не суперечить бiльш пiзнiй функцii сну. Однак, якщо ця тенденцiя зазнае порушень, постае запитання: чи можливi у практицi психоаналiзу сни, якi в iнтересах психiчного зв’язування травматичних уражень схиляються до тенденцii нав’язливого вiдтворення? Вiдповiдь на це запитання, безперечно, буде ствердною.
Щодо «военних» неврозiв, то в iншiй роботi я довiв, що – настiльки, наскiльки сама назва означае щось бiльше, нiж просте посилання на обставини виникнення захворювання – вони можуть бути травматичними неврозами, виникненню яких сприяв Я-конфлiкт.
Згадуваний факт[17 - Див. початок розд. ІІ (пер.).], що водночас iз психотравмою серйозне фiзичне поранення зменшуе ймовiрнiсть виникнення травматичного неврозу, тепер стае зрозумiлiшим, надто, якщо згадати про двi обставини, виявленi психоаналiтичним дослiдженням: по-перше, що механiчнi потрясiння слiд вважати одним iз джерел сексуального збудження (порiвняйте зауваження про вплив коливання та iзди залiзницею у «Трьох нарисах з теорii сексуальностi»), i, по-друге, що хворобливий i гарячковий стан iстотно впливае на розподiл лiбiдо. Таким чином, механiчна дiя травми звiльняе ту кiлькiсть сексуального збудження, що дiе травматично, унаслiдок недостатньоi тривожноi готовностi, а поранення тiла в той самий момент через нарцисичне зосередження лiбiдо на постраждалому органi зв’язуе надлишок збудження.
Вiдомо також (хоч ця iдея не була достатньо використана в теорii лiбiдо), що такi важкi порушення в розподiлi лiбiдо, як меланхолiя, можуть тимчасово вiдступати у разi виникнення будь-яких супутнiх органiчних захворювань; i навiть стан цiлком розвиненоi Dementia ргаесох[18 - Застарiла назва шизофренii (пер.).] може у цих умовах змiнитися на короткочасне полiпшення.
V
Той факт, що чутливий корковий шар не мае захисного бар’еру вiд збуджень, якi надходять iзсередини, матиме один неминучий наслiдок, а саме, що це передання стимулiв набувае пiдвищеного економiчного значення i часто спричиняе економiчнi порушення, якi можна порiвняти з травматичними неврозами. Найбiльш плiдними джерелами таких внутрiшнiх збуджень е так званi органiчнi iнстинкти, участь в утвореннi яких беруть представники всiх сил, що виникають в органiзмi та передаються психiчному апарату – вони, власне, й становлять найважливiший i найнезрозумiлiший елемент у психологiчних дослiдженнях. Можливо, ми не вважатимемо аж занадто смiливим припущення про те, що збудження, викликанi iнстинктами, належать до типу не «зв’язаних», а радше вiльних рухомих нервових процесiв, якi прагнуть розряджання. Найбiльш надiйним аспектом дослiдження цих процесiв стало вивчення снiв. Саме там ми виявили, що процеси у несвiдомих системах принципово вiдрiзняються вiд процесiв у (перед-) свiдомих; i що у несвiдомому окремi заряди енергii легко можуть повнiстю переноситися, змiщуватися або ущiльнюватися, а якщо це сталося з передсвiдомим матерiалом, то будуть отриманi тiльки дефектнi результати. У цьому причина загальновiдомих химерностей у змiстi снiв пiсля того, як передсвiдомi залишки дня пройшли опрацювання за законами несвiдомого. Я назвав цей процес у несвiдомому психiчним «первинним процесом», на вiдмiну вiд вторинного процесу, притаманного нашому нормальному притомному життевому стану.
Оскiльки збудження всiх iнстинктiв виникають у системi несвiдомого, навряд чи видасться новиною твердження, що вони вiдбуваються за принципами первинного процесу; з iншого боку, ми не маемо пiдстав ототожнювати первинний психiчний процес iз вiльним рухомим зарядом, а вторинний процес – зi змiнами зв’язаного або тонiчного напруження Бройера[19 - Порiвняйте Роздiл VII, «Психологiя процесiв мрii» у моему «Тлумаченнi снiв» (прим. авт.).]. У такому разi завданням вищих рiвнiв психiчного апарату було б зв’язування iнстинкту збудження, що виникае з первинного процесу. Нездатнiсть до такого зв’язування викликала б порушення, аналогiчнi травматичним неврозам; тiльки успiшне зв’язування уможливлювало б подальшу безперешкодну реалiзацiю принципу задоволення (i його рiзновиду – принципу реальностi). Поза тим, перевагу мало б тодi iнше завдання психiчного апарату, а саме – отримання контролю над збудженням або його зв’язування, що не виключае присутностi принципу задоволення, але не залежить вiд нього i навiть не бере його до уваги.
Вияви нав’язливого повторення, якi ми описали, як у раннiх формах iнфантильного психiчного життя, так i у досвiдi психоаналiтичного лiкування, демонструють виразно iнстинктивний характер, а там де вони вступають у суперечностi з принципом задоволення – достоту демонiчний характер. У випадку дитячоi гри, ми, здаеться, дiйшли висновку, що дитина повторюе навiть неприемнi переживання, оскiльки тодi, завдяки своiй активнiй ролi, набагато повнiше оволодiвае сильним враженням, нiж це було б можливо за простого пасивного досвiду. Кожне свiже повторення, вочевидь, змiцнюе майстернiсть, до якоi прагне дитина; навiть приемними переживаннями дитина нiколи не може достатньо насититися, повторюе i вперто наполягае на досягненнi iдентичного враження. Цiй особливостi судиться згодом зникнути. Почутий удруге жарт не розважить, як уперше; театральна вистава нiколи не справить такого враження вдруге, як першого разу; не так просто переконати дорослу людину перечитати книжку, яка, начебто ж сподобалася. Новизна завжди е необхiдною умовою задоволення. Дитина, однак, нiколи не втомлюеться вимагати вiд дорослого повторення гри, в яку вона грала з ним ранiше або вiн був показав, аж доти, нарештi, почуе категоричну вiдмову; так само, якщо дитинi сподобалася казка чи iсторiя, вона хоче завжди чути ii знову й знову, замiсть новоi, i вперто наполягае на точному повтореннi та виправляе кожне вiдхилення, якого оповiдач помилково допускаеться, чи яким, можливо, сподiваеться оновити та прикрасити сюжет. Це не суперечить принципу задоволення: вочевидь, що повторення, повторне вiдкриття вже знайомого е джерелом задоволення як таке. З iншого боку, аналiзуючи пацiента, стае зрозумiлим, що нав’язливо повторювати перенесення випадкiв його iнфантильного життя цiлковито суперечить принципу задоволення. Пацiент поводиться, у цьому розумiннi, чисто як дитина, i таким чином дае зрозумiти нам, що згнiченi слiди пам’ятi його раннього досвiду присутнi не у «зв’язанiй» формi, а також, у певному сенсi, не придатнi до вторинноi форми процесу. Тому факту, що вони незв’язанi, цi елементи завдячують своею здатнiстю продукувати фантазii здiйснення бажання, якi представляють у снах, застосовуючи приеднання залишкiв денних вражень. Ми часто наштовхуемося на такi нав’язливi повторення у терапевтичнiй практицi, i вони стають перешкодою наприкiнцi лiкування ми хочемо домогтися цiлковитоi вiдстороненостi пацiента вiд лiкаря. Можна також припустити, що неясна тривога новачкiв перед психоаналiзом пов’язана саме з тим, що вони бояться пробудити в собi щось, що, на iхню думку, краще залишити спати; це iхнiй страх перед виникненням демонiчного нав’язливого примусу.
То яким чином пов’язанi мiж собою iнстинкти i нав’язливе повторення? Тут ми приходимо до думки, що натрапили на слiди загального, досi чiтко не визначеного характеру цих потягiв чи, можливо, навiть усього органiчного життя, досi для нас неясного або, у всякому разi, недостатньо чiтко окресленого. Інстинктивне, з цього погляду, можна було б визначити як присутне у живому органiзмi прагнення до вiдновлення будь-якого давнiшого стану, який пiд впливом зовнiшнiх чинникiв ця жива iстота змушена була залишити, певною мiрою органiчна еластичнiсть або, якщо завгодно, вияв консерватизму в органiчному життi[20 - Я не маю сумнiвiв, що подiбнi припущення про природу iнстинкту вже неодноразово висувалися ранiше (прим. авт.).].
Це визначення iнстинктивного потягу звучить дивно, адже ми звикли бачити в iнстинктивних iмпульсах прагнення до змiни та розвитку, а тепер маемо визнати зовсiм протилежне, вияв консервативноi природи живого. З iншого боку, нам дуже часто трапляються приклади з життя тварин, якi нiбито пiдтверджують iсторичну обумовленiсть потягiв. Коли деякi види риб здiйснюють важкi мандрiвки на нерест для того, щоб вiдкласти iкру у певних водах, вiддалених вiд iхнього звичного ареалу iснування, то, згiдно з iнтерпретацiею багатьох бiологiв, вони шукають лише попереднi мiсця свого поширення, якi вони колись помiняли на iншi. Те саме стосуеться мандрiв перелiтних птахiв, але пошук подальших прикладiв стае зайвим, якщо ми згадаемо, що у явищах спадковостi та у фактах ембрiологii маемо найпереконливiшi докази органiчного примусу до повторення. Ми бачимо, що зародок тварини змушений повторити у своему розвитку – нехай навiть у побiжному зародковому виглядi – структуру всiх тих форм, вiд яких походить ця тварина, замiсть того, щоб поспiшити найкоротшим шляхом до кiнцевого образу. Цю обставину ми можемо пояснити з суто механiчного погляду тiльки незначною мiрою i не можемо обминути iсторичний бiк справи. Так само далеко вглиб iсторii тваринного свiту заводить здатнiсть замiщення втраченого органу утворенням iншого, iдентичного.
Слiд одразу вiдзначити що, крiм консервативних потягiв, якi змушують до повторення, е iншi, якi прагнуть до створення нових форм i ведуть до прогресу. Ми передбачаемо заперечення, що з цiеi обставини випливае, i згодом повернемося до нього у наших мiркуваннях. Однак на разi нас приваблюе нагода простежити до останнiх висновкiв припущення про те, що всi потяги прагнуть вiдновити попереднiй стан. Нехай це здасться надмiру «глибокодумним» або прозвучить мiстично, однак ми всi прагнули до чогось подiбного. Ми шукаемо тверезих результатiв дослiдження або обгрунтованого ним мiркування, та прагнемо нiчого iншого, лише достовiрностi.
Якщо всi органiчнi потяги консервативнi, придбанi iсторично i спрямованi до регресу, себто до вiдновлення колишнiх станiв, то всi наслiдки органiчного розвитку ми маемо зарахувати на кошт зовнiшнiх перешкод i ворожих впливiв.
Елементарна жива iстота вiд самого свого початку не повинна прагнути до змiни, а мае постiйно i за незмiнних умов повторювати звичайний життевий шлях. У кiнцевому рахунку, саме iсторiя розвитку нашоi Землi та ii динамiчне розташування вiдносно Сонця наклали свiй вiдбиток на розвиток органiзмiв. Консервативнi органiчнi потяги увiбрали кожне з вимушених вiдхилень вiд життевого шляху, зберегли iх для повторення, з чого виникае оманлива уява сил, що прагнуть до змiни та прогресу, тим часом як вони намагаються досягти давнiшньоi мети способами водночас старими й новими. Прикiнцеву мету всiх органiчних прагнень теж можна визначити. Консервативному характеру iнстинктiв суперечило б прагнення якоiсь мети, яка нiколи досi ще не була досягнута. Вона, радше, мае бути стародавньою вiдправною точкою, яку живi iстоти давно полишили i до якоi вони знову повертаються всiма обхiдними шляхами розвитку. Якщо ми хочемо зрозумiти, як досвiд, у цьому розумiннi, не допускае виняткiв, то визнаемо, що все живе вмирае вiд причин, якi мiстить усерединi себе, i повертаеться до неорганiчного стану. Ми можемо ствердити: «Мета будь-якого життя – це смерть», i, озираючись назад: «Неживе з’явилося ранiше за живе».
Свого часу, якiсь зовсiм невiдомi нам сили пробудили у неживiй матерii властивостi живоi. Можливо, то був процес, подiбний до того, унаслiдок якого у певному шарi живоi матерii згодом утворилася свiдомiсть. Напруга, що виникла тодi у до того неживiй матерii, прагнула до врiвноваження: це було перше прагнення до повернення у стан неживого. Тодi жива субстанцiя, мабуть, легко помирала – життевий шлях, iмовiрно, був короткий, а напрямок його зумовлювався хiмiчною структурою молодого життя. Упродовж тривалого часу жива субстанцiя могла створюватися все знову i знову i легко могла померти, аж доки визначальнi зовнiшнi обставини змiнилися настiльки, що стали змушувати живу субстанцiю до дедалi бiльших вiдхилень вiд початкового життевого шляху i до бiльш складних обхiдних шляхiв до досягнення кiнцевоi мети – смертi. Оцi манiвцi до смертi, що надiйно охороняються консервативними потягами, дають нинi картину життя у розмаiттi його виявiв. Якщо дотримуватися думки про винятково консервативну природу потягiв, не можна прийти до iнших припущень щодо походження i мети життя.
Виходячи з таких висновкiв, нам дивно констатувати все те, що ми приписуемо цiлим групам потягiв, що е життевими виявами органiзмiв. Зокрема, теза про iнстинкт (потяг до) самозбереження, який ми вважаемо притаманним кожнiй живiй iстотi, перебувае у виразнiй суперечностi з твердженням, що всi потяги живого спрямованi на досягнення смертi. У такому свiтлi, потяги до самозбереження, до влади та самоствердження теоретично дуже обмежуються; вони е iндивiдуальними iмпульсами, покликаними забезпечити органiзму власний шлях до смертi та уникнути iнших можливостей повернення до неорганiчного стану, крiм iманентних саме цьому органiзмовi. Таким чином пояснюеться, нi з чим нiби не пов’язане, загадкове прагнення органiзму до самоствердження. Адже кожен органiзм хоче померти тiльки по-своему i «охоронцi життя» були початково слугами смертi. Тут вступае у дискусiю парадоксальне твердження, що живий органiзм у найенергiйнiший спосiб опираеться небезпекам, якi могли б допомогти йому досягти кiнцевоi мети у найкоротший спосiб (так би мовити, шляхом короткого замикання), але ця поведiнка характерна лише на рiвнi примiтивних iнстинктiв на противагу розумним прагненням органiзму[21 - Порiвняйте. Подальшу критику цього перебiльшеного уявлення про iнстинкти самозбереження (прим. авт.).].
Однак помiркуймо: таке пояснення не може претендувати на вичерпнiсть. Зваживши на сексуальнi жадання, яким теорiя неврозiв надае особливого значення, ми побачимо ту саму картину у зовсiм iншому свiтлi.
Не всi органiзми пiдпорядкованi зовнiшньому примусу, який стимулював би iхнiй дедалi вищий розвиток. Багатьом вдалося зберегти себе до сьогоднiшнього часу на найнижчому щаблi розвитку; ще й досi iснують, нехай не всi, але ще чимало видiв живих iстот, якi мають становити примiтивнi вихiднi форми вищих тварин i рослин. Так само не всi елементи, що складають тiло вищого органiзму, проходять повнiстю цим шляхом розвитку до природноi смертi. Деякi серед них, наприклад, зародковi клiтини, зберiгають, iмовiрно, первiсну структуру живоi субстанцii i до певного часу вiдокремлюються вiд органiзму, надiленi усiма успадкованими i знову набутими здiбностями. Ймовiрно, саме цi двi властивостi дають iм можливiсть самостiйного буття. У сприятливих умовах, вони починають розвиватися, тобто повторювати гру, якiй вони зобов’язанi своiм iснуванням, i це закiнчуеться тим, що одна частина iх субстанцii продовжуе свiй розвиток до кiнця, тим часом як iнша, у формi нового зародкового залишку, знову починае розвиток вiд початку.
Таким чином, зародковi клiтини протидiють умиранню живоi субстанцii та досягають того, що нам може здатися потенцiйним безсмертям, тим часом як це, ймовiрно, означае тiльки подовження шляху до смертi. Надзвичайно вагомим е для нас той факт, що зародкова клiтина посилюе свою функцiю, стае бiльш пристосованою для своеi роботи, за допомогою злиття з iншою, iй подiбною, але все ж таки вiд неi вiдмiнною.
Певна група iнстинктiв, вiдповiдальних за долю елементарних частинок, що переживають окрему iстоту, намагаються помiстити iх до надiйного мiсця, доки вони беззахиснi проти подразникiв довкiлля, i ведуть iх до з’еднання з iншими зародковими клiтинами. Цi iнстинкти утворюють групу сексуальних потягiв. Вони консервативнi у тому таки сенсi, що й iншi iнстинкти, оскiльки вiдтворюють давнiшi стани живоi субстанцii, але на додачу вони ще консервативнiшi за iншi у тому розумiннi, що особливо затято опираються зовнiшнiм впливам i – надалi, у ширшому сенсi – оскiльки вони зберiгають життя на тривалiший час. Вони, власне, i е потягами до життя: те, що вони дiють на противагу iншим iнстинктам (потягам), якi за своею функцiею ведуть до смертi, становить певну мiж ними суперечнiсть, якiй теорiя неврозiв надае великого значення. Ця суперечнiсть нiби уповiльнюе ритм життя органiзмiв: одна група потягiв веде вперед, щоб якомога швидше досягти кiнцевоi мети життя, iнша, у певному пунктi свого шляху, повертае назад, щоб знову пройти його вiд вихiдноi точки i таким чином збiльшити тривалiсть шляху. Проте навiть якщо сексуальнiсть i вiдмiннiсть статей не iснували до початку життя, то залишаеться ймовiрним, що iнстинкти, якi згодом виокремилися як сексуальнi потяги, вступили в гру ще напочатку, а не почали свою протидiю потягам Я у який-небудь пiзнiший перiод.
Повернiмося тепер назад, щоб переконатися, що нашi мiркування небезпiдставнi. Чи справдi немае iнших потягiв, за винятком сексуальних, якi прагнули б до вiдновлення колишнiх станiв, i чи немае таких, якi прагнуть до чого-небудь iще нiколи не досягнутого? Я не знаю в органiчному свiтi достовiрного прикладу, який суперечив би запропонованiй нами характеристицi. Не можна встановити загального потягу до вищого розвитку в царствi тварин i рослин, хоча, фактично, така тенденцiя в розвитку, безперечно, е.
З одного боку, який щабель розвитку ми вважаемо вищим за решту – це, бiльшою мiрою, питання нашоi оцiнки, а з iншого боку, наука про живi органiзми показуе нам, що прогрес в одному аспектi дуже часто досягаеться або врiвноважуеться регресом в iншому. Є також чимало видiв тварин, дослiдження раннiх форм яких показуе, що iх розвиток на якомусь етапi набувае регресивного характеру. Прогрес так само, як регрес, може бути наслiдком впливу зовнiшнiх сил, що змушують до пристосування, i роль iнстинктiв для обох випадкiв могла обмежитися тим, що закрiпити вимушену змiну як джерело внутрiшнього задоволення.
Багатьом iз нас було б важко вiдмовитися вiд вiри у те, що у природi людини закладене прагнення до вдосконалення, яке привело ii на сучасну висоту духовного розвитку й етичноi сублiмацii i вiд якого належить очiкувати подальшого сприяння ii розвитку у надлюдину. Проте я особисто не вiрю в iснування такого внутрiшнього прагнення i не бачу жодного сенсу зберiгати цю приемну iлюзiю. Розвиток людини, як менi видаеться, не потребуе iншого пояснення, нiж розвиток тварин, i те, що спостерiгаеться у невеликоi частини людей як постiйне прагнення до подальшого вдосконалення, легко стае зрозумiлим як наслiдок того витiснення потягiв, на якому побудоване все найцiннiше в людськiй культурi. Витiснений потяг нiколи не перестае прагнути повного задоволення, яке полягае у повтореннi вперше пережитого задоволення; усiх замiн, реактивних утворень i сублiмацiй недостатньо, щоб звiльнитися вiд стримуваноi напруги, а з рiзницi мiж отриманим задоволенням i жаданим задоволенням потягу виникае спонукальний момент, який не дозволяе зупинятися на жодному з досягнутих станiв, а, натомiсть, за словами поета, ungeb?ndigt immer vorw?rts dringt (Мефiстофель у «Фаустi», I, кабiнет Фауста)[22 - У перекладi М. Лукаша, «[дух бентежний]… мчить усе вперед, усе чогось шука».]. Шлях назад, до повного задоволення, зазвичай, перекритий перешкодами, якi пiдтримують витiснення, i, таким чином, не залишаеться нiчого iншого, як iти вперед iще вiльним шляхом розвитку, без перспективи на завершення цього процесу i досягнення мети. Процеси утворення невротичноi фобii, що е нiчим iншим, як спробою втечi вiд потягу задоволення, дають нам прообраз виникнення цього уявного «прагнення до вдосконалення», яке ми, як на те, аж нiяк не можемо визнати за усiма людськими iндивiдами. Хоча динамiчнi умови для цього е повсюдно, економiчнi обставини тiльки у рiдкiсних випадках можуть сприяти цьому феномену[23 - Ференцi прийшов до цiеi концепцii iншим шляхом. («Етапи розвитку сприйняття реальностi», VIII його «Внескiв до психоаналiзу», 1916). Вiн пише: «Логiчно простежуючи процес мислення, треба зважати на iдею тенденцii до стабiльностi або регресу, що регулюе органiчне життя, а тенденцii до прогресу, адаптацii тощо виявляються тiльки як опiр зовнiшнiм подразникам» (прим. авт.).].
VI
Поточний пiдсумок нашого обговорення, що встановлюе рiзку протилежнiсть мiж потягами Я i сексуальними потягами, коли першi прагнуть до смертi, а другi – до збереження життя, багато в чому нас не задовольняе. До цього треба також додати, що тiльки для першого ми припускаемо консервативний або, точнiше, регресивний характер, який вiдповiдае нав’язливому повторенню, оскiльки, за нашою концепцiею, потяги Я безпосередньо походять вiд виникнення життя з неживоi матерii та пiдвладнi тенденцii повернення до неорганiчного стану. У картинi сексуальних потягiв, навпаки, упадае в око, що вони вiдтворюють примiтивнi стани живоi iстоти, але головна iх мета полягае у поеднаннi двох диференцiйованих зародкових клiтин. Якщо цього поеднання не вiдбуваеться, зародкова клiтина вмирае, подiбно до решти елементiв багатоклiтинного органiзму. Тiльки за умови iх поеднання, статева функцiя може продовжити життя, надаючи йому подобу безсмертя. Проте яка важлива подiя процесу розвитку живоi субстанцii повторюеться статевим розмноженням або його попередником – копуляцiею двох особин серед найпростiших? Ми не знаемо, як вiдповiсти на це запитання, i нам було б тiльки легше, якби вся наша гiпотетична побудова виявилася помилковою. Тодi зникла б суперечнiсть iнстинктiв Я (смертi) i статевих (життевих) iнстинктiв, а вiдтак втратило б сенс надавати особливого значення нав’язливим повторенням.
З цiею думкою повернiмося до однiеi з порушених нами гiпотез i побачимо, чи можна буде ii цiлковито спростувати. Виходячи з нашого припущення, ми виснували, що все живе мае померти внаслiдок внутрiшнiх причин. Ми зробили це припущення так впевнено, бо давно звикли до цiеi iдеi. Так заведено вважати, i нашi поети змiцнюють нас у цьому переконаннi. А можливо, ми вбачаемо в ньому певну розраду. Якщо вже судилося самому померти та втратити перед тим своiх коханих рiдних, то хочеться радше коритися в цьому невблаганним законам величноi природи, нiж випадковостi, якоi нiбито можна б уникнути.
А що, якщо вiра у внутрiшню закономiрнiсть смертi теж одна з iлюзiй, створених нами, «щоб витримати тягар iснування»? В усякому разi, це вiрування не е первинним – первiсним народам чужа iдея про «природну» смерть; вони приписують кожен випадок смертi лихим дiям ворога чи злого духа. Тому для перевiрки цього вiрування ми маемо звернутися до науковоi бiологii. А вчинивши так, ми будемо здивованi тим, наскiльки розходяться бiологи у питаннi про природну смерть – настiльки, що поняття смертi у них взагалi залишаеться вкрай невизначеним. Факт бiльш-менш сталоi середньоi тривалостi життя, принаймнi у вищих тварин, свiдчить, звiсно, на користь внутрiшнiх причин смертi, але та обставина, що окремi великi тварини та великi дерева досягають дуже поважного i досi чiтко не встановленого вiку, знову робить цей доказ сумнiвним. Згiдно з концепцiею В. Флiса, усi прояви життя органiзмiв – зокрема, й смерть – пов’язанi з конкретними термiнами, серед яких видiляеться залежнiсть живих iстот, чоловiчоi та жiночоi статi, вiд сонячного року. Проте спостереження, головним чином за рослинами, що вказують, наскiльки легко i в яких межах зовнiшнi впливи можуть змiнювати прояви життя у часовому аспектi, тобто пришвидшувати або затримувати iх, суперечать чiтким формулам Флiса i змушують принаймнi сповнитися сумнiвiв щодо переважання висунутих ним законiв.
Найбiльший iнтерес викликае дослiдження тривалостi життя i смертi органiзмiв у роботах А. Вайсмана[24 - ?ber die Dauer des Lebens, 1882; ?ber Leben und Tod, 2. Aufl., 1892; Das Keimplasma, 1892 тощо (прим. авт.).]. Саме з цього дослiдження походить iдея подiлу живоi субстанцii на смертну i безсмертну частини; смертна – це тiло у вузькому сенсi, сома, пiдвладна природнiй смертi; зародковi ж клiтини потенцiйно безсмертнi, оскiльки вони можуть за певних сприятливих обставин розвинутися у нову особину або, iнакше кажучи, оточити себе новою сомою.
