скачать книгу бесплатно
Украдене щастя
Іван Франко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Украдене щастя» Івана Франка – трагiчна драма з елементами детективу, у якiй нiхто з героiв так i не змiг бути щасливим***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Перехреснi стежки», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Олiвець», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.
Іван Франко
УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ
ДРАМА З СІЛЬСЬКОГО ЖИТТЯ В 5 ДІЯХ
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Микола Задорожний, чоловiк, лiт 45, невеликого росту, похилий, рухи повiльнi.
Анна, його жiнка, молодиця, лiт 25.
Михайло Гурман, Жандарм, високий, здоровий мужчина, лiт З0.
Олекса Бабич, селянин, лiт 40, сусiда Миколи.
Настя, його жiнка, лiт 35.
Вiйт, селянин, лiт 50.
Шльома, орендар.
Селяни, селянки, парубки i дiвчата, музики i т. i.
Дiеться коло 1870 року в пiдгiрськiм селi Незваничах.
ДІЯ ПЕРША
Нутро сiльськоi хати. Нiч. Надворi чути шум вiтру, снiг б'е об вiкна. В печi горить огонь, при нiм горшки. Анна i Настя пораються коло печi. На лавi, на ослонi, на припiчку i на печi дiвчата i парубки, однi прядуть, другi мотають пряжу на мотовилах; насеред хати при стiльцi один парубок плете рукавицi, Другий на коливоротi крутить шнур.
ЯВА ПЕРША
Парубки, дiвчата, Анна i Настя.
Парубки i дiвчата(спiвають):
Ой там за горою та за кремiнною
Не по правдi жие чоловiк з жоною.
Вона йому стелить бiлу постеленьку,
А вiн iй готуе дротяну нагайку.
Бiла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка бiле тiло рвала.
Бiла постеленька порохом присiла,
Дротяна нагайка кров'ю обкипiла.
Настя(переривае, махаючи стиркою). Та тьфу на вас! Що се ви вигадали такоi плаксивоi! Мов по покiйнику голосять.
1 парубок(регочеться). Ага, а у вас мурашки по шкiрi забiгали.
Настя. Тю на тебе та на твою голову! Ти гадаеш, що я твого тата жiнка, що небiжка нiколи з синцiв не виходила.
1 парубок. Го-го, мiй тато небiжчик усе говорив: «Як чоловiк жiнки не б'е, то в нiй утроба гние».
2 парубок. О, твiй тато добрий цирулик був. Вiн i хлопам умiв кров пускати.
1 парубок. І задармо! То также щось варто!
Настя. Та повиннi-сте стидатися хоть тут, у тiй хатi таке говорити та спiвати. Пек, осина! То так якби, не при хатi кажучи, злого духа при малiй дитинi згадав. Тут ангели божi лiтають, одна хата в цiлiм селi, де святий супокiй, та згода, та лад, та любов – а ви якесь таке завели, що гидко i в губу брати.
1 дiвчина. Та не бiйтеся, тiтко, ми своею спiванкою святих ангелiв iз хати не виполошимо.
Настя. А ти вiдки се знаеш? А може, якраз виполошите? Знаеш, як старi люди кажуть: не викликай вовка з лiсу. А то бувае таке, що як у злу годину скажеш кому лихе слово, то воно зараз сповниться. Моi небiжка мамуня розповiдали, що раз один такий…
1 парубок. Та пипоть вам на язик! Ідiть до печi та глядiть, чи швидко тi вареники будуть, бо далi Микола з мiста приiде та нас понаганяе додому.
Настя. Ади, який швидкий! Не бiйся, вареники будуть. Гляди тiлько, щоб ти свою рукавицю доплiв. (iде до печi.)
1 дiвчина. Ну, кiнчiм, сестрички, тоту спiванку. Вона дуже красна. А така жалiсна, аж плакати хочеться.
Анна(вiд печi). Почекайте-но, як замуж повиходите та на своiх плечах того добра зазнаете, то вам ще й не так плакати захочеться.
Дiвчата. От тобi й на! А ви се вiдки знаете? Хiба ви сього зазнали?
Анна. Ну, я не про себе говорю. А втiм, що зазнала, то досить менi знати та богу.
Дiвчата(хвилю мовчать, потiм починають спiвати):
Ой мужу ж мiй, мужу, не бий мене дуже,
В мене тiло бiле, болить мене дуже.
Пусти ж мене, мужу, в вишневий садочок,
Най я собi урву рожевий квiточок,
Урву рожу-квiтку та й пущу на воду:
Плини, плини, роже-квiтко, аж до мого роду.
Плини, плини, квiтко, плини по Дунаю,
Як побачиш мою неньку, приплини до краю.
Настя(тим часом повиймала вареники, вiдцiдила iх, полила iх олiем, посолила i ставить на столi). Ну, годi вам спiвати! Кидайте роботу! Вареники на столi! (Парубки i дiвчата покидають роботу i з веселим гамором сiдають за стiл i iдять. Настя з Анною коло печi; вона вiдсипала собi також вареникiв i сiдае на припiчку, обернена до столу плечима.) Ну, кумо, помагай i ти!
Анна(глядить до вiкна). Господи, яка там шаругаi Коли б тiлько нашi де з дороги не збилися!
Настя. Не бiйся, iм не першина.
Анна. Не знаю, але менi так чогось лячно, так чогось сумно, як коли б якесь велике нещастя надо мною зависло.
Настя. Та я то, небого, виджу. Цiлий день як сама не своя ходиш. Та й уже сама собi мiркую, чого би тобi журитися? Живеш, як у бога за дверми…
Анна. Я?
Настя. Чоловiка маеш доброго, тихого, роботящого, що трохи не молиться до тебе.
Анна(зiтхае). Та що то з того!
Настя(тихiше). Ага, ти про те, що дiтей не маеш. Не бiйся, бог ласкав, будуть iще.
Анна(махае рукою). Ей, я не проте!
Настя. А про що ж? Чого тобi ще треба? Що брати тебе на посагу скривдили? Тьфу! Наплюй ти на iх посаг! Тм твоя кривда боком вилiзе.
Анна(кидаеться мов ужалена). Йой, кумо! Та хiба я про посаг? i пощо ви менi згадуете моiх братiв? Адже знаете, що вони моi найтяжчi вороги.
Настя. Знаю, небого, знаю! Наслухалась я про твое керваве дiвування.
Анна(живо). Що? Про мое дiвування? Що ви про нього знаете?
Настя(добродушно). Все знаю, небого моя, все знаю. Як тебе брати побивали, за наймичку мали, мiж людей не пускали i вкiнцi за наймита замуж випхали, ще й на посагу покривдили. Ой, та чи тiлько те!..
Анна. Як то? Ще й бiльше щось знаете?
Настя(смiеться). Та ти, кумо, мене не бiйся! Кажу тобi, що знаю все, хоч то вiд нас не близька сторона, аж у другiм повiтi, а братiв твоiх я й на очi не бачила.
Анна. А вiдки ж ви все те знаете?
Настя(смiеться). Через сороки-ворони, любонько! Були вже такi люди, що менi доповiли. Навiть би-сь нiколи не вгадала, хто.
Анна. Певне-сте, десь якусь мою посестру на ярмарку бачили?
Настя. Ой, кумонько! Чи то я так на тих ярмарках часто буваю! Нi, таки до моеi хати сама звiстка прийшла, та й то не коли, а вчора.
Анна. Ну, то я вже нiяк не вгадаю, хто то мiг бути. Парубки i дiвчата (встають вiд iди). Спасибi вам, тiтко Анно, i вам, тiтко Насте, за вечерю!
1 парубок. Господи тобi слава, що ся душа напхала! Настя (б'е його стиркою). Іди, iди ти, негосподарська дитино!
Дiвчата. Ну, пора нам додому, а то позамiтае дорогу, то не докопаемося вулицею.
2 парубок. Не бiйтеся, моi ластiвочки! Нас тут хлопцiв досить, кождий по двi вас на плечi вiзьме та й додому занесе.
1 дiвчина. Овва, якi менi силачi. Ще подвигаетеся та болячки постручуете! (Збираються, забирають куделi та пряжу i виходять.) Ну, добранiч вам!
Цiлуються з Анною, вона свiтить iм скiпкою до сiней.
Анна. Добранiч, дiвчата, добранiч! Та приходiть i завтра, будьте ласкавi! (Зачиняе за ними дверi.)
ЯВА ДРУГА
Анна i Настя.
Настя. Та було хiба i менi йти.
Анна(спрятуе зо стола). Ой, посидьте ще троха. У вас хата не сама, а як ваш чоловiк буде iхати, то й так попри нашу хату, то почуете. А менi веселiше буде ждати.
Настя(помагае прятати). Та воно то так. А все-таки хата рук потребуе. Ну, та вже для тебе се зроблю… (Зупиняеться серед хати перед Анною, з мискою в руках.) Ну, а ти не цiкава, вiд кого я дiзналася про твое дiвування?
Анна. Та що менi! Я не вдатна загадки розгадувати.
Настя(лукаво). А твое серце нiчого тобi не говорить?
Анна. Серце? А вам що таке? Що воно менi мае говорити?
Настя. Ага, а на лицi мiнишся! Блiднеш, то знов червонiеш! Ну, ну, не лякайся! Я знаю все, вiд нього самого.
Анна. Схаменiться! Що ви говорите? Вiд якого нього?
Настя. Вiд Михайла, а вiд кого ж би?
Анна. Вiд якого Михайла?
Настя. Ей, кумо, та не прикидайся, що нiчого не розумiеш. Адже ми обi не дiти! Михайла Гурмана знаеш, а?
Анна(вiдступае крок взад i хреститься). Свят, свят, свят! Ви що се, кумо, говорите? Михайло Гурман – так, я зналася з ним, але його давно на свiтi нема. Вiн у Боснii згиб.
Настя. Хто се тобi сказав?
Анна. Я се знаю, брати говорили.
Настя. Еге, то-то й е, що брати!
Анна. Його мати сама лист менi показувала, плакала.
Настя. Ну, то мусив бути лист фальшивий, бо Михайло живiсiнький.
Анна. Кумо, бiйтеся бога, не говорiть сього! Може, вам приснився? Може, дух його вам об'явився?
Настя. Нi, кумо Анно, я тобi кажу: вiн живiсiнький. У Жандармах служить уже три роки. Десь був у iншiй сторонi, а тепер його до нас перенесли. Вчора до нас у хату заходив, про тебе розпитувався.
Анна. Господи, що се таке? Що зо мною дiеться? Кумо, голубонько! Кажiть, що се вам привидiлося, приснилося! Адже ж се… се таке, що здурiти можна! Адже ж я тому Михайловi клялася, присягала, що радше в могилу пiду, нiж з ким iншим до шлюбу стану. А тепер!.. Вiн по мою душу прийшов. Та нi, нi, ви жартуете, ви тiлько так говорите!
Настя. Хрестися, кумо! Чого ти так перелякалась? Тут видима рiч, що брати ошукали тебе. Значить, на тобi нема нiякоi вини. Вiн i сам се казав. Вiн зовсiм не винуватив тебе. О, якби ти знала, як вiн гарно та щиро говорив про тебе!
Анна. Нi, нi, нi! Не говорiть менi нiчого! Не хочу чути про нього, не хочу бачити його. (Ходить по хатi, ламаючи руки.) Ой господи! Ой боже мiй, та невже сьому правда? Невже i тут мене одурили, ошукали, мов кота в мiшку продали?
Настя. Та вспокiйся, кумо! Що вже про те говорити, що пропало! Най iм за се бог заплатить.
Анна(все ще в нетямi ходить по хатi). І за що? Пощо? А, знаю, знаю! Вони Михайла боялися, щоб не вiдiбрав вiд них моеi батькiвщини. О, так, так! А сей покiрливий, наймит, ще й рад, що що-небудь дiстав. Господи, рятуй мене! Не дай одурiти!
