скачать книгу бесплатно
Олекса (холодно). Я тобi не бороню, шли!
Митро. Не борониш? (Кланяеться.) Клiнно вашецi дзенькую, але я не хочу. Чув я, що у вiйта дуже високi пороги, то якби-смо оба один почерез другого летiли, то, знаеш, могло би до калiцтва прийти. А так знаеш, братчику, що? Стрiбуй насамперед ти, почому там локоть борщу. А я тим часом постою на дорозi та й на готове подивлюся.
Смiх.
Олекса. Ну, нехай i так буде. Е, та не про те говоримо. Сiдаймо лiпше та прочитаемо що нового.
Всi сiдають, хто на лавках, хто на колодах, а хто просто на муравi.
Митро. Тут у мене е нова «Батькiвщина».
Олекса. На тебе нинi черга читати. От се й добре. А я потому прочитаю дещо з «Дiла». Тут у мене е кiлька нових нумерiв.
Митро (читае). «Вiче народне у Львовi».
Феся. Ов, та ще о тiм вiчу? Адже вже тамтого разу щось писали.
Олекса. Тамтого разу тiлько заповiджено було, що вiче мае вiдбутися.
Феся. То щось таке як весiлля, що й заповiдi виходять.
Василь. О, зараз видно, що кому на думцi, а дiвчатам весiлля.
Митро (читае). «Велика радiсть пiдносить нашi груди, коли пишемо. Заповiджене вiче у Львовi вiдбулося вповнi велично i славно. Здвиг народу був такий великий, якого анi нашi вороги, анi ми самi не надiялися. Скромно числячи, зiбралося щонайменше 5000 людей зо всiх сторiн нашого краю».
Феся. Агiй, то десь ярмарок був!
Василь. Е, не дуже великий, коли тебе там не було.
Митро (читае). «І, що найважнiше, видно було, що се саме чоло, сам вибiр нашого селянства, самi люди свiдомi i готовi на всяку жертву за народне дiло. Видно було, i кождий те чув, що нарiд, котрий мае таке селянство, не загиб i не може загинути».
Олекса. Видите, а вiд нас нiкого там не було.
Василь. Господи, якби-то чоловiк хоч раз перед смертю був на такiм вiчi! Та то певно, що мусить душа радуватися.
Митро (читае). «А що особливо радувало i пiдносило кождого, так се те, що були тут i як браття вiталися нашi люди з рiзних, хоч i найдальших, закуткiв нашого краю. Гуцули вiд Жаб його i подоляки вiд Гусятина. Лемки в сiрих гунях по-сусiдськи розмовляли з покутянами з-над Пруту, що красувалися в своiх мальовничих строях».
Феся. А що то таке «мальовничих»? То нiби в мальованках, чи що?
Смiх.
Митро. Ото вигадала! Таже там бабiв не було, а самi хлопи.
Олекса. То значить, Фесуню, що на тих покутянах убрання такi гарнi, що хоч iх зараз малюй!
Феся. Який жаль, що жiнок i дiвчат на такi паради не пускають.
Інша дiвчина. Та може би, вони нiчого й не розумiли?
Феся. Агiй! Не розумiли! Та чень же, там по-турецьки не говорять. Можуть хлопи розумiти, то чому ж би й жiнки не могли?
Митро (читае). «Особливо цiкаво нам було побачити кiлька пань i кiлька сiльських жiнок, що, приiхавши зi своiми чоловiками, з великою цiкавiстю прислухувалися нарадам вiча».
Феся. От тобi й на! За вовка помовка, а вовк тут. Значить, i жiнки там були? А я гадала, що iх би там не пустили.
Олекса. Вiче на те й називаеться всенародним, що всякий нарiд, чоловiчий i жiночий, може там прийти, i слухати, i говорити.
Феся. І говорити? Господи! Та се вже справдi якийсь новий свiт настае, коли й жiнок до чоловiчоi ради допускають!
Василь. Го-го, Фесуню! Ще колись до того дiйде, що й жiнки i дiвчата самi свое вiче скличуть.
Феся. А тодi, будь певний, що таких, як ти, на свое вiче не допустимо.
Василь. То зле, Фесуню! Таким, як я, ви повиннi би ще заплатити, щоби прийшли на ваше вiче, розрушали вас, щоб ви мали на кiм своi язички острити.
Парубки. Ха-ха-ха! Правда, правда!
Митрою (читае). «Треба було бачити i чути, з якою увагою прислухувалися всi виводам бесiдникiв, з яким одушевленням пiдхапували кожде мiтке i правдиве слово, як совiсно шанували свободу слова, вислухуючи терпливо таких бесiдникiв, з котрих виводами годi було згодитися…»
