скачать книгу бесплатно
На днi
Іван Франко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«На днi» Івана Франка – соцiально-психологiчна повiсть, у якiй порушуються проблеми спiввiдношення суспiльного прогресу з морально-етичними нормами***. Найвiдомiшими творами Івана Франка е «Олiвець», «Лель i Полель», «Грицева шкiльна наука», «Малий Мирон», «Boa constrictor», «Украдене щастя», «Будка Ч. 27», збiрки поезiй «Зiв’яле листя», «З вершин i низин», «Мiй Ізмарагд» тощо. Іван Франко – видатний украiнський письменник, який працював у жанрах поезii, прози та драматургii, талановитий лiтературознавець i публiцист.
Іван Франко
НА ДНІ
І
З полудня одноi хорошоi, весняноi недiлi здивувалися дуже два полiцiяни, що сидiли в «стражницi» дрогобицькоi комуни. До стражницi приведено якогось панка, молодого ще, середнього росту, в запорошенiм, але досить поряднiм уборi.
– А сей вiдки? – спитав капрал i змiрив молодого чоловiка вiд нiг до голови осовiлими вiд напитку очима.
– Староство прислало, мае йти «на цюпас», – вiдповiв полiцiян, що припровадив панка.
– М-м-м, – замичав капрал i встромив очi в стоячий перед ним тарiль, з останками м'яса та салати, а вiдтак пiдвiв iх трохи, щоб полюбуватися повною «гальбою» пива, ждучою своеi черги.
Полiцiян тимчасом видобув з-за пазухи письмо i подав капраловi. Се був засуд староства. Капрал узяв письмо до рук, розвернув, поглянув сюди й туди i почав слебезувати назву приведеного цюпасника, але, не можучи, мабуть, швидко впоратись з тою роботою, запитав його самого:
– А як ся пан називае?
– Андрiй Темера.
– А вiдки?
– З Тернополя.
– З Тернополя? Гм! А чого ж то пана сюди занесло аж з Тернополя? Га?
Темера немов i не чув того питання, – стояв та й роззирався по стражницi. Свiй капелюх i пальто вiн положив на крiслi.
– За чим пан ту приiхав? – спитав другий раз капрал погрiзно.
Темера спокiйним i твердим голосом вiдповiв:
– Менша о то.
Капрал витрiщив и на нього очi, – далi помiркувався.
– Але не менша, прошу вiдповiдати на мое питання!
– Не до вас належить мене о то випитувати.
Капрал почервонiв зо злостi, але прикусив зуби.
– Ов, мудрi ви, паночку, най ся преч каже! А що ви за ремiслом балуете?
– То вже моя рiч, – вiдказав Темера i почав ходити по стражницi та позирати крiзь вiкна на гiмназiальний огород, залитий зеленню всякоi деревини. По кручених стежках огорода ходили в празничнiм строю люди всяких станiв, а всi веселi, свобiднi… Вiдтам чути було й дитячий дзвiнкий смiх, i жiночi срiбнi голоси, i якесь любе шептання з-посеред потопи листя, з-посеред шуму та шелесту живоi, буйноi ростинностi. Хмарка жалю i смутку пробiгла по вродливiм, молодiм лицi Андрiя, якась тривожна думка защемiла в його серцi, його уста дрогнули судорожно, а очi так i впилися в те зелене озеро, розкiшно дишучи в яркiм сонячнiм промiнню.
– Ов, паночку, дуже ви, бачу, премудрi, а такi молодi, – говорив капрал, гнучи в собi злiсть, i спорожнив пiвгальби пива. – То недобре, як хто завчасу так змудрiе, недовго такому й жити на свiтi. Ну, але, може, тепер ваша ласка загостити до нашоi «салi». Ми ту для таких мудрих панiв маемо осiбну салю, пишну салю, ха, ха, ха!
Темера швидко обернувся. На його лицi видний був неспокiй.
– А пан iнспектор швидко прийде? – запитав.
– О, швидко, – вiдповiв насмiшливо капрал.
– То, може би, я до того часу мiг ту перечекати? – сказав Темера, незважаючи на тон, яким капрал сказав те «швидко».
– Е, то все одно, чи ту, чи там, – вiдповiв капрал, – тiльки що там безпечнiше, та й там ваше, паночку, належне мiсце. Ану, будьте ласкавi, потрудитися.
– Але я би просив мене ту лишити, сли можна, – просився Темера.
– Не можна, паночку, не можна, – солодив капрал, рад, що може вiдплатитися непокiрному.
– Пане капрал, – вмiшався полiцiян, що досi сидiв мовчки коло стола, – та там тiсно, вiсiм душ!.. Може би, того пана туй лишити, заки пан вахмiстр прийде.
– Га, що? – гаркнув капрал. – Вiсiм душ! А мене то що обходить! Попри вiсiм i дев'ята влiзеся. А врештi, як хочеш, то най лишиться й ту, але на твою вiдповiдь!
– На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою вiдповiдь.
– Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тя не просять, – вiдрiзав капрал, узяв з клинка ключ i пiшов наперед. Темера взяв свiй капелюх i пальто i пiшов за ним.
Сiни були невеликi i вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ганок, а з другого на коритар. Зверха лилося ясне сонячне свiтло i досягало аж до коритарного порога. В коритарi не було нiкого. Стiни чистi, помальованi, пiдлога камiнна, стеля легка, не склеплена, чисто вибiлена – все те надавало тому тiсному i не дуже довгому, видному коритаревi досить свобiдний, привiтний вигляд. Ідучи попри тi стiни, розмальованi в зеленi квiти та орнаменти, нiкому, певно, й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось якраз противне сьому виглядовi, щось зовсiм суперечне з усякими поняттями людськими про людське житло. Тож i наш Темера ступав за капралом спокiйний, задуманий трохи, але не о своiй теперiшнiй долi, а о якихось далеких, кращих пробутих хвилях.
Один ступiнь вiд порога капрал зупинився i задзеленькотiв невеличкою залiзною колодкою, що телiмбалася при малих букових, вимитих i зовсiм майже неокованих дверях. Вiн довгий час термосив нею, заким уткнув ключ у дiрку. Зацигикав ключ якимось смiшним, веселим скреготом, брязнула колодка, вiдхилилися дверi, вiдступився капрал, а беручи за плече Темеру i попихаючи його наперед себе, сказав з п'яною насмiшкою:
– Ну, прошу, прошу!
II
Темера зразу став у дверях, немов остовпiлий. Густий сумерек смолою вдарив його в очi i на хвилю ослiпив iх доразу. Йому мигнула по головi думка, що оце перед ним нараз вiдчинився вхiд до якогось таемного льоху пiдземного, про якi вiн читав у давнiх повiстях. Внутрi тоi темноi печери вiн наразi не мiг доглянути нiкого i нiчого. Щось немов мiцна, невидима рука вхопила його за груди i сперла на порозi, не пускаючи досередини. Але видима рука капрала була, видкося, мiцнiша i пхнула його досередини, а вiдтак зачинила за ним дверi темноi западнi.
Вiн стояв коло дверей i обзирався довкола, слухав, чи не почуе голосу людського, але не чув нiчого. Аж по якiмось часi око його натiльки привикло до сумерку i натужилось, що мiг докладнiше розглянути свое нове мешкання. Се була цюпка не бiльша шести крокiв вдовж, а чотирьох вшир, а одним маленьким закратованим вiкном. Тее вiкно було прорубане високо вгорi, трохи не пiд самою стелею, i виходило на ганок, та так, що через нього видно було тiльки сiрi вiд старостi гонти та лати пiддашка, звисаючого над ганком. Сонце не заглядало сюди нiколи. Стiни тоi цюпки були бруднi та нечистi понад усякий опис, а долом покритi трохи не краплистою вогкiстю. Асфальтова пiдлога була вся мокра вiд поналиваноi води, понаношеного не знати вiд якого ще часу болота та вiд харкотиння. Дверi зсередини не були такi жовтi та невиннi, як знадвору, – противно, вони були чорнi вiд вогкостi i перекованi навхрест двома залiзними грубими штабами, а навiть мала квадратова дiрка, вирiзана в них для продуху, була заткана дерев'яною дошкою i забита скоблем. Насеред казнi стояло вузьке залiзне лiжко з сiнником, вогким i брудним, як усе, напханим давно невiдмiнюваною, перегнилою соломою. В кутi пiд стiною стояло друге таке саме лiжко. Нi простирала, нi верети нiякоi, нi звичайноi арештантськоi подушки солом'яноi не було. Воздух у тiй казнi був густий та затхлий, бо анi вiкно, анi дверi не могли впускати тiльки свiжого повiтря, кiльки було треба. А в кутi близ дверей стояла звичайна арештантська посуда «катерина», приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, i вiд неi розходився вбиваючий сморiд, наповняв казню i пронiмав собою все, окружав усi предмети в тiй пекольнiй катiвнi, немов обдавав iх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близ тоi посуди стояла друга – великий, угорi широкий, нiчим не прикритий скопець з водою – до пиття!
Довго роззирався Темера, сильно натужував своi непривичнi очi, поки розглядiв усi тi предмети, глузуючi з нього своiм нехарством, своею нелюдською поганню. Його серце здавилось, мов у льодових клiщах, поганий, вонючий воздух захопив йому вiддих, i вiн закашлявся, аж сльози стали в очах.
В казнi ще нiхто не вiдзивався, хоть i чути було важке сапання кiлькох немов надавлених грудей. Темера почав роздивляти своiх товаришiв недолi.
На сiннику пiд стiною лежав, простягшися i пакаючи череп'янку-люльку, дiд около п'ятидесяти лiт, з чорною, кругло обстриженою бородою, з повним, набресклим лицем, зi щудлом при правiй нозi. Се був, впрочiм, плечистий, кремiзний чоловiк. Його дрантива сорочка була брудна, немов кiлька мiсяцiв непрана. Вiн лежав, оперши голову на локоть руки, а ноги накрив полотняним, брудним каптаном. Його невеличкi сивi очi спокiйно, трохи навiть смiшковато дивилися на нового арештанта-панича.
При ногах дiда, скулившися вдвое, мов песик, лежав невеликий чорноволосий хлопчик в чорних мiських штанах, в бруднiй сорочцi зо склепового тонкого полотна, немилосердно пофалатанiй на всi боки, так що всюди з-пiд шмат виднiлося буробронзове тiло. Лиця його не мiг Андрiй доглянути, бо вiн спав твердо i не прокинувся навiть вiд стуку дверей.
На другiм лiжку лежав чоловiк середнiх лiт, крепкий, приземистий, з оголеною бородою i обстриженим вусом. Шмаття на нiм було добре i не надто ще брудне, – видко було, що недавно вiн дiстався до сього мiсця «смрада i печалi». А тiльки його понуре лице осунулось i стало темне, мов земля, очi запали глибоко, а мохнатi крепкi руки раз у раз мимоволi стискали залiзнi кавалети лiжка, немов глядали своеi звичайноi, щоденноi роботи. Вiн лежав горiлиць i дивився прямо в стелю з якимось гнiвно-рiвнодушним виразом i анi разу не глянув на нового гостя, аж доки той вiдтак не заговорив до нього.
Побiч нього, а радше йому при ногах, лежав на суконнiм петеку замiсто подушки молодий сiльський хлопчина. Його невелике чорняве лице сяло здоров'ям i тою чудовою, нiжною красою рисiв, яка не раз лучаеться у нашого сiльського люду, живучого в безпосереднiм дотицi з природою, матiр'ю всякоi краси. Довге м'яке волосся густою хвилею спадало йому на плечi; спереду було пiдстрижена в кружок. Великi блискучi чорнi очi свiтилися дитинячою лагiднiстю i цiкавiстю, обзираючи нового товариша. Тiльки руки i ноги, мускулистi, рапавi та сильно розвитi, свiдчили, що тот хороший хлопчина не в добрi плекався, але рiс серед важкоi працi, боровся довго i тяжко за свое життя. Андрiй, дуже вразливий на всяку красоту, довго не мiг вiдорвати очей вiд сього хорошого лиця, тим ще кращого вiд многих хороших лиць, що свiтилося природним розумом, цiкавiстю та незiпсованим, щирим чуттям.
Прочi жителi сеi «салi» мусили мiститися на пiдлозi. Андрiеве око швидко оббiгло тих нещасних, порозкиданих на мокрiй, болотистiй та слизькiй вiд незасихаючого харкотиння асфальтовiй плитi. Там, пiд стiною, коло самих дверей лежав старий жид з безмiрно сухим та нужденним лицем, сухими, мов граблi, руками i з космами сивого волосся на бородi. Його голова, коротко обстрижена, спочивала, важко звiшена, на мокрiй плитi, а на довгiй тонкiй шиi понадувалися жили, мов понатягане мотуззя. Вiн спав твердо з роззявленим беззубим ротом, харкотiв, мов пiдрiзаний, а з рота спливала по бородi слина. Побiч нього сидiв якийсь п'яний, обiдраний мужик, у безполiй гунi, в чоботах, пов'язаних мотузками, в облупленiй баранковiй кучмi, в полотняних штанах без одноi штанки; замiсть ременя був оперезаний личаним мотузом. Сидячи на пiдлозi, вiн тихо хлипав, немов перед хвилею i по що перестав плакати.
З другого боку лiжка, коло стiни напротив дверей, лежав якийсь молодий ще чоловiк, лiт не бiльш 28 до З0, бiлявий з лиця, з бiлявим заростом, синiми очима i коротким русим волоссям на головi. Його борода, видко, давно не бачила гребеня, анi ножиць i стримiла покудовчена, мов розруйноване дроздове гнiздо. На тiм чоловiцi було намотано i навiшано тiльки всiляких шмат, що, лежачи на пiдлозi, вiн здавався копицею онуч, дишучою глибоким, важким вiддихом в тiй перелюдненiй i давно непровiтрюванiй цюпi.
