скачать книгу бесплатно
Вахмiстр Штудер
Фрiдрiх Глаузер
Фрiдрiх Глаузер (1896–1938) – вiдомий швейцарський письменник. Набув слави майстра кримiнального роману, отож недарма його прозвали «швейцарським Сiменоном».
Ф. Глаузер прожив хоч i недовге, але бурхливе життя. Письменник встиг побувати i у вiйську, i у в’язницi, i в психлiкарнi. Можливо, такий перебiг подiй i став йому в нагодi при написаннi двох автобiографiчних творiв – «В пiтьмi» та «Людина в сутiнках», а також великого роману про легiонерiв «Гуррама». Окрiм цих творiв, його перу належать п’ять детективних романiв: «Чаювання трьох лiтнiх дам», «Вахмiстр Штудер», «Температурний листок», «Китаець», «Крок i компанiя». Майже всi вони пов’язанi образом вахмiстра Штудера – блискучого слiдчого, дивака i мрiйника, який нагадуе скорiше приватного детектива, нiж полiцiянта.
Фрiдрiх Глаузер
Вахмiстр Штудер
Кримiнальний роман
Передмова
Фрiдрiх Глаузер та його роман «Вахмiстр Штудер»
Безперечно, детектив нинi – один з найпопулярнiших лiтературних жанрiв. Детективи домiнують серед книг, якi вийшли друком упродовж ХХ столiття. Однак детективний жанр тривалий час залишався поза увагою серйозноi критики. Вiрогiдно, саме загальнодоступнiсть i популярнiсть творiв викликала сумнiви в iх художнiй вартостi.
Витоки детективного жанру у глибокiй давнинi. Його елементи можна побачити у Бiблii (в iсторii Каiна та Авеля маемо злочин, убивцю, жертву, причину злочину, докази, спробу приховати злочин, навiть знаряддя вбивства; цар Соломон влаштовуе психологiчну пастку псевдоматерi тощо), детективною е iсторiя «Тисяча й однiеi ночi».
Першими лiтературними детективами зазвичай вважають оповiдання Едгара По, написанi у 1840-х роках, хоча елементи цього жанру використовувалися й iншi авторами ще ранiше. Наприклад, у романi В. Годвiна «Пригоди Калеба Вiльямса» (1794) один iз центральних героiв – слiдчий-аматор. Значний вплив на розвиток детективноi лiтератури справили «Записки» Є. Вiдока (1828 р). Однак саме Едгар По створив детектива-аматора Дюпена (оповiдання «Убивство на вулицi Морг»), який згодом породив Шерлока Холмса й патера Брауна (Г. Честертон), Лекока (Е. Габорiо) i мiстера Каффа (У. Коллiнз). Саме Едгар По ввiв у сюжет детективу iдею суперництва в розкриттi злочину мiж приватним детективом i полiцiею, у якому приватний детектив зазвичай бере гору.
Історiя класичного детективу починаеться тодi, коли в англосаксонських краiнах сформувалася дiйова система дотримання суспiльного порядку. В Англii це вiдбулося на початку ХІХ ст., а в серединi цього ж столiття вийшли друком першi класичнi зразки: п’ять новел Едгара По, створенi мiж 1840 i 1845 роками, в яких викладенi фундаментальнi принципи детективу.
Наступною вiхою в розвитку англiйського детективу стала публiкацiя «Етюду в багрових тонах» А. Конан Дойла (1887 р.). Автор зосередив увагу на тому, чого Е. А. По торкнувся лише побiжно: власне, процесу дедукцii. Вiн також увiв значну кiлькiсть побутових деталей; уреальнив постать Шерлока Холмса.
Антиподом Шерлока Холмса став француз Арсен Люпен, в образi якого Морис Леблан втiлив узагальненi риси французького характеру. В галузi детективноi практики нововведеннями М. Леблана стало перетворення дii на розслiдування, прискорення темпу розповiдi, розширення перелiку основних ситуацiй класичних детективiв (оповiдач-злочинець, загадки зачиненоi кiмнати, вiртуозний ланцюжок дедуктивних висновкiв).
Що ж таке детектив? Чи точнiше: що таке детектив традицiйний? Це насамперед вiдновлення соцiальноi рiвноваги. Для того, щоб лiтературний твiр з детективним сюжетом вiдбувся, потрiбнi три обов’язковi iнгредiенти – сигнал бiди (знайдена жертва), порушник громадського порядку (злочинець) i той, хто цей порядок повинен вiдновити (сищик).
Тривалий час вважалося, що детективний жанр – це щось устояне i незмiнне, що створюеться за унормованою схемою. У фокусi уваги – аналiтичне мiркування, напруга iнтелекту, що прагне розв’язати кримiналiстську задачу. Головне, якнайскладнiше закрутити сюжет i запросити читача до участi у процесi його «розкручування». Апофеоз таких творiв – останнi сторiнки, на яких детектив розповiдае читачевi, яким чином йому вдалося «вирахувати» i перемогти свого супротивника.
Загальновiдомо, що детектив не може обiйтися без злочину. Але, щоб детектив вiдбувся, одного злочину недостатньо. Злочин – матерiал, з яким працюе письменник. Розкриття його в романi – процес оповiдальний, а не кримiнальний. Те, що робить оповiдь про розкриття злочину художнiм твором, залежить значною мiрою не вiд сищика, а вiд оповiдача. У розслiдувача i письменника – рiзнi завдання: одному необхiдно розплутати злочин, iншому – захопливо розповiсти про те, як це розплутування вiдбуваеться. Незаперечним правилом «детективного дiйства» залишаеться, однак, те, що читач не повинен знати бiльше, нiж сищик.
Злочин у детективi – не лише «замiс» для розгортаннясюжету, але й спосiб зв’язку лiтературного матерiалу з життям. І чим бiльше вiдходить письменник вiд стереотипiв i шаблонних ходiв думки, тим смiливiше вiн спираеться на матерiал реального життя.
У ХХ ст. класичний детектив зазнае значних змiн; вiн вже не обмежуеться лише логiчною задачею, а намагаеться вирiшувати художне «надзавдання». Сищик у такому детективi шукае не так винуватця злочину, як iстину.
Чому так вiдбуваеться? Та тому, що дедалi наполегливiше заявляе про себе аспект спротиву суспiльнiй системi, яка породжуе злочинцiв. Чим принциповiший, чеснiший i проникливiший детектив, тим бiльшу недовiру до нього виявляють «стовпи суспiльства». якi е самi далеко не безгрiшними.
Швейцарський детектив користуеться сьогоднi популярнiстю у свiтi, але, як це не дивно, у нього не було свого «класичного» перiоду. Його iсторiя розпочинаеться з Фрiдрiха Глаузера (1896–1938) – письменника, який прийшов до детективу в той час, коли пiд пером його попередникiв i сучасникiв, насамперед Сiменона, Чандлера та Хеметта, традицiйний роман-кросворд став збагачуватися соцiально-психологiчним змiстом, розкривати глибокi i складнi зв’язки мiж iндивiдуальною i соцiальною психологiею.
Глаузер цiлком органiчно вписався у цей процес. Вiдомi його слова, що «дiю детективного роману легко переказати на пiвтора сторiнках. Інше – сто дев’яносто вiсiм машинописних аркушiв – «начинка». І вся справа в тому, як скористатися цiею «начинкою». Глаузер пiшов своiм шляхом. Як «начинку» для своiх детективних романiв вiн використав власне життя. Це був смiливий, новаторський крок. Зазвичай життя письменника, який пише детективнi твори, цiкавить читача значно менше, нiж його робота. Звичайно, з соцiальним досвiдом автора, так чи iнакше втiленим у детективi, читачi стикалися й ранiше (Жорж Сiменон, Агата Крiстi), але у Глаузера цей досвiд проявлений безпосереднiше, виразнiше, тенденцiйнiше. Його життя – ланцюг безкiнечних митарств, воно здаеться кошмаром на тлi традицiйного швейцарського благополуччя. Рано порвавши зi своiм оточенням (письменник народився у заможнiй буржуазнiй родинi), Глаузер уперто, незважаючи на жорстокi удари долi, йшов супроти течii, розвiнчуючи тривiальнi соцiальнi мiфи, показуючи непривабливi сторони «лiберального раю». У написанiй незадовго до смертi короткiй автобiографii фiгурують назви притулкiв, iнтернатiв, лiкарень та iнших «закритих» закладiв, куди його запроторювали можновладцi за «непокору порядку»; «перевиховувався» вiн жорстоким, але цiлковито безпорадним як педагог батьком та в Іноземному легiонi, десь у пiсках марокканськоi пустелi. Затим була праця мийником посуду в Парижi, шахтарем у Бельгii, рiзноробом у плодово-ягiдних шкiлках Швейцарii. Але попри все вiн залишався «вiльним художником».
Доречно згадати й перебування початкуючого лiтератора серед дадаiстiв, якi зiбралися в Цюрiху з усiеi Європи (там були Трiстан Тцара, Фiлiппо Марiнеттi, Гiйом Аполлiнер, Блез Сандрар), а також курси психоаналiзу, що стимулювало iнтерес Глаузера до пiдсвiдомого, виховувало в ньому здатнiсть створювати цiлiсний, не роздiлений на «позитивнi» й «негативнi» компоненти образ людини.
Фрiдрiх Глаузер не був, однак, соцiальним вiдщепенцем. Йому хотiлося бути корисним людям, вiн прагнув виконувати роботу, до якоi вiдчував душевну схильнiсть. Але позбавлене внутрiшньоi динамiки суспiльство зверхньо вiдверталося вiд усього, що говорило про болi, страждання, смертi, вперто виштовхувало його на периферiю iснування. І Глаузер у вiдповiдь з не меншою впертiстю вiдстоював свою концепцiю мистецтва, вибудовану на фундаментi спiвчуття та спiвучастi. Свою «хворобливу тягу до катастоф», до житейських зривiв вiн пояснював бажанням перебороти одноманiтнiсть й одностороннiсть ситого iснування. «Я шукаю страждання, шукаю, звiсно, неусвiдомлено, якась частка мого «я» вiдчувае в ньому потребу, – писав Глаузер, зiзнаючись, що «катастрофи» дивовижним чином заспокоювали його, звiльняли вiд почуття якоiсь провини. – Тiльки завдяки стражданню я знову тiсно стикаюся з життям, це моя внутрiшня потреба».
Що ж спонукало Глаузера, художника, який виявляв iнтерес до пiдсвiдомого, до глибин душi та ii таемничоi дiалектики, звернутися до детективного жанру? Причин можна назвати декiлька, але найперша i найважливiша – бажання знайти свого читача, свою аудиторiю. На початку творчого шляху в Глаузера, автора автобiографiчного роману про Іноземний легiон («Гуррама») та низки психологiчно точних i тонких оповiдань-замальовок, такоi аудиторii ще не було. Їi потрiбно було завоювати, але не шляхом потурання невибагливим смакам, а, навпаки, пiднiмаючи малопiдго-товленого читача до рiвня «серйозноi» лiтератури. Через те у своiх лiтературно-критичних працях вiн вимагае глибокого проникнення у життя не лише вiд «серйозного роману», але й вiд детективу, за яким визнае право не лише розважати, але й виховувати читача.
Глаузер вiдкидае способи створення штучноi напруги, виступае проти строгоi функцiоналiзацii частин твору, проти канонiзованоi технiки, згiдно з якою все, про що йдеться в детективному творi, спрямоване на розгадку таемницi злочину, коли кожен персонаж – пiдозрюваний, кожен предмет – речовий доказ, навпаки, вiн вiддае належне випадковостi, вiдстоюе право митця зосереджуватися на людях, предметах i явищах природи як самих по собi, а не лише у зв’язку з розкриттям злочину.
Перу Глаузера належать п’ять детективних романiв: «Чай для трьох лiтнiх пань», «Вахмiстр Штудер», «Температурний листок», «Китаець» i «Крок i компанiя». Всi вони створенi за короткий промiжок часу, мiж 1935 i 1938 роками i майже всi пов’язанi образом вахмiстра Штудера, – ранннiм представником такого типу неконвенцiйного слiдчого – чи то полiцiянта, чи то приватного детектива, – якому через його наступникiв Марлоу Чандлерса, Барлаха Дюрренматта, Валландера Манкельса та Гункелера Шнайдера судилося стати центральною постаттю нового кримiнального роману.
При опитуваннi, яке проводилося 1990 року серед 37 фахiвцiв-кримiналiстiв щодо «кращого кримiнального роман усiх часiв», «Вахмiстр Штудер» опинився на четвертому мiсцi серед кращих нiмецькомовних детективiв.
Образом вахмiстра Штудера Глаузер створив оригiнала i водночас прототип терпеливого, сповненого порозумiння, скрупульозного, методично виваженого слiдчого. Необхiдно вiдзначити тонке вiдчуття автором твору мови, драматургiчно майстерну розробку сюжету, чiтке бачення мiсця подiй, тонке розумiння психологii людей. Створенi Глаузером образи володiють великою емоцiйною глибиною, а його захоплива оповiдь непомiтно зачаровуе читача, втягуе його у свое русло. Прикметно, що, хоча романи про Штудера написанi у перiод мiж 1935 i 1938 роками, вони й понинi не втратили своеi привабливостi.
Створення образу вахмiстра Штудера, який мовби вiддiлився вiд свого творця i зажив самостiйним життям, – велика творча удача Глаузера. Зовнi Штудер зовсiм не схожий на свого творця, хоча його «внутрiшний портрет» виявляе спорiдненiсть з моральним обличчям письменника. Обидва вони аутсайдери, невдахи, тiльки Штудер – аутсайдер неявний, затаений, вiн зберiгае можливiсть жити в суспiльствi i водночас триматися осторонь вiд нього. На службi в полiцii вiн лише для годиться, насправдi ж вiн служить внутрiшньому закону – сумлiнню. Роль слiдчого дае йому можливiсть непомiтно вносити своi корективи у виконування буржуазного правосуддя, карати зло i сприяти торжеству добра.
Глаузер надiлив свого героя вiдмiнною професiйною пiдготовкою. У молодi роки Штудер брав участь у мiжнародних конгресах кримiналiстiв, у нього багато знайомих i друзiв серед вiдомих сищикiв. Проте становище вахмiстра у полiцiйнiй iерархii – всього лише нижнiй чин! – нiяк не в’яжеться з його знаннями i здiбностями. Щоб усунути цю суперечнiсть, Глаузер вводить до життепису сищика епiзод з банкiвською аферою, коли Штудер, демонструючи принциповiсть, вiдмовився «зам’яти» справу, в якiй були замiшанi мiсцевi фiнансовi воротили, що коштувало йому пониження по службi. Блискучого комiсара столичноi полiцii розжалували у рядовi. Тепер вiн знову, дослужившись до вахмiстра, працюе в кантональнiй полiцii. Хоча вiн мае славу дивака i мрiйника i до нього ставляться з деякою недовiрою й зневагою, йому все ж доручають розслiдування найбiльш складних справ. Таке становище Штуде-ра чи не найкраще вiдповiдае тiй функцii, яку накладае на нього автор. Якби вiн був високопосадовим чиновником, то не мав би змоги контактувати зi свiтом знедолених. Якби письменник зробив його непримiтним полiцейським, то тодi неприродньо виглядала б його вражаюча проникливiсть.
Майже у всiх детективах Глаузера, за винятком «Чаювання трьох лiтнiх дам», вся дiя тримаеться на вахмiстрi Штудерi. Вiн – центральна постать у художньому унiверсумi Глаузера. Письменник розкривае внутрiшнiй свiт детектива, висвiтлюе його потаемнi спонукання, нахили, неусвiдомленi i здавленi потяги. Штудер цiкавий як характер, поданий у протиборствi з владою обставин. Поки вiн ретельно вивчае деталi злочину, читач придивляеться до нього i непомiтно зачаровуеться його особою, захоплюеться його завзяттям i мужнiстю у боротьбi з силами, якi перешкоджають розкриттю злочину. Зовнi незворушний Штудер сповнений сумнiвiв, страхiв, невпевненостi в собi. Його становище нестабiльне, у нього мало друзiв i союзникiв, зате чимало ворогiв i недоброзичливцiв, вiн боiться припуститися помилки, вагаеться, виявляе обережнiсть, навiть дозволяе собi потiшитися думкою про компромiс, помрiяти про чин лейтенанта, про славу й достаток. Але це лише хвилинна слабкiсть, з якою Штудер швидко справляеться. В кiнцевому рахунку людина в ньому завжди перемагае чиновника.
Цiкава сама iсторiя твору. Роман, який спочатку мав назву «Злочин Ервiна Шлумпфа», друкувався в газетi «Цюрiхер Ілюстрiртен» у липнi 1936 року, а на початку грудня того ж року вийшов окремою книгою у видавництвi Моргартен, Глаузер написав за кiлька мiсяцiв (з травня по серпень 1935 року), пiсля переведення з лiкарнi для нервовохворих у Валдау до вiдкритоi колонii у Шенбрунi.
Назву «Злочин Ервiна Шлумпфа» редакцiя газети змiнила на «Вахмiстр Штудер», оскiльки головний герой – детектив – постав як цiлковито новаторська постать у швейцарськiй романiстицi. На одному з читань, яке вiдбулося 6 листопада 1935 року в Цюрiху пiсля втечi Глаузера з колонii Шенбрун, слухачi позитивно оцiнили роман: «Ми вiдкрили талант, великий талант, в цьому немае жодного сумнiву». Однак, сам автор був налаштований скептично: вiн гадав, що «Злочин Ервiна Шлумпфа» так i залишиться його третiм неопублiкованим романом. Пiсля схвалення твору вiн погодився на змiну назви, «пiдкоротив» текст i змiнив прiзвище старости герценштайнiвськоi громади з Брутталера на Ешбахера, оскiльки перше прiзвище могло швидко вивести читача на слiд. Вiн завуалював також мотиви пiдозри, що вказували на Ешбахера.
У 1939-му, за рiк до смертi письменника, «Вахмiстр Штудер» був екранiзований акцiонерним товариством «Презенс-фiльм», у головнiй ролi виступив популярний актор Гайнрiх Гретлер.
Про що цей роман? Поблизу селища Герценштайн, що у бернському кантонi, в лiсi знайдено мертве тiло комiвояжера Вiчi. Полiцiя пiдозрюе, що це вбивство з метою пограбування, оскiльки з гамана жертви зникло триста франкiв. Цю суму було виявлено в одного з пiдозрюваних, ранiше судимого помiчника садiвника у плодово-ягiдному розсаднику Ервiна Шлумпфа. Для слiдчого, який вiн цю справу, все ясно. Однак Шлумпф уперто заперечуе свою вину, i вахмiстр Штудер вiрить йому, вiдчуваючи на рiвнi iнтуiцii, що тут щось не так.
У буцегарнi Шлумпф здiйснюе спробу повiситися, але Штудер в останнiй момент витягае його iз зашморгу. Затим вахмiстру вдаеться переконати чиновникiв, що вбивство Вiчi необхiдно дослiдити ретельнiше. З цiею метою вiн iде до Герценштайну, аби на мiсцi допитати свiдкiв.
Все, про що розповiдаеться у творi, стосуеться вбивства, жодноi побiчноi лiнii у творi немае. Дiя вiдбуваеться впродовж п’яти днiв. У перших двох главах – п’ятниця 5. 5. 1932 року, – окреслюеться мiсце злочину та з’ясовуються деякi його обставини. У суботу вахмiстр Штудер розпочинае свое розслiдування у Герценштайнi. У недiлю розслiдування продовжуеться, ведеться допит осiб, причетних до справи. В понедiлок розслiдування завершуеться та офiцiйно оголошено, що мало мiсце самогубство, а у вiвторок дiя завершуеться самогубством старости Ешбахера. Поза цими часовими рамками вiдбуваеться тiльки один короткий дiалог, в якому окреслюеться подальша доля учасникiв справи.
Дiя роману побудована за класичною схемою детективного жанру i мае типову тричленну структуру. У першiй главi йдеться про кримiнальний злочин (вбивство комiвояжера Вiчi), про пiдозрюваного у цiй справi помiчника садiвника Ервiна Шлумпфа. У наступних сiмох главах викладаються покази осiб, дотичних до справи. В останнiх главах iдентифiкуеться особа вбивцi.
Штудер долучився до розслiдування смертi комiвояжера з власноi iнiцiативи i вже тодi, коли попередне розслiдування вважаеться завершеним. Йому вдаеться з’ясувати, що Шлумпф, який взяв на себе вину за вбивство, був лише цапом-вiдбувайлом, безневинною жертвою родичiв комiвояжера. Дочка Венелiна Вiчi Зонья вимагала вiд закоханого в неi парубка благородноi самопожертви у дусi героiв тривiальних романiв, яких вона начиталася. Уважно вивчивши життя родини Вiчi, Штудер доходить висновку, що комiвояжер Вiчi хотiв накласти на себе руки через борги, в якi вiн потрапив унаслiдок невдало проведених фiнансових махiнацiй. Пiсля невдалоi спроби самогубства його пристрелив сiльський староста Ешенбахер, який не витримав шантажу комiвояжера, бо той знав про його махiнацii з опiкунськими грiшми. Пiсля похорону Вiчi Штудер змушуе старосту зiзнатися у скоеннi злочину. Натхненником злочину виявляеться мiсцевий багач, власник плодово-ягiдноi шкiлки Елленбергер, а реальним вбивцею – староста селища Ешбахер.
Подii роману вiдбуваються у селищi Герценштайн. Лише початок твору й офiцiйне завершення справи вiдбуваються в туренському СІЗО. Мешканцi Герценштайну представляють село, вахмiстр Штудер, як правоохоронець з Берна, представляе мiсто. Важливий ще такий момент: Штудер проводить розслiдування злочину в непривiтному середовищi, де всi взаемопов’язанi мiж собою i всi про все знають, але не хочуть розкритися.
Старший комiсар карноi полiцii, з яким Штудер працював колись у Парижi, виходячи зi свого двадцятирiчного службового досвiду, спiвчутливо заявляе, що легше розслiдувати десять вбивств у мiстi, нiж одне – в селi. Бо в селi люди тримаються одне одного, як реп’яхи. І кожен мае що приховувати. Вiд них нiчого не дiзнаешся, нiчогiсiнько… А в мiстi… Справдi, тут це дiло». Тобто Штудер проводить свое розслiдування у вороже налаштованому до нього середовищi, яке своею мовчанкою не сприяе розкриттю злочину.
Всi подii роману вiдтворюються через головного персонажа. Важливе мiсце у романi вiдведено снам Штудера, його загальним розмiрковуванням. Тобто читачi мають змогу брати безпосередню участь у реконструкцii злочину, спiввiдносити своi комбiнаторськi здiбностi з тими методами розслiдування, якi використовуе Шту-дер. Така форма оповiдi надае зображенню життевоi правдивостi i створюе належну психологiчну напругу.
У роботi над детективним романом Глаузер йшов своiм шляхом. Вiн не приховував свого негативного ставлення до тривiальноi лiтератури, яку розцiнюе як «певний вид повзучоi отрути, що вихолощуе здоровий людський розум».
Його вахмiстр Штудер критично налаштований до тривiальних «жiночих» романiв таких письменниць, як Фелiцiтас Розе Моерсбергер та Куртс-Малер. Вiн запитуе у дочки комiвояжера, побачивши в ii руках роман Фелiцiтас Розе: «Навiщо ви читаете таке смiття?» Таке ж дешеве тривiальне чтиво Штудер вияляе i в будинку Вiчi, i в кiмнатi Ервiна Шлумпфа. Сюжети тривiальних романiв пiдказують дружинi Вiчi та ii сину iдею: спонукати батька до самопокалiчення, щоб затим отримати повну суму страховки як при летальному випадку. Дослiдниця творчостi Глаузера Евелiна Якш справедливо зазначае, що «мотиви Шлумпфа i Вiчi для iх безглуздих вчинкiв мають, попри iндивiдуальнi психiчнi особливостi, спiльне походження». Нерозбiрливе читання тривiальних романiв деформуе iх мислення, викривлюе об’ективне свiтосприйняття. Вони й свою долю бачать тiльки у свiтлi таких романiв i через те живуть iлюзорною надiею: знайти у власному життi щастя, кохання i багатство, якщо дiятимуть за прикладом героiв таких романiв.
Зокрема, пiдставою для вчинкiв Вiчi та Шлумпфа служить тривiальний роман «Без вини винний» та серiя бандитських творiв про Джона Клiнга. Перебуваючи пiд слiдством, Шлумпф вважае себе героем, який жертвуе собою заради дiвчини i, будучи безневинним, погоджуеться на ув’язнення. Глаузер застерiгае таким чином вiд небезпеки перенесення фiкцiйних вчинкiв героiв бульварних романiв у реальну дiйснiсть.
Наступний мотив роману, який пов’язаний з бiографiею Глаузера, – це психоаналiз (письменник проходив курси психоаналiзу, лiкуючись вiд шизофренii та залежностi вiд морфiю). У романi е сцена жахливого сну Штудера, в якому фiгуруе загрозливий великий палець, що е, власне, першою вказiвкою на вину Ешбахера. Штудер боiться свого осоромлення за те, що вiн не зняв своечасно вiдбитки з пальцiв фрау Гофман на револьверi, знаайденому на ii кухнi. Цей промах переробляеться увi снi у формi подвiйного приниження. По-перше, Ешбахер е свiдком публiчного осоромлення Штудера. По-друге вiн, Ешбахер, сам смiеться з вахмiстра. Затим Штудеру сниться, що вiн перебувае в камерi з двома лiжками, на одному лежав Шлюпф, з рота якого звисав синiй язик. Вiн теж пiдносив угору великого пальця правоi руки, клiпав очима i вже хотiв штрикнути вахмiстра в око тим великим пальцем. У зацiпенiннi Штудер не мiг боронитися i закричав…
Вахмiстр пiдсвiдомо вловлюе у своему снi, хто справжнiй вбивця. На принципах психоаналiзу вибудований i сам злочин Ешбахера. Злочинець так пiдлаштував убивство, що сам накликав на себе пiдозру. Тобто Ешбахер мимоволi бажав викриття свого вчинку.
«Дивна рiч трапляеться з нами, людьми, – каже Штудер Ешберхеру. – Ми iнколи робимо саме те, чого хотiли б уникнути, вiд чого застерiгае нас розум. Один мiй знайомий, вiн уже помер, завжди говорив про пiдсвiдомiсть. Нiби вона мае власну волю. І про вас, Ешбахер, я мимохiдь увесь час думаю щось таке. Бо ж ви зробили все, аби звернути пiдозру саме на себе. І це не можна пояснити вашою любов’ю до гри, тут, мабуть, таiться щось iнше. Власне, в глибинi душi ви весь час хотiли, щоб це вбивство було розкрите».
Вахмiстр Штудер кепкуе з традицiйного кримiнального роману, заявляючи, що до вбивства належить хтось винний так само, як масло до хлiба… Безумовно, Фрiдрiх Глаузер не сприймае такого спрощеного бачення вбивства. Про це вiн чiтко говорить у вiдкритому листi про десять заповiдей кримiнального роману.
Безумовно, фiнал роману вiдрiзняеться вiд завершення традицiйних кримiнальних романiв. Тут не мае офiцiйного покарання злочинця, юридичного засудження. Лише в кiнцi роману Штудеру вдаеться iдентифiкувати вбивцю комiвояжера. Ним е староста Ешбахер, який мовби «довершуе» сплановане самогубство Вiчi. Штудер, однак, не оголошуе публiчно iм’я вбивцi, розумiючи, що жоден прокурор не стане порушувати справу проти можновладця, хiба що за наявностi незаперечних доказiв. Доведення вини Ешенбаха потребуе iншого способу. У бесiдi наодинцi зi старостою вiн вiдтворюе перед останнiм хiд i всi деталi злочину. Вражений такою проникливiстю i принциповiстю сищика, Ешбахер усвiдомлюе свою безвихiдь i сам вирiшуе проблему, спрямувавши свое авто, iдучи до в’язницi, у провалля.
Роман Глаузера вiдрiзняеться вiд традицiйних кримiнальних романiв i незвичним зображення постатi детектива. Вахмiстр Штудер не е «мудрогеликом», який надiлений надлюдськими психологiчними здiбностями. Вiн звичайна, хоча й дещо дивакувата людина. Вiн не поспiшнае з висновками, часом «пригальмовуе», покладаеться лише на свою iнтуiцiю. Його цiкавить кожна деталь, подробицi особистого життя пiдозрюваних. Йому потрiбнi не стiльки факти, скiльки атмосфера, в якiй жили цi люди, усякi дрiбнички, на якi нiхто не звертае уваги, а саме вони можуть пролити свiтло на всю пригоду.
Ще одна особливiсть роману Глаузера: вiдсутнiсть у ньому подiлу на антитетичнi пари: добро – зло, злочинець – жертва. Сама постать жертви Венделiна Вiчi не досить чiтко профiльована. Якби йому вдалося здiйснити свiй план, то саме вiн мiг виявитися злочинцем через свое шахрайство зi страховкою. Пiсля невдалоi спроби самогубства вина Ешбахера не зменшуеться, але тепер вона вже не така однозначна. Староста Ешбахер – непроста, азартна людина, вiн любить гру, грае з людьми, грае на бiржi, грае в полiтику, у нього потужнi зв’язки, вiн не боiться покарання, але водночас вiн людина вiдповiдальна, часом чуйна, мало не сентиментальна, як у ставленнi до дружини, до рiднi.
Вахмiстр надiлений великою спостережливiстю, завдяки якiй йому i вдаеться розкрити приховану правду. Покладаючись у своiх розслiдуваннях на внутрiшне чуття, на iнтуiцiю, вiн часто поринае у фантазii, моделюючи в своiй уявi обставини, умови життя причетних до справи свiдкiв, вловлюючи взаемозв’язки мiж фiкцiйним i реальним. Уявляючи собi вiтальню Вiчi, родину за столом, вiн запитуе сам себе: «Хiба тi романи не були для Анастасii Вiчi чимось таким, як для ii чоловiка горiлка? Можливiстю уникнути порожнечi, втекти у свiт графинь i графiв, палацiв, озер, лебедiв, гарного вбрання, кохання…»У цьому вiдношеннi вiн вiдрiзняеться вiд традицiйноi постатi детектива, який свiдомо шукае слiди злочину, щоб на iх пiдставi розкрити сам злочин. Глаузер вiдкидае сприйняття детектива, який покладаеться лише на дедуктивний метод, i кепкуе з Шерлока Холмса, типового героя детективних романiв.
У згаданому вiдкритому листi про десять заповiдей кримiнального роману Глаузер так характеризуе роль детектива: «Вiн повинен реагувати так, як ви i я. Ми забезпечуемо його такими реакцiями. Даемо йому родину, дружину, дiтей – чому вiн повинен залишатися холостяком?» Штудер дiйсно щасливий у шлюбi, у нього е донька, читачi дiзнаються багато iнших деталей з його сiмейного життя. У романi вiн змальований як вiрний сiм’янин, уважний i нiжний до дружини, хоча вiн не святенник i не приховуе свого небайдужого ставлення до слабкоi статi.
Важливою ознакою способу ведення розслiдування Штудера е його вживання у свiт думок i почувань пiдозрюваних. У вiдкритому листi так сказано про метод Штудера: «Чи пан Штудер вже створив собi бачення справи? Хотiв би Кнок знати.
Погляд? Вахмiстер вiдпив ковток з чашки, витер вуса, помiркував: поглядiв вiн не мав нiколи. Вiн чекав, поки вживеться. Тодi розв’язка злочину з’явиться сама по собi».
Зазвичай, у детективному романi читач переймае точку зору детектива як переслiдувача, мисливця за злочинцем. У Глаузера цього немае. Штудер не просто розслiдувач протиправного вчинку, вiн – дослiдник життя. Істина в детективному романi розкриваеться в самому кiнцi логiчного ланцюга доказiв. Глаузер у цьому планi не вийняток, злочинець у його творi теж викриваеться лише на останнiх сторiнках. Але для нього важливiше з’ясувати, чому скоений злочин, як вiн був скоений? Тут-то й вiдбуваеться зближення лiтератури, призначеноi для масового читача, з лiтературою серйозною, аналiтичною, соцiально-психологiчною.
Увиразнивши характер свого героя, методи його працi, Глаузер створив правдивий живий образ: «У швейцарськiй лiтературi мало постатей, якi змальованi з такою непiдробною пластичнiстю. Рельефно виписаний вахмастер Штудер робить Глаузера одним з найретельнiших i довiрливих портретистiв у новiтнiй нiмецько-мовнiй лiтературi». (Дiтер Фрiнгелi).
На окрему увагу заслуговуе мова твору у ii швейцарсько-нiмецькому варiантi. Глаузер уводить у свiй текст дiалектизми й гельветизми, що дозволяе увиразнити iндивiдуальну манеру персонажiв, правдивiше розкривати характер iх стосункiв, зберiгаючи при цьому локальний мовний колорит.
Прикметно, що для передачi негативних емоцiй свого героя Глаузер вживае лiтературну нiмецьку мову. Якщо Штудер нею користуеться, а це трапляеться доволi рiдко, то це викликае однозначну реакцiю оточення: у такi моменти вахмiстра краще не дратувати.
Для надання зображуваному бiльшоi достовiрностi й драматичностi Глаузер використовуе пряму мову. Розлогi пасажi у формi непрямоi мови трапляються доволi рiдко, здебiльшого у пiдсумковiй ситуацii. Натомiсть для вiдтворення ходу думок вахмiстра Штудера письменник використовуе невласне пряму мову. Евелiна Якш зазначае з цього приводу: «Штудер у пасажах з невласне прямою мовою е носiем iдей Глаузера. Бiльшiсть фрагментiв з невласне прямою мовою виражають ставлення Штудера, як i самого автора, до чисто людських i соцiальних проблем».
Отже, з одного боку, Фрiдрiх Глаузер переймае деякi типовi для кримiнального роману ознаки, дiя його романiв вiдбуваеться здебiльшого за класичною схемою детективного роману, що мае трискладову структуру, характерну тiльки для цього жанру.
З iншого боку, вiн вiдходить вiд узвичаеноi схеми i зосереджуе головну увагу не на розважальному аспектi, створеннi напруги чи на дотриманi правомiрностi дii, а на вiдтвореннi атмосфери розслiдування, на непримiтних деталях, на людських долях, на психологiчно правдивому зображеннi персонажiв. Такi оповiднi пасажi надають детективним романам Глаузера високоi художньоi вартостi. Йозеф Гальперiн, популяризатор творчостi письменника, наголошуе у своiх спогадах на тому, що Глаузер залишаеться майстром кримiнальних романiв, захопливим оповiдачем, органiчним формувачем людини, справжнiм поетом.
Штудер не iдеальний образ детектива, вiн не позбавлений певних недолiкiв, йому властивi деяка безпораднiсть, меланхолiя i навiть страх. Правда, моменти слабкостi – здебiльшого лише ретардована функцiя для зняття надмiрноi напруги, уповiльнення дii. Вахмiстр немовби застигае в зацiпенiннi i резигнацii саме в тi моменти, коли йому необхiдно було б дiяти рiшуче.
У такий спосiб розкриваються прихованi страждання Штуде-ра, виразнiшим стае соцiально-критичний вимiр роману. Подiбна «загальмованiсть», як i скептичнi розмiрковування Штудера, пов’язанi з усвiдомленням його безпорадностi перед корумпованим суспiльством.
І якщо Штудер не вiддае реального винуватця злочину до рук правосуддя, то в цьому знаходить вираження його (i самого автора) глибокий скепсис щодо iснування суспiльноi справедливостi. У зорiентованому на масового читача романi критицi пiддаеться брехлива буржуазна мораль, розвiюеться флер iдилiчного фасаду обивательськоi добропорядностi.
Серед нiмецькомовних письменникiв першоi половини ХХ ст., якi працювали у детективному жанрi, Глаузеру немае рiвних за значенням i рiвнем художньоi майстерностi. Образ вахмiстра Штуде-ра може бути зiставлений хiба що з образом сiменонiвського Жюля Мегре або ж з образом Фiлiппа Марлоу американського письменника Реймонда Чандлера. Але Глаузер – митець надто талановитий i своерiдний, щоб обмежуватися копiею.
Фрiдрiх Глаузер, творчiсть якого не бралася серйозно до уваги за його життя, напiвзабутий i вiдкритий заново лише у 60 – 70-тi роки минулого столiття, небезпiдставно вважаеться прямим попередником iншого видатного майстра швейцарського детективу – Фрiдрiха Дюрренматта.
Нарештi, хоча i з великим запiзненням, украiнський читач мае змогу ознайомитися з першою ластiвкою художньоi спадщини Глаузера – шедевром детективного жанру, романом «Вахмiстр Шту-дер», проблематика якого виявляеться навдивовиж актуальною i спiвзвучною з нашим часом.
Іван Мегела
Це вже стало набридати
Тюремний наглядач Лiхтi з потрiйним пiдборiддям i червоним носом пробурчав: «Горить там чи що», – бо Штудер перебив йому обiд. Але Штудер усе ж таки вахмiстр-оперативник iз бернськоi кантональноi полiцii, i його так просто до дiдька не пошлеш.
Отож наглядач Лiхтi пiдвiвся, налив у склянку червоного вина, випив одним духом, узяв в’язку ключiв i повiв вахмiстра до камери арештанта Шлюмфа, що його Шту-дер здав до в’язницi заледве годину тому.
Коридори… Довгi темнi коридори… Мури дуже товстi. Тунський замок будували, здавалось, на вiки. Усюди чаiвся ще зимовий холод.
Важко було уявити собi, що надворi млiе над озером теплий травневий день, що люди однi прогулюються на осоннi й нiчим не клопочуться, iншi гойдаються в човнах i засмагають до шоколадного кольору. Дверi до камери вiдчинилися. Штудер на мить зупинився при порозi. Високо, аж пiд стелю – вiкно, перехрещене грубими залiзними гратами: два горизонтальнi, два прямовиснi прути. У вiкнi видно було вершечок чийогось даху – стара, почорнiла черепиця, – а над нею – слiпучо-голубе розгорнене полотно неба.
Але на нижньому прутi висiла людина! Шкiряний пояс був зав’язаний тугим зашморгом. На тлi побiленоi вапном стiни темнiли обриси тiла. Воно звисало косо, химерно викрученi ступнi торкалися лiжка. А на шиi в повiшеника блищала металева пряжка, бо на неi згори падав сонячний промiнь.
– Господи! – вигукнув Штудер, метнувся вперед, вискочив на лiжко – наглядач Лiхтi зчудувався з такоi спритностi цього вже немолодого чоловiка, – обхопив правою рукою тiло повiшеника, а лiвою почав розслабляти зашморг. Зламав собi нiгтя, лайнувся. Тодi ступив з лiжка на пiдлогу й обережно поклав безживне тiло на лiжко.
– Якби ви, хай вам чорт, не були такi ледачi, – сказав вiн, – i хоч би позатягали вiкна дротяною сiткою, то такого б не сталося! Авжеж! Ну, гайда, Лiхтi, приведи лiкаря!
– Так, так, – вiдгукнувся переляканий наглядач i почалапав у коридор.
А вахмiстр зразу заходився робити повiшениковi штучне дихання. Це в нього був нiби рефлекс, що лишився ще з тих часiв, коли проходили курс негайноi медичноi допомоги. Аж хвилин за п’ять Штудеровi спало на думку прикласти вухо самогубцевi до грудей i прислухатися, чи серце ще б’еться. Так, воно ще билося. Повiльно. Наче цокав годинник, якого забули накрутити.
І Штудер знову взявся до штучного дихання, рухаючи руками непритомного. На шиi в того тяглась вiд вуха до вуха червона смуга.
– Що ж це ти, Шлюмфику! – тихо промовив Шту-дер, дiстав з кишенi носовичка, витер собi лоба, а потiм провiв хустинкою по молодиковому обличчi. Зовсiм хлоп’яче обличчя: молоде, двi глибокi складки поза нiздрями. Норовливе обличчя. І дуже блiде. Так, це був Ервiн Шлюмф, якого сьогоднi вранцi заарештовано в однiй розпадинi Горiшнього Аргау. Ервiн Шлюмф, обвинувачений в убивствi Венделiна Вiчi, крамаря й комiвояжера з Герценштайна.
І як це вiн, Штудер, нагодився так учасно! Бо вiн-таки якусь годину тому за всiма правилами здав Шлюмфа до в’язницi, наглядач iз потрiйним пiдборiддям розписався, i можна було спокiйнiсiнько сiсти в поiзд на Берн та й забути про всю справу. Це ж вiн не вперше заарештував людину, та, певне, й не востанне. І чого йому раптом заманулося ще раз провiдати Ервiна Шлюмфа? Випадково?
Може… Та що таке випадковiсть?… Годi заперечувати – доля Ервiна Шлюмфа справдi зацiкавила Штудера. Точнiше кажучи – Ервiн Шлюмф припав йому до серця… Чому? Штудер кiлька разiв провiв долонею по своiй потилицi. Чому? Бо нiколи не мав сина? Бо заарештований усю дорогу запевняв його, що нi в чому не винен? Нi. Всi вони не виннi. Але запевнення Ервiна Шлюмфа звучали щиро. Хоча…
Хоча справа, власне, була цiлком ясна. Крамаря й комiвояжера Венделiна Вiчi в середу вранцi знайшли в лiсi поблизу Герценштайна: вiн лежав долiлиць, i за правим вухом мав дiрочку вiд кулi. Кишенi були порожнi… А дружина вбитого запевняла, що ii чоловiк мав при собi триста франкiв.
А Шлюмф у середу ввечерi розмiняв у ресторанi «Ведмiдь» сотенного банкнота…
У четвер уранцi мiсцевий жандарм хотiв його заарештувати, але Шлюмф утiк.
Отак i сталося, що капiтан, Штудерiв начальник, у четвер увечерi зайшов до вахмiстрового кабiнету.
– Штудер, тобi треба провiтритись. Завтра вранцi поiдеш заарештуеш того Ервiна Шлюмфа. Тобi це буде на користь: починаеш гладшати…
На жаль, це була правда… Звiсно, з такими дорученнями посилали ефрейторiв, тепер довелось iхати вахмiстровi-оперативниковi… Теж випадковiсть?… Чи доля?… Одне слово, так вiн зiткнувся зi Шлюмфом – i вподобав його. Це факт! А на факти, навiть коли вони стосуються тiльки почуттiв, треба зважати.
Ох же ж i Шлюмф! Ледащо, та й годi. В кантональнiй полiцii його знали. Байстрюк. З ним увесь час був якийсь клопiт. Саме його досье в службi соцiальноi допомоги важило добрих пiвтора кiлограма. Бiографiя? Ще пiдлiтком наймитував у селянина. Крадiжки… Може, хлопець був просто голодний? Чи це можна з’ясувати аж тепер? А далi пiшло як завжди в таких випадках. Виховна колонiя в Тесенбергу. Втеча. Крадiжки. Знову спiймали, налупцювали. Нарештi випустили. Пограбування. Вiцвiль. Випустили. Пограбування. Торберг – на три роки. Випустили. А потiм цiлих два роки тихо. Шлюмф працював у розсаднику Еленбергера в Герценштайнi. Плата – шiстдесят рапiв за годину. Закохався в дiвчину. Вони вже хотiли побратися. Побратися! Штудер чмихнув. Отакий лобур – сiм’янин? А тодi оце вбивство Венделiна Вiчi…
Власне, всi знали, що старий Еленбергер охоче наймае на роботу до своiх розсадникiв випущених на волю арештантiв. Не тiльки тому, що це дешевша робоча сила, нi; Еленбергеровi, видно, було добре в iхньому товариствi. Ну що ж, у кожного свiй пунктик, та й годi було заперечувати, що рецидивiсти поводяться в старого Еленбергера цiлком пристойно…
І звинувачувати хлопця в убивствi з грабунком тiльки тому, що вiн у середу ввечерi розмiняв у «Ведмедi» сотню?… Шлюмф запевняв, що це його заощадження, вiн iх носив при собi…
Тринди-ринди!.. Заощадження!.. З платнi шiстдесят рапiв за годину? Це за мiсяць круглим числом пiвтораста франкiв… За мiсяць – пiвтораста франкiв… За помешкання – тридцять… Харчування? Два з половиною франки на день для людини важкоi фiзичноi працi – небагато. Сiмдесят п’ять i тридцять – разом сто п’ять. Прання – п’ять… Сигарети, ресторан, танцi, пiдстригтись, помитись у лазнi… Лишаеться щонайбiльше п’ять франкiв на мiсяць. І з цього вiн за два роки навiдкладав триста франкiв? Не може бути! І носив грошi при собi? Важко повiрити. Такi люди не можуть носити грошi в кишенi й не тринькати iх… У банку? Можливо. Але просто так, у гаманцi?…
А проте Шлюмф мав при собi триста франкiв. Не повнiстю. Двi сотенних банкноти й ще франкiв з вiсiмдесят. Штудер бачив протокол прийняття арештанта до в’язницi, якого пiдписав Шлюмф:
«Гаманець, у ньому 282 фр. 25 рапiв».
Отже… Все сходиться! Навiть спроба втечi з бернського вокзалу. Безглузда спроба! Дитиняча! І все ж така зрозумiла. Адже цього разу йому свiтило довiчне ув’язнення…
Штудер похитав головою. І все ж… І все ж…
Щось тут не так. Спочатку це було тiльки враження, якесь неприемне вiдчуття. Вахмiстра аж морозило. Як холодно в цiй камерi! Чи скоро той лiкар прийде?
