скачать книгу бесплатно
Сiм’я Оппенгеймiв
Лион Фейхтвангер
Лiон Фейхтвангер (1884–1958) – вiдомий нiмецький романiст i драматург еврейського походження. Пiсля приходу до влади фашистiв Фейхтвангер, як i багато iнших дiячiв культури i мистецтва, був позбавлений громадянства, його майно було конфiсковано, а сам вiн утiк вiд переслiдувань i жив в емiграцii – спочатку у Францii, а з 1940 року – у США.
…Нiмеччина на початку 30-х, на зорi становлення фашистського режиму. Оппенгейми – вiдома берлiнська родина, власники меблевоi фiрми, спадкоемцi свого прославленого прадiда, що вiрою i правдою служив своiй вiтчизнi, як i вони самi. Оппенгейми люблять свою краiну i пишаються нею, своею Нiмеччиною, ось чому iм дуже складно повiрити в те, що вони водномить стали ворогами свого народу, що знайомi вiдвертаються вiд них, а можновладцi звуть iх не iнакше як непотрiб i звинувачують у всiх смертних грiхах та будь-яких власних промахах. Вони довгий час жили на нiмецькiй землi, не замислюючись, хто ж вони е насправдi – нiмцi чи евреi, а стали жидами, яких позбавляють усього i вiдправляють у концтабори…
Лiон Фейхтвангер
Сiм’я Оппенгеймiв
Книга перша
Учора
Людцi нiчого так не бояться, як розуму. Глупоти слiд би iм боятися, якби вони втямили, що справдi страшне.
Гете
Доктор Густав Оппенгейм прокинувся 16 листопада, у свiй п’ятдесятий день народження, ще вдосвiта. Це було йому неприемно. День мав бути втомний, i вiн намiрявся добре виспатися.
Зi свого лiжка вiн невиразно бачив кiлька невеликих верхiвок дерев i клаптик неба. Небо було високе й ясне, без туману, який тут часто бувае у листопадi.
Вiн потягнувся, позiхнув. Прокинувшись, вiн уже рiшуче вiдкинув укривало з широкого низького лiжка, еластично спустив обидвi ноги i з тепла простирадл та укривал потрапив у ранковий холод, вийшов на балкон.
Перед ним спускався потрiйною терасою вниз до лiсу його маленький сад, праворуч i лiворуч пiдiймались лiсистi горби, i за далекою, вкритою деревами долиною знов були пагорби й лiси.
З невеличкого, не видного звiдси озерця лiворуч унизу, вiд сосен Груневальда вiяло приемною свiжiстю. Глибоко й з насолодою, у великiй ранковiй тишi, вдихав вiн лiсове повiтря. Здалека почулися приглушено удари сокири; вiн слухав iх з задоволенням, рiвномiрний звук пiдкреслював тишу. Густав Оппенгейм, як i кожного ранку, милувався зi своеi оселi. Хто, потрапивши сюди раптом, мiг би подумати, що звiдси тiльки п’ять кiлометрiв до центру берлiнського Вестена? Справдi, доктор Оппенгейм вибрав для свого дому найкращий район Берлiна. Тут вiн мае який тiльки захоче сiльський затишок i в той самий час усi вигоди великого мiста. Небагато рокiв минуло вiдтодi, як вiн збудував i опорядив цей будинок на Макс-Регерштрасе, але вiн почувае, що зрiсся з домом i лiсом, кожна сосна навколо е частиною його самого; вiн, мале озеро i пiскувата дорога там внизу, – на щастя, заборонена для автомобiлiв, – це все частини одного.
Якусь хвилину постояв вiн на балконi, бездумно вдихаючи ранок та любий його серцевi ландшафт. Потiм почало ставати холодно. Радiв, що до ранковоi прогулянки верхи, яку вiн робив щодня, мае ще якусь часинку. Забрався знов у тепло свого лiжка.
Але сон тiкав вiд нього. Цей клятий день народження! Було б далеко розумнiше, якби вiн виiхав на цей час з Берлiна й уник всього цього клопоту.
А коли вiн уже тут, то може принаймнi зробити приемнiсть братовi Мартiну, пiти сьогоднi в контору.
Службовцi, хоч якi б вони там були, будуть ображенi, коли вiн не прийме особисто iхнi побажання щастя. Та ну iх! Надто вже незручно стирчати там i слухати нiяковi поздоровлення цього люду.
Звичайно, справжнiй сеньйор-шеф[1 - Старший власник фiрми.] мусiв би з цим миритися. Сеньйор-шеф. Дурницi! Мартiн далеко бiльше дiлова людина, не кажучи вже про шурина Жака Лавенделя i про довiрених Брiгера та Гiнце. Нi, вiн краще робить, що тримаеться якомога далi вiд справ фiрми.
Густав Оппенгейм шумно позiхнув. Власне, чоловiк у його становищi мiг би, не вважаючи це за клятий обов’язок, бути в день свого п’ятдесятирiччя в кращому настроi. Хiба цi п’ятдесят рокiв не були добрi роки? Ось лежить вiн, власник прегарного, на свiй смак опорядженого дому, солiдного банкового контокоренту, цiнноi долi в пiдприемствi, аматор i поважний знавець книжок, власник золотого спортивного значка. Обидва його брати й сестра ставляться до нього добре, вiн мае друга, на якого може звiритись, численних приемних знайомих, жiнок, скiльки схоче, гiдну любовi подругу. Чого ж iще? Хто ж, як не вiн, мае причини сьогоднi бути в доброму настроi. Чому ж, будь воно прокляте, його настрiй недобрий? У чому причина?
Густав Оппенгейм досадливо засопiв, рвучко повернувся на другий бiк, рiшуче заплющив очi; його велика м’ясиста мужня голова нерухомо лежала на подушцi. Але хоч як нетерпляче вирiшив заснути, та не помоглося – заснути не мiг.
Вiн усмiхаеться лукаво, по-хлоп’ячому. Вiн спробуе один спосiб, до якого не вдавався вiд часiв юностi. «Менi добре, краще, найкраще», – думае вiн. І раз у раз знову, механiчно: «Менi добре, краще, найкраще». Коли вiн подумае це двiстi разiв, то безперечно засне. Подумав триста разiв i не заснув. А йому ж таки дiйсно добре. І з погляду здоров’я, i з погляду господарського, i з погляду духовного. У п’ятдесят рокiв вiн, смiливо можна сказати, мае вигляд щонайбiльше сорокалiтнього. І почуваеться вiдповiдно. Вiн не занадто багатий i не занадто бiдний, не занадто мудрий i не занадто дурний. Заслуги? Поет Гутветтер нiколи не вибився б, якби не вiн. Само це вже щось значить. Вiн i доктору Фрiшлiну допомiг стати на ноги. Те, що вiн сам опублiкував – кiлька розвiдок про видатних людей i про книжки XVIII сторiччя – чистi витвори любителя муз, не бiльше, вiн не надае цьому великого значення. А втiм i це для сеньйор-шефа меблевого пiдприемства не дрiбниця. Вiн – людина середнього формату, без особливоi обдарованостi. Середне – найкраще. Вiн не честолюбний. Або, принаймнi, не дуже честолюбний.
Ще десять хвилин – i вiн може вирядитися на ранкову прогулянку. Хвилину вiн ще рухае щелепами, очi його заплющенi, але про сон вже й гадки немае. Щиро кажучи, йому ще лишаеться дечого побажати. Бажання перше: Сибiла така подруга, що через неi чимало хто справедливо йому заздрять. Красива, розумна Еллен Розендорф ставиться до нього краще, нiж вiн заслуговуе. Проте: коли сьогоднi не прийде певний лист вiд певноi особи, то це буде для нього гiрке розчарування. Бажання друге: вiн, звичайно, не розраховуе на те, що видавництво «Мiнерва» складе з ним договiр на бiографiю Лессiнга. Справдi, мало важить, будуть чи не будуть у такi часи, як теперiшнi, ще раз описанi життя й творчiсть автора, що вмер пiвтораста рокiв тому. Але якщо «Мiнерва» вiдхилить цю книжку – це все ж таки буде йому прикро. Бажання трете…
Вiн розплющив очi – карi очi, в глибоких очницях. Вiн, очевидно, не такий задоволений своею долею, як гадав ледве хвилину тому. Вертикальнi рiзкi зморшки над мiцним носом, густi брови мiцно зведенi докупи, очi пильно, напружено й похмуро дивляться на стелю. Дивно, як на його дужому обличчi позначаються всi найменшi порухи нетерплячоi мiнливоi вдачi.
Якщо «Мiнерва» укладе з ним договiр на Лессiнга, то вiн мае працювати над рукописом ще понад рiк: не укладе договору – тодi вiн замикае рукопис так, як вiн е, у шухляду. Що ж тодi йому робити зимою? Вiн мiг би поiхати до Єгипту, до Палестини. Це вiн давно вже збирався зробити. Єгипет, Палестину треба побачити.
Чи справдi треба?
Дурницi! Навiщо затьмарювати собi чудовий день такими роздумуваннями? Добре, що нарештi вже час виiздити на прогулянку.
Вiн виходить через маленьку хвiртку на Макс-Регерштрасе. Тiло його трохи повне, але добре витреноване. Вiн iде твердим, швидким кроком, ступаючи на всю пiдошву, але важку голову несе легко. Слуга Шлютер стоiть коло ворiт, вiтае. І Берта, дружина Шлютера, кухарка, теж вибiгае й вiтае. Густав iз сяючим обличчям дякуе голосно, сердечно, смiючись. Сiдае на коня i iде на прогулянку. Вiн знае – тепер вони стоять i дивляться йому вслiд. Вони зможуть тiльки констатувати, що як на п’ятдесятилiтнього вiн тримаеться до бiса добре. Особливо гарний вигляд у нього верхи на конi; вiн здаеться вищим на зрiст, нiж у дiйсностi, бо в нього трохи короткуватi ноги, а верхня частина тулуба висока. Як у Гете. Про це нагадуе принаймнi раз на мiсяць його друг iз спiлки бiблiофiлiв Франсуа, ректор гiмназii iменi iмператрицi Луiзи.
Дорогою Густав зустрiчае кiлькох знайомих, вiтаеться, весело махнувши рукою, але не спиняеться нi з ким iз них. Прогулянка вплинула на нього добре. Вiн вертаеться додому приемно збуджений. Душ i ванна – чудова рiч! Вiн задоволено й фальшиво мугикае собi пiд нiс якiсь досить складнi мелодii, гучно пирхае пiд душем. Добре снiдае.
Вiн iде в бiблiотеку, кiлька разiв проходить з кутка в куток своiм твердим, швидким кроком, ступаючи на всю пiдошву. Радiе з гарноi кiмнати i з ii рацiонального опорядження. Нарештi сiдае до солiдного робочого стола. Широкi вiкна ледве вiддiляють кiмнату вiд краевиду, вiн сидить наче на свiжому повiтрi, i перед ним лежить чималою купою його вранiшня пошта, пошта дня його народження.
Густав Оппенгейм завжди розглядае свою пошту з деякою радiсною цiкавiстю. З ранньоi молодостi у нас простягненi антени в свiт: як вiн реагуе? Оце пошта в день народження, поздоровлення, що ж iнше? А втiм, вiн мае легку надiю, що звiдси, з цих сорока-п’ятдесяти листiв може щось хвилююче ввiйти в його життя. Спочатку, ще не розкриваючи листiв, вiн розподiляе iх за адресантами, означеними i гаданими. Оце – вiн вiдчувае легке раптове хвилювання – лист вiд Анни, лист, який вiн ждав. Якусь хвилину Густав держить його в руцi. Невеличке нервове сiпання в оцi. Потiм по обличчю пробiгае юнацьки-радiсний промiнь, Густав вiдкладае лист осторонь, якомога далi, немов дитина, що вiдкладае найкращi ласощi на останне – вiн хоче залишити цей лист на кiнець. Вiн починае читати. Поздоровлення. Вони сприймаються з приемнiстю, але сенсацii не роблять. Вiн знов присувае до себе лист Анни, бере розрiзний нiж. Вагаеться. Нарештi радiе, що прихiд гостя став йому на перешкодi.
Цей гiсть – брат Мартiн. Мартiн Оппенгейм пiдходить, як i завжди, трохи важко ступаючи. Густав любить свого брата i зичить йому всього найкращого. Але, це вiн мусить нишком констатувати, Мартiн, на два роки молодший, здаеться на вигляд старiшим за нього. Брати й сестра Оппенгейми схожi одне з одним, усi це кажуть, безперечно так воно й е. У Мартiна така ж велика голова, його очi досить глибоко лежать у очницях. Але очi Мартiна справляють вражiння дещо похмурих, нiби сонних; все в ньому важче, м’ясистiше.
Мартiн простягае йому обидвi руки.
– Що тут казати? Я можу тобi тiльки побажати, щоб усе лишилось так, як воно е. Цього я тобi щиро бажаю.
У Оппенгеймiв буркотливi голоси, вони, крiм Густава, неохоче виявляють своi почуття. Мартiн в усьому стриманий, поважний. Але Густав добре вiдчувае в його словах щирiсть.
Мартiн Оппенгейм привiз свiй подарунок. Слуга Шлютер вносить його в кiмнату. Коли розв’язують пакет, показуеться картина – портрет. Портрет, погрудний, овальноi форми. Над вiдлогим комiром, якi носили в дев’яностi роки, сидить на досить короткiй шиi велика голова. Голова ця м’ясиста, i над глибоко сидячими, трохи сонними очима, очима Оппенгеймiв – важкий, опуклий лоб. Голова мае вираз хитруватий, задумливий, благодушний. Це голова Іммануеля Оппенгейма, дiда, засновника меблевоi фiрми Оппенгеймiв. Такий вигляд вiн мав, коли йому було шiстдесят рокiв, незабаром пiсля народження Густава.
Мартiн пiдняв портрет на великий письмовий стiл i придержав його своiми м’ясистими випещеними руками. Густав дивиться карими задумливими очима в карi хитрi очi свого дiда Іммануеля. Нi, портрет цей не дуже визначний. Вiн старомодний, не дуже майстерно зроблений. Проте, четверо Оппенгеймiв дуже цiнили цей портрет, змолоду вiн iм любий i рiдний, мабуть, вони вбачають у ньому бiльше, нiж у ньому е.
Густав любить, щоб на свiтлих стiнах його дому нiчого не висiло; в цiлому домi висить едина картина в бiблiотецi; але вiддавна в нього було палке бажання мати цей портрет у своему кабiнетi. Мартiн, зi свого боку, вважав за належне бути тому портретовi в головнiй конторi меблевоi фiрми. Густав, хоч в усьому й був у добрих вiдносинах з братом, не мiг, проте, простити, що Мартiн йому не дае портрета.
Отже, тепер вiн з радiстю i задоволенням дивився на портрет. Вiн знав, що це була жертва з боку Мартiна – розлучитися з портретом. Променiючи радiстю, Густав багатомовно висловив свое задоволення, свою вдячнiсть.
Коли Мартiн пiшов, Густав покликав слугу Шлютера i звелiв йому повiсити портрет. Мiсце для цього давно вже було призначене. Отже, тепер, зараз, негайно вiн буде тут висiти. Густав нетерпляче ждав, поки Шлютер упораеться з роботою. Нарештi дочекався. Бiблiотека i третя кiмната першого поверху – ранкова iдальня – органiчно сполучалися одна з одною.
Повiльно, розважливо мандрував погляд Густава з портрета Іммануеля Оппенгейма, дiда – вiд минулого, до другого, до сьогоднi единого в домi портрета в бiблiотецi, портрета Сибiли Раух, його подруги – його теперiшнього життя.
Нi, визначним твором мистецтва портрет Іммануеля Оппенгейма не був. Художника, Александра Йоельса, який свого часу з доручення друзiв Іммануеля Оппенгейма малював цей портрет, тодi до смiшного переоцiнювали. Сьогоднi вiн жоднiй людинi не вiдомий. Але те, що Густав Оппенгейм любив у цьому портретi, було щось iнше вiд твору мистецтва. Вiн i його брати вбачали у цьому портретi самого чоловiка i його дiло.
Саме життя цього Іммануеля Оппенгейма не було чимсь великим, це були – комерцiя i успiх. Але для iсторii еврейськоi людностi Берлiна це було щось бiльше. Оппенгейми споконвiку жили в Нiмеччинi. Родом вони з Ельзасу. Там вони були дрiбними банкiрами, купцями, ювелiрами. Прадiд нинiшнiх Оппенгеймiв переiхав з Баварii, з мiста Фюрт, до Берлiна. Дiд, оцей Іммануель Оппенгейм, у 1870–1871 роках провiв значнi постачання для нiмецькоi армii, що воювала у Францii; у грамотi, яка тепер, взята в рамки, висить у головнiй конторi меблевоi фiрми Оппенгеймiв, неговiркий фельдмаршал Мольтке свiдчить, що пан Оппенгейм зробив нiмецькiй армii важливi послуги. Через кiлька рокiв Іммануель заснував меблеву фiрму Оппенгейм – пiдприемство, що виробляло речi домашнього вжитку для дрiбних буржуа, i, стандартизувавши своi вироби, дешево обслуговувало свою клiентуру. Іммануель Оппенгейм любив своiх клiентiв, вiн, так би мовити, промацував iх, витягав з них прихованi бажання, задовольняв iх. У мiстi довгий час переказували його життерадiснi дотепи, в яких весело змiшувались здоровий берлiнський розум та знання людей з його особистим доброзичливим скептицизмом. Вiн став популярною фiгурою у Берлiнi, а незабаром i за межами Берлiна. Не було перебiльшенням те, що пiзнiше брати Оппенгейми зробили його портрет торговою маркою фiрми. Своiми мiцними рiзнобiчними зв’язками з населенням вiн сприяв тому, що емансипацiя нiмецьких евреiв з паперових параграфiв стала фактом, Нiмеччина зробилася для евреiв справжньою батькiвщиною.
Густав добре пам’ятае свого дiдуся. Тричi на тиждень вiн бував малим у його домi на Старiй Якобштрасе в центрi Берлiна. Образ досить огрядного чоловiка, що зручно сидить у своему чорному глибокому крiслi, в ярмулцi на головi, з книжкою у руках чи на колiнах, часто з бокалом вина на столi поруч, глибоко вiдтиснувся у пам’ятi хлопця, навiваючи пошану i довiр’я водночас. Вiн почував себе у домi дiдуся смиренно, а проте i як дома. Нiхто не заважав йому нишпорити у величезнiй дiдовiй бiблiотецi; тут хлопець навчився любити книжки. Коли вiн чого-небудь у книжках не розумiв, дiдусь нiколи не вiдмовлявся пояснити, хитрувато-двозначно поблискуючи сонними очима, так, що не можна було вгадати, жартуе вiн чи говорить серйозно. Нiколи пiзнiше Густав не розумiв так виразно того, що мiстилося у цих книжках i було брехнею, проте правдивiшою за дiйснiсть. Коли дiдуся про щось питали, то вiн вiдповiдав неначе зовсiм не на тему, але зрештою виявлялося, що вiдповiдi його едино правильнi.
Стоячи тепер перед портретом, Густав Оппенгейм зовсiм про все це не думав. Але вiн все це в тому портретi бачив. У намальованих очах старого було стiльки добродушноi лукавоi мудростi, що Густав почував себе перед ним малим, але проте упевненим.
Може, це не добре для другого портрета, для портрета в кабiнетi, для портрета Сибiли Раух, що вiн оце тепер дiстав цю аналогiю. Немае сумнiву, що Андре Грейд, автор цього портрета, талановитiстю i технiкою вдесятеро переважав старого простенького Александра Йоельса. На портретi Грейда було багато бiлих мiсць; художник знав, що портрет висiтиме на цiй свiтлiй стiнi, i зробив так, щоб уся стiна була за фон. З цiеi свiтлоi стiни й виступала тепер гостро, свавiльно Сибiла Раух. Тонка, рiшуча, вона стояла тут, трохи виставивши вперед одну ногу. На довгiй шиi пiдiймалась довгаста голова, з-пiд високого, вузького, упертого лоба дивились упертi дитячi очi, вилицi сильно випинались. Довгаста нижня частина обличчя скошувалася назад i закiнчувалася дитячим пiдборiддям. Це був портрет без компромiсiв, дуже виразний портрет, «до карикатурностi виразний», – копилила губи Сибiла, коли була в поганому настроi. Але портрет не приховував, не знижував нiчогiсiнько з того, що було й привабливого в Сибiли. Жiнка явних тридцяти рокiв мала, проте, на портретi дитячий вигляд, при тому розумний i свавiльний. «Своекорисливий», – думав Густав Оппенгейм пiд впливом другого портрета.
Тепер минуло десять рокiв, вiдколи Густав познайомився з Сибiлою. Вона тодi не без успiху танцювала на сценi. В ii танцях було багато фантазii, але небагато ритму. Вона мала грошi, жила приемно, пещена розумною, розважливою, терпеливою матiр’ю. Пiвденнонiмецька наiвна дотепнiсть грацiозноi дiвчини, так дивно пiдкреслена ii тонким старомудрим розумом, привабила Густава. Вона почувала себе пiдлещеною очевидною прихильнiстю солiдного, шанованого чоловiка. Незабаром мiж дiвчиною i цим на двадцять рокiв старшим за неi чоловiком установилась велика незвичайна приязнь. Вiн був iй коханцем i дядею водночас. Вiн спiвчував кожному з ii настроiв, вона могла на нього безоглядно звiритись, його поради були обмiркованi, розумнi. Вiн обережно довiв iй, що ii танцi при ii невеликiй музикальностi нiколи не приведуть до дiйсного, внутрiшнього успiху. Вона зрозумiла це, швидко й рiшуче змiнила професiю, i пiд його керiвництвом стала письменницею. Вона вмiла образно, барвисто висловлюватись, ii психологiчнi нариси i новели охоче друкували газети. Коли ii майно розтало в змiнах господарства Нiмеччини, Сибiла змогла непогано жити зi своiх лiтературних заробiткiв. Густав, не маючи сам творчого таланту, але бувши добрим критиком, допомагав iй конкретною i компетентною порадою; допомагали iй також його численнi зв’язки з лiтературним ринком. Вони часто думали одружитися, вона, мабуть, бiльше, нiж вiн. Але вона розумiла, що вiн волiв не змiцнювати iх зв’язку легалiзацiею. Загалом, це були добрi десять рокiв для неi i для нього.
«Добрi роки? Скажiмо, приемнi роки», – думав собi Густав Оппенгейм, вдивляючись у розумне, любе, свавiльне дитяче обличчя портрета.
І раптом знову лист, цей нерозкритий лист на великому письмовому столi. Лист вiд Анни. З Анною цi десять рокiв не були б приемними. Це були б роки, сповненi суперечок i роздратування. Але якби вiн був укупi з Анною, навряд чи мусiв би вiн цього ранку питати себе, що йому робити зимою, якщо бiографiю Лессiнга буде вiдхилено. Тодi б вiн достоту знав, «що» i «куди», тодi б вiн, напевне, мав стiльки завдань, що стогнав би, тодi його i не спокусили б Лессiнгом. Нi, вiн ненавидить це дике борсання, яке вiн спостерiгае у багатьох своiх друзiв. Вiн любить свое благопристойне заповнене роботою дозвiлля. Добре сидiти в своему гарному будинковi, зi своiми книжками, забезпеченим прибутком, маючи перед очима вкритi сосною горби Груневальда. Добре, що тодi, пiсля двох рокiв зв’язку з Анною, вiн поклав йому край.
Але хто поклав край – вiн чи вона? Нелегко розiбратися в iсторii власного життя. В одному немае сумнiву: якби Анна зникла з його життя зовсiм, вiн вiдчув би порожнечу. Правда, вiд iхнiх побачень завжди лишалася гiркота. Анна надто нездогадлива. У неi така рiзка манера напрямки вiдзначати кожну помилку, кожну, бодай найменшу, слабiсть. Перед зустрiччю з нею, навiть перед тим як розкрити ii лист, у нього завжди таке почуття, нiби вiн мае стати перед судом.
Вiн тримае ii лист у руках, бере нiж, одним рухом розкривае конверт. Мiцно зсунувши густi брови, починае вiн читати. Обличчя його напружене, рiзкi вертикальнi зморшки прорiзали лоб.
Анна вiтае його кiлькома словами, сердечно. Красивим, рiвним почерком вона пише про те, що вирiшила пiти у вiдпустку наприкiнцi квiтня i охоче провела б цей мiсяць разом з ним. Якщо вiн хоче з нею зустрiтися, хай вiн напише iй про мiсце зустрiчi.
Обличчя Густава втрачае напруженiсть. Вiн боявся цього листа. Але лист добрий. Аннi нелегко живеться. Вона – секретар правлiння штутгартських електростанцiй, працюе дуже напружено, i все ii особисте життя обмежуеться цими чотирма тижнями вiдпустки. І вона пропонуе йому провести iх разом. Значить, для неi вiн ще не зовсiм байдужий.
Вiн читае лист ще раз. Нi, Аннi вiн не байдужий, вона вiдповiдае на його почуття. Вiн старанно й фальшиво наспiвуе сам собi все ту саму складну мелодiю, що причепилася зранку. Напiвмашинально, напiвсвiдомо дивиться на портрет Іммануеля Оппенгейма. Вiн душевно задоволений.
* * *
Мартiн Оппенгейм iде тим часом до контори. Будинок Густава мiститься на Макс-Регерштрасе, на межi Груневальда i Далема, а головна контора Оппенгеймiв – на Гертраудтенштрасе, в центрi старого мiста. Шоферовi Францке потрiбно принаймнi двадцять п’ять хвилин, щоб доiхати. Коли все йтиме добре, Мартiн прибуде до контори об одинадцятiй годинi i десять хвилин; коли ж не пощастить iз свiтлофорами – тiльки об одинадцятiй п’ятнадцять. А умовився вiн з Генрiхом Вельсом на одинадцяту годину. Мартiн Оппенгейм не любить заставляти чекати на себе. Але йому вдвiчi прикро, що вiн примусить чекати Генрiха Вельса. І без того розмова з Вельсом навряд чи може бути втiшною.
Мартiн Оппенгейм сидить у машинi прямо, не обпираючись. Не можна сказати, щоб поза в нього була красива i непримушена. Всi Оппенгейми вiдзначаються важкотiлiстю. Едгар, лiкар, менше, а Густав трохи скидае ii з себе спортом. Мартiн на такi речi не мае часу. Вiн людина дiлова, батько родини, обтяжений багатьма рiзноманiтними обов’язками. Вiн сидить, випрямившись, пiдвiвши велику голову, закривши очi.
Так, вiд розмови з Генрiхом Вельсом нiчого втiшного ждати не можна. Взагалi нинiшне дiлове життя рiдко приносить щось втiшне. Не слiд було примушувати Вельса ждати. Можна ж було б вiдвезти портрет дiда увечерi, не було нiякоi потреби робити це вранцi. Вiн любить Густава, але й заздрить йому. Густав живе безтурботно. Навiть занадто безтурботно. І Едгар, лiкар, теж не обтяжуе себе турботами. А йому, Мартiновi, довелося взяти на себе справу Іммануеля Оппенгейма. До бiса важко в нинiшнi часи, часи кризи i зростаючого антисемiтизму, з гiднiстю репрезентувати спадкову фiрму.
Мартiн здiймае твердий капелюх, проводить рукою по рiдкому чорному волоссю, злегка зiтхае. Не слiд було примушувати Вельса чекати.
Ось i майдан Денгоффа, який кишить народом. Уже зовсiм близько. Ось i будинок, нарештi. Затиснутий сусiднiми будинками, вузький, старомодний, але мiцний, збудований у давнi часи i на довгi часи, вiн вселяе довiр’я. Автомобiль ковзнув повз усi чотири великi вiтрини, зупинився бiля головного пiд’iзду. Мартiн охоче вистрибнув би з машини, але стримав себе: треба дбати про солiднiсть.
Перед тим як штовхнути обертнi дверi, старий швейцар Лещинський виструнчився. Мартiн Оппенгейм, як i щодня, доторкнувся одним пальцем до капелюха. Август Лещинський служив у фiрмi ще з часiв Іммануеля Оппенгейма i був обiзнаний з усiма дрiбницями. Вiн знав напевне, що Мартiн iздив до брата Густава вiтати його з п’ятдесятирiччям. Чи виправдовував старий спiзнення з такоi причини? Обличчя Лещинського з сивими, цупкими вусами завжди було похмуре, i тримався вiн завжди дерев’яно. Сьогоднi ж вiн витягнувся перед Мартiном особливо прямо i нерухомо – вiн явно виправдовував поведiнку свого патрона.
Проте Мартiн був менш задоволений з себе, нiж його портье з нього. Вiн пiднявся на третiй поверх. Увiйшов до контори через бiчнi дверi. Йому не хотiлося бачити, як Генрiх Вельс сидить i чекае на нього.
На стiнi, над письмовим столом, висiв, як у всiх фiлiях оппенгеймiвськоi фiрми, портрет Іммануеля Оппенгейма. Мартiна злегка кольнуло: перед ним був уже не оригiнал, а копiя. По сутi, звичайно, байдуже, де висiв оригiнал – тут чи у Густава. Густав бiльше тямить у цих речах, вiн же мае на це бiльше часу. Кiнець кiнцем, у Густава i прав бiльше на цей портрет. Але Мартiновi все ж якось нiяково при думцi, що надалi перед його очима буде тiльки копiя дiдiвського портрета.
Увiйшла секретарка. Принесла пошту вiд уповноважених фiрми. Папери на пiдпис. Прохання зателефонувати. Потiм, пан Вельс чекае. Його запрошували на одинадцяту годину.
– Давно вiн тут?
– Щось iз пiвгодини.
– Просiть його.
Мартiна Оппенгейма нiколи не можна захопити зненацька. Вiн завжди витриманий, i через те йому не треба спецiально пiдтягуватися. Але сьогоднi вiн почуваеться не у формi для цiеi розмови. Звичайно, вiн ретельно пiдготував вiдповiдь Вельсовi, заздалегiдь всебiчно обговорив ii зi своiми довiреними Брiгером та Гiнце. Але завдання полягало в тому, щоб Вельса не роздратувати, гра була тонка, вся суть полягала в нюансах, це просто нещастя, що вiн змусив Вельса чекати.
А справа була ось у чому. В першi роки iснування своеi фiрми Іммануель Оппенгейм не сам виробляв меблi, якi продавав, а замовляв iх Генрiховi Вельсу-старшому, тодi молодому, сумлiнному ремiсниковi. Пiсля вiдкриття двох фiлiй у Берлiнi, в Штеглiцi i на Потсдамерштрасе, вiдносини з Вельсом ускладнилися. Вельс був сумлiнний, але змушений був дорого брати за роботу. Незабаром пiсля смертi Іммануеля Оппенгейма, з наполягання Зiгфрiда Брiгера, нинiшнього довiреного фiрми, частину меблiв почали замовляти на дешевших фабриках, а коли керування пiдприемством перейшло до Мартiна та Густава, вони вiдкрили власну фабрику. Деякi складнiшi роботи, окремi речi, як i ранiше, замовляли майстерням Вельса. Але головну масу меблiв для оппенгеймiвськоi фiрми, яка вiдкрила ще одну фiлiю у Берлiнi i п’ять у провiнцii, постачала власна фабрика.
Генрiх Вельс-молодший спостерiгав цi змiни з прихованою злiстю. Вiн був на кiлька рокiв старший за Густава, був працьовитий, солiдний, свавiльний, забарливий. Вiн вiдкрив при майстернях зразково поставленi крамницi, вiв iх з величезною пильнiстю, прагнучи наздогнати Оппенгеймiв.
Але це йому не вдавалося. Його цiни не могли конкурувати з цiнами оппенгеймiвських стандартизованих меблiв. Ім’я Оппенгейм вiдоме було безлiчi людей, фабрична марка Оппенгеймiв – портрет Іммануеля Оппенгейма – проникла в найвiддаленiшi провiнцii. Простацький, старомодний текст оппенгеймiвських об’яв: «Хто купуе в Оппенгейма, купуе добре й дешево», – став крилатим слiвцем. По всiй краiнi нiмцi працювали бiля оппенгеймiвських столiв, iли за оппенгеймiвськими столами, сидiли на оппенгеймiвських стiльцях, спали на оппенгеймiвських лiжках. На вельсiвських лiжках спалося, можливо, зручнiше, вельсiвськi столи були, можливо, зробленi мiцнiше. Але бiльшiсть людей вважала за краще платити дешевше, мирячись з тим, що купованi речi, може, трохи менш солiднi. Цього Генрiх Вельс не мiг зрозумiти. Це точило його серце ремiсника. Хiба зникло в Нiмеччинi почуття солiдностi? Хiба не бачать обдуренi покупцi, що над вельсiвським столом робiтник працюе вiсiмнадцять годин, тодi як оппенгеймiвський товар – фабрична продукцiя? Нi, вони не бачили цього. Вони бачили тiльки, що у Вельса стiл коштував п’ятдесят чотири марки, а в Оппенгейма – сорок. І йшли до Оппенгейма i там купували.
Генрiх Вельс перестав розумiти свiт. Злiсть його росла.
Останнiми роками, правда, стало краще. Проклав собi шлях рух, який поширював думку, що ремiснича робота бiльше вiдповiдае духовi нiмецького народу, нiж стандартизоване iнтернацiональне фабричне виробництво. Рух цей називався нацiонал-соцiалiстським.
Цей рух сформулював те, з чим Вельс давно вже носився: що в занепадi Нiмеччини виннi евреi з iх унiверсальними крамницями, з iх пролазливiстю у торговельних справах. Генрiх Вельс усiею душею пристав до нового руху. Вiн став головою районного комiтету нацiонал-соцiалiстичноi партii. З радiстю спостерiгав вiн, як мiцнiе iхнiй рух. Щоправда, люди, як i ранiше, волiли купувати дешевшi столи, але при цьому вони хоч лаяли Оппенгеймiв. Партiя добилася також того, що великi фiрми оподатковувалися вищими податками, отже Оппенгейми, наприклад, змушенi були на столи, якi Вельс продавав по п’ятдесят чотири марки, поступово пiдвищити цiну з сорока до сорока шести марок.
До всiх дев’яти фiлiй оппенгеймiвськоi фiрми почали надходити купи юдофобських листiв: уночi на вiтрини оппенгеймiвських крамниць наклеювалися юдофобськi листки, стара клiентура вiдмовлялася купувати. Щоб удержати покупцiв, доводилося не менше нiж на десять процентiв знижувати цiни порiвняно з цiнами конкурента не еврея.
Коли Оппенгейми знижували цiну тiльки на п’ять процентiв, то вже дехто з клiентiв волiв купувати у християн. Пiд натиском нацiонал-соцiалiстичноi партii урядовi органи вишукували безлiч приводiв для причiпок i каверз. Генрiх Вельс мав з того вигоду: рiзниця в цiнах на товари його й оппенгеймiвського виробництва дедалi зменшувалася.
Зовнiшньо, проте, фiрма Оппенгеймiв зберiгала з фiрмою Вельса добрi вiдносини. Бiльше того, пiд впливом Жака Лавенделя та довiреного фiрми Брiгера, Генрiховi Вельсу дали зрозумiти, щоб вiн почав переговори про злиття обох фiрм або, принаймнi, про тiснiше iх спiвробiтництво. Якби така угода вiдбулася, – з фiрми Оппенгеймiв було б зняте тавро еврейськоi фiрми; i певнi урядовi розпорядження застосовувалися б до фiрми далеко м’якше.
Вельс був щасливий, що пiд його пiдприемством знову мiцнiе грунт. Пiсля кiлькох розмов з паном Брiгером Вельс одержав навiть листа, складеного в дуже ввiчливому тонi. До фiрми, мовляв, дiйшли чутки, що в нього – Вельса – е до фiрми Оппенгеймiв якiсь пропозицii, що мають на метi тiснiшi i приемнiшi форми спiвробiтництва, нiж досi. Фiрма, мовляв, дуже зацiкавлена i просить його завiтати для особистих переговорiв. 16 листопада об одинадцятiй годинi ранку до головноi контори фiрми на Гертраудтенштрасе.
І от Вельс сидить у конторi й чекае.
Генрiх Вельс – показна людина. У нього вiдкрите жорстке обличчя, широкий лоб, прорiзаний глибокими зморшками. Генрiх Вельс – акуратна людина, i пунктуальнiсть одне з його правил. Хто, власне кажучи, зробив перший крок? На засiданнi спiлки меблевих фабрикантiв довiрений Оппенгеймiв Брiгер розповiдав йому про зростаючi труднощi, яких зазнае тепер його фiрма. Брiгер буквально наштовхнув його на деякi запитання. Кiнець кiнцем, тепер уже не докопаешся, хто зробив перший крок. Як завжди, Генрiх Вельс з’явився сюди з пропозицiею, яка i для нього не безкорисна, але, мабуть, далеко вигiднiша для конкурентiв. Тiльки конкурент, видимо, не бажае визнавати цього.
Вiн глянув на годинник. Як кадровий офiцер, що всю вiйну провiв на фронтi, вiн звик до пунктуальностi… Вiн прийшов сюди за кiлька хвилин до одинадцятоi. І ось вiн сидить тут, а ця чваньковита сволота примушуе його чекати. Одинадцять годин десять хвилин. Суворе обличчя Генрiха Вельса темнiе. Вiн зачекае ще десять хвилин, не бiльше, а потiм нехай вони самi висьорбають свою юшку.
З ким, однак, доведеться йому мати справу? Генрiх Вельс поганий знавець людей, але, проте, вiн добре знае, хто у фiрмi Оппенгеймiв пiдтримуе його проект i хто проти нього. Щодо Густава i Мартiна, то це нестерпно зарозумiлi люди з суто iудейською пихою. З ними навряд чи можна домовитися. Довiрений Брiгер – не просто еврей, а цiла синагога, але все ж з ним легше порозумiтися. Можливо, що там у кабiнетi iх збереться п’ять-шiсть чоловiк, та вони ще, напевно, запросять свого юрисконсульта. Йому безперечно нелегко буде, доведеться виступати проти противника, який переважае його числом у п’ять-шiсть разiв. І все-таки… Вже вiн свого доб’еться.
Одинадцята година двадцять хвилин. Вiн зачекае ще п’ять хвилин. Вони хочуть, щоб вiн прирiс до стiльця. Ще п’ять хвилин – i вiн вважатиме, що його пропозицii втратили силу за давнiстю, а тодi нехай цi панове роблять що хочуть, – без нього.
Одинадцята година двадцять п’ять хвилин. Вiн уже вивчив напам’ять номер «Меблевоi торгiвлi», який лежить на столi. Вони там, у кабiнетi, видимо, до чорта довго радяться. Чи добра це ознака? І секретарки тут немае, щоб послати нагадати про себе. Ганьба, та й годi. Але вiн уже вiдплатить iм сторицею.
Одинадцята година двадцять шiсть хвилин. Його просять до кабiнету. Мартiн Оппенгейм у кабiнетi сам. Генрiховi Вельсу здаеться раптом, що краще б мати справу з п’ятьма-шiстьма. Цей Мартiн – найгiрший. З ним найважче справитися.
Мартiн Оппенгейм пiдiймаеться назустрiч Генрiховi Вельсу.
– Прошу вибачення, що примусив вас чекати, – каже вiн чемно.
Спочатку Мартiн вирiшив був виявити ще бiльшу ввiчливiсть i додати кiлька слiв на пояснення запiзнення. Але суворе, велике обличчя Вельса, як завжди, вiдштовхнуло його, i вiн вiдмовився вiд цiеi думки.
– На жаль, у нашi днi едине, що дiлова людина мае в достатку, – це час, – хмурним, скрипучим голосом вiдповiв Вельс.
Зосереджено i серйозно дивиться Мартiн Оппенгейм сонними очима на велику постать, що сидить проти нього. Вiн намагаеться говорити якнайввiчливiше.
– Я довго i всебiчно обмiрковував вашi пропозицii, вельмишановний пане Вельс, – каже вiн. – У принципi ми не заперечуемо проти того, щоб приступити до iх обговорення, хоч у нас е цiлий ряд сумнiвiв. Наш баланс кращий вiд вашого, пане Вельс. Але я буду з вами одвертий: вiн усе ж таки незадовiльний. Нi, баланс не задовiльний.
Мартiн не дивився на Вельса. Вiн пiдвiв очi на портрет Іммануеля Оппенгейма i подумав, що, на жаль, це тiльки копiя. Тон його розмови з цим хворобливо озлобленим чоловiком, що сидiв напроти, не був вдалим.
Сьогоднi немае потреби за всяку цiну йти на угоду з Вельсом. На полiтичному горизонтi нiбито досить спокiйно. Проте, цiлковитоi певностi немае. Обережнiсть у всякому разi потрiбна. І едино правильна тактика – тримати Вельса про запас, пiдтримувати в ньому добрий настрiй. Для таких цiлей тон його сьогоднiшньоi розмови безумовно невiдповiдний. Іммануель Оппенгейм безперечно зумiв би краще пiдiйти до цiеi дерев’яноi, твердоi людини.
Мартiн був невдоволений. Пан Вельс був також невдоволений. Тон розмови Мартiна не подобався йому, ображав його.
– Моi справи досить поганi, – сказав Вельс, – але й вашi не кращi. Мiж нами, попiвнами, можна це прямо сказати.
Генрiх Вельс скривив у посмiшку суворi уста. Жарт, вимовлений тьмяним голосом Вельса, прозвучав сугубо невесело.
Почали обговорювати деталi. Мартiн витягнув пенсне, до якого вiн дуже рiдко вдавався, почав пильно протирати скло. Сьогоднi пан Оппенгейм, справдi, ледве зносив Вельса, а пан Вельс – пана Оппенгейма. Кожний вважав другого за нестерпно зарозумiлого, нарада для обох перетворилася в муку. Пан Вельс вирiшив, що Оппенгейми несерйозно ставляться до справи. Вони погоджувалися, у виглядi спроби, на експеримент, який iх мало до чого зобов’язував. Вони пропонували злити одну зi своiх берлiнських фiлiй i одну з провiнцiальних з двома вельсiвськими. Нi, пановi Вельсу це невигiдно. Коли справа пiде погано, Оппенгейми втратять двi фiлii зi своiх восьми, i це вони ще витримають. Вiн же втратить двi фiлii з трьох, i йому тодi кiнець.
– Бачу, що я помилився, – кисло сказав пан Вельс. – Я гадав, що ми прийдемо до якоi-небудь угоди. До замирення, вiрнiше, – додав вiн з тонкою, злою усмiшкою.
Важкотiлий Мартiн Оппенгейм ввiчливо, м’яко запевняв Генрiха Вельса в тому, що вiн, мовляв, не допускае й думки про можливiсть вважати переговори за невдалi. Вiн певний, що при повторному i докладному обговореннi цiеi справи вони неодмiнно прийдуть до згоди з паном Вельсом.
Пан Вельс знизав плечима. Вiн умовив себе, що Оппенгеймам кiнець. А тепер виявляеться, що вони вважають, нiби то не iм, а йому кiнець. Йому вони збираються кинути жалюгiдну кiстку, а ситий шмат сподiваються самi пожерти. Вiн пiшов хмурий, розгнiваний.
