Польсько-радянська війна 1919–1921 рр.

Ігор Коляда, Степан Борчук, Євген Лизень

Польсько-радянська війна 1919–1921 рр

© Ігор Коляда, Степан Борчук, Євген Лизень, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

Від авторів

Польсько-радянська війна 1919–1921 років – військовий конфлікт між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією й іншими радянськими республіками, з другого, за території Литви, Білорусі та України. Мета Польщі полягала в розширенні свого кордону на схід, послабленні Радянської Росії та відмежуванні від неї смугою союзних і об’єднаних у федерацію з Польщею держав (Литви, Білорусі та України). Юзеф Пілсудський прагнув усунення більшовицької загрози зі Східної Європи та повернення колишньої Російської імперії до стану, який вона мала перед правлінням Петра І. Своєю чергою більшовики намагалися принести революцію на територію Польщі, сподіваючись «насадити» радянський тип державності якомога далі на захід Європи.

Польсько-радянська війна була найтяжчим військовим конфліктом із сусідами після Першої світової війни, адже тільки вона напряму загрожувала майбутньому існуванню Польщі. Означена війна була спричинена передусім відступом німецьких військ з окупаційної зони, що відокремлювала радянську Росію від Польщі, в лютому 1919 р. і тривала майже без перерви до жовтня 1920 р. Офіційно війна завершилася підписанням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919–1921 років та санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею та Радянською Росією.

Значення польської перемоги у цій війні не могли не помітити сучасники. В Західній Європі почуття багатьох людей, які полегшено зітхнули тієї пори, підсумував лорд д’Абернон, британський посол у Берліні: «Якби Карл Мартел не зупинив сарацинських завойовників під Туром, в оксфордських коледжах тепер, напевне, вивчали б Коран, а їхні студенти могли б довести обрізаному людові святість та істину одкровень Магомета. Якби Пілсудський і Вейган не зупинили тріумфальної ходи Радянської армії у Варшавській битві, то не тільки християнство зазнало б небезпечного удару, а саме існування західної цивілізації опинилося б під загрозою. Битва під Туром урятувала наших предків від ярма Корану, а Варшавська битва, можливо, врятувала Центральну Європу та окремі частини Західної Європи від набагато підступнішої небезпеки – фанатичної тиранії совєтів».

Шлях до відбудови польської державності

Польща не може мати нічого спільного з відновленням старої Росії. Що завгодно, окрім цього – навіть більшовизм.

Юзеф Пілсудський

Поява реальних можливостей відбудови Польської держави стала результатом поєднання історичних процесів і подій, яких у момент вибуху Першої світової війни 1914 р. ще не можливо було передбачити. Початково навколо польських справ панувала мовчанка, оскільки проблема здобуття Польщею незалежності до цього часу не перебувала на міжнародному порядку денному. Польські ініціативи – політичні (Романа Дмовського в Російській імперії) і військові (польські легіони Юзефа Пілсудського, які воювали на боці Центральних держав) – не мали жодного результату. Тільки тривала Велика війна та несподівані внутрішні зміни в імперіях по обидва боки фронту спричинилися до того, що польське питання стало відігравати чимдалі важливішу роль. Адже війна точилася на польських землях, що становили один із головних театрів воєнних дій, які велися Німецькою та Австро-Угорською імперіями проти Російської монархії. Тому держави-загарбниці не могли бути байдужими до національної позиції поляків.

Обидва ворогуючі блоки намагались привернути польське населення на свою сторону, таким чином вивівши польське питання на один із найвищих щаблів міжнародної політики того часу. Вже 14 серпня 1914 р. головнокомандувач російської армії великий князь Микола Миколайович Романов звернувся до поляків із відозвою, в якій йшлося про необхідність об’єднання всіх польських земель «під скіпетром російського царя» та містилось бажання надати цим землям свободу своєї віри, мови та самоврядування. Цю ініціативу російського князя в польській справі підтримували союзники – Франція та Велика Британія, які відносили це питання на той момент до внутрішньої політики Російської імперії.

На рубежі 1916–1917 років перспектива неминучості відродження Польщі стала очевидною для очільників провідних держав світу, які прагнули використати польське питання у своїх інтересах. У пошуку нових резервів для успішного завершення війни керівники центральних держав вирішили реалізувати проект створення незалежної Польської держави, яка б могла «на знак вдячності» підсилити армії Центральних держав новими людськими ресурсами, а господарство – новим економічним потенціалом.

5 листопада 1916 р. у Варшаві урочистим Маніфестом від імені монархів Німеччини – Вільгельма ІІ і Австро-Угорщини – Франца Йосифа І було задекларовано відновлення Королівства Польського. В ньому, зокрема, проголошувалось створення на польських землях, «вирваних з-під російського панування», «самостійної держави зі спадковою монархією та конституційним ладом». Про кордони мова не йшла, а лише про формування власної армії, яка була б союзною Німеччині й Австро-Угорщині.

Частина польського суспільства та Ю. Пілсудський позитивно сприйняли цю звістку. Поляки прагнули з допомогою Центральних держав виступити проти Росії і здобути незалежність.

Країни ж Антанти тим часом не визнавали акт проголошення Польської держави, а уряд Російської імперії 15 листопада 1916 р. оголосив його недійсним. 12 грудня 1916 р. імператор Микола ІІ в своєму наказі до армії та флоту висловився за «вільну» Польщу, яка б складалася з усіх трьох її частин. Він пообіцяв полякам надати автономію в складі імперії з власною законодавчою владою та армією. Незабаром в січні 1917 р. новий голова Ради міністрів Російської імперії князь М. Голіцин запропонував Миколі ІІ план якнайшвидшої розробки основ майбутнього державного устрою Польщі. З цією метою була створена спеціальна комісія, яка однак так і не завершила свою роботу в зв’язку з падінням самодержавства внаслідок лютневих подій Російської революції 1917 р. Варто зауважити, що позиція Росії отримала підтримку її союзників Великої Британії та Франції. Більше того, президент США Вудро Вільсон, який до того часу не мав особливих сентиментів щодо поляків, під час виборчої кампанії 1916 р. пообіцяв їм деякі поступки у вирішенні національного питання. Відомий у США піаніст Ігнаци Падеревський, зумівши встановити тісні контакти з найближчим оточенням президента, заохочував його до вирішення польського питання у післявоєнній Європі. Вже 22 січня 1917 р. В. Вільсон заявив про необхідність створення об’єднаної, незалежної і самостійної Польщі. Так, у військових таборах, що протистояли один одному, визріло компромісне рішення щодо неминучості відродження Польщі.

За цієї ситуації неабияке значення для розв’язання польського питання мали лютневі події 1917 р., відомі ще як Лютнева революція в Росії. Повалення царату створило нову геополітичну ситуацію у Європі та світі. Тимчасовий уряд Росії, у слід за Декларацією про незалежність Польщі, проголошеною раніше Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів, оприлюднив аналогічний документ. Такий підхід Тимчасового уряду у політиці щодо розв’язанні «польського питання» здобув підтримку урядів країн Антанти.

Прихід до влади у Росії більшовицького уряду, який оприлюднив 15 листопада 1917 р. Декларацію прав народів Росії, також відкривав полякам можливість відродження незалежності Польської держави. Але практичне втілення цього наштовхнулося на плани більшовиків здійснити світову соціалістичну революцію, коли за їхньою концепцією будь-які кордони та національні прагнення незабаром мали втратити будь-який сенс. У цьому ключі красномовними є заяви лідера більшовиків В. Леніна: «…Ми не гарантуємо нічого ні одній, ні другій нації, […] через всі можливі шляхи йдемо до своєї класової мети».

За цієї ситуації острах великих держав перед більшовицьким походом на захід Європи обумовив зміну ставлення країн Заходу до відродження Польщі. Вона нині могла стати на заваді більшовицькій навалі.

Події осені 1918 р. неухильно прискорювали наближення військової поразки Центральних держав. Крах старої довоєнної політичної системи світу вселив надію малим народам і націям Центральної і Південно-Східної Європи, що знаходились століттями під колоніальною владою імперіалістичних світових держав, на відродження та становлення власної державності.

Коли в 1918 р. зруйнувалась стара будівля Європи, то малі нації, які, здавалося, вже назавжди були викреслені з книги історії, знову з’явилися, розпочавши творення нових власних національних держав.

У цих умовах набирав сили польський національно-визвольний рух. Проте, навіть, найсприятливіші зовнішні умови не були вирішальним фактором у відродженні Польської держави. Їхнє співвідношення створило величезний шанс, використання якого залежало лише від самих поляків.

У жовтні – листопаді 1918 р. історичні шальки терезів були на боці поляків. І найважливішим було існування сильного, дуже добре організованого, хоч і диференційованого національного руху. Три великі політичні табори – центро-лівий табір, що підтримував Ю. Пілсудського, націоналістичний рух, керований Романом Дмовським, який тісно співпрацював із консервативними та християнсько-демократичними угрупуваннями, а також сильний селянський рух на чолі з Вінценти Вітосом – упродовж усієї війни, пропагуючи ідею незалежності Польщі, здійснювали різноманітні заходи щодо відродження Польської державності.

Ще однією передумовою, яка відкрила полякам шлях до успіху у відновленні власної держави, стала здатність політичних таборів, у тому числі й тих, що стояли на протилежних полюсах політичної сцени, до укладання політичного компромісу. Саме це дозволило різним політичним угрупування, що різнилися ідеологічно, упродовж перших років міжвоєнного періоду співпрацювати у справі творення і зміцнення фундаменту незалежності.

У вирішальні дні 1918 р. польська нація мала лідерів, які виявилися здатними повести її за собою. Серед них: Ю. Пілсудський, Р. Дмовський, І. Падеревський, В. Вітос, В. Корфанти, І. Дашинський. Пройшовши загартування в тюрмах, на засланнях, у повсякденній роботі в еміграції, будучи різними за своїм соціальним корінням і політичними вподобаннями, часто вороже налаштовані один проти одного, вони зуміли відкинути розбіжності та консолідуватися в ім’я відродження Польської вітчизни.

Більшість тогочасних польських істориків та політиків були переконанні у необхідності відродження Польської держави в історичних кордонах Першої Речі Посполитої (які включали в себе Вітебськ, Смоленськ, Київ і далі на схід – ред.). Представники різних політичних таборів лише по-різному вбачали шляхи відродження незалежної Польської держави.

11 листопада 1918 р. світова спільнота зітхнула з полегшенням – завершилась Перша світова війна. Цього ж дня особливі відчуття переповнювали поляків: здійснилась їхня давня мрія – воскресла Річ Посполита. Тричі розділені імперіями і десятиліттями різного буття польські терени злились в єдиний державний організм. Свідок подій Є. Морачевський писав: «Неможливо передати того стану, тієї великої радості, які в той момент огорнули польський народ. Після 120 років розлетілися кордони. Немає “їх”. Воля! Незалежність! Об’єднання! Власна держава! Назавжди! Хаос? Це нічого. Буде добре… Чотири покоління даремно чекали цієї хвилини, п’яте дочекалося. Зранку до вечора збиралися натовпи на площах міст; робітник, службовець кидали працю, селянин залишав поле і мчав до міста… дізнатися, переконатися, побачити польське військо, польські написи, орли на установах…»

Два десятиліття успіхів і невдач, радісної ейфорії, піднесення патріотизму й розчарування і трагедії між двома світовими війнами стали важливим періодом продовження історичної традиції, котрий, попри різні складнощі та випробування, ознаменував новітню добу історії Польської держави. Проголошення 11 листопада 1918 р. незалежності Польщі, ставши поворотною подією, завершило багатолітні зусилля поляків у відродженні державності країни, відповівши викликам національної і європейської історії. Ю. Пілсудський 16 листопада 1918 р. розіслав телеграми урядам держав-переможниць та інших країн, у яких повідомляв про створення незалежної Польської Республіки: «Польська держава створюється за волею всього народу і ґрунтується на демократичних засадах. Польський уряд замінить панування розпачу, який протягом 140 років тяжів над долею Польщі – ладом, заснованим на порядку і справедливості. Спираючись на польську армію під моїм командуванням, маю надію, що з цього часу жодна чужоземна армія не вдереться до Польщі, поки не висловимо в цій справі нашої формальної згоди. Я переконаний, що могутня демократія Заходу надасть свою допомогу і братню підтримку відродженій і незалежній Польській Речі Посполитій».

Друга Річ Посполита стала важливим кроком до суверенного самовизначення і самоствердження поляків як державної нації.

Уже на завершальному етапі Першої світової війни, на міжнародній політичній арені склалася сприятлива геополітична ситуація щодо нового переділу політичної карти матінки – Європи.

Отже, внаслідок розпаду трьох монархій-загарбниць виникла Польська держава, яка відразу зіткнулася із необхідністю захисту власних кордонів.

Східна політика Польщі в 1919–1921 роках

Нині Польща практично не має кордонів і все, що ми можемо отримати в цьому відношенні на заході, залежить від Антанти і від того, чи хоче вона більш-менш притиснути Німеччину. На сході – це інша справа; ось двері, які відкриваються і закриваються, і це залежить від того, хто відкриє їх силою і наскільки широко…

Юзеф Пілсудський

Якщо при визначені західних, південних та північних кордонів керівництво Польщі вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризькій мирній конференції етнічним принципом, то зовсім іншою була його політика стосовно земель на сході. Значна більшість польської громадськості займала позицію, що відроджена Польща має формальне право на всі території, що входили до І Речі Посполитої перед першим її поділом 1772 р. Щоправда поляки, усвідомлюючи нереальність реалізації таких планів, були готові до поступок, але рішуче відкидали висунуті після 1917 р. проєкти будівництва Польської держави в етнічних кордонах, що обмежувалися до Великопольщі, Західної Галичини і Королівства Польського. Польський політичний істеблішмент підкреслював, що на значних теренах на схід від річок Буг та Сян поляки складали не тільки суспільну та майнову еліту, але й значну частину населення. А Вільно та Львів належали до найважливіших осередків польського політичного, культурного й інтелектуального життя. Попри те такі територіальні прагнення поляків зіштовхнулися передусім із бажанням українців та литовців до створення власних національних. Суперечки за Віленщину та Східну Галичину вирішили лише виграні Польщею воєнні дії. Проте ті, хто програли, не побажали миритися з поразкою і готувалися до реваншу.

У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. У таборі керівника польського націоналізму Романа Дмовського основним ворогом Польщі вважали Німеччину. Він не вірив у державотворчий потенціал українського й білоруського національних рухів. Роман Дмовський висловлювався за поділ білоруських й українських земель між Польщею і Росією більш-менш по лінії кордону перед другим поділом І Речі Посполитої 1793 р. Такий підхід мав забезпечити Польщі воєнно-стратегічні переваги та водночас забезпечити реалізацію політики асиміляції місцевого непольського населення.

Юзеф Пілсудський, на противагу Роману Дмовському, розумів значення молодих національних рухів у Центральній і Східній Європі. Він розраховував, що, опираючись на їхні спільні побоювання перед російським імперіалізмом та більшовизмом, вдасться збудувати федерацію народів між Балтійським і Чорним морями. Так, в основу федералістської концепції соціаліста Ю. Пілсудського було покладено ідею боротьби польської армії проти «східного панування більшовиків з тим, щоб допомогти європейським народам зберегти свободу і перетворити Східну Європу у федерацію вільних народів, що об’єднаються навколо Польщі».

Федеративні плани Ю. Пілсудського, хоч і передбачали створення незалежної України, Литви, Грузії, а можливо навіть Білорусі, мали, однак, один прорахунок – вони визначали, що Польща відіграватиме провідну роль у цій федерації.

Проте литовці рішуче відкинули пропозиції стосовно будь-якої співпраці, а в боротьбі за Вільно уклали навіть угоду з Радянською Росією.

Українців, в особі Симона Петлюри, до союзу з Польщею схилила тільки мілітарна катастрофа УНР. Остаточного удару федеративна концепція зазнала після поразки польсько-українських військ під час Київського походу 1920 р. і підписання польсько-радянського мирного договору у березні 1921 р., у якому поляки визнали владу більшовиків у радянських України й Білорусі.

Таким чином, Ю. Пілсудський, намагаючись втілити в життя федералістську ідею, врешті-решт доклав немало зусиль до встановлення східного польського кордону, лінія якого була близькою до бачення Романа Дмовського.

Утворення польсько-радянського фронту

Більшовизм – хвороба, властива Росії. Це ніколи не дасть глибоких коренів у країнах, які не є повністю російськими.

Юзеф Пілсудський

Після завершення Першої світової війни у листопаді 1918 р. збройні сили Радянської Росії та Польщі розпочинають захоплення українських, білоруських та литовських земель, залишених австро-німецькими військами.

17 листопада 1918 р. радянські війська Західної армії перетнули визначену Брестським мирним договором демаркаційну лінію у напрямку на Полоцьк, Могильов, Бобруйськ та Гомель.

16 грудня 1918 р. було проголошено Литовську Соціалістичну Радянську Республіку, а 5 січня 1919 р. Вільно (Вільнюс) проголошено її столицею. 1 лютого 1919 р. – Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку, а 27 лютого їх було об’єднано у Литовсько-Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею у Вільно.

У січні 1919 р. радянський російський уряд розв’язав Другу радянсько-українську війну. Частини Червоної армії здійснюючи наступ проти УНР, займають 7 січня 1919 р. – Харків, 28 січня – Полтаву, 2 лютого – Овруч, а 5 лютого – столицю УНР Київ.

З усіх режимів і армій, які воювали в Україні 1919 р., більшовики мали найбільший вплив і найдовше володіли Києвом: з лютого до серпня 1919 р., а потім знову в грудні 1919 р.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.