скачать книгу бесплатно
Богиня i Консультант
Володимир Львович Єшкiлев
Роман «Богиня i Консультант» здатний зламати звичнi та зручнi стереотипи з шкiльних пiдручникiв. Володимир Єшкiлев проводить читачiв за кулiсу украiнськоi iсторii та руйнуе нав’язану нам картину владноi гри глобальних сил. А все починаеться з того, що одного дня хлопцi, шукаючи мотузку, виламують замок шухляди i натрапляють на камiнець, захований серед археологiчного мотлоху. Той день назавжди змiнюе долi героiв роману, вплiтаючи iх у довгу криваву iсторiю, що тягнеться крiзь столiття. Автор iнтригуе читача детективною непередбачуванiстю пошукiв, точнiстю iсторичних деталей та парадоксальними iнтерпретацiями вiдомих подiй i фактiв.
У 2010 роцi за роман «Богиня i Консультант» Володимиру Єшкiлеву була присуджена Мiжнародна лiтературна премiя «Портал».
Володимир Єшкiлев
Богиня i Консультант
© В. Л. Єшкiлев, 2009
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
Замiсть прологу
Карпати. Ранок
Полковник дивився на хмарний фронт, що сповзав iз колючоi лопатки гiрського перевалу. Сизе лахмiття туману вже накрило нижнi тераси темно-зеленого передгiр’я i пiдповзло до жовтого урвища. Пiд ним сплiталися у живi канати водянi струменi. Вони вiдблискували тьмяним цинком.
– Красиво, – погодився з якоюсь невисловленою думкою Паладин Храму. – Ви, здаеться, провели дитинство у цих краях?
– Нi, то були iншi гори, – сказав Полковник.
– Іншi?
– Так.
Мовчання. Рiвний вiчний шум води.
– Ну, iншi то iншi, – Паладин вiдiгнав вiд обличчя комара. – Повернемося до справ. Наш iноземний друг дуже засмучений останнiми новинами. Ви обiцяли йому повний контроль над ситуацiею. Тепер, пiсля вашого проколу, вiн вже не з тiею довiрою сприймае нашi запевнення.
– А ви менше його запевнюйте. Не з тою довiрою вiн, бач, сприймае… Проколи трапляються. При здiйсненнi спецоперацii нiколи не можна спрогнозувати все на сто вiдсоткiв. Нiколи.
– Але ж це не може бути пiдставою для самовиправдань. Ідеться не про пересiчну спецоперацiю. Ідеться про такi речi, якi можуть зрушити свiтову рiвновагу Сил.
– Я в курсi.
– Ви в курсi? – на чолi Паладина накреслились вертикальнi зморшки. Наче дельта висохлих каналiв, якими пiт стiкае до перенiсся. – Це вашi люди, Полковнику, вашi люди стерли останнього носiя iнформацii. Стерли просто так, без потреби. А ще привернули увагу. Скоро тут з’являться гостi. Вiдомi вам. Ви будете з ними воювати?
– Буду.
– Полковнику, ви кажете…
– Не лякайте мене гостями. Не лякайте, кажу. Мiй дiд, аби ви знали, тими вашими гостями свиней годував.
– А от наш друг вважае, що настав час закликати Майстра Зброi.
– Ваш друг… Чорт би вас грав з отим вашим другом… А ви його зможете вiд цього вiдмовити?
– Я? – Паладин здивовано подивився на почервонiле обличчя офiцера. – Нi, я не зможу.
– А хто зможе? Ваш Коммодор зможе?
– Не знаю. Скорше «нi», анiж «так». Я все ж таки…
– Почекай, чоловiче, – Полковник провiв вказiвним пальцем мiж комiром i шиею, нiби йому тиснуло. – Я вiйськовий. Ваших грьобаних «не знаю, скорше так, може, як» я не розумiю. Не навчений. Вiдповiдай менi чiтко: зможе чи нi?
– То ви вiд мене вимагаете…
– Зможе чи нi? – Полковник наблизився до Паладина усiм своiм громiздким тiлом. Щось змусило того подивитися офiцеровi в очi. Вiн подивився, вiдвiв погляд i сказав:
– Нi.
– Тодi про що ми тепер говоримо? І нащо?
– Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola[1 - Надто товсто – бiльярдний термiн (iсп.).]. Чи ви вважаете, що нам iз вами тепер не потрiбна спiльна позицiя, не потрiбна спiвпраця?
Той не вiдповiв. Навiть не дослухав. Рiзко повернувся i рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потiм знизав плечима i витягнув iз футляра люльку. Перед тим, як скласти звiт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.
«Все це неправильно, – сказав собi Паладин Храму. – Проти логiки i праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, i свiт знову змiнюеться».
Вiн набив чубук чорним тютюном i запалив люльку. Його мозок вимагав димовоi гiркоти, смоляно-медового присмаку пiд язиком. Того надсвiтового вiдчуття, яке може дати лише струмiнь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гiрське повiтря…
Частина І
Прихiд м’ясоiдних слонiв
1
«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» – жартував батько Валерiя Мiтелика, коли той був малим. Завдяки батьковiй схильностi до гумору Мiтелик-молодший з дитинства уявляв слонiв хижими i небезпечними iстотами. Вiн хнюпився i кусав губи, якщо на коробцi з цукерками чи мармеладом помiчав слоника. Вiд цукерок з такоi коробки Валерик вiдмовлявся принципово. Навiть якщо вони були шоколадними з вишневим лiкером. Вiн роздер на шматки усi тi сторiнки зi збiрки iлюстрованих iндiйських казок, де знайшов хоча б найменше зображення пiвденного родича мамонта.
Слони приходили до нього у нiчних жахiттях, хитаючи закривавленими iклами та шалапутними хоботами. Вiн зненавидiв слонiв задовго до першого вiдвiдування зоопарку. І вже пiсля вiдвiдин зоопарку добрi люди пояснили малому, що слово «балуй» римуеться зовсiм не з «ногою». Пiсля цього вiдраза Мiтелика-молодшого до слонiв загострилася.
Батько Валерика був радянським пiдполковником-артилеристом. У сiмдесятих роках вiйськовi, що приiжджали до прикарпатських мiстечок з гарнiзонiв Угорщини, Чехii i Схiдноi Нiмеччини, називали своiх спадкоемцiв переважно Вiкторами, Валерiями, Максами. Іменами чоловiкiв старiючоi iмперii, але з мiжнародним присмаком i жорсткими римськими приголосними. Називали вперто i наступально. Своiм спадкоемцям вони бажали лише вiйськовоi кар’ери. Прогнозованоi, з багаторiчною закордонною службою i подвiйними офiцерськими окладами.
Але Валериковi не судилося стати вiйськовим. Вiн був хворобливим хлопцем i в школi його хронiчно звiльняли вiд фiзкультури. Батько, щоправда, не полишав сподiватися, що його син з часом переросте усi своi бронхiти i тонзилiти. А потiм стане взiрцевим курсантом Хмельницького вищого артилерiйського училища. Сподiвання не справдилися. Коли Валерик увiйшов у вiк бадьорого переростання дитячих патологiй, старiюча iмперiя несподiвано впала у коматоз i офiцерськi погони перестали бути твердою сходинкою до Схiдноi Європи, гарантованого житла i кар’ерноi величi.
Батько за одне лiто дев’яносто першого втратив упевненi лiнii вiйськовоi виправки. Пiсля розпаду СРСР вiн почав невмотивовано замислюватися, перейшов на кольоровi сорти горiлки i кiлькома бридкими iстериками змусив дружину замiнити золотi коронки на порцеляновi. Тепер вiн часто повторював фразу, почуту в американському фiльмi з участю Робiна Вiльямса: «Если люди начинают мочиться на книжный магазин, значит, мир движется к общественному упадку».
Мiтелик-молодший з цим апокалiптичним висновком не погоджувався. Свiт здавався йому свiжим i корисним для споживання. Вiн не поспiшав дорослiшати, читав пригодницькi книжки i якраз почав виявляти в собi тi лукавi таланти природженого аналiтика, якi згодом визначили його життевий напрям. Перше пробудження таемничого двигуна Валериковоi долi вiдбулося завдяки маленькiй комашцi. Завдяки звичайнiй хатнiй молi.
У квартирi Мiтеликiв були високi стелi й великi вiкна зi старою розсохлою столяркою. Крiзь щiлини, трiщини i прочиненi хвiртки до квартири заходили вiтри, протяги та iншi гостi з родини повiтряних потокiв. Вони вихолоджували квартиру взимку, а влiтку заносили на верхiвки книжкових шаф i сервантiв смужки тонкого рудуватого пилу. Коли вночi Мiтелик-молодший вистромлював ноги з-пiд ковдри, гостi вiтали його лоскотливими доторками.
У Валерика виникла iдея дослiдити невидимi русла цих прибульцiв i скласти тривимiрну карту квартирних пасатiв. Інструментом у дослiдженнi стала мiль. Валерик впiймав ii у шафi. Мiль мала срiблясто-чорнi крильця. Певно, через те, що живилася фарбованою в чорне кролячою шубою. Вiдтодi мiль замешкала у сiрниковiй коробцi й кожного дня вирушала у дослiдницькi польоти. У напрямах ii мандрiв Мiтелик-молодший зауважив певнi закономiрностi.
Впродовж перших секунд експедицii мiль-дослiдниця зависала пiд важкою чеською люстрою. Вона нiби сканувала простiр навколо себе. Потiм мiль вирушала у подорож. Їi траекторiя спочатку нагадувала зiрку. «Це – точка рiвноваги потокiв. Нуль. Роза вiтрiв», – здогадався Валерик. Вiд нульового пункту вiн розпочав складати карти протягiв. Побаражувавши пiд люстрою, мiль робила рiзкий пiрует i колом облiтала диван. На картi, вiдповiдно, з’явився потужний кiмнатний пасат, залежний вiд хвiртки i паровоi батареi. Потiм мiль накреслювала подiбну до вiсiмки фiгуру перед фасадом серванта i вишуканою глiсадою злiтала пiд крiсло. Сервантно-крiсельна траекторiя виявила ще один маршрут протягiв, який Валерик охрестив Малим Гольфстримом. Цим маршрутом нагрiте кiмнатне повiтря мандрувало до вентиляцiйного отвору у стiннiй шафi.
Дослiди Валерика не залишилися таемницею. Старий артилерист зажадав пояснень. А потiм ретельно перевiрив карту протягiв за допомогою диму, видобутого з ароматичних паличок. Основнi русла збiглися, i Валерик отримав подяку вiд командування. З цього дня у Мiтелика-старшого почали визрiвати новi мрii. Вони зростали, немов солянi кристали у гарячiй ропi, i регулярне споживання кольорових горiлок не заважало появi свiжих граней i розгалужень на тих кристалах. Пiдполковнику уявилася блискуча наукова кар’ера дослiдника протягiв. Вiн вирiшив не шкодувати анi грошей, анi сил задля того, щоби родове дерево Мiтеликiв, на якому вже визрiли кiлька агрономiв, два лiкарi-терапевти й один офiцер, прикрасилося ще й дiйсним членом Нацiональноi академii.
Найближче першотравневе свято Мiтелики присвятили презентацii сiмейного «академiчного проекту». Були запрошенi поважнi гостi, якi мали сприяти майбутнiй кар’ерi Валерика. Для них придбали три пляшки елiтноi горiлки «SV Grand Prix», двi пiвлiтрiвки марочного коньяку «Георгиевский» i двi – вина «Красный камень». Вино персонально призначалося старiй доцентшi Найдич-Раковськiй, впливовiй унiверситетськiй п’яничцi. Окрiм дорогих напоiв, гостей вирiшено було вразити ще й особливою стравою – велетенськими млинцями з консервованими вишнями. Для приготування велетенських млинцiв з горища знесли трофейну ковану пательню. Їi дiаметр трохи не дотягував до ста двадцяти сантиметрiв.
Історiя цiеi видатноi сковороди варта окремоi розповiдi. Батько пiдполковника i, вiдповiдно, дiд Валерика Іван Миколайович знайшов ii у 1945 роцi в руiнах розбомбленого Дрездена. Виготовлене у п’ятнадцятому столiттi, це катiвське приладдя призначалося для пiдсмажування на смальцi тих саксонських вiдьом i чаклунок, якi вiдмовлялися визнати себе покритками диявола i не бажали вiддатися на милiсть iнквiзиторiв.
У Дрезденському музеi античаклунську сковорiдку тримали в запасниках. Потiм прийшла свiтова вiйна. Вибухом фугасу, скинутого з американськоi «летючоi фортецi», сковороду викинуло на свiт Божий. Сержантовi Радянськоi армii Івану Мiтелику музейний експонат сподобався. Товсте дно без жодноi плямки iржi й масивна дубова ручка вказували на добротну роботу. Хазяйновитий украiнець припустив, що в родинному господарствi таке знаряддя не стане зайвим. Вiн не загубив трофея анi в мандрах вiйськовими ешелонами, анi в повоенних кочових пригодах державного «землеустроiтеля».
Велетенська сковорода стала династичною релiквiею сiм’i Мiтеликiв. Задля ii використання Валерикова бабуся ще за часiв побудови комунiзму розробила спецiальнi страви. Коронною з них знайомi й друзi одностайно визнавали млинцi з вишнями. Кожний млинець, розлитий на велетенськiй пательнi й заправлений вишнями, важив не менше семисот грамiв. Скрученi млинцi-велети викладалися на особливу порцелянову тацю, також трофейну. Вона була вiдповiдних розмiрiв, видовжена, з барочними позолоченими ручками. На тацi саксонськi майстри зобразили мисливцiв у тiрольських капелюхах та псiв, що оточують вепра.
Першого травня 199… року Мiтелики та iхнi гостi зiбралися у столовiй навколо млинцiв. На чолi великого столу поставили стiлець для майбутнього академiка. Заради святковоi нагоди батько позичив Валериковi свою краватку з натурального шовку. Навпроти зайняв мiсце сам пiдполковник з орденами на парадному кiтелi. Його дружина Вiра Павлiвна i Валерикова молодша сестра Анна прикрили свiжовимитими тiлами i трьохсотгривневими зачiсками фланги старого артилериста.
На почесне мiсце навпроти серванта запросили професора Надрагу, декана юридичного факультету. Професор увесь час примружував очi. Валериковi й Аннi здавалося, що цi примружування е ознакою його вченоi величi. Насправдi ж професора слiпили вiдблиски вiд важкоi бiжутерii Найдич-Раковськоi, яку дислокували поряд iз сервантом. Злiва вiд неi розташувався шкiльний товариш Мiтелика-старшого, начальник юридичного управлiння Обсищук, а напроти нього – друг сiм’i Мiтеликiв бiзнесмен Новак з молодою дружиною Анжелою.
Валерика Анжела дуже цiкавила. Так само, як i син артилериста, вона вчилася у випускному класi гiмназii (щоправда, не тоi, де отримував освiту дослiдник протягiв, а дещо престижнiшоi). Окрiм того, Анжела була гарною волоокою бiлявкою, а бiлявки Мiтеликовi-молодшому страшенно подобалися. Навпроти Анжели – можливо, задля естетичноi рiвноваги – посадили ще одну ефектну бiлявку. Їi звали Тетяною, i вона супроводжувала начальника управлiння. Невизначений статус Тетяни змушував Вiру Павлiвну час вiд часу нервово обмацувати поглядом ii глибоке декольте. Законну Обсищукову дружину – товсту iстеричну снобиху – Вiра Павлiвна ненавидiла усiм серцем. Але й з тим, що сцикуха Таня цiлком правомiрно займае мiсце поряд iз одруженим посадовцем, вона теж не могла погодитися. Таким от робом двi бiлявки сформували стратегiчну «вiсь напруження» званого вечора.
Вже на початку трапези поважний консилiум вирiшив, що Валерика очiкуе блискуча кар’ера у галузi полiтики i управлiння персоналом. Іншi сфери людськоi дiяльностi були вiдкинутi як неперспективнi, обтяжливi й неактуальнi. Мiркуванням з цього приводу пiдбив пiдсумок професор Надрага, який сказав:
– Свiт речей у нас перемiг свiт процесiв. Тому треба йти туди, де фахiвцi вчать здiйснювати владу.
– Это вы правду говорите, – погодився з професором Новак. – Пока не поздно, надо захватывать территории.
– А не пiзно? – перепитала Тетяна. Вiра Павлiвна легенько смикнулася. У голосi сцикухи iй почулася недоречна iронiя.
– Надо подсуетиться, – погодився з Тетяною бiзнесмен i додав, пережовуючи шматок велетенського млинця: – Настоящая слава, господа, приходит через разбитые окна. Таки да.
Валерик тодi нiчого не второпав iз присуду кар’ерного консилiуму. Його увагу вiдволiкли цiкавiшi речi. Поки вченi та успiшнi мужi з дамами вирiшували його долю, вiн наполегливо намагався роздивитися, чи е пiд куцим платтячком Анжели хоч якась бiлизна. Та перехопила його погляд i заохотливо посмiхнулася. Поки ii чоловiк пояснював присутнiм значення вольового iмпульсу у життi сучасного полiтика, бiлява гiмназистка наочно продемонструвала Валериковi, що бiлизни пiд ii коктейльним мiдi немае.
У цей момент народилося перше велике кохання у життi Мiтелика-молодшого. Його обличчя вкрилося червоними плямами. Батьки Валерика вiднесли цi плями на рахунок його природного хвилювання i незiпсованого кровотоку. Але стара доцентша i Тетяна усе зрозумiли. Найдич-Раковська подумки побажала усiм присутнiм повiситися, а Обсищукова коханка вирiшила, що якби iй прийшлося обирати мiж Валериком i Анжелою, то вона б, не зважаючи на свою натуральну орiентацiю, обрала б цибату гiмназистку. Вона повiльно провела по губах язиком, дивлячись прямо в теплi очi Анжели, але гiмназистка на цей знак нiяк не вiдреагувала.
«Ну й чорт з тобою!» – подумки послала ii Тетяна i налила собi замiсть вина горiлки. Вона одним духом випила сто п’ятдесят грамiв i майже вголос вiдмовила всесвiтовi у визнаннi: «Fuck off!»
Просунута у сферi ком’юнiтi гiмназистка мала добрий слух, знала англiйську i читала Пелевiна. Так само неголосно вона вiдповiла:
«Come, Tatyana, in the dark.
We will eat and we will fuck».
В авторському перекладi росiйського письменника цi рядки перекладалися: «Приходи, Танюша, с гусем, пое…мся и закусим». Тетяна вдоволено пiдчепила виделкою маленьку вишеньку, що випала з надр млинця-велета, i провела нею вздовж своiх великих рельефних губ. Вишневий сiк зробив ii губи ще чуттевiшими. Чоловiк Анжели тим часом щось вiдчув. Вiн припинив розповiдати про вольовi iмпульси i пильно подивився в обличчя дружини. Напруження за столом набрякло невидимою хмарою, з якоi от-от мала впасти злива скандалу. Вiра Павлiвна наказала доньцi йти спати.
Врятував ситуацiю досi мовчазний Обсищук. Вiн згадав смiшний анекдот про звiрiв. Всi присутнi засмiялися, навiть вiдiслана до лiжка Анна, яка тепер пiдслуховувала пiд дверима. Новак зацитував щось премудре з помiчних писань системолога Джона Ропстона Сола. Професор вступив iз ним у суперечку. Пiдполковник полегшено зiтхнув i придiлив належну увагу випивцi.
Вiд усього цього настрiй в Найдич-Раковськоi остаточно зiпсувався. Їi хворий шлунок вперто не бажав перетравлювати тiсто, i доцентша вирiшила, що такоi мерзенноi, знахабнiлоi i розбещеноi молодi ii стражденна Батькiвщина ще не бачила. У той день, всупереч далекосяжним планам артилериста, стара унiверситетська сука назавжди сповнилася стiйкою ненавистю до Валерiя Мiтелика-молодшого.
А той, захоплений хтивою енергiею Анжели, нiчого не знав про почуття та настроi молодих стерв i титулованих сук. Коли гостi розходилися, вiн довгим поглядом провiв срiблястий джип Новака, вiднiс до ванноi заплямлену жиром краватку i рушив до двору, де на нього чекали Боб i Яра. Хоча година була пiзня, старшi Мiтелики не зупинили його. Їм треба було порадитися.
2
Валерик вже тодi мав двох справжнiх друзiв, Боба i Яру. Роберта Адамчука i Ярослава Стеблинського. Батьки Боба – професiйнi археологи – вiд квiтня до жовтня розкопували степовi кургани, i чотирикiмнатна квартира Адамчукiв була у повному розпорядженнi компанii.
Яра, житловi обставини якого були набагато гiршими, обладнав на кухнi в Адамчукiв ракетну лабораторiю. Тоi весни, коли Валерик закохався в Анжелу, Яра побудував там три моделi крилатих ракет. Син артилериста добував для моделей Яри трубковий порох. Шукати його на полiгонах пiсля навчань було одною з улюблених розваг Мiтелика-молодшого. Але вже третя ракета Яри, що дiстала назву ЯС-2А, була обладнана потужнiшим двигуном, що працював на отруйнiй сумiшi цинкового пилу i сiрки. Якраз напередоднi першотравневого «консилiуму» друзi, почергово натягаючи старий протигаз, щiльно набили пекельною сумiшшю гiльзу двигуна. На черзi стояло стендове випробовування ракетного мотора для ЯС-2А.
Боб i Яра зустрiли Валерика знаками щирого розумiння. Просидiти зi старими пердунами чотири години – в компанii це вважалося неабияким подвигом. На майданчику друзi випили пляшку свiтлого пива. Потiм викурили по цигарцi й рушили до Адамчукiв, де на балконi вже чекав затиснений у лещата i припасований до сушилки експериментальний двигун. Яра по дорозi розповiдав про свiй новий винахiд – механiзм розкриття крил ракети у польотi. Але Валерик слухав головного конструктора неуважно. Чомусь зi всiх застiльних поз Анжели йому запам’яталася та, де вона сидiла, вiдкинувши голову. Довге свiтле волосся не заважало дивитися на ii напружену виразну шию, на схил ii матового плеча. Валерик дивився. Їв i знову дивився. Тепер це плече пливло десь поряд, невидиме, але присутне. Пливло, затуляючи лiхтарi, будинки, двигуни i ракети.
Яра помiтив дивний вираз на обличчi Мiтелика-молодшого.
– Мiта-брате, ти чого такий закумарений?
– Та напряжнi тi всi до-о-оценти. Уроди. Гоблiни.
– Попустися, старий, зараз все буде чотко. З новим мотором запустимо на сто метрiв.
– Сто метрiв, – кивнув Валерик i тупим зусиллям натягнув на обличчя вираз зацiкавленостi. Але Яра вiдчув: щось не так. Розпитувати вiн не любив i вирiшив, що пiсля випробувань братан Мiта сам усе розповiсть. Сидiти в Боба вони запланували до ранку.
У холодильнику Боб заникав три пляшки темного. Приготування до випробування пiсля пива пiшли веселiше.
– Треба чимось таким обмотати трубу, – раптом сказав Яра. – Пошукайте якоiсь мотузки. Бажано капроновоi.
Валерик i Боб рушили до кабiнету старшого Адамчука. Тут громадилися високi заскленi шафи з викопними горщиками, кiстками та iржавими кинджалами стародавнiх кочовикiв. У нижнiх шухлядах, мiж викопним каменюччям i шматками мамонтових iклищ, лежало обладнання минулих екпедицiй. Але жодноi мотузки там не було.
– Може, тут? – припустив Валерик, смикаючи едину замкнену шухляду. – Упс, Бобе! У тебе немае ключа?
– Десь мае бути, – з надр iншоi шафи вiдiзвався Боб. – Цими спробуй.
До Валерикових нiг впала зв’язка рiзнокалiбрових ключiв. Вiн навмання запхав маленький ключик до замкового отвору, натиснув. Ключик зламався.
– Упс-упс-упс!
– Шо сталося?
– Та зламав.
– Зараз я поможу.
Боб допомiг. Якоюсь залiзякою, схожою на фомку, вiн виламав замок. Шухляда вивалилася з шафи, немов прямокутний язик мертвого велетня. У нiй лежали старi товстi зошити i щось завернуте у кольорову шмату. Валерика пересмикнуло: на шматi були вишитi червоно-золотi слони. Якби не вони, вiн би не помiтив тонкоi мотузки, якою було перев’язане загорнуте у шмату.
– Мотузка, – сказав Валерик.
– Мотузка, – пiдтвердив Боб i потягнув вузол.
Мотузка легко зiсковзнула з пакунка. Боб почав намотувати ii на руку, а Валерик, керований, певно, вiдразою до слонiв, розгорнув шмату. Тканина, цупка на вигляд, виявилася надзвичайно тонкою i нiжною. Вона розгорнулася у полотно, розмiром з добрячий халат. З нього випала дерев’яна дощечка. На нiй були закрiпленi два металевi дракончики, що тримали у пащах червоний камiнь.
Камiнь – прозорий, iнтенсивно-червоного кольору – формою i розмiром нагадував змилок. Овальний, сплющений, гладенький, вiн нiби вбирав в своi глибини жовтувате свiтло люстри i вiдгукувався на найменший порух химерними переливами рубiнового свiтiння. Валерик задивився на нього, але Боб обiрвав йому споглядання:
– Покладемо на мiсце, – сказав вiн. – Папан казав, що це якась дуже давня похiбень. Вони ii знайшли в степах, бiля могил шаманок.
– Скiфська штучка?
– Нi, не скiфська. Ще давнiша, звiдкись зi Сходу. Папан казав звiдки, але я забув.
Боб загорнув релiквiю у «халат», поклав мiж зошитами i засунув у понiвечену шухляду.
