скачать книгу бесплатно
Я дарую тобi смерть…
Наталья Дурунда
30-тi роки минулого столiття. Карпати. Гiрське село Зелений Луг. Молодий Олекса разом з односельчанами збираеться на заробiтки у Канаду, залишаючи вдома дружину i крихiтку донечку. Але, заробивши грошей, не плануе повертатися з-за океану. Там життя краще, вiльнiше, в достатку. Нащо витягувати жили на гiрських коровицях? Залишаеться у Канадi, одружуеться. Минуть роки. Зостарiеться Олекса й на схилi лiт отримае телеграму з Украiни… Виявляеться, його рiднi пам’ятають батька… дiда… Зворушений, подаруе iм великий статок, який тi не зможуть справедливо подiлити… Це призведе до воiстину страшних наслiдкiв… Схаменеться Олекса, почувши про трагедii, до яких привели його грошi… Дарував бо щастя, омрiяне заможне життя, а виявляеться… смерть!..
Наталiя Дурунда
Я ДАРУЮ ТОБІ СМЕРТЬ…
Грошi не вибирають: купують, продають i убивають…
Народна мудрiсть
…Початок 30-х рокiв минулого столiття.
Мальовничi Карпати.
Гiрське село Зелений Луг.
«Ой, легонька коломийка,
Легонька, легонька,
Та вiд тоi коломийки
Болить головонька!
Та, як станеш коломийки
Спiвати, спiвати,
Затужиш ти та й заплачеш,
Та й станеш думати…»
Сумно наспiвував молодий Олекса Токарчук, повертаючись додому крутим темним схилом. Ще здалеку помiтив, як у вiкнi маленькоi убогоi хатини блимае каганець. Не спить його Калина… чекае… Заколисала донечку й жде свого чоловiка.
А вiн зi свiтання до ночi витягуе жили на панському обiйстi. Гризе то йому душу… гризе… Проклятi злиднi! Не так уявляв iхне з Калиною життя. Думав, роботящими руками газдiвство облаштують, та де там. У горах бiдняковi хоч вiшайся. Одна мука Господня. Що клаптик кращоi землi – то поповi, дяковi або корчмаревi належить. А сiромасi – корчовиця, на якiй плуги ламаються, а конi та корови, якими ii розорюють, мучаться. Даремнi й людськi труди: земля на каменi не родить.
То ж прогодувати сiм’ю Олекса не мiг. Як i багато його односельчан ледь-ледь зводив кiнцi з кiнцями.
Але восени у горах несподiвано з’явився таемничий незнайомець. Вiн розповiдав дивнi речi. Мовляв, за океаном е така краiна Канада. Там можна казково розбагатiти. За якийсь рiк-два заробити стiльки грошей, що й на землю вистачить, i на хату, i на безбiдне життя.
Сколихнулося село. Особливо молодi чоловiки, якi вiдчували в руках силу. На кожному кроцi тiльки й розмов про заробiтки.
Олекса й собi вирiшив не прогавити можливостi стати на ноги. Одразу пристав на iдею групи односельцiв рушати в чужi незвiданi краi. Хоч куди, аби лиш з колiн пiднятися.
Лише одне його гризло: Калина заявила, що категорично проти.
– Най собi йдуть, куди хотять, – мала на увазi сiльських чоловiкiв. – Балаканини повно, а ще не еден не розбагатiв, – боляче скривилася. – Як ото, вiрити чужому чоловiковi? – хмикнула, згадуючи агента. – Іти, не знати куди. Лишати голодних дiтей.
Мовчав Олекса. Тяжко мовчав, бо пiслязавтра рушати в далеку й нелегку путь. Вiдкладати нiкуди. Сьогоднi ж треба починати важку розмову.
– Калинко, солодка моя, майже ми так не прожиеме, – тихо почав, не знаючи, що казати далi.
Жiнка в той час саме поралася бiля печi.
– Як так? – буркнула, заклопотана.
– Без копiйки, сонечко. Гнiй он пора везти на поле, а прийде весна – поорати, i за всьо заплати, бо i ж коня найняти. Умреме потихи з голоду, не дай Боже.
– Йой, лем не починай, – зрозумiла, до чого веде чоловiк. – Другi жиють якось.
– Жиють… – задумано протяг Олекса. – І ми будеме жити, як люди, – якось незвично урочисто виголосив.
– Ой щось менi не любиться, що ти так кажеш, – пiдозрiло скосилася на чоловiка Калина. – Онде Бойкiв Василь уже забрався в якусь Америку та й роки про нього нихто не чув. Лiпше би був дома, як такой життя. Жона його – жива вдова та й годi. А теперки знову якийсь фрас по селовi чоловiкiв варахобить, чорт би го забрав. Нее спокою, Боже, нее, – утерла пiт з чола.
– Не кажи так. Дасть Бог, вернеся Василь. Другого виходу туй нее. Або з голоду вмирати, або iхати. Кажуть, що нинi багато людей прямуе в ту Канаду. Там заводи, фабрики. Робота за грошi. Так що ми з хлопами, як Всевишнiй поможе, пiслязавтра в дорогу. Я так рiшив… – твердо закiнчив i не вiдвiв погляду.
Вiд почутого у Калини ноги вросли в землю, мов по колiна закопанi. Серце гупало, нiби з грудей надумало вирватися. У головi зашумiло. Не могла, сердешна, зрозумiти, за що iй такий удар судьби. Коли виходила замiж – готова була до тяжкого життя, до бiдноти, знала, що тягнутиме злиденне iснування. То й нехай, аби лиш з коханим разом.
А тепер?
Що тепер?
Хто знае, коли милий вернеться та чи й ступить ще на рiдний порiг?
Нiчого не сказала йому у вiдповiдь.
Лише мовчки повернулася й, наче пiдбита птаха, опустилася на лавицю.
…День вiд’iзду видався сонячний i морозний. П’ятеро заробiтчан зiбралися у центрi Зеленого Лугу бiля корчми, аби вирушити в далеку путь. Калина не мала сили нi говорити, нi прощатися, наче вiдчувала: бiльше не побачаться.
– Жiнко, не хорони ня, прошу тя, – не витримав Олекса.
– Я не хороню, – вiдвела вологий погляд нещасна. – Та якось тривожно, – безсилим голосом ледве видавила з себе.
Тiльки маленька Марiечка бiгала бiля батька, замовляла подарунки i була впевнена: вони ще обов’язково стрiнуться…
* * *
Легкоi дороги Олекса не чекав, та вона виявилася пекельною. Кiлька днiв йшли пiшки, потiм на поiздi до Праги й, нарештi, знайшли людину, яка допомогла пробратися на вантажний корабель в Антверперi, що прямував до Канади.
Близько мiсяця горяни провели серед океану. Зусiбiч, куди лиш око не сягае, – одна вода. Нi клаптика сушi. Здавалося, це триватиме вiчнiсть.
Уже проплачений проiзд додатково ще й вiдробляли прямо на кораблi: вантажили, виконували всiляку роботу за дорученням капiтана i не тiльки. Вони ж тут – нiхто. І якщо з ними щось станеться – нiхто й не шукатиме. Навкруги вода, лише вода…
Нiколи не думав Олекса, що ii може бути так багато. А коли пережили шторм, вiдчув, що вода – то ще й страшна сила, смертельно страшна.
Та ось нарештi, коли око людини звикло бачити тiльки океанськi безмежнi простори – на горизонтi з’явився берег. Спочатку чоловiки навiть не повiрили. Подумали – мариться. Але з кожною хвилиною жадана земля наближалася.
– Кана-адо! – мимоволi вирвалося в захопленого Олекси. – Будь нам другою батькiвщиною. Прийми своiх дiтей…
Вiщими були тi слова… несвiдомими й вiщими…
Не думав бо й не гадав тодi молодий заробiтчанин, що вже нiколи не ступить його нога на свою рiдну землицю, нiколи не побачить коханоi Калини, свого села, своеi вiтцiвзнини.
Але зараз в його головi роiлися геть iншi думки: скорiше б знайти хоч якусь роботу, назбирати грошенят та й додому, до отчого, милого серцю краю.
Та щойно зiйшов з корабля, рожевi окуляри миттю сповзли з очей. Виснаженi дорогою, худi, мов скелети чоловiки, хитаючись ледве пленталися один за одним. Навiть дужий Олекса вiдчував тремтiння у колiнах, слабiсть у всьому тiлi. Крок за кроком важко ступав по суходолу, обливаючись потом. Нарештi прозвучала команда зупинитися.
Олекса застовпiв. Очам вiдкрилася жахлива картина: на площi було сила-силенна люду. Їх сортували й розглядали, як товар.
Канадськi магнати добре знали, кого привозять такi кораблi. Тому обирали найкращих: дужих, здорових, мiцних. Особливо украiнцiв, бо в них – «золотi руки», якi справдi вмiють не лише копати, орати, а й теслярувати, мурувати, майструвати та ще й за копiйки.
Тому карпатських горян одразу помiтив кругловидий червонощокий магнат. Через перекладача пояснив, що володiе вугiльними шахтами. Хлопцi хоч на вигляд охлялi, але то з дороги. Тиждень дае iм на вiдгодiвлю i до роботи. Платитиме добре. Украiнцi, мовляв, у нього постiйно трудяться. І вже за рiк повертаються додому при гарних статках.
– Наш агент показував папери, де пропонують роботу на заводах i фабриках, – згадав про агiтацiйнi листiвки Олекса.
Вiн i справдi iх читав, бо один з групи сiльських чоловiкiв був письменний. Ще дитям служив у пана та й слухав, як там його дочку, молоду панночку, навчають граматицi. Кмiтливий хлопчик i собi запам’ятовував складнi символи, а потiм на землi прутиком виводив букви, уголос складав з них слова. Мати аж рота роззявила, коли почула, як малий читае.
– Ти умiеш читати й писати? – раптом почув чисту рiдну мову Олекса. – У мого пана – велика ткацька фабрика. Така, як ти читав у листiвках, – просяяв бiлозубою усмiшкою незнайомець. – Освiченi робiтники йому потрiбнi.
– Нащо? – не зрозумiв Олекса. Адже усi його хлопцi йдуть з iншим паном на шахти. Не розiрвуться ж на чужiй землi. – Я ж вашоi мови не знаю.
– Ремонтуватимеш обладнання, – ввiчливо пояснив молодий чоловiк. – Я допомагатиму з мовою. Працюю у свого пана вже не перший рiк. Вiн – добрий чоловiк. Тобi неабияк пощастило, – багатозначно скосив очi у бiк Олексових товаришiв, даючи зрозумiти, що у шахтах iх чекае пекло.
Токарчук завагався. Хоч у шахтi не бував – здогадатися, яка то робота не важко. Може, йому i справдi доля усмiхнулася?
