скачать книгу бесплатно
Вiкторiя регiя
Андрiй Дурунда
Риба шукае, де глибше, а людина – де лiпше. Тому героi повiстi «Вiкторiя регiя», не маючи змоги вижити на рiднiй верховинськiй землi, вирушили в далеку Бразилiю, аби заробити грошенят i повернутися додому заможними людьми. Але бiльшiсть з них не повернеться в отчий край, згинувши на чужинi: то в океанських водах, то в рiчцi вiд пiранiй, то вiд укусiв лютих гадюк… Навiть не всi допливуть до тiеi омрiяноi Бразилii, до мiсця своеi рабськоi роботи. Якi пекельнi бiди чекатимуть на них, якi трагiчнi iсторii та життевi перипетii доведеться пережити, якi приниження i митарства пройти – про все це йдеться у повiстi. Цей твiр – про першу хвилю емiграцii украiнцiв за кордон. Назва твору – квiтка, що росте у Бразилii i цвiте всього кiлька днiв у роцi.
Андрiй Дурунда
Вiкторiя регiя
Повiсть
Заки море перелечу…
Повiсть «Вiкторiя регiя» була написана понад третину столiття тому, коли моi земляки-закарпатцi змушенi були виiжджати у найвiддаленiшi мiсця тодi величезного Радянського Союзу, аби своiми золотими руками заробити якусь копiйчину. Бо вдома належно оплачуваноi роботи для них не знаходилося…
Імперiя пiд назвою «СРСР» успiшно розвалилася. Гадалося, що в незалежнiй, вiльнiй Украiнi в людей буде робота, а з нею щастя й достаток. Але не так вийшло. І нинi моi земляки батракують, та не тiльки в краiнах колишнього Союзу, а за морями-океанами – по всьому свiту! Офiцiйно майже сiм мiльйонiв моiх спiввiтчизникiв шукають свое щастя у далекому й близькому закордоннi.
Смаку хлiба чужини довелося скуштувати й менi, тому вiн менi ду-уже знайомий. Не маючи змоги вижити за своi лiтературнi труди, одразу пiсля розпаду СРСР я по кiлька мiсяцiв працював чорноробом у Грецii, а потiм у сусiднiй Угорщинi – в Будапештi, виконуючи найважчу, найбруднiшу i найтяжчу роботу, на яку нiхто з корiнних мешканцiв не погоджувався. На будовi ми працювали по 14–16 годин, а платили нам тiльки за 9 годин… Бо бiльше працювати не дозволяе закон. І нiкому не поскаржишся. Адже всi знають, що ти тут – велике нiхто.
Не зiзнавався, що я е письменником i журналiстом. Не повiрили б роботодавцi. Чи за жарт сприйняли… А якби й повiрили – посмiялися б. Це в кращому випадку. Скорiш за все просто вигнали б з роботи, як це сталося зi мною в грецькому мiстi Салонiки, коли хазяiну, в якого працював у бухтi Егейського моря, зiзнався, що я – газетяр, та ще й лiтератор. Вiн злякався, що десь опишу нелюдськi умови роботи в нього i матиме з-за цього клопiт…
Тоi митi менi було дуже соромно не стiльки за себе особисто, як за свою краiну.
Та державцям, на жаль, не соромно…
«Вiкторiя регiя» народилася 1985-го, задовго до вiдзначення сотоi рiчницi першоi хвилi емiграцii украiнцiв за кордон, i саме до цiеi подii планувалося видати цю повiсть.
Чому ж тодi книжка не дiйшла до людей? Чому пташка не вилетiла у свiт? Бо iй пiдрiзали крила.
Ранiше лiтератора давила цензура, а нинi – безгрошiв’я.
Твiр був написаний не в дусi сумнозвiсного соцiалiстичного реалiзму, як вимагалося…
Не було в ньому й так званого «свiтлого оптимiзму». Тут змальовано сумну i правдиву картину життя маленького гiрського сiльця, мешканцi якого не витримали злиднiв, полишили отчi пороги та подалися свiт заочi – аж у Бразилiю. Тому навiть поселення згодом назвали – Бразилiя. Що сталося з ними у тих далеких краях, яких нещасть довелося зазнати, скiльки бiд i трагедiй перетерпiти – про це на сторiнках повiстi.
І в iнших моiх творах, на жаль, дуже мало оптимiзму. Реальнiсть – нi та, радянська, нi тим паче нинiшня, неоколонiальна – не дае пiдстав на це.
Питання заробiтчанства, порушене в повiстi, як виявилося, не вичерпалося, не зникло, а ще бiльше роз’ятрилося в кашi днi. Люди гинуть в чужих краях, калiчаться, безслiдно зникають – i нiхто iх навiть не розшукуе! Вдома розпадаються сiм’i, спиваються одинокi дружини, дiти без батькiвського нагляду пропадають…
Прадревня нацiя в центрi Європи у мирний час на очах усього свiту вимирае!
Та власть iмущi цього волiють не бачити. Їх болi й печалi народу не турбують. Їх цiкавлять насамперед посади, титули, багатство-депутатство…
Знаю, що моею книжкою, до того ж про подii понад столiтньоi давностi, не розв’язати цiеi болючоi, мов рана, проблеми. Але показати читачевi, якi бiди чекають на тих, хто полишае отчi пороги в пошуках роботи, спробувати привернути державну увагу до цiеi нацiональноi бiди – мушу…
Андрiй Дурунда
Вiкторiя регiя
Гей, розiллялось ти, руськее горе,
Геть по Європi i геть поза море!
Іван Франко
Та я тебе, легiнику, в своiм серцi ношу,
Як з чужини не вернешся, то у воду скочу.
Пiшов любко солоденький грошi заробляти,
А я дома з дiточками мушу бiдувати.
Егей вийди, люба мамко, стань та подивися,
Куди твоi рiднi дiти порозходилися.
Верховино Верховино, рiдна моя мати,
Чому твоi дiти мусять по свiту блукати.
Коломийки
Я – Бразилiя, земля глибокоi пам’ятi. І реально iснуюча: з одного боку тужливо-гомiнка рiчка Латориця втiшае мое серце, з другого розраджують гори Ясениця, Сорочий Верх, Черешний. Але всерединi мене з’iдае печаль. Їсть-гризе, а з’iсти не може.
Я мучуся. З вас, людей, навчилася, бо ви не можете без мук.
Бразилiею стала на самiм свiтанку XX вiку. Ви так нарекли мене, маючи на те повне право. Не проклинаю вас за це. Найбiльше дивуюся з того, що раптом забажалося вам почути мою сповiдь. Ви ж навчилися вислуховувати самих себе, але землю? Гадаете, нiма й бездушна, що там вона може повiсти?
Даремно ви так. Я – часточка великоi Землi i скажу словечко вiд неi. Ви й самi про себе стiльки на знаете, скiльки про вас вiдаю я, годувальниця, совiсть, пам’ять i колиска ваша. Ви проходите, мiняетеся, а я – одна.
Немае неба, куди злiтають по смертi душi. Бо за мiльйони лiт воно би почорнiло вiд вашоi печалi. А воно – м’яке, пахуче й сине, як щастя.
Чорнiю i кам’янiю я, земля, бо приймаю не лише тiла, а й душi вашi праведнi й неправеднi – з тривогами, болями, гризотою, ненавистю, любов’ю…
Усiх я вас люблю – хлiборобiв, пiснярiв, теслярiв, навiть злодiiв, покручених, поламаних, скалiчених, i навiть тих, якi на довгi мiсяцi покидають нинi мене, космiчними далями мандруючи.
Мене, як матiр, завжди болить серце за вас, дiтей. А найбiльше болiло тодi, коли не могла прогодувати вас i ви, тяжкими прокльонами посипаючи мою нещасну планиду, лишали отчий порiг…
Вiдтодi я – маленький верховинський закуток у Карпатах – Бразилiею звуся. Мене прокляли люди. Душа моя, що повинна була цвiсти, вiд горя зiв’яла. Таку ii несу вам.
За свое предовге життя я нiколи так не хвилювалася, як ось цiеi квiтневоi пори: чи приймете мою гiрку сповiдь?
Ви помудрiшали i вам важко вгодити. Я й не збираюся. Вгоджати – це справа завжди невдячна. Лише хочу, щоб ви пройнялися цим болем. Вiн i давнiй, i нинiшнiй. І мiй, i ваш. Бо я – ваша, а ви всi – моi…
* * *
…У сивiй пам’ятi моiй, а чи в снi гойдаються зеленкуватi хвилi. У нiжнiм бiрюзовiм промiннi граються дивнi рибини. Надi мною – води, вода…
А потiм я стала сушею, пустирем. Спочатку лиш вовки навiдувалися до мене, у моiх глибоченних снiгах оленi ставали жертвами i сiромахи звершували тут своi кривавi дiла. Розлюченi голодом, вони вмить роздирали здобич i гаряча кров обагряла снiги, але не торкалася моеi байдужоi душi.
…Навеснi, коли моi посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвiтання живодайною росою омивалися – я пухла вiд заздрощiв i жалю, сивiла. Сiре камiння давило мене. Навiть людям, що нерiдко за землю стинали собi голови, продавали молодiсть i силу, занапащували долi своi – я була не потрiбна.
Чи е щось гiрше у цьому свiтi, коли ти – зайвий на празнику життя?…
«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдiть сюди, вивiльнiть з каменю – сторицею вiддячуся, бо сотнi тисяч лiт нiхто не спивав мою силу. Я би теж цвiла-розквiтала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять моi груди. Прийдiть, люди!» – весною-лiтом даремно молилась я, схлипуючи i стогнучи. Нiхто не чув мого зболеного голосу.
Голодняк теж не чув. В моi долонi камiннi його привела безвихiдь. Дiватися йому просто було нiкуди, хiба прямо в Латорицю, в камiння гостре головою. З Марусею i трьома синами жив у попiвськiй комiрчинi. Доглядали корови, конi, свинi, вiвцi, дивилися за садом i будинком слуги Божого. За це обiцяв iм дати клапоть гарноi земельки.
З усiх сил старався Василь: ось-ось строк надiлу повинен був надiйти.
Аж раптом… Це було пiзно ввечерi. Залетiв пiп у комiрку – черлений, ящiрячi очi огнем палають:
– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, i свинарчат я видiти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанiлий панотець, безжально викидуючи в нiч пожитки.
Дивився на те могутнiй Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.
«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуеш, що робить твiй слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»
Я чула, в чiм рiч.
Валицький був уже посеред лiта, а його дружина Єленька ще по-весняному цвiла. Вiн тремтiв над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нiбито з Єленькою…
Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.
Хто посмiе супроти попа пiти? Коли за ним – i староста Юрина косоокий, i крамар Мошкович, i суди всякi… Е, що рахувати: не тягатися ж бiдаревi з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.
Заночували в сусiдiв, бо рiднi в селi – нi в нього, нi в Марусi, а другого дня…
Пiзня осiнь плакала надi мною, i сльози з височини падали колючi й студенi. Я звикла до них за тисячi осеней. Але такоi печальноi днини мое лице раптом щось гаряче обпекло.
Стрепенулась я, розплющила очi – i ледь не скрикнула вiд несподiванки: на каменi-кругляку сидiв чоловiк рокiв тридцяти, здавивши голову долонями. З його сiрих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зiр i звiрiв, трав i вiтрiв, але щоб чоловiк… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповiла все.
Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на бiлiм свiтi… Навiть ночами деколи тихо виходив надвiр i ставав з сокирою пiд ii вiкно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неi? Здурiв iз ревнощiв, казали люди.
Я завжди заздрила Ясеницi: з висоти усе видно.
Неподалiк – Василева дружина з дiтьми. Вона була нiби безумна.
Щось хруснуло в тишi. Зцiпив зуби Голодняк пiднявся. Суворий, аж чорний.
– Ну, Марусьо, се земля – нiчийна. Вiдси нас нiхто не вижене. Туйки i почнеме нове життя.
Глянула на чоловiка тихо i безнадiйно, потiм на пустир, далi – за рiчку Латорицю, де в гуртi стояли хати. А вода шумiла, мовби смiялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?
Кладку зробите? Та я ii першоi ж зливи знесу.
А я зрадiла, що комусь стала потрiбна, i виставила Голодняку кращi каменi своi. Бери даром, зводь фундамент, стiни. І тобi користь, i менi легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгi зими.
Кажуть – земля спить пiд снiгами. Неправда це. Я спати не можу. Я завжди жду.
Дощик.
Сонце.
Траву…
Не знаю, як iншi мiжгiр’я, верхи, плаi, а я найбiльше радiла людям. Бо люди – це… Боюся сказати навiть… це особлива гордiсть i особлива краса земна.
Тому я так стрепенулась, коли зачула Голоднякiв намiр. Я всi своi душевнi сили напружила, одна думка пульсувала в менi: «Зостаньтеся, люди. Не лишайте мене, богами прошу вас, бо я геть здичавiю в самотi…» Боже, як я гiрко помилялася, i як буду за це каятися i каратися потiм… Але тодi моi нестримнi душевнi бажання, мабуть, якимсь чином перелилися Голодняку i вiн мовив твердiшим голосом:
– Доста. Туйки буде хижа. Зносiм камiння. Зима за плечима. Не збудуемо – вимерзнемо, як цуценята.
Пливла мжичка з небес. Осiнь накривала нас студеним крилом.
Голодняки копошилися по рiвнинi, мати з малими носила, батько – закладав фундамент.
Серед поля, серед долi…
Нове життя наступило для мене.
Тяжко було дивитися на муку людську.
…Голоднячка несла кругляк, опустила його коло чоловiка – i caмa впала, знесилена. Можливо, ласкаве слово хотiла вчути, може, спомогу чекала. А вiн…
– Ти – лежати? Побив би тя Богочко, а зимувати де думаеш? Вставай! – заревiв i бухнув кулачиськом межи плечi. Це вдарила не лють, а бiда.
Пiдвелася, нi жива, нi мертва, стогнучи, крiзь сльози глянула на нього, харкнула кров’ю на купу камiння i прохрипiла:
– Закляло би ся i се мiсце, i камiння, i життя…
Прокляття було таким щиросердим, таким несказанно тяжким що менi зробилося аж лячно. Може, в таку нещасну хвилину вимовила його, бo справдиться це, збудеться!
Тодi, може, вперше занила моя душа вiд людськоi жорстокостi.
А далi… нi, не звикла. Я не могла й нiколи не зможу звикнути до наруги. Це – неможливо. Люди, мабуть, звикають. Бо iнакше б не терпiли.
Фундамент був широкий, надiйний. Щось вiще керувало тодi Голодняком. Бо в сорок четвертому, коли я здригатимуся пiд вiйною, i кулi Другоi свiтовоi свистiтимуть надi мною – цей широкий мур врятуе не одне життя вiд смертi. Оскаженiлi чужинцi з нашитими павукоподiбними хрестами, втiкаючи, розстрiлюватимуть усiх на своiй ганебнiй путi. Запалахкочу я, закривавлю, застогну…
Але то вже буде аж потiм, через пару десяткiв лiт, коли я, змучена, оплакана, нещасна, проклята, зватимуся Бразилiею.
Нiхто про це ще не знав у ту сльотаву осiнь, нiхто, навiть гора Ясениця, якiй зверху пiвсвiту видно.
Звiдки iй знати долi людськii? Коли й людям самим це не вiдомо.
Вивели Голодняки стiни, вкрили соломою та й поселилися.
Тоi першоi зими вмер середульший, Михайлик, дев’ятилiтнiй. Не знаю, вiд чого, але не з розкошiв.
…Мене вкрив снiг. Я нiчого не бачила, тiльки в рiздвяну нiч вчула проймаючий душу дикий скрик Голоднячки. Вона вибiгла з хати – мабуть, босонiж, бо снiг не порипував пiд ii ногами, та й помчала, як божевiльна, до криницi. Тут я i вгледiла ii – простоволосу, страшну. Вона йойкала, заломлюючи д’горi руки, де блистiли мудрi й незрушнi зорi. Мовби звiдси могла почути ii синова душа.
– Синку мiй, Михайлику, лебедику-у, йой-йой-йой! Синку солоденьки-ий! Та не суджено менi тебе пiд вiнець весiльни-ий виряджати-и, не суджено твоiх дiточок бави-ти-и, помочi невiстчиноi ждати… Йой, не суджено, не суджено-о, проклята доленько моя! Гoсподи, змилостився надi мною, зглянься… Вiзьми й мою душу! Я не можу дивитися, як дiти гибiють, голоднi й простудженi…
За скутою льодом Латорицею де-не-де блимали вогники. Що дiялося в хатах – не вiдала я. Не люблю вигадувати. Говорю лиш те, що знаю достеменно, в що вiрю. Слово без вiри нiчого не варте.
