скачать книгу бесплатно
Листи до полковника
Яна Юрьевна Дубинянская
Смерть Нiколаса Роверти, або ж Лiлового полковника, колишнього диктатора екзотичноi держави, який останнi двадцять рокiв прожив iнкогнiто у чужiй краiнi, несподiвано набувае розголосу. Метушаться журналiсти. Непокояться спецслужби. Активiзуеться таемна мiжнародна органiзацiя пiд назвою «Структура». Усiм iм треба щось одне – вiд неi, його дочки, сорокарiчноi вчительки лiтератури Єви Миколаiвни Анчаровоi.
Колись Лiловий полковник володiв цiлим паралельним свiтом на ймення Зрiз. Там, у дивному i первiсному Зрiзi, вiн ховав вiд ворогiв i вiд життя свою доньку, принцесу Еву Роверту. Там вона зустрiла i втратила свое щастя. Звiдти писала батьковi вiдчайдушнi листи, що поступово стали ii iнтимним щоденником.
Нинi Зрiз – дорогий i модний курорт, де все тепер по-iншому. Та всупереч класичнiй настановi «нiколи не вертатися до колишнiх мiсць», вона вирушае туди, щоб з'ясувати обставини батьковоi смертi, врятувати його спадщину вiд численних претендентiв, i вiднайти себе.
Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича.
Яна Дубинянська
ЛИСТИ ДО ПОЛКОВНИКА
Вона дiзналася випадково. Могла не знати ще годин iз п’ять, бо не збиралася сьогоднi до нього, хотiла лише потелефонувати ввечерi, десь пiсля восьмоi. Зовсiм випадково почула по радiо в чужiй машинi.
Машина була фiзика Лiмберга. У середу в них водночас закiнчувалися уроки – останнiй п’ятий – i фiзик традицiйно пропонував лiтераторцi проiхатися на його автi, а вона традицiйно вiдмовлялася. А сьогоднi погодилася: у вiкнi мiж другим i четвертим накупила продуктiв до дня народження i дуже не хотiлося тягти торби власноруч. Лiмберг зрозумiв справжню причину, отже, не надто зрадiв. Пiдкреслюючи суто дружнi намiри, ввiмкнув у машинi приймача i навiть не став шукати музику.
Вона думала про свое – як би з найменшими втратами вiдстрiлятися вiд ювiлею – i сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай бувае, свiдомiсть активiзувалася автоматично – вiд слiв не просто знайомих, а таких, що мали для неi особисте значення. «Кривавий режим Лiлового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась рiчниця?
Екскурс в iсторiю виявився занадто докладним як для радiоновин, i ii здивування встигло перевищити всi можливi межi. І раптом – буденне, у продовження теми, замiсть прiзвища чи займенника: самогубець…
– Що з вами, Єво Миколаiвно? – Лiмберг загальмував. – Вам погано?
По радiо говорили вже про щось iнше. Новини спорту…
– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..
Вона дивилася поперед себе порожнiми очима, а фiзик все сипав пропозицiями:
– Швидше додому? Ми майже приiхали. Он та вежа за рогом, так?
Опритомнiла:
– Зупинiть. Я вийду тут.
– Ну що ви, я довезу до пiд’iзду… Ви образилися? Я не хотiв, слово честi… Вашi торби такi важезнi!
Ага, торби. Занести iх до хати i iхати. Нi, iхати треба негайно. Але ж не Лiмберговою автiвкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..
А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радiо. Завтра дiзнаються всi, i вже байдуже. А сьогоднi розпитування Лiмберга можна просто iгнорувати. Вiн, дурник, довезе. І це головне.
…У пiд’iздi нiкого не було i вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному лiфтi, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; вiддиху iй завжди вистачало щонайбiльш до п’ятого, це якщо спокiйно йти. Але сьогоднi вона майже злетiла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, i в нiй встиг вибухнути страх: там, у квартирi, теж нiкого, тiльки папiрець i пломба на дверях, не встигла, не встигла!..
Раптом з дверей вийшла незнайома дiвуля в тертих джинсах i з величезним фотоапаратом на шиi. Затяглася, кинула недопалок i вiдразу потяглася по нову цигарку. Захотiлося ii прибити.
Замiсть цього запитала; голос лунав уривчасто пiсля бiганини сходами:
– Вiн… тiло ще не забрали?
– Не-а, – вiдказала дiвуля. – Не дозволяють чiпати. Якийсь головний мент нiяк не з’явиться. Всi нормальнi журналiсти розiйшлися, а моему чудику замандзюрилося взяти коментар…
Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокоi натоптали, смердiло тютюновим димом i чужими парфумами, з кухнi лунали якiсь голоси. Вона кинулася в його кiмнату, таку тiсну через книжковi полицi попiд усiма стiнами i величезний письмовий стiл, наскочила на рiжок дивана, зупинилася i, роздивляючись навсiбiч, нiяк не могла його знайти…
– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, пiдводячись з-за стола.
Вона спробувала зрозумiти, що вiн сказав. І раптом побачила.
Вiн скрутився в кутку крiсла, маленький, наче лiлiпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, i загострене пiдборiддя над лiловим комiрцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивованi очi – в стелю, нiби запитуючи когось там, нагорi. Чисто виголенi зморшкуватi щоки. І лiлова пляма на грудях, ледь темнiша за мундир. Майже правильноi округлоi форми.
Рука з пiстолетом звiсилася донизу. Класично – до безсилля в колiнах, до спазму в горлi, до гострого сигналу вiд слiз, що пiдступили до очей…
– Інтернет-видання «Слiдами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нiчого не займав. Чи не могли б ви проко…
– Що?!! – рвучко обернулася до нього, нiби в нiй спрацювала туго закручена пружина. Хлопець вiдсахнувся, часто клiпаючи довгими вiями.
Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманiший, висловився:
– Панi, туди не можна, скiльки разiв казати!.. Ви хто?
Вона примусила себе глянути ще раз. Так, вiн мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирi, з iменноi зброi. Ще тодi… Якщо тодi – нi, то тiльки через неi. Вона завжди це розумiла. Втеча, приниження, пiдлабузництво перед спецслужбами чужоi держави, виблагане iнкогнiто, животiння в малометражнiй квартирi… Тiльки через неi i задля неi. Для нього – пiстолет i лiловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стiльки рокiв…
І ще безглуздiше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогоднi, напередоднi дня ii народження?
Пролунало запитання. Вона вiдповiла:
– Я його дочка.
Мiлiцiонер позаду примовк, тодi пробурмотiв щось схоже на «ходiмо» i «дати свiдчення». А хлопець з довгими вiями нiби прокинувся й зарепетував:
– Марiчко-о-о-о!!!
Мало статися. Коли-небудь. Слiз так i не було; вона приплющила очi, намагаючись вiднайти в собi щось схоже на полегшення. Але нiякого полегшення не вiдчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналiсти… Чому – журналiсти? Йому ж обiцяли…
– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.
Обернулася; просто на голос.
Назустрiч слiпучому фотоспалаху.
Дорогий таточку здрастуй!
Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, свiтить, дощ. Роза каже справжня принцеса немае бiгати покалюжах але так нецiкаво. Менi подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Вiн ше маленький. Не розмовляе але вчиться. Пренцеси всi з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугiля, на зиму, цiлу гору!!!!!!! Я лазила. І нiчого тiльки шлейф потiм викинули але менi нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приiзжай. Я тибе люблю.
Твоя Евiта.
14.09.07.
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ I
Марiсабель сидiла на пiдвiконнi й палила.
Сигарета в неi була модна, довга, як i ноги в червоних сiтчастих панчохах. Гумки панчох i краечок чорних трусикiв спокусливо визирали з-пiд спiдницi; всi хлопцi, звичайно ж, зирили саме туди. Марiсабель вже тричi посилали додому переодягатися з цiеi спiдницi у щось пристойне, але тепер вона вигадала фiрмовий фокус: приходила до школи в чомусь нудно-картатому до колiн, а пiсля урокiв зачинялася в туалетi – i р-р-раз! Дехто з однокласникiв бiгав пiдглядати, як оте картате спадае iй пiд ноги. Вiдкривачка точно бiгав.
Вiдкривачка також палив, бухикаючи, як застуджений паротяг. Сморiд вiд його самокрутки був якимсь солодкуватим, пiдозрiлим. Про Вiдкривачку патякали багато чого, мабуть, i брехали теж, але всi точно знали, що вiн сидiв. Що вiн старший вiд усiх на два роки, а такий малий через те, що палив ще в дитячому садку. І невiдомо, яку саме гидоту вiн палить.
Дилда кривила довжелезного носа, вкороченого згори окулярами, i демонстративно вiдсовувалася подалi. Тодi знову присовувалася. Бейсик розповiдав стиха, iнколи майже пошепки, i за чотири кроки його вже не було чутно. А Дилда до того ж не мала досвiду, вона все життя просидiла за першою партою. І нiколи не потребувала пiдказок з мiсця.
– Ну?! – видихнув Горобець. Скоса зирнув на трусики Марiсабелi. Було незрозумiло, що його збуджуе бiльше.
– Спокiйно, – Бейсик майстерно витримав паузу. – Тепер звернiмося до правдивих джерел iнформацii. Як повiдомляе поважне iнтернет-видання «Слiдами»…
Вiн був вiдомим приколiстом. Його вухатою головою швендяло повнiсiнько зграй тарганiв, але це зазвичай нiкому не заважало. Маючи бажання, забалакати Бейсик мiг кого завгодно, навiть математичку, а те, що вiн виробляв на уроках лопуха Блiнберга, особливо на лабораторних, одразу ставало загальношкiльними легендами. Наприклад, дослiд з послiдовним з’еднанням по нiжках парт першого ряду i потужним коротким замиканням на вчительському столi поставив саме Бейсик, хоча до директора тягали, як завжди, Вiдкривачку.
– Ну?! – вимогливо перепитала Марiсабель. Струсила попiл на голову Горобцевi.
Бейсик мовчав, вiдверто, на вiдмiну вiд iнших, витрiщаючись iй пiд спiдницю. Марiсабель засовалася i обсмикнула ii. Дилда гигикнула.
– Тепер можна, – кивнув Бейсик, i Дилда, а слiдом за нею й решта голосно зареготали. Марiсабель зробилася густо-червоною – майже як ii панчохи. Їй пасувало.
– Слухай, ти шо?! – Вiдкривачка щиглем послав недопалок подалi, потрапивши Горобцевi в бiк. Сунув на Бейсика: – Я не в’iхав! Або говори, або не жени! Поняв?!
– Традицiйно вражений твоiм лексиконом, – схилив голову Бейсик. – Так от. Інтернет-видання «Слiдами» повiдомляе цiкавi подробицi. Свого часу, надаючи притулок Лiловому полковнику, наша краiна дiяла проти мiжнародних конвенцiй. Що це значить? А це значить, що…
Марiсабель скривилася. Про мiжнароднi конвенцii iй було нецiкаво. Як i бiльшостi присутнiх. Але всi, навiть Вiдкривачка, знали, що поки Бейсик доповзе до цiкавого, доведеться вислухати чимало всiлякоi пурги, i боротися з цим не було нiякоi змоги: якщо перебивати, вiн узагалi нiчого не розповiсть. Марiсабель витягла нову сигарету, i трое або четверо хлопцiв клацнули запальничками. Дилда вiдсунулася. Тодi присунулася знову.
– А значить це дуже дивнi речi. Я б навiть сказав…
– Шухер! – просигналив Лисий вiд схiдцiв.
Всi скочили на ноги i разом обернулися в той бiк. Горобець, що сидiв навпочiпки, пiдвiвся, втрачаючи вигiдну позицiю знизу пiд Марiсабеллю, Вiдкривачка незалежно плюнув пiд ноги, Марiсабель рвучко заховала сигарету за спину, загасила ii об раму i, знову обсмикнувши спiдницю, спустила ноги з пiдвiконня. Бейсик замовк iз фiлософським виглядом. Дилда вдавала, нiби геть випадково опинилася тут, бiля цих людей. Що ii тут i немае.
Тишу порушили кроки, що прудко пiдстрибували сходами. Аж нiяк не вчительськi.
– Вiдбiй, – усмiхнувся Лисий. – Це Стар.
Всi видихнули й заспокоiлися. Вiдкривачка скочив на пiдвiконня. Горобець вивернувся, тулячись ближче до Марiсабелi, яка iз жалем поглядала на майже цiлу сигарету: не припалювати ж знову? – поки Бейсик спритно не висмикнув довгий недопалок з ii пальцiв, для чогось заткнувши його собi за вухо. Дилда зняла окуляри, i ii нiс збiльшився на добрих пiвтора сантиметри. Тодi знову вдягнула.
– Салют, – мовив Стар, з’являючись пiд схiдцями. – Народ, що за понти, пiвгодини вас розшукую! Я ж ясно сказав: у курилцi.
Вiдкривачка презирливо гмикнув. Стар, чистунчик i спортсмен, хорошист i староста класу, взагалi не палив i навiть майже не випивав. А туди ж.
– Ту курилку накрили, – висунувся Горобець. – Ще того тижня. Мимра тепер сама ходить дивитися, а ми тут тусуемось.
– Мiг би й попередити!.. – обурилася Дилда.
Й вiдразу ж примовкла пiд знищувальним, як отрута для комах, поглядом Марiсабелi. Та сперлася п’ятою точкою на пiдвiконня, схрестивши червоно-сiтчатi ноги; Вiдкривачка невимушено обiйняв ii за плечi, i його долоня була скинута звiдтiля так само невимушено, але твердо, швидким i вишуканим рухом. Дилда так не вмiла. Втiм, iй було й не треба.
– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.
Всi подивилися на Бейсика.
Лише Дилда не вiдводила погляду вiд Стара. І побачила, як на його сильнiй засмаглiй шиi стрибнув борлак вiд неконтрольованого ковтка. Бiльше нiхто не помiтив, навiть Марiсабель. Хоча хто ii зна. Вона мала рецептори на всiх опуклих частинах тiла, як полюбляв казати Бейсик.
Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, нiби його все це зовсiм не стосуеться.
– Здаемо по двадцять, – промовив Стар.
– А не жирно? – вiдгукнувся Вiдкривачка.
– Еге-еге! – пiдхопив Горобець. – Може, хай iхня профспiлка здае? До чого тут ми?
Всi зашурхотiли, загомонiли, почали обурюватися. Вiдкривачка припалив нову самокрутку i з розрахунком пустив струмiнь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя. Той скривився, помахав долонею. Фiзiономiя в нього була трохи спантеличена. Марiсабель знову пурхнула на пiдвiконня, грацiозно стусонувши лiктем Вiдкривачку. Поклала ногу на ногу й вiдразу ж помiняла ноги мiсцями. Горобець судомно засопiв; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда вiдвернулася.
– І для чого здаемо? – поцiкавилася Марiсабель. В ii нiжному голосi пролунало щонайменше з десяток сенсiв, один порочнiший за другий. Дилда розвернулася знову.
– На вiнок, – захихотiв Горобець.
Дилда й Марiсабель разом шикнули, а Вiдкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.
Стар знизав тренованими плечима:
– Я, начебто, всiм розповiдав. Гаразд, може хто не знае… По-моему, непогана iдея. В учительськiй кажуть, що Єва бозна-скiльки не була у Зрiзi, тож думаю, буде в тему подарувати iй путiвку на два тижнi, щоб вiдразу пiсля iспитiв. Наш у неi останнiй, я дiзнавався в учительськiй. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервiз чи там що. Кого не запитував, усi згоднi. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…
Вiн обвiв притихлу курилку поглядом з висоти своiх метра дев’яносто трьох, знову непомiтно ковтнув i додав:
– Зрештою, iй сорок. Не щодня таке.
Тиша пiд схiдцями стала щiльною, нiби клуби солодкуватого диму.
Бейсик вiдверто кайфував.
– Якщо я правильно оцiнюю ситуацiю, – нарештi спромiгся вiн, торкнувшись дамськоi сигарети за лапатим вухом, – серед нас е дуж-же малоiнформованi особистостi. Кажу ще раз для цих деяких: як стало вiдомо вчора пiсля обiду…
– Шухер, – повiдомив Лисий.
* * *
– Сiдайте, панi Роверта.
– Анчарова, – автоматично виправила вона.
– Так, звичайно, – без посмiшки погодився спiвробiтник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаiвна. Сiдайте.
Вiн був у цивiльному. Втiм, вiн i справдi був цивiльним: невiйськовий характер деяких спецслужб – одне iз досягнень демократii. Сiрий костюм iз жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, i невиразне кабiнетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловiком вона розмовляла минулого разу – чи з iншим, подiбним?
– Вас запросили, щоб поставити кiлька запитань. Але спочатку приймiть нашi спiвчуття, Єво Миколаiвно.
