скачать книгу бесплатно
Американська трагедiя. Книга 2
Theodore Dreiser
«Американська трагедiя» – це вершина творчостi видатного американського письменника Теодора Драйзера. У романi зображена доля простого американського хлопця, захопленого, обманутого мiфом так званоi «американськоi мрii», тобто iдеi, що «усяк свого щастя коваль», а Америка, як нiяка iнша краiна в свiтi, надае для цього рiвнi можливостi. Письменнику вдалося так талановито зобразити трагедiю Клайда Грiфiтса, що його iсторiя не залишае байдужим i сучасного читача. Головний герой так жадае утвердитися у товариствi багатiiв, що знаходячись на порозi свого щастя, аби позбутися головноi перешкоди – своеi коханки, – зважуеться на ii вбивство, але так i не доводить справу до кiнця, однак все одно його засуджують на смертну кару.
Теодор Драйзер
Американська трагедiя Книга 2
Книга третя
Роздiл I
Округ Катаракi простягаеться вiд околицi селища, вiдомого пiд назвою Бухти Третьоi милi, на п’ятдесят миль на пiвнiч до канадського кордону i вiд Сенашету та Індiйських озер на сходi на тридцять миль завширшки до рiчок Скелястоi i Скарф. Бiльшу частину цього простору становлять безлюднi лiси й озера, але де-не-де розкиданi i сiльця та селища, як-от Кунц, Грасс-Лейк, Пiвнiчний Уоллес, Браун-Лейк; в головному мiстi Брiджбурзi налiчуеться не менш як двi тисячi жителiв з п’ятнадцяти тисяч населення всього округу. На центральнiй площi мiста – будинок суду, старий, але не потворний, прикрашений баштою з великим годинником, а над ним завжди кiлька голубiв; на цю площу виходять чотири головнi вулицi мiстечка.
П’ятниця, дев’яте липня; у примiщеннi суду в своему кабiнетi сидить слiдчий Фред Хейт – рослий, широкоплечий чоловiк iз сивiючою бородою, якою мiг би пишатися старiйшина мормонiв. У нього широке обличчя, величезнi руки та ноги i вiдповiдних розмiрiв постать.
В той час, коли починаеться наша розповiдь, – приблизно о-пiв на третю пiсля полудня, – Хейт лiниво перегортав передплачений ним з бажання дружини каталог магазина, що висилае покупки поштою. Придивляючись до цiн на черевики, куртки, шапки i шапочки для своiх всеiдних п’ятьох дiтлахiв, вiн помiтив зимове пальто для себе – пальто солiдного розмiру, з великим комiром, широким поясом i чималими вражаючими гудзиками – i сумно замислився; при своему бюджетi – три тисячi доларiв на рiк – вiн нiяк не може дозволити собi цiеi зими таку розкiш, тим бiльше, що його дружина Елла вже мало не три роки мрiе про хутряну шубку.
Але якi б не були його мiркування про це, iх перепинив телефонний дзвiнок.
– Так, мiстер Хейт слухае… Це Уоллес Айхем з Бiг-Бi-терну? Так, слухаю вас, Уоллес… потонула молода пара? Добре, зачекайте хвилинку…
І вiн обернувся до спритного юнака, що недавно приступив до державноi дiяльностi на посадi «секретаря слiдчого».
– Записуйте вiдомостi, Ерл, – i потiм у телефон: – Добре, Уоллес, тепер скажiть менi факти – подробицi, так. Тiло жiнки знайдено, а тiло ii чоловiка нi… так… Перекинутий човен бiля пiвденного берега… так. Солом’яний капелюх без пiдкладки… так. Слiди ударiв у неi бiля рота й ока… ii пальто i капелюх у готелi… так… В однiй з кишень пальта лист… кому адресований? Мiсiс Олден, Бiльц, округ Маймiко? Так… А тiло чоловiка ще шукають? Так… Поки що нiяких слiдiв?.. Розумiю… Ну, гаразд.. От що я вам скажу, Уоллес: пальто i капелюх нехай залишаються на мiсцi. Дайте змiркувати… зараз пiв на третю, – я приiду чотиригодинним поiздом. Здаеться, до нього висилають автобус з готелю? Гаразд, я ним i приiду, це точно… Так, Уоллес, запишiть iмена всiх, хто там був, коли знайшли тiло. Що скажете ще? Вiсiмнадцять футiв глибини, не менше? Так… За кочет зачепилась вуаль… так… Коричнева вуаль… Це все?.. Так… Гаразд, накажiть залишити все в тому самому виглядi, як ви знайшли. Я зараз iду. Так. Дякую, Уоллес… до побачення.
М-р Хейт повiльно повiсив трубку, так само повiльно пiдвiвся зi свого широкого, оздобленого пiд горiх крiсла, погладив густу бороду i подивився на Ерла Ньюкома, секретаря (вiн же секретар-друкарка, i клерк, i все що хочете).
– Ви все записали, Ерл?
– Так, сер.
– Тодi берiть пальто й капелюх i iдьмо. Нам треба встигнути на поiзд о третiй десять. Ви зможете в поiздi заповнити кiлька повiсток для виклику свiдкiв. Вiзьмiть з собою на всякий випадок бланкiв п’ятнадцять – двадцять: треба буде записати iмена свiдкiв, яких ми зможемо знайти на мiсцi. Та подзвонiть, будь ласка, мiсiс Хейт i скажiть, що я навряд чи встигну сьогоднi на обiд i навiть на останнiй поiзд. Можливо, ми пробудемо там i до завтра. В таких випадках нiколи не можна знати, як пiдуть справи, – слiд приготуватися до всього.
Хейт пiдiйшов до платяноi шафи в кутку староi вогкоi кiмнати i вийняв звiдти солом’яну панаму. Їi широкi опущенi донизу криси надавали деякого благородства його обличчю з лютими, але, власне, лагiдними витрiшкуватими очима i густющою бородою. Зiбравшись, вiн сказав секретаревi:
– Я на хвилинку зайду до шерифа, Ерл. А вам треба було б подзвонити в «Республiканець» i в «Демократ» i розповiсти iм про цю iсторiю: нехай газети не думають, що ми вiд них щось приховуемо. Зустрiнемось на вокзалi.
І вiн важкою ходою вийшов з кiмнати.
А Ерл Ньюком, високий худорлявий молодик рокiв дев’ятнадцяти, iз скуйовдженою шевелюрою, дуже серйозний, хоч часом i неуважний, зразу ж схопив пачку бланкiв для виклику в суд i, запихаючи iх у кишеню, почав дзвонити по телефону м-с Хейт. Потiм вiн подзвонив у редакцii газет, сповiстив про нещасний випадок на Бiг-Бiтернi i, схопивши свiй солом’яний капелюх з синьою стрiчкою (капелюх був номерiв на два бiльший, нiж треба), побiг униз; бiля розчинених дверей до кабiнету вiдомого в цих краях i дуже енергiйного прокурора Ор-вiла Мейсона вiн зiткнувся iз Зiллою Саундерс, старою дiвою i единою стенографiсткою прокурора. Вона мала йти в канцелярiю аудитора, але, вражена поквапливiстю i заклопотаним виглядом м-ра Ньюкома, звичайно далеко млявiшого, гукнула його:
– Хелло, Ерл! Що сталось? Куди ви так поспiшаете?
– Нещасний випадок. На озерi Бiг-Бiтерн потонули двое. А може, тут i що-небудь гiрше. Мiстер Хейт iде туди, i я з ним. Нам треба встигнути на поiзд о третiй десять.
– Звiдки ви дiзнались? Це хто-небудь iз мiсцевих?
–Ще не знаю, але думаю, що нi. В кишенi у дiвчини був лист, адресований у Бiльц, округ Маймiко, якiйсь мiсiс Олден. Я все розкажу, коли ми повернемось, або подзвоню вам.
– Ах, господи, якщо це злочин, то мiстер Мейсон, напевно, зацiкавиться.
– Ну, звичайно. Я йому подзвоню по телефону або сам мiстер Хейт подзвонить. Якщо ви побачите Бада Паркера або Керел Беднел, скажiть iм, що я виiхав з мiста. І потiм, Зiлла, подзвонiть, будь ласка, моiй матерi i попередьте i ii також. Я боюсь, що сам не встигну.
– Не турбуйтесь, подзвоню.
– Дякую.
І дуже зацiкавлений цiею подiею, що порушила одноманiтне iснування його начальника, вiн, перескакуючи через двое схiдцiв, весело i швидко збiг сходами окружного суду. А мiс Саундерс, знаючи, що ii начальник виiхав в якихось справах, зв’язаних з наступною окружною конференцiею республiканськоi партii, i що в його кабiнетi нi з ким подiлитися новиною, подалась у канцелярiю аудитора: там можна буде всiм присутнiм переказати все, що вона встигла почути про трагедiю на озерi.
Роздiл II
Вiдомостi, зiбранi слiдчим Хейтом i його помiчником, мали дивний i тривожний характер. На другий день пiсля зникнення човна з таким начебто щасливим i симпатичним подружжям туристiв, з iнiцiативи хазяiна готелю почались розшуки – i в Мiсячнiй бухтi, за островом, було знайдено перекинутий човен, капелюх i вуаль. І негайно всi службовцi готелю, провiдники i постояльцi, яких удалось для цього завербувати, почали пiрнати в озеро i обшарювати дно довгими баграми, намагаючись вiдшукати i витягти з води тiла утоплих. Провiдник Сiм Шуп, хазяiн готелю i орендар човнярськоi станцii розповiли, що загибла жiнка була молода i гарна, а ii супутник – вочевидь, досить заможний юнак, i тому подiя викликала у нечисленних мiсцевих жителiв – лiсорубiв i службовцiв готелю – не тiльки iнтерес, а i спiвчуття. До того ж нiхто не розумiв, як у прекрасний безвiтряний день мiг статись такий дивний нещасний випадок.
Але хвилювання ще бiльше посилилось, коли опiвднi, пiсля короткочасних розшукiв, один iз тих, що працювали багром, – Джон Поль, лiсоруб – витяг з води Роберту, зачепивши гаком ii плаття; на обличчi у ней – бiля рота, бiля носа, над правим оком i пiд ним – чiтко проступали слiди ударiв, i всiм присутнiм це зразу здалось пiдозрiлим. Джон Поль, який разом з Джо Райнером, що сидiв на веслах, витяг ii з води, глянувши на неi, скрикнув:
– Ах ти, бiдолашна! Легенька, як пiр’iнка! Не зрозумiю навiть, як це вона могла потонути.
Вiн перегнувся через борт i, пiдхопивши Роберту своiми мiцними руками, втяг ii, мокру i бездиханну, в човен; тимчасом його товаришi подали знак iншим човнярам, i тi швидко припливли.
Вiдкинувши вбiк довге густе каштанове волосся дiвчини, яке було сплутане водою i закривало ii обличчя, Джон додав:
– Оце так диво! Глянь, Джо! Схоже на те, нiби дiвчинку чимсь ударили! Дивись-но!
Незабаром усi лiсоруби i постояльцi готелю, пiдпливши на човнах, почали розглядати синцi на обличчi Робер-ти. І тiльки-но ii тiло повезли на пiвнiч, до човнярськоi станцii, а на озерi вiдновились розшуки тiла ii супутника, почулися здогадки: «Щось тут не гаразд… Синцi… i взагалi… І як це човен мiг перекинутися в такий тихий день?». «Зараз побачимо, чи е там хто-небудь на днi…». А коли тривалi розшуки нi до чого не привели, всi остаточно вирiшили, що трупа чоловiка на днi, мабуть, немае i не було, – страшна, хвилююча думка…
Далi в розмовi мiж провiдником, який привiз Клайда i Роберту зi станцii, i хазяями готелiв на Бiг-Бiтернi i на озерi Грасс було встановлено: 1) що потонула дiвчина залишила свiй чемодан на станцii Ган-Лодж, тодi як Клi-форд Голден узяв чемодан з собою; 2) що була пiдозрiла суперечнiсть мiж записами в готелi на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi: в одному – Карл Грехем, в другому – Клi-форд Голден, хоча, судячи iз зовнiшнього вигляду (в чому пересвiдчились хазяi обох готелiв пiсля ретельного обговорення), це була, безперечно, та сама особа; 3) що названий Клiфорд Голден або Карл Грехем питав у провiдника, який вiз його на Бiг-Бiтерн, чи багато в цей день людей на озерi. Пiсля цього невиразнi пiдозри перейшли в цiлковиту впевненiсть, що тут щось не гаразд. Навряд чи залишались будь-якi сумнiви вiдносно цього.
Коли приiхав слiдчий Хейт, йому негайно дали зрозумiти, що жителi пiвнiчних лiсiв глибоко схвильованi подiею i впевненi в справедливостi своiх пiдозр. Вони гадають, що тiла Клiфорда Голдена або Карла Грехема нiколи i не було на днi озера. І Хейт, оглянувши тiло невiдомоi дiвчини, яке обережно поклали на койку в будиночку при човнярськiй станцii, i побачивши, що потонула – молода i вродлива, був теж дивно схвильований – не тiльки ii зовнiшнiстю, але i всiею атмосферою, насиченою пiдозрами. Бiльше того, повернувшись в контору готелю i прочитавши лист, знайдений у кишенi пальта Роберти, вiн остаточно пройнявся сумними пiдозрами, бо прочитав таке:
«Озеро Грасс, штат Нью-Йорк, 8 липня
Дорога мамусю!
Ми тепер, тут i маемо повiнчатись, але це я пишу тiльки для тебе. Будь ласка, не показуй мiй лист татовi i взагалi нiкому, бо це поки що секрет. Я тобi казала на рiздво, в чому справа, тому ти не турбуйся, нiчого не питай i нiкому не кажи про мене. Можна сказати тiльки, що ти одержала вiд мене лист i знаеш, де я. Не бiйся, все буде добре. Обiймаю тебе, мамусю, i мiцно цiлую в обидвi щоки. Не хвилюйся i постарайся умовити тата, що все гаразд, але тiльки не кажи нiчого нi йому, нi Емiлii, нi Тому, нi Гiфорду, добре? Цiлую тебе багато, багато раз.
Любляча тебе Берта.
P.S. Усе це поки що – секрет i повинно залишатись мiж нами, а трохи згодом, коли це перестане бути таемницею, я напишу тобi i скажу про це».
У верхньому правому куточку аркушика, так само як i на конвертi, був штемпель: «Готель „Озеро Грасс“, штат Нью-Йорк, власник Джек Еванс». Очевидно, лист був написаний уранцi, пiсля того як вони провели нiч у цьому готелi, записавшись пiд iменем м-ра i м-с Грехем.
О, легковажнiсть молодих дiвчат!
З листа було ясно, що цi двое спинились у готелi як чоловiк i жiнка – i проте не були одруженi. М-р Хейт здригнувся, читаючи цей лист, бо i в нього були дочки, i вiн iх гаряче любив. Але тут у нього з’явилась одна думка. В окрузi наближаеться час виборiв; у листопадi мають бути переобранi на наступне трирiччя вся мiсцева влада, включаючи i слiдчого. Крiм того, в цьому ж роцi вiдбудуться вибори окружного суддi (строк його повноважень – шiсть рокiв), а в серпнi, тобто приблизно через пiвтора мiсяця, – окружнi конференцii республiканськоi i демократичноi партiй, i тодi будуть висунутi кандидати на вiдповiднi посади. Однак нi на одну посаду, крiм поста окружного суддi, не мiг поки що сподiватися теперiшнiй прокурор, бо вiн був на посадi прокурора уже два строки пiдряд. Цим вiн завдячував не тiльки своему талантовi провiнцiального полiтичного промовця, а й тому, що мав змогу, як вищий судовий чиновник, робити своiм друзям рiзнi послуги. Але тепер, якщо тiльки йому не пощастить бути висунутим, а потiм i обраним на пост окружного суддi, мае настати кiнець його полiтичнiй кар’ерi. Бiда в тому, що за весь перiод його повноважень не було жодного великого судового процесу, який допомiг би йому вiдзначитись, тобто дав би право сподiватись, що виборцi i надалi визнаватимуть i поважатимуть його. Але тепер…
Подiя на Бiг-Бiтернi, мiркував проникливий слiдчий, цiлком може стати саме такою справою, яка приверне увагу i симпатii населення до цiеi людини – теперiшнього прокурора, його, Хейта, близького i дуже корисного друга. Це благотворно позначиться на його впливi i репутацii, а через це i на всьому списку кандидатiв його партii, отже на наступних виборах усi вони можуть бути обранi. Теперiшнiй прокурор зможе добитися того, що його не тiльки висунуть кандидатом, а й оберуть у листопадi суддею на шiсть рокiв. Траплялись у полiтичних сферах i чуднiшi явища…
І Хейт зразу вирiшив не вiдповiдати нi на якi запитання про знайдений лист, який мiг швидко розкрити таемницю цього злочину, якщо вiн мав мiсце. При теперiшнiй полiтичнiй ситуацii розкриття цього злочину повинно було принести славу i пошану кожному, хто буде причетний до розкриття цiеi таемницi.
Водночас вiн наказав Ерлу Ньюкому i провiдниковi, який привiз Роберту i Клайда на Бiг-Бiтерн, поiхати на станцiю Ган-Лодж i сказати, що залишений там чемодан не можна видавати нiкому, крiм самого Хейта або представника прокурора. Далi вiн уже хотiв дзвонити по телефону в Бiльц, щоб перевiрити, чи проживае в тих мiсцях сiм’я Олден, з дочкою Бертою або Альбертою, але тут (з волi самого провидiння, як йому здалось) його перепинили: двое чоловiкiв i хлопчик – тутешнi мисливцi – в супроводi юрби тих, хто вже знав про трагедiю на озерi, майже вдерлись до нього в кiмнату. У них е надзвичайноi ваги вiдомостi, заявили вони i, раз у раз перебиваючи i поправляючи одне одного, розповiли, що в той день, коли потонула Роберта, годинi о п’ятiй вечора вони вийшли з Бухти Третьоi милi (близько дванадцяти миль на пiвдень вiд Бiг-Бiтерну), маючи полювати поблизу цього озера i ловити тут рибу. І от, одноголосно посвiдчили вони, того ж вечора перед дев’ятою годиною, коли вони пiдходили до пiвденного берега Бiг-Бiтерну, – може, милi за три до нього, – вони зустрiли молодого чоловiка i вирiшили, що це турист, який iде з готелю Бiг-Бiтерн у селище Бухти Третьоi милi. Вiн був дуже добре, чепурно вдягнений, зовсiм не так, як мiсцевi жителi. На головi його був солом’яний капелюх, в руках чемодан, i iх тодi здивувало, чому вiн iде пiшки, та ще в такий незвичайний час: адже вранцi вiн мiг би поiздом доiхати до Бухти Третьоi милi за одну годину. І потiм чому, побачивши iх, вiн так злякався? Вони казали, що, зустрiвшись з ними в лiсi, вiн кинувся вбiк, злякавшись, бiльше того – жахнувшись, неначе хотiв тiкати. Правда, гнiт у лiхтарi, що його нiс один з них, був прикручений, бо свiтив мiсяць, i йшли вони дуже тихо, як люди, що звикли вистежувати всякого лiсного звiра. Але ж цi мiсця зовсiм безпечнi, тут можна зустрiти тiльки таких же чесних громадян, як оце вони, i нiчого було молодому чоловiковi кидатись убiк, немов вiн хотiв сховатися в кущах. А втiм, коли Бад Брюнiнг, хлопчак, який нiс лiхтар, збiльшив у ньому вогонь, прохожий нiби отямився, вiдповiв на iх привiтання i спитав, чи далеко до Бухти Третьоi милi. Вони вiдказали, що приблизно сiм миль, i прохожий пiшов далi, а вони рушили своею дорогою, розмовляючи про чудну зустрiч.
І тепер, коли прикмети цього молодого чоловiка точно збiгалися з тим, як його описував провiдник, що вiз Клай-да з станцii Ган-Лодж, i власники готелiв на Бiг-Бiтернi i на озерi Грасс, стало зовсiм ясно, що це той самий чоловiк, який поiхав на човнi з невiдомою утопленицею.
Ерл Ньюком зразу ж попросив у свого начальника дозволу спитати по телефону у хазяiна единого готелю в Бухтi Третьоi милi, чи там не зупинявся таемничий незнайомець. Виявилось, що нi. Очевидно, нiхто, крiм цих трьох мисливцiв, нiде його не бачив. Вiн немов розтанув у повiтрi, хоч увечерi того ж дня було встановлено, що молодого чоловiка схожоi зовнiшностi, з чемоданом у руцi, але не в солом’яному капелюсi, а в кепцi, на другий ранок пiсля зустрiчi в лiсi бачили в Шейронi: вiн сiв на маленький озерний пароплав «Лебiдь», що курсуе мiж Бухтою Третьоi милi i Шейроном. Але далi його слiд було загублено. Нiхто в Шейронi досi не мiг пригадати, приiхав чи виiхав такий чоловiк. Навiть сам капiтан – це вiн пiзнiше засвiдчив – не помiтив, як висадився цей пасажир: на пароплавi в той день було п’ятнадцять пасажирiв, i капiтан не мiг як слiд пригадати жодного з них.
Однак усi жителi Бiг-Бiтерну поступово прийшли до твердого переконання, що, хто б не був цей суб’ект, вiн – запеклий, холоднокровний лиходiй! І всi з подвоеною, потроеною силою бажали, щоб вiн був спiйманий i арештований. Негiдник! Убивця! І негайно скрiзь з вуст до вуст, телефоном, телеграфом, аж до мiсцевих газет, як-от «Аргус» i «Тайме Юнiон» в Олбенi або «Стар» у Лiкурзi, поширилась звiстка про хвилюючу трагедiю на озерi; при цьому натякали, що тут, можливо, криеться страшний злочин.
Роздiл III
Виконавши свiй службовий обов’язок i повертаючись додому, слiдчий Хейт обдумував, що робити тепер. Як мае вiн дiяти далi в цiй сумнiй справi? Перед вiд’iздом вiн ще раз пiшов глянути на Роберту i був глибоко, щиро схвильований: вона здавалась такою юною, невинною i гарненькою. Вологi важкi складки простенького синього плаття iз саржi облягали ii тiло; маленькi руки були складенi на грудях, золотисто-каштанове волосся, ще не просохле пiсля двадцяти чотирьох годин перебування у водi, чимсь наводило на думку про колишню жвавiсть i палкiсть, – i все це, здавалось, говорило про лагiдну чарiвнiсть, безмежно далеку вiд злочину.
Але в цiй, безсумнiвно дуже печальнiй справi, була i ще одна сторона, яка стосуеться особисто його, слiдчого. Чи повинен вiн поiхати в Бiльц до м-с Олден, якiй адресовано лист, повiдомити iй жахливу звiстку про смерть ii дочки i при цьому розпитати, хто був супутник загиблоi i де вiн перебувае? Чи, може, йому слiд спершу з’явитись у Брiджбург до прокурора Мейсона i розповiсти йому всi подробицi подii, з тим, щоб цей джентльмен узяв на себе сумний обов’язок завдати тяжкого удару напевне поважнiй сiм’i? Тут треба було врахувати полiтичну ситуацiю. І хоч слiдчий мiг дiяти самостiйно i вiдзначитись на цiй справi, треба було взяти до уваги загальне становище партii: сильна людина, безумовно, повинна стати на чолi партiйного списку i змiцнити позицii партii на осiннiх виборах, – трагедiя на озерi – блискуча можливiсть для цього. Значить, другий варiант найправильнiший: для приятеля Хейта, прокурора, це – слушна нагода! З такими думками Хейт приiхав у Брiджбург i урочисто з’явився в кабiнет прокурора Орвiла Мейсона, який вмить насторожився, вiдчувши з поведiнки слiдчого, що сталось дещо важливе.
Мейсон був невисокий на зрiст чоловiк, кремезний i фiзично дуже сильний, але замолоду вiн, на нещастя, випадково зламав собi нiс, i це дуже зiпсувало його приемне i навiть гарне обличчя, надавши йому похмурого, майже зловiсного вигляду. Але Мейсон був людиною зовсiм не похмурою, а скорiше чутливою i романтичною. Змалку вiн зазнав злиднiв та приниження i тому пiзнiше, у щасливiшi роки, дивився на людей, до яких життя було поблажливiше, як на улюбленцiв долi. Його мати, вдова бiдного фермера, ледве зводила кiнцi з кiнцями, i в дванадцять рокiв вiн вiдмовився мало не вiд усiх дитячих iгор та втiх, щоб допомагати iй. А в чотирнадцять рокiв, катаючись на ковзанах, вiн упав i так розбив нiс, що це назавжди спотворило його. Тому вiн завжди зазнавав поразки в суперництвi юнакiв за дiвчат: iх увага, якоi вiн так прагнув, припадала iншим – i поступово вiн став надзвичайно вразливий до своеi потворностi. Справа закiнчилася тим, що фрейдисти називають звичайно психосексуальною травмою.
Однак у сiмнадцять рокiв вiн зумiв завоювати симпатiю видавця брiджбурзькоi газети «Республiканець» i став ii постiйним хронiкером. Пiзнiше його кореспонденцii в окрузi Катаракi друкувались уже в таких газетах, як «Таймс Юнiон» в Олбенi i «Стар» в Утiцi, а приблизно в дев’ятнадцять рокiв вiн дiстав змогу вивчати юриспруденцiю в конторi колишнього брiджбурзького суддi Девiса Рiчофера. Ще через кiлька рокiв вiн набув права займатись адвокатською практикою; вiн завоював симпатii деяких мiсцевих полiтикiв та комерсантiв, i вони подбали про те, щоб провести його в нижню палату законодавчих зборiв штату; там вiн засiдав шiсть рокiв пiдряд i своею скромною, але далекоглядною i честолюбною готовiстю дiяти, як накажуть, добився прихильностi столичних верховодiв, зберiгши при цьому i симпатii своiх покровителiв у рiдному мiстi. Вiн мав i деяке ораторське обдаровання i пiсля повернення в Брiджбург дiстав спочатку посаду помiчника прокурора, потiм, через чотири роки, був обраний аудитором i, нарештi, на два чотирирiччя пiдряд – прокурором. Здобувши таке високе становище в суспiльствi, вiн змiг одружитися з дочкою мiсцевого аптекаря, людини з достатками, i став батьком двох дiтей.
Про подiю на озерi Бiг-Бiтерн Мейсон уже чув вiд мiс Саундерс усе, про що вона дiзналась сама, i, як i слiдчий Хейт, зразу збагнув, що шум, який напевне знiметься навколо цього злочину, буде йому дуже на руку. Це дасть можливiсть змiцнити його хиткий полiтичний престиж i навiть розв’яже, мабуть, проблему всього його майбутнього. В усякому разi вiн був надзвичайно зацiкавлений. Тепер, побачивши Хейта, вiн не приховав свого величезного iнтересу до цiеi справи.
– Ну, як дiла, Хейт?
– Так от, Орвiл, я щойно з Бiг-Бiтерну. Менi здаеться, я знайшов для вас справу, на яку вам доведеться згаяти трохи часу.
Великi опуклi очi Хейта говорили далеко бiльше, нiж цей вступ, що нi до чого не зобов’язував.
– Ви маете на увазi нещасний випадок на озерi?
– Так, сер, саме його.
– У вас е пiдстави думати, що тут щось не гаразд?
– Бачите, Орвiл, у мене немае нiяких сумнiвiв стосовно того, що це вбивство. – Насупленi очi Хейта похмуро блиснули. – Звичайно, обережнiсть насамперед, i це все поки що мiж нами. Правда, я ще не цiлком певен, що тiло молодого чоловiка не знайдеться на днi озера. Але все це, на мою думку, дуже пiдозрiло, Орвiл. Не менш як п’ятнадцять чоловiк учора i сьогоднi цiлий день обшукували баграми пiвденну частину озера. Я звелiв кiльком хлопцям вимiряти глибину в рiзних мiсцях – нiде немае бiльш як двадцять п’ять футiв. І досi – нiяких слiдiв чоловiка. А ii витягли вчора, близько першоi години дня, i не дуже довго шукали. І надзвичайно красива дiвчина, Орвiл, зовсiм молоденька, рокiв вiсiмнадцять – двадцять, не бiльше. Але тут е кiлька дуже сумнiвних моментiв, от чому я i думаю, що трупа ii супутника там немае. Правду кажучи, я ще не бачив випадку, що так скидався б на диявольський злочин.
Сказавши це, вiн почав шукати в правiй кишенi свого досить-таки поношеного i бахматого пiджака i, нарештi, витяг звiдти лист Роберти; подавши його друговi, вiн присунув стiлець i сiв; тимчасом прокурор взявся читати.
– Так, усе це мае досить пiдозрiлий вигляд, – сказав Мейсон, дочитавши лист. – І ви кажете, його досi не знайшли… Ну, а цю жiнку ви вже бачили? Що вона знае про цю справу?
– Нi, Орвiл, я ii не бачив, – повiльно i замислено вiдповiв Хейт, – i скажу вам чому. Я ще вчора вирiшив, що краще менi спершу поговорити з вами, а потiм уже щось робити. Ви самi знаете, яка у нас тепер полiтична ситуацiя. Така справа, якщо ii правильно повести, може неабияк вплинути цiеi осенi на громадську думку. Я, звичайно, не гадаю, що ми повиннi домiшувати полiтику до такого злочину, а все-таки чому б нам не вести цю справу так, щоб ii поставили нам в заслугу? От я i вирiшив спочатку поговорити з вами. Звичайно, якщо хочете, я поiду туди. Але тiльки, по-моему, краще б ви поiхали самi i з’ясували, хто цей хлопець i що вiн собою являе. Ви самi знаете, що може означати така справа з полiтичного погляду, якщо тiльки ми доведемо ii до кiнця. А я знаю, ви можете це зробити, Орвiл.
– Дякую, Фред, дякую, – урочисто вiдповiв Мейсон, постукуючи листом по столу i скоса поглядаючи на свого друга. – Дуже вам вдячний за добру думку про мене. Гадаю, що ви обрали найвiрнiший шлях. А ви впевненi, що нiхто, крiм вас, не бачив цього листа?
– Тiльки конверт. Та i його бачив один лише мiстер Хаббард, хазяiн готелю. Вiн менi сказав, що знайшов лист у кишенi ii пальта i, щоб лист не зник або не був розпечатаний до мого приiзду, забрав його до себе. Хаббард каже, нiби зразу вiдчув щось погане, як тiльки дiзнався про нещастя. З його слiв виходить, що молодий чоловiк дуже нервувався i поводився якось дивно.
– Дуже добре, Фред. І поки що нiкому бiльше нiчого не кажiть про цю справу згода? Я зразу ж iду туди. Але, може, ви ще довiдались про що-небудь?
М-р Мейсон був тепер дуже збуджений i сповнений енергii, раз у раз ставив запитання i навiть зi своiм старим другом почав говорити владним тоном.
– Так, довiдався чимало, – глибокодумно i поважно вiдповiв слiдчий. – На обличчi дiвчини е пiдозрiлi синцi i садна, Орвiл: пiд правим оком i над лiвою скронею, i ще на губi та на носi; начебто бiдолашну чимсь ударили – каменем або палицею, або, може, одним з весел; вони там плавали неподалеку. На вигляд вона ще зовсiм дитина, така маленька, i знаете, Орвiл, дуже гарненька дiвчина… але поводилась не так, як годиться. Зараз я вам поясню. – Тут слiдчий замовк, витяг iз кишенi величезний носовичок i шумно висякався, а потiм ретельно розправив бороду. – Там не було у мене часу розшукати лiкаря, i, крiм того, я постараюсь органiзувати тут у понедiлок розтин i слiдство. Я вже розпорядився: брати Луц сьогоднi перевезуть ii сюди. Але найбiльш пiдозрiлi свiдчення двох мисливцiв i хлопчака, якi живуть у Бухтi Третьоi милi: вони йшли в четвер увечерi на Бiг-Бiтерн полювати i ловити рибу. Я звелiв Ерлу записати iх iмена, заповнити повiстки i викликати iх у понедiлок для допиту.
І слiдчий докладно переказав свiдчення цих людей про iх випадкову зустрiч з Клайдом.
– Так, так! – раз по раз вигукував, прокурор, глибоко зацiкавлений.
– І ще одно, Орвiл, – провадив далi слiдчий. – Я доручив Ерлу довiдатись телефоном в Бухтi Третьоi милi – у хазяiна готелю, поштмейстера i тамтешнього начальника полiцii, але того юнака начебто бачив тiльки один чоловiк. Це капiтан пароплава, що ходить мiж Бухтою Третьоi милi i Шейроном, – капiтан Мунi, ви, напевне, його знаете. Я звелiв Ерлу викликати i його. Як вiн каже, в п’ятницю вранцi, приблизно о-пiв на дев’яту, саме тодi, коли його «Лебiдь» вирушав у перший рейс до Шейрона, цей самий молодий чоловiк або хтось дуже схожий, як видно з опису, сiв на пароплав i взяв квиток до Шейрона. Вiн був з чемоданом i в кепцi, а коли тi трое зустрiли його в лiсi, на ньому був солом’яний капелюх. Капiтан каже, що це дуже красивий хлопець. Стрункий, гарно вдягнений, на вигляд – вiн належить до вищого товариства. Тримався окремо вiд усiх.
– Так, так, – зауважив Мейсон.
– Я доручив Ерлу подзвонити в Шейрон, розпитати кого тiльки можна, чи не бачили там такого приiжджого. Правда, там його, очевидно, нiхто не пригадав, – принаймнi до вчорашнього вечора, коли я виiздив, вiдомостей не було. Але я розпорядився, щоб Ерл телеграфом повiдомив його прикмети в усi тутешнi готелi, дачнi мiсцевостi i на залiзничнi станцii, тож якщо вiн де-небудь у цих краях, його швидко розшукають. Я вважав, що ви схвалите моi дii. А тепер, коли ви дасте менi ордер, я доставлю вам той чемодан зi станцii Ган-Лодж. У ньому можуть бути такi речi, про якi нам слiд знати. Я сам по нього поiду. І потiм я б хотiв сьогоднi ж побувати на озерi Грасс, у Бухтi Третьоi милi i в Шейронi, якщо встигну. Подивлюсь, що там ще можна виявити. Але боюсь, Орвiл, що тут таки убивство. Подумайте, вiн привiз ii спершу в готель на озеро Грасс, а потiм на Бiг-Бiтерн i записався пiд рiзними iменами! Їi чемодан залишив на станцii, а свiй узяв з собою! – Тут Хейт значуще похитав головою. – Ви ж розумiете, Орвiл, поряднi люди так не роблять. Одного не збагну, як ii батьки дозволили iй поiхати з цим чоловiком, не дiзнавшись спершу, що вiн собою являе.
– Це правда, – тактовно погодився Мейсон.
З пекучою цiкавiстю вiн думав про те, що поведiнка цiеi дiвчини, як видно, була зовсiм не бездоганна. Незаконне спiвжиття! І звичайно, з якимсь багатим молодим городянином, десь з пiвдня. Якоi популярностi, якого становища може досягти вiн, Мейсон, у зв’язку з цiею справою! Вiн рвучко пiдвiвся, вiдчуваючи приплив енергii. Хоч би тiльки йому спiймати цього осоружного злочинця! Таке жорстоке вбивство, звичайно, викличе вибух обурення. А тут серпнева конференцiя, висування кандидатiв! І осiннi вибори!
– Нехай мене повiсять! – вигукнув вiн; присутнiсть Хейта, людини вiруючоi i статечноi, змусила його утриматись вiд мiцнiшого вислову. – Ми напевне напали на слiд чогось дуже серйозного, Фред. Я просто впевнений у цьому. На мою думку, тут погана iсторiя – мерзенний злочин. Насамперед, я гадаю, треба зв’язатися телефоном з Бiльцем i дiзнатись, чи е там сiм’я Олден i де саме вони живуть. Автомобiлем навпростець до Бiльца якихось миль п’ятдесят або i менше. Правда, дорога препогана, – додав вiн. – Бiдна жiнка! Я просто боюся зустрiчi з нею. Звичайно, це буде дуже тяжко…
Вiн покликав Зiллу i попросив перевiрити, чи живе в околицях Бiльца Тайтус Олден i як його знайти. Потiм додав:
– Але спочатку викличте сюди Бертона (Бертон Берлей, його помiчник, виiхав з мiста на суботу i недiлю). Вiн буде вам корисний, Фред, якщо доведеться вiддати будь-яке розпорядження тощо, а я поiду до цiеi бiдолашноi жiнки. І буду вам дуже вдячний, якщо ви пошлете Ерла по чемодан. А я привезу сюди батька дiвчини, щоб встановити ii особу. Але тiльки, поки я не повернусь, нiкому нi слова – нi про лист, нi про те, що я поiхав у Бiльц, розумiете? – Вiн потиснув руку приятелевi. – А зараз, – провадив вiн далi трохи пишномовно, вже радiючи наперед зi своеi ролi у великих подiях, – я мушу подякувати вам, Фред. Я вам дуже вдячний i нiколи цього не забуду, повiрте. – Вiн подивився старому друговi просто у вiчi. – Все це може для нас обернутися краще, нiж ми думаемо. Менi здаеться, це найбiльша, найсерйознiша справа за весь час моеi служби, i якщо ми зумiемо швидко та успiшно розiбратися в нiй до осiннiх виборiв, це все нам стане дуже в нагодi, як на вашу думку?
– Вiрно, Орвiл, цiлком вiрно, – погодився Хейт. – Я вже говорив вам, що, по-моему, не слiд домiшувати полiтику до таких справ, та коли вже це само собою виходить… – i вiн, замислившись, замовк.
– А поки що, – провадив далi прокурор, – доручiть Ерлу зробити кiлька знiмкiв: нехай точно зафiксуе, де знайшли човен, весла, капелюх i в якому мiсцi знайдено потонулу дiвчину. І викличте якнайбiльше свiдкiв. Я договорюся з аудитором, щоб вам повернули всi витраченi вами грошi. А завтра або в понедiлок я буду тут i сам вiзьмусь за справу.
Вiн потиснув руку Хейта i поплескав його по плечу. А Хейт, дуже потiшений його увагою i сподiваючись на майбутне, надiв свiй величезний солом’яний капелюх, застебнув широченне пальто i повернувся в канцелярiю, щоб викликати мiжмiським телефоном вiрного Ерла, дати йому iнструкцii i сповiстити, що i сам вiн, Хейт, знову виiде на мiсце злочину.
Роздiл IV
Орвiл Мейсон зразу пройнявся спiвчуттям до Олде-нiв, бо з першого ж погляду зрозумiв: цiй сiм’i, мабуть, як i йому, доводилось зазнавати злигоднiв, принижень i зневаг. В суботу, близько четвертоi години дня, приiхавши на своему службовому автомобiлi iз Брiджбурга, вiн побачив перед собою старий, жалюгiдний i ветхий будиночок бiля пiднiжжя пагорба, у дверях хлiва – самого Тайтуса Олдена в сорочцi з короткими рукавами i в комбiнезонi; його обличчя, постать, весь вигляд говорили, що це – невдаха, який добре знае, що всi його зусилля марнi. І тепер Мейсон пошкодував, що не подзвонив по телефону перед вiд’iздом iз Брiджбурга: вiн зрозумiв, що для такоi людини звiстка про смерть дочки буде страшним ударом. Тимчасом Тайтус, побачивши Мейсона, який iшов до нього, подумав, що це приiжджий хоче розпитати про дорогу, i ввiчливо пiдiйшов до нього.
– Ви мiстер Тайтус Олден?
– Так, сер, це я.
– Мiстер Олден, мое прiзвище Мейсон, я з Брiджбур-га, прокурор округу Катаракi.
– Так, сер, – вiдповiв Тайтус, не розумiючи, навiщо вiн потрiбен прокуроровi, та ще з такого далекого округу.
А Мейсон дивився на Тайтуса, не знаючи, з чого почати. Трагiчна звiстка, яку вiн привiз, буде, мабуть, убивча для цього явно кволого, немiчного чоловiка. Вони стояли пiд однiею з високих темних ялин, що росли перед будинком. Вiтер пошепки повторював в ii хвоi свою пiсню, стару, як свiт.
– Мiстер Олден, – почав Мейсон з незвичайною для нього серйознiстю та лагiднiстю. – У вас е дочка на iм’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсiм точно знаю ii iм’я.
– Роберта, – поправив Тайтус Олден, внутрiшньо здригнувшись вiд передчуття чогось недоброго.
І Мейсон, побоюючись, що потiм цей чоловiк буде не в силах розповiсти йому до ладу все, що вiн хотiв знати, квапливо спитав:
– До речi, ви не знаете часом тут молодого чоловiка на iм’я Клiфорд Голден?
– Скiльки я пам’ятаю, нiколи не чув про такого, – повiльно вiдповiв Тайтус.
