скачать книгу бесплатно
Американська трагедiя. Книга 1
Theodore Dreiser
«Американська трагедiя» – це вершина творчостi видатного американського письменника Теодора Драйзера. У романi зображена доля простого американського хлопця, захопленого, обманутого мiфом так званоi «американськоi мрii», тобто iдеi, що «усяк свого щастя коваль», а Америка, як нiяка iнша краiна в свiтi, надае для цього рiвнi можливостi. Письменнику вдалося так талановито зобразити трагедiю Клайда Грiфiтса, що його iсторiя не залишае байдужим i сучасного читача. Головний герой так жадае утвердитися у товариствi багатiiв, що знаходячись на порозi свого щастя, аби позбутися головноi перешкоди – своеi коханки, – зважуеться на ii вбивство, але так i не доводить справу до кiнця, однак все одно його засуджують на смертну кару.
Теодор Драйзер
Американська трагедiя Книга 1
Книга перша
Роздiл I
Лiтнiй вечiр, присмерк.
Торговий центр американського мiста, де не менш як чотириста тисяч жителiв, високi будинки, стiни… Коли-небудь, можливо, стане здаватися неймовiрним, що iснували такi мiста.
І на широкiй вулицi, тепер майже затихлiй, група, шестеро: чоловiк рокiв п’ятдесяти, куценький, товстий, з буйною гривою волосся, що вибиваеться з-пiд круглого чорного фетрового капелюха, – надто непоказна особа; на ременi, перекинутому через плече, невеличкий органчик, якими звичайно користуються вуличнi проповiдники й спiваки. З ним жiнка, рокiв на п’ять молодша за нього, не така огрядна, але кремезна, одягнена дуже просто, з невродливим, проте не потворним обличчям; вона веде за руку хлопчика рокiв семи i несе бiблiю та книжечки псалмiв. Слiдом за ними, трохи вiддалiк, iдуть дiвчинка рокiв п’ятнадцяти, хлопчик дванадцяти i ще дiвчинка, рокiв дев’яти; всi вони слухняно, але, здаеться, без особливого бажання йдуть за старшими.
Спека, але повiтря навiвае приемну знемогу.
Велику вулицю, якою вони йшли, пiд прямим кутом перетинала iнша, подiбна до ущелини; нею рухався в рiзнi боки натовп, машини й трамваi, якi безперервно дзвонили, прокладаючи собi дорогу в навальному потоцi вуличного руху. Маленька група здавалася, проте, байдужою до всього i тiльки намагалася втриматись серед зустрiчних потокiв машин i людей, щоб вони не заплеснули Тi.
Дiйшовши до рогу, де шлях iм перетинала друга вулиця, – вiрнiш, просто вузький прохiд мiж двома рядами високих будинкiв, що не мав у цей час жодних ознак життя, – чоловiк поста-вив органчик на землю, а жiнка негайно вiдкрила його, пiдняла пюпiтр i розгорнула широку тонку книгу псалмiв. Потiм, передавши бiблiю чоловiковi, стала поруч нього, а старший хлопчик поставив перед органчиком маленький складаний стiлець. Чоловiк – це був батько родини – оглянувся довкола з удаваною впевненiстю i проголосив, нiби зовсiм не турбуючись тим, чи е в нього слухачi:
– Спочатку ми проспiваемо хвалебний гiмн, i кожен, хто бажае прославити господа, може приеднатись до нас. Грай нам, будь ласка, Естер.
Старша дiвчинка, струнка, хоч i з рисами ще не зовсiм дорослоi, досi намагалася триматись якнайбiльш байдуже й окремо вiд iнших; тепер вона сiла на складаний стiлець i почала крутити ручку органчика та гортати книгу псалмiв, поки мати не сказала:
– Я думаю, ми почнемо з двадцять сьомого псалма: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».
Тимчасом люди рiзних професiй i рiзного стану, iдучи додому i помiтивши групу з органчиком, нерiшуче уповiльнювали крок i скоса оглядали ii, спинялися, щоб довiдатися, що тут робиться. З цiеi нерiшучостi, витлумаченоi як увага, чоловiк бiля органчика негайно скористався й проголосив, нiби публiка спецiально зiбралася тут послухати його:
– Проспiваймо ж усi разом: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».
Дiвчинка почала награвати на органчику мелодiю, видобуваючи слабкi, але правильнi звуки, i заспiвала; ii високе сопрано злилося з сопрано матерi й дуже непевним баритоном батька. Менша дiвчинка й хлопчик, узявши по книжцi з купки на органi, тихенько попискували слiдом за старшими. Вони спiвали, а безликий i байдужий вуличний натовп дивився на них, приваблений дивним виглядом цiеi непоказноi родини, що пiднесла голос проти загального скептицизму й iндиферентностi. В декого прокидалось зацiкавлення i спiвчуття до невеличкоi покiрноi постатi дiвчинки бiля органа, в iнших – до непрактичного й жалюгiдного вигляду батька, чиi блiдо-голубi очi i млява постать у дешевому костюмi свiдчили про його безталання. З усiеi групи тiльки мати мала ту силу й рiшучiсть, що – якi б не були вони слiпi й хибно спрямованi – сприяють якщо не успiховi в життi, то самозбереженню. В нiй, бiльш нiж у будь-кому з iнших у групi, видно було переконанiсть, яка хоч i не походила вiд достатньоi культурностi, а проте викликала повагу. Коли б ви бачили, як вона стояла, опустивши руку з книгою псалмiв i спрямувавши погляд у простiр, ви сказали б: «Так, ось хто попри всi своi недолiки без сумнiву прагне робити тiльки те, в що вiрить».
Хлопчик, втупивши долi очi, неспокiйно переступав з ноги на ногу й пiдспiвував не дуже старанно. Високий, але ще незмiцнiлий, з виразним обличчям, бiлою шкiрою i темним волоссям, вiн здавався найбiльш спостережливим i, безперечно, найвраз-ливiшим у цiй родинi; було зрозумiло, що вiн невдоволений своiм становищем i навiть страждае вiд нього. Його бiльше вабило в життi язичеське, нiж релiгiйне, хоч вiн i не цiлком усвiдомлював це. Безпомилково про нього можна було сказати тепер тiльки одно: вiн не вiдчував покликання до того, що його примушували робити. Вiн був надто юний, душа його – надто чуйна до всякого прояву краси й радостi, таких чужих абстрактнiй i невиразнiй романтицi, що опанувала душi його батька та матерi.
І справдi, матерiальне й духовне життя родини, членом якоi вiн був, не переконувало його в силi i реальностi того, в що, мабуть, так гаряче вiрили i що проповiдували його мати та батько. Навпаки, iх постiйно непокоiли всiлякi турботи, i насамперед матерiальнi. Батько завжди читав бiблiю i виступав з проповiдями в рiзних мiсцях, i головним чином у «мiсii», недалеко звiдси, – вiн керував нею разом з матiр’ю. Одночасно, скiльки розумiв хлопчик, вони збирали грошi вiд рiзних дiлових людей, що цiкавились мiсiонерською роботою чи були схильнi до благодiйностi i, певно, схвалювали батькову дiяльнiсть. І все-таки родинi було скрутно: завжди вони поганенько одягненi, позбавленi багатьох вигод i втiх, доступних iншим людям. А батько i мати постiйно прославляли любов, милосердя й опiкування бога про них i про всiх людей. Тут явно щось не так. Хлопчик не мiг зрозумiти це до кiнця, але все-таки не мiг не поважати матiр; вiн вiдчував внутрiшню силу й серйознiсть цiеi жiнки, так само як i ii нiжнiсть. Незважаючи на важку роботу в мiсii i на пiклування про сiм’ю, вона вмiла бути веселою чи принаймнi не втрачала бадьоростi; вона часто вигукувала з глибоким переконанням: «Господь подбае про нас» або: «Господь покаже нам путь», – особливо в такий час, коли нестатки родини надто давалися взнаки. І проте, як могли добре бачити i вiн, i iншi дiти, бог не вказував iм жодного виходу, навiть тодi, коли його благодiйне втручання в справи родини було аж надто потрiбне.
Цього вечора, тиняючись великою вулицею разом з сестрами й братиком, хлопчик палко бажав, щоб усе це закiнчилося раз i назавжди чи принаймнi щоб йому самому не доводилось брати в цьому участь. Іншi хлопчики не займались такими речами, i до того ж у цьому було щось жалюгiдне i навiть принизливе. Не раз, ще до того, як його почали отак водити вулицями, iншi хлопчики дражнили його й смiялися з його батька за те, що той завжди привселюдно розпросторiкувався про свою вiру й переконання. Батько кожну розмову починав iз слiв: «Хвала господу», i всi хлопчаки з сусiднiх будинкiв, де вони жили, коли йому було сiм рокiв, вигукували, побачивши батька:
– А ось iде старий «хвала господу» Грiфiтс!
Або гукали вслiд хлопчиковi:
– Онде в того сестра грае на органчику! А ще на чому вона грае?
І нащо тiльки батько торочить скрiзь свое «хвала господу»! Іншi так не роблять.
В ньому, як i в тих дiтях, що дражнили його, промовляло споконвiчне людське прагнення до цiлковитоi подiбностi, до стандарту. Але його батько й мати не такi, як усi; вони завжди надто багато захоплювались релiгiею, а тепер, нарештi, зробили ii своiм ремеслом.
Цього вечора, на великiй вулицi з високими будинками, – гомiнливiй, люднiй, сповненiй руху, – вiн iз соромом вiдчував, що його вихопили з нормального життя i поставили на посмiховище. Розкiшнi автомобiлi мчали повз них, люди, гуляючи, поспiшали до своiх розваг чи занять, про якi вiн мiг лише невиразно догадуватися, веселi молодi пари проходили, смiючись i жартуючи, малята витрiщали очi на нього, – i все хвилювало його вiдчуттям чогось iншого, кращого, красивiшого, нiж його життя, чи, вiрнiше, життя його сiм’i.
В гулящому й хиткому вуличному натовпi, який безперервно переливався й змiнювався бiля них, дехто, здавалося, почував, що вiдносно цих дiтей припущена психологiчна помилка: деякi штовхали один одного лiктем, досвiдченiшi й байдужi пiдсмикували брову i зневажливо всмiхались, а бiльш чуйнi й навченi досвiдом говорили, що присутнiсть дiтей тут зайва.
– Я бачу тут цих людей майже щовечора – двiчi або тричi на тиждень щонайменше. – Це говорить молодий клерк. Вiн щойно зустрiвся з своею подругою i веде ii до ресторану. – Мабуть, якесь шарлатанство у виглядi релiгii, – додае вiн.
– Старшому хлопчаковi не до смаку це. Видно, вiн почувае себе не на своему мiсцi. Не гаразд такого хлопчиська виставляти на люди, коли вiн того не хоче. Адже вiн нiчого не тямить у цих справах, – каже гулящий бродяга рокiв пiд сорок, один з постiйних вiдвiдувачiв торгового центра, звертаючись до добродушного з обличчя чоловiка, що спинився поруч.
– Еге, я теж так думаю, – погоджуеться той, зацiкавлений оригiнальним обличчям хлопчика. Нiяковiсть i замiшання були помiтнi на цьому обличчi, коли хлопчик пiдводив голову; не важко було зрозумiти, що марно й жорстоко примушувати iстоту з ще неусталеною вдачею, нездатну збагнути психологiчний релiгiйний сенс того, що вiдбуваеться, до участi в подiбних прилюдних виступах, бiльш пiдхожих для людей дозрiлих i вдумливих.
І все ж таки йому доводилось пiдкорятися.
Двое молодших дiтей – дiвчинка й хлопчик – були надто малi, щоб по-справжньому розумiти те, що оточувало iх, i iм було байдуже. А старшiй дiвчинцi бiля органчика, мабуть, навiть подобалась увага глядачiв i iх слова про ii зовнiшнiсть i спiв, бо не тiльки стороннi люди, але навiть батько й мати не раз запевняли, що в неi чудовий, милий голосок, хоч це було не зовсiм вiрно. Голос був не такий уже хороший, але батьки дiвчинки погано розумiлися на музицi. Дiвчинка була слабенька, худенька, нiчим особливо не вiдзначалася, – в нiй не помiтно було й ознак духовноi сили чи глибини. Недивно, що спiв був для неi единою можливiстю хоч трохи визначитися i звернути на себе увагу.
А батьки вирiшили твердо сприяти, як тiльки можна, духовному очищенню суспiльства, i коли перший псалом був закiнчений, батько почав розводитись про ту радiсть, яка сходить на грiшникiв, що звiльняються вiд тяжких мук совiстi з волi господа, завдячуючи його милосердю й любовi Христовiй.
Клайд, старший хлопчик, i двое молодших дiтей дивилися в землю i лише iнколи поглядали на батька; може бути, спадало iм на думку, що все, про що вiн говорить, i правильно, i важливе, але все ж таки не таке значне й привабливе, як багато iнших речей у життi. Вони вже наслухалися всього цього, i iх юний i палкий розум чекав вiд життя бiльшого, анiж оцi проповiдi на вулицях i в мiсii.
Зрештою, пiсля другого псалма i пiсля невеликоi промови, яку м-с Грiфiтс використала, щоб згадати про керовану ними мiсiю, яка мiстилася на найближчiй вулицi, i про iх служiння Христовим заповiтам, публiка була вщасливлена третiм псалмом i надiлена брошурками про спасенну працю мiсii, а Ейса Грiфiтс, глава сiм’i, зiбрав деякi добровiльнi пожертвування. Органчик закрили, складаний стiлець склали i дали Клайдовi, бiблiю й книжечки псалмiв зiбрала м-с Грiфiтс, i коли органчик був перекинутий на ременi через плече Грiфiтса-старшого, сiм’я рушила в напрямi до мiсii.
Весь цей час Клайд говорив собi, що бiльше вiн не хоче займатися цим, що вiн i його рiднi смiшнi i не схожi на iнших людей; «вуличнi паяци», сказав би вiн, коли б мiг з усiею повнотою висловити свою досаду на вимушену участь у цих виступах; вiн докладе всiх зусиль, щоб не брати бiльше участi в них. Нащо вони тягають його за собою? Таке життя не для нього. Іншим хлопчикам не доводиться займатися подiбними речами. Бiльш рiшуче, нiж будь-коли, вiн думав про бунт, який допомiг би йому позбутися всього цього.
Нехай старша сестра ходить по вулицях з органом, – iй це подобаеться. Молодша сестричка й братик надто малi, iм однаково. Але вiн…
– Здаеться, сьогоднi ввечерi публiка була уважнiша, нiж завжди, – зауважив Грiфiтс, iдучи поряд з дружиною. Чарiвнiсть лiтнього вечора вплинула на нього заспокоююче i примусила витлумачити в хороший бiк звичайну байдужiсть людей.
– Справдi, в четвер тiльки вiсiмнадцять чоловiк узяли брошури, а сьогоднi двадцять сiм.
– Любов Христа зробить свою справу, – сказав батько, в такiй же мiрi намагаючись пiдбадьорити себе, як i дружину. – Мирськi турботи i втiхи володiють силою-силенною людей, та коли скорбота навiдае iх, декотрi з посiяних нинi зерен проростуть.
– Я певна цього. Думка ця завжди пiдтримуе мене. Скорбота й тягар грiха зрештою примусять декого зрозумiти, що iхнiй шлях хибний.
Вони завернули у вузьку бiчну вулицю, з якоi вийшли ранiше, i, поминувши кiлька будинкiв, увiйшли в одноповерховий дерев’яний дiм, широкi вхiднi дверi якого були пофарбованi в свiтло-сiрий колiр. Поперек обох вiкон i фiльонок подвiйних дверей було написано: «Врата уповання. Мiсiя дисидентiв. Молитовнi зiбрання по середах i суботах вiд 8 до 10 години вечора. По недiлях – об 11, 3 i 8 годинi. Дверi вiдкритi для всiх». Пiд цим написом на кожному вiкнi були начертанi слова: «Бог е любов», а ще нижче дрiбнiшими лiтерами: «Скiльки часу ти не писав матерi?».
Маленька група ввiйшла в жовтi непоказнi дверi i зникла.
Роздiл II
Цiлком можна припустити, що в сiм’i, яка так побiжно рекомендована читачевi, повинна бути своя, вiдмiнна вiд iнших, iсторiя; так насправдi й було. Родина ця являла собою одну з психiчних i соцiальних аномалiй, – в ii прагненнях i вчинках мiг би знайти логiку тiльки найвправнiший психолог, та й то тiльки з допомогою хiмiка й фiзiолога.
Почнемо з Ейси Грiфiтса – глави сiм’i. Це був не занадто обдарований i неврiвноважений чоловiк – типовий продукт свого середовища i релiгiйних iдей, нездатний мислити самостiйно, але сприйнятливий, а тому й дуже вразливий, до того ж позбавлений будь-якоi проникливостi й практичного чуття. По сутi, важко було зрозумiти, якi його бажання i що, власне, приваблюе його в життi. З другого боку, як уже було сказано, його дружина мала твердiшу вдачу i була енергiйнiша, та навряд чи властивi iй уявлення про життя були правильнiшi й практичнiшi.
Історiя цього подружжя цiкава для нас лише тiею мiрою, якою вона стосуеться iх сина, дванадцятирiчного Клайда Грiфiтса. Окрiм деякоi вразливостi й романтичностi, успадкованих швидше вiд батька, нiж вiд матерi, цей пiдлiток мав палку уяву i прагнув розiбратися в життi i постiйно мрiяв про те, як би вiн вийшов у люди, коли б йому пощастило, про те, куди б вiн поiхав, що побачив би i як по-iншому мiг би жити, коли б було не так, а отак. До п’ятнадцяти рокiв Клайдовi було особливо боляче (i йому ще довго потiм було боляче згадувати про це), що покликання чи професiя його батькiв була на думку iнших людей чимось мiзерним i жалюгiдним. Батьки проповiдували на вулицях i керували дисидентською мiсiею в рiзних мiстах – в Гренд-Ре-пiдсi, Детройтi, Мiлуокi, Чiкаго, а останнiм часом у Канзас-Сiтi, i скрiзь усi – принаймнi хлопчики й дiвчатка, яких вiн зустрiчав, – з неприхованим презирством дивились на нього i на його брата й сестер – дiтей таких батькiв! Не раз, завдаючи прикростi батькам, якi нiколи не схвалювали подiбних проявiв характеру, вiн починав битися з яким-небудь хлопчаком. Але завжди, переможеному чи переможцевi, йому давали зрозумiти, що iншi не поважають працю його батькiв, вважають 'ii жалюгiдною й нiкчемною. І вiн безперервно думав про те, що робитиме, коли дiстане змогу жити самостiйно.
Клайдовi батьки були зовсiм нездатнi потурбуватися про майбутне своiх дiтей. Вони не розумiли, що кожному з дiтей конче потрiбно дати якiсь практичнi чи професiйнi знання; навпаки, iм, захопленим единою iдеею – нести людям свiтло евангельськоi iстини, навiть не спало й на думку влаштувати дiтей вчитися в якiй-небудь однiй школi. Вони переiздили з мiсця на мiсце, не раз посеред навчального року, шукаючи ширшого поля для своеi релiгiйноi дiяльностi. Інодi ця дiяльнiсть зовсiм не давала прибутку, а тому що Ейса не мiг заробити багато, працюючи садiвником чи агентом по продажу новинок, – едине, на чому вiн трохи розумiвся, – то в такий час сiм’я жила надголодь, одягалася в дрантя, i дiти не могли ходити до школи. Та що б не думали про таке становище дiти, Ейса i його дружина й за цих обставин зберiгали незмiнний оптимiзм; принаймнi вони переконували себе, що зберiгають його, i продовжували непохитно вiрити в бога i його заступництво.
Сiм’я Грiфiтсiв мешкала в тому ж домi, де мiстилася мiсiя. І iх помешкання i мiсiя були досить похмурi, щоб викликати нудьгу в будь-якоi юноi iстоти. Вони займали весь нижнiй поверх старого й непоказного дерев’яного будинку в тiй частинi Кан-зас-Сiтi, що лежить на пiвнiч вiд Бульвару Незалежностi i на захiд вiд Труст-авеню; будинок стояв у короткому проiздi пiд назвою Бiкел, що вiв до Мiссурi-авеню – довшоi вулицi, але не менш непоказноi. І все поблизу зовсiм трохи, але все-таки мало приемно вiдгонило духом дiлового комерцiйного життя, центр якого давно пересунувся на пiвденний захiд вiд цих мiсць. Мiсiя Грi-фiтсiв була кварталiв за п’ять вiд того мiсця, де двiчi на тиждень цi релiгiйнi ентузiасти виступали пiд вiдкритим небом зi своiми проповiдями.
Другим боком будинок дивився на похмурi заднi подвiр’я таких самих похмурих будинкiв. З вулицi дверi вели до просторого залу розмiром сорок на двадцять п’ять футiв: тут були розставленi рядами штук шiстдесят складаних дерев’яних стiльцiв i перед ними кафедра; стiни прикрашала карта Святоi землi – Палестини i десяткiв зо два надрукованих на картонi висловiв i текстiв, як, наприклад:
«Вино – обманщик; пити – значить впасти в безумство: хто пiддаеться обмановi – той не мудрий».
«Якщо в тебе е вiра завбiльшки з зерно гiрчичне, i ти промовиш до цiеi гори: «Руш iз мiсця», – вона зрушить, i нiщо не буде неможливе для тебе. Вiд Матфiя 17, 20».
«Бо зле не мае майбутнього. Притчi 24, 20».
«Не позирай на вино, як воно червонiе. Як змiя, вкусить воно i вжалить, як аспiд. Притчi 23—31, 32».
Цi всесильнi заклинання були розвiшанi на брудних стiнах, нiби срiбнi й золотi скрижалi.
Решта помешкання являла собою складну i хитромудру комбiнацiю кiмнат i кiмнаток; тут були три маленькi спальнi, вiтальня вiкнами на заднiй двiр i дерев’янi паркани таких самих дворiв, потiм кухня, вона ж i iдальня, розмiром рiвно десять квадратних футiв, i маленька комiрка, де було складене майно мiсii: брошури, книжечки псалмiв, скринi, ящики i всякi iншi речi, якi могли бути потрiбнi не щодня, але мали, на думку сiм’i, певну цiннiсть. Ця кiмнатка-комiрчина межувала безпосередньо з залом, де вiдбувались молитовнi зiбрання, i сюди виходили м-р i м-с Грiфiтс, щоб думати й молитися перед проповiддю чи пiсля неi, або в тих випадках, коли iм треба було порадитись з приводу чогось.
Не раз Клайд, його сестри i молодший брат бачили, як мати або батько чи обое разом напучували тут яку-небудь заблудну душу, що напiвпокаялася й прийшла просити поради чи допомоги (частiш допомоги). Також тут пiд час найбiльших фiнансових труднощiв батько i мати сидiли й мiркували чи, як iнодi безпорадно висловлювався Ейса Грiфiтс, благали бога вказати iм вихiд iз становища. Як пiзнiше почав думати Клайд, це погано допомагало iм знайти вихiд.
І все довкола було таке похмуре й смутне, що Клайдовi стала ненависна сама думка про те, щоб жити тут i в майбутньому, а ще бiльш ненависне – дiяти для справи, служникам якоi доводилось щоразу вдаватися до когось по допомогу, завжди молитися й випрошувати подачки.
М-с Ельвiра Грiфiтс, перш нiж одружитися з Ейсою, була просто напiвписьменна дiвчина з ферми i дуже мало думала над питаннями релiгii. Та, закохавшись у Ейсу, вона заразилася вiд нього отрутою евангелiзму та прозелiтизму i захоплено й радiсно стала його послiдовницею, роздiляючи всi його ризикованi вигадки та дивацтва. Їi тiшила думка, що вона може проповiдувати, спiвати псалми, що вона здатна переконувати й пiдкоряти собi людей силою «слова божого». Це давало iй певне моральне задоволення i змiцнювало бажання працювати разом з чоловiком.
Коли-не-коли деякi слухачi йшли за проповiдниками до iх мiсii або, почувши про ii iснування, приходили туди пiзнiше – дивнi, морально неврiвноваженi й нестiйкi люди, яких можна знайти скрiзь. Усi роки, поки Клайд ще не мiг розпоряджатися собою, вiн був зобов’язаний допомагати батькам пiд час цих зiбрань. І завжди його бiльше дратували, нiж зворушували всi цi чоловiки й жiнки, якi приходили до мiсii; частiше це були чоловiки; робiтники, що вiдбилися вiд роботи, бродяги, п’яницi, невдахи, безпораднi й потворнi, якi, здавалося, збиралися сюди тому, що iм нiкуди було бiльше йти. І завжди вони проголошували про те, як бог, або Христос, або божественне милосердя врятували iх вiд того чи iншого лиха, i нiколи не говорили про те, що самi врятували хоч кого-небудь. І завжди батько й мати казали «амiнь» i «слава господу» i спiвали псалми, а потiм збирали в присутнiх грошi на витрати для утримання примiщення; збирали, як вiн догадувався, дуже мало: ледве вистачало на те, щоб пiдтримувати мiзерне iснування мiсii.
Тiльки одно по-справжньому цiкавило Клайда в зв’язку з його батьками: якщо вiн вiрно розумiв, десь на Сходi – в маленькому мiстi пiд назвою Лiкург, поблизу Утiки – iснував його дядько, батькiв брат, який жив зовсiм по-iншому. Цей дядько – його звали Семюел Грiфiтс – був багатий. З випадкових слiв, зронених батьками, Клайд зрозумiв, що дядько чимало мiг би для нього зробити, коли б тiльки захотiв, що вiн крутий, спритний дiлок, що в Лiкурзi вiн мае чудовий будинок i велику фабрику комiрцiв та сорочок, на якiй працюе не менш як триста робiтникiв; у дядька е син, приблизно одного вiку з Клайдом, i дочки – здаеться, двi. Всi вони жили в розкошах у цьому самому далекому Лiкурзi, – уявляв Клайд. Цi вiдомостi, певно, так чи iнакше дiйшли на Захiд через людей, якi знали й Ейсу, i його брата, i iх батька. Клайд уявляв собi дядька якимось Крезом, що живе в достатку i розкошах там, на Сходi; а тут, на Заходi, в Канзас-Сiтi, вiн, його батьки, його брат i сестри сяк-так перебивалися з дня на день: iх постiйною долею була жалюгiдна безвихiдна злиденнiсть.
Але нiщо йому не допоможе, якщо тiльки вiн сам не зумiе зарадити собi, – Клайд рано зрозумiв це. Рокiв п’ятнадцяти, навiть трохи ранiше, Клайд почав розумiти, що до його виховання, як i до виховання його сестер i брата, батьки поставились, на жаль, дуже недбало. Тепер йому буде дуже важко наздогнати своiх ровесникiв, оскiльки навiть у бiльш заможних родинах хлопчакiв i дiвчаток спецiально вчать, готуючи iх до тiеi чи iншоi професii. З чого вiн мiг почати за таких умов? З тринадцяти рокiв вiн став проглядати газети (в дiм Грiфiтсiв iх нiколи не допускали, бо читання iх вважалося вже надто «мирським» заняттям) i з оголошень довiдався, що скрiзь потрiбнi або вже квалiфiкованi робiтники, або хлопчики, щоб навчати iх таким професiям, якi в даний момент його не цiкавили. Як кожен середнiй молодий американець з типово американським поглядом на життя, вiн вважав, що проста фiзична праця нижча за його гiднiсть. Як! Стояти бiля верстата, класти цеглу, зробитися теслею, штукатуром або водопровiдником, коли такi ж, як вiн, хлопчики стають клерками або помiчниками фармацевтiв, або бухгалтерами чи рахiвниками в банках та по рiзних конторах! Яке мiзерне, принизливе життя, анiтрохи не краще за теперiшне: ходити в старому одязi i так рано вставати вранцi, i виконувати всю оту нудну роботу, яку доводиться виконувати людям фiзичноi працi!
Так, Клайд був у такiй же мiрi гонористий i гордий, як i бiдний. Вiн був з тих людей, якi вважають себе особливими, не схожими на iнших. Вiн нiколи не почував себе невiддiльною частиною своеi сiм’i i не усвiдомлював по-справжньому, що чимось зобов’язаний тим, завдячуючи кому з’явився на свiт. Навпаки, вiн був схильний гудити своiх батькiв – щоправда, не занадто рiзко й гостро, з цiлковитим розумiнням iх якостей i здiбностей. Та, вмiючи так розсудливо оцiнювати iнших, вiн, проте, до шiстнадцяти рокiв не був здатний скласти який-небудь план дiй для самого себе i хапався то за те, то за iнше.
На цей час в ньому заговорило чуття мужчини: його вабила й хвилювала краса дiвчат, i йому хотiлося знати, чи може вiн теж подобатись iм. І, природно, в зв’язку з цим вiн тепер був неабияк заклопотаний власною зовнiшнiстю й одягом: який у нього вигляд i який вигляд у iнших юнакiв? Йому було боляче розумiти, що вiн погано одягнений, не такий гарний i цiкавий, яким мiг би бути. Що це за горе народитися бiдним, нiзвiдки не чекати допомоги i не мати змоги допомогти самому собi!
Намагаючись вивчити себе в усiх дзеркалах, якi тiльки траплялись йому, Клайд переконувався, що вiн зовсiм не потвора: прямий, добре окреслений нiс, високе бiле чоло, хвилясте блискуче чорне волосся й очi чорнi, часом зажуренi. Проте розумiння того, що його сiм’я така мiзерна i що через професiю та зв’язки його батькiв у нього нiколи не було i не буде справжнiх друзiв, дедалi дужче гнiтило його й породжувало меланхолiю, яка не обiцяла йому в майбутньому нiчого доброго. Інодi вiн пробував збунтуватися, а потiм впадав у зацiпенiння. Заглибившись у думки про батькiв, вiн забував про свою зовнiшнiсть, – вiн був i насправдi гарний з обличчя i привертав цим до себе погляди, – i витлумачував не на свою користь зацiкавленi, зневажливi й одночасно знадливi погляди, якi кидали на нього дiвчата зовсiм iншого кола, намагаючись дiзнатися, – подобаються вони йому чи нi, смiливий вiн чи боязкий?
Але ще до того, як Клайд почав хоч щось заробляти, вiн завжди мрiяв: ах, коли б у нього були, як у деяких юнакiв, хороший комiрець, тонка сорочка, гарне взуття, добре пошитий костюм, елегантне пальто! О, гарний одяг, комфортабельне помешкання, годинник, перснi, булавки… скiльки юнакiв франтять усiм цим! Багато хлопчикiв його вiку – вже справжнi дендi! Деякi батьки дарували своiм синам – його однолiткам – автомобiлi в повну власнiсть. Клайд бачив, як вони, наче мухи, лiтали туди й сюди по головних вулицях Канзас-Сiтi. І з ними були гарненькi дiвчата. А в нього нiчого немае. І нiколи не було.
А свiт такий багатий на можливостi, i стiльки довкола людей, що мають щастя й успiхи. До чого ж йому взятися? Який шлях обрати? Чому навчитися, щоб мати змогу висунутись? Вiн не мiг вiдповiсти. Вiн не знав. А цi дивнi люди – його батьки – самi не були досить знаючими i нiчого не могли йому порадити.
Роздiл III
Одна подiя, гнiтюче вплинувши на всю сiм’ю Грiфiтсiв, посилила й хмурий настрiй Клайда саме тодi, коли вiн намагався зробити якийсь практичний висновок: його сестра Еста ('ii вiн особливо любив, хоч мiж ними й було мало спiльного) втекла вiд батькiв з одним актором, який приiздив на гастролi до мiсцевого театру й мимохiдь захопився нею.
Треба сказати, що Еста, хоч i дiстала суворе моральне виховання й бувала часом сповнена релiгiйного запалу, все-таки була просто безвольною дiвчиною, людиною почуття, яка ще сама не знала, чого хоче. Атмосфера, в якiй жила Еста, була iй глибоко чужа. Подiбно до величезноi бiльшостi людей, що приймають релiгiю тiльки на словах, вона завчила всi догмати вiри ще в ранньому дитинствi, сама того не помiчаючи, а змiст цих щоденно повторюваних слiв i досi залишався для неi незрозумiлий. Вона не мала самостiйних думок – вiд них ii оберiгали батькiвськi повчання, закон чи «одкровення», що досить добре захищали ii, поки всьому цьому не стали суперечити iншi теорii, iншi положення, зовнiшнi чи навiть внутрiшнi спонукання. Та можна було наперед сказати, що як тiльки така суперечнiсть настане, релiгiйнiсть, не пiдкрiплена ii власним переконанням i не викликана особливостями ii характеру, не витримае й першого поштовху. Думки i почуття Ести, як i ii брата Клайда, постiйно обертались навколо кохання, приемного й легкого життя, – речей навряд чи сумiсних з релiгiйними iдеями про самозречення чи самопожертву. Весь ii внутрiшнiй свiт i всi ii мрii суперечили цим вимогам релiгii.
Але вона не мала нi сили Клайда, нi його здатностi до опору. Вона була пасивноi вдачi, з невиразним потягом до гарних суконь, капелюшкiв, туфельок, стрiчок i iншого, подiбного до цього, а релiгiя забороняла iй мрiяти про це. Ранками i вдень пiсля школи чи ввечерi вона проходила довгими людними вулицями. Їй подобались дiвчата, що гуляли пiд руку й пошепки звiряли одна однiй якiсь секрети; подобались юнаки, – пiд iх дурощами i забавною невгомоннiстю, властивою молодiй тваринi, вiдчувалися сила й значення того настiйливого, iнстинктивного прагнення знайти собi пару, яке криеться за всiма думками i вчинками молодоi iстоти. І коли Еста часом помiчала десь на розi чи в пiд’iздi закохану пару або зустрiчала жагучий, допитливий погляд якогось шукача пригод, в нiй самiй прокидалось невиразне хвилювання, нервове тремтiння, яке голосно промовляло на користь усiх видимих i вiдчутних радостей земного життя, а не на користь безплотних радостей неба.
І погляди юнакiв пронизували ii, як невидиме промiння, бо вона була гарна i щогодини ставала ще краща. І настрiй молодих людей збуджував у нiй вiдгук, викликав тi перетворювальнi хiмiчнi реакцii, якi лежать в основi всiеi моральностi й аморальностi свiту.
Одного разу, коли вона поверталася додому з школи, якийсь хлопець заговорив з нею, тому що вона, здавалося, всiм своiм виглядом викликала це. І мало що могло б спинити ii, бо вона мала хоч i не пристрасну, але пiддатливу вдачу. Проте вдома ii так муштрували, повчаючи, як необхiдно додержувати скромностi, стриманостi, чистоти i тому подiбного, що, принаймнi в даному разi, не було небезпеки негайного падiння. Але за цiею першою атакою були iншi, вона почала приймати залицяння або не так швидко втiкала, i поступово була зруйнована та стiна стриманостi, яку побудувало дане iй виховання. Вона стала спритною i затаювала вiд батькiв своi пригоди.
Траплялося, що молодi люди, не слухаючи ii протестiв, проводили ii, пробували говорити з нею. Вони перемогли ту надмiрну боязкiсть, яка спочатку допомагала iй вiдстороняти 'iх. Вона стала бажати нових зустрiчей, мрiяти про якусь радiсну, чудову, безтурботну любов.
Так поволi, але невтримно росли в нiй цi настроi й бажання, – i тут, нарештi, з’явився цей актор, один з тих пихатих, вродливих i грубих чоловiкiв, у яких тiльки i е, що вмiння одягатися та зовнiшнiй лоск, але нi моралi, нi смаку, нi ввiчливостi, анi хоч би справжньоi нiжностi; зате в ньому було багато чоловiчоi привабливостi, i вiн зумiв за один тиждень, пiсля кiлькох зустрiчей, так запаморочити голову Естi, що вона опинилася цiлком у його владi. А вiн по сутi був майже байдужий до неi. Для цього пошляка вона була просто дiвчиськом, одною з багатьох – досить гарненька, сповнена почуттiв недосвiдчена дурка, яку можна взяти кiлькома нiжними словами, – треба тiльки удати з себе закоханого й пообiцяти iй в майбутньому, коли вона стане його дружиною, щасливе, привiльне життя, подорожi по нових мiсцях.
Але тi ж слова говорив би й справжнiй закоханий, який залишився б вiрний назавжди. Вона повинна зробити тiльки одно, запевняв вiн: поiхати звiдси з ним i стати його дружиною зразу, не гаючись. Нащо зволiкати, коли зустрiчаються такi створенi один для одного люди, як вони? Тут, у цьому мiстi, е перешкоди для iхнього шлюбу, – вiн не може пояснити, якi саме, це стосуеться його друзiв; але в Сент-Луiсi е в нього друг-пастор, який повiнчае iх. У неi будуть новi гарнi плаття, яких вона ще нiколи не бачила, чарiвнi пригоди, любов. Вона подорожуватиме з ним i побачить широкий свiт. Вона не матиме нiяких клопотiв i тривог, iй доведеться тiльки пiклуватися ним… Для неi все це було правдою – словесним виявом щироi пристрастi; для нього ж це був старий i зручний спосiб зваблювання, яким вiн часто користувався й до того, i не без успiху.
І за один тиждень, протягом якого вони зустрiчались уривками – то вранцi, то ввечерi, це немудре чарiвництво завершилось успiхом.
Якось у квiтнi, в суботу ввечерi, Клайд досить пiзно повернувся додому пiсля тривалоi прогулянки (вiн будь-що намагався уникнути звичайних своiх обов’язкiв пiд час суботнього молитовного зiбрання) i застав батька i матiр, стривожених зникненням Ести. Вона за звичаем грала на органi й спiвала пiд час цього зiбрання i була, здавалося, така ж, як завжди. Потiм вона пiшла до своеi кiмнати, сказавши, що почувае себе не зовсiм добре i рано ляже в постiль. Але об одинадцятiй годинi, якраз перед приходом Клайда, мати випадково заглянула до кiмнати Ести й виявила, що ii немае нi там, нi будь-де поблизу. Якась змiна в кiмнатi – не видно було суконь i деяких дрiбничок, зник старий чемодан – привернула увагу матерi. Обшукали весь будинок i переконалися, що Ести нiде немае; тодi Ейса вийшов на вулицю й пройшов по нiй з кiнця в кiнець. Еста iнодi гуляла сама або просто виходила у вiльний час посидiти пiд вiкнами мiсii.
Але й тут шукали ii даремно. Тодi Клайд та батько пройшли дорогу i далi по Мiссурi-авеню. Ести нiде не було. Опiвночi вони повернулися, i тодi, звичайно, хвилювання в домi зросло ще бiльше.
Спочатку припустили, що Еста, нiчого не сказавши, пiшла кудись на прогулянку; та коли годинник вдарив о-пiв на першу, потiм о першiй, потiм о-пiв на другу, а Ести все не було, вони вже хотiли повiдомити полiцiю. Але тут Клайд, зайшовши до сестриноi кiмнати, побачив на ii маленькому дерев’яному лiжку приколоту до подушки записку – послання, якого не помiтила мати. Вiн кинувся до неi, охоплений передчуттям; адже ж вiн не раз питався в себе, яким чином повiдомить батькiв, коли зважиться потай поiхати вiд них: вiн знав, що з доброi волi вони нiколи не дозволять йому iхати вiд них, якщо тiльки самi не передбачать усе до дрiбниць. І ось тепер зникла Еста, i ось записка вiд неi – звичайно, така ж, яку мiг би залишити й вiн. Клайд нетерпляче схопив ii, поспiшаючи прочитати, але в цю мить до кiмнати ввiйшла мати i, побачивши у нього в руках аркушик паперу, вигукнула:
– Що це? Записка? Вiд неi?
Вiн подав iй записку, мати розгорнула ii i швидко прочитала. Клайд помiтив, як широке суворе обличчя матерi, завжди червонувато-смугляве, побiлiло, коли вона повернулася до дверей. Їi великий рот стиснувся в рiзку пряму лiнiю. Велика ж дужа рука, тримаючи маленьку записку, ледь-ледь тремтiла.
– Ейса! – гукнула мати, входячи до сусiдньоi кiмнати, де на неi чекав чоловiк; кучеряве сивiюче волосся на його круглiй головi розпатлалося. – Прочитай це!
Клайд, що пiшов за матiр’ю, побачив, як батько нервово схопив записку пухлою рукою, i його зiв’ялi, вже по-старечому зморщенi губи дивно пересмикнулися. Кожен, хто добре знав його, сказав би, що саме з таким виглядом Ейса й ранiш сприймав суворi удари долi.
– Тц! Тц! Тц! – тiльки це вiн спочатку й вимовив – звук, що здався Клайдовi надто невиразним. Нове: «Тц! Тц! Тц!», i Ейса почав похитувати головою з боку на бiк. Потiм з словами: «Як ти думаеш, чому вона це зробила?» вiн повернувся й уставився на дружину, а та у вiдповiдь безпорадно дивилась на нього. Потiм вiн почав ходити туди й назад по кiмнатi, заклавши за спину руки, роблячи куцими ногами неприродно великi кроки i похитуючи головою, i знову вимовив свое безглузде «Тц! Тц! Тц!».
М-с Грiфiтс завжди дужче почувала, жвавiше на все вiдзивалася, нiж ii чоловiк, – i тепер, в цьому тяжкому випробуваннi, вона поводилася iнакше, живiше. Якесь обурення, невдоволення життям разом з видимим фiзичним стражданням, здавалося, тiнню пройшло по нiй. Як тiльки чоловiк пiдвiвся, вона простягла руку i, взявши у нього записку, уткнулась в неi; на обличчi ii з’явився жорстокий, але одночасно страдницький вираз. Вона мала вигляд вкрай схвильованоi й розсердженоi людини, що намагаеться i не може розплутати якийсь вузол, прагне зберегти самовладання i не скаржитись i все-таки скаржиться гiрко й гнiвно. Позаду були довгi роки слiпоi вiри й служiння релiгii, i тому ii обмеженому розумовi здавалося, що справедливо було б увiльнити ii вiд такого горя. Де ж був ii бог, ii Христос, в годину, коли вiдбувалося таке очевидне зло? Чому вiн не допомiг iй? Як вiн пояснить це? Де його бiблейськi обiтницi? Його одвiчне керування? Його вславлене милосердя?
Клайд бачив, що перед лицем такого величезного нещастя iй важко знайти вiдповiдь, – принаймнi вiдразу. Але зрештою, – Клайд знав це наперед – iй без сумнiву пощастить у цьому. Бо й вона, i Ейса, як i всi фанатики, в якомусь заслiпленнi уперто вiдокремлювали бога вiд зла, помилок та нещасть, хоч i визнавали за ним, незважаючи нi на що, вищу могутнiсть. Вони шукатимуть корiнь зла в чомусь iншому – в якiйсь пiдступнiй, зрадницькiй, брехливiй силi, яка наперекiр божественному всезнанню i всемогутностi все ж таки спокушае й обманюе людей, i врештi-решт знайдуть пояснення в грiховностi й зiпсованостi людського серця – серця, яке створив бог, але яким вiн не керуе, бо не хоче керувати.
Але зараз тiльки бiль i гнiв бушували в матерi; i все ж таки ii губи не кривилися судорожно, як у Ейси, i в очах не було такого глибокого розпачу, як у нього. Вона вiдступила на крок, знову майже сердито перечитала лист i сказала Ейсi:
– Вона втекла з кимось, але не пише…
Вона раптом спинилась, згадавши про присутнiсть дiтей: Клайд, Джулiя i Френк – усi були тут, i всi напружено, з цiкавiстю i недовiр’ям дивились на неi.
– Іди сюди, – сказала вона чоловiковi, – менi треба поговорити з тобою. А ви всi йшли б спати, – додала вона, звертаючись до дiтей, – ми зараз повернемось.
Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленькоi кiмнатки, що межувала з залом мiсii. Дiти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, i всi трое багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тiльки десять рокiв), щоб зрозумiти до ладу, що сталося. Навiть Джулiя навряд чи цiлком розумiла, що сталося. Але Клайд, бiльш обiзнаний з життям, почувши фразу матерi: «Вона втекла з кимось», прекрасно все зрозумiв. Естi остогидло все це так, як i йому. Може, вона втекла з одним з тих франтiв, яких вiн бачив на вулицях з вродливими дiвчатами? Але куди? І що це за людина? В записцi щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати ii. Занадто швидко вiдiбрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неi.
– Як ти думаеш, вона зовсiм втекла? – з сумнiвом спитав вiн Джулiю, коли батьки пiшли. Джулiя здавалась блiдою й розгубленою.
– Звiдки я знаю! – вiдповiла вона дещо роздратовано: горе батькiв i вся ця таемничiсть схвилювали, ii не менш, нiж вчинок Ести. – Вона менi нiчого не казала. Я думаю, iй було соромно.
Джулiя, стриманiша й спокiйнiша, нiж Еста i Клайд, завжди була ближча до батькiв i тому засмутилась тепер дужче за iнших дiтей. Щоправда, вона не цiлком розумiла, що сталося, але про дещо догадувалася, бо й вона часом розмовляла з iншими дiвчатками, тiльки стримано i обережно. Бiльш за все ii сердило, що Еста обрала такий спосiб залишити сiм’ю: втекла з дому потай вiд батькiв, вiд братiв, вiд неi, завдала батькам такого страшного горя! Це жахливо! Повiтря було насичене лихом.
Батьки радилися в маленькiй кiмнатцi, а Клайд сидiв, глибоко замислившись: напружено й допитливо вiн думав про життя. Що ж зробила Еста? Невже це, як вiн iз страхом припускав, одна з тих жахливих втеч, одна з тих не дуже гарних любовних iсторiй, про якi постiйно шепталися хлопчаки на вулицях i в школi? Яка ганьба, коли це так! Вона може нiколи не повернутися. Вона втекла з якимось чоловiком. В цьому, звичайно, криеться щось ганебне й погане для дiвчини, бо вiн завжди чув, що всi пристойнi взаемини мiж юнаком i дiвчиною, мiж чоловiком i жiнкою завжди призводять до одного – до шлюбу. І ось, на додаток до всiх iнших нещасть iх сiм’i, Еста зважилася на таке! Звичайно, iх життя, i без того досить похмуре, тепер стане ще похмурiше.
Скоро повернулися батьки. В обличчi м-с Грiфiтс, все ще напруженому й засмученому, щось змiнилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, бiльше безнадiйноi покори.
– Еста вирiшила поiхати вiд нас, у всякому разi на деякий час, – сказала вона, побачивши, що дiти з цiкавiстю чекають пояснень. – Ви не повиннi тривожитись за неi й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пiшла своiм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне iм’я господа», – вставив Ейса.). Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама повинна пiзнати життя. (Тут Ейса знову вимовив свое: «Тц! Тц! Тц!»). Але ми не повиннi погано думати про неi. Це нi до чого. Нехай керуе нами лише любов i доброта.
Проте вона вимовила це з деякою суворiстю, що суперечила змiстовi ii слiв; голос ii дзвенiв.
