скачать книгу бесплатно
Скандал у Богемii
Артур Конан Дойл
Істини
Оповiдання «Скандал у Богемii» англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930) було вперше опублiковано у 1891 роцi й вважаеться одним з найкращих творiв письменника про Шерлока Голмса.
До сищика звертаеться король Богемii – його шантажуе жiнка на iм’я Ірен Адлер, з якою вiн колись мав стосунки, але потiм розлучився. Тепер вiн хоче одружитися, але Ірен погрожуе завадити весiллю, передавши родинi нареченоi компрометуючу фотографiю, на якiй вони знятi разом. Шерлок Голмс попри все мае вiднайти цю свiтлину.
До видання також увiйшли оповiдання «Блiдий вояк», «Постiйний пацiент», «Звiздочолий», «Шляхетний парубок» та iншi.
Артур Конан Дойл
Скандал у Богемii
Блiдий вояк
Менi часом здаеться, що свiтогляд мого приятеля Ватсона занадто обмежений. Зате, дiйшовши до якогось рiшення, вiн наполегливо домагаеться його реалiзацii. Так, вiн довгий час умовляв мене описати хоча б один випадок моеi професiйноi кар’ери. Вочевидь, я сам пiдкинув йому цю iдею, докоряючи за прагнення потурати смакам публiки замiсть того, щоб триматися сухих фактiв.
– Вашi описи надуманi, – не раз казав я йому.
– Тодi спробуйте взятися за справу самi, Голмсе, – вiдповiдав на докори Ватсон.
Й ось я вирiшив прислухатися до його поради. Маю зiзнатися, що тепер розумiю мого товариша й усiх iнших людей, котрi беруться за перо. Писати цiкаво не так легко, як я собi уявляв, а випадок, про який маю намiр розповiсти, повинен був задовольнити цю вимогу. До того ж ця пригода належить до числа найдивнiших подiй у моiй практицi, хоча чомусь Ватсон не згадуе про неi в своiх нотатках.
У моему записнику зазначено, що подii, з яких я почну свою розповiдь, вiдбулися в сiчнi 1903 року незабаром пiсля закiнчення англо-бурськоi вiйни[1 - Англо-бурська вiйна – колонiальнi вiйни Великоi Британii проти бурськоi Пiвденно-Африканськоi Республiки, якi тривали з 1880 по1881 рiк (перша англо-бурська вiйна) i з 1899 по 1902 рiк (друга англо-бурська вiйна).]. У той час я залишився самотнiм. Мiй вiрний Ватсон одружився й залишив нашу парубоцьку квартиру на Бейкер-стрит. Либонь, одруження стало единим проявом егоiзму з його боку за весь час нашоi багаторiчноi дружби.
Отже, того дня мене навiдав мiстер Джеймс К. М. Додд, високий, широкоплечий i засмаглий англiець. Я зазвичай сiдаю спиною до вiкна, а клiента саджу навпроти таким чином, аби свiтло падало йому на обличчя. Так я вчинив i цього разу.
Мiстер Додд, мабуть, не знав, з чого почати розповiдь. Я не допомагав йому, адже виграний час давав менi нагоду постежити. Помовчавши, я вирiшив вразити його певними висновками про його персону. Як я переконався, це дуже корисно, бо неодмiнно викликае щирiсть i довiру клiентiв.
– Ви, здаеться, нещодавно прибули з Пiвденноi Африки? – спитав я.
– Атож, сер, – вiдповiв вiн здивовано.
– Імовiрно, служили в кавалерii?
– Саме так.
– У Добровольчому корпусi?
– І це правда. Мiстере Голмс, ви чарiвник! – розгублено мовив мiй вiдвiдувач.
Я всмiхнувся.
– Усе дуже просто. Хiба не ясно, що чоловiк iз мужньою поставою, вiйськовою виправкою та засмагою, явно не лондонського походження, щойно приiхав з театру вiйськових дiй, тобто з Пiвденноi Африки. Крiм цього, ви носите бороду, отже, не кадровий вiйськовий. Ваша постава видае кавалериста. Що ж до Добровольчого корпусу, то з вашоi вiзитноi картки видно, що ви бiржовий маклер iз Трогмортон-стрит. До якого ж iще полку ви могли вступити?
– Це дивно, як ви бачите все до дрiбниць, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Я бачу не бiльше, нiж ви, але вмiю аналiзувати те, що бачу, – вiдповiв я, – однак навряд чи ви навiдали мене лише для того, щоб переконатися в моiй спостережливостi. Що сталося в Старому Таксберзькому парку?
– О, мiстере Голмс! – вигукнув Додд.
– Мiй любий сер, немае нiчого надприродного в тому, що я сказав. На конвертi вашого листа стояв саме такий штемпель. Ви писали, що просите термiново прийняти вас, отже, сталося щось дуже важливе.
– Маете рацiю. Але з того часу подii набули ще гiршого спрямування. Полковник Емсворд просто вигнав мене…
– Тобто вигнав?
– Та так. Менi довелося забиратися геть. Це ще той iндивiд, той полковник Емсворд! Я б i секунди не провiв у його товариствi, якби не Годфрi.
Я неквапливо запалив люльку й вiдкинувся на спинку крiсла.
– Може, ви все ж поясните менi, в чому рiч, мiстере Додд?
Мiй вiдвiдувач хитро примружився.
– А я вже було вирiшив, що ви про мене знаете все, – всмiхнувся вiн. – А якщо серйозно, то викладу всi факти, а ви, сподiваюся, поясните менi, що вони можуть означати. Минулоi ночi я не мiг заснути й на мить – намагався все збагнути. Але чим бiльше мiркую, тим неймовiрнiшим менi здаеться все, що сталося.
Отже, я потрапив до вiйська в сiчнi 1901-го, приблизно два роки тому. У нашому ескадронi служив молодий
Годфрi Емсворд. Вiн пiшов на вiйну добровiльно – у його жилах текла войовнича кров. У всьому полку не було хлопця, кращого за Годфрi. Ми добряче заприятелювали, це була така дружба, яка можлива лише коли люди живуть однаковим життям, дiлять тi самi радощi й смуток. Увесь рiк ми воювали плiч-о-плiч, разом терплячи всi примхи похiдного життя. А потiм Годфрi поранили й вiдiслали в шпиталь. Я отримав один лист iз Кейптауна, де був розташований медичний заклад, i ще один iз Англii, зi Саутгемптона. З того часу – жодного слова, розумiете, мiстере Голмс, жоднiсiнького слова вiд мого найближчого приятеля за шiсть мiсяцiв. Коли вiйна скiнчилася i я повернувся додому, то одразу ж написав батьковi Годфрi, питаючи про його сина. Вiдповiдi не було. Знову написав. Цього разу я отримав коротке та сухе послання. Батько Годфрi повiдомляв, що його син подався в навколосвiтню подорож i не повернеться ранiше, нiж через рiк. Ця вiдповiдь мене не задовольнила. Уся iсторiя здавалася напрочуд дивною. Я не мiг повiрити, що такий хлопець, як Годфрi, був здатен за короткий час забути свого найкращого товариша. Мене стурбувала ще одна обставина. Годфрi був единим спадкоемцем великого статку. З його розповiдей я знав, що вiн не ладнав iз батьком. У старого був огидний характер, а Годфрi бiльше не мiг терпiти цього. Нi, менi страшенно не сподобалася вся ця справа, i я вирiшив дiзнатися iстину, чого б це менi не коштувало. Певний час я займався залагодженням особистих справ. Але зараз маю намiр присвятити весь свiй час i сили з’ясуванню лише одного питання: долi мого приятеля.
При цих словах сiрi очi вiдвiдувача блиснули, а його квадратна щелепа рiшуче стиснулася. Я з цiкавiстю поглянув на свого спiврозмовника. Мiстер Джеймс Додд справляв враження чоловiка, котрого набагато краще мати в числi своiх друзiв, нiж ворогiв.
– Що ж ви зробили далi? – поцiкавився я.
– Подумав, що найкраще було б вiдвiдати Таксберзький парк у Бедфордi, де мiститься маеток родини Емсвордiв. З цiеi метою я написав листа матерi Годфрi. Правду кажучи, я бiльше не хотiв мати справу з його суворим батьком. Я написав, що я – близький приятель Годфрi, i що ми разом служили в Пiвденнiй Африцi. Якщо вона не заперечуе, я б iз задоволенням побалакав iз нею про сина. До речi, додав я, незабаром буду неподалiк вiд Бедфорда й мiг би на короткий час заiхати в Таксберзький парк. У вiдповiдь отримав люб’язне запрошення вiдвiдати маеток Емсвордiв. Я сiв у потяг i поiхав. Поки я дiстався вiд станцii до будинку, уже стемнiло. Родинний замок Емсвордiв виявився масивною спорудою, в архiтектурi якоi змiшалися стилi всiх епох. Середня частина будiвлi, витримана в елизаветинському стилi, химерно поеднувалася з пiзнiшими прибудовами у вiкторiанському. Навколо замку розташовувався прекрасний великий парк. Усерединi оселi стiни були оздобленi червоним деревом i обвiшанi численними картинами в масивних рамах. У всьому будинку панував дух старовини та похмуроi таемничостi.
Мене зустрiли слуги – дворецький Ральф, старезний, як i самi стiни будинку, i його дружина, ще старiша. Але, незважаючи на вiдразливу зовнiшнiсть, жiнка менi сподобалася. Я згадав, що вона колись була нянькою Годфрi. Мiй приятель часто розповiдав менi, що пiсля матерi вiн нiкого на свiтi так не любив, як свою стару няньку. Потiм до мене вийшли полковник i його дружина. До матерi Годфрi, маленькоi тендiтноi жiнки, я вiдразу ж вiдчув симпатiю. Зате його батько менi геть не сподобався. Одразу пiсля прибуття мене запросили до кабiнету полковника. Зiзнаюся, перспектива бесiди з ним мене зовсiм не тiшила. На якусь мить менi захотiлося вiдмовитися вiд цiеi забаганки. Але думка про мого товариша змусила мене впоратися з легкодухiстю. У похмурому, заставленому меблями кабiнетi полковника менi вдалося уважнiше розгледiти його. Батько Годфрi виявився високим, широкоплечим старим iз щелепою, що випирала, i довгою сивою бородою. У нього був великий, помережаний капiлярами нiс, який стирчав, неначе грифовий дзьоб, i маленькi очi, що люто виблискували з-пiд сивих волохатих брiв.
– Отже, сер, – звернувся вiн до мене скрипучим голосом, – якщо не заперечуете, я хотiв би дiзнатися справжню причину вашого приiзду до нас.
Я ввiчливо вiдповiв, що в своему листi до його дружини виклав причини, якi спонукали мене навiдати батькiв мого товариша.
– До речi, – продовжував старий, – крiм ваших запевнень, я не маю iнших доказiв того, що ви справдi близько знали мого сина.
– У мене е листи вiд Годфрi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти холодне серце.
– Чи можу я поглянути на них, сер?
– Звiсно.
Мiстер Емсворд побiжно переглянув листи та повернув iх менi.
– Ну, i що далi? – спитав вiн.
– Зрозумiйте мене, сер, – вiдповiв я схвильовано, – я щиро прив’язаний до вашого сина. Чому вас дивуе, що я намагаюся розшукати слiди близькоi менi людини?
– Пригадую, сер, що в листi до вас я вiдповiв на всi вашi запитання. Можу повторити: пiсля служби в Африцi здоров’я Годфрi помiтно похитнулося. Йому знадобився повний вiдпочинок i змiна оточення. Тому ми, його мати i я, вирiшили вiдправити його в навколосвiтню подорож на тривалий термiн. І прошу вас, передайте те, що я вам сказав, усiм друзям мого сина, котрим небайдужа його доля.
– Певна рiч, я виконаю ваше прохання, сер, – спокiйно вiдповiв я, – але, зi свого боку, попрошу вас бути таким люб’язним i повiдомити, коли i яким пароплавом вiдбув Годфрi. Я йому напишу.
Моi слова, мабуть, спантеличили й одночасно розгнiвали полковника. Вiн вiдповiв не вiдразу. Похмурi очi старого зовсiм сховалися за його кошлатими бровами. Вказiвним пальцем правоi руки вiн нервово стукав по столу. Нарештi вiн поглянув на мене з виглядом гравця, котрий розгадав пiдступний хiд супротивника.
– Багато хто на моему мiсцi, мiстере Додд, – промовив вiн повiльно, – обурився б через вашу недоречну наполегливiсть, що межуе зi зухвалiстю.
– Маете зрозумiти причини моеi наполегливостi, сер, – гаряче заперечив я, – вона пов’язана виключно з тим, що…
– Знаю, знаю, – обiрвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте мое терпiння, мiстере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в мое приватне життя. Сiмейнi справи стосуються лише мене й бiльше нiкого. Стороннiй, хоч би як доброзичливо вiн не був налаштований, не в змозi правильно оцiнити подii, що вiдбуваються в тiй чи iншiй родинi. Затямте це. Щиро раджу припинити вашi даремнi пошуки та зайнятися чимось iншим. А тепер, мiстере, зайдiть до моеi дружини. Вона прагне почути вiд вас усе, що ви зможете пригадати про Годфрi.
Це був глухий кут, мiстере Голмс. Сувора непохитнiсть батька Годфрi, здавалося, вiдбирала в мене будь-яку надiю. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся нi на мить, поки не дiзнаюся правду.
Обiд у величезнiй похмурiй iдальнi минув понуро. За столом нас було лише трое. Мати Годфрi жадiбно випитувала в мене подробицi життя ii сина. Але батько був похмурий i мовчазний. У мене був такий пригнiчений настрiй, що за першоi ж нагоди я подякував господинi та пiшов до призначеноi менi кiмнати.
Це було велике, бiдно обставлене примiщення, яке справляло таке ж гнiтюче враження, як i все обiйстя. Але, розумiете, мiстере Голмс, пiсля похiдного армiйського життя я був не надто прискiпливим до iнтер’еру. Визирнув у вiкно. Нiч була ясною й мiсячною.
Я зачинив вiкно, опустив фiранку, засвiтив лампу й сiв iз книжкою бiля розпаленого камiна.
Але недовго я залишався наодинцi. Почувся обережний стукiт у дверi, i до кiмнати увiйшов старий слуга з оберемком дров.
– Даруйте, сер, – сказав вiн, – я боявся, що дров у камiнi забракне й що ви змерзнете. У цих кiмнатах дуже вогко.
Ідучи, Ральф затримався на порозi.
– Розумiете, сер, – вибачаючись промовив вiн, – я випадково почув те, що ви розповiдали за обiдом про мiстера Годфрi. Рiч у тiм, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обое дуже любимо молодого господаря. Ви, здаеться, казали, що мiстер Годфрi вiдзначився на вiйнi?
– В усьому полку не було нiкого, хто мiг би зрiвнятися з Годфрi хоробрiстю та шляхетнiстю, – гаряче повiдомив я. – Якби не вiн, навряд чи я сидiв би тут i балакав iз вами.
Старий задоволено потер зморшкуватi руки.
– Еге ж, сер. Таким вiн був завжди. В усьому парку немае жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Нiщо не могло налякати його. Авжеж, – зi сльозами в голосi додав Ральф, – вiн був незвичайною дитиною, i… незвичайною людиною.
При цих словах я схопився з мiсця.
– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так нiби Годфрi вже немае серед живих! Що це означае? Негайно кажiть, заради бога!
Я мiцно схопив старого за плече. Вiн намагався звiльнитися, та не змiг.
– Не знаю, що ви маете на увазi, сер, – пробурмотiв вiн, – я не маю права втручатися не в своi справи. Краще запитайте в господаря.
– На одне запитання ви все ж менi вiдповiсте, Ральфе. Інакше не випущу вас iз цiеi кiмнати. То Годфрi живий чи мертвий?
Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов вiд сильного болю. Очi наповнилися сльозами. Мiцно стиснутi губи не могли вимовити нi звуку. Нарештi вiн прошепотiв:
– Краще б вiн помер.
Розгубившись вiд несподiванки, я вiдпустив його плече. Слуга скористався цим i вислизнув iз кiмнати.
Можете уявити собi, мiстере Голмс, якi смутнi почуття пробудили в менi слова старого. «Що ж мiг зробити Годфрi такого, щоб любий слуга волiв би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настiльки серйозний, що вiн зачiпае честь сiм’i, а суворий глава родини сховав його вiд усього свiту, щоб скандал не отримав розголосу? Годфрi завжди був вiдчайдухом. Водночас вiн легко пiддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негiдникiв, котрi скористалися його довiрливiстю та щирiстю. У такому випадку, – думав я, – мiй обов’язок бути з Годфрi в цей важкий для нього час».
З такими думками я випадково пiдняв голову, i… кого, мiстере Голмс, я побачив в саду бiля мого вiкна, як гадаете? Його ж, Годфрi Емсворда!
У цьому мiсцi мiй вiдвiдувач так розхвилювався, що не мiг вiдразу продовжити свою розповiдь.
– Я вас слухаю дуже уважно, мiстере Додд, – сказав я. – Ваша iсторiя стае все цiкавiшою.
– Обличчя Годфрi було притиснуте до шибки, – продовжував мiй гiсть. – Я не зовсiм щiльно затулив вiкно фiранкою й чiтко бачив усю фiгуру Годфрi. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було блiде, як смерть, такоi бiлизни я нiколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Годфрi справив на мене жахливе враження, i не лише через неприродну бiлизну обличчя, що примарно вiдсвiчувало в темрявi ночi. На якусь секунду його очi зустрiлися з моiми. Його погляд, жалюгiдний i сповнений провини, вразив мене. Це було настiльки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужностi та веселоi безтурботностi, що я аж здригнувся вiд жаху. Помiтивши, що я витрiщився на нього, вiн одразу ж вiдсахнувся вiд вiкна й зник у темрявi.
Але я недарма прослужив рiк чи навiть два, це навчило мене дiяти блискавично та зберiгати спокiй. Не встиг Годфрi зникнути, як я пiдбiг до вiкна й спробував вiдчинити його, щоб вистрибнути в садок. Але гачки заiржавiли й не вiдразу пiддалися. Та вже через хвилину я бiг стежкою, яку, як я вважав, обрав Годфрi.
Стежина була освiтлена тьмяним свiтлом мiсяця, i менi здавалося, що попереду замаячив якийсь силует. Я гукнув Годфрi, але вiдповiдi не отримав. Добiгши до розвилки стежок, я нерiшуче зупинився й раптом виразно почув грюкiт дверей, якi хтось зачинив. Я збагнув, що Годфрi сховався вiд мене. Що ж залишалося робити? Я сумно поплiвся назад. Залишок ночi я витратив, намагаючись пояснити тi дивнi факти, з якими зiткнувся.
За снiданком господар будинку був не таким суворим, як напередоднi. Мiсiс Емсворд зауважила, що неподалiк маетку е певнi пам’ятки, якi варто оглянути. Я негайно ж скористався цiею нагодою й спитав, чи не можна для цього продовжити свiй вiзит ще на добу. Мiй план не викликав захоплення господаря, проте дозвiл я таки отримав. Отож я вирiшив витратити весь день на пошуки тих таемничих дверей, за якими зник мiй товариш. Якби Годфрi забажав, вiн легко мiг би ховатися вiд мене в самому будинку – там без проблем помiстився б цiлий полк. Однак я був упевнений, що Годфрi десь у парку. Але де й чому – це було для мене загадкою.
Пiсля снiданку моi господарi, мабуть, зайнялися своiми справами та перестали звертати на мене увагу. Я скористався цим, аби вдатися до ретельного обстеження парку. Мою увагу привернула вiдокремлена хатинка, розташована наприкiнцi бiчноi алеi. Чи не звiдси долинув до мене вiдгук дверей, якими хтось грюкнув? Я пiдiйшов до будиночка, безтурботно насвистуючи якийсь веселий мотив iз виглядом людини, котра безцiльно тиняеться парком. У цей час iз хатинки вийшов невисокий на зрiст чоловiк iз широкою бородою i, на мiй подив, ретельно замкнув за собою дверi. Побачивши мене, вiн рiзко випрямився.
– Хто ви такий? Ви тут гiсть? – не вiтаючись, поцiкавився вiн.
Я пояснив, що приiхав навiдати батькiв свого щирого приятеля Годфрi.
– Шкода, що його зараз немае, – додав я, – бо вiн був би дуже радий побачити мене.
– Авжеж, дуже шкода. Сподiваюся, що iншого разу вам пощастить бiльше.
З цими словами мiй спiврозмовник сухо вклонився й пiшов у напрямку до будинку, менi ж не залишалося нiчого iншого, як послiдувати його прикладу. Вiдiйшовши на кiлька крокiв, я озирнувся й побачив, що чолов’яга з бородою стоiть за деревом i слiдкуе за мною.
І все ж менi вдалося достатньо добре розгледiти споруду, коли я проходив повз неi. Вiкна були щiльно зашторенi, увесь будиночок справляв враження порожнього. Я розумiв, що маю бути вкрай обережним. Найменша помилка – i мене викриють. Тодi менi просто запропонують забратися геть, i моi пошуки нi до чого не призведуть. Тому я вирiшив дочекатися ночi. Коли все стихло, я непомiтно вислизнув iз вiкна та попрямував до таемничого будиночка. Крiм фiранок на вiкнах були ще й вiконницi. Через одну з них пробивалося свiтло. Якраз у цьому мiсцi вiкно було затулене нещiльно, тож, доклавши зусиль, можна було розгледiти внутрiшнiй iнтер’ер кiмнати. Вона була затишна та гарно обставлена. Бiля столу сидiв мiй ранковий знайомий. Вiн курив люльку й щось читав.
– Що саме? – перервав я Додда.
Той був здивований моiм запитанням.
– Невже це мае якесь значення?
– Дуже важливе.
– Я не звернув уваги…
– Можливо, ви хоча б помiтили, що вiн тримав у руках – книжку, газету чи журнал?
– Мабуть, ця рiч все ж нагадувала журнал, – зваживши, вiдказав Додд, – але тодi менi було не до таких дрiбниць.
У кiмнатi перебував ще один чоловiк. Я не бачив його обличчя. І все ж не сумнiвався, що це був Годфрi. Я впiзнав його поставу, плечi, шию. Вiн сидiв обличчям до камiна в позi людини, пригнiченоi великим горем. Я застиг бiля вiкна, як укопаний. Раптом вiдчув на своему плечi чиюсь важку руку: поруч зi мною стояв полковник Емсворд.
– Так от, виявляеться, як ви поводитесь у гостях, сер, – зловiсно сказав вiн. – Будьте ласкавi послiдувати за мною.
Вiн обернувся й пiшов у напрямку до будинку. Я понуро послiдував за ним. Полковник зберiгав мовчанку, поки ми не опинилися в моiй кiмнатi. Там вiн поглянув на мене з ледве прихованою злiстю й звелiв, блискаючи очима:
– Ви поiдете завтра вранцi найпершим потягом. Екiпаж чекатиме вас о пiв на восьму. Мое найбiльше бажання – нiколи вас бiльше не бачити.
