скачать книгу бесплатно
Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева iмла, яка здавалася вiдображенням брудно-сiрих вулиць унизу. Мiй супутник перебував у чудовому настроi, базiкаючи про кремонськi скрипки та про рiзницю мiж скрипками Страдiварi й Аматi. Я мовчав. Похмура погода та майбутне сумне видовище пригнiчували мiй настрiй.
– Ви, здаеться, зовсiм не думаете про цю справу, – перервав я нарештi його музичнi теревенi.
– У мене ще немае фактiв, – вiдповiв вiн. – Будувати припущення, не знаючи всiх обставин справи, – найбiльша помилка. Це може вплинути на подальший хiд мiркувань.
– Скоро ви отримаете вашi факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.
– Правильно. Стiйте, кебмене, зупинiться!
Ми не доiхали ярдiв сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пiшки.
Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Гарденс, виглядав зловiсно й загрозливо. Це був один iз чотирьох будинкiв, що стояли трохи вiддалiк вiд вулицi; два були заселенi, а два – порожнi. Останнiй дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вiкон. То тут, то там на каламутному темному склi, як бiльмо на оцi, видiлявся напис «Здаеться в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що вiддiляв його вiд вулицi, – кiлька дерев над рiдкiсними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата дорiжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та пiску. Вночi пройшов дощ, i скрiзь були калюжi. Уздовж вулицi тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними гратами нагорi; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрi тягнули шиi в марнiй надii хоч мигцем побачити, що вiдбуваеться за парканом.
Менi здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увiйти в будинок i вiдразу ж займеться розслiдуванням. Нiчого такого. Здавалося, це зовсiм не входило в його намiри. З безпечнiстю, яка за таких обставин межувала з хвальковитiстю, вiн пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решiтку паркана. Закiнчивши огляд, Голмс повiльно пiшов дорiжкою, точнiше, травою збоку дорiжки, i став пильно розглядати землю. Двiчi зупинявся; одного разу я помiтив на його обличчi усмiшку та почув задоволене хмикання. На мокрiй глинястiй землi було багато слiдiв, але ж ii вже добряче потоптали правоохоронцi, й я дивувався, що ще сподiваеться знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайнiй проникливостi й не сумнiвався, що вiн може побачити багато такого, що недоступне менi.
У дверях будинку нас зустрiв високий, бiлолиций чоловiк iз волоссям кольору соломи й нотатником у руцi. Вiн кинувся до нас i чуттево потиснув руку моему супутнику.
– Як добре, що ви приiхали!.. – зрадiв вiн. – Нiхто нiчого не чiпав, я все залишив, як було.
– Крiм цього, – вiдповiв Голмс, вказуючи на дорiжку. – Зграя буйволiв i то не залишила б пiсля себе таке мiсиво. Але, певна рiч, ви обстежили дорiжку, перш нiж дали ii так потоптати?
– У мене було багато справ у будинку, – ухильно вiдповiв детектив. – Мiй колега, мiстер Лестрейд, також тут. Я сподiвався, що вiн простежить за цим.
Голмс зиркнув на мене та саркастично звiв брови.
– Ну, пiсля таких майстрiв своеi справи, як ви й Лестрейд, менi, мабуть, тут нiчого робити, – зронив вiн.
Грегсон самовдоволено потер руки.
– Та вже, здаеться, зробили все, що можна. Втiм, справа дивна, а я знаю, що ви такi любите.
– Ви сюди пiд’iхали в кебi?
– Нi, дiбрався пiшки, сер.
– А Лестрейд?
– Також, сер.
– Ну, тодi ходiмо, подивимося кiмнату, – зовсiм уже непослiдовно резюмував Голмс й увiйшов у будинок. Грегсон, здивовано звiвши брови, поспiшив за ним.
Невеликий коридор iз запилюженою дощаною пiдлогою вiв до кухнi й iнших примiщень. Праворуч i лiворуч знаходилося двое дверей. Однi, мабуть, вже кiлька мiсяцiв не вiдчиняли; другi вели до iдальнi, де й скоiли загадкове вбивство. Голмс увiйшов до неi, я пiшов за ним iз тим гнiтючим вiдчуттям, яке вселяе в нас присутнiсть смертi.
Велика квадратна кiмната здавалася ще бiльшою вiд того, що в нiй не було нiяких меблiв. Яскравi шпалери, позбавленi смаку, були вкритi плямами цвiлi, а де-не-де вiдстали та звисали лахмiттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камiн iз полицею, обробленою пiд бiлий мармур; на ii краю було прилiплено недогарок червоноi восковоi свiчки. У нечiткому, тьмяному свiтлi, що пробивалося крiзь бруднi шибки единого вiкна, усе навколо здавалося тьмяно-сiрим, чому значною мiрою сприяв товстий шар пилу на пiдлозi.
Усi цi подробицi я помiтив уже пiзнiше. У першi ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фiгуру, розпростерту на голiй пiдлозi, на порожнi, незрячi очi, виряченi на стелю. Це був чоловiк рокiв сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, iз жорстким, кучерявим чорним волоссям i коротенькою борiдкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зi щiльноi матерii, свiтлi штани й бiла сорочка. Поруч лежав цилiндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинутi, пальцi стиснутi в кулаки, ноги скорченi, немов у болiснiй агонii. На обличчi застиг вираз жаху i, як менi здалося, ненавистi – такого виразу я ще нiколи не бачив на людському обличчi. Страшна, злiсна гримаса, низьке чоло, плаский нiс i щелепа, що виступала вперед, надавали покiйнику схожостi з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у рiзних ii проявах, але нiколи ще вона не здавалася менi такою страшною, як зараз, у цiй напiвтемнiй, похмурiй кiмнатi бiля однiеi з головних магiстралей лондонського передмiстя.
Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв бiля дверей. Вiн привiтався з Голмсом та зi мною.
– Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив вiн. – Такого менi ще не траплялося, а я багато бачив.
– І немае жодного ключа до цiеi таемницi, – додав Грегсон.
– Нiякого, – пiдхопив i Лестрейд.
Шерлок Голмс пiдiйшов до трупа, та, опустившись на колiна, почав ретельно його розглядати.
– Ви впевненi, що на ньому немае ран? – спитав вiн, вказуючи на бризки кровi навколо тiла.
– Цiлком! – вiдповiли обое.
– Отже, це кров когось iншого, ймовiрно, вбивцi, якщо тут було вбивство. Це нагадуе менi обставини смертi Ван Янсена в Утрехтi, тридцять четвертого року. Пам’ятаете цю справу, Грегсоне?
– Нi, сер.
– Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже нiщо не нове пiд мiсяцем. Усе вже ставалося ранiше.
Його спритнi пальцi в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстiбали, дослiджували, а в очах застиг такий самий вiдсутнiй вираз, який я бачив вже не раз. Огляд вiдбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскiльки ретельно його провели. Нарештi Голмс понюхав губи трупа, потiм поглянув на пiдошви його лакованих черевикiв.
– Його не пересували? – перепитав вiн.
– Нi, лише оглядали.
– Можна вiдправляти в морг, – дозволив Голмс. – Бiльше ми тут нiчого не дiзнаемося.
Четверо чоловiкiв iз ношами стояли напоготовi. Грегсон покликав iх, тi поклали труп на ношi та понесли. Коли його пiдiймали, на пiдлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.
– Тут була жiнка! – здивовано вигукнув вiн. – Це жiноча обручка…
Вiн поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витрiщилися на каблучку. Без сумнiву, цей гладкий золотий обiдок колись прикрашав палець нареченоi.
– Справа ускладнюеться, – почухав потилицю Грегсон. – А вона, присягаюся, i без цього непроста.
– А ви впевненi, що це ii не спрощуе? – заперечив Голмс. – Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?
– Усе тут, – Грегсон вийшов у передпокiй i вказав на купку предметiв, розкладених на нижнiй сходинцi. – Золотий годинник фiрми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий i масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка – голова бульдога з рубiновими очима. Футляр iз росiйськоi шкiри для вiзитiвок i картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд – це вiдповiдае мiткам на бiлизнi «Є. Д. Д.». Гаманця немае, але в кишенях знайшли сiм фунтiв тринадцять шилiнгiв. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзацi. Два листи – один адресований Є. Дж. Дребберу, другий – Джозефу Стенджерсону.
– Яка адреса?
– Стренд, американська бiржа, до запитання. Обидва листи – вiд пароплавноi компанii «Гiйон» i стосуються вiдплиття iхнiх пароплавiв iз Лiверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намiр повернутися до Нью-Йорка.
– Ви вже шукаете цього Стенджерсона?
– Аякже, сер. Я розiслав оголошення в усi газети, а один iз моiх людей поiхав на американську бiржу та ще не повернувся.
– А до Клiвленда зверталися?
– Вранцi надiслали телеграму.
– Яку?
– Ми просто повiдомили, що сталося, i просили надати данi.
– А ви не просили про докладнiшу iнформацiю з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?
– Я спитав про Стенджерсона.
– І бiльше нi про що? Чи немае тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у життi Дреббера, якi необхiдно з’ясувати?
– Я спитав про все, що вважав за потрiбне, – ображеним тоном вiдказав Грегсон.
Шерлок Голмс усмiхнувся й хотiв було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кiмнатi, коли ми вийшли в передпокiй. Вiн самовдоволено потирав руки.
– Мiстере Грегсон, я тiльки-но зробив найважливiше вiдкриття! – оголосив вiн. – Якби я не здогадався ретельно оглянути стiни, ми нiчого не дiзналися б!
Очi маленького чоловiчка блищали, вiн, мабуть, ледь стримував радiсть вiд того, що перевершив свого колегу на одне очко.
– Прошу сюди, – сказав вiн метушливо, ведучи нас назад у кiмнату, де, здавалося, стало трохи свiтлiше пiсля того, як забрали ii страшного мешканця. – Ось, станьте сюди!
Вiн чиркнув сiрником об пiдошву черевика й пiднiс його до стiни.
– Погляньте! – переможно заявив детектив.
Я вже казав, що в багатьох мiсцях шпалери висiли клаптями. У цьому кутку вiд стiни вiдстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На нiй кров’ю було виведено:
Rache
– Бачили? – хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансье, який представляе публiцi атракцiон. – Це найтемнiший куток, i нiкому не спало на гадку сюди глянути. Убивця – вiн або вона – написав це власною кров’ю. Дивiться, ось кров стекла зi стiни, i тут на пiдлозi е пляма. У будь-якому разi, самогубство виключаеться. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на камiнi? Коли вiн горiв, цей кут був найсвiтлiший, а не найтемнiший.
– Ну, гаразд, ви помiтили напис, а як ви його розтлумачите? – зневажливим тоном спитав Грегсон.
– Як? А ось як. Вбивця – чоловiк чи жiнка – хотiв написати жiноче iм’я Рейчел, але не встиг докiнчити, мабуть, щось завадило. Згадаете моi слова: рано чи пiзно з’ясуеться, що ця справа пов’язана з жiнкою на iм’я Рейчел. Смiйтеся скiльки завгодно, мiстере Шерлок Голмс. Ви, звiсно, людина начитана та розумна, але, врештi-решт, i старий пес здатний на успiх!
– Даруйте, – сказав мiй приятель, розсердивши маленького чоловiчка своiм смiхом. – Певна рiч, честь цього вiдкриття належить вам, i напис, без сумнiву, зробив другий учасник нiчноi драми. Я не встиг iще оглянути кiмнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.
Вiн вийняв iз кишенi рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кiмнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на колiна; одного разу навiть лiг на пiдлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсiм забув про наше iснування – ми весь час чули то бурмотiння, то стогiн, то легкий присвист, то схвальнi та радiснi вигуки. Я витрiщився на нього, i менi мимоволi спало на гадку, що мiй товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лiсом, скавулячи вiд нетерпiння, поки не натрапить на втрачений слiд. Хвилин двадцять, а то й бiльше, вiн продовжував своi пошуки, ретельно вимiрюючи вiдстань мiж якимись зовсiм непомiтними для мене слiдами, i, час вiд часу, так само незбагненно для мене, щось вимiрював рулеткою на стiнах. В одному мiсцi обережно зiбрав дрiбку сiрого пилу з пiдлоги й поклав у конверт. Нарештi став розглядати через лупу напис на стiнi, уважно дослiджуючи кожну лiтеру. Мабуть, Голмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишенi.
– Кажуть, нiби генiй – це нескiнченна витривалiсть, – iз усмiшкою зауважив вiн. – Доволi невдале визначення, але до роботи детектива пасуе повнiстю.
Грегсон i Лестрейд спостерiгали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цiкавiстю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцiнити те, що я вже почав усвiдомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрiбниць, слугувало якiйсь цiлком визначенiй i практичнiй метi.
– Ну, що скажете, сер? – спитали обое хором.
– Не хочу забирати у вас пальму першостi в розкриттi злочину, – видихнув мiй приятель, – i тому не дозволю собi нав’язувати поради. Ви обое так добре впоралися, що грiх було би втрутитися.
У його голосi звучав явний сарказм.
– Якщо ви повiдомите про хiд розслiдування, – продовжував приватний детектив, – я буду щасливий допомогти вам, якщо зможу. А поки що я хотiв би поспiлкуватися з констеблем, який знайшов труп. Будьте ласкавi назвати менi його iм’я й адресу.
Лестрейд глянув у нотатник.
– Джон Ренс, – поiнформував вiн. – Зараз вiн вiльний. Його адреса: Одлi-корт, 46, Кеннiнгтон-парк-гейт.
Голмс записав адресу.
– Ходiмо, докторе, – сказав вiн менi. – Ми негайно вирушимо до нього. А вам хочу дещо повiдомити, – звернувся вiн до детективiв, – можливо, це допоможе слiдству. Це, звiсно, вбивство, а вбивця – чоловiк. Зрiст у нього трохи бiльше шести футiв, вiн у розквiтi рокiв, ноги в нього дуже невеликi, як для такого зросту, взутий у важкi черевики з квадратними носаками й курить трихiнопольськi сигари[4 - Трихiнопольськi сигари – сорт сигар, якi виготовляли неподалiк мiста Тiруччiраппаллi в Пiвденнiй Індii.]. Вiн i його жертва приiхали сюди разом у чотириколiсному екiпажi, запряженому конем iз трьома старими й однiею новоi пiдковою на правому передньому копитi. Цiлком iмовiрно, що у вбивцi червоне обличчя й дуже довгi нiгтi на правiй руцi. Це, звiсно, дрiбницi, але вони можуть вам допомогти.
Лестрейд i Грегсон, недовiрливо всмiхаючись, перезирнулися.
– Якщо цього чоловiка вбили, то яким чином?
– Отрута, – коротко кинув Шерлок Голмс i попрямував до дверей. – І ось ще що, Лестрейде, – додав вiн, обернувшись. – Rache нiмецькою – «помста», тому не гайте часу на розшуки мiс Рейчел.
Випустивши цю парфянську стрiлу, вiн пiшов, а обидва суперники дивилися йому вслiд, роззявивши роти.
Роздiл IV
Що розповiв Джон Ренс
Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Гарденс, близько першоi години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звiдки надiслав якусь довгу телеграму. Потiм закликав кеб i велiв вiзнику iхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.
– Найцiннiше – це свiдчення очевидцiв, – сказав менi Голмс. – Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чiтке бачення цiеi справи, однак, треба дiзнатися все, що вдасться.
– Знаете, Голмсе, ви мене просто вражаете, – буркнув я. – Ви дуже впевнено описали подробицi злочину, але скажiть, невже ви в душi нiтрохи не сумнiваетеся, що все було саме так?
– Тут важко помилитися, – пояснив Голмс. – Перше, що я побачив, пiд’iхавши до будинку, були слiди кеба бiля самого узбiччя дороги. Зауважте, що до минулоi ночi дощу не було цiлий тиждень. Отже, кеб, який залишив двi глибокi колii, вочевидь, проiхав там цiеi ночi. Потiм я помiтив слiди кiнських копит, причому один вiдбиток був чiткiшим, нiж три iнших, а це означае, що пiдкова була нова. Кеб прибув пiсля того, як почався дощ, а вранцi, за словами Грегсона, нiхто не приiжджав, отже, цей кеб пiд’iхав вночi, i, певна рiч, саме вiн привiз туди тих двох.
– Усе це цiлком подiбне на правду, – погодився я, – але як ви вгадали зрiст убивцi?
– Та дуже просто: зрiст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною ii кроку. Це зовсiм не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я вимiряв кроки вбивцi i на глинистiй дорiжцi, i на запилюженiй пiдлозi в кiмнатi. А потiм менi випала нагода перевiрити своi обчислення. Коли людина пише на стiнi, то iнстинктивно робить це на рiвнi своiх очей. Вiд пiдлоги до напису на стiнi – шiсть футiв. Одним словом, завдання для дiтей!
– А як дiзналися його вiк?
– Ну, навряд чи дiдуган може вiдразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжi на дорiжцi, яку вiн, судячи з усього, перескочив. Лакованi черевики обiйшли ii боком, а квадратнi носаки перестрибнули. Нiяких таемниць, як бачите. Просто я застосовую на практицi деякi правила спостережливостi дедуктивного мислення, якi вiдстоював у своiй статтi… Ну, що ще вам незрозумiло?
– Нiгтi та трихiнопольська сигара, – вiдповiв я.
– Напис на стiнi зроблено вказiвним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крiзь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби нiготь на пальцi був коротко пiдстриженим. Попiл, який я зiбрав iз пiдлоги, виявився темним i шаруватим – такий попiл залишаеться лише вiд трихiнопольських сигар. Я зумисне вивчав попiл вiд рiзних сортiв тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це цiле дослiдження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Мiж iншим, знання таких дрiбничок i вирiзняе вправного детектива вiд якихось там Грегсона та Лестрейда.
– Ну, а червоне обличчя? – не вгавав я.
– А це вже смiливiша гiпотеза, хоча не сумнiваюся, що й тут маю рацiю. Але про це поки що не питайте.
Я провiв рукою по чолi.
– У мене просто голова обертом, – зауважив я, – чим бiльше думаю про цей злочин, тим загадковiшим вiн стае. Як могли потрапити тi двое – якщо iх було двое – у порожнiй будинок? Куди подiвся кебмен, який iх привiз? Яким чином один мiг змусити iншого прийняти отруту? Звiдки взялася кров? Яку мету переслiдував убивця, якщо вiн навiть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жiночий перстень? А головне, навiщо другий чоловiк, перш нiж сховатися, написав нiмецьке слово Rache? Мушу зiзнатися, нiяк не зрозумiю, як пов’язати цi факти мiж собою.
Мiй супутник схвально всмiхнувся.
