Безодня Маракота

скачать книгу бесплатно

Безодня Маракота
Arthur Conan Doyle

Істини
«Безодня Маракота» (1927–1929) – науково-фантастичний роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930). Трiйця мандрiвникiв – професор Маракот, бiолог Гiдлi та механiк Скенлен – на батисферi занурюються у найглибшу западину Атлантичного океану. Аж раптом велетенське чудовисько своiми жахливими клешнями перетинае трос, який сполучае батисферу iз судном на поверхнi океану. Опинившись на днi западини, дослiдники виявляють там атлантiв – нащадкiв тих, хто вижив пiсля катастрофи i з допомогою дивних наукових технологiй навчився жити пiд водою…

Також до видання увiйшли повiстi А. Конан Дойла «Бразильський кiт», «Гра з вогнем», «Чоловiк з Архангельська» та iншi.

Артур Конан Дойл

Безодня Маракота

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017

Елаес Б. Гопкiнс

У Джекманз-Галчi його охрестили преподобним, хоча вiн сам нiколи не виказував законних або й нi домагань на це звання, яке, як вважали копачi, був швидше почесним титулом, присвоеним Гопкiнсу за його неабиякi чесноти. До нього причепилося ще одне прiзвисько – Пастор, вельми незвичне на австралiйському континентi, де парафiяни розбiгаються, як череда, а пастухiв обмаль.

На захист Елаеса Б. Гопкiнса варто сказати, що вiн нiде i за жодних обставин не заявляв, що мае духовну освiту чи якiсь iншi студii, що дають йому право правити.

– Кожен iз нас працюе в царинi, призначенiй йому нашим Господом, а працюемо на когось чи на себе – це не мае нiякогiсiнького значення, – якось зауважив вiн, якнайкраще догоджаючи простою мовою iнстинктам мешканцiв Джек- манз-Галча.

Не можна заперечити той факт, що першого ж мiсяця пiсля його прибуття до Джекманз-Галча у нас явно поменшало характерних для цього невеликого селища копачiв зловживань мiцними напоями i не менш мiцними словечками. Пiд його впливом копачi починали тямити, що можливостi нашоi рiдноi мови не настiльки обмеженi, як вони гадали ранiше, i точнiсть висловлення думок нiтрохи не постраждае, якщо не вдаватися до допомоги триповерхових лайок i блюзнiрства.

До початку 1853 року ми, навiть не усвiдомлюючи того, вельми гостро потребували духовного наставника, здатному спрямувати нас на правильний шлях. Всю колонiю охопила золота лихоманка, але нiде шукачам скарбiв не щастило бiльше, нiж у нас, i матерiальне процвiтання дуже кепсько вплинуло на стан суспiльноi моралi.

Наше невеличке селище розкинулося за сто двадцять iз гаком миль на пiвнiч вiд Белларата в звивистiй балцi, по якiй протiкае гiрський потiк, що впадае в рiчку Ерровсмiт. Жодноi iнформацii чи переказiв про того Джекмана, чиiм iм’ям назвали це поселення, не збереглося. В описуваний промiжок часу населення Джекманз-Галча складалося приблизно з сотнi дорослих чоловiкiв, багато з котрих знайшли тут притулок пiсля того, як ситуацiя в цивiлiзованiших селищах стала занадто несприятливою для iхнього перебування там. Загублена в iхньому середовищi жменька доброчинних громадян не дуже могла впливати на цю брутальну, свавiльну голоту.

Сполучення Джекманз-Галча iз зовнiшнiм свiтом не можна було назвати простим i надiйним. У бушi, що простягалася мiж нашим селищем i Белларатом, iз невеликою зграею головорiзiв, таких же вiдчайдухiв, як i вiн сам, бешкетував грiзний бушрейнджер[1 - Бушрейнджери – засланi в Австралiю каторжани, а iнодi i бiднота-фермери, доведенi злиднями до вiдчаю, котрi втекли в лiси (бушi) та жили грабунком.] на прiзвисько Джим-носач, тому подорож до Белларата була аж нiяк не безпечною. Вiдтак здобутi мешканцями Джекманз-Галча самородки та золотий пiсок було заведено зберiгати на спецiальному складi, де здобуток кожного копача складався в окрему торбу, на якiй вказували iм’я власника. Обов’язки зберiгача цього примiтивного банку виконував чоловiк iз прiзвищем Вобурн, котрому всi довiряли. Коли на складi накопичувалася надмiрна кiлькiсть коштовного металу, всю здобич складали в навмисно орендований фургон i вiдсилали до Белларата пiд охороною полiцii та певного числа копачiв, котрi по черзi виконували цю мiсiю, а з Белларата золото регулярно переправляли до Мельбурна. Хоча ця система i викликала затримку золота у Джекманз-Галчi, що часом затягувалася на мiсяцi – до вiдправки чергового фургона, але за ii допомогою надiйно засмучувалися злочиннi намiри Джима-носача, позаяк гурт, що супроводжував золотий фургон, був занадто чисельний i не по зубах невеликiй зграi бушрейнджерiв. У пору, про яку йдеться, Джиму-носачу, мабуть, нiчого не залишалося, нiж плюнувши на все, покинути дiлянку для свого розбiйницького ремесла, то ж мандрiвники, об’еднуючись у невеликi гурти, могли без страху користати з дороги.

Вдень у селищi панував вiдносний лад, оскiльки бiльшiсть мешканцiв ломами та кайлами трощили кварцовi пласти або на березi струмка промивали в лотках глину з пiском. З наближенням заходу сонця дiлянки шукачiв скарбiв тихцем порожнiли, а iхнi нечесанi, забрудненi глинистою рiдиною власники неквапливо чвалали до табору, готовi бозна на якi витiвки. Спочатку вони навiдувалися на склад Вобурна, де здавали денний видобуток, точна величина якого нотувалася, як годиться, в бухгалтерську книгу, причому кожен копач залишав собi певну кiлькiсть золота на покриття вечiрнiх потреб. Зладнавши справи, шукачi скарбiв без упину i з усiею спритнiстю, на яку тiльки й були здатнi, бралися витрачати золото, що залишили собi на прожиток.

Звабливим центром вечiрнього життя селища була груба дощана ляда, покладена на двi великi дiжки. Цю споруду гучно називали пияцьким салуном «Британiя». Огрядний бармен Нет Адамс наливав тут паскудне вiскi по два шилiнги за кухлик або по гiнеi за пляшку, а його брат Бен виконував роль круп’е в убогiй пивничцi, що позаду притулилася до бару, перетворенiй у гральний заклад, який щовечора бував наповнений ущент.

В Адамсiв був ще один, третiй брат, але його життя передчасно урвалося в результатi прикрого непорозумiння з одним iз вiдвiдувачiв.

– Занадто ввiчливий вiн був, – проникливо зауважив його брат Нетенiел на похоронi, – а такi люди не затримуються на цьому свiтi. Скiльки разiв я йому казав: «Якщо вже вирiшив сперечатися з незнайомим вiдвiдувачем про оплату за пiнту пива, спершу хапай зброю, i лише тодi починай сперечатися, а якщо побачиш, що той готовий сягнути по свiй револьвер, обов’язково стрiляй першим». Але брат був занадто делiкатний – спершу починав сперечатися, а вже потiм хапався за зброю, хоча цiлком мiг би взяти вiдвiдувача на цiвку ще до того, як з’ясовувати з ним стосунки.

Шляхетна ввiчливiсть покiйного обернулася збитками для братiв Адамсiв, котрi, вiдчуваючи пiсля загибелi Нiлла гостру нестачу робочих рук, були змушенi прийняти до спiлки людину збоку, що неминуче призвело до значного скорочення прибуткiв iхнього сiмейного концерну.

Нiк Адамс тримав придорожню корчму в Джекманз-Галчi ще до того, як там знайшли золото, i на цiй пiдставi мiг претендувати на звання найстарiшого мешканця селища. Власники придорожнiх шинкiв – вельми своерiдний тип людей, тому цiкаво, нехай навiть цiною вiдступiв вiд безпосередньоi теми розповiдi, простежити, яким чином вони примудрялися назбирати значний капiтал на сiльських дорогах, де навiть подорожнi – рiдкiсть.

Мешканцi внутрiшнiх районiв Австралii, iншими словами – погоничi волiв, пастухи й iншi трударi на овечих пасовищах, зазвичай укладають угоду, згiдно з якою погоджуються працювати на господаря впродовж року, а то i двох чи трьох рокiв за конкретну кiлькiсть фунтiв стерлiнгiв i певний харч. Алкоголь у таких угодах нiколи не згадуеться, i працiвники протягом усього термiну роботи хоч-не-хоч, але дотримуються обiтницi тверезостi. Грошi iм виплачують усiею сумою пiсля закiнчення дii угоди.

Настае день виплати заробленого. Джиммi, робiтник на скотарськiй фермi, заходить сутулячись до офiсу господаря з брилем iз пальмового листя в руцi.

– Доброго ранку, пане, – каже Джиммi. – Оце вже моя година начебто настала. Я, мабуть, отримаю вiд вас чек та й поiду до мiста.

– А потiм повернешся, Джиммi?

– Ясна рiч, повернуся. Може, тижнiв через три, або й через мiсяць. Треба купити якусь одежину, та й клятi чоботи майже зовсiм розвалилися.

– Скiльки, Джиммi? – питае господар, взявшись за перо.

– Шiстдесят фунтiв, як домовлялися, – вiдповiдае в задумi Джиммi. – І пригадуете, пане, коли плямистий бугай вирвався iз загороди, ви пообiцяли менi два фунти, i ще один – за купання овець. І ще фунт я заробив, коли вiвцi Мiллара перемiшалися з нашими…

Джиммi ще якийсь час продовжуе перелiчувати: пастухи рiдко коли вмiють писати, але пам’ять мають добру. Господар виписуе i вручае йому чек.

– Не зловживай мiцним, Джиммi, – щиро радить вiн.

– Не турбуйтеся, пане, – Джиммi ховае чек у шкiряний кисет, i не минае години, як вiн уже неквапливо iде на довгоногiй своiй шкапинi до мiста, до якого сто з гаком миль.

Упродовж дня вiн мае оминути шiсть або вiсiм зi згаданих уже придорожнiх шинкiв, але з власного досвiду знае, що порушувати тривале утримання вiд мiцних напоiв не можна в жодному разi, позаяк алкоголь, вiд якого вiн добряче вже вiдвик, негайно справить нищiвний вплив на його розум. Джиммi розважливо хитае головою, зважуючи, що нi за жоднi скарби не вiзьме до писка й краплi мiцного, доки не вирiшить усi своi справи в мiстi. Єдиний для нього спосiб реально здiйснити свое рiшення – уникати спокуси. Пам’ятаючи про те, що за пiвмилi стоiть перша придорожня корчма, Джиммi пускае свого коня лiсовою стежкою, що оминае небезпечне мiсце.

Озброений рiшучiстю дотримати дану собi обiтницю, вiн iде вузькою стежиною й уже подумки вiтае себе з тим, що уникнув небезпеки, аж раптом помiчае засмаглого чорнобородого чоловiка, котрий ледаче притулився до стовбура дерева. Це не хто iнший, як корчмар, котрий здалеку помiтив обхiдний маневр пастуха i встиг навпрошки крiзь заростi вийти до стежки, щоб перехопити потенцiйного клiента.

– Привiт, Джиммi! – гукае вiн вершнику, котрий порiвнявся з ним.

– Вiтаю, друже, вiтаю!

– Далеко прямуеш?

– До мiста, – вiдповiдае сповнений гiдностi Джиммi.

– Невже? Ну що ж, бажаю тобi там повеселитися, як слiд. Може, зайдiмо до мене перехилити скляночку за удачу?

– Нi, – каже Джиммi, – я не хочу пити.

– Одну скляночку.

– Кажу, що не хочу, – сердито огризаеться пастух.

– Гаразд, не треба сердитись! Менi загалом байдуже, хочеш ти пити чи нi. Бувай здоровий.

– І тобi всiляких гараздiв, – прощаеться Джиммi, але не встигае вiд’iхати i на двадцять крокiв, як чуе поклик шинкаря, котрий спонукае його зупинитися.

– Послухай, Джиммi, – каже корчмар, застаючи мандрiвника зненацька. – Буду тобi дуже зобов’язаний, якщо виконаеш у мiстi одне мое прохання.

– Яке саме?

– Менi треба, Джиммi, послати листа. Це дуже важливе послання, тому не можу довiрити його першому-лiпшому. Тебе я знаю, й, якщо вiзьмешся доправити його, менi просто камiнь iз серця звалиться.

– Давай листа, – лаконiчно погоджуеться Джиммi.

– Не маю його при собi, залишився у хатi. Ходiмо зi мною. Це зовсiм близько, чвертi милi навiть не буде.

Джиммi неохоче погоджуеться. Коли вони досягають хижi-розвалюхи, шинкар запрошуе пастуха спiшитися та зайти досередини.

– Давай сюди листа, – наполягае Джиммi.

– Розумiеш, я його ще не до кiнця дописав, але миттю закiнчу, а ти наразi присядь на хвильку.

Так пастуха заманили в пастку. Нарештi лист готовий i вручений.

– Ну, а тепер, Джиммi, – каже корчмар, – хильни на коня моiм коштом.

– Жодноi краплi, – вiдпираеться Джиммi.

– То он воно як! – ображаеться шинкар. – Ти збiса гордий i не бажаеш випити з таким, як я! Якщо так, то давай листа назад. Хай йому грець, якщо прийму послугу вiд людини, котра гидуе випити зi мною!

– Ну, гаразд, не сердься, – знiчуеться Джиммi. – Згода, налий скляночку й я поiду.

Шинкар вручае пастуху олов’яний кухоль, до половини наповнений нерозбавленим ромом. Як тiльки Джиммi вiдчув знайомий запах, до нього повертаеться бажання хильнути, i вiн одним ковтком висушуе посудину. В його очах з’являеться блиск, а на щоках – рум’янець. Корчмар пильно споглядае на вiдвiдувача.

– Можеш тепер iхати, Джиммi, – дозволяе вiн.

– Тихо, друже, спокiйно, – вiдповiдае на це пастух. – Я анiтрохи не гiрший за тебе. Якщо вже ти пригощаеш, можу й я пригостити.

Кухлик знову повний, а очi Джиммi починають блистiти ще яскравiше.

– Ну, а тепер, Джиммi, по останнiй за добробут цiеi оселi, – закликае шинкар. – І тобi час iхати.

Пастух утрете випивае оковиту, i з цим третiм ковтком у нього зникають будь-якi застереження й усi добрi намiри.

– Послухай, – каже вiн трохи хрипким голосом, висмикуючи чек iз кисета, – вiзьми ось це, друже, i будеш запрошувати всiх на дорозi випити за мое здоров’я, хто скiльки забажае. Скажеш iм, коли все буде потрачено.

І Джиммi, розлучившись iз думкою дiстатися колись мiста, впродовж трьох-чотирьох тижнiв валяеться в корчмi, п’яний, як чiп, i доводячи до аналогiчноi кондицii будь-якого подорожнього, котрому довелося опинитися в цих краях. Але ось приходить ранок, коли шинкар оголошуе:

– Грошi скiнчилися, Джиммi, тобi час знову вирушати на заробiтки.

Пiсля чого пастух, аби протверезiти, обливаеться льодяною водою, вiшае за спину ковдру з казанком, сiдае на коня i вирушае на пасовище, де його чекае черговий рiк тверезостi, що закiнчуеться мiсяцем пиятики.

Все це, хоча i типове для безтурботного способу життя австралiйцiв, не мае прямого стосунку до цiеi оповiдки, а тому повернiмося до нашоi Аркадii[2 - Аркадiя – гiрська область на пiвднi Грецii, оспiвана поетами як щаслива краiна з патрiархальними, простими звичаями пастухiв i пастушок.]. Склад населення Джек- манз-Галча дуже рiдко змiнювався через приплив зi сторони; шукачi щастя, котрi прибували до нас у часи, про якi тут згадуеться, виявлялися, мабуть, навiть ще лютiшими та брутальнiшими, нiж мiсцевi. Особливим норовом вирiзнялися Фiллiпс i Моул – двiйко запеклих гультяiв, котрi приiхали сюди одного чудового дня i застовпили дiлянку на березi струмка. Витонченiстю, злостивiстю, блюзнiрствами, нахабством у мовi та вчинках, своiм зухвалим нехтуванням буквально всiх норм суспiльноi поведiнки вони могли перевершити будь-кого з давнiх мешканцiв Джекманз-Галча. Фiллiпс i Моул стверджували, що буцiмто перебралися сюди з Бендiго, в зв’язку з чим дехто з нас стали схилятися до думки, що, мабуть, не зле б Джиму-носачу знову з’явитися в наших краях i перекрити до Джекманз-Галча дорогу таким гультiпакам, як цi двое.

Пiсля iхнього прибуття атмосфера щоденних збiговиськ у салунi «Британiя» та в гральному кублi, що тулиться до нього з тилу, стала ще розгульнiшою, нiж ранiше. Запеклi суперечки, якi часто закiнчувалися кривавими бiйками, перетворилися в звичне явище. Наймиролюбнiше налаштованi завсiдники салуну почали всерйоз задумуватися про те, що непогано було б лiнчувати цих двох прибульцiв, котрi стали основними призвiдниками порушень громадського спокою.

Такою була невесела ситуацiя в таборi, коли в ньому, накульгуючи, з’явився наш евангелiст Елаес Б. Гопкiнс, запилюжений, iз натрудженими вiд довгого шляху ногами, з лопатою, закинутою за спиною, i Бiблiею в кишенi молескiновоi[3 - Молескiн – груба бавовняна тканина, iнодi з начосом, зазвичай темного кольору.] маринарки.

Цей чоловiк був настiльки непримiтний, що спершу на його присутнiсть мало хто з нас звернув увагу. Вiн поводився скромно, тихо, його обличчя вирiзнялося блiдiстю, а статура – хирлявiстю. Гладенько виголене пiдборiддя, однак, свiдчило про твердiсть духу, а широко вибалушенi голубi очi пiдказували про розум iхнього власника, тому навiть коротке знайомство виказувало в ньому особистiсть iз сильним характером. Прибулець спорудив собi крихiтну халупу та застовпив дiлянку, розташовану неподалiк вiд розробки, на якiй ранiше влаштувалися Фiллiпс i Моул. Його вибiр порушував практично всi правила гiрничоi справи, вiн був показово безглуздий i вiдразу ж створив новоприбулому репутацiю зеленого новака. Щоранку, розходячись по своiх дiлянках, ми з жалем спостерiгали за неймовiрною ретельнiстю, з якою той копав i довбав землю без найменшого, як ми точно знали, шансу на успiх. Бувало, що помiтивши перехожих, вiн зупинявся на хвильку, щоб обтерти ситцевою у горошок хустинкою свое блiде обличчя, гучно та душевно побажати нам доброго ранку, пiсля чого вiдновлював роботу з подвоеною енергiею. Тишком-нишком у нас з’явилася звичка доброзичливо питати про те, якими е його успiхи в пошуках золота.

– Поки що не знайшов його, хлопцi, – привiтно вiдгукувався той, спираючись на заступ, – але корiнна порода залягае десь уже недалеко, i, мабуть, не сьогоднi, то завтра таки натраплю на жилу.

День у день вiн iз незмiнно бадьорою впевненiстю давав нам одну i ту саму вiдповiдь.

Невдовзi Гопкiнс став потроху проявляти, з якого тiста вiн злiплений. Одного вечора в пияцькому салунi панувала напрочуд розгульна атмосфера. Вдень у копальнi знайшли грубу жилу, i щасливий шукач золота щедро пригощав випивкою всiх без розбору, тому три чвертi населення Джекманз-Галча напилися до чортикiв. Захмелiлi безцiльно товклися або валялися бiля шинквасу, блюзнiрствували, лементували, танцювали або знiчев’я стрiляли в повiтря зi своiх револьверiв. З грального закладу долинали аналогiчнi звуки. Тон задавали Моул, Фiллiпс та iхнi поплiчники, про порядок i пристойнiсть забули цiлком.

Серед усiх цих вибрикiв, лайки та п’яного лихослiв’я люди раптом почали розрiзняти якийсь неясний монотонний звук, який, здавалося, був фоном для всiх iнших звукiв i робився явним при будь-якому затишшi в п’яному гаморi. Поступово один по одному присутнi стали замовкати, дослухаючись, поки нарештi гамiр не стих остаточно, i погляди публiки зосередилися в тому напрямку, звiдки чувся неголосний потiк слiв. Там верхи на дiжцi сидiв останнiй прибулець Джекманз-Галчу, Елаес Б. Гопкiнс, зi щирою усмiшкою на рiшучому обличчi та розгорнутою Бiблiею в руцi. Вiн уголос читав обраний ним навмання уривок – з «Апокалiпсису», якщо пам’ять менi не зраджуе. Текст був цiлком випадковим i не мав нi найменшого стосунку до подiй у шинку, але Гопкiпс старанно, з побожним виглядом бубонiв слова, легко помахуючи вiльною рукою в такт фраз, якi промовляв.

Цю витiвку зустрiнули загальним реготом та оплесками. Шукачi золота зi схвальним гомоном скупчилися навколо дiжки, вважаючи, що стали свiдками якогось хитрющого розiграшу i що ось-ось iх пригостять чимось на кшталт пародiйноi проповiдi або жартiвливого повчання.

Читець, однак, скiнчив роздiл i безтурботно перейшов до читання iншого, а покiнчивши з ним, взявся за наступний. Тут пияки дiйшли спiльноi думки, що жарт дещо затягнувся. Коли ж Гопкiнс почав новий роздiл, вони ще бiльше переконалися у своiй правотi. З усiх бокiв хором зазвучали грiзнi вигуки, що закликали заткнути читцю пельку або скинути його з дiжки. Незважаючи на всi паплюження й образи, Елаес Б. Гопкiнс наполегливо продовжував уголос читати «Апокалiпсис», як i ранiше, зберiгаючи незворушний i задоволений вигляд, нiби гвалт, що здiйнявся навколо нього, був йому приемнiшим за овацii. Незабаром об дiжку гулко вдарився кинутий кимось чобiт, за ним другий, наступний пролетiв бiля самоi голови новоявленого пастора, але тут у подii втрутилися найгречнiшi копачi, котрi пiднялися на захист миру i ладу. До них, як це не дивно, приедналися згадуванi вже Моул i Фiллiпс, котрi встали на бiк субтильного читця Святого Письма.

– Гопкiнс – друзяка що треба, – пояснив цей крок Фiллiпс, своею громiздкою постаттю в червонiй сорочцi затулив вiд натовпу об’ект загального гнiву. – Вiн людина iншого, нiж ми, складу, проте не заважае нам залишатися при своiх думках i висловлювати iх, сидячи на дiжцi або деiнде, коли вже так хочеться, тому негоже кидатися чобiтьми там, де можна обiйтися словами. Якщо цього дивака хтось хоча б пальцем зачепить, ми з Бiллом вступимося i кривдник отримае йому належне.

Ораторське мистецтво Фiллiпса придушило найактивнiшi ознаки невдоволення юрби, i прихильники безладу спробували було вiдновити покинуту пиятику, iгноруючи потiк Святого Письма, що лився на них, але безуспiшно. Тi iз завсiдникiв, котрi були п’янiшими за iнших, поснули пiд монотонне бурмотiння евангелiста, iншi, кидаючи похмурi погляди на читця, котрий продовжував, нiби нiчого не сталося, сидiти на дiжцi, вирiшили розiйтися по своiх домiвках. Опинившись наодинцi з найдоброчеснiшими представниками публiки, Гопкiнс затраснув книжку, педантично позначивши олiвцем те мiсце, на якому зупинився, i злiз iз бочки.

– Завтра ввечерi, хлопцi, – неголосно оголосив вiн, – я вiдновлю читання з дев’ятого вiрша п’ятнадцятого роздiлу «Апокалiпсису».

І, не звертаючи уваги на нашi вiтання, вийшов iз виглядом людини, котра виконала свiй священний обов’язок.

Це попередження, як виявилося, не було порожньою погрозою. Наступного вечора, тiльки-но в пияцькому салунi стала збиратися юрба, вiн знову опинився на дiжцi i з колишньою рiшучiстю взявся читати Бiблiю – монотонно, запинаючись, ковтаючи цiлi речення, насилу перебираючись вiд одного роздiлу до наступного. Смiх, погрози, глузування, iншi кпини, за винятком прямого насильства, використовували з метою зупинити набриду, але все виявилося однаково безрезультатним.

Невдовзi ми помiтили в його дiях певну методу. Поки панувала тиша або балачки мали безневинний характер, Гопкiнс мовчав. Та варто було пролунати одному-единому блюзнiрству, як читання Бiблii поновлювалося приблизно на чверть години, потiм припинялося, але при найменшiй провокацii у виглядi лайки або невiдповiдноi згадки iменi Господа Гопкiнс брався читати знову. Весь другий вечiр вiн читав майже без угаву, оскiльки мова, якою користувалася його опозицiя, все ще залишалася непристойною, хоча вже i не такою мiрою, як напередоднi.

Свою кампанiю Елаес Б. Гопкiнс провадив довше, нiж мiсяць. Так i сидiв кожного божого вечора з розгорнутою книжкою на колiнах, iз найменшого приводу починаючи свою роботу, наче музична шкатулка вiд дотику до пружинки. Монотонне бурмотiння проповiдника стало нестерпним, уникнути його можна було, лише погодившись дотримуватися кодексу поведiнки, запропонованого новоявленим пастором. На хронiчне лихослiв’я товариство стало споглядати з осудом, бо покарання за iхнi грiхи падало на всiх. Наприкiнцi другого тижня читець здебiльшого мовчав, а до початку наступного мiсяця його пост перетворився в синекуру[4 - Синекура – прибуткова церковна посада, не пов’язана з певними обов’язками.].

Нiколи ранiше реформацiя мораллю не вiдбувалася так хутко i настiльки дiево. Своi принципи наш пастор впроваджував i в буденне життя. Не раз траплялося, що, почувши необережне слово, вимовлене в серцях кимось iз копачiв, пастор iз Бiблiею в руках кидався до порушника i, видершись на купу червоноi глини, що пiдiймаеться над дiлянкою того, хто згрiшив, бубонiв вiд першоi лiтери до останньоi все генеалогiчне дерево вiд початку Старого Заповiту, причому робилося це з таким серйозним i поважним виглядом, немов цитата мала прямий стосунок до цiеi ситуацii.

Згодом лайка стало у нас рiдкiстю, пияцтво також змарнiло. Випадковi подорожнi, потрапляючи транзитом до Джекманз-Галча, дуже дивувалися нашому благочестю, чутки про яке долинули аж до самого Белларата, породжуючи там розмаiтi версii.

Деякi риси, властивi нашому евангелiсту, якнайкраще сприяли успiху справи, якiй вiн себе присвятив. Людина цiлком безгрiшна не змогла б знайти для своеi мети кращого грунту з оточуючими та завоювати симпатii своеi пастви. Пiзнавши Елаеса Б. Гопкiнса ближче, ми виявили, що, незважаючи на свою доброчеснiсть, у ньому часом визирала закваска старого грiшника, з чого випливало, що колишнi шляхи нашого пастора не завжди розходилися зi стежками ганджу. Наприклад, вiн не був непитущим; навпаки, напоi собi пастор обирав iз великим знанням справи, а склянку перекидав у горлянку звичним жестом. Вiн майстерно грав у покер, а в «юкер до останнiх штанiв» його майже нiкому не вдавалося здолати. У компанii з колишнiми баламутами Фiллiпсом i Моулом вiн мiг, бувало, грати по кiлька годин поспiль у цiлковитiй гармонii, якщо тiльки невдалий розклад карт не спровокуе лайку у котрогось його нестриманого партнера. На перший випадок на обличчi пастора виникала ображена посмiшка, i вiн звертав на винного свiй докiрливий погляд. При повторному порушеннi пастор брався за Бiблiю, i на цей вечiр грi наставав край.

Ми переконалися i в тому, що вiн чудово володiе зброею; якось, коли ми, вийшовши з бару Адамсiв, практикувалися в стрiлянинi по порожнiй пляшцi з-пiд брендi, пастор узяв в одного з нас револьвер i влупив кулю в саму серединку пляшки з вiдстанi двадцяти чотирьох крокiв.

І взагалi, за що б вiн, крiм видобутку золота, не брався, майже все виходило у нього так, що аж любо було дивитися; та копач iз нього був чи на найнiкудишнiй у всiй Австралii. Полотняна торба з його прiзвищем, виведеним друкованими лiтерами, пилюжилася жалiсним видовищем на полицi на складi Вобурна; до неi нiхто не торкався, i вона залишалася порожньою, тодi як торби iнших шукачiв скарбiв щодня поповнювалися, i багато з них набували солiдноi округлостi форм, бо тижнi збiгали один за одним i час вiдправки золотого фургона був уже на носi. За нашими пiдрахунками, на складi накопичилася небувала кiлькiсть золота, якоi ранiше нiколи не конвоювали за один раз.

Хоча Елаес Б. Гопкiнс, вочевидь, по-своему тихо радiв чудовiй змiнi, яку вiн iнiцiював у нашому таборi, його задоволення не було достатньо глибоким i гармонiйним. Для повноти щастя йому чогось бракувало, й одного чудового вечора вiн вiдкрив нам свою душу.

– На наш табiр, хлопцi, зiйшла б благодать, – сказав вiн, – якби ми мали по недiлях органiзовану хоча б якусь церковна службу. Ми нiяк не святкуемо недiльного дня, хiба що бiльше, нiж у буднi, п’емо вiскi та граемо в карти. Продовжувати так далi – означае спокушати провидiння.

– Але у нас немае священика, – заперечив хтось iз натовпу.

– Мовчав би, дурню, – загарчав на того сусiд. – Хiба ти не бачиш серед нас людину, котра вартуе двох священикiв? Та з нього священнi тексти вихлюпуються, як глина з твого лотка. Чого тобi ще треба?

– У нас немае храму, – не вгамовувався перший.

– Службу можна провадити i просто неба, – запропонував ще хтось.

– Або на складi Вобурна, – пiдхопили в юрбi.

– Або в салунi Адамса.

Останню пропозицiю зустрiли гулом схвалення, з чого випливало, що бiльшiсть схильна вважати салун найбiльш годящим мiсцем.

Салун Адамса був доволi солiдною дерев’яною спорудою, до якоi з тильного боку тулився бар; салун використовували частково як гральний заклад, а частково як склад для зберiгання запасiв алкоголю, його збудували з мiцних, грубо тесаних колод, бо його власник у колишнi, ще не освяченi благодаттю часи справедливо вважав, що такi речi, як дiжки з брендi та ромом, у Джекманз-Галчi будуть цiлiшi пiд надiйним замком. У кожному кiнцi цiеi будови були передбаченi мiцнi дверi, i коли iз салуну винесли стiл та iншi меблi, вiн виявився достатньо просторим, щоб вмiстити все населення Джекманз-Галча. Дiжки з алкоголем господарi склали в одному кiнцi салуну таким чином, що вийшло щось на кшталт кафедри проповiдника.