скачать книгу бесплатно
Вовча сить
Марина та Сергiй Дяченко
Свiти Марини та Сергiя Дяченкiв
Що може бути безглуздiшим за цивiлiзацiю розумних овець? Дикий експеримент, авантюрний i вiдверто невдалий… Невдалий? Та де там! Живуть. Мiста будують. Ферми. Маячки винайшли, щоб вiд вовкiв захищатися. І що далi? Уперед до процвiтання i цивiлiзацii?
А якщо вовки прийдуть знову i почнуть жерти отару… А поруч – така спокуслива людська цивiлiзацiя… В обмiн на твою власну вовну вона обiцяе багацько – захист, iжу, порятунок твоiх дiтей… Однак за це, можливо, доведеться через кiлька поколiнь заплатити й розумом. Чи багато хто обере такий шлях? Авжеж…
Та дехто iз цим не погодиться. І почне виживати по-людськи – борючись не на життя, а на смерть iз сiрими хижаками. І навiть принесе себе в жертву заради свого народу…
Окрiм «Вовчоi ситi», до видання також увiйшли повiстi «Бастард», «Горiла Вежа» та кiноповiсть про слов’янську султаншу Роксолану «Оксамит i сталь».
Марина та Сергiй Дяченки
Вовча сить
Повiстi
© В. С. Бойко, переклад украiнською, 2019
© Ю. Є. Нiкiтiн, iлюстрацii, 2019
© І. М. Дубровський, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
© Марина та Сергiй Дяченки, 1994
* * *
Оксамит i сталь
Весiльна процесiя прямувала до церковцi, що стояла на пагорбi. Сталося це в спекотний лiтнiй день на околицi мiстечка, яке потопало в яблуневих садах, купалося в тихiй рiчцi Липi. На обрii зеленiла смуга лiсу, а перед нею розкинулися поля дозрiлоi пшеницi, що всмiхалися небу синiми волошками. Чути весiльнi пiснi…
Йшов 1520 рiк. Святкували в Рогатинi, неподалiк вiд Львова.
Наречена – п’ятнадцятирiчна Настя Лiсовська в бiлому весiльному вбраннi вражала своею красою й веселощами. Їi суджений Степан, старший на кiлька рокiв, не зводив iз неi очей, видно було – закоханий без пам’ятi.
Лунае смiх, жарти, грае музика. Тiльки мати Настусi, йдучи поруч зi своiм чоловiком, отцем Іваном, тихо скаржилася йому:
– Нехай Бог дасть щастя нашiй дитинi. Але не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби пiшла в черницi? Ой, стала б у пригодi нашiй гнанiй православнiй церквi. У Настi великий розум… І набожна вона… Скiльки ж тих книг перечитала… І я дала обiтницю – як оклигае пiсля цiеi страшноi хвороби, стане Божою дочкою… І вона ж готувалась… А тут цей Степан. Хороший хлопець, але…
– Та ну тебе, стара, нехай дитина радiе життю… – усмiхався священик, потiючи у своiй рясi. – Ти ж про онукiв мрiяла…
– Твоя правда… – погодилася з чоловiком.
Молодята з дружками наближалися до церкви, коли раптом Настя, побачивши циганку, повернулася до неi, простягаючи долоню. Мати ii так i застигла на мiсцi.
– Насте! Та що ж ти робиш?
І навiть добродушний отець Іван насупився i загудiв гучним басом:
– Так не годиться, дочко! Тiльки Бог визначае твою долю!
Але Настя тупнула нiжкою i розсмiялася:
– Та чого ж тут боятися? Бог могутнiший вiд ворожки! Чи не так, батюшко?
Промовчав священик, а Степан засунув руку в кишеню i висипав на ворожку жменю дрiб’язку. Це вирiшило справу.
Настуня радiсно кинулася до нього, пригорнулася, а циганка почала вдивлятися в ii лiву руку. Потiм у напруженiй тишi ламаною мовою заговорила, дивлячись то в обличчя, то в долоню Настунi.
– Твiй чоловiк багатий, ах, який багатий. Дуже багатий! Могутнiй! І любитиме тебе, як лев…
Усi подивилися на Степана. Вiн опустив очi i весь зашарiвся. А ворожка вже не говорила – кричала, входячи в дивний екстаз:
– Бачу далеку дорогу… по чорнобилю… перекотиполе… перекотиполе… Бачу… бачу тебе в перлах… І бiлi шовки на нiжках твоiх… І червона крiвця на ручках твоiх…
Усi перезирнулися. Настала тиша. Настя трохи розгубилася, рука ii затремтiла, але вона не прибрала ii.
– Матимеш двох синiв, як Єва… – вела далi циганка. – І два весiлля, а одного чоловiка!
– Ха-ха-ха! – не втрималися подруги, а Настя теж засмiялася. – Навiть два весiлля i одного чоловiка? Як же це?
– Ото плете! – сердилася мати. – Хiба таке ворожать перед вiнчанням? Досить!
Циганка зникла. Отець Іван пiднiс праву руку над молодятами й урочисто перехрестив iх. Настя пригорнулася до розгубленого Степана, i вiн посвiтлiшав на виду. Всi знову попрямували до церкви, яка вже вiдгукнулася прозорим дзвоном. І злетiли в небо лелеки, що звили гнiздо бiля самiсiнького купола.
На порозi молодих зустрiчав священик. Але в мить, коли Настуня з подружками зробили крок на першу сходинку церкви, сталося щось страшне.
Удалинi почулися крики. Уривчастi, пронизливi крики. Всi занепокоiлись i заметушилися. Раптом:
– Татари йдуть!
– Алла-гу! – пролунали дикi крики уже з вулицi й з усiх бокiв. Весiлля миттево розлетiлося серед страшного переполоху. Кожен рятувався де мiг. Хто в саду, хто мiж будинками, хто в заростях рiчки Липи, що протiкала неподалiк.
Вулиця вже була заповнена татарськими вершниками. Вони з диким криком мчали вперед. Густi гриви та хвости iхнiх негарних коней, «бакематiв», досягали землi. Багато весiльних гостей були вже в iхнiх руках – на арканах. Із передмiстя доносилося ревище худоби. Тут i там клубочився дим…
Степан на руках занiс Настю до церкви, зачинив дверi й побiг рятувати батькiв.
А Настя кинулася до iкони Богоматерi, впала на колiна, почала молитися, стискаючи до болю руки.
Сумно, як жива, дивилася на Настю Матiр Божа з Немовлям на руках.
Гарячково задзвонив i раптом замовк дзвiн.
За спиною дiвчини щось ламалося, трiщало, вило, захлиналося. Вона не оглядалася. Молилася…
Раптом на ii плече, на бiлу весiльну сукню опустилася чорна долоня з брудними нiгтями. Смикнула…
Дiвчина знепритомнiла. І в ту мить, коли падала на пiдлогу з вiнком на головi, в круговертi свiту, темряви та вогню iй здалося, що по щоцi Богоматерi скотилася сльоза.
Вели татари бранцiв Диким Полем, Чорним Шляхом ординським… Чорним звали тому, що бродило по ньому чорне нещастя, вбивство, грабiж, «чорна смерть» – чума, i чорнi вiд горя невiльники… І земля тут по природi чорна, а татарськi конi, витоптавши траву, вiдзначили на нiй чорну смугу шляху.
Стогiн i мука…
Полонених чоловiкiв гнали пов’язаних, а жiнок тiльки пiд посиленим конвоем. Хворого селянина, який не мiг бiльше йти, вбили на мiсцi. Інших «пригощали» ременями з вузлами для болю…
Настя в запиленiй бiлiй весiльнiй сукнi, у розiрваному черевичку, йшла на арканi за чорними татарськими мажами[1 - Возами.], бiгла за дикими кiньми на ременi, непритомнiючи пiд регiт ординцiв… Пiт солоний заливав iй очi, червона кров стiкала краплями з ii нiжок на тверде корiння, на степову сон-траву.
Розпечене повiтря тремтiло, народжуючи мiражi – оманливi привиди степу…
– Денгiс! Денгiс! – раптом почулися крики.
– Море! Море, – прошепотiли змарнiлi вуста полонених. Перед очима Настi простягалася широка гладь води в червонiй загравi нового дня. Побачила бiлу вiд пiни хвилю морського припливу й почула його гучний, ритмiчний шум. Усi зупинилися. Пожвавилися, зiтхнули так, нiбито тут закiнчились iхнi муки…
Повiльно увiйшла в воду, змочила обличчя. Хотiла попити, але не змогла.
– Солона?! – здивувалася дiвчина i раптом усмiхнулася. Побачив це старший iз татар, засмiявся, поцiлував: «Ай, красивий Хюррем! Усмiхнений Хюррем!»
Нескiнченним i загадковим було Чорне море. Як доля.
Страшна Кафа, столиця работоргiвлi, потопала в сутiнках. У великiй кiмнатi, де горiли свiчки, поважна жiнка навчала молодих дiвчат пестощiв. Учила на дерев’яних фiгурах. Хто роздягав свою колоду, хто вже сидiв на ii колiнах, хто нiжно i гаряче цiлував.
Це була школа невiльниць. Настуня i тут не сумувала – замiсть того, щоб роздягати свого «чоловiка», вона накрутила на його головi тюрбан немислимих розмiрiв. Наставниця тiльки головою хитала…
Удень сидiла в шкiльнiй кiмнатi на плетенiй рогожi, пiдiбгавши пiд себе ноги. Сидiла як усi, але вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат. Жадiбно слухала вчителя, поважного турка Абдуллаха, запитання йому задавала. І вiн, не приховуючи задоволення, щось читав iй зi священноi книги – Корану…
Коли переходили зi школи до спального будинку, Настя побачила крiзь залiзну огорожу, недбало забиту дошками, страшне видовище: на вулицi звивався вiд болю оголений невiльник у ланцюгах iз клеймом на обличчi, вистогнуючи тiльки два слова украiнською: «О Боже!.. Господи!» Саме зараз спускали на нього великих голодних собак…
Настя не змогла дивитися далi. Ковтнула повiтря, притулилася спиною до огорожi.
– Що ж вони роблять? – прошепотiла.
– Так карають турки непокiрних, – байдуже сказала стара служниця-украiнка, прибираючи у дворi, i пiдiйшла до Настi.
– Якi вони жорстокi до нас… – здригалася Настя вiд стогонiв.
– Та й самi до себе, – мовила служниця. – Розповiдають, що наш султан Селiм, коли зайняв престол, убив своiх братiв i iхнiх синiв… Наказав iх задушити i спостерiгав за цим злом на власнi очi… Що iм раби. Ми для них, як трава пiд ногами.
Не змогла Настя бiльше чути стогонiв, затулила вуха руками, присiвши на землю…
І вранцi знову жадiбно, як губка, вбирала кожне слово вже iншого вчителя, високого генуезця, який показував щось на великiй картi, де вже можна було помiтити обриси щойно вiдкритоi та завойованоi Америки… І знову Настя була невгамовна, запитувала, сперечалася, викликаючи усмiшку й iнтерес европейця.
Увечерi, коли всi вiдпочивали, читала арабську поезiю, потроху розбираючи невiдомi слова. Раптом пролунав церковний дзвiн – Настя кинула книгу, занурилась у спогади, шепотiла молитву «Отче наш…».
І знову жадiбно вчилась, i шановний Абдуллах iз задоволенням давав iй книги, вiв iз нею особистi бесiди, дивуючись допитливому розуму чужинки.
День змiнював нiч, весна змiнювала осiнь.
…Уранцi крiзь щiлину дивилася – не могла вiдiрватися – на християнську церкву, яка стояла навпроти школи. Символом ii був розiрваний ланцюг, прибитий над входом до церкви. До Настi притулилася нова рабиня, теж украiнка:
– Чому вони так iдуть? Що це за церква дивна?
У цей момент iз церковних ворiт виiжджали на ослах два ченцi, поверненi обличчями до ослиних хвостiв.
– Це церква Тринiтарiiв, якi займаються викупом християн-невiльникiв… А сидять так, тому що не вважають себе гiдними iздити, як iздив на вiслюку Господь наш… Може, i мiй Степан назбирав грошей i викупить мене…
Пiзнiше приiхав до школи старезний, як свiт, згорблений, як сухе дерево, паша. Дiвчата стояли вряд, а вiн iх уважно оглядав. Пiд суворим поглядом господаря школи Ібрагiма дiвчата кидали на купця гарячi, вогнянi погляди, виставляли груди… І з усiх вiн видiлив Настю. Вона була красива, як ранкова квiтка. Але не захотiла Настя зваблювати його. Поiхав паша незадоволений.
Покарання не змусило себе довго чекати – пригостили дiвчину як слiд канчуками, обернувши перед цим шовковими покривалами, щоб слiдiв на бiлому тiлi не залишилося. Плакала Настя, схлипувала.
– Не пiду до цього скелета! Я вчитися хочу! Господи! Де ж ти, Степане… Забери мене!
Невiдомо, чим би закiнчилися цi побоi, дуже вже розсердився Ібрагiм, зiрвав шовки з Настi, сам узяв батiг, але прибiг учитель Абдуллах, урятував свою кращу ученицю. І крикнув:
– Помер султан наш Селiм!
Раптом стало чутно, як голосила вже вся Кафа.
– На престол вступае молодий Сулейман!
Упали молитись, i замiсть жалоби – поривання якесь:
– Аллаху Акбар! Хай сто рокiв живе султан Сулейман! Вiн буде кращий iз усiх султанiв!
Учитель Абдуллах стояв поруч iз Настею, ледь помiтно всмiхнувся iй. Дiвчина, незважаючи на бiль, не змогла стримати цiкавiсть. Запитала пошепки:
– Чому вiн кращий буде?
Абдуллах тихо вiдповiв iз твердою впевненiстю:
– Вiн десятий за рахунком султан! Таке пророцтво, о Хюррем…
– А не передбачено нiчого про яку-небудь iз його дружин? – iз завмиранням серця слухала Настя вiдповiдь.
– Улюбленою дружиною його стане султанша Мiсафiр, що означае «чужинка». Зiйде, як ясна зоря, в серцi падишаха, а зайде криваво над царством його. Зробить багато добра i багато бiд на всiх землях Халiфа…
Застогнала Настя чи то вiд болю, чи то вiд безсилля:
– Цiкаво було б глянути на таку жiнку!
З високих мiнаретiв кричали муедзини. Кафа молилася новому султану.
Над стародавнiм Царгородом, або Стамбулом, одним iз найкрасивiших мiст свiту, гуляла злива, розмиваючи обриси мечетей i церков. Зеленiли кипариси, зацвiв бiлий i синiй бузок, i червоне цвiтiння персика покрило гiлки його.
Це була столиця краси, пишноти, але i страждань… В одному iз закуткiв величезного Авретбазару продавали Настю. Стояла вона на помостi, в четвiрцi товаришок зi школи, скута кайданками, на одному ланцюгу. Там, за стiною, багатоголосий гомiн, крики продавцiв рiзного краму – голих людей, овець, килимiв, верблюдiв – усього, що народжувалось i створювалося на землi. У кутку, де товар був для обраних, панувала вiдносна тиша. Тут було кiлька груп одягнених дiвчат iз рiзних шкiл i мiст – вiд найчорнiших дочок мулаток аж до бiлих дочок Кавказу – демонстрували купцям усю свою красу та вмiння, здобутi в школi; перед молодими чоловiками буцiм соромились, а старих пронизували гострими поглядами. Одна товста жiнка весь час iла – напевно, аби довести, що можна ii зробити ще повнiшою. Інша перiодично пiднiмала тягарi, якi стояли бiля неi, щоб продемонструвати не тiльки красу, але i силу…
Настя сидiла, пiдiбгавши ноги пiд себе, байдуже спостерiгаючи, як прицiнювалися купцi та як подавали себе невiльницi. Молилася Богу, занурившись у себе. Не допомагав розлючений шепiт Ібрагiма, його погрози…
