скачать книгу бесплатно
Варення для вiдьми, або Казка зi смаком калини
Марiя Деркульська
Вiдьма-невдаха Ядвiга випадково потрапляе до нашого свiту i стае завiдуючою дитячого садка «Калинка». Не плануючи залишатися там назавжди, вiдьма чекае нагоди, щоб повернутися додому. Але непомiтно для себе Ядвiга з головою поринае в роботу. Вона рятуе садок вiд посягань бiзнесмена, якому впала в око територiя закладу. За пiвроку, що вiдьма провела у свiтi людей, вона знаходить родину, нових друзiв i нарештi розумiе свое справжне покликання.
Марiя Деркульська
Варення для вiдьми, або Казка зi смаком калини
I. Селище Петрiвського лiсу
Глава 1. Незвичне немовля
– Ядвiго!!! Де ти, невдахо!? По сто разiв тебе кликати потрiбно. Така ж дурепа, як i батько, хай йому грець! Недарма чорти взяли старого бовдура. Туди йому й дорога! Ядвiго, де тебе носить? Як знайду, всi коси повисмикаю!!! – горлала на весь лiс вiдьма, шукаючи свою старшу доньку.
* * *
Ядвiга дiйсно була невдахою. Принаймнi, не мала у цьому жодних сумнiвiв. Старша з семи доньок вiдьми Абри, вона, на вiдмiну вiд сестер, здаеться зовсiм не успадкувала чарiвних здiбностей матерi. Вiдьма Абра була вже в роках. Усе свое життя прожила вона у Петрiвському лiсi, де розкинулося поселення вiдьмацькоi громади. Вiдьмаки й вiдьми жили тут давно. Здаеться, завжди. Вже нiхто з них не пам’ятав, хто й коли заснував поселення. Багато столiть тут, у гущавинi Петрiвського лiсу, передавалися з поколiння до поколiння магiчнi знання. Пiд кронами крислатих дубiв маленькi вiдьми переймали вiд матерiв магiю трав, а суворi вiдьмаки навчали синiв здiймати буревii та приборкувати блискавки…
Коли Абра побралася з вiдьмаком-красенем Гордiем, вона була зовсiм молода. Їi чорне волосся ще не нагадувало паклю, а очi добре розрiзняли кожну травинку. Свою першу доньку молоде подружжя назвало Ядвiгою, на честь Гордiевоi матерi Яги.
Взявши вперше на руки новонароджену Ядвiгу, Абра одразу зрозумiла – дiвчинка буде красунею. Маленьку голiвку вкривало чорне, наче вороняче пiр’ячко, волосся. Неймовiрно великi оченята дивилися, здаеться, у саму душу Абри. Серце вiдьми-матерi шалено калатало вiд щастя. Однак наступноi митi усе змiнилося. Дiвчинка заплакала, вiдкривши маленький ротик. Поглянувши на Ядвiгу, вiдьма ледь не знепритомнiла вiд жаху. У немовля не було зубiв! ВЗАГАЛІ! ЖОДНОГО!!! Як таке могло статися?! Що це означае!? Усi немовлята у вiдьмацьких родинах народжувалися iз зубами. Це була одна з головних ознак iх причетностi до магiчного свiту. Зазвичай новоспеченi матерi-вiдьми вихвалялися одна перед одною саме кiлькiстю зубiв своiх новонароджених дiтей.
– Беззубе немовля! Який жах! Який сором! Що скажуть сусiди!
Марно Гордiй намагався заспокоiти дружину.
Ой, горе менi! За що ж я дiстала таке покарання?! – голосила Абра, кидаючи на дитину презирливi погляди. Навiщо вона менi? Нiчого путнього не буде з такоi дiвки! Приречена невдаха!
Тим часом немовля, зайшлося голосним плачем.
– Та нагодуй же ж ти, нарештi, дитину, кидався Гордiй до дружини, яка здавалося, не чула а нi його, а нi, доньки.
– Нехай чорти ii годують, – холодно вiдповiла вiдьма, й подалася геть з хати.
На мить Гордiй розгубився. Взявши на руки, загорнуте у ковдру новонароджене немовля, чоловiк притулив його до себе. Настала тиша. Із ковдри на вiдьмака дивились двое великих чорних оченят. Гордiй мимоволi всмiхнувся.
– Як там вона на тебе каже? Невдаха?… Невдашко ти мое, Ягуся! Чоловiк вiдчув величезне бажання поцiлувати дiвчинку. Та наступноi митi немовля знову зайшлося пронизливим криком. Гордiй здригнувся. Молоко… Треба як найшвидше пiти до сусiдiв й вкрасти молока для малоi.
За вiдьмацькою традицiею молоко потрiбно було красти. Так робили завжди. Швидко поклавши маленьку Ядвiгу, Гордiй кинувся до сусiдiв. Перестрибнувши через паркан найближчоi хати, аби не гаяти часу, вiдьмак пiдбiг до дверей, й вiдкрив iх не стукаючи.
– Доброго вечора, Нечуй, – наспiх привiтався вiн. – Жiнка щойно народила. Молоко потрiбно для дитини. То я вкраду трошки?
– Звичайно, кради, – вiдповiв сусiд. – Обiйди хлiв, там каменюка нова пiд вiкно пiдсунута. Лише сьогоднi поклав. Стара якась незручна була. Хто по молоко приходив, то скаржилися, мовляв красти не дуже зручно. Ти ж знаеш, молоко у нас добре, крадуть часто. За 10 хвилин упораешся?
– А що, невже, в Абри молока немае? – з цiкавiстю запитала дружина Нечуя.
– Немае, – швидко вiдповiв Гордiй, ховаючи очi. – То я побiжу, бо ж дома чекають.
Дiставшись хлiву, вiдьмак одразу знайшов вiкно, до якого дбайливо була пiдсунута кам’яна брила. Озираючись, Гордiй поспiхом стрибнув у хлiв. Корова поглянула на нього i з байдужим виглядом продовжувала жувати. Надоiвши глечик, чоловiк вилiз з вiкна, й вже бiля паркану почув голос Нечуя.
– Йой! Невже знову молоко вкрали! Ну треба ж таке! І кому воно здалося? Невже своiх корiв нема?… – Бiдкався сусiд задля годиться.
– Дякую, Нечуе, – крикнув Гордiй.
– На здоров’я, приходь iще, як буде треба – почулося у вiдповiдь. А за мить знову – Та що ж це робиться! Зовсiм совiстi в людей немае…
Не звертаючи уваги, Гордiй бiг до хати. Вже майже не чулося голосiння сусiда, однак усе виразнiше доносився до його вух дитячий вереск. В чоловiка трохи вiдлегло вiд серця. Кричить. То ж все добре. Рванувши на себе важкi дубовi дверi, вiдьмак вбiг до хати й одразу кинувся до доньки. Вiд крику немовляти у Гордiя позакладало вуха. Треба дати малiй iсти, але як? Вiдьмак розгублено подивися на глечик з молоком. Аж ось за спиною рипнули дверi. До хати увiйшла Абра.
– Тримай. Якщо ця потвора вже так потрiбна тобi, сам годуватимеш. Мене не займай. – З цими словами, Абра кинула чоловiковi коров’ячий рiг. Гордiй пiдняв його, обережно налив молока й пiднiс до дитячого ротика. У хатi запанувала тиша. Вiдьмак тримав на руках немовля, що жадiбно смоктало.
– Ягуся, доня, – повторював Гордiй, посмiхаючись до малечi, по щiчках якоi стiкало молоко. Абра з вiдразою поглянула на чоловiка. – Божевiльний, – прошипiла вона крiзь зуби й знову вийшла з хати, гримнувши дверима.
Глава 2. Посвята
Минуло три роки…Маленька чорнява дiвчинка кружляла навколо батька, намагаючись схопити його за руки.
– Ну ж бо, Ядвiго, не бешкетуй. – Лагiдно звернувся вiдьмак до доньки. – Сьогоднi у нас особливий день. Опiвночi пiд Дiдо-дубом посвятимо тебе у вiдьми разом з iншими дiвчатками поселення. То ж будь чемна, i спробуй хоча б сьогоднi не викликати гнiв матерi.
Кажучи останнi слова, Гордiй важко зiтхнув. Ядвiга уважно поглянула на нього своiми великими очима й змахнула з обличчя пасму чорного волосся. Для того, аби викликати роздратування Абри, iй зазвичай, i не потрiбно було робити щось особливе.
Майже рiк приховувала вiдьма вiд решти мешканцiв Петрiвського лiсу свое незвичне немовля. Вона бiльше не запрошувала у гостi iнших вiдьом, сама не вiдвiдувала колишнiх подруг, дозволяла чоловiковi гуляти з донькою лише вночi, аби хтось випадково не дiзнався про ii таемницю. Лише тодi, коли в дитини почали рости зубки, мати вiдчула полегшення. Однак це аж нiяк не змiнило ii ворожого ставлення до доньки. Абра вважала Ядвiгу своiм прокляттям, карою великих духiв.
…Наближалася пiвнiч. Це була особлива нiч. Над Петрiвським лiсом сяяла величезна луна, заливаючи все навколо срiбним сяйвом. Мешканцi поселення потроху сходилися до Дiдо-дубу, що рiс бiля перехрестя трьох дорiг. Цей дуб був найвищим деревом лiсу, i безперечно, найстарiшим. Здавалося, його могутне гiлля пiдпирало небо. З давнiх часiв вiдьми й вiдьмаки проводили пiд Дiдо-дубом магiчнi обряди. Тут зверталися вони до духiв, прохаючи сили й могутностi, надавали чарiвну силу своiм амулетам та здiйснювали ритуали посвячення.
Ось i цiеi ночi, розпаливши велике червоне багаття, готувалися вiдьми й вiдьмаки до важливоi подii в життi кожного маленького мешканця поселення – посвяти. Батьки хвилювались. Однак iхнi переживання були нiчим порiвняно iх хвилюваннями Абри. Руки в жiнки тремтiли, голос зривався, у головi одна за одною виринали тривожнi думки. «А що, як Ядвiга дiйсно не вiдьма? Коли мешканцi дiзнаються, що в iхнiй родинi живе дитина, можливо, зовсiм не придатна до чарiв, що тодi буде? Довiчне прокляття? Вигнання?…»
Однак вибору в Абри не було. Важко зiтхаючи, вела вона доньку до Дiдо-дубу, що стояв бiля перехрестя трьох дорiг.
Бiльшiсть мешканцiв селища була вже тут. Коли вогнище розгорiлося, а на стовбурi дерева затанцювали тiнi вiд полум’я, з натовпу вийшла найстарша вiдьма на iм’я Девора. Згорблена, у довгiй чорнiй сорочцi iз вишитими срiблом магiчними символами, вона була схожа на старе, обгорiле дерево. Їi сиве скуйовджене волосся нагадувало водоростi. Тонкi руки iз гачкуватими пальцями тягнулися до багаття, а в помутнiлих очах вiдбивалося червоне полум’я. Коли вiдьма почала бурмотiти незрозумiлi слова, усi навколо замовкли. Лише iнодi чулися ойкання дiвчат, що схвильовано спостерiгали за дiями староi. Девора то нахилялася до вогнища, примушуючи полум’я згаснути, то навпаки, вiдхиляючись й посилюючи голос, давала вогню можливiсть вирватися вгору майже до самого дубового гiлля. Нарештi вiдьма звернулася до матерiв.
– Сили вогню дали згоду на обряд. Можете починати.
Жiнки, взявши за руки дiвчат, почали пiдходити до стовбура Дiдо-дубу. Кожна мати, обравши мiсце для доньки, дiстала з особливого мiшечка закляту сiль. Звичайноi солi вiдьми й вiдьмаки боялися не менше, а нiж макового насiння чи плакун-трави. За допомогою солi утворили коло. На землi всерединi кола ножем малювали хрест, на кiнцях якого поставили свiчки. Потiм у коло почали заводити дiвчат.
– Ставай усередину хреста, – сухо наказала Абра маленькiй Ядвiзi. Тримай це в долонях перед собою, а як прийде час – назвеш свое iм’я. І дивись менi, не зiпсуй нiчого! – наказала Абра дiвчинцi, простягаючи маленький кошик. На днi кошика у сухiй травичцi лежало щось округле й бiле. Придивившись уважнiше, Ядвiга розгледiла маленьке яйце.
– А тепер, матерi, залиште дiтей, – голосно наказала Девора, знову простягаючи руки до вогню.
Жiнки слухняно вiдiйшли убiк, залишаючи схвильованих дiвчат у соляних колах пiд деревом.
– Духи Пiвночi, Сходу, Пiвдня й Заходу, священнi духи Землi, Повiтря, Вогню й Води, прийдiть в кожне магiчне коло, – промовила стара. – Принесiть холодного розуму, знання й сили для життя нового. Пiд Великим Дiдо-дубом, бiля священного вогнища, я…, – тут вiдьма махнула кiстлявою рукою у бiк дiтей, подаючи iм знак назвати своi iмена. Коли ж дiвчата слухняно виконали наказ вiдьми, стара продовжувала, – даю урочисту клятву виконувати священнi закони темного вiдьмацького життя.
Пiсля останнього слова червоне полум’я ритуального вогнища звелося високо вгору, а свiчки у соляних колах зайнялися самi по собi. Маленька Ядвiга, здригнулася. Вiд несподiванки вона ледь не впустила кошика, та раптом помiтила, що всерединi нього щось вiдбуваеться. Яечко трiснуло i з нього з’явилося крихiтне пташеня. Спочатку воно було iз мокрим скуйовдженим пiр’ячком, але за мить перетворилося на гарненьку пухнасту грудочку. Ядвiга озирнулася навколо. Решта дiвчат так само з цiкавiстю заглядали до своiх кошикiв. Там часом стара вiдьма знову нахилилася за багаттям, промовляючи закляття дивною незрозумiлою мовою. Однак тепер дiти ii майже не слухали.
– Ого, яка в мене велика! А в мене зовсiм чорна. Це ж треба таке! – час вiд часу вигукували здивованi дiвчата, намагаючись вiдшукати очима у натовпi батькiв. Зустрiчаючись поглядами iз доньками, матерi вдоволено посмiхалися. Ядвiга ще раз зазирнула до кошика й побачила, що ii пташеня потроху перетворюеться на дорослу пташку iз довгим носиком та пiр’ям приемного зеленого кольору.
– А в мене зелена! Вигукнула дiвчинка, побачивши мати, що вже давно напружено спостерiгала за донькою. Почувши цi слова Абра полегшено зiтхнула. Невже в Ядвiги вийшло? Виходить даремно вона хвилювалася i ii донька цiлком нормальна вiдьма? Така як всi? Абра вiдчула неймовiрне полегшення.
Тим часом Девора вийняла з кишенi маленький мiшечок i один за одним почала дiставати з нього сушенi корiнцi й кидати iх у багаття. Полум’я почало потроху змiнювати колiр, аж доки не стало смарагдовим.
– Прийшов час побачити сутнiсть вiдьмацьку, – урочистим голосом оголосила стара, повертаючись до дiвчат. Тi одразу зрозумiли, що слiд робити й слухняно простягли вперед своi кошики, демонструючи присутнiм iх змiст.
Ядвiга перша вигукнула до староi вiдьми.
– Гарна, так? І в ту ж мить з ii кошика випурхнула зелена пташка. Настала мертва тиша. Хтось у натовпi зойкнув, потiв почали долунати поодинокi хихикання. Абра стояла блiда, мов смерть. Дiвчинка вiдчуваючи, що щось не так, розгублено озирнулася. Із кошикiв решти дiвчат одна за одною виповзали довгi чорнi змii…
Глава 3. Зникнення
– Та не хвилюйся ти так, Абра. Я на своему вiцi й не таке бачила. – казала до ядвiжиноi матерi стара вiдьма, коли пiсля завершення обряду посвяти до неi пiдiйшли батьки дiвчинки. – І черепахи вилуплювалися, i ящiрки. Крокодила, щоправда, жодного разу не бачила. Було б цiкаво. Кажуть чудернацька iстота. Однак… То все пусте. Не зважай.
Але жiнка наче не чула. Ще й досi страшенно блiда, вона трусилася усiм тiлом, й здавалося, ось-ось знепритомнiе.
– Ядвiга не вiдьма? – ледь чутно запитала вона, неначе кожне слово коштувало iй неймовiрних зусиль.
– Звичайно вiдьма! Але… як би це тобi краще пояснити. Просто вона iнакша. Це зовсiм не означае, що до неi слiд ставитися якось особливо. Навчай ii всьому, що вмiеш сама. Можливо дещо в дiвчини буде виходити не так, як ти очiкуеш. Май витримку. Єдине знаю напевно – травниця з неi буде добра. Бiльше нiчого сказати не можу. Я дуже втомилася. Роки вже, розумiете, не тi. А зараз йди додому i заспокiй дитину. Бач, як мала злякалася, тремтить уся. Тобi, Абра я все сказала. А ти, Гордiю, залишись. Ти ж знаеш, ритуальне багаття саме не згасне. Тож допомагатимеш гасити.
Гордiй покiрно лишився бiля вогню, дивлячись, як дружина й донька вiддаляються у свiтлi смарагдового полум’я. Аж раптом на чоловiка навернуло неймовiрне почуття журби. Вiн кинувся до дiвчинки, обiйняв ii i прошепотiв: «Нiчого не бiйся. Я буду поруч».
– Будеш, будеш… За це не хвилюйся, – пошепки проказала стара вiдьма, спостерiгаючи за силуетами у свiтлi магiчного вогню.
…З тiеi ночi Гордiя бiльше нiхто не бачив. Рiзнi чутки ходили по селищу. Однi запевняли, нiбито подався вiдьмак свiт за очi у пошуках кращоi долi, iншi впевнено доводили, що загубився вiн у Петрiвському лiсi. Дехто вважав, наче задерли чоловiка дики звiрi. Даремно плакала маленька Ядвiга, виглядаючи батька. Минали днi, тижнi, мiсяцi.
Глава 4. Рожевi мишi, Громовик й летючi будяки
За рiк Абра знову вийшла замiж. І незабаром одна за одною на свiт з’явилися шiсть молодших ядвiжиних сестер. Усi дiвчата народжувалися як i годиться вiдьмам – маючи маленькi гострi зубки. Щастю Абри не було меж. Із гордiстю демонструвала вона дiтей громадi.
Життя Ядвiги теж змiнилося. Проте зовсiм в iнший бiк. Вона лишилася сама. Живучi у великiй родинi, дiвчинка почувалася нестерпно самотньою. Роздратування, що викликала вона в матерi, зростало з кожним днем. Особливо на тлi молодших сестер.
Абра не смiла ослухатися стару вiдьму. Вiдтак, опановуючи себе, слухняно намагалася навчати Ядвiгу вiдьмацькiй справi. Цi заняття були зазвичай короткими. Кожен непевний рух, а особливо чисельнi запитання доньки викликали у вiдьми обурення й напади гнiву. Тож все закiнчувалося струсанами, ляпасами й голосiнням матерi.
– Ти навiть найменшу порчу накласти не спроможна. Невдахо! І де ти взялася на мою бiдолашну голову? – щоразу вигукувала вiдьма.
Одного ранку, коли Абра поспiшала до лiсу аби поповнити запаси звiробою й полину, вона недбало мовила старшiй доньцi.
– Доглядай сестер, наготуй iжi, приберися в хатi. А ще, слiд заклясти мишей, щоб повиздихали. Життя вiд них немае.
Залишившись сама, Ядвiга покiрно почала виконувати доручення. Щоправда зробити це було не просто. Щойно зачинилися дверi за Аброю, iз лiжок повистрибували молодшi ядвiжинi сестри. Не встигла Ядвiга й оком моргнути, як хата була перевернута догори дригом. Із подушок летiло пiр’я, з поличок падали горщики, кружки й черпаки. Хтось осiдлав стару мiтлу. У мiшку iз борошном, здаеться, вже теж сидiло маля. Найменша ж дiвчинка, перевернувши казана залiзла пiд нього й повзла, удаючи з себе черепаху. Хоч як намагалась Ядвiга вгамувати дiтей, все було марно.
З хати доносився галас й вереск. Його ще здалеку почув батько дiвчат, що iз самоi ночi вiдганяв хмару-громовицю вiд житнього поля. Увiйшовши до хати, вiн кинув на Ядвiгу зловiсний погляд. Чоловiк Абри нiколи не бив прийомну доньку, однак за всi цi роки не пригорнув до себе жодного разу. Гармидер, влаштований малечею припинився миттево. Усi шестеро розбишак, рядочком посiдали на довгу дерев’яну лаву й не клiпаючи дивилися на батька.
Оглядаючи засипану борошном й пiр’ям кiмнату вiдьмак пробурмотiв:
– Нянька з тебе ще гiрша за вiдьму. Готуй вже iсти.
Швидко впоравшись з обiдом й прибравши хату Ядвiга присiла було вiдпочити. Аж раптом почула тоненький голосок найменшоi сестри:
– А я миску бачу. Сiленька й галненька!
Мишi… Вона ж зовсiм забула, що iх слiд заклясти. Ядвiга дiстала великого казана, що годину тому був черепашачим панциром. Незабаром у ньому вже кипiла вода, в яку одну за одною дiвчина кидала трави й корiння. Коли ж зiлля набуло мишачого кольору, Ядвiга вийняла з кишенi камiнцi, й так само жбурнула iх у казан.
– Як камiння у водi тоне, так i мишi у нашiй хатi нехай… – Але закiнчити закляття вона не встигла. З верхньоi полицi, вочевидь, розхитаноi пiд час бешкетування малих, прямiсiнько в казан полетiв горщик iз сушеними трояндовими пелюстками. Дiвчина встигла зажмуритися й вiдвернутися вчасно, аби бризки окропу не опекли iй обличчя. Ще до того, як вiдкрити очi, Ядвiга почула веселий смiх й оплески маленьких долоньок.
– Ложева, ложева! А в нас тепел е ложева миска!..
Ядвiга не вiрила власним очам. По хатi, наче очманiлi, наштовхуючись одна на одну, бiгали мишi яскраво рожевого кольору.
Наче цього було замало, наступноi митi, дверi вiдчинилися i до хати зайшла Абра.
– Що це за гидота! – заволала вiдьма, ледь не наступивши на рожеву мишу, що сама кинулася iй пiд ноги. – Що тут в бiса коiться? Хто й навiщо це вичаклував?… Однак шукати винуватця не було потреби. Бiля казана, у якому ще й досi булькотiло, тепер уже рожеве зiлля, стояла перелякана Ядвiга. З усiх бокiв на неi вказували шiсть маленьких пальчикiв.
Довго думала дiвчина, як задобрити розгнiвану мати. Нарештi iдея з’явилася.
На iхньому подвiр’i був облаштований квiтник, де росли великi колючi будяки. Абри страшенно iх любила. Подовгу дивилася вона на iхнi волохатi фiолетовi бутони. Вiдьма знала майже тисячу рецептiв приготування зiлля iз чортополохом, а пiд час дощу обов’язково кидала колючi кульки у вогонь печi, аби вiдвернути вiд хати блискавку. Абра сама доглядала за своiм квiтником. Щодня поливала вона будяки й стежила, аби поруч не з’являлися iншi рослини.
– А що, як зварити особливе зiлля? Таке, вiд якого перестали б рости бур’яни навколо маминих квiтiв? Тож не потрiбно буде бiльше iх прополювати, – розмiрковувала Ядвiга, дивлячись на квiтник через вiкно.
Наступного дня, дочекавшись коли дорослi пiдуть з подвiр’я, Ядвiга вирiшила спробувати здiйснити задумане. Молодшi дiвчата завзято бавились iз щойно впiйманим рожевим мишеням, тож у дiвчини було трохи часу. Вона швидко забiгла до хати й схопила миску з водою. Потiм дiстала з печi остигле вугiлля, й озираючись вибiгла надвiр. Там, сховавшись за великим кущем бузини, Ядвiга поставила миску перед собою на землю. Потiм вугiллям намалювала хрест на долонi й тримаючи ii над водою, промовила:
– Бур’яни, бур’яни, iз квiтника повтiкайте. Чiпляйтеся до iнших, мене не займайте!
На поверхнi води утворились маленькi бульбашки, що лопаючись бризкали на дiвочу долоню.
– Вдалося! – вирiшила Ядвiга й побiгла поливати квiтник. Щойно вона вилила воду помiж квiтiв чортополоху, як почула голос Абри.
– Ядвiго, де ти доню? Бiжи-но швиденько сюди.
Можливо, почулося? Ще нiколи ранiше Абра так лагiдно не зверталася до доньки. Із порожньою мискою у руках пiдбiгла вона до матерi, яка щойно з’явилася на подвiр’i у супроводi маленького на зрiст, сивого дiдуся. Ядвiга одразу його впiзнала. Це був дiд Громовик. Так називали старого у селищi за здатнiсть викликати грiм навiть серед ясного дня. Громовика поважали, навiть найстарiша вiдьма прислухалася до його порад.
– Поважний гiсть у нас сьогоднi, доню. Маемо честь. – урочисто i якось занадто голосно пояснила вiдьма доньцi. – Каже, що мае справу до тебе.
Ядвiга здивовано поглянула на дiда.
