скачать книгу бесплатно
Бiль моря
Кейт Демiд
Марк – звичайний хлопець, син моряка. Усе його дитинство пройшло на узбережжi моря, де вiн i його мати зустрiчали батька з довгих рейсiв. Ця зустрiч завжди була святом для маленького хлопчика, але одного дня Марк не дочекався свого батька. Весь екiпаж «Перлини» (так називалося судно, на якому ходив чоловiк) вийшов на берег, але серед понурих облич морякiв, що зазвичай посмiхались i жартували, не було того самого, рiдного для хлопця. Його батько так i не повернувся. Через 13 рокiв пiсля таемничого зникнення юнак вирушае на пошуки батька.
Кейт Демiд
Бiль моря
… Вже 13 рокiв минуло з того часу, як зник мiй батько. Усе мое життя вiн був у вiд’iздах – вiн моряк. І ось 13 рокiв тому вiн знову пiшов у море. Вiдтодi – жодноi звiстки.
Пiсля зникнення батька мати захворiла… Занедужала, втратила сенс життя… Я був ii единою розрадою…
Але ось менi вже двадцятий рiк йде. І менi час «летiти з гнiзда» – iти своею дорогою… А як важко залишити хвору матiр. Що коли з моiм вiд’iздом вона втратить сенс життя, а що буде потiм зi мною, якщо я втрачу ще й матiр?
Зi зникненням батька я на довгi 5 рокiв закрився у собi… Змиритися з тим, що поруч бiльше немае того чоловiка, що виховував мене, я не мiг… Важко було i менi, й матерi, задля мене вона трималася, задля мене жила… Але не довго вона протрималась – захворiла… І тодi вже моя черга було бути сином. Вiсiм рокiв вона трималася за життя… Але всi дiти рано чи пiзно залишають рiдне гнiздо…
І ось вже я стою на порозi дорослого життя. Якщо я зараз вийду за порiг цього дому, то вже нiколи не повернусь… Мати через бiль посмiхаеться менi услiд… А я роблю крок i залишаю ii та мiй рiдний дiм позаду…
* * *
Моя мати знову залишилась сама… Спочатку – батько, тепер – я…
У своему новому будинку я не- щасливий: цей будинок я придбав у одного старого шкiпера, усе у цьому будинку нагадуе про море, а море нагадуе про батька… Як боляче про нього згадувати: про те, з якою тугою ми вiдпускали його в море, i з яким щастям i любов’ю його зустрiчали. А тепер я його не бачу, лежу на лiжку в своему будинку, дивлюся на картину.
На картинi море, а на його хвилях – вiтрильник. Назва вiтрильника – «Перлина»…
– «Перлина», «Перлина», – все крутиться в моiй головi…
Я згадав!!! Це не можливо… збiг… як на цiй картинi з’явився вiтрильник мого батька??? Дурiсть… Але це – зачiпка… Потрiбно вияснити чому той моряк, в якого я придбав цей дiм, залишив картину. Я з’ясую.
* * *
Сиджу навпроти старого моряка i не знаю, як почати розмову, як запитати те, що мене хвилюе? Я вирiшив не ходити навколо справи, як то кажуть «наглiсть – друге щастя»:
– Я хотiв запитати про картину, що в спальнi на стiнi…
– О, моя «Перлина»… – сказав моряк на iм’я Бiлл.
– Ваша?
– Я ходив на нiй… i звертайся до мене на «Ти»!
Це не можливо… Як?.. Невже такий збiг?
Можливо вони знайомi, але якщо вiн тут, то мiй батько мав би повернутися, до Нас… А якщо саме Ми стали причиною того, що вiн не повернувся, якщо вiн не любить Нас бiльше… Нi, не потрiбно було звертатися з цiею дурнею до моряка Бiлла… Краще було думати, що вiн помер, зник… Який я злий, гнiв, усi цi почуття… Але ж я вже прийшов…
– Бiлле, розкажи про свiй останнiй вихiд у море.
– О синку… Це було 13 рокiв тому. То був 1992 рiк… Ми повиннi були перетнути Індiйський океан… Це немало б зайняти багато часу… – Бiлл затих… – Синку, як там тебе?
– Марк.
– Марку, я – старий i згадувати не дуже то й хочеться…
Ця вiдповiдь мене дещо насторожила, хоча я б теж не хотiв розповiдати незнайомцю про свое життя. Ми з Бiлом вже допивали каву i час був пiзнiй, менi потрiбно йти. І я не збирався вибивати з Бiла те, про що вiн говорити не хотiв.
– Ну що, Бiлле, якщо буде бажання згадати, ти це… ем… – заходь в гостi. А я вже пiду, – i я розумiю, що прозвучало це якось не дуже чемно… Але менi було байдуже…
– Угу… – вiдповiдь моряка була ще байдужiша, нiж я очiкував.
Я вийшов з будинку Бiлла й зрозумiв, що в його оселi не було нiчого, пов’язаного з морем. Моряк без моря… Ця думка не давала менi спокою…
* * *
Вдома я довго не мiг заснути: все думав про те, що корабель батька повернувся, а вiн – нi… Все думав, як тодi, 1992року, вiн пiшов у плавання i не повернувся… І те, що моряк не хоче згадувати. А можливо я накручую себе… На годиннику – 23–30, потрiбно лягати спати… І тiльки встиг я подумати, як вiдразу заснув…
Прокинувся я вiд грози i стуку у дверi, на годиннику – 4-54. Кого принесло в таку пору??? Я спустився по сходах донизу, до дверей, вiдкрив – i втратив здатнiсть розмовляти… Через кiлька хвилин я промовив:
– Бiлл??? – жестом запросив у дiм.
– Чому ти цiкавився «Перлиною», – щойно зайшовши, запитав Бiлл.
– На цьому кораблi ходив мiй батько, його iм’я – Карл Макфiл… – не встиг я договорити, як обличчя моряка рiзко змiнилося.
– Макфiл? Карл? Твiй батько? – останню фразу вiн промовив з жахливою втомою та гiркотою у голосi… – Ходiмо, ти пригостиш мене кавою, а я тобi розповiм усе, що знаю i все, що пригадаю…
І хоча час був не для кави, я не заперечив…
Кава заварена, ми мовчки сидимо навпроти один одного. Бiлл бере до рук чашку, робить ковток i починае розповiдь.
– Твiй батько ходив у море протягом двадцяти рокiв, вiн був не тiльки гарним моряком, а й чудовим чоловiком. Коли я прийшов до них на судно, усi скептично вiднеслись до мене… Я був старший твого батька за вiком, але досвiду роботи в мене не було… Твiй батько взяв мене пiд опiку, ми стали друзями, i 13 рокiв тому у нашу з ним останню подорож вiн менi розповiв, що пiсля того, як вiн повернеться додому, до родини, вiн пiде у вiдставку…
– У вiдставку? – перебив я Бiлла. – Але чому тодi вiн не повернувся?
– Ти молодий i нетерплячий, але дослухай iсторiю до кiнця, ти все зрозумiеш, – i вiн продовжив. – Ця подорож повинна була стати останньою у його кар’ерi…
Бiлл на кiлька хвилин замовк, я не сказав за цi кiлька хвилин жодного слова…
– Але щось пiшло не так, – продовжив Бiлл. – В морi згустився туман, та ще й такий, що якщо ти витягнеш руку перед собою – не побачиш власних пальцiв. Ми збавили хiд… Попереду розпiзнали сушу… Це був острiв… Але як вiн там опинився, нi- хто й гадки не мав: на мапi вiн не позначений, i з курсу ми не збивалися, цей острiв був дещо дивним i мiг стати проривом у науцi. Уяви: знайти острiв, бути першою людиною, що ступила на цi землi. Як я вже казав, хiд ми збавили, а до острова причалили надто швидко… Склалося враження, наче вiн сам рухався нам назустрiч, – i знову в розмовi Бiлла пауза, а в його очах – страх.
Але вiн продовжуе:
– Бiля цього острова ми вирiшили зостатися, допоки туман не розсiеться. Це й було нашою помилкою. На караулi лишилося два хлопцi, що iх називали Джой i Рой, два брати, схожi як двi краплi води. Я вiд втоми швидко заснув. А далi все як у туманi: прокинувся вiд крику, побачив метушню навкруги, i Карл… Вiн хотiв пояснити менi, але вiд страху я нiчого не зрозумiв. Через декiлька хвилин розум прояснився, i я зрозумiв, що крик доносився з острова. Туман розсiявся i ми побачили, що той острiв за розмiром не такий вже й великий – одна скеля i декiлька дерев. Капiтан запитав, хто пiде й перевiрить острiв. Добровольцем визвався твiй батько. Майже шiсть годин його не було… Ми вiдправилися на пошуки… Увесь острiв обiйшли за двi години i не знайшли його… Ми вирубали всi дерева й кущi, щоб знайти товариша, але марно… Його нiде не було… Пiсля зникнення Карла багато хто пiшов iз судна, я – у тому числi.
Бiлл замовк. Я втратив здатнiсть розмовляти, в мене був шок… Як вони могли вiдпустити його одного? Чому вони його не знайшли? І головне – як вiн зник? На всi цi питання я хочу почути вiдповiдь, знайти вiдповiдь, а для цього менi потрiбно в море… В море… Я на довгi 13 рокiв втратив батька, й не вiриться, що на березi знайду вiдповiдь. Але я готовий спробувати.
– Бiлле, вiдведи мене до «Перлини».
– Ти схожий на свого батька… Імпульсивний, готовий вхопитися за едину зачiпку. Це згубить тебе…
– Бiлле, вiдведи мене до «Перлини», ти мене чуеш?
В очах Бiла був туман, менi здалося що тiлом вiн тут, а думками – вже далеко.
– Марку, я вже старий, але знаючи твого батька i розумiючи, що ти такий як вiн, я знаю, що побачивши вiтрильник, ти захочеш ризикнути… Захочеш знайти острiв i батька. Я не зможу пiти з тобою у море, я старий, пiшовши пiд вiтрилом, я вже не повернусь, загину в морi.
Я розумiв, що слова моряка були чистою правдою.
– Бiлле, ти мене зрозумiй, це – шанс, це – можливiсть… 13 рокiв я не знав нiчого. В мене було безлiч думок, я ледь не змирився з тим, що його бiльше не побачу.
