скачать книгу бесплатно
Маленький принц
Антуан де Сент-Екзюперi
Твори вiдомого французького письменника, поета, професiйного льотчика Антуана де Сент-Екзюперi (1900–1944) раз у раз привертають увагу сучасного читача.
«Маленький принц» (1943) – найвiдомiший його твiр – став пiдсумком життевого досвiду письменника. Ця мудра i людяна казка-притча просто i проникливо розповiдае про найважливiше – про дружбу i любов, про красу i нетерпимiсть до зла. Читаючи ii, почуваешся дитиною i починаеш дивитися на навколишнiй свiт зовсiм iншими очима. «Усi ми родом з дитинства», – нагадуе Сент-Екзюперi, знайомлячи читачiв з Маленьким принцом – найзагадковiшим i найзворушливiшим героем свiтовоi лiтератури.
Антуан де Сент-Екзюперi
Маленький принц
СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ: ЖИТТЯ ЯК ПОЛІТ
Вiдтодi, як скiнчилося життя Антуана де Сент-Екзюперi, яскраве й прекрасне, як срiбний слiд лiтака у небеснiй блакитi чи як полiт серпневоi зiрки на нiчному небi, – з’явилося чимало нових понять, без яких не обходиться нинi жоден випуск новин, жоден номер газети. «Глобалiзацiя», «свiтова спiльнота», «знакова постать»… І цi поняття, хоч iх нiби й немае i не може бути у французького письменника першоi половини ХХ столiття, якимсь таким особливим чином пов’язанi саме з ним, що переконливо засвiдчують його актуальнiсть i незаперечну сучаснiсть. Вiн передчував, передбачав i формував iх, наближав до нас iхню суть. І продовжуе робити це своiми творами, знiмаючи з тих понять сьогоднi нашарування банальностi, що виникае часом вiд надмiру частого вживання самих слiв. Багатьом затертим словам вiн знову й знову повертае справжнiй сенс: хлiб, вода, дитинство, вiдповiдальнiсть, перемога, любов… Нагадуе про iстини, якi нiби й залишилися на своiх мiсцях, але цього замало, щоби ми справдi жили у згодi з ними, щоби вони були незахитанi i яснi, немов записанi на скрижалях.
Дитинство безперечно стоiть у тому ряду ключових понять поетичного свiту Сент-Екзюперi. Вiн народився разом iз своiм бурхливим столiттям, 1900 року, в аристократичнiй родинi, що веде свое походження вiд старовинних лицарських родiв, Лiмузенського та Провансальського. У знаменитiй фразi письменника «Звiдки я? Я з мого дитинства» справдi криеться великий змiст. Вона нагадуе нам про колосальне значення для формування людини перших вражень, атмосфери рiдного дому, родинних стосункiв, про величезний вплив матерi. Для Антуана мати залишилася на все життя найдорожчим другом; все життя вiн писав iй щирi, сповненi нiжностi листи, звiрявся в усьому, чим жив. Уже молодший лейтенант авiацii, вiн пише матерi: «Ви найкраще, що е в моему життi. Я сумую сьогоднi за домiвкою, як хлопчисько…»
Антуан був третьою дитиною в родинi, ще двое народилися пiсля нього. 1904-й, рiк народження наймолодшоi сестри Габрiели, це рiк смертi батька. Тож дитинство, таке сяйне у спогадах письменника, далебi не було безхмарним, i з роками вiн дедалi краще осягав, яку дивовижну стiйкiсть зумiла виявити його мати, аби родинна трагедiя не стала катастрофою, яку силу любовi й самопосвяти вона засвiдчила, аби дитинство всiх ii дiтей, усупереч непоправнiй утратi та всiм проблемам, усупереч навiть Першiй свiтовiй вiйнi! – було по змозi безхмарним, радiсним i змiстовним. Але з дитинства вiн винiс i найважливiшi моральнi уроки; достатньо згадати лише один: коли почалася вiйна, мати добровiльно пiшла працювати сестрою-жалiбницею. Не дивно, що образи дитинства, такi незатьмарено яскравi, оповитi таким нiжним серпанком, проходять через усi книжки Сент-Екзюперi, вивершуючись останнiм закiнченим твором, фiлософською казкою «Маленький принц», котру нинi знають i люблять у всьому свiтi. Написати ii могла лише людина, яка зберегла в душi неушкодженим увесь запас дитячоi мудроi безпосередностi й довiри, всю пам’ять тих стосункiв зi свiтом, котрi е перевагою самого лише дитинства. І це не лише теплота, надiйнiсть та захищенiсть дитинства: це ще й його сутнiсна проникливiсть, безпомильне розпiзнання всякоi неправди та фальшу, вiдчуття справедливостi як унiверсального закону, а «немотивованоi реальностi» казки як достеменноi правди, що нiтрохи не суперечить усiм бiльш очевидним речам. Екзюперi переконливо оскаржив прозаiчне уявлення про дитинство як «незнання»: це лише iнше знання, i нехай знавцi логiки, з яких вiн не раз кепкуе, добре помiркують щодо iстинностi одного й другого…
Тим часом приходить пора навчання. Ця доволi довга смуга життя Екзюперi лише на перший погляд видаеться сум’ятливою та суперечливою: зробивши поправку на складний час, на катаклiзми, що стрясали Європу i Францiю, на нове родинне нещастя – смерть брата Антуана, Франсуа, побачимо певну послiдовнiсть у тих пошуках себе, що iх можна визначити як прагнення самореалiзацii. Непересiчнiсть натури й рiзнобiчна обдарованiсть у такому пошуку далебi не полегшують справи. Але вiн завжди може розраховувати на терпляче розумiння матерi: воно живилося не лише любов’ю, а й повагою, незаперечним визнанням суверенностi його людськоi сутностi, його особистостi. Ось де витоки шляхетного демократизму Екзюперi – справжнього демократизму. Коледжi, у яких вiн вчився, дали добру базову освiту, але навколишнiй свiт уже стрiмко мiнявся, саме цих змiн не могли передбачити жоднi навчальнi програми. Антуан готуеться до конкурсу у Вiйськово-морське училище, посилено студiюе математику, але все ж «завалюе» iспити i вступае на архiтектурне вiддiлення Академii мистецтв. Його бiографи часом дещо прямолiнiйно пов’язують подальшi подii з тим, що iще в дванадцять рокiв на лiтовищi в Амбер’е вiн уперше пiднявся в повiтря; вiв лiтак знаменитий пiлот Ведрiн. Так чи iнакше, 1921 року Екзюперi кидае Академiю, втрачаючи тим самим вiдстрочку вiд армii, i вступае добровольцем до авiацiйного полку в Страсбургу. Це не порив, а виважене рiшення, тим бiльше виважене, що казарма й солдатчина багато чим не iмпонують волелюбнiй натурi Антуана, боляче зачiпають його почуття власноi гiдностi. Але е речi вищi: вiдповiдальнiсть, обов’язок. Усе життя вiн долав такi дилеми, долав iз гiднiстю, бо керувався непомильними моральними орiентирами. Та вiдстань до мети визначаемо не ми самi: спершу вiн опиняеться в ремонтних майстернях, i лише наполегливiсть та цiлеспрямованiсть (котрi його оточення часто сприймало як незрозумiлу напруженiсть i тривожнiсть) допомагають йому невдовзi скласти iспит на цивiльного льотчика, домогтися переводу в Марокко, де вiн дiстае посвiдчення вiйськового льотчика, де вiн лiтае над пустелею, ще не здогадуючись, як багато буде пов’язано з нею, а за пiвроку повертаеться до Францii, до авiацiйноi школи в Істрi. Далi – офiцерськi курси в Аворi, призначення в авiаполк пiд Парижем. Дарма, що лiтаки ще такi недосконалi та ненадiйнi: нi з чим не порiвнюване вiдчуття польоту й упевненiсть, що авiацiя вiдкривае людству дивовижнi перспективи, вартi всiх незручностей та небезпек. Заручення з коханою дiвчиною зi свого кола так чудово довершуе це вiдчуття здiйсненностi, знайдення себе. Та варто лише так подумати… На початку 1923 року Екзюперi зазнае першоi серйозноi авiакатастрофи, дiстае важкi травми. Родина нареченоi ставить йому ультиматум: або одруження, або його небезпечна професiя… Знову дилема, знову вибiр, але ж не можна зраджувати й себе! Так аварiя здатна зруйнувати не лише лiтак, пiлота, а й особисте життя. Починати доводиться майже з нуля: службовцем на заводi, що виробляе черепицю; щоби стати торговим агентом автомобiльноi фiрми, вiн спершу проходить стажування на заводi фiрми як простий робiтник. Може, Антуан почуваеться невдахою? О нi, сам вiн убачае в цьому незаперечний сенс: його дедалi бiльше вабить лiтературна праця, а вона потребуе, крiм усього iншого, життевого досвiду, вражень.
Перша опублiкована новела мае назву «Льотчик» – це уривок iз повiстi, яка не збереглася. І може, саме новела з промовистою назвою позначила вихiд зi смуги невдач та випробувань. Адже буквально слiдом Екзюперi знайомиться з адмiнiстратором авiакомпанii, заснованоi п’ять рокiв тому конструктором Латекоером. Це час, коли авiацiя ще лише утверджувала своi можливостi, долаючи скептицизм, недовiру, конкуренцiю бiльш звичних, а тому, здавалося, бiльш надiйних засобiв зв’язку. Справа вимагала великоi вiри i волi; працюючи на авiаперевезеннях пошти (лiнii Тулуза—Касабланка, згодом Касабланка—Дакар), ставши врештi начальником аеродрому промiжноi станцii Кап-Джубi (Рiо-де-Оро, Іспанiя), Екзюперi глибоко переймаеться цiею справою. Для нього найбiльше важить причетнiсть, участь у справi, безумовно важливiй та потрiбнiй: адже пошта приходить до адресатiв за десятикратно коротший час. Подобаеться сама назва компанii – «Лiнiя»: щось таке, що еднае i континенти, й людей. «Мене, – пише вiн матерi, – такого, як я е, – слiд шукати в тому, що я пишу, – це сумлiнно вивiрений i осмислений пiдсумок усього, що я думаю та бачу». Таке письменницьке кредо, помножене на виняткову новизну матерiалу, простоту й динамiчнiсть стилю та вкорiненiсть у багатiй лiтературнiй, загалом культурнiй традицii, – ось складовi заслуженого успiху роману Екзюперi, що дiстав назву «Пошта – на Пiвдень» (цю назву перекладали також як «Пiвденний поштовий»). З дикого, пустельного й небезпечного мiсця, форту Кап-Джубi, Антуан написав матерi, що вiн дуже щасливий, бо знайшов свое покликання. Що вiн мав на увазi: авiацiю, лiтературу? Чи те унiкальне поеднання двох професiй, яке створив саме вiн? Вони в нього справдi неподiльнi: одночасно з виходом першого роману вiн закiнчуе вищi авiацiйнi курси морського флоту. Згодом вiн напише: «Певна рiч, покликання допомагае визволити в собi людину, але так само необхiдно, щоб i людина могла дати волю своему покликанню…» У польотах над пустелею чи над океаном вiн жив таким напруженим творчим життям, яке годi собi й уявити. Польоти вiдкривали зовсiм iншу картину свiту, давали можливiсть побачити життя справдi «в iншому свiтлi». Цi новi горизонти стрiмко розширювалися; завдяки роботi в Пiвденнiй Америцi, в Пiвнiчнiй та Захiднiй Африцi вiн дедалi бiльше вiдчував i розумiв цiлу планету як свiй дiм i людство як одну родину. У 1933—1934 роках як льотчик-випробувач Екзюперi здiйснюе нечуванi на тi часи перельоти i прокладае новi траси; у бухтi Сен-Рафаель вiн мало не загинув. Іншим разом, пiсля аварii в Лiвiйськiй пустелi вiн i його механiк уже були на волосинцi вiд смертi, коли iх урятували араби-кочiвники… Кажуть (е любителi подейкувати про дивацтва Сент-Екса й тим засвiдчити свою наближенiсть до нього), що пiлотом вiн був своерiдним i строгим вимогам Дiдье Дора вiдповiдав не в усьому: мiг перед вильотом захопитися читанням i забути про час, а злiтаючи, мiг забути… зачинити дверцята кабiни. Зате машину вiдчував i розумiв, як живу iстоту, а в екстремальних обставинах виявляв неперевершену винахiдливiсть, позаяк i був визнаним винахiдником i мав на своi винаходи кiлька патентiв.
«Нiчний полiт» приносить йому справжне визнання, славу, вiдзнаки. Втiм, хто зна, чи не бiльшою вiдзнакою е для нього орден, який вiн одержав як «пiлот винятковоi вiдваги», що виявив «рiдкiсну самовiдданiсть, рятуючи потерпiлi екiпажi»? Чи все-таки Велика премiя роману Французькоi академii за «Планету людей» (1939) затьмарила iншi нагороди? Насправдi вiн надто спокiйно сприймав вiдзнаки: не це його захоплювало в роботi. Беззисковий, трiшки наiвний, непрактичний, довiрливий майже по-дитячому, вiн усе життя захоплювався. Захопив його й Радянський Союз, коли 1935 року вiн вiдвiдав як кореспондент паризьких газет цю загадкову й застрашливу для Заходу краiну. Як свого часу Бернард Шоу, вiн беззастережно вiрив тому, що йому тут говорили й показували; а тут умiли подбати, аби такий гiсть тiльки це й побачив. Набирала обертiв сталiнська репресивна машина, та у страшному тридцять сьомому чарiвний французький гiсть був уже далеко: у репортажах iз фронтiв республiканськоi Іспанii вiн оповiдав спiввiтчизникам про «коричневу чуму» фашизму. Це свiтове лихо вiн проникливо осягнув як потворний продукт нiвеляцii, пiдлеглостi, примiтивноi моралi. Коли вибухнула Друга свiтова вiйна, Екзюперi воював за свою батькiвщину i як вiйськовий льотчик, i як уславлений письменник: вiн справдi робив усе, що мiг. Не змiг лише одного: жити в окупованiй Францii. Вiн емiгрував до Сполучених Штатiв, але залишався людиною Опору i писав твори, якi пiдтримували й надихали Опiр; такими е i «Вiйськовий льотчик», i «Лист до заручника», такою мала стати книга «Цитадель», що залишилася незакiнченою. У США написано й «Маленького принца». Та коли окупацiйна влада у Францii заборонила й вилучила «Вiйськового льотчика», коли натомiсть його перевидало пiдпiльне видавництво – для письменника це було як владний поклик до повернення.
Йому пропонували працювати в iнформацiйнiй службi; Дiдье Дора кликав у цивiльну авiацiю. Але Екзюперi знову у своiй ескадрильi 2/33, яка тепер базуеться в Тунiсi, вiн знову здiйснюе бойовi вильоти, долаючи спротив тих, хто прагне вберегти його: для лiтератури, для Францii. У «Вiйськовому льотчику» е вiдповiдь i на це: «Я завжди ненавидiв роль спостерiгача. Що ж я таке, якщо не беру участi? Щоб бути чимось, я маю брати участь». 31 липня 1944 року вiн не повернувся з розвiдувального польоту. Це був дев’ятий полiт, хоча спершу вiн ледве домiгся дозволу на п’ять. Останнiй з тих чотирьох, на якi вiн добився нового дозволу…
Звичайно, цей начерк життевого шляху письменника надто пунктирний, у ньому не може вмiститися нi безкрае небо пiлота, нi широчiнь душi видатного мислителя-гуманiста, нi та вiдданiсть, якою вiн обдаровував друзiв, нi гiркота його невдач, розчарувань, помилок. На щастя, е його книжки, у яких вiн сам i його життя вiдбитi правдиво i щиро. Це наче сповiдь. Вона довiрена, простягнута читачевi жестом такоi доброi волi, зичливостi, вiри в людину, надii на розумiння, що не вiдгукнутися неможливо.
Як письменник Екзюперi – першовiдкривач не самоi лише авiацii, а й цiлого спектра проблем, iз нею пов’язаних. Об’ективний сенс його творчостi набагато ширший за «тему». «Нiчний полiт» саме тому принiс авторовi великий успiх, що «тема» дала змогу загострити пекучi питання сучасностi: прогрес i його цiна, технiка i реальна розплата за неi, швидкiсть i природний плин життя, ризик i моральна вiдповiдальнiсть. Можемо бачити в становленнi, достоту в пелюшках, могутню iндустрiю авiацiйних перевезень; i це «ретро» сповнене значущого перегуку з нашим днем: ось звiдки ми вийшли – i куди прийшли. У цьому творi ще поки що тiльки пошту перевозять нiчними рейсами, це лише початок. І безжально-цiлеспрямований начальник цiеi служби Рiв’ер (насправдi – Дiдье Дора, якому й присвячено твiр; згодом Екзюперi вже не ховатиме своiх героiв за вигаданими iменами) карбуе своi залiзнi присуди: «Нiчнi польоти… – це для нас питання життя i смертi, бо кожноi ночi ми втрачаемо ту перевагу над залiзницею i пароплавом, яку здобуваемо протягом дня». Справедливiсть цих передбачень уповнi довiв час. «Рiв’ер не знав, коли i як цивiльна авiацiя почне нiчнi польоти, але знав, що це неминуче i до цього треба готуватися». Характер Рiв’ера немовби виписано тими мазками, що iх залишають сильнi й рiзкi удари пензля. «Коли я караю, – говорить вiн, – аварiй стае менше… Якби я був дуже справедливий, то нiчний полiт щоразу перетворювався б на гру зi смертю…» Невблаганний Рiв’ер насправдi лише краще за всiх розумiе, що ця професiя не залишае мiсця для жодноi неточностi, розхлябаностi – надто висока цiна. Так само неприйнятнi азарт чи захоплення: пiлот мае бути точний i незворушний, як машина, – навiть бiльше за машину. Хоч насправдi – де ж йому подiтися вiд свого людського ества? «Мене вже оповивали тумани. Я, рейсовий пiлот, уже скуштував гiркого плоду нiчних польотiв…» Певна рiч, е в позицii Рiв’ера i той фетишизм технiчного прогресу, на який захворiло людство, ще не пiдозрюючи, яка то пастка. Аналогiя iз атомною зброею, заручниками якоi опинилися всi, не буде тут перебiльшенням. «Лiтак, – застерiгае Екзюперi, – не мета, це знаряддя. Таке саме знаряддя, як плуг». Твiр сповнений виняткового драматизму: бентежний здогад, що цей шлях незворотний i ми ще не знаемо, що чекае нас на ньому, бринить, здаеться, мiж рядками, хоч автор щиро захоплюеться й мужнiми льотчиками, i iхнiми машинами, й радiоперегуком станцiй крiзь простори ночi. Вiн тим бiльше вiрить у технiчний прогрес, що й сам працюе як винахiдник: не сумнiваеться, що машини ставатимуть дедалi надiйнiшi та безпечнiшi. Але ось молода дружина пiлота дивиться на нього, коли вiн спить перед рейсом, а згодом стане вiдомо, що то був його останнiй рейс…
Не лише лiтературна традицiя, до якоi належить Екзюперi, а й його власний спосiб бачення та осягнення свiту, фiлософсько-поетична наснаженiсть цiеi прози роблять його стиль напрочуд афористичним. Та афористичнiсть походить вiд необхiдностi битися над вiчними питаннями, пiзнавати найсуттевiше. «Істина – це не те, що всi бачать». Нi, це аж нiяк не прагнення «сказати красиво» чи бути умисно глибокодумним: не був би це вiн, iз його правдивiстю та щирiстю. Але доба, як той Сфiнкс, вимагае, аби хтось осмислював ii проблеми, розгадував ii загадки. Якщо додумувати до кiнця, якщо не боятися й не ховати голову в пiсок – тi нелегкi й часто невтiшнi роздуми врештi загусають у кристали таких афоризмiв. Окремi з них уже давно стали загальним надбанням, i iх чули або й повторювали навiть тi, хто ще не читав цих книжок. Та коли ви впiзнаете в текстi отакий афоризм, то помiтите, що його щiльно оточують iншi такi самi: це не окремий кристал, а те, що геологи звуть друзою кристалiв, – скупчення iх, своерiдний кристалiчний букет! «…Велич усякоi професii, можливо, саме в тому, що вона об’еднуе людей, адже едина справжня розкiш – це розкiш людського спiлкування.
Працюючи тiльки заради матерiальних достаткiв, ми самi будуемо собi в’язницю. І замикаемось у самотностi разом зi своiм статком – цим попелом, який не дае нiчогiсiнько, заради чого варто було б жити». Коли це актуальнiше – в часи, коли писалося, чи тепер? Романтичний пiлот, iдеалiст, доросле дитя, Екзюперi, однак, бачив багато проблем дуже тверезо й чiтко. Бачив свiт, що ладен подiбно до скорпiона вкусити власний хвiст, бачив загрозливу нерiвномiрнiсть цивiлiзацiйного розвитку: над пустелею лiтак, а в пустелi ворожнеча племен диких кочiвникiв… Нiби щоб засвiдчити всiм безмежнi можливостi доброi волi до порозумiння, вiн навiть iз тими дикунами вмiв налагодити приязнi стосунки. І iхнi вождi приходили до нього у форт на пораду, а пустелею ширились легенди про незвичайного «румi»… «Земля, – написав вiн у «Планетi людей», – допомагае нам збагнути самих себе». Особливо коли так кардинально змiнюеться картина свiту i всi уявлення про вiдстанi, швидкостi, час i простiр. Саме вiд цiеi змiни масштабу та ракурсу – парадоксальна часом образнiсть письменника. А проте вона такою не видаеться: секрет Екзюперi в тому, що читач напрочуд невимушено приймае цю нову «оптику», легко й швидко освоюеться з нею i вже нiби й не помiчае, що теж дивиться з висоти кiлькох тисяч метрiв, крiзь розриви хмар. «Ми оцiнюемо людину по ii мiсцю у Всесвiтi, дивлячись в iлюмiнатор, як у мiкроскоп». Може, люди так швидко звикли до цього тому, що, перш нiж злетiти, багато вiкiв мрiяли про таку можливiсть, складали казки й легенди про цю мрiю?
Авiацiя швидко стала явищем буденним, але чудо вiд того не зникло. «Чудеса трапляються так часто», – запевняе письменник. Адже лiтаком можна дiстатися в цiлком недоступнi ранiше мiсця, де справдi ще нiколи нiхто не був; лiтак переносить вас «прямо в серце невiдомого». Інодi винагородою за вимушену посадку може бути видовище, якого нiхто не бачив i яке важко змалювати словами. Як те, що побачив пiлот на «узбережжi Сахари»: чорнi яблука метеоритiв на бiлiй скатерцi неприступного вапнякового плоскогiр’я. Тристаметровий шар черепашок, дно доiсторичного моря – i дарунки космiчноi безоднi. Прокинувшись уночi на гребенi дюни, можна злякатися свого вiдчуття, що падаеш у зоряне небо, – i сила земного тяжiння, яку так затято долають пiлоти, раптом видасться «всемогутньою, як любов».
«І я починаю розумiти, – говорить Екзюперi у «Планетi людей», – що дiйти сенсу всього того, що ми бачимо, можна тiльки через культуру, цивiлiзацiю i свою працю». Надто подiбно на те, що вiн проникливо передбачив ще одну майбутню пастку: пустелю бездуховностi, поп-культури, iндустрiю бездумних розваг, що апелюють до елементарного в людинi i вiдчужують ii вiд iнших. «На свiтi дуже багато людей, яким нiхто не допомiг пробудитися…» У кожному разi, роз’еднанiсть i вiдчуження – це те, що справдi зароджувало в нього тривогу, те, що вiн палко оскаржував i самою творчiстю своею прагнув здолати. Дивлячись iз висоти на вогники людських осель, вiн гостро вiдчував, що «треба подати одне одному звiстку», що, випадаючи з живого ланцюжка, людина стае слабкою й загроженою. Може, й страшне лихо ворожнечi та воен – теж наслiдок вiдчуження.
Безглуздя, абсурднiсть i потворнiсть вiйни Екзюперi показав у «Вiйськовому льотчику», як, може, нiхто бiльше – при тому, що про це стiльки написано! Як горiли села на пiвночi Францii, коли це вже була цiлком марна жертва, якi безпораднi були бiженцi на тiй дорозi до Аррасу («Вони вже нiчого не бояться: вони спустошенi»). Цi роздуми про поразку, яка вже сталася, хоч сторони ще воюють, сповненi невимовноi гiркоти. Цiла краiна у смертельнiй вирвi. Можна не сумнiватися, що згодом iсторики всьому знайдуть пояснення й належне потрактування. Але за цiею iронiею – безмежний бiль за свою вiтчизну, за свiй народ у його гiрку годину. «Я iсную тiльки тому, що мене живить мое корiння»: саме людина вкорiнена – найвищий ступiнь людськоi сутi, найповнiший ii вияв. І це зовсiм не суперечить тому, що Земля – наш спiльний дiм. Та все одно е край, краiна, де ти свiй, де ти особливо до всього причетний i де твоя вiдповiдальнiсть найвища. Екзюперi, нiби й не зупиняючись на цьому спецiально, засудив, заперечив, оскаржив ескапiзм – втечу як життеву фiлософiю, як принципову невкорiненiсть: «Але духовний простiр не можна знайти. Його створюють. А втеча нiколи нi до чого не приводила». І знову з нинiшньоi дистанцii це здаеться iнтуiтивним передбаченням майбутнiх процесiв, до того ж iще й з покликанням саме на письменника: якщо всi ми – люди Землi, хiба так уже важливо, щоб нашi дiти народилися там само, де народилися ми й нашi батьки, щоб вони успадкували край i мову?.. Ще у «Планетi людей» Екзюперi намагався осягнути таемницю смертi, оповiвши про вiдхiд iз життя староi селянки: в оточеннi синiв, пiд голоси онукiв на подвiр’i. «Мати передала дiтям не тiльки життя, вона навчила iх рiдноi мови, довiрила iм багатство, повiльно зiбране протягом вiкiв, – духовну спадщину…» Виникае вiдчуття, що це не може бути переклад з французькоi, що цi слова одразу були написанi украiнською i що стосуються вони нас iз вами i наших пекучих проблем. І що автор сумовито-нiжноi казки про маленького принца з маленькоi планети сам не мiг уявити, як багато тих проблем передбачив, нiби зазирнувши в наступне столiття. Ось нiчний поiзд, яким примусово повертаються додому висланi з Францii заробiтчани. Спотворенi злиднями й рабською працею батьки, а з ними така славна дитина – «прекрасна обiцянка життя». «Вiн, як той маленький казковий принц, – зiгрiтий теплим i розумним пiклуванням, ким тiльки вiн не став би!» А проте – ростиме, як троянда без садiвника. «Маленький Моцарт, як i всi, попаде пiд той самий страшний прес. І зробить найвищою своею радiстю гидотну музику низькопробних кафешантанiв. Моцарт – приречений».
Доволi складно дати жанрове визначення творам Екзюперi; це вiдчули вже першi його читачi та критики. Книжки його часто волiли ухильно називати просто «творами»; водночас це не стало на завадi вже згаданiй Великiй премii роману Французькоi академii. На загал цей жанровий синкретизм не е й чимось надто несподiваним, бо вiдбивае характерну тенденцiю модерноi лiтератури: звiльнитися вiд жанрово-стильових обмежень, коли вони не допомагають розв’язувати новi творчi завдання. Читача невибагливого, як i читача рафiнованого твори Екзюперi однаково полонять вiльним плином довiрливоi оповiдi, вiдчуттям, що саме тобi вiдкрито цi роздуми, спогади й картини, подеколи, але не завжди, структурованi чимось на зразок сюжету. Радше цю роль перебирае пiдпорядкованiсть внутрiшньому ритмовi, хоч i не знати, чи джерелом того ритму е двигун лiтака, чи биття авторового серця. Можна вирiзнити як складовi стилю певну репортажнiсть та нарисовiсть, можна вiдзначити (i вiдзначено не раз, причому як закид) моралiстичний компонент, але все це не пояснить, яким чином iз таких складникiв утворюеться стильовий сплав, що його найточнiше було би визначити як поезiю в прозi. Цитуючи цi тексти, ловиш себе на тому, що не хочеться уривати цитату, закривати лапки: кожна наступна фраза здаеться необхiдним продовженням попередньоi, з одноi в другу перетiкають невловнi, але важливi смисловi й асоцiативнi зв’язки, до того ж – той ритм… Точнiсiнько так бувае при цитуваннi гарних поезiй, тому що вичленовуеться не лише текстовий фрагмент, а й невiддiльна вiд цiлостi частина поетичного свiту, частина розлитоi в тiй цiлостi «незримоi субстанцii», як мовив звичайно ж поет – украiнський поет Леонiд Первомайський. Дмитро Павличко стверджував: «Приклад Екзюперi показуе, що земля i небо iдеально поеднуються в людинi» – i вкладав у цi слова надзвичайно багато; знав, як роз’еднують у людинi земне й небесне, заземлюють ii, вiдлучають вiд високого неба й замiнюють його духовним ерзацом тоталiтарноi iдеологii. Екзюперi приходив до першого поколiння своiх украiнських читачiв, як, передусiм, до читачiв радянських: вiдповiдно трактований, з наперед розставленими акцентами: романтик, шанувальник Радянського Союзу, щоправда пiдвладний «абстрактному гуманiзмовi», дещо асоцiальний – певно, через свое аристократичне походження. Але не такi простi були тi читачi: вони вже вдихнули дух «вiдлиги» шiстдесятих рокiв, дарма що вiдлигу змiнили лютi заморозки сiмдесятих. Для них Екзюперi був насамперед вiльною людиною, представником найстарiшоi европейськоi демократii, гуманiстом аж нiяк не «абстрактним» i таким же конкретним патрiотом своеi краiни i нацii. У новiй картинi свiту, до якоi прилучав нас Екзюперi, це було так логiчно й незаперечно. Його достеменна присутнiсть вiдчутна у пiзнiй, «прощальнiй» лiрицi Миколи Бажана:
