Травень

скачать книгу бесплатно

Травень
Роман Геннадiйович Данько

Ісорiя юного украiнського хлопця та його друзiв, котрi пройшли через бiйки та пригоди 90-х рокiв, стараючись не розгубити тi цiнностi, котрi допомогли iм залишитися людьми. Історiя невзяемного кохання, боротьби, пiдтримки i пошуку молодих людей, котрi не здаються, i немов трава по веснi, ламаючи асфальт, пробиваються назовнi, до сонця правди.

1

То був теплий лiтнiй вечiр. Я йшов з друзями мокрою асфальтованою дорогою до мiськоi дискотеки. На дорозi виблискувало бите скло пляшок i калюжi вiд свiтла стовпiв-лiхтарiв. Скло переливалося зеленими та синiми кольорами, коли змiнювався кут зору, i це було схоже на смарагди, розсипанi по дорозi. Тисячi зiрок нагадували краплi поту з обличчя боксера важковаговика пiсля пропущеного хука в щелепу. Дерева обабiч дороги, як люди з пiднятими руками просилися на небо. В сутiнках лунали пiснi птахiв, якi ще не хотiли спати, та малих цвiркунiв, що ховалися обабiч дороги у густiй травi. Моя хода була впевнена. З одягу: кросiвки, спортивнi штани, кофтина з капюшоном.

Той вечiр був особливим, i я вирядився не просто так. Збирався битися.

Було страшно.

Йшов темною вулицею, зi своiми друзями i думав про Соломiю, точнiше про нас обох, а ще точнiше: про те, хто я у ii життi. Паралельно будував стратегiю бою i знову думав про кохану. Був упевнений, що чиню правильно. Здавалося, якщо спасую, то не буду поважати себе, не буде поважати мене вона.

Хлопцi про щось гомонiли. Тiльки Максим, серед присутнiх, знав про моi намiри.

Ми йшли вулицею, то з’являючись пiд свiтлом лiхтарiв, то знову поринаючи у темряву. Битi пляшки траплялися пiд ногами майже всю дорогу. Наступаеш на них, i вони хрустять пiд пiдошвами, наче снiг на морозi. Максим щось розповiдав Данилу i Сашку. Всi наче забули про мене на деякий час. Заглиблюючись у себе, намагався розпiзнати мотиви, якi рухали мною. «Смарагдова» дорога заворожувала, як змiя свою жертву перед укусом. Пам’ятаю, як узрiв провулок, i враз захотiлося повернути у нього, сховатися за кулiси темряви вiд «постановки п’еси», яка не передбачала аплодисментiв, сховатися вiд друзiв, Соломii, а значить, i вiд самого себе.

Вiдчував, як вiд важливостi вибору ось в цi секунди, залежить майбутне. Страх штовхав повернути, втекти, нiчого не пояснивши хлопцям, побiгти провулками у нетрi темряви, у печери ярiв, щоб упасти у високу густу траву, де мене нiхто не знайде i де нiхто не буде задавати дурних питань: «Ти чого?! Що сталося?!».

Отже – залишитися. Прийняти бiй. Страх, як хвороба що розповзаеться по усьому тiлу немов вiрус, та я швидко знаходив лiки. Заняття боксом, прочитане з книг та журналiв про улюблених чемпiонiв, а також побачене у документальних фiльмах – це майже все на що того вечора мiг розраховувати i обпертися. З великоi купи iнформацii на порятунок приходили слова тренера Майка Тайсона: «Герой нiчим не вiдрiзняеться вiд боягуза, обидва бояться однаково. Коли приходить небезпека – один тiкае, а iнший залишаеться , боiться так само, але знаходить сили вистояти, щоб прийняти бiй. Це i робить його героем». Так-так, навiть залiзний Майк боявся, i це заспокоювало.

Ритмiчнi баси клубноi музики доносилися з темряви, звiдти, куди веде мене моя дорога, божевiлля, а ще точнiше – вона. Здавалося, я трохи п’яний, i все, що бачу, мае розмитi лiнii: бетоннi стiни обабiч дороги розмальованi в graffiti, чорнi дерева, будинки, немов велетенськi черепи з запаленими люттю очима. А тут я один, вiддiлений хребтом холодноi таемничостi вiд цього свiту, а Соломiею – вiд реальностi. Коли потрапляеш у таку ситуацiю, – починаеш розумiти, чого варта кожна порцiя свiжого спокою. Правду кажуть: «Потрiбно, щоб стало зовсiм погано, тодi зрозумiеш, наскiльки було добре». Менi хотiлося, щоб нiхто не ображав ii, i здавалося що чиню правильно. Іншою ж стороною медалi було те, що менi дуже хотiлося перемогти Валерку. Розбити його вщент. Отримати блискавичну перемогу над ним i тим самим вилити всю лють, образу i ненависть, яка кипiла всерединi не стiльки через його вчинки, скiльки через невзаемнiсть Соломii до мене. Здавалося тiльки так можу виразити тi почуття що рвалася з середини. На квiти i подарунки не мав грошей, вiтер вив у моiх кишенях, як голодний вовк. Дiвчатам подобаеться коли заради них хлопцi йдуть на якiсь вчинки, я знав про це, i знав, що потрiбно чимось жертвувати, тому вирiшив жертвувати самим собою. Я не був упевнений, що вона полюбить мене, хоча цього дуже хотiв, але ще я хотiв, щоб вона знала про мене правду.

Коли малював в уявi ii обличчя – покидав цей свiт…

Спогади, як потрiйний спалах фотокамери переносили мене у вчорашнiй день:

Сонячне сяйво того дня.

Я i Соломiя.

Ми йдемо босонiж по гарячiй просмоленiй дорозi i смiемося. Навколо нас зелений яр, вiтер колише хвилi дубового листя, ставок з купою дiтей. Їхнiй смiх розноситься по всiй долинi, малi горобцi ганяють бiлi хмари на синьому фонi неба. Йдемо вздовж берега, i я жартую, вона смiеться, розмовляемо про навчання, ii заняття живописом, про дiтей i дитбудинки, обговорюемо фiльми, музику…

Все було чудово, доки за нашими спинами не пролунав звук мотоцикла – це був Валерка зi своiм товаришем. Вони зменшили швидкiсть розмальованого агрегату i почали iхати поволi, зрiвнявшись з нами. Поява цих людей нагадувала пляму чорноi фарби на картинi Леонардо Да Вiнчi ”Джоконда”. Мою загадкову посмiшку змiнила гримаса вуличного хлопця. Ми одразу змiряли одне одного холодними поглядами, не привiтавшись.

– Привiт! – промовив Валерка до Соломii, ехидно всмiхаючись. Я пильно дивився йому в очi: “Краще не починай!”. А вiн продовжував пожирати ii поглядом з нiг до голови. Здавалося, читаю його думки i вiд цього ставало гидко. Тiльки ii присутнiсть змушувала гасити слова, що билися об губи з середини, немов риба об лiд.

Соломiя теж привiталася, але показувала всiм видом, що не хоче вести далi розмову, тому йшла не зупиняючись, хлопцi iхали слiдом i пiдсмiювалися.

– Ти будеш сьогоднi на дискотецi? – продовжував у своiй манерi Валерка.

– Не знаю.

– Можливо, я заiду за тобою?

– Якщо й пiду, то з Іваном.

Ця остання ii вiдповiдь враз придала менi впевненостi, бо це означало, що дiвчина зi мною, а отже я за неi вiдповiдаю, i, якщо почнуться якiсь розборки з Валеркою i його дружками, то це буде остаточним аргументом у моiй правотi.

Я вмить зрозумiв, що цей кавалер не вперше робить пiдкати. Якось надмiрно упевнено себе поводив. Соломiя була красунею, вона була просто неперевершена, казкова, найкраща, воно й не дивно, що цi гiени не дають дiвчинi проходу.

А хто ж тодi був я?

Здавалося вони хочуть одного…

А чого хотiв я?

Валерка щось говорив, i для мене це не мало вагомого значення до того моменту, який перевернув у менi все: зi словами “зустрiнемося ввечерi” вiн назвав ii так, як цього не дозволить цензура мого оповiдання. Я оторопiв. У той момент мотоцикл зiрвався з мiсця, залишаючи чорну смугу протектора на дорозi i хмару викидних газiв. Можливо вiн зробив це вiд злостi, бо вона вiдмовила йому. Можливо iз зухвалостi i самовпевненостi, щоб принизити мене, мовляв «подивися, Соломiе, яку нiкчемну компанiю ти обрала, цей хлопець боягуз i невдаха, вiн не захистить тебе.» Я не знав його мотивiв.

Стояв непорушно, проводжаючи поглядом пасажирiв, а в головi, мов молотом по гонгу билася думка:” Вiн – Соломiю!!!”

В серединi щось хотiло вибухнути, немов череп був начинений тротилом.

Соломiя спiймала мiй лютий погляд, все зрозумiла i спробувала заспокоiти:

Іване, не звертай уваги!

Повернення в реальнiсть, як вiдро крижаноi води на голову. Валерка заклав у мое тiло вибухiвку, i я чув, як цокае ii годинниковий механiзм. Вже потiм навiвши справки я дiзнався, що Валерка не дае проходу дiвчинi i навiть розпускав до неi руки. Ця iнформацiя була остаточним аргументом у правильностi прийнятого мною рiшення.

А тепер мiсяць освiтлював нам шлях. Друзi вгадали мою вiдчуженiсть. Ми крокували до мiськоi дискотеки.

– Ей, хлопче, що сталося з тобою? Чому сумуеш? – запитував Апачi.

– Я не сумую, – говорив крiзь штучну посмiшку.

– А трошки гальмую, – продовжив мiй друг, пiсля чого всi смiялися.

– Трохи задумався та й усе, не звертайте уваги.

Хлопцi продовжували теревенити, тiльки Макс говорив своiм поглядом: “Тримайся!”

Ми пiдходили до дискотеки. Танцпол був заповнений. Частина танцювала, iнша пiдпирала стiни з пляшками пива у руках i цигарками мiж пальцями. Дискотека – пiд вiдкритим небом, танцпол був обгороджений сiткою, всi називають його “клiтка”. Асфальт весь захарканий i засмiчений лушпинням насiння та бениками. Я роздивлявся навколо i готував потрiбнi слова, накручував себе, як злого собаку. Ми зайшли крiзь ворота на територiю мiсцевого бару, бiля якого саме й вiдбувалася дискотека.

Моi очi, шукали Валерку. Мiж хлопцями в цей час велася розмова про музику. Сашко Апачi розповiдав про альбом якогось репера i про те, як добре йому тренуеться, коли бубнить той американець. Так, я згоден, музика може пiдняти настрiй. На той момент моi емоцii могла передати один вибуховий трек: “diesel power” гурту ”Prodigy”, який раптово змiнювала «Весняна соната» Бетховена.

Коли хлопцi струмком один за одним пiдiймалися крiзь натовп по сходах ганку в бар, я запримiтив Валерку. Той сидiв за великим дубовим столом бiля критого лiтнього бару в колi своiх друзiв i пив пиво. Макс побачив, куди спрямований мiй погляд, але нiчого не сказав нашим, якi вже були в серединi. Лишився пильнувати. Оцiнивши ситуацiю, пiшов прямо до нього впевненими кроками.

Вся компанiя здивовано подивилася на прибульця, що втупився прямо у очi Валерцi. Не довго думаючи, я швидким рухом схопив бокал з пивом i виплюснув його в обличчя неприятеля, той просто отетерiв. Перехилившись через стiл, я прошепотiв йому на вухо: “Ще раз хоч пальцем торкнешся Соломii – повибиваю мiзки з голови. Зрозумiв?” Пiсля цих слiв, обливши здивованих присутнiх крижаним поглядом, пiшов у зворотному напрямку, знаючи, що зараз все почнеться. Я вже був готовий до всього.

Грати крутого хлопця було неприемно. Та вiдступати вже не було сенсу. Вiдсiкаючи всi зайвi думки, спрямовував увагу тiльки на цiль. Коли перестаеш боятися – голова починае працювати, а у вуличнiй бiйцi головне контролювати ситуацiю i не втрачати голову. Я рухався швидко по викладенiй брукiвкою дорозi у напрямку виходу. А в цей час Валерка пiдводився iз-за столу, сильно матюкаючись i проклинаючи мене, гасив недопалок об стiл, знiмав куртку, вiдсовував стiлець i, сповнений ненавистi пiсля привселюдноi ганьби, вже пробирався до мене, витираючи обличчя серветками.

Для них, двадцятип’ятирiчних, я був простий вiсiмнадцятирiчний хлопчак, який просто з неба звалився. Мене недооцiнювали. А менi вже давно були вiдомi правила цiеi гри. «Непередбачуваний удар – гарант успiху у вiйнi».

Годинниковий механiзм вiдраховував останнi секунди: 10, 9, 8, 7, 6, 5… все розгорталося швидко: кожен рух, кожен подих. Розповiдь все уповiльнюе… зроби прискорення зображення… 4, 3, 2, 1.

Виходячи за ворота, звернув увагу на добре освiтлене мiсце, якраз пiд лiхтарем. Адреналiн хлинув всiею масою рiки Днiпро в кров; Валерка пiдбiг, немов скажений бик; розмовляти було нiколи i нi про що. Рiзко обернувшись, кинувся на нього; ми схопили один одного мертвим хватом за одяг i почали боротися.

Я провiв правий хук, через його лiву руку, удар прийшовся не точний, в щелепу; суперник спробував звалити мене, коли рiзко трiпонув влiво; я похитнувся, та все ж утримав центр ваги i не впав. Ворог кинувся з кулаками i миттево наткнувся на прямий удар ногою, що прийшовся в живiт, Валерка вiдскочив, крякнувши, i знову кинувся в бiйку ще злiший; я не вiдступав, тримаючи руки в боксерському блоцi, стрiляв удар за ударом, як з кулемету, частина моiх «куль» летiла мимо; суперник теж не пасував, провiв правий крос – розбив нiс, потiм лiвим крюком брову. Я бив у вiдповiдь. Ми влаштували справжню м’ясорубку, важко розiбрати потрiбнi думки та iдеi в таких ситуацiях. Задача перед тобою постiйно змiнюеться, голова кипить, в голову влiтають кулаки, немов велетенськi брили льодовикiв об носову частину «Титанiка», i ти в будь-яку секунду можеш потонути. Частина дiй йшла пiд диктовку iнстинктiв.

Все пливло навкруги, тiло горiло вогнем з середини, ми розливали своi сили, немов воду вiдрами з великих бочок, частина ударiв косила повiтря, просякле димом цигарок, немов коса. Ми продовжували мордобiй. Миттево збiглися гави, якi стали пiвколом. З натовпу доносилися рiзнi голоси, серед яких я вихоплював поради Данила, i це додавало менi ще трохи сил: “Не в’яжи, не в’яжи бiй, нехай вiн в’яже, виривайся i бий! Тримай дистанцiю ”. Моi хлопцi знали про що говорили, кожен сiльський хлопець проходив крiзь це.

Приховати сутичку вiд друзiв не вдалося, Валерка занадто рано наздогнав мене, та й план сам по собi був нiкчемним.

В якийсь момент супернику вдалося обхопити обидвi моi руки, що, як оси, жалили його обличчя, i з усього маху вдарити два рази пiдряд головою мого носа, який i так був заюшений кров’ю. Нiс зламався, голова вiдкинулася назад, на якусь мить втратив свiдомiсть. Коли голова повернулася у вертикальне положення – ворог все ще тримав мене. Подавшись корпусом назад – збирався нанести фатальний удар головою, в який вкладав останнi сили. В критичний момент я рiзко опустив голову, пiдставляючи пiд удар лоба, i Валерка вже сам врiзався носом об мою головою; я не мiг не перехватити iнiцiативу. Вирвавшись, з останнiх сил нанiс почергово п’ять ударiв у вiдповiдь, пiсля чого Валерка звалився на асфальт, а я за iнерцiею полетiв слiдом. Ми впали, i я, лишаючись зверху, продовжував бити суперника, який ще брикався, немов недорiзане теля.

Це був кiнець.

Хтось нанiс менi удар ногою в плече – пiсля чого я вiдлетiв убiк, далi з обох бокiв посипався град ударiв по ребрам i головi – це були приятелi Валерки. Та менi вже було байдуже, в мене не було сил вiдбиватися. Весь обiрваний i закривавлений просто блокувався, скрутившись, немов дитина у маминому животi. Чув собачий гвалт якихось дiвчат, що просили зупинити побоiще, хоча всю бiйку стояли мовчки з виряченими вiд цiкавостi очима. Моi хлопцi кинулися лупцювати кривдникiв. Заварилася добряча каша. Хтось допомiг менi пiдвестися, поклав мою руку собi на плече i вивiв з точки кипiння, я обернувся, окинув оком тяганину за спиною: бачив, як Валерку вiдводять в протилежний бiк, як Макс говорить з кимось, випинаючи груди, як Сашко добивае когось ногою i той падае в натовп глядачiв. Кров стiкала струмком з розсiченоi брови, заливаючи носа i лiве око, тому бачив усе в червоному свiтлi. Мене вiв Сергiй. З ним закiнчив школу за рiк до бiйки. Ми проходили крiзь натовп, i мене всi вiтали, як героя. Валерка не користувався авторитетом серед бiльшостi тутешньоi молодi.

Ми йшли подалi вiд поля бою, i люди клали своi долонi на моi плечi, в знак пiдтримки. Тут був Мишко з передмiстя, якого в минулому роцi компанiя Валерки для смiху вкинула в багажник машини i вивезла за мiсто. Його долоня лягла на плече. Далi – Вовка Довгий, з паралельного класу. Вiн отримав вiд Валерки три ляпаси мiсяць тому за якогось слабака, що купуе Валерцi пиво. Сашко, що працюе в цеху механiзацii при цукровому заводi сказав: “Молодець!”, i я всмiхнувся йому кривавим оскалом. Долоня Вiталiя, брата Макса, долонi братiв Бондарiв, з якими взагалi не мав нiяких справ, хлопцiв з центру i ще якихось людей. Мене охопила хвиля радостi i я вiдчув, що все не дарма, i, хоча сили покинули тiло, коли почав приходити бiль, радiсть не покидала мене… я чув слова людей, якi до цього моменту чогось боялися, i менi здалося, що я дав iм надiю. Я вiдчував себе футбольною командою, за яку вболiвала вся краiна тих, хто не грае, але радiе так, наче це його перемога.

Сергiй вивiв мене далi вiд людей по трасi. Потiм пiдбiгли моi хлопцi: Сашко Апачi, Макс та Данило. Я тис руку Сергiевi. Збуджений натовп лишився за спинами, а ми пiшли трасою в горло темноi ночi. Я обiйняв кремезного Данила, який ще не второпав, що трапилося. Данило вiв мене, як пораненого солдата на фронтi, як батько свого сина, а в мене не було батька, тому я мiг уявити, що вiн саме такий.

Максим усмiхався. Апачi намагався довiдатись, що ж стало причиною, а я йшов мовчки, моя кофтина була розiрвана i забруднена, як i футболка, як i все тiло.

Ми йшли до ставка темними провулками, щоб нас нiхто не знайшов, щоб обмити мое понiвечене тiло в чорнiй водi ночi.

– На сьогоднi вже досить пригод. – Говорив Данило.

Хлопцi обсмоктували, мов кiстки смаженоi курки, сутичку, а я вдихав свiже повiтря, вслухався в пiснi птахiв, якi ще не спали, дивився на зорi, i все було по-iншому, трохи краще, неначе свiт змiнився. А коли обернувся i подивився в темряву – здалося, що чую скрегiт зубiв демона, який чекав у тому провулку на дорозi, яка була всипана смарагдами, тепер вiн йшов по моiх кривавих слiдах i злився.

Я зупинився i сказав: «Тепер не боюся тебе».

Те мiсце, з якого ми починали, було часто жахливим i жорстоким до наших молодих душ. Воно робило нас жорстокими. Ми всi мрiяли про те, що колись поiдемо звiдси у пошуку чогось кращого. В пошуку свого щастя. А ще вiрили, що одного разу вибравшись – витягнемо один одного.

2

Коли наступного дня прокинувся у лiжку своеi кiмнати, вiдчуття було таке, наче збила вантажiвка.

Коли пружини матрацу скрипнули, i я, весь «поламаний», механiчною ходою робота, йшов до шафи за одягом, зайшла мама:

– Де тебе носило? Де вже встиг побитися? Що ж ти за людина така? Коли ж ти вгамуешся?

Питань було багато. Та воно й не дивно. Намагаючись пiдпалити вогнем маминоi неприязнi люльку миру, спокiйним голосом вiдповiдав одразу на всi питання:

– Проводив спаринг.

– Спаринг? Що ж це за спаринг такий? Обличчя побите, одяг брудний. В мене ледь серце не зупинилося, коли зайшла до кiмнати вранцi. Пiсля маминих слiв «зайшла до кiмнати вранцi» зрозумiв, що проспав уже пiвдня.

– Ну, такий от, спаринг.

– Я чекаю пояснень, Іване!

– Ма, давай я одягнуся, потiм поiм, i, можливо, щось розкажу, добре?

Мама дивилася на мене з тугою i болем. Нiчого не вiдповiла, вийшла з кiмнати на кухню. Для мене це було бiльш болюче, анiж удари Валерки. Чув брязкотiння посуду, мама насипала в тарiлки борщ. Я саме одягав штани. Дiстав i бiлу чисту футболку з червоним смайликом на грудях. Цей смайлик намалювала Соломiя, коли ми були на березi ставка.

Я лежав на травi i спостерiгав: як вона сидить i малюе навколишню природу, як нiжно мокае пензлик в пляшечки з фарбами, а потiм, не менш нiжно, виводить потрiбнi лiнii. Погода була чудовою, настрiй вiдповiдав погодi. Соломiя розповiдала про Леонардо Да Вiнчi: про те, що вiн був архiтектором, вивчав анатомiю, винаходив зброю i спорядження для захоплення ворожих мiст, був одним iз основоположникiв принципiв сучасноi авiацii, а вже потiм художником.

Мое волосся колисав вiтер. І я вперше за останнi роки вiдчував себе дитиною. Кастети, ножi-метелики, зухвалi посмiшки хулiганiв зi вставними золотими коронками здавалися тепер сухою землею, яку зросив довгоочiкуваний дощ. З цього мало щось вийти. Лежав i радiв нашiй розмовi. Пропонував жартома полiзти у воду i попроганяти гусей та здорового дядька, що, можливо, не вписувався у пейзаж картини, а вона смiялася i говорила, що поки дiйде час до розфарбовування води, то дядько з гусьми позамерзають. Я ж казав, що коли здоровий дядько вийде на берег, то води значно поменшае i iй, Соломii, буде потрiбно менше синьоi фарби. Ми знову смiялися. Потiм попрохав намалювати щось на футболцi, на пам’ять, ось так i з’явився цей малюнок: два кружальця – очi, i дужка – посмiшка.

Скiльки теплих спогадiв може принести одна тiльки футболка. Я тримав ii в руках бiля шафи i пильно роздивлявся малюнок, принюхувався, фарба не вивiтрила запах, i аж потiм одягав. “Ми самi художники свого щастя,”– проносились в головi слова Соломii.

До кiмнати зайшов семирiчний братик:

– Болить? – запитав стурбованим голосом Богданчик.

– Болить, але якби не дав здачi – болiло б ще бiльше в серединi, – я показав пальцем у груди.

– А чого в тебе так? – малий пiдходив ближче, роздивляючись моi побоi. Я присiв до нього, обiйняв i сказав:

– Я закохався. Ходiмо iсти, але спершу у ванну кiмнату мити руки.

Зайшли до ванноi. Вiдображення у дзеркалi могло налякати кого завгодно, тiльки не мене. Мив обличчя малому, бо той протерши пуцями очi, вже збирався тiкати, потiм вмився сам i пiшов на кухню. Сiдав на табуретку бiля вiкна до столу i дивився на вулицю, там був чудовий лiтнiй день, вже 11:24, а я все ще куняв. На столi стояла миска з борщем. Починав сьорбати смачну страву. На голодний шлунок все здавалося просто казково-смачним. Тiло говорило бурчанням шлунку : “Дякую!”

Блакитне небо за вiкном нагадувало очi Соломii, i безкрае море, на якому нiколи не був, але мрiяв, що колись босонiж пройдуся по гарячому пiску берега, мружачись вiд пронизуючих очi сонячних променiв на його плесi.

– Ти розповiси, що з тобою сталося? – знову бралася за допит мама, – скiльки ти ще будеш приходити битий?

Було шкода маму. “І чим думав?” – це вже не вперше мене так приносить лиха година. Мама сидiла за столом, мовчки дивилася на своiх синiв. Але це вперше з такоi причини, причини моеi закоханостi.

– Так вийшло, – продовжував сьорбати борщ, концентруючи на ньому свiй погляд.

– Ти говорив це минулого разу.

– Хлопець не добре себе повiв. Довелося провчити.

– Я бачу, як ти його провчив. Хочеш щоб тебе посадили?

Хутко доiв борщ, не прирiкаючись, пiдвiвся, помив тарiлку, пiшов до своеi кiмнати. Дiстав з шафи сiру чисту кофтину з капюшоном, схопив пару книжок, закинув iх у рюкзак i пiшов одягати кеди.

– Так, стiй, я чекаю пояснення! – командним тоном намагалася затримати мене мама, та я вже був за дверима, i мене вже нiщо не могло зупинити.

– Тобi про все розповiсть сусiдка, впевнений вона все бачила, – лунав мiй голос з-за дверей, борщ добре змазав шестернi i тому ноги вже хутко несли по сходах тiло. Накинувши на голову капюшон, вибiг з пiд’iзду i пiшов вулицею, освiтленою Сонцем. Насправдi було дуже боляче за маму, вона ж не винна, що у мене тут такi справи.

Крокував асфальтованою дорогою, ховаючи руки в кишенях. Згадував подii минулого вечора. Спогади причин i наслiдкiв перемiшувалися у головi окремими кластерами i збивалися у каламбур, в «салат Олiв’е». Шия, лiктi, ребра, обличчя – все болiло, тому йшов сутулий, немов сорокап’ятирiчний п’яниця. Витягав з гармидеру думок спогади мого з нею перебування, немов тендiтнi фiгурки нецке, нiжно тримаючи пальцями, роздивлявся кожну окремо i клав на мiсце, потiм дiставав ще i ще, доки якась машина, що проiздила мимо, не зруйнувала думки гучним сигналом. Я хутчiш вiдскочив на узбiччя i крокував далi. Минаючи рiднi оку пейзажi, вперше не пiзнавав себе на iх тлi. Подумки осмiхався сам до себе, мiркуючи над змiнами, що так рiзко сталися в життi.

«А що ж тепер скаже вона, коли дiзнаеться? Що подумае?

Добре, що вчорашне скiнчилося.»

3

Мое дитинство – зовсiм невесела пора. Батько покинув нас, грюкнувши дверима квартири. Я залишився з вагiтною мамою. Потiм з’явився Богданчик. Мама працювала в двi змiни на заводi, бабуся няньчила малого, а я блукав цими вулицями i шукав собi заняття. Я так радiв, що батько вже не б‘е мене та матiр, що був готовий ходити в старих кросах усю вiчнiсть. Ігри у вiйну вiдiйшли у минуле, футбол чомусь не приваблював нас. Ми були закодованими дiтьми реклами i пропаганди, яка насаджувалася роками. Все частiше з’являлися вечорами бiля мiсцевих барiв. З’явилася компанiя, з якою проводив вiльний час. Ми пили пиво та горiлку, аж доки хтось не починав видавати вiсiмки помiж столами, тодi всi дружно реготали з нещасного. Здавалося, що це класно сидiти в вiцi чотирнадцяти рокiв за столиком такого закладу. Поряд рiкою лилися спиртнi напоi, тут i там мелькали п’янi обличчя, всi говорили матом в туманi тютюнового диму, i я також. На колiнах старшокласникiв терлися дiвчата, i ми роззявивши рота, дивилися на них. Нашi розмови зводилися до марних балачок нi про що. З часом це починало набридати i пригнiчувати. Та я не шукав нiякого виходу. Серед присутнiх часто обиралася жертва, яку кожен привселюдно намагався принизити колючим словом. Такi приниження заздалегiдь рано чи пiзно закiнчувалися побиттям нещасного. Сильнiшi завжди самостверджувалися за рахунок слабших. Так ми розважалися i це нагадувало збiговисько гiен. Здавалося, що так мусить бути. Менi було чотирнадцять, а я вже курив пив i крав. Жив безбожним життям. Нiхто не показував iншоi дороги, а цю я обрав сам, або вiддався стадним iнстиктам. До слiв бабусi i мами був глухий, бо думав, що вони не розумiють мене.

Одного разу до бару зайшов Семен, на прiзвисько Бритий, з двома друзями. Я, немов колода, пiдпирав барну стiйку. Вiн пiдiйшов i сказав: «Бидло, ходiмо на вулицю!» Бувши добряче на пiдпитку, я швидко протверезiв, страх залив ноги свинцем i я не мiг поворухнутися. «Тобi кажу, ходiмо на вулицю!» – гаркнув вiн i пiшов на «вихiд».

Я поставив пляшку з пивом i подивився на своiх приятелiв. Вони подивилися, немов курчата при виглядi коршака. Нiхто не хотiв потрапити пiд колiю експреса «Кулак Бритоголового – Пiдлога». В моему п’яному мозку жеврiла, мов вуглинка, надiя, що все буде гаразд. «Боягузи клятi», – прошепотiв я адресуючи слова своiй давнiшнiй компанii i йшов на вулицю. Там – чекали на мене. «Я камiкадзе – промайнула думка».