Іван Мазепа

скачать книгу бесплатно

Іван Мазепа
Денис Володимирович Журавльов

Знаменитi украiнцi
Ця людина – одна з тих знакових постатей украiнськоi iсторii, життя та вчинки котрих i сьогоднi викликають гарячi суперечки. Приятель Петра І – i борець за iнтереси Украiнськоi козацькоi держави; будiвничий величних соборiв – i «Юда», вiдлучений вiд церкви; майстер складних дипломатичних iгор – i людина, що поставила на карту все i програла найголовнiшу гру свого життя; улюбленець жiноцтва i чи не единий справдi обдарований поет i музикант серед украiнських гетьманiв… Читач цiеi книги зможе створити свiй власний варiант образу Мазепи – одного з найколорiтнiших, найцiкавiших украiнцiв.

Денис Журавльов

Іван Мазепа

Поза всяким сумнiвом, Іван Степанович Мазепа-Колединський е однiею з найяскравiших, найвидатнiших i найсуперечливiших постатей украiнськоi iсторii. Крiм того, що це постать визначна за своiм масштабом як полiтичний дiяч, вiйськовий, дипломат, меценат, – мало кому з дiйових осiб украiнськоi iсторii випала така цiкава й непроста доля за життя та пiсля смертi. Іван Мазепа – одна з тих знакових особистостей украiнськоi iсторii, чие життя та вчинки i сьогоднi викликають гарячi суперечки як фахових iсторикiв, так i аматорiв, а нерiдко – i людей, взагалi далеких вiд iсторичних перипетiй. Характерно, що вже майже триста рокiв, як помер гетьман, а вiн i сьогоднi викликае найрiзноманiтнiшi, полемiчно загостренi, полярнi оцiнки. Що-що, а забуття гетьмановi не загрожуватиме ще дуже довго. Здаеться, в постатi Івана Мазепи втiлився самий дух неспокiйноi, кипучоi, напрочуд колоритноi доби, котра недаремно дiстала у мистецтвознавцiв назву «бароко» (вiд iтал. «barocco» – «дивний», «химерний»). І справдi. Приятель царя Петра, один iз перших кавалерiв найвищого росiйського ордена Святого апостола Андрiя Первозванного – i борець за iнтереси Украiнськоi козацькоi держави; будiвничий величних соборiв, що дотепер е окрасою багатьох украiнських мiст, – i «Юда», вiдлучений вiд церкви, пiдданий анафемi, що нерiдко виголошувалася з амвонiв тих самих соборiв; зазвичай неймовiрно обережний майстер складних дипломатичних iгор – i людина, що зумiла поставити на карту все i, зрештою, програла найризикованiшу й найголовнiшу гру свого життя; блискучий свiтський кавалер розкiшного, неповторного XVII столiття, улюбленець жiноцтва i чи не единий справдi обдарований поет i музикант-аматор серед усiх украiнських гетьманiв.

Довгий час Мазепа був справжнiм жупелом для залякування вiрнопiдданих мешканцiв росiйськоi та радянськоi iмперiй. Недарма будь-який украiнський рух у XIX столiттi найчастiше називали «мазепинством». У XX столiттi гетьмана як унiверсального антигероя дещо витiснили iншi украiнськi дiячi – Симон Петлюра та Степан Бандера. Але i про Мазепу нiколи не забували – надто потрiбним виявився гетьман i прихильникам, i супротивникам украiнськоi iдеi.

Гетьман Іван Мазепа походив з украiнського шляхетського роду Мазеп-Колединських (iнший варiант написання – Колодинських) православного вiросповiдання. Невiдомий автор «Лiтопису Самовидця» твердив, що Мазепа зi «старожитньоi шляхти украiнськоi i у Вiйську Запорозькому значноi», а iнший вiдомий украiнський лiтописець кiнця XVII – початку XVIII столiття, Самiйло Величко, називае гетьмана «значним козако-руським шляхтичем». На жаль, iсторики й сьогоднi не мають точних даних, звiдки походив рiд Мазеп-Колединських. Олександр Оглоблiн у своему класичному дослiдженнi, присвяченому гетьмановi Мазепi та його добi, згадуе про версii волинського та подiльського походження роду.

У XIX столiттi iснувала версiя про спорiдненiсть роду Мазеп i вiдомого украiнського князiвського роду Курцевичiв (нащадкiв литовського князя Корiата Гедимiновича). Грунтувалася вона здебiльшого на тому фактi, що Мазепи i Курцевичi користувалися фактично однаковим (або принаймнi дуже схожим) гербом – знаком «Курч» (на червоному тлi срiбний перехрещений посерединi вилоподiбний хрест, що стоiть на такому ж бруску iз загнутими догори кiнцями, з правого боку вiд нього зiрка, лiворуч – пiвмiсяць, повернутий праворуч). Проте вiдомо, що в Речi Посполитiй сотнi, а iнколи й тисячi шляхтичiв могли користуватися фактично тим самим гербом або його варiацiями, навiть не будучи спорiдненими мiж собою, а просто перебуваючи на службi у аристократа – носiя герба. Цiлком можливо, що десь у першiй половинi XVI столiття котрийсь iз князiв Курцевичiв, якi проживали на Бiлоцеркiвщинi, прийняв предка гетьмана Мазепи до свого родового герба «Курч». Але так чи iнакше, першим Мазепою на Бiлоцеркiвщинi, про якого згадуеться в iсторичних джерелах, е Микола Мазепа – прадiд гетьмана, який 1572 року дiстав вiд польського короля Сигiзмунда II Августа привiлей на хутiр (згодом дiстане назву Мазепинцi) на рiчцi Каменицi, за який вiн мав вiдбувати вiйськову службу при бiлоцеркiвському старостi. Привiлей був пiдтверджений королем Стефаном Баторiем у 1578 роцi. Можливо, що котрийсь iз Мазеп – дрiбних православних шляхтичiв – займався «козакуванням» ще наприкiнцi XVI – на початку XVII столiття i, можливо, навiть брав участь у козацьких повстаннях.

Доля батька гетьмана, Степана-Адама Мазепи, склалася досить цiкаво i драматично: у 1637 роцi вiн убив у поединку шляхтича Яна Зеленського i був засуджений сеймом до банiцii (позбавлення шляхетського стану), iнфамii (знеславлення i обмеження громадянських прав) i смертноi кари. Але Степановi-Адаму пощастило – вiн зумiв домогтися вiдкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солiдну компенсацiю. У 1645 роцi вiн зумiв дiстати глейт – королiвський документ, що поновлював його в усiх шляхетських правах. Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар’ерi Степана-Адама i мiг стати причиною того, що в 1648 роцi вiн, схоже, приеднався до вiйська Богдана Хмельницького, як i багато iнших дрiбних украiнських православних шляхтичiв. У цьому була своя логiка – украiнська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого мiсця пiд сонцем, зокрема пiдтримавши козацькi виступи. Документ 1654 року згадуе про Степана-Адама Мазепу як про бiлоцеркiвського козацького отамана. Саме тодi Степан-Адам зближуеться з майбутнiм гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що iх вiв Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з вiдомим росiйським дипломатом В. Бутурлiним. Пiсля смертi Хмельницького Степан-Адам Мазепа пiдтримуватиме Виговського i його спробу створити Велике князiвство Руське в складi триединоi Речi Посполитоi. Так само непоганi стосунки були в Степана-Адама Мазепи i з наступником Виговського на Правобережжi – гетьманом пропольськоi орiентацii, схильним до полiтичних авантюр, Павлом Тетерею.

Не менш цiкавою постаттю була i мати Івана Степановича – Марина Мокiевська, представниця украiнського православного шляхетського роду, що теж пiдтримав свого часу Богдана Хмельницького. Марина Мокiевська-Мазепина прожила довге i непросте життя, народила й виховала двох дiтей – сина Івана та доньку Олександру, а пiсля смертi чоловiка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та iгуменею одразу двох вiдомих жiночих монастирiв – Киево-Печерського Вознесенського (1686—1707) та Глухiвського (1688—1707). Але навiть ставши iгуменею, Марина Мазепина (у чернецтвi Марiя-Магдалина) не залишила важливих справ i в 1688 та 1702 роках iздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот вiд московського патрiарха. Вона продовжувала i словом, i дiлом пiдтримувати своiх уже дорослих дiтей – зокрема, допомагала синовi-гетьмановi розв’язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки. Померла iгуменя Марiя-Магдалина в дуже поважному вiцi (iй, певно, було не менше дев’яноста лiт) десь наприкiнцi 1707 року.

Нелегко склалося життя молодшоi сестри гетьмана – Олександри (дата народження невiдома – 1695). Тричi одружена, вона не зазнала родинного щастя, мала двох синiв i доньку. Одним iз ii синiв був спадкоемець гетьмана – Андрiй Войнаровський.

Дата i рiк народження головного героя цiеi книжки – Івана Степановича Мазепи – дотепер залишаються предметом суперечок iсторикiв, якi наводять рiзнi роки, взятi з цiлком гiдних довiри джерел. І якщо мiсяць та день народження гетьмана (20 березня), вiднайденi в XIX ст. вiдомим польсько-украiнським поетом-романтиком Тимофiем Падурою, у бiльшостi сучасних iсторикiв особливих заперечень не викликають, то ось з роком далеко не все зрозумiло. Часто приймають як найбiльш вiрогiдну дату 1639 рiк, бо в одному з листiв найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика вiд 1741 року гетьман-вигнанець пише про те, що зараз йому сiмдесят рокiв – стiльки, «скiльки було небiжчиковi Мазепi в Бендерах».

Натомiсть ми точно знаемо мiсце народження Івана Мазепи – хутiр Мазепинцi (Каменець) Бiлоцеркiвського повiту Киiвського воеводства. Дитинство майбутнього гетьмана пройшло в батькiвському маетку. Очевидно, саме тут маленький Іван навчився необхiдних шляхтичевi вмiнь – iздити верхи, володiти шаблею i рушницею.

Шляхетське виховання не передбачало надто глибокого iнтелектуального чи духовного життя, проте ми знаемо, що Іван Мазепа добре грав на торбанi (рiзновид кобзи), мав тонкий смак – а все це, зрозумiло, закладаеться в дитинствi. Батьки майбутнього гетьмана, добре освiченi люди з широкими культурними iнтересами, намагалися дати синовi найкращу освiту – ми маемо чiтку вказiвку на те, що Іван Степанович навчався в Киево-Могилянськiй колегii (що стане академiею i набуде найбiльшого розквiту саме пiд час його гетьманування), а згодом у котрiйсь iз езуiтських колегiй Польщi (скорiш за все, у Варшавськiй, хоча е одна згадка про навчання молодого Мазепи в Полоцьку).

Саме в цей час Іван Мазепа здобув глибокi знання з латинськоi мови, а про те, що вiн знав ii досконало, вiльно читав римських класикiв i принагiдно iх цитував, е чимало згадок. Французький дипломат Ф. де ля Невiль, який познайомився з Мазепою пiд час перебування останнього в Москвi, писав: «Цей принц – не звичайна собi людина, але дуже вiдома особа, вiн досконало говорить латинською мовою. Сам вiн iз козацького роду». З цих та iнших повiдомлень видно, що Іван Степанович дуже добре знав латину та польську, володiв нiмецькою, французькою (бо газети французькi справдi читав i за перипетiями европейськоi полiтики слiдкував дуже уважно), iталiйською, голландською i, за висловом П. Орлика, «досить мiцно татарською».

Справа в тому, що пiсля закiнчення колегii юнак за протекцiею знайомих свого батька (зокрема, князiв Вишневець-ких) потрапив до польського королiвського двору, де став пажем, а згодом покойовим короля Яна-Казимира. Приблизно в 1656—1659 роках вiн разом iз двома iншими молодими шляхтичами побував за кордоном для завершення своеi освiти. Там вiн вiдвiдав Францiю, Італiю та Нiмеччину (звiдси знання мов) – згiдно з листом П. Орлика до сина Григора. Сьогоднi точно доведено (украiнським iсториком Т. Мацьковим), що Мазепа побував у Нiдерландах, у мiстi Девентер, разом iз майбутнiм кракiвським каштеляном Мартiном Концьким, у спогадах котрого е згадка про спiльне навчання з Мазепою в цiй краiнi. У Девентерi в 1657 роцi Іван Мазепа навчався вiдливанню та використанню гармат при майстернi Вiллема Вегеваарда.

Повернувшись до Варшави, Іван Мазепа продовжуе не тiльки виконувати звичайнi функцii покойового при королi, але йому також доручають доволi важливi мiсii. Так, 1659 року вiн iздить з королiвськими листами до гетьмана Івана Виговського, наступного року – до Юрiя Хмельницького, а 1663-го вiдвозить клейноди до Павла Тетерi. Кар’ера молодого шляхтича йшла по висхiднiй лiнii, незважаючи на непростi для Речi Посполитоi в цiлому часи. Перебування при королiвському дворi стало для нього чудовою школою iнтриг. Саме тодi Іван Мазепа завiв цiннi зв’язки з польськими владними колами (недаремно згодом у Росii гетьман вважатиметься фахiвцем у польських справах).

І саме тодi сформувалася iнша, дуже важлива складова мiфу про Івана Мазепу – легенда про нього як про романтичного героя-коханця. Якщо для росiйського, а нерiдко i для украiнського читача, навiть далекого вiд iсторii, iм’я гетьмана так чи iнакше асоцiюеться з полiтикою, Пiвнiчною вiйною, епохою Петра I, то для захiдного европейця, обiзнаного з лiтературою, Мазепа – такий собi украiнський аналог Казанови чи Дон Жуана. Саме такий образ Мазепи популяризували Джордж Гордон Байрон i Вiктор Гюго, Богдан Залеський i Бертольд Брехт, Ференц Лiст, Теодор Жерiко, Ежен Делакруа, Орас Верне тощо. Як i кожен iсторичний мiф, цей являе собою складне переплетiння правди, напiвправди i чистоi вигадки.

Не викликае жодного сумнiву той факт, що Іван Степанович Мазепа замолоду вмiв приваблювати до себе представниць прекрасноi половини людства. Недаремно 1707 року дружина белзького воеводи Сенявського говорила французькому дипломату де Бонаку: «…гетьман Мазепа, поза iншими своiми прикметами, приваблюе легко до себе своiми чарами жiнок, як хоче цього» (в оригiналi вжито французьке слово «charme»). Наприкiнцi XIX столiття вiдомий киiвський дослiдник Іван Каманiн вiднайшов цiкавi документи, датованi 1663 роком, що стосуються справи про розлучення такоi собi Олени Загоровськоi з чоловiком. Ян Загоровський (значно старший за дружину) висував проти неi звинувачення в подружнiй зрадi, посилаючись на наявнiсть у своеi молодоi дружини великоi кiлькостi подарункiв та листiв вiд Мазепи. Бiльше того – в одному з листiв майбутнiй гетьман, немов у справжньому пригодницькому романi, намовляв панi Олену (стаття Каманiна так i називаеться – «Мазепа и его прекрасная Елена») поiхати з чоловiком до сусiднього села Ревушки. По дорозi вiн обiцяв зробити засiдку i вбити пана Яна. Цей план не було реалiзовано, i ми навiть не знаемо закiнчення всiеi цiеi iсторii (адже кiнець справи про розлучення втрачено). Цiкаво, що Мазепу нiхто не викликав у цiй справi до суду. Ще менше ми знаемо про ймовiрний роман Івана Степановича iз дружиною М. Концького. Але найбiльшого розголосу набула не справжня, а, схоже, цiлком вигадана iсторiя – про кохання майбутнього гетьмана до панi Фальбовськоi та «покарання Мазепи».

Вигадав цю iсторiю (повнiстю чи частково – серед сучасних iсторикiв немае щодо цього единоi думки; читач, що цiкавиться цiею тематикою, може вiднайти докладнiшу iнформацiю в статтi Христини Пеленськоi «Польська легенда про Мазепу» (Вiднова. – 1985. – № 3) та монографii Теодора Мацькiва «Гетьман Іван Мазепа в захiдньоевропейських джерелах») вiдомий мемуарист, великий вигадник (хоча термiн «брехун», застосований вiдомим росiйським дослiдником Олександром Брiкнером, е точнiший) i особистий ворог Мазепи Ян Хризостом Пасек (1636—1701). Вона вмiщена в його популярних свого часу мемуарах поряд iз такими ж химерними iсторiями (наприклад, про спецiально навчену свиню пана Пасека, що приносила своему господаревi пiдстрелену на полюваннi дичину). Короткий змiст ii такий.

Пасек служив пажем при дворi Яна-Казимира разом iз Мазепою. У 1661 роцi вiн був замiшаний у змову проти короля, яку викрив Яновi-Казимиру не хто iнший, як Мазепа. Пасек завдяки добре пiдвiшеному язику викрутився на судовому процесi з цих неприемностей i заприсягся помститися своему кривдниковi, записавши i розповсюдивши при дворi iсторiю трагiкомiчного роману останнього з панi Фальбовською, дружиною шляхтича з Волинi Станiслава Фальбовського (з часiв Байрона кохану Мазепи стали найчастiше називати Терезою). Мовляв, коли ревнивий пан Станiслав довiдався про все, що сталося, вiн обманом заманив Мазепу до себе додому, наказав своiм слугам роздягнути нещасного коханця, прив’язати до спини коня i вiдпустити того. Кiнь гасав степом та лiсовими нетрями кiлька годин, аж поки дiстався маетку Мазепи, де слуги нарештi врятували свого пораненого й подряпаного колючками пана. Згодом ця при-году (у ще бiльш скороченому виглядi, без iмен i назв) умiстив знаменитий французький фiлософ-просвiтитель Вольтер, який також був досить вiдомим iсториком-аматором i збирачем плiток, у своiй «Історii Карла XII». Саме з легкоi руки Вольтера iсторiя «покарання Мазепи» набула всеевропейського розголосу (абсолютна бiльшiсть згаданих вище творiв лiтератури та живопису – саме на цей сюжет). Поширилася думка, що саме так – на спинi дикого коня – потрапив Мазепа до далекоi i таемничоi для европейцiв «краiни козакiв», де завдяки своiм талантам став гетьманом i князем. Для романтикiв XIX столiття Мазепа навiть уособлював бунтiвний, принижений людський дух, який стае незламним за найнесприятливiших обставин i на якого чекае велике май-бутне. На жаль (чи на щастя) для репутацii знаменитого украiнця, вищезгадана iсторiя належить до типового «чорного PR» XVII столiття (так вважають i украiнськi, i польськi дослiдники бiографii Мазепи – наприклад, Х. Пеленська, О. Бельовський). Можна лише зазначити, що, якби Пасек мiг зазирнути у майбутне i дiзнатися, якоi несподiваноi широкоi слави принесе його вороговi-украiнцевi ця вигадка, вiн, можливо, утримався б вiд ii розповсюдження.

Так чи iнакше, але внаслiдок якихось точно не вiдомих нам подiй у 1663 роцi молодий Іван Мазепа залишае королiвський двiр i iде до Мазепинцiв, де допомагае вже старенькому батьковi. У 1665-му, пiсля смертi Степана-Адама, Іван Степанович навiть дiстав титул чернiгiвського пiдчашого. Остаточно контакти Мазепи з польським двором перервалися, як слушно вважае Олександр Оглоблiн, пiсля смертi королеви Марii-Людвiки (1667 рiк) та зречення короля Яна-Казимира (1668 рiк).

У 1669 роцi в життi Івана Мазепи настав переломний момент – вiн пов’язав свою подальшу кар’еру з дiяльнiстю видатного украiнського полiтика, блискучого полководця гетьмана Петра Дорошенка. У 1669 роцi зоря Дорошенка («Сонця доби Руiни») все ще стояла в зенiтi, i сподiвання щодо об’еднання Украiни ще не потонули в морi слiз i кровi. Спочатку молодий, блискучий шляхтич був ротмiстром гетьманськоi надвiрноi корогви, згодом, у 70-тi роки XVII столiття, став генеральним осавулом. Молодому старшинi не раз i не двiчi довелося брати участь у боях: так, у 1672 роцi у складi вiйська Дорошенка – у вiйнi проти Польщi (в союзi з Туреччиною). Проте ненадiйнiсть турецьких i татарських союзникiв Дорошенка була очевидною – татари, офiцiйно визнаючи останнього гетьманом, пiдтримували власного кандидата на булаву, П. Суховiя. Крiм того, мiж союзниками траплялися й «непорозумiння», викликанi намаганням татар захопити здобич. Того ж року Іван Мазепа на чолi невеликого загону сердюкiв боронив Крехiвський монастир вiд татарсько-турецького загону, «и сам… з ручницы много трупом турков положил», як пише про цi подii Чернiгiвський лiтопис. Очевидно, батькiвськi уроки володiння шаблею та влучноi стрiльби не минули для нашого героя даремно.

Десь у 1668—1669 роках в особистому життi Івана Мазе-пи теж сталася значна змiна – вiн одружився з трохи старшою за себе вдовою бiлоцеркiвського полковника Самiйла Фридрикевича – Ганною (з вiдомого роду Половцiв). Покiйний Фридрикевич був близьким приятелем Дорошенка, i одруження з його вдовою означало, що Іван Мазепа потрапляв до вузького кола найближчих до гетьмана осiб.

Як це не дивно, ми дуже мало знаемо про те, чи були у Івана Мазепи дiти. За одними даними, у подружжя народилася донька Варвара та син Іван, якi померли в ранньому дитинствi. Принаймнi про доньку гетьмана в 1704 роцi писав гамбурзький тижневик «Historische Remarks» (не слiд недооцiнювати обiзнаностi тогочасноi европейськоi преси в украiнських справах!).

Кар’еру Івана Мазепи в Чигиринi обiрвав Його Величнiсть Випадок (а не якась «патологiчна схильнiсть Мазепи до змiни покровителiв», як це нерiдко твердять деякi публiцисти). У червнi 1674 року Мазепа очолив загiн татар та козакiв Дорошенка, якi мали вiдвезти до Криму листи та п’ятнадцятьох полонених украiнцiв з Лiвобережжя у дарунок хановi. Такою була жорстока полiтична реальнiсть тих часiв – украiнський гетьман платив кримському хановi за допомогу украiнськими ж рабами. Проте нi полоненим, нi Мазепi не судилося дiстатися Криму. Десь поблизу рiчки Інгул 11 червня загiн потрапив у засiдку, влаштовану запорожцями – тогочасний кошовий отаман, славнозвiсний Іван Сiрко, виступав проти украiнсько-турецького союзу, завдаючи дошкульних ударiв по Кримському ханству i руйнуючи плани Дорошенка. Розлютованi запорожцi, схоже, не церемонилися з татарами та людьми Дорошенка, але Мазепу залишили живим – за легендою, переказаною лiтописцем Самiйлом Величком, Івана Степановича врятував особисто Сiрко, нiбито зауваживши, що ця людина ще знадобиться Украiнi. Таке «пророцтво» здаеться дуже схожим на пiзнiшу легенду, але фактом е те, що Сiрко не хотiв вiддавати Мазепу (таланти якого, вочевидь, оцiнив) гетьмановi Самойловичу. Той, дiзнавшись, що генеральний осавул Дорошенка потрапив у полон до запорожцiв, вимагав його видачi. Лише дипломатичний тиск Москви, з якою Сiч в даний момент не бажала псувати вiдносини, змусив Сiрка вiдправити свого бранця до Батурина – столицi лiвобережних гетьманiв. Сталося це в липнi 1674 року.

Опинившись у новiй, спочатку навiть загрозливiй обстановцi, Мазепа зумiв швидко зорiентуватися. Йому вдалося здобути довiру Самойловича, взагалi не дуже схильного комусь довiряти (так, вiн пiдозрював власного сина Григорiя у намiрах вiдiбрати гетьманську булаву). Але Мазепу (його дружина Ганна була далекою родичкою гетьмановоi племiнницi Марii Самойлович через Горленкiв) Самойлович невдовзi робить «гетьманським дворянином», а згодом генеральним осавулом.

Мазепа як генеральний вiйськовий осавул бере участь у Чигиринських походах козацького вiйська 1677 та 1678 рокiв, коли об’еднанi армii Самойловича та росiйського боярина Г. Ромодановського боронили Чигирин вiд турецькоi навали, веде переговори в Москвi про статус Слобожанщини (вiдбувалися вони наприкiнцi 1680 – у 1681 роцi), але росiйський уряд категорично вiдмовився передати слобiдськi полки пiд контроль гетьмана Лiвобережноi Украiни, залишивши iх у прямiй залежностi вiд белгородського воеводи. У сiчнi 1686 року Мазепа разом iз сином Івана Самойловича Григорiем передае росiйському уряду украiнськi застереження i побажання у зв’язку з горезвiсним «Вiчним миром» Росii та Польщi (який став черговим порушенням Росiею Березневих статей Б. Хмельницького – адже в них йшлося про вiдвоювання у полякiв усiеi козацькоi Украiни, Вiчний же мир фiксував подiл Украiни мiж Москвою та Варшавою по Днiпру та передбачав росiйсько-польський союз проти Туреччини). У Івана Степановича з’являються зв’язки у колах росiйськоi знатi. Так, вiн знайомиться з фаворитом царицi-регентки Софii – князем Василем Голiциним.

Слiд зауважити, що в цей перiод свого життя Іван Мазепа, крiм дипломатичних мiсiй до Москви, бере участь i в суто украiнських справах – наприклад, у виборах Киiвського митрополита. З небагатого «гетьманського дворянина» Іван Степанович поступово стае на Лiвобережжi поважною лю-диною зi значними маетностями.

У цiлому ж цей перiод у життi Івана Мазепи був своерiдною пiдготовкою, «школою полiтичного життя», часом формування «володаря Украiни». Ця справдi незвичайна людина мала особливий талант приваблювати до себе надзвичайно рiзних особистостей, могла говорити з кожним його мовою, як захоплено вiдзначав украiнський дослiдник-емiгрант Ілько Борщак. «Нiхто бо, – писав Пилип Орлик в одному зi своiх листiв, – не мiг краще обробити людину, привабити ii до себе. Не осягнувши з першого разу своеi мети, вiн не складав зброi, не кидав обробляти людину, аж доки не робив своею». Освiчений, розумний i ерудований, зi знанням мов, тактовний i спритний, Іван Мазепа, на думку його англiйського бiографа Кларенса Меннiнга, був справжнiм «gentleman of the Renaissance», людиною, схожою на багатогранних полiтикiв-аристократiв доби Ренесансу. При всiх своi блискучих, сильних рисах такий зразок мав i слабкi сторони – напри-клад, схильнiсть до авторитарностi.

Але роки до початку гетьманування були не лише часом становлення Івана Мазепи як особистостi, безперечно яскравоi, але й тим перiодом, коли почало формуватися його бачення украiнськоi полiтики, як внутрiшньоi, так i зовнiшньоi. Навряд чи мають рацiю тi надпатрiотичнi украiнськi iсторики, якi твердять, що Мазепа буквально «з дитинства мрiяв про сильну самостiйну соборну Украiнську державу». Так само помилкою було б вважати його «прихильником устрою шляхетськоi Польщi» (вiдомий вислiв радянських вчених). Недаремно ж у розмовi з Жаном Балюзом, сином приятеля Мазепи Антуана Балюза (тобто у вiдносно невимушенiй обстановцi), гетьман говорив, що Рiч Посполита, подiбно до Давнього Риму, хилиться до занепаду… Поки що мова йшла про дотримання статус-кво – Гетьманщина була васалом Росii.

Наскiльки мiцно тримали украiнцi в руках шаблi, показала чергова вiйна: пiсля «Вiчного миру» Росiя, Украiнська козацька держава та Рiч Посполита увiйшли до грандiозноi антитурецькоi коалiцii (Священноi Лiги). В рамках коалiцii росiяни та украiнцi мали здiйснити великий сухопутний похiд на Кримське ханство. Цей Перший Кримський похiд 150-тисячноi об’еднаноi армii В. Голiцина та І. Самойловича, широко розрекламований ще до його початку, завершився нiчим – влiтку 1687 року украiнсько-росiйськi вiйська, зазнавши великих втрат вiд спраги, хвороб та бойових дiй, повернулися нi з чим, навiть не дiставшись Перекопу. Причинами цього були невдало обраний час та стратегiя походу, а також обмеженi вiйськовi таланти головнокомандувача – князя Василя Голiцина. Аби якось пiдсолодити гiр-коту поразки, закохана у князя Василя регентка – царiвна Софiя – навiть надiслала привiтання зi щасливим поверненням додому. Але Голiцин шукав цапа-вiдбувайла за бездарно проведений похiд. Ідеальною фiгурою на таку роль став украiнський гетьман Іван Самойлович, який ще до початку та пiд час походу нарiкав на дii князя та росiйських воевод.

Було задiяно механiзм складноi iнтриги, до якоi долучилися як росiйськi бояри, так i украiнська козацька старшина, невдоволена грошолюбством, зарозумiлiстю, грубiстю та династiйними планами Самойловича. Участь генерального осавула Івана Мазепи у змовi проти Самойловича переконливо не доведена дотепер. Мазепа, очевидно, знав про змову (хоча вважати його органiзатором – явне перебiльшення) i не повiдомив Самойловича про неi, адже вона могла розчистити йому шлях до влади.

Вибори нового гетьмана вiдбулися о десятiй ранку 25 липня 1687 року. На козацькiй радi були присутнi кiлька тисяч (найчастiше фiгуруе цифра двi тисячi) козакiв, уся генеральна та значна частина полковоi старшини. Нашому сучасниковi ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною – гетьмана обирали далеким вiд iдеалу методом «прямоi демократii», вигукуючи прiзвище свого кандидата прямо з мiсця. У випадку наявностi кiлькох кандидатур i небажання кандидатiв забирати iх могла спалахнути серйозна сутичка (як на знаменитiй Чорнiй радi пiд Нiжином у 1663 роцi, коли було обрано І. Брюховецького). Проте цього разу процедура пройшла вiдносно спокiйно – старшина i козаки висловилися за Івана Мазепу.

Подii липня 1687 року на рiчцi Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича i побиттям або навiть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподiлом усiх основних посад мiж старшинами i пiдписанням вiдомих Коломацьких договiрних статей. Цi статтi являли собою угоду з 22 пунктiв, що укладалася мiж Росiею та Украiнською козацькою державою нiбито «на пiдтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправдi ж кожнi новi статтi, що iх пiдписували з Москвою украiнськi гетьмани, отримуючи булаву, мiстили рiзнi пункти, якi вiдбивали тогочасний полiтичний status quo. Як правило, це були все новi й новi пункти, спрямованi на обмеження прав украiнськоi сторони i все бiльшу iнтеграцiю козацькоi державностi до складу Росii. Оцiнюючи iх у цiлому, навряд чи можна назвати iх якимось успiхом або невдачею нового украiнського керiвництва. Це тi умови, за яких взагалi був можливий прихiд Івана Мазепи (чи будьякого iншого старшини) до влади. Так, Коломацькi статтi дiйсно «суперечили автономii украiнських земель» (вислiв О. Субтельного) i ускладнювали ведення гетьманом бiльш вигiдноi для його держави зовнiшньоi та внутрiшньоi полiтики. Але водночас не варто i переоцiнювати iхне значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмiлим дiям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалiзованими (тим бiльше, що реальнi стосунки Украiни i Росii з 1689 року регламентувалися Московськими домовленостями Мазепи i Петра I, котрi нейтралiзували бiльшiсть невигiдних для козацькоi Украiни пунктiв Коломацьких статей).

Набагато бiльше значення мали тогочаснi полiтичнi реалii. А вони були вельми непростими для молодоi, не до кiнця сформованоi Украiнськоi козацькоi держави. На час приходу Івана Мазепи до влади вона являла собою своерiдну васально залежну автономiю у складi Росiйськоi держави; разом з останньою пiдтримувала союзницькi вiдносини з Рiччю Посполитою та рештою краiн – учасниць антитурецькоi Священноi Лiги. Тому уряд Мазепи одразу ж мав придiляти багато уваги мiжнародним питанням тогочасноi Схiдноi Європи, зокрема так званiй «чорноморськiй проблемi». Суть ii полягала в тому, хто пануватиме в цьому ключовому регiонi. Загалом, як зазначае бiльшiсть дослiдникiв доби Мазепи, в украiнськiй полiтицi кiнця XVII – початку XVIII столiття iснували двi основнi концепцii iнтересiв Украiни в Чорноморському (або Чорноморсько-Балтiйському) регiонi i взаемин з краiнами, якi були тут розташованi.

Перша – концепцiя часiв Богдана Хмельницького i Петра Дорошенка, що базувалася на принципi рiвноваги сил у Причорномор’i. Вона спиралася на порозумiння Украiни з Туреччиною i Кримським ханством заради використання iхнього вiйськового потенцiалу проти Польщi (Хмельницький), Росii (Виговський) або обох цих держав (Дорошенко). Загалом Мазепа як колишнiй «дорошенкiвець» мiг би спiвчу-вати подiбнiй лiнii на мирне розв’язання чорноморськоi проблеми.

Але наприкiнцi XVIII столiття поступово зростае i змiцнюеться також iнша концепцiя зовнiшньоi полiтики Украiни, яка передбачала радикальне розв’язання чорноморськоi проблеми, вимагаючи активноi полiтики Гетьманщини в цьому регiонi. Ця концепцiя ще не була надто популярною в Украiнi, бо вимагала вiд неi великого напруження сил, ресурсiв та жертв. Але й вона мала свою украiнську традицiю i змiст, не будучи чимось абсолютно чужим, – то була iдея об’еднання всiх християнських сил у даному регiонi задля повалення османськоi могутностi i вiдвоювання Причорномор’я.

Але це було рiвноцiнне вiдмовi вiд Правобережжя. Крiм того, васальне становище Гетьманщини вiдносно Росii означало на практицi те, що вiйна вестиметься великою мiрою за рахунок першоi, яка стане тилом дiючоi армii (з усiма наслiдками), а результатом, у разi успiху, стане зокрема значне посилення позицiй Росii у Причорномор’i (що, врештi, i сталося наприкiнцi XVIII столiття). Недарма ж такий роз-виток подiй турбував запорожцiв (у зв’язку з побудовою росiянами у 80-х роках XVII столiття Новобогородицькоi та Кам’янозатонськоi фортець).

Є пiдстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правлiння усвiдомлював усi плюси i мiнуси подiбноi концепцii, про що свiдчать його роздуми про долю Украiни у знаменитiй «Думi». Але на той час Украiнi вже не вистачало лише власних сил, i гетьман Мазепа, вважаючи росiйську зверхнiсть за найменше лихо для своеi краiни, вирiшив iти у руслi росiйськоi полiтики – принаймнi поки союз iз Росiею був хоч чимось корисний для Гетьманщини.

Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слiд розглядати зовнiшньополiтичну дiяльнiсть Івана Мазепи до початку Пiвнiчноi вiйни. Особливо це стосуеться полiтики гетьмана вiдносно сюзерена Гетьманщини – Росiйськоi держави. Є пiдстави твердити, що основною метою «росiйського вектора» полiтики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царськоi влади в украiнськi справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрiшньополiтичного курсу), а також використати зовнiшнiй чинник для приборкання схильноi до iнтриг частини старшини, яка негативно ставилася до iдеi сильноi гетьманськоi влади, дбаючи лише про власнi iнтереси. З цих мiркувань (що, звiсно, не виключае i мотивiв цiлком здорового й навiть необхiдного для будьякого полiтичного дiяча честолюбства) i заводив Мазепа «цiннi знайомства» в Москвi, пiдтримував дружнi вiдносини з Голiциним та Шереметевим, Шафiровим i Головкiним.

Перший вiзит козацького гетьмана до Москви (серпень-вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловiк), що мав на метi засвiдчити пошану царiвнi-регентцi Софii та князю Василю Голiцину, давньому знайомому гетьмана i фактичному правителю Росii, вiдбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москвi, заслання Софii до монастиря, Голiцина – до Сибiру i перемога прибiчникiв молодого царя Петра I). Однак цей вiзит iз потенцiйноi ката-строфи для Мазепи (якого европейська преса вже поспiшила об’явити «заарештованим» чи навiть «страченим разом iз Голiциним та Софiею» – «Gazette de France» вiд 1 листопада 1689 року) перетворився на його трiумф. Успiшна аудiенцiя, обмiн дарами поклали початок багаторiчним приязним вiдносинам царя i гетьмана. У зв’язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689—1700 роках, коли освiчений, з чималим полiтичним досвiдом гетьман мав справу з молодим, без досвiду, царем, який конче потребував вiрних i проникливих порадникiв (серед яких на цьому етапi важливу роль вiдiгравали гетьман Мазепа та вiдомий шотландець на росiйськiй службi генерал Патрiк Гордон). На думку сучасноi росiйськоi дослiдницi Тетяни Таiровоi-Яковлевоi, у 1689 роцi саме Мазепа своею виваженою позицiею серйозно допомiг клану Наришкiних (до якого належала мати та iншi родичi Петра I) перемогти iнший впливовий князiвсько-боярський клан Милославських (до якого належала перша дружина царя Олексiя Михайловича i iхнi дiти Софiя та Іван). Якщо так, то майже безмежна довiра царя до гетьмана мае дуже просте пояснення – подii 1689 року стали вирiшальними для подальшоi долi Петра I i багато в чому – Росiйськоi держави.

Цар i гетьман кiлька разiв зустрiчалися особисто, обговорюючи важливi вiйськовi та полiтичнi питання. До початку Пiвнiчноi вiйни таких зустрiчей було принаймнi три, не рахуючи доленосного вiзиту 1689 року: влiтку 1696 року в Острогозьку, взимку 1698—1699 рокiв у Воронежi i в сiчнi 1700 року в Москвi. Пiд час останньоi гетьман став другим у Росii кавалером ордена Святого апостола Андрiя Первозванного. У Москвi гетьмана приймали з великими почестями у Посольському дворi, для нього було побудовано «особый гетманский двор» (самi палати в сучасному московському районi Маросейка, зрозумiло, не збереглися). Усе це, а також рiзко негативна реакцiя Мазепи на антиросiйськi настроi в украiнському суспiльствi не додавали йому популярностi серед простого народу, але вважати саме цей чинник оcновною причиною поразки полiтичних планiв гетьмана було б перебiльшенням.

Першою великою вiйськовою акцiею, в якiй взяли участь козацькi вiйська пiд особистим проводом гетьмана Мазепи, став невдалий Кримський похiд 1689 року.

Наступний, 1690 рiк пройшов вiдносно спокiйно для Украiни, але вже у 1691-му сталася подiя, що суттево вплинула на реалiзацiю гетьманом Мазепою полiтики, спрямованоi на боротьбу проти турецько-татарського панування на пiвднi Украiни, – так зване «повстання Петрика». Тодi, у 1690-х, виступ Петрика здавався лише епiзодом у напруженiй боротьбi, яку вели Росiя i Украiна за вихiд до Чорного моря, за вiдвоювання Пiвдня…

1695 року склалася ситуацiя, вельми сприятлива для нового великого походу украiнських i росiйських вiйськ на пiвдень: основна частина турецьких сил i багато татар були спрямованi новим султаном Мустафою II до Угорщини i Хорватii проти австрiйцiв. У травнi цього року вiйська Бориса Шереметева та Івана Мазепи виступили в похiд, що мав за мету оволодiти чотирма нижньоднiпровськими фортецями, якi перекривали вiльний вихiд козакам по Днiпру в Чорне море; i, окрiм того, вiдволiкти увагу татар вiд головного походу царя Петра I з вiдбiрним 30-тисячним вiйськом на фортецю Азов. Число воякiв об’еднаноi армii Шереметева i Мазепи, схоже, переважало вiйсько Петра I, адже у туркiв мало скластися враження, що саме днiпровський напрямок походу – головний (хоча цифра у 120 тисяч росiян i козакiв викликае значнi сумнiви). Наприкiнцi липня 1695 року об’еднане вiйсько прибуло суходолом пiд Казикермен, сюди ж Днiпром припливла запорозька флотилiя. Почалася облога, об’ектом якоi стали двi бiльшi фортецi – Казикермен i Мустрiт-Кермен (або Тавань, розташована на островi посеред Днiпра). Проти двох менших фортечок облога не велася. Невдовзi союзникам вдалося взяти обидвi турецькi фортецi. Таким чином, «допомiжний» похiд Мазепи i Шереметева виявився значно вдалiшим за основний, Азовський, Петра I, адже Азов через невдалу органiзацiю облоги i вiдсутнiсть у росiян флоту, який блокував би мiсто з моря, царю здобути не вдалося.

Наступного, 1696 року основна частина козацького вiйська на чолi з гетьманом Мазепою разом iз вiйськами Шереметева стояла табором на рiчцi Берестовiй, охороняючи кордон вiд можливого несподiваного набiгу татар.

Новий великий похiд козацьких та росiйських вiйськ вниз Днiпром, у пiдготовцi та проведеннi котрого найактив-нiшу участь узяв гетьман Мазепа, вiдбувся влiтку 1697 року. 25 липня вiйсько стояло вже пiд Казикерменом, де компанiйцi витримали кiлька боiв з татарами, а основна частина вiйська була зайнята будiвництвом на островi Таванському новоi, бiльшоi i краще укрiпленоi фортецi. Проте похiд не мав свого логiчного продовження – захопити туркiв зненацька не вдалося.

Останнiй великий похiд росiйсько-украiнськоi армii проти османiв вiдбувся влiтку 1698 року. Йому також передувала серйозна пiдготовка, зокрема й вiйськово-топографiчна (за дорученням гетьмана полковник Іван Іскра склав «реестр прикмет» усiх важливих географiчних об’ектiв вiд мису Мишурин Рiг до гирла Пiвденного Бугу i мiста Очакiв). Однак через брак води i продовольства похiд десятьох козацьких полкiв i вiйська Якова Долгорукова на Перекоп було перервано, i единим досягненням союзникiв стало вiдновлення укрiплень Казикермена, що стояв у руiнах з 1695 року.

Пiдбиваючи пiдсумок огляду бойових дiй, у яких брав участь гетьман Іван Мазепа у цей перiод, слiд пiдкреслити кiлька моментiв. Гетьман Мазепа краще за багатьох своiх попередникiв був пiдготований до того, щоб узяти на себе обов’язки головнокомандувача вiйська козацькоi Украiни – вiн мав досить непогану вiйськову освiту (чималу роль вiдiграло навчання у Голландii) i значний военний досвiд, здобутий ще ротмiстром надвiрноi корогви Петра Дорошенка, а потiм – генеральним осавулом при Самойловичi у бурхливi часи Руiни. Тому слiд вiдкинути як необгрунтованi твердження деяких авторiв про те, що Мазепа взагалi не був людиною вiйськовою, а лише «хитрим iнтриганом i боягузом, i сам не ходив у походи» (А. Єнсен). Окрiм справдi визначних дипломатичних здiбностей, гетьман мав i дуже солiдний досвiд ведення вiйни, що, як вiдомо з часiв Карла Клаузевiца, е «продовженням полiтики, але вже iншими засобами». Цей досвiд цiнував i Петро I, який наказував своiм полководцям, що дiяли разом iз козацьким вiйськом, постiйно радитися з гетьманом, i сам прислухався до його порад. Як полководцевi, Мазепi були притаманнi обережнiсть, виваженiсть, реальна оцiнка своiх i ворожих сил. Велику увагу гетьман придiляв розвiдцi i збиранню iнформацii. Вiн посилав у степ спецiальнi загони для захоплення «язикiв», намагався добувати вiдомостi через купцiв i агентiв у Молдавii, Криму тощо.

Невдачi ж другого Кримського походу (1689 року) та частково Днiпровських походiв (1697, 1698 роки) були спричиненi не стiльки суб’ективними (особистi якостi Голiцина, Долгорукова чи Мазепи), скiльки об’ективними чинниками – незначною рухливiстю об’еднаного украiнсько-росiйського вiйська, обтяженого величезним обозом, важкими умовами степу, вiдсутнiстю кiнноти, яка могла б на рiвних змагатися з легкою татарською кiннотою. Це вiдчують на собi i росiйське вiйсько Петра I, яке зазнае катастрофiчноi Прутськоi поразки, i армiя Росiйськоi iмперii пiд час росiйсько-турецькоi вiйни 1735—1739 рокiв.

Окремий напрямок зовнiшньоi полiтики гетьмана Мазепи становила проблема Правобережжя. Ми можемо впев-нено твердити, що гетьман, як колишнiй «дорошенкiвець», головною метою своеi полiтики вважав об’еднання двох iсторичних частин держави Хмельницького в одному полiтичному цiлому. Цю полiтику навряд чи варто, модернiзуючи, називати «соборницькою», адже мова не йшла про реальне об’еднання всiх етнiчних украiнських земель. Тi територii, де не iснувало козацтва (наприклад, Галичина), мали небагато шансiв утриматися в складi Украiнськоi козацькоi держави. Але об’ективно така полiтика Мазепи була едино правильною для тогочасноi Украiни – тiльки об’еднання матерiальних та людських ресурсiв Лiво- i Правобережжя могло дати козацькiй Украiнi шанс вистояти проти численних супротивникiв, що переважали ii i потенцiалом, i рiвнем та темпами полiтичного розвитку. Саме тому гетьмана не могла не приваблювати iдея включити велику частину Правобережжя (Фастiвщину та Бiлоцеркiвщину) з готовим козацьким устроем до складу Украiнськоi козацькоi держави. Крiм того, «Палiiвщина» могла зiграти важливу роль в антитурецькiй полiтицi лiвобережних гетьманiв, зокрема у справi просування на пiвдень, до берегiв Чорного моря. У зв’язку з цим гетьман не мiг не звертати увагу на неодноразовi спроби кримського хана переманити Палiя на свiй бiк. У 1693 роцi фастiвський полковник навiть поговорював про звернення по допомогу до татар проти полякiв, i Мазепа писав до Москви, що Палiевi слiд допомогти, аби не допустити татарського втручання в цю небезпечну справу. Щоправда, коли Семен Палiй спробував порозумiтися з польською стороною, лi-вобережний гетьман проiнформував Москву про його «шатость» i ненадiйнiсть. Але серйозно допомогти Палiевi Мазепа не мiг, зважаючи на офiцiйну росiйську позицiю. Вiн мiг лише всiляко умовляти царський уряд активно втрутитися в розвиток подiй на Правобережжi, аби потiм спробувати всупереч умовам «Вiчного миру» приеднати цю територiю до Гетьманщини. Але до початку Пiвнiчноi вiйни цi спроби не мали великого успiху. Рiч Посполита продовжувала свою не надто продуману подвiйну полiтику щодо правобережного козацтва, Палiй разом з украiнськими селянами, мiщанами та козаками готував велике повстання, мрiючи повторити успiх Богдана Хмельницького, Росiя вичiкувала, намагаючись водночас вiдвоювати в союзi з Рiччю Посполитою певнi територii у Криму та Османськоi iмперii, а у лiвобережного гетьмана були «зв’язанi руки» в цьому життево важливому для його держави питаннi.