скачать книгу бесплатно
Воскресiння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown
Гiлберт Кiт Честертон
Видання з паралельним текстом
Гiлберт Кiт Честертон (1874—1936) – англiйський християнський мислитель, журналiст i письменник кiнця ХІХ – початку ХХ столiття. Лицар-командор iз зiркою ватиканського ордену Святого Григорiя Великого. Усього Честертон написав близько 80 книжок, серед яких кiлька сотень вiршiв, 200 оповiдань, 4000 есеiв, п’еси та романи. Зажив слави як автор циклу детективних новел, головним персонажем яких був патер Браун. Цей, на перший погляд, нiчим не примiтний священик завдяки своiй спостережливостi й вмiнню зiставляти факти вмiв майстерно розкривати найскладнiшi i найзаплутанiшi злочини.
До видання увiйшло 8 новел з детективним сюжетом, серед яких «Злощасна доля сiм’i Дарнуеiв», «Привид Гiдеона Вайза», «Воскресiння патера Брауна» та iншi.
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование
Гiлберт Кiт Честертон
Воскресiння патера Брауна
The Resurrection of Father Brown
Воскресiння патера Брауна
Неправильний контур
Дороги пiвнiчних околиць Лондона i за межею мiста виглядають, як примарнi вулицi, – нерiвний i розтягнутий пунктир будинкiв наполегливо тримае лад. За купкою крамниць тягнеться пустир або галявинка з живоплотом, неподалiк – завжди людна корчма, розплiдник або город, за ними особняк, чергова галявина, чергова мордовня i так до нескiнченностi. Прогулюючись по однiй такiй дорозi-вулицi, не можна не помiтити будинок, який, бозна-чому, завжди вабить до себе перехожих. Розтягнута, невисока, блiдо-салатна споруда з верандою, фiранками на вiкнах i безглуздими навiсами, схожими на дерев’янi парасолi, якими прикривали дверi в давнину. Це старовин-на садиба – добротна, замiська, справдi англiйська, як будували в багатому старому Клепемi. Але здаеться, що створений дiм бiльше для тропiкiв: бiлi стiни i свiтлi фiранки викликають згадку про пальми та тюрбани. Його будiвничим, мабуть, був англо-iндус.
Обiйстя це чомусь вас притягуе, ви вiдчуваете, що тут сталася якась пригода. Та так воно i е, i ви все зараз дiзнаетеся. Ось вона, ця iсторiя, – ланцюг дивних, утiм, реальних подiй, що трапилися на Трiйцю тисяча вiсiмсот… не пам’ятаю точно, якого року.
У четвер, за два днi до свята, о пiв на п’яту пополуднi дверi свiтло-зеленого будинку широко розчахнулися, i звiдти, попихкуючи довгою люлькою, вийшов патер Браун, священик церкви святого Мунго, в супроводi свого товариша, француза Фламбо, височенного чолов’яги з малесенькою цигаркою в зубах. Можливо, вам нецiкавi цi двое, але за iхнiми спинами виднiлося щось набагато цiкавiше – у свiтло-зеленiй садибi дiялися всiлякi дива. З неi ми i почнемо, щоб читач мiг уявити i ту страшну трагедiю, i те, що вiдкривалося погляду в проймi вiдчинених дверей.
Будинок у планi схожий на перевернуту лiтеру «Т» iз досить довгою перекладиною на порiвняно короткiй нiжцi. Поперечиною служив двоповерховий особняк iз парадними дверима посерединi, що стояв вздовж дороги i де розмiщувалися всi житловi кiмнати. Позаду, якраз навпроти ганку, до нього примикала коротка одноповерхова прибудова, нiжка цiеi «Т», що складалася з двох витягнутих, що переходили одна в iншу, зал. У першiй був кабiнет великого Квiнтона, де вiн творив своi буйнi схiднi спiви. Друга, далека, була оранжереею i потопала в екзотичних квiтах неповторноi та дикоi краси, а в яснi погожi днi, на зразок сьогоднiшнього, переливалася в яскравих променях. Варто було вiдчинити вхiднi дверi, й у випадкового перехожого аж дух перехоплювало: всерединi, як у сценi з чарiвноi казки, в анфiладi багато прибраних кiмнат, серед фiолетових хмар червонiли зорi i сяяли золотi сонця, до болю яскравi, далекi, прозорi, як мереживо.
Цей ефект у всiх деталях був ретельно обмiркований Квiнтоном, котрий був поетом, i навряд чи хоч раз так повно проявив себе в поезii. Бо Квiнтон належав до тих, хто насолоджуеться кольором, купаеться в барвi, i заради неi готовий забути навiть про найдосконалiшу форму. Його душею повнiстю заволодiв Схiд i схiдне мистецтво. Чоловiка вабив щасливий хаос фарб, в якому кружляють, без узагальнень i без повчань, вiзерунки райдужних килимiв i строкатих вишивок. Йому було досить i вмiння, i вигадки – чого не скажеш про художнiй смак – зобразити спротив шалених, часом безжальних барв. Поет творив епопеi та любовнi елегii, де полум’янiло золотом i наливалося кров’ю захiдне тропiчне небо, де раджi в багатоярусних тюрбанах сидiли на зелено-синiх i попелястих слонах, де гори казкових скарбiв, пiд вагою яких гнулися спини сотень негрiв, палали стародавнiм багатобарвним жаром.
Таким чином Квiнтон витав у небесах Сходу, де було страшнiше, нiж у пеклi Заходу. Вiн прославляв владик Сходу, котрi нам здалися б божевiльними, i вихваляв схiднi скарби, в яких ювелiр iз Бонд-стрит, якби туди дiсталися каравани знемагаючих невiльникiв, визнав би за фальшивку. При всiй своiй хворобливостi, дар Квiнтона був генiальним. Утiм, його недуга бiльше позначалася на життi, нiж на мистецтвi. Знервований i хирлявий, поет виснажував себе опiумом, чому опиралася його дружина, мила, роботяща жiнка, як це бувае, замучена життям. Найважче iй було терпiти присутнiсть в оселi iндуса-вiдлюдника, безмовноi тiнi, що мiняла бiлу та жовту одiж, котрого Квiнтон мiсяцями утримував при собi, бачачи в ньому свого Вергiлiя, провiдника духовними морськими глибинами та висотами Сходу.
Із цього поетичного палацу вийшли патер Браун i Фламбо. Вони з явним полегшенням перевели подих. Фламбо знав Квiнтона ще з Парижа, з бурхливих студентських часiв. Нещодавно вони вiдпочивали разом на вихiднi, але i тепер, ступивши на шлях чесноти, Фламбо з поетом не здружився: пари опiуму й еротичнi станси на веленевому паперi[1 - Веленевий папiр – цупкий глянцевий папiр, схожий на пергамент.] Фламбо не захоплювали. Вiн вважав, що джентльмени потрапляють у пекло iншою дорогою. Велет i коротун забарилися, звертаючи в сад, але тут хвiртка голосно грюкнула, i на ганок, згораючи вiд нетерпiння, ввалився безпутного виду чолов’яга в габiку,[2 - Габiк – европейський чоловiчий капелюх сферичноi форми з твердоi повстi. Вiн також вiдомий як мелон або казанок.] що з’iхав йому на потилицю, й яскраво-червонiй краватцi, що була така пожмакана та перекручена, немов власник спав не роздягаючись. У руках молодик крутив складний цiпок.
– Я до пана Квiнтона! – заволав вiн, засапавшись. – Вiн у себе? Я у невiдкладнiй справi.
– Вiн у себе, – вiдповiв патер Браун, не припиняючи чистити люльку, – тiльки навряд чи вас пустять. У нього зараз лiкар.
Нетвердим кроком захмелiлого прибулець рушив у хол, але навперейми йому поспiшив медик. Щiльно причинивши за собою дверi, вiн став натягувати рукавички.
– До Квiнтона? – поцiкавився вiн холодно. – У жодному разi, вiн тiльки-но прийняв снодiйне.
– Зрозумiйте, друже, у мене зараз вiтер у кишенях свистить, – iз цими словами молодик в яскраво-червонiй краватцi спробував схопити лiкаря за вилоги маринарки.
– Не завдавайте собi труду, пане Аткiнсон, – медик став пiдштовхувати прибульця до виходу. – Я пущу вас, тiльки якщо зумiете нейтралiзувати дiю снодiйного.
Рiшуче насунувши на чоло капелюх, вiн вийшов в освiтлений сонцем сад. Фламбо i патер Браун подалися за ним. Зовнiшнiсть Геррiса, доброчинного здорованя з широкою потилицею та маленькими вусиками, була непоказна, але пашiла силою.
Власник габiка, котрий тiльки й умiв, що виснути на фалдах ближнiх, стояв пiд дверима, як побитий пес, i ошелешено дивився услiд кавалькадi.
– Я збрехав заради порятунку, – смiючись зiзнався лiкар. – Щиро кажучи, ще не час приймати снодiйне. Але не дам на розтерзання бiдолаху Квiнтона. Цей пройдисвiт тiльки i знае, що канючити грошi, а коли з’являються своi власнi, i не думае повертати борги. Пропащий негiдник, хоча i брат такоi чудовоi жiнки, як панi Квiнтон.
– Так, вона хороша, – кивнув патер Браун.
– Пошвендяю по саду, поки цей добродiй не забереться геть, а пiзнiше вiднесу лiки, – продовжував медик. – Я замкнув дверi, й Аткiнсону всередину не пролiзти.
– Звернiмо до оранжереi, – запропонував Фламбо. – Правда, з саду в неi не потрапити, зате помилуемося зовнi, вона того варта.
– А я зиркну одним оком на хворого. Вiн дуже любить лежати на отоманцi в глибинi оранжереi, серед криваво-червоних орхiдей. Вiд одного iхнього вигляду, – засмiявся Геррiс, – мороз по шкiрi дере. Що це ви робите?
Схилившись на ходу, священик щось пiдняв – майже прихований густою травою, на землi лежав кривий схiдний нiж, iнкрустований коштовним камiнням i металевими накладками.
– Звiдки вiн тут? – патер Браун несхвально дивився на дивне лезо.
– Мабуть, iграшка Квiнтона, – недбало кинув лiкар. – У нього весь будинок набитий китайськими дрiбничками. А може, нiж i не його, а цього мовчазного iндуса, котрого господар тримае при собi i вдень, i вночi.
– Індуса? – здивувався патер, не вiдриваючи погляду вiд кинджала.
– Так, чи то мага, чи шахрая, – безтурботно пояснив медик.
– А ви не вiрите в магiю? – священик так i не вiдводив погляду вiд леза.
– Ще чого, в магiю! – була вiдповiдь.
– Тiльки погляньте! Якi фарби! – мрiйливо i тихо вимовив патер Браун. – А ось лiнii нiкуди не годяться.
– Для чого не годяться? – здивувався Фламбо.
– Нi для чого. Не годяться самi по собi. Ви нiколи не помiчали, як заворожуе колiр i якi поганi та потворнi лiнii, причому зумисне поганi i потворнi, в творах схiдного мистецтва? Я бачив зло у вiзерунку одного килима.
– Mon Dieu![3 - Боже мiй! (Франц.)] – засмiявся Фламбо.
– Менi не знайомi цi письмена, – все тихiше й тихiше продовжував священик, – але змiст iхнiй менi зрозумiлий: тут е загроза. Цей вигин iде не в той бiк, як у змii, готовоi до втечi.
– Що ви таке бурмочете? – обiрвав його гучним реготом лiкар.
Йому вiдповiв тверезий голос Фламбо:
– На патера Брауна находить iнодi мiстичний туман, але маю вас попередити: щоразу це бувае лише тодi, коли i справдi поруч зачаiлося зло.
– Оце дивина! – здивувався представник науки.
– Та ви погляньте самi, – священик тримав криве лезо на вiдльотi, немов живу змiю. – Гляньте на цi лiнii. Для чого вiн створений, цей нiж? Яке його призначення, пряме i чесне? У ньому немае нi гостроти дротика, нi плавного вигину коси. Це скорiше знаряддя для тортур, а не для бою.
– Ну, якщо вiн вам не до душi, – сказав звеселившись Геррiс, – то повернiмо його законному власнику. Що це ми нiяк не дочвалаемо до тiеi чортовоi оранжереi? Насмiлюся заявити, тут i будинок такоi ж пiдлоi форми.
– Нi, ви мене не зрозумiли, – священик похитав головою. – Будинок цей, можливо, безглуздий i навiть смiховинний, але в ньому немае нiчого пiдступного.
Балакаючи, вони дiйшли до оранжереi, в скляному пiвколi якоi не було жодного отвору – нi дверного, нi вiконного. Крiзь чисте скло в яскравому призахiдному сонцi палали червонi суцвiття, а в глибинi, на отоманцi в безсилiй позi простяглася тендiтна фiгурка в брунатнiй оксамитовiй куртцi. Поет, либонь, задрiмав над книжкою. Вiн був блiдий, стрункий, iз масою розсипаних каштанових кучерiв, i вузький фальбанок бороди аж нiяк не додавав йому мужностi. Все це багато разiв траплялося бачити медику й iншим, але навiть якщо це було не так, вони зараз не вдiлили б Квiнтону навiть побiжного погляду, бо очi людей були прикутi до iншого.
На стежцi, за круглим виступом оранжереi, стояв високий чоловiк у спадаючiй до землi бiлiй одежi, i призахiдне сонце вигравало в прекраснiй темнiй бронзi його гладенького черепа, обличчя та шиi. Дивак був нерухомий, як гора, i пильно витрiщався на сплячого.
– Хто це? – здивувався патер Браун, i голос його стишився до шепоту.
– Той самий пройдисвiт iндус, – пробурчав Геррiс. – Якого дiдька йому тут треба?
– Схоже на гiпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.
– Ну чому невiгласи в медицинi так люблять звалювати все на гiпноз? – обурився лiкар. – Грабiж, а не гiпноз, ось чим це пахне.
– Що ж, спитаемо у нього самого, – не терплячи зволiкань, Фламбо одним стрибком покрив вiдстань, що роздiляла iх. З висоти свого зросту вiн кивнув не такому високому iндусовi i сказав миролюбно, проте зухвало: – Доброго вечора, сер! Щось шукаете?
Повiльно, немов корабель, що йде в гавань, до них обернулося велике й округле обличчя, щоб негайно застигнути над полотняною бiлизною плеча. Та найбiльше вражало те, що жовтуватi повiки iндуса були заплющенi, як у сплячого.
– Дякую вам, – без найменшого акценту сказав вiн, – менi нiчого не треба.
Пiднявши трохи повiки, наче для того, щоб показати опалову смужку бiлкiв, дивак повторив:
– Нiчого не треба, – i вже широко вирячивши очi, що свiтилися здивуванням, повторив: – Менi нiчого не треба.
І з тихим шелестом зник серед густих тiней саду.
– Християнин скромнiший, якщо йому щось потрiбно, – пробурмотiв священик.
– Що ж вiн тут робив? – насупився Фламбо.
– Побалакаемо пiзнiше, – кинув патер.
Сонце ще сяяло, але то було вже червоне свiтло заходу, на тлi якого гiлки кущiв i дерев швидко зливалися в чорнi плями. Залишивши позаду оранжерею, всi трое тихо пiшли до ганку. У темному кутку мiж фасадом i прибудовою почувся неясний шурхiт, наче вовтузилася сполохана птиця, i бiлий хiтон факiра, виринувши з темряви, ковзнув уздовж будинку до дверей. Але в темрявi був хтось iще. Гостi зiтхнули з полегшенням, коли звiдти виступила панi Квiнтон. Їi блiде широке обличчя пiд пишним золотом волосся дивилося строго, але голос був привiтним.
– Вiтаю, лiкарю, – промовила вона.
– Добрий вечiр, панi Квiнтон, – тепло вiдгукнувся маленький чоловiчок, – я якраз iду до вашого чоловiка зi снодiйним.
– Менi здаеться, що вже час, – голосно пiдтвердила жiнка й, усмiхнувшись усiм трьом, хутко зайшла в будинок.
– Напружена, як струна, – зауважив священик. – Вона з тих, хто двадцять рокiв несе свiй хрест, щоб на двадцять першому, збунтувавшись, вчинити щось жахливе.
Геррiс уперше окинув священика зацiкавленим поглядом:
– Ви вивчали медицину?
– Нi, але, лiкуючи душу, треба знати i тiло, адже й лiкарям необхiдно розумiти не тiльки тiло.
– Мабуть. Пiду дам Квiнтону лiки, – сказав медик.
Вони обiйшли будинок i пiднялися на ганок. У дверях iм утрете трапився на очi чоловiк у хiтонi. Вiн iшов прямо на них, гейби тiльки-но вийшов iз кiмнати, чого бути не могло – кабiнет же був зачинений. Нi патер Браун, нi Фламбо не висловили вголос свого здивування, а лiкар був не з тих, хто виснажуе розум безплiдними здогадами. Пропустивши вперед всюдисущого iндуса, вiн поспiшив у хол. Тут погляд медика впав на напiвзабутого ним Аткiнсона, котрий щось бурмотiв собi пiд нiс, тиняючись iз кутка в куток i тикаючи в повiтря вузлуватою бамбуковою паличкою. Обличчям Геррiса пробiгла гримаса огиди, що негайно змiнилася виразом крайньоi рiшучостi. Вiн швидко зашепотiв своiм супутникам:
– Доведеться знову замкнути, iнакше цей пацюк пролiзе всередину. Повернуся через хвилину.
І вiн миттю вiдчинив i знову замкнув дверi, встигнувши водночас вiдбити недолугу атаку Аткiнсона, пiсля чого той розпачливо впав у крiсло. Фламбо задивився на перську мiнiатюру, що прикрашала стiну, священик задумливо втупився у дверi, якi вiдчинилися рiвно через чотири хвилини. Цього разу Аткiнсон був напоготовi. Вiн кинувся вперед, вчепився в ручку i закричав з усiеi моцi:
– Це я, Квiнтоне! Я прийшов за…
Здалеку, перемагаючи чи то смiх, чи позiхання, ясним голосом вiдгукнувся Квiнтон:
– Знаю, знаю, навiщо ви прийшли. Берiть i йдiть. Я зайнятий пiснею про павичiв.
І пiвсоверена, перелетiвши простiр, опинився в руцi гуль-тяя, котрий рвонувся вперед i виявив неабияку спритнiсть.
– Ну, цей свого домiгся, – вигукнув лiкар i, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.
– Бiдолаха Квiнтон нарештi трохи вiдпочине, – сказав Геррiс патеровi Брауну. – Дверi замкненi, i годину, а то й двi його не турбуватимуть.
– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвiв очима сад.
Неподалiк бовванiла химерна постать Аткiнсона, котрий грався монетою в кишенi. А в глибинi саду, серед лiлових сутiнкiв, виднiлася пряма, як стрiла, спина iндуса, котрий сидiв на зеленому пагорбi, обернувшись обличчям до заходу.
– А де панi Квiнтон? – пожвавiшав патер.
– Нагорi у себе, бачите тiнь на гардинi? – показав медик.
Священик глянув на темний силует у свiтлi вiкна:
– І справдi.
Зробивши кiлька крокiв, вiн опустився на лавку. Фламбо сiв поруч, а непосидющий лiкар, закуривши на ходу, зник у темрявi. Друзi залишилися удвох, i Фламбо спитав французькою:
– Що з вами, патере?
Священик помовчав, потiм пояснив:
– Релiгiя не терпить забобонiв, але щось тут розлито в повiтрi. Може, справа в iндусовi, а може, й не тiльки.
Вiн замовк i став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тiло, на перший погляд нерухоме, насправдi здiйснювало помiрнi найлегшi поклони, наче корячись вiтровi, що зачiпав верхiвки дерев i крався засипаними листям iмлистими стежинами саду.
Як бувае перед бурею, пiтьма насувалася швидко, але священик i Фламбо ще бачили всiх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткiнсон, тiнь панi Квiнтон лежала на гардинi, лiкар тинявся в оранжереi, блукаючий вогник його сигари спалахував вiддалiк. Так само, немов врiс у землю, тремтiв у травi факiр, i гiляччя у нього над головою гойдалося все дужче i ширше. Гроза висiла в повiтрi.
– Коли iндус заговорив iз вами, – довiрливо i тихо почав священик, – на мене немов осяяння зiйшло. Вiн просто тричi повторив одне i те саме, а я раптом побачив i його самого, i всю його свiтобудову. Вiн уперше сказав: «Менi нiчого не треба», i я вiдчув, що нi його, нi Азiю не можна збагнути. Вiн повторив: «Менi нiчого не треба», i це означало, що вiн, як космос: нi в кого i нi в чому не вiдчувае потреби – в Бога не вiрить, а грiх не визнае. Блиснувши очима, вiн повторив своi слова ще раз. Тепер iх слiд було розумiти буквально: нiщо – його оселя i заповiтне бажання, вiн жадае порожнечi, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…
Фламбо, на котрого впали першi дощовi краплi, сiпнувся, як вiд бджолиного укусу, i здiйняв очi на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад бiг лiкар. Промчавши кулею повз двох друзiв, вiн, немов шулiка, налетiв на Аткiнсона. Той нiяк не мiг встояти на мiсцi й усе норовив перебратися ближче до ганку. Медик закричав, трясучи гультяя за комiр:
– Закiнчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?
Священик рiзко випростався i голосом, що дзвенiв сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:
– Пустiть його, лiкарю. Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?
– Не все гаразд iз Квiнтоном, – вiдповiв зблiдлий Геррiс. – Я зазирнув у вiкно i побачив, що вiн лежить в якiйсь дивнiй позi, не в тiй, в якiй я його залишив.
