Наближення. Переклади (збірник)

З балкарської поезії

Кайсин Кулієв

(1917–1985)

Вечір

Мій вечоре, я знав, що ти грядеш,Що кроки ти не забариш урочі,Що світ густою тьмою ти заллєшІ ніч наблизиш ти – посланець ночі!О вечоре, ти вже мій день зборов,І нас одною линвою зв’язало.Ти не прийти не міг, і ти прийшовТаким, яким ввижавсь мені, бувало.Хоч би й схотів я – сил не стане всіх,Міцніючи, розкраять громом тишу…Я полудня в полудень не беріг,Об чім сумую й думаю частіше.Ти, вечоре, не зраджував мене —Вечірні сили я на тебе трачу.Я бачив ранок, зустрічався з днем,Тепер, мій вечоре, твоє лице я бачу!Як всі погаслі мешканці землі,Ні дню, ні ранку я не дорікаю.Ніщо не вічне. Та на вічнім тліІ ти не вічний – це я добре знаю.Я бачив гори, і зелений гай,І птахів, битих в шалі ураганом.Ти, вечоре, сповив усе туманом,І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»Як, вечоре, не темно – все одноІсную я: в передпокої ночіЯ бачу вулицю, і вікна бачу отчі,І дівчину, яка спішить в кіно.Мій вечоре, побути дай з людьми,Будь добрий і продовжи мою долю,І здатність розуміти не візьми,І не карай байдужістю до болю!Згас полудень, мій вечір засинів,Тож довше ти дивися в мої очі.Не винен я, а ти – і поготів.Невідворотна зміна дня і ночі.

«До кори чинари притулюсь…»

До кори чинари притулюсьЯ своїм неголеним обличчям,Може, її спокоєм проймусь,Що пронесла крізь усі сторіччя.І моя неголена щокаЛедь торкнеться до кори сухої,І небес захмарена рікаНам уділить протіні легкої.До чинари ніжно притулюсь,Обійму я стан її руками,Може, її спокоєм проймусь,Бо ж спокійні сніг, трава і камінь.І подаленілий шум ріки,Запах чебрецю і запах м’ятиДоторкнеться ніжно до щокиУ чинарнім шумі розіллятий.Земле рідна, ти завжди булаКрилами мого ясного льоту.Земле рідна, ти мені далаІ печаль, і радість, і турботу.Дах дала і золото хлібів,Дні у сонці й зоряниці грізні,Ніжний солод молодих гріхівЗ гіркотою покаянь запізніх.Диво творення дала пісень,Світло й тіні – все це не примари.Просте щастя: в нещасливий деньПритулитись до кори чинари.

«Де піч не з вогником…»

Де піч не з вогником,Там хліба не буває.Хто меле язиком,Той мудрості не знає.Земля ж бо не кричить,Хоч і пшеницю родить.І в горах тур мовчитьВідважної породи.Мовчазна теж зоритьЗоря, хоч всіх світліш.Орел і той мовчить,А в нього зір – мов ніж.Бочки, сповиті сном,Мовчать – вино у кожній.Розкажуть про виноЛише бочки порожні.

«Коли слово „честь“ і слово „совість“…»

Коли слово «честь» і слово «совість»Ти в скептичній змішуєш полові,І обсміюєш ти незчисленноЗемлю рідну і траву зелену,Їжу ту, що смачно ти жуєш,Воду ту, що так жагуче п’єш,Смійся ж над усім – презирства димНад іменням батька негучним,Й матір їсть насмішок їдь зухвала,Бо ж тебе в колисці колихала.Ти забув, що за гірським закономПредок твій життя вінчав би сконом,Ніж безчестя скуштувати сором.Предок твій був вірний рідним горам,Честь свою він до життя рівняв,Швидше б він вогнем себе пойняв!Скажуть «совість» – ти махнеш рукою,Пахне честь тобі старовиною,Та коли уже ти станеш глиною,Щезнеш геть рікою швидкоплинною,Світом все ж – і це не випадковість —Рухатиме честь і рухатиме совість.

«Журитися не варто в смутен час…»

Журитися не варто в смутен час,Що от жінки – не янголи у нас.Самі ми теж не янголи, либонь,Хоча, можливо, інколи крилаті,Коли жінки дарують свій вогоньЙ нас пригощають на своєму святі.Ніколи я не бачив янголиць,Крил не торкав, не цілував їх лиць,Не повторяв імен таких оманнихВ госпіталях, в палатах лікарнянихЙ, повержений, все ж не лежав я ниць.І не у янголів у дні бідиПросив я хліба, солі і води.У дні минулі та ж лукава вродаМанила зором грішного менеІ не безплотним янгольським вогнем —Жіночим, бо ж не янгольська природа.У радості я з ними танцював,А в смутен день і плакав, і ридав,Розраду в них у дні знаходив чорні.Як це прекрасно, що жінки якразІз плоті грішної таки сотворені,Святі і дивно грішні водночас —З них світло нетутешнє йде на нас.

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

Світ знову повен страхів, неспокійний.Війна десь знову грає в свій ріжок.А в горах, тут, мов батько мій покійний,Спокійно горець уклада стіжок.Сьогодні, як в минулі всі віки,Дзвенить коса, кладе в покіс травини,І свіже сіно пахне залюбки,Аж ним пропахли в небесах хмарини.Руйнуються підвалини твердині,Біда готова світ сповити в тьму —Копиці сіна, скошеного нині,Стоять, мов сотні літ колись тому.Стоїть косар і, мов його предтечі,Словами діда, тож послухай ти,Шепоче ліс і лист кладе на плечі,Шепоче: «Од життя не утекти!»Я бачу: вийшли буйволи юрбою,Вигострює орел свій влучний зір,Неначе зброї, вогневої зброїНе вигадали люди до сих пір.Лягає сонце косарю на плечі,Палає неба синя дивина,Неначе світ, де наступа мій вечір,Не нажахала жодна ще війна.Граблями підправляє стіг спокійний,Поважний горець, мов його стіжок,Неначе всі вже відгриміли війни,Кладе косар косу на моріжок…

«Минув твій полудень, прийшов вечірній час…»

Минув твій полудень, прийшов вечірній час.Всьому своя пора – іде вже ніч до нас.Як на порозі стійкості бракує,Бо ж ти не вічний – не бентежся всує,У наших гір і скель учися повсякчас.І не жахайся блискавок. ТривогиСтрічай без ляку в дощ і снігопад —Бери за приклад сміливість дороги,Що мовчки терпить сніг, і дощ, і град.На заметільнім, на нічнім порозіВізьми за приклад сад, де буйні соки сплять,Де білі стовбури аж крекчуть на морозі,Але даремним гнівом не грішать.Народ малий наш, та в його іменні —Терпіння горде батьківських осель.Сказав мудрець: «Лише стійкі – блаженні!»Візьми за приклад стійкість наших скель.І заздри тому лиш, хто сміло з хуртовиноюІде на прю, зневаживши грізьбу,Лиш тому, хто лишається людиною,Людиною і в нелюдську добу.Лиш тому заздри, хто іде по полюЙ од поту од солоного осліп,Хто не кляне свою нещасну долю,Хоча солоний піт, хоча гіркавий хліб.Не потребую жодної полегші.Життя моє, ти скрізь мене веди.Хліби гіркі і днів трудні мережі,Тож стійкістю мене нагороди.Життя, прошу: за всякої погодиДай буть щасливим з крапельки роси,Б’є джерело – затамувати подих,Є квітка – захлинутись од краси.

Сон зимової ночі

Йшов сніг. У холоднім розгонілетіли сніжинки з імли.Я спав, наді мною червонітюльпани Чегема цвіли.Йшов сніг. І, закутана в чари,дрімала душа у траві.Йшов сніг. Зеленіла чинара,цвіли мої сни зимові.

Пам’яті матері

1«Допоки мати є, – казали звіддавен, —в душі світа».Як я тепер в це вірю!І в найчорнішу мить світився біло день,бо неньчина зоря не гасла у сузір’ї.Тепер її нема. І світла дивен квіт,що сяяв у душі,опав на гострім зламі.І вперше ранок не прийшов у світ:удосвіта погасла тихо мама.2Як плакав я малим, коли у сніввижалося страшне: померла мати!Той сон, як грім, будив і на війні,навіть тоді, як спали всі гармати.Поквапно слав трикутники з війниі ждав, холонучи, вісток од мами.Сьогодні ж наяву хилюся до труни,як дерево, підтяте блискавками.3Я кулі не шукав. Але в боюішов у ріст, як личило солдату.Бо вірив: коли стріну смерть свою,мене оплаче, не забуде мати.І легше йти в атаку нам було,і впасти легше на жахкій дорозі:не лиш слова нас брали на крило,а й сльози наших матерів. І сльози.4А неньки тих, хто їх раніш ховав,напевне ж, не були моєї гірші.Як рано сніг синам на скроні впав!Тепер він і мені у скроні дише.І я хилюсь до сиріт у журі,як журавель в замерзлому озерці.Єдиний раз нас ранять матері.Тепер та рана – і в моєму серці.5Здолавши скелі і правічний ліс,знесилений, в морози тричі кляті,вертавсь додому і душею грівсьбіля твого невгасного багаття.Тепер між нас лягли такі хребти,закуті в крижані, холодні лати,які мені довік не перейти.Вже не дійти мені до тебе, мати!6Тепер твій голос чую лиш у сні:така далека далеч поміж нами!І квіт очей, і образ твій меніоднині лиш у сні приходять, мамо!Вже не схилюсь до рук твоїх повік,які ні разу не принесли болю:між нас мости зламав страшний потік.Хіба що в сні побачуся з тобою…7Ти рано мужа втратила.І миросли, малі, під горем та бідою.Та й в чорний день між добрими людьмидуша твоя світилась чистотою.І в тузі по отецькій сторонівсе віддавала синові своєму,щоб малося йому на чужині,як в рідному, далекому Чегемі.8В чужім краю, втомившись од розпук,до пліч твоїх щокою притулявся,і танув полиновий дим розлук,і я в дитинство знову повертався.І чувся шепіт отчої ріки,так наче ми вернулись в давнє наше.І сніг чегемський падав крізь віки,і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.9Вже посивілий, до твоїх колін,було, схилюся в сутемінь зимову.І одпливе перейдене, мов тінь,і я собі хлоп’ям здаюся знову,що, бавлячись, в далекім напівснівпіймав жар-птицю з чарівного дійства!Ніколи вже не вернуться ті дні,і я не повернуся у дитинство!10Ховали матір. Вересень вповністояв, налитий літеплом, мов чара.О, як біліли гори вдалині!Мені ж вони здались чорніші хмари.Той скорбний день мойого каяттятакий був світлий, в сонячній поливі,як все прожите матір’ю життя,Її надії, сльози і молитви.11Без тебе, мамо, перша віч спливла.Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:ти перейшла за грань, де править мла.Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.Все, як було: по колу йдуть світи.Згортає вітер у чинарах крила.Лиш місяць, що лице твоє світив,в цю ніч освітлює твою могилу.12Біжу в твій дім од горя й самоти,забувши, що тебе забрало лихо.«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —чинари плачуть на подвір’ї тихо.Шукаю! Марне: не озвешся ти.Лиш сум останнім журавлем кигиче.Кричу! Та холодно мовчать світи…О, горе всім, хто матір не докличе!..13«Негоже плакать мужу!» – так меніти говорила в мить мою найважчу.Прости, що, зломлений, в самотиніЯ над могилою твоєю плачу.Прости, що вперше, як мале дитя,тебе ослухавсь і ридаю скрушно.В цей чорний вересень мого життяя вперше, мамо, заповіт порушив!14«Не плач. То світ нас, матерів, берігод горя – пережити горе сина.І коли смерть прийшла на мій поріг,так мусить бути: я сама просила.Просила всі літа її,колизорі молилась в надвечір’я сині.Хай душу не заступить тінь імли!Мужайся, заклинаю тебе, сину.»15«Лишаю одного. Прости, молю,мене, дитино, в цю тяжку годину,що вперше завдаю тобі жалюсвоєю смертю. Не моя провина.Я віджила. Аби лиш ти в путіне спотикався і не знавсь з бідою.Раділа я, що син мій при життіні разу не покрив себе ганьбою.»16«Лишаю одинокого. Прости!Хто ж голову твою тепер прихиле?Та знай: як честі й правді зрадиш ти,я заридаю і в тісній могилі.Будь мудрим. Важко полишати світ,та жить не легше – пам’ятай до скону.Донині серцем берегла твій слід,тепер моя могила – оборона».17Так говорила ти в останній час —мій судія, моя свята наука.Коли, було, на манівці збивавсь,на правий шлях вела мене за руку.Ти в спадок полишила доброту,сердечну мудрість і любов велику.Душі твоєї світлу висотуя прагнутиму осягти довіку.18На смертнім ложі вірила вона:«Не плач, ми ще побачимося, сину».Той голос тихий серце протина,коли в журі дивлюсь на верховини.Однині ті слова в мені завжди…Та знов на гори подивився тужно.«Вам не зустрітися повік. Не жди», —сказали мені гори незворушно.19Гарсіа Лорко, брате мій!Як жаль —вона читать не вміла! Коб уміла —зі мною б разом по тобі печальпо-материнськи в горах поділила.Вона б сльозою вмила день і смерк,і весь Чегем хиливсь би з нею в горі.Тепер їй не оплакать нашу смерть —я сам її оплакую у горах.20Я нині горя скуштував того,що й вас не обмине, рокує досвід.«Чи мати вмерла в тебе одного?О, скільки матерів пішло на той світ!» —ви скажете.То – істина, на жаль.Та як вмира твоя – здається, часе,що тільки ти зазнав таку печаль,звідколи в груди попіл б’є Клааса!21«Роби добро! У цьому смисл всього.Як друг на камінь упаде підтято,не полишай у горах одного,аби себе й коня порятувати!»Так научала ще з дитячих літ,так наказала в мить свою останню.Клянусь твоїй могилі: доки світ,той заповіт святим для мене стане!22Із молока твого я взяв теплов поезію. І чистоту, і совість.В ній сяє мудрістю твоє чоло,всього життя непогрішима повість.І я умру. Та що там не кажіть —не вмре добро, воно в онуках скресне!І хай мій вірш зі мною щезне вмить,все ж материнська доброта не щезне!23Коли я, люди, хоч одне зернона тиху радість висіяв між вами(нехай не більше крапельки воно),ви не мені подякуйте, а мамі!Коли добро приніс хоч раз в житті,ви не мені подякуйте, а мамі!Коли не кинув друга у біді,ви не мені подякуйте, а мамі!Коли із книг моїх хоча б ковтокти взяв снаги,подякуй моїй мамі.Кому запав у серце хоч рядок —ви не мені подякуйте, а мамі.

«Учись у Баха, що в минулі роки…»

Учись у Баха, що в минулі рокиВ прелюди своє горе виливав.В співця гірського, що усі морокиВ нехитрій пісні аж на дно ховав.Печаль невдач в твоїй порі смутеннійЙде хай у музику чи вірш твій – тільки так.Чинив отак, біль подолавши, генійІ невідомий той співець – земляк.

Пам’яті чегемського ратая

Ти спину гнув на хліб – така була потреба.І труд без нагород був твій найперший брат.Ти знав: не падає пшениця з неба,А падає на землю з неба град.В Чегемі не було ні срібла, ані злата,Його земля камінням лиш багата.Твоя робота – ось в чім долі суть.Твій сон – робота, вдень – знов на роботу.Мій пращуре, до сьомого ти потуТруждався так, що ні в чім дорікнуть!Явою й сном був шмат малого поля.На інших була схожа твоя доля.А день робочий і вночі був, зваж.Не дуже млин веселе сіяв мливо.Ти посміхався і казав журливо:«Як помремо, тоді й спочинок наш!»Це спадок роду – праця ще з дитини.Такого скарбу золоті крихтиниТи взяв у душу, спину тяжко гнув.До крові руки стер, збивав ти ноги,Трудився так, що клаптик твій убогийЗдавався людям більшим, аніж був.Весь вік ти горбився, весь вік трудився,В аул вертався, танцював, молився,Не кров чужу, а піт свій ти пролив.Ти йшов і тяжко за соху тримався.В любові ти землі своїй не клявся,В любові ти не клявся – ти любив.І смерть прийшла, як був ти за сохою,Прийшла вона дорогою лихоюІ повела за потойбічний кряж,Куди і ми підем вслід за батьками,Її, напевно, ти зустрів словами:«Як помремо, тоді й спочинок наш!»

«Щастя й горя спізнав він немало…»

Щастя й горя спізнав він немало.Саду власного листопадТак під ноги війнеться, бувало,Коли ще і не цвів його сад.Жив він тихо з дітьми і дружиною,Але так заглядала нужда,Що вогонь зимовою годиноюБили злигодні, била біда.Шлях гладенький мандрівця не вабив,Був кривий і вибоїстий все ж.Він солодким життя не назвав би,Де ж ти інше у біса візьмеш.Без труда не давалось нічого.І добра насудилось, і зла.Певно ти, кривуляста дорого,Його щастям солоним була.Гордим був він, та з тої гордині,Окрім кпину, ні крихти не мав.Він тримався, гадаю так нині,Лиш тому, що писав і співав.І від нього лиш пісня зосталасьТа, якою разив він пітьму,Щоб братам його доля здаваласьЛедь світліш, аніж, власне, йому.

«Сон, щасливий сон мені приснився…»

Сон, щасливий сон мені приснивсяІ над узголів’ям зупинився:Юний я, ще все життя меніБігти по Чегемській по ущелині.В хлопчику, що так вві сні зорів,Сам себе я не пізнав одразу.Жодних ще не скоїв я гріхів,Ще в житті не каявся ні разу.Гори білі білими були,Виснуть скелі зусібіч стіною.Наді мною клекотять орли,І ріка гуркоче піді мною.В мене ще доволі є снагиУсмішкою світ обдарувати.На свої помилки і боргиНе шукаю божевільно ради.Я сміюсь, я не боюсь ніякПромахів, ані підлоти злої.Ще для мене не відомий смакКартоплини мерзлої гнилої.Я іду, спекота не пече,Стрічним людям щиро я радію.Юний чуб мій ледь набік тече —Проти вітру ним стріпнути вмію.Певен сили, яблуком хрустів,Біг та біг, не почував старіння.Не добіг іще я до мостівСтраху та лихого збайдужіння.Я іду – іще ніхто докільВ мене кулі не спровадив ниці.Ще і сам я на ворожу цільНе здіймав без промаху рушниці.Юні безрозумні в мене дні.Не січуть багатства й слави зливи.Вслід ніхто не кида ще меніСлів жорстоких, слів несправедливих.Снилося – іду навстріч меті.Снилося – ясних пісень співаюІ того, що жде мене в житті,Я собі ніяк не уявляю.

«Світ знову повен страхів, неспокійний…»

Світ знову повен страхів, неспокійний.Війна десь знову грає в свій ріжок.А в горах, тут, мов батько мій покійний,Спокійно горець уклада стіжок.Сьогодні, як в минулі всі віки,Дзвенить коса, кладе в покіс травини,І свіже сіно пахне залюбки,Аж ним пропахли в небесах хмарини.Руйнуються підвалини твердині,Біда готова світ сповити в тьму —Копиці сіна, скошеного нині,Стоять, мов сотні літ колись тому.Стоїть косар і, мов його предтечі,Словами діда, тож послухай ти,Шепоче ліс і лист кладе на плечі,Шепоче: «Од життя не утекти!»Я бачу: вийшли буйволи юрбою,Вигострює орел свій влучний зір,Неначе зброї, вогневої зброїНе вигадали люди до сих пір.Лягає сонце косарю на плечі,Палає неба синя дивина,Неначе світ, де наступа мій вечір,Не нажахала жодна ще війна.Граблями підправляє стіг спокійний,Поважний горець, мов його стіжок,Неначе всі вже відгриміли війни,Кладе косар косу на моріжок…

З башкирської поезії

Мустай Карім

(1919–2005)

Слово до самого себе

Я перше слово матері сказав,А друге до землі промовив слово,Із того часу тільки вчив і вчив,А вчився, як всі люди, випадково.Та розуму палюча спрага єВ мені самому! Я люблю поради.І от уважний до розумних слівСобі самому слово дати радий.Хай мчать роки, приборкуючи нас.Життя копитить, гриву розметавши.Не шарпайся – хай собі роки мчать.Терпіння май, будь терпеливий завше.Не гнися, не хилися в кожен бік,Верба хай гнеться й інша деревина.І не тремти без вітру й на вітрах,Ти ж не осика, ти ж таки людина.Без жадоби наїдки споживай,Без поспіху тягни до столу ложку.І з думкою, що визріла в тобі,Не поспішай, хай перезріє трошки.Трутизна й ліки – роду одного,Та в кожного своя є, брате, міра.Без міри найгідніших ти не слав, —Не гань без міри навіть бузувіра.На місяць вознесешся – не дериТи свого носа: сонце завжди вище.Як з місця ти почесного зійшов,Не марнослов, що йдеш на кладовище.Тягар чим важче тисне на плече,Тим глибше в землю запускай коріння.Та в труднощах ти завжди гідно жив,Тож витримай полегші, май терпіння.

З білоруської поезії

Ригор Бородулін

(1936–2014)

Інтеграли на цеглі

Мулярам Нафтовуду – студентам вечірнього нафтового технікуму

П’ять хвилинок перерви ще —Олівцями працює бригада.На цеглинах шорстких ущентГрифель кришиться, прямо досада.Метушливий метелик присів,На косинці дівочій тріпочеться.Як в орнаменті сцени усі —У трикутниках, у трапеціях.Ширша обрій, мов дівич-сон.Рівень виверши – ніжно до щему.Пахне вапном комбінезон,Весняним хмаровинням, дощами.Певно, час вже позбутися роб,І далеко над двінською кручеюГрім басить, ніби наш виконроб,Блискавку, мов рулетку, розкручує.Весняні пригадаються сниГенна верхів’ї будинкуневтомним їм,Як внизу розв’язали вониРівняння з двома невідомими.

«Славлю скатерку чисту…»

Славлю скатерку чисту,Щойно качалкою скачану,Чисту-пречисту,Коли її мати в неділю раноЗастилає на стіл широкий.Розправляє роги неспішно —Спереду всі чотири,Потім розплутує торочки,І вони, з найм’якшого льону,За пальці шорсткі чіпляються…Нарешті почесне місцеЗемних і надземних богівБуханець житній займає,І скатерть, мов лист кленовий,З прожилками складок,Бо качалась в чотири скалки, —Стає настільною скатертю…

Софійка

Не скажуть у Полоцьку:Софійський собор.Тут його називають ласкаво:Софійка.Так партизаниСвоїх зв’язкових називали.Так гукав я колисьДоньку сусідську.Храм Святої Софії —Софійка…Тягне руки в блакить,Мов дві тополинки сухії,Благає, аби громовиця не вдарилаПо засіках заготзерна.Хліб щоденний —Ячмінь і житоВона затуляє од лютих злив.На дверях окутихВухо скоби одтягуєЗамок завушницею пудовою.Від осколків і куль віспувата,На світ Софійка поглядаєОчима цнотливими.Здалеку,з одинадцятого століття,Ввечері сон до неї приходитьІ сниться аж до світанку.Незвичним запахомВітер дихне з Нафтограду —Софійка прокинеться:Стоїть незнайомий,Од нафти блискучий,Мов грак на таловині.Де вона,Довго Софійка не розуміє.Здалеку в ранок оцей повернеться.І тільки такий же рожевуватий,Як дев’ять століть назад,Над Двіною над розімлілою – туман…

Моя мова

Стверджують історики і мовознавці,Що поступово стираються межі наційІ, нібито як пережиток,віджити повинна обов’язковоТи, мово нені моєї – моя білоруська мово,Та, що в мені пойменована – не анонімна,Та, що по жилах тече моїхсонним Сожем і Німаном.Очікую часу дружби людської,Та не згоджусь, що рідні мови лускоюБули на рибині людства(хіба тут до полемічності?)Яка у вічність пливе океаном вічності.Листя осіннє жаріє, старечо жовкне,Листя весняне кулачки розтуля з жагоюдитинною.І коли навіть мова моя і замовкне,То не зробиться мертвою латиною.Слова, де кожнісінький звукМов мерзла синичка ронить між тернами,Не стануть медичними термінами.Цюю мовуМусять вивчити знову,Щоб дізнатися,Як Русь моя, білаод весняного квітуі кісток непроханої бридотиз-під черепастих свастик,Вільною волею дорожила,Як з братами і сестрами щиро дружила.Коли мова мояУвіллється в загальний людський океан, —Потече в ньому стрімко і стриманоТеплим ГольфстрімомІ буде мені серце грітиКожним збереженим словомСпоконвічна, як жито,моя білоруська мова!

«Частенько ми багато каємось…»

Частенько ми багато каємось,Аж пуп вривається, аж нуОд хвилювання заїкаємось,Щоб ртуттю стати десь «на нуль».А нуль – становища з вигодою,Тут тільки нашорошуй слух —Підскочиш, як війне погодою,Спадеш, як трісне коло вух.Земля ж з угір’ями та ямами.Покаявся – й минула січ.Забули ми, як з покаяннямиГоловоньки спадали з пліч.Не застрашні для правди каїни,Не встелиш м’яко всім у поті.Я спотикаюсь —Та не каюсь,Щоб не розкаюватись потім.

Спіднички

В довгих і тьмавих сукнях(Вік-свекор: «І сам не гам…»)Понуро було і сумноВеселим дівочим ногам.Берізками молодимиСвітили крізь морок віківІ гасли в завійному димовіНа чоботях у парубків.Під хмарою сукні —сумно.Ласкавий який моріг!І вік молодий голосуєЗа емансипацію ніг.В мелодіях катеринкиСивий погас заповіт.Нарешті зирнули з хитринкоюКолінцяна білий світ.За модою —лиш не спізнитися!Стережись, парубоцтво, оман!Все вгору спливають спіднички,Немов той досвітній туман.Не місце тут кислій міні.Як сам себе не мани,А ніжки в спідничці-мініСпробуй-но обмини.Здається,сиджу на міні.Тролейбусу космос летить.На звабну кульбабу-міні,Їй-богу ж, дихну —облетить.Ну, як обійти стороноюСпідничок цих грішний плин —Поети і астрономиОд неба свій зір одвели!..

З грецької поезії

Йоргос Сеферис

(1900–1971)

Заперечення

На пустельному березі білому,мов голубка свята, безборонна,шерхлі губи у спразі розкрили ми,а вода, а вода ж солона.На піску написали на біломуім’я спраги – в чеканні завмерли.Хвиля вдарила вогкими крилами —ім’я стерлося, море стерло.З тугими вітрилами, з гарячими криламисерце в пристрасті мчало наосліп.Були юні ми. Стали дорослі.Ми змінили життя – плин змінили ми.Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишової

Засмучена

Терпляче ти на камені присіла,а вечір примостився на землі,страждання зайнялося на чолі,і чорнота очей твоїх доспіла.Окрилля неслухняних твоїх губоголено так, виклично тремтіло.Ходив навшпиньках вітер-легкоступ,і прагнуло ридання твоє тіло.В душі твоїй вже туга пробриніла,і сліз її дочікувала мла…Гнучкою ти галузкою була,що хоче плід гойднути, осміліла.Ти стрималась, ковтнувши всі жалі,усмішкою ридань накривши гроно…Такого ж сенсу надає землів холодних зорях синява бездонна.Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишової

Водохреща, 1937

Заквітчані море і гори ущербним холодним місяцем.Смоковниці та асфоделі туляться біля скелі.Глечик ввечері втамував свою денну спрагу.Закрите ліжко ось-ось розкриється біля кипарисів. Над твоїмзолотим волоссям – зоряне волоття Лебедя та Альдебарана.Я життя своє тут затримав, своє життя пілігрима.Затримав у жовтих деревах, у раптових кущах дощів,Де листя кленове світить на мокрих схилах,Де жоден вогник не світить на верхогір’ї – отак вечоріє.Я життя своє тут затримав, своє життя пілігрима.Риска на лівій руці твоїй, риска маленька.Тиха подряпина на золотому коліні твоєму —Такі залишав трамонтан набіглийНа тихому пляжі торішнього літа.Я життя своє тут затримав і чуюНавколо замерзлого озера голос чужий, замерзлий.Ніхто й ні про що мене не питає – ніякі зустрічні обличчя,Навіть згорблена жінка, що немовлятко годує.Навіть чорна ущелина, чорна до чорного безміру,Навіть біла рівнина, вгодована снігом білим, —

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки