скачать книгу бесплатно
Це я, званий Чемерисом…
Валентин Лукич Чемерис
Є люди, якi нiби увiбрали в себе цiлу епоху. Письменник Валентин Чемерис прожив довге життя (1936–2016), до останнього подиху зберiгаючи творчу активнiсть. Послужний список автора вражае: на кiнець 2017 року вийшло 75 його книжок (у тому числi близько 20 у видавництвi «Фолiо»), це iсторичнi романи, фантастика, романи-есеi, збiрки гумору, сатири, пародiй, твори для дiтей.
Тож у автобiографiчному романi «Це я, званий Чемерисом…» перед нами постае трагiчна доля нашоi Украiни, побачена й пережита малим хлопчиком особисто та його близькими й односельцями: Голодомор, Друга свiтова, жахливi картини тодiшнього голодного iснування колгоспникiв, дiтей-сирiт. Вражае невигаданим лихом, масштаби якого годi собi уявити.
Валентин Чемерис; худож. – оформлювач В. М. Карасик.
Це я, званий Чемерисом…
СЕЛО! І серце одпочине. Село на нашiй Украiнi, Неначе писанка, село…
Т. Г. Шевченко
…ЗАЇЧИНЦІ! Розташоване на лiвому березi нижньоi течii рiчки Хоролу, за 22 км вiд райцентру i залiзничноi станцii Веселий Подiл…
Уродженцем Заiчинець е украiнський письменник Валентин Лукич Чемерис.
З енциклопедичного довiдника «Полтавщина». Киiв: Украiнська енциклопедiя iменi М. П. Бажана, 1992
Украiнськi Чемериси – хто вони такi?
Прiзвище свое – Чемерис, з великоi, звiсно, лiтери, як i пишуться всi прiзвища, я вважав всього лише… прiзвищем. Його носили всi моi полтавськi предки – прадiд Артем, дiд Макар, батько Лука i я ось ношу, Валентин, iхнiй правнук, онук i син – глибше своеi генеалогii я не дослiджував, бо глибше не збереглося нiяких даних.
А що таке прiзвище – зрозумiло за словником. Це – «найменування особи, набуте при народженнi або вступi в шлюб (у мене – при народженнi. – В. Ч.), що передаеться вiд поколiння до поколiння i вказуе на спорiдненiсть».
Ото й у мене прiзвище Чемерис (всього лише прiзвище), що передаеться в моему роду вiд поколiння до поколiння – прiзвище й нiчого бiльше.
І раптом виявляеться: чемерисiв (так-так, з малоi лiтери) колись було в Украiнi багато – тисячi й тисячi. Із них у вiйську Богдана Хмельницького навiть складалися цiлi полки.
Виходить, колись в Украiнi було плем’я (племена) або народнiсть, яка так i називалася: украiнськi чемериси. (Слава богу, що хоч украiнськi, адже я з дiда-прадiда украiнець.) І чемериси тут тому з малоi лiтери, бо це загальна назва тiеi народностi. Як-от украiнцi, росiяни, бiлоруси, болгари, французи тощо. Одне слово, була колись якась загадкова народнiсть – украiнськi чемериси, вiд найменування якоi й походить мое родове прiзвище.
Походженням свого прiзвища, справдi, рiдкiсного навiть для мого села Заiчинцi, де я народився року 1936-го й вирiс, набравшись ума, я цiкавився чи не зi шкiльних своiх рокiв. І навiть свого часу написав бiографiчну повiсть «Це я, званий Чемерисом» (вмiщена в моiй автобiографiчнiй трилогii «Веселий смуток мiй». Киiв, 2007)[1 - Також повiсть надрукована в журналi «Вiтчизна», № 11–12, 2006 р. i № 1–2 за 2007 р.].
Там я розповiв i про iсторiю та походження мого прiзвища, котре декому з украiнцiв здаеться нiби не нашим. Себто не нацiональним, на кшталт украiнських прiзвищ, що закiнчуються на «-енко»: Іваненко, Шевченко тощо.
Не буду повторюватись, скажу лише, що я перелопатив масу iсторичних джерел i зрештою погодився, що мое прiзвище походить вiд назви тюркських племен (татар) чемерисiв, якi в сиву давнину перебували на службi в польських королiв та багатоi шляхти. З Польщi, поступово емiгруючи, перебралися в Украiну (захiдну) та на Волинь, Житомирщину. І взагалi – Подiлля. Асимiлювалися iз часом, породичались з украiнцями й зрештою у якомусь там поколiннi стали теж украiнцями. От звiдки й пiшло прiзвище Чемерис: вiд тих туркiв, якi змiшалися за столiття з украiнським населенням. І воно вказуе, звiдки родом носiй прiзвища Чемерис. Звiдки походять його предки, часом i далекi-предалекi. Як-от: Литвин – виходець iз Литви, Швед (Шведов) – виходець iз Швецii, Циганков – iз циган, Бiлорус – iз Бiлорусi, Татаринов – iз татар i т. д.
Але на Інтернет-сайтi (Вiкiпедiя) зовсiм iншоi, виявляеться, думки. «В окремих iсторичних джерелах i в лiтературi iнодi чемерисiв ототожнювали з татарами-лiпками, для чого не iснуе пiдстав».
Отже, слово Вiкiпедii.
Звертаюсь за консультацiею до Інтернету про походження свого прiзвища.
Мить – i Вiкiпедiя дае вiдповiдь (здаеться, у неi на всi запитання готовi в запасi вiдповiдi):
«Походження. Прiзвище Чемерис виникло вiд захiдноукраiнськоi мiсцевоi назви переселенцiв чемерисiв (марiйцiв). Росiйський варiант прiзвища – Черемiсiн, що означае те саме – марiець.[2 - Марiйцi – народнiсть угро-фiнськоi мовноi групи, становлять основне населення Марiйськоi АРСР. Марiйцi – самоназва – марi, колишня назва – черемиси. Загальна кiлькiсть 622 тис. чол. (1975). Марiйська мова, черемиська мова – мова марiйцiв.]
Вiдомi носii:
Чемерис Валентин Лукич – украiнський письменник (от де не сподiвався себе зустрiти!); Чемерис Володимир Володимирович – украiнський правозахисник; Чемерис Микола Анатолiйович – украiнський поет».
А вже далi пiшли вони – украiнськi чемериси. Власне, iхня iсторiя.
«Украiнськi чемериси – етногрупа марiйцiв, якi переселилися в украiнськi воеводства Речi Посполитоi в 1527 роцi, а також на протязi 40 рокiв чемериських вiйн. Одна з найстарiших i компактних груп фiно-волзького населення Украiни, вiдома пiд застарiлим етнонiмом «чемериси». За даними академiка Ярослава Дашкевича, зберегли нацiональну iдентичнiсть, мову i традицiйну релiгiю до кiнця XVIII ст., так званi «барськi черемиси» – до кiнця XIX ст. (вiд назви мiста Бар).
Чемериси – украiнська народна назва; справжня назва – черемиси, згiдно з самоназвою, марiйцi. Цей народ iз Поволжя, значна група якого переселена в якостi полонених на захiднi кордони Московського князiвства, втекла через Бiлорусiю на Волинь у 1527 роцi. Пiзнiшi мiграцii XVI ст. пов’язанi з повстанням черемисiв проти московськоi влади; у другiй половинi XVIII ст. на Полтавщину втекли черемисикрiпаки з Курськоi губернii.
Використовували марiйську мову, що належала до волзькоi групи фiно-угорських мов. Основне мiсце розселення – Бар на Подолii (з 1541–1542), де створили окрему автономну частину мiста «Чемериський Бар». Виконували сторожову службу, захищаючи Подолiю вiд татар, брали участь у походах на Причорномор’я. Займалися також хлiборобством, огородництвом, тваринництвом, бджолярством, полюванням. Іншi поселення – подiльське мiсто Черемиси (з 1600, на початок XVIII ст. припинило iснування); передмiстя Черемисiвка (виникло пiсля 1607) бiля сучасного села Сальник Вiнницькоi областi; м. Чемерпiль (з 30-х рр. XVIII ст.) тепер Кiровоградськоi обл., колишнiй Чемериський Бар – сьогоднi с. Чемериси бiля Бару. Окремими сiм’ями чемериси жили в Каневi (сер. XVI ст.). Спочатку язичники, потiм православнi. У мовному вiдношеннi в XVII ст. асимiлювалися з украiнцями (слава, слава тобi, асимiляцiя[3 - Асимiляцiя (з лат. уподiбнення) – злиття одного народу з iншим унаслiдок засвоення його мови, культури, нацiональних ознак. Природна асимiляцiя вiдбуваеться при контактi етнiчно рiзних груп населення, змiшаних шлюбах тощо; примусова асимiляцiя – насаджуеться шляхом примусу, дискримiнацii.]! – В. Ч.). За приблизними пiдрахунками, у 70-х роках XVI ст. на Подолii проживало не менше 1–1,5 тис. чемерисiв, в 70-х роках XVII ст. – близько 10 тисяч. До кiнця XVII ст. були консолiдованим острiвним етносом iз досить стiйкими етнiчними бар’ерами.
Брали активну участь у визвольнiй боротьбi пiд проводом Богдана Хмельницького, коли основна маса iх перейшла на бiк козакiв, створивши окремi кавалерiйськi частини, або увiйшли до складiв козацьких полкiв. Їхнiми центрами були Кам’янець-Подiльський i Бар. У складi вiйськ гетьмана Петра Дорошенка воювали з гетьманом Михайлом Ханенком та Іваном Самойловичем, з росiйськими вiйськами, якi взяли в облогу Чигирин (подii 1672–1673). Тодi являли собою велику вiйськову силу на Подолii. У 1699 роцi емiгрували – частина з них – на землi поблизу Дунаю й на Хотинщину. Пiзнiше повернулися пiд iм’ям «волоських чемерисiв». У 50–60 рр. XIX ст. барськi чемериси боролися з росiйською адмiнiстрацiею за вiдновлення прав, вiдмiни панщини.
Проживання чемерисiв залишило помiтнi слiди в украiнськiй антропонiмiцi[4 - Антропонiмiка – роздiл ономастики, що вивчае власнi iмена людей, iх виникнення, розвиток, структуру, функцiонування, соцiальнi та нацiональнi особливостi; дослiджуе також псевдонiми, прiзвиська, криптонiми тощо; сукупнiсть власних iмен людей у певнiй мовi.] (прiзвище Чемерис), топонiмiцi, матерiальнiй культурi (чоловiчий верхнiй одяг для верховоi iзди – чемерка, була поширена до 20-х рокiв XХ ст.; чемериська вишита сорочка XVII – поч. XVIII ст. впливала на украiнську), а також в украiнському фольклорi Подолii.
Украiнськi чемериси…
Такими вони були колись – вiки тому, як своiми кiнними полками йшли до Богдана Хмельницького за волю своеi новоi батькiвщини боротися. Дорогi моi пра-пра…марiйцi, названi у нас чемерисами – такими вони й залишилися в iсторii Украiни, хоч уже рокiв триста чи двiстi як стали украiнцями. Чи то пак – украiнськими чемерисами. А з ними i я, Чемерис, з дiда-прадiда украiнець.
Я не знаю, звiдки родом моi далекi-далекi предки (а раптом марiйцi?), якi в Украiнi вже тодi – починаючи з 1527 року, найранiша згадка про них, – стали украiнськими чемерисами в украiнських воеводствах Речi Посполитоi, з Подолii чи з Вiнницi й Кам’янець-Подiльського, з Чигирина, коли вони воювали у вiйську батька Хмеля i навiть мали чисто своi чемериськi полки, виборюючи разом з украiнцями волю; чи з Хотинщини, чи з сучасного села на Вiнниччинi Барськi Чемериси (населення за переписом 2001 року 920 чоловiк, площа – 8,3 км
), чи…
Чи з Полтавщини, любоi моему серцю малоi моеi батькiвщини, куди вони «забiгли», рятуючись вiд переслiдувань московськоi влади, а дехто й втiкав iз крiпацтва в другiй половинi XVIII столiття.
Мабуть, моi чемериси все-таки з Полтавщини, звiдки i я родом, Валентин Чемерис, украiнський… чемерис.
Був разом iз предками моiми, – i, сподiваюсь, буду завжди й вiчно Чемерисом, який украiнський… чемерис.
У чому й розписуюсь:
Валентин Чемерис
Чемерис, чемерис, чом дiвочок не любиш?
«Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…»,1878 р.
І душу бентежить до дна…
Моя хрещена, батькова сестра, тiтка Одарка, або Чемерисiвська Даша, як ii доброзичливо звали односельцi (Чемерисiвська, щоб вiдрiзнити вiд iнших Дашок), коли писала менi в Днiпропетровськ листа, де я тодi мешкав, то неодмiнно так починала:
«Привiт з Полтавщини!»
І це мене одразу ж налаштовувало на якийсь трохи аж врочистий лад.
Привiт з Полтавщини!.. Моя Полтавщина…
Анатолiй Косматенко, неперевершений наш украiнський байкар, сам, до речi, донеччанин, любив Полтаву як рiдну, як свою батькiвщину. Якось, пригадую, поставив йому при зустрiчi традицiйне для письменникiв запитання: над чим працюе, й у вiдповiдь почув скупе: над новими байками. Але через мить, нiби щось пригадавши, сатирик глянув на мене просвiтленими очима i заговорив як про щось потаемне:
– Обдумую байку про твою Полтаву, – вiн так i сказав: «…про твою Полтаву», хоч я тодi жив у Днiпропетровську. – Не дивуйся, що байку. Коли б я був поетом-лiриком, то неодмiнно написав би пiсню про Полтаву – вона заслуговуе найкращоi пiснi. Але я байкар, тож про цей славний край напишу байку. Ще не знаю, яка вона вийде, але в нiй неодмiнно мае бути слово «Полтава». Це ж таке мелодiйне слово, пiсенне, ласкаво-лагiдне. Це, власне, символ Украiни. Якщо Володимир Сосюра прямо закликав: «Любiть Украiну», то це я хочу сказати iншими словами в iншому жанрi…
Через рiк чи два придбавши нову збiрку Анатолiя Косматенка, видану в бiблiотечцi «Перця», «У лiсi й поза лiсом» (1972), я з приемнiстю прочитав там байку «Полтавськi галушки» i подумав, що байкар таки виконав свою обiцянку, байку про мiй рiдний край написав i написав гарний твiр, лiричний, мелодiйний, не байку, а – пiсню, що починаеться такими натхненними – не побоюся цього слова – рядками:
Полтава! –
Одне тiльки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! –
І мова Наталки, проста й величава,
І смiх «Енеiди» луна.
Полтава, Полтава…
Чи ж то дивина,
Що, iдучи знов по розлуцi до неi,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
Хвалив своi парки i свiтлi алеi,
Замрiяну Ворсклу мiж верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всiеi:
Дiвчат чорнобрових, справжнiсiньких пав!
Полтава, Полтава…
Так сталося, що в мене подвiйне земляцтво: за мiсцем народження я полтавець (був ним i завжди залишуся!), а за проживанням – ще й приднiпровець, бо сорок рокiв мого життя минуло в Днiпропетровську.
На Полтавщинi – шiстнадцять.
Тож земляки моi i там, i там. І при словi «Полтавщина» у мене щемно теплiе бiля серця i справдi, як написав байкар, Полтава «душу бентежить до дна». Бо це земля юностi моеi ранньоi, земля моiх батькiв, дiдiв, прадiдiв, земля моiх пращурiв – козакiв i селян, край роду мого, а це – навiчно. Але й при словi «Днiпропетровщина» теж щемно теплiе бiля серця, адже на берегах Днiпра – батькiвщина моiх дiтей i онукiв, край, де я утверджував себе в Украiнi, де слово мое розпочало свiй шлях до читачiв…
У всiх довiдниках значиться, що я народився 8 липня 1936 року в Полтавськiй областi…
Це так, хоча самоi Полтавськоi областi, якщо пiдходити до справи формально, тодi ще не було – вона молодша за мене аж на один рiк.
Чомусь Полтавську губернiю, що була утворена ще в 1802 роцi, бiльшовики злiквiдували у 1925-му. Декретами ВУЦВКу Золотонiський, Кременчуцький i Хорольський повiти вiднесли до новоствореноi Кременчуцькоi губернii. (Переяславський повiт вiддали Киiвськiй губернii.) Ще однiею постановою ВУЦВКу було лiквiдовано подiли на повiти i волостi, а на територii губернii створили 7 округiв, якi подiлялися на 89 районiв.
У 1932–1937 роках територiя Полтавщини входила до складу Харкiвськоi областi (тож виходить, що я у 1936 роцi народився на Харкiвщинi). І лише 22.IX.1937 року нарештi було створено Полтавську область – у центральнiй частинi Лiвобережноi Украiни, в межах Приднiпровськоi низовини. В енциклопедiях зазначено, що поверхня Полтавщини – «хвиляста рiвнина, яка широкими терасами полого знижуеться на пiвденний захiд до Днiпра. На сходi рiвнина розчленована рiчковими долинами, ярами й балками, на пiвденному заходi – плеската. Пересiчнi висоти на пiвнiчному сходi – 170–202 м, на пiвденному сходi – 60–100 м.
Клiмат помiрно континентальний з помiрно холодною зимою i помiрно теплим лiтом».
Основне населення областi – украiнцi.
У складi областi 15 мiст та 21 селище мiського типу, 375 сiльрад i 25 районiв.
Для свого народження я вибрав пiвденно-захiдну частину областi, точнiше – Семенiвський район: площа 1,3 тис. кв. кiлометрiв, поверхня – полого хвиляста з давнiми прохiдними долинами та западинами, рiчки – Сула, Борис, Хорол та Крива Руда. Щодо рiчки Сула, то я про неi чув (у пам’ять назавжди врiзався рядок iз «Слова о полку Ігоревiм»: «За Сулою iржуть конi, у Киевi слава дзвонить…»), що ж до Кривоi Руди та Бориса – виявляеться, е й така рiчка з чоловiчим йменням! – я нiколи в дитинствi не чув. А ось Хорол – то моя рiдна – найрiднiша рiчка, i про неi ще буде та буде мова. Центр району – смт Семенiвка.
Ромоданiвським шляхом iз Ромен у веселий Подiл…
Влiтку, коли в розпалi курортний сезон, коли люди, наче збожеволiвши, хапаються за чемодани, й не вiдчуваючи землi пiд ногами, мчать на вокзали, в аеропорти, в рiчковi порти й на автостанцii, так ось влiтку, у великому промисловому мiстi купити квитка на поiзд, та ще пiвденних напрямкiв – справа надто тяжка. А iнодi й безнадiйна. До кас попереднього продажу квиткiв i не пiдступишся. Бюро замовлень потопае в замовленнях, на вокзалах, як у казанi, що кипить на доброму вогнi…
На мое безмежне пасажирське щастя, залiзничне начальство, завалене скаргами пасажирiв, вирiшило того лiта – 1976 рiк, – хоч якось розгребти оте вавилонське стовпотворiння, розiслало на центральнi вулицi та житловi масиви Днiпропетровська пересувнi каси. Один iз таких автобусiв на час лiтнього пасажирського пiку почав щодня (але всього лише на двi години!) зупинятися й на нашiй вулицi. Хоча пересувна каса вiдчинялася о дванадцятiй годинi дня, в чергу треба було записуватися десь iз восьмоi ранку, i лише тодi з’явиться хоч якийсь шанс – якщо поталанить! – десь о першiй дня нарештi отримати заповiтний залiзничний квиток, наче перепустку в рай.
Отож, вистоявши довжелезну i до самого краю знервовану чергу, я десь о першiй дня – це з восьмоi ранку! – клятий i м’ятий, а таки протиснувся до вiконечка пересувноi каси i в мрiях вже бачив себе в рiдному селi, у Заiчинцях, бо саме туди збирався того лiта з’iздити зi своiм сiмейством.
– Два квитки на ленiнградський (тодi ленiнградський!) до Семенiвки! – вигукнув я притьмом у вiконечко. Але касирка раптом здивовано сказала:
– Здаеться, нiякоi Семенiвки на всьому шляху слiдування поiзда Днiпропетровськ – Ленiнград немае… – Але, мабуть, ii розчулив мiй розгублено-нещасний вигляд, бо вона змилостившись мовила: – Хвили-ночку… зараз я для певностi подивлюся в довiднику…
Вона гортала грубезний, заяложений i добряче пошарпаний фолiант, бурмочучи про себе назву станцii, а я стояв i спiвчутливо думав: оце так закрутили пасажири бiднiй касирцi голову! Як це – немае Семенiвки, коли я народився не де-небудь, а – в Семенiвському районi, де завжди (принаймнi за моеi пам’ятi) була залiзнична станцiя, на якiй на лiченi хвилини зупинялися – зупинялися! – швидкi поiзди далекого слiдування. Та й сам я не раз i не двiчi iздив до своеi Семенiвки. А далi вже автобусом мiсцевого сполучення «Семенiвка – Бiляки» за годину дiставався до своiх Заiчинець, а вона… немае. Таке видумала…
Касирка нарештi вiдклала товстелезний довiдник.
– Названоi вами станцii немае!
– Як це – немае? – трохи не в розпачi вигукнув я. – Мусить бути!
– О, Господи! – вирвалося в касирки. – Не дотягну я до пенсii. Ти йому кажеш, що на всьому слiдуваннi поiзда Днiпропетровськ – Ленiнград нiякоi Семенiвки немае, а вiн затявся: давай йому в Семенiвку!..
Здоровенна черга, що неспокiйно нуртувала за мною, почала ремствувати:
– Та вiн не знае, куди йому iхати!
– Добрих п’ять хвилин морочить касирцi голову якоюсь Семенiвкою!
– Вона б уже двох обслужила!
Чергу можна зрозумiти: через годину пересувна каса знiметься з мiсця i – лови тодi журавля в небi! Нiкому не хотiлося через непорозумiння з якоюсь там Семенiвкою повертатися нi з чим.
Але ж i Семенiвка не могла провалитися крiзь землю зi своею станцiею i рейками. І взагалi… Що та касирка змолола? Як це немае Семенiвки, коли – це я запам’ятав з енциклопедii – вона розташована в захiднiй частинi Полтавськоi областi на рiчцi Крива Руда за 134 кiлометри вiд Полтави. Спершу наприкiнцi XVII столiття на Ромоданiвському трактi виникло невелике поселення, яке спочатку було кiннопоштовою станцiею. До кiнця 1781 року Семенiвка входила до Хорольськоi сотнi Миргородського полку, потiм – до Хорольського повiту Киiвського намiсництва. 1787 року в Семенiвцi проживало 254 особи чоловiчоi статi – колезького асесора Родзянки. Свою назву населений пункт дiстав пiсля розподiлу земель О. С. Родзянком мiж трьома синами. Ось звiдтодi село, яке дiсталося Семену, i стало зватися Семенiвкою. З 1796 року воно належало до Малоросiйськоi, а з 1802-го – Полтавськоi губернii. З 1836 року Семенiвка – мiстечко. Волосний центр. Наприкiнцi XIX столiття споруджено залiзницю Кременчук – Ромни, що пролягла через Семенiвку. Щодо району, то вiн утворився в березнi 1923 року з Семенiвськоi, Зубанiвськоi та Зайчинськоi (Заiчинськоi) волостей Хорольського повiту в складi Кременчуцького округу. З лютого 1932 року по вересень 1937-го був у складi Харкiвськоi областi, а з вересня 1937-го – Полтавськоi. З грудня 1962 року входила в Хорольський район. У сiчнi 1965-го знову утворено Семенiвський район.
І ось… «Семенiвки немае». Казна-що таке! Чи в тiеi касирки не всi дома?
Я мав надто розгублений вигляд, i касирка, зжалiвшись надi мною, почала гортати ще два якiсь грубезнi довiдники. А дорогоцiннi хвилини спливали у безвiсть, а черга вже вiдкрито i голосно почала обурюватись i ладна була мене розтерзати на шмаття… Нарештi касирка таки знайшла Семенiвку. Та не одну, а вiдразу аж двi: одну десь у Бiлорусii, бiля Гомеля, i другу в Чернiгiвськiй областi. Все. Полтавська Семенiвка як крiзь землю провалилася!
Я вiдiйшов вiд каси, все ще нiчого не тямлячи. Куди це так негадано i коли провалилася моя Семенiвка, що й слiду на полтавськiй землi не лишила?.. Та я ж тiльки минулого року iздив туди i позаминулого… i поза… поза… Автобусом Днiпропетровськ – Миргород до автостанцii Семенiвка… Автобусом до автостанцii Семенiвка… І тут мене, як кажуть в таких випадках, осiнило.
Кидаюсь знову до каси.
– Он той знову зi своею Семенiвкою! – обурливо закричали в черзi. – Не пускайте його, бо вiн зовсiм замакiтрить касирцi голову!
Але я вже дiстався до каси i закричав у вiконечко:
– Пробачте, будь ласка!.. Семенiвкою зветься лише автостанцiя. Це, якщо iхати автобусом. І райцентр Семенiвка. І селище теж. А щодо залiзничноi станцii в Семенiвцi, то вона називаеться Веселий Подiл. Станцiя Веселий Подiл – оце i е моя полтавська Семенiвка!
Посмiхнувшись, касирка простягла менi два квитки до Веселого Подолу, до моеi Семенiвки. Це все залiзниця винувата, – уперто називае станцiю в Семенiвцi Веселим Подолом!
Родзянки – украiнський рiд, що походив з козацькоi старшини (започаткувався десь у XVIII столiттi). Та якщо один з Родзянок був хорольським сотником, другий – гадяцьким полковником, то вже Аркадiй Гаврилович Родзянко (1793–1846) був просто украiнським помiщиком. І – поетом. Принаймнi писав вiршi. На цьому грунтi – поетичному – вiн i познайомився з Тарасом Григоровичем Шевченком та запросив його до себе на гостину в село Веселий Подiл, у власний маеток.
Веселий Подiл для мене, малого заiчинця, завжди звучав, як дивна магiя. Ве-се-ли-ий По-одi-iл!.. Подiл – ясно, що це таке – низина. На подолi, значить, у низинi. Але чому веселий? Що там – усi тiльки те й роблять, що смiються? Лише згодом я почав здогадуватись, що веселий – означае гарний, життерадiсний, добрий. Подолом ще називали дiлянку землi, видiлену в користування комусь… От i Веселий Подiл – то комусь видiлена низина, гарна i мальовнича… Але це я втямив значно пiзнiше, а тодi, малим, думав, що у Веселому Подолi тiльки те й роблять, що смiються. Бо там завжди весело. От би побувати в такому селi… А побувати менi, заiчинцю, у Веселому Подолi було просто, адже село з такою симпатичною назвою було на пiвдорозi до Семенiвки. І коли я вперше побував школярем у Веселому Подолi, то був трохи аж розчарований – нiчого веселого у Веселому Подолi не виявилося. Це я так визначив, коли iхав через Веселий Подiл колгоспною машиною в Семенiвку.
І разом з тим це було найнезвичнiше село, бо саме в ньому, у Веселому Подолi, гостював Тарас Григорович Шевченко (як ще ранiше Олександр Пушкiн). З усiх сiл Семенiвського району – Худолiiвка, Нарiжжя, Пузирi, Новий Калкаiв, Жовтневе, Богданiвка, Горошине, Тукали, Калинiвка, Великi Липняги, Оболонь, Новоселиця, Заiчинцi, Бiляки, Погребняки, Товсте, Василiвка, Брусове, Очеретувате, Устимiвка, Вербки, Крива Руда, Степанiвка, Іванiвка, Дем’янiвка, – лише Веселому Подолу пощастило зустрiчати Кобзаря. Та ще – моему селу. Але про це далi.
Восени 1845 року Тарас Григорович познайомився з помiщиком Аркадiем Родзянкою в Ромнах на Ільiнському ярмарку i разом з ним виiхав до Веселого Подолу, де пробув кiлька днiв i, зокрема, намалював портрет сина Родзянки Гаврила. В коментарях до листування Шевченка зазначено, що Аркадiй Родзянко сьогоднi «маловiдомий поет». Сам Тарас Григорович через тринадцять рокiв, уже будучи в засланнi на березi Каспiйського моря, на пiвостровi Мангишлак у Новопетровському укрiпленнi, в щоденнику (запис вiд 9 липня 1857 року) охарактеризував Аркадiя Родзянку, як автора «малороссийских грязнейших и глупейших стихов». Не вельми приваблива оцiнка.
Ось повнiстю цей запис:
