скачать книгу бесплатно
За сестрою
Андрiй Чайковський
«За сестрою» – героiко-романтична повiсть Андрiя Чайковського. У нiй мова йде про часи татарських набiгiв. Юний Павлусь – вiдважний i смiливий хлопець. Пiсля того, як татари забрали у полон його сестру Ганну, вiн вирушае на пошуки до Криму, проходить крiзь численнi випробування, у яких довелося проявити i силу, i наполегливiсть, i кмiтливiсть. Врештi вiн знаходить Ганну, i вони отримують бажану волю.
Андрiй Чайковський
ЗА СЕСТРОЮ
(оповiдання з козацькоi старовини)
І
На правому березi рiки Самари, яких десять миль вiд Днiпра, лежало украiнське село Спасiвка. Даремно шукав би хто його в теперiшню пору. Воно пропало. Зруйноване, поросле травою, як багато-багато iнших тогочасних украiнських осель.
Спасiвка не вiдрiзнялася своею долею вiд iнших осель. Так само була подiбна своiм зверхнiм виглядом до iнших осель: такi самi хати з дерева та глини, вкритi соломою або очеретом.
Хати стояли рядком вiконцями на пiвдень, оточенi огородами та садками. Посерединi села великий майдан, де стояла невеличка дерев’яна церква, а побiч неi вбоге попiвство.
Не було тут видко якоiсь заможностi. Кожний клав таку хатку, щоб легше перед холодом i спекою захиститися, а бiльш нiчого. Нiкому не снилося будувати гарних домiв з хоромами, бо нiхто не знав, що завтра станеться, чи його праця вiдразу не спопелiе. То були страшнi часи татарських набiгiв на Украiну.
В тих часах вибирали люди пiд своi оселi такi мiсця, якi, на iх гадку, давали б найпевнiший захист перед ворогом та в яких можна б знайти найвигiднiшi умовини до життя: отож недалеко води або над водою, а вiдтак близько лiсу або очерету, де б на випадок татарського набiгу найбезпечнiше скритися та втекти вiд поганськоi неволi.
Спасiвку заложили на тому мiсцi, бо там найшли цiлий терневий гай, та й до Днiпра було недалеко, а там росли великi лiси, звiдкiля можна було набирати досить дерева.
Першою роботою спасiвчан, що тут поселилися, було пробувати серед терневого гайку крутi стежки та покопати ями на сховок свойого добра на випадок якогось татарського набiгу.
Розмеживши вiдтак землю на оселi, вони обставились густим дубовим частоколом.
Ця праця тривала кiлька рокiв, заки хати стали готовi й село розжилося як слiд.
Спасiвчани зайшли сюди з-за Днiпра, також по татарськiм погромi, а що станули на тому мiсцi на самого Спаса, то й прозвали свое село Спасiвкою.
В той час, як починаеться наше оповiдання, Спасiвка була вже старшим селом. Вказували на це старi, зеленим мохом порослi стрiхи, втоптанi вулицi, стара церковця i чималий цвинтар iз дерев’яними, почорнiлими вiд старости похиленими хрестами; а далi навкруги частоколу повиростало чимале терня, з чого спасiвчани дуже радiли, бо це також спиняло доступ до села незгiрш частоколу. Лише двi прогалини були на противних кiнцях, зачиненi воротами.
Спасiвчани жили тут, наче в якiй фортецi. Були вони козацького роду, то й розумiли вагу небезпеки й були настiльки обережнi, що на кожну нiч ставили чергою вартових при обох воротах, щоб iх ворог не напав зненацька.
До того вони ще умовились iз сусiднiми селами, щоб у кожному були на поготiвлi бочки iз смолою, якi на випадок татарського набiгу треба запалити й так остерегти iнших перед небезпекою.
Такий лад завiв у селi старий досвiдчений козак, що прийшов сюди з першими поселенцями. Та хоча старий Охрiм уже давно лежав у сирiй землi, то спасiвчани й дальше придержувались тих звичаiв.
Та якось спасiвчанам до тоi хвилини жилось безпечно. Чи Спасiвка не лежала на татарському шляху, чи з якоi iншоi причини, досить, що до тепер нiщо ii не тривожило. Спасiвчани жили безпечно, орали землю, годували худобу й кохали пасiки, славнi на цiлу Заднiпрянщину, та позаводили гарнi сади.
В Спасiвцi жив славний козацький рiд Судакiв. Вони славились тим, що не було мiж ними одного, який не бував би на Сiчi мiж низовим товариством. Із цього виходило, що було iх мало. Багато з них полягло в боях, багато пiшло в неволю, а жiноцтво переходило до iнших родiв.
Тому то цi Судаки, що остались живими, багатiли на цiле село i з того були в усiх у великiй пошанi.
Рiдня Судакiв у той час складалася з старого дiда Андрiя – яких 70 рокiв, його сина Степана, жiнки Палажки, двох синiв Петра й Павла та дочки Ганни.
Властиво, Петра тодi вже не було дома. Пiшов на Запорiжжя.
Другому синовi Павловi було п’ятнадцять, а дочцi Ганнi тринадцять рокiв. Поки дiти були молодшi, цiлим господарством клопоталися Степан iз жiнкою. Дiд Андрiй пильнував пасiки, наглядав хати й дiтей. Уважав за свiй обов’язок привчити Павлуся до лицарського ремесла. Отже, вчив його iздити на конi, кидати списом та арканом, стрiляти з рушницi та з лука й орудувати шаблею.
В iнших хвилинах розповiдав йому про Запорiжжя, про козакiв, iх звичаi та про походи й пригоди iз свого життя.
Дiти слухали залюбки оповiдань дiдуся, а Павлусевi снилися вiдтак боi з татарвою, широкий степ, i вiн мрiяв усе про те, коли то й вiн пiдросте та стане славним козаком. Павлусь i Ганна дуже любилися. Вiн ii вчив потай дiда тих усiх штук, яких навчився вiд дiдуся, бо дiдусь усе говорив, що це не жiноче, а козацьке дiло.
Вiд цих оповiдань вироблялася в Павлуся завзята козацька вдача. В такiм молодечiм поривi робив вiн не одне таке, за що хотiли його батьки покарати. Тодi вiн утiкав або до дiда в пасiку, або в тернину, звiдки не вийшов би нi за що в свiтi, хоч не раз бував дуже голодний.
Тодi вже Ганна просила за нього, так уже просила, так плакала, поки не випросила вибачення.
Тодi бiгла в тернину. Вона одна знала, де Павлусь ховався, i звiщала йому добру новину.
Верталися разом додому веселi й щасливi…
Батько, звичайно, в такiм випадку грозив Павлусевi пальцем, а до Ганни промовляв:
– Козир-дiвка! Тебе лише в посли слати…
З цього завелась мiж дiтьми така любов, що одне без одного жити не могло i, здасться, не було нiчого такого, чого б не зробив Павлусь для Ганнусi…
Було це одноi лiтньоi недiлi в червнi.
Люди поприходили вполудне з церкви.
На дворi стояла гарна погода. Пообiдавши, розiйшлися спочивати. Старi полягали в холодку пiд деревиною, жiнки порались iз посудою, а молодь проходжувалася по майданi. Так тривало, поки не задзвонили до вечiрнi.
Тодi все, що могло ходити, пiшло до церкви. Та церква була маленька й не могла всiх помiстити.
Тож хто приходив пiзнiше, ставав або сiдав пiд церквою. Парубки йшли на дзвiницю, а дiвчата ставали гуртками по другому боцi.
По вечiрнi розбрелися всi по майданi. Старi посiдали на призьбах пiд хатами або таки на травi. Недалеко церкви сидiли, балакаючи, старшi жiнки.
Дiтвора ганялась по майданi, а парубки, засунувши бадьоро шапки на одно вухо, проходжувались повагом по вулицях, зиркаючи за дiвчатами, що теж оподалiк збиралися й ладились заводити вулицю.
Як тiльки сонце перестало пекти, взялися дiвчата за руки й почали спiвати пiсень. До них наблизилися парубки i стали собi ж пiдтягати.
Пiсня притягнула i старих людей. Вони теж окружили молодих, придивляючись до iх забави, хоч була така звичайна рiч в украiнському селi, яка кожного лiта в недiлю або свято повторялася. Оподалiк вiд того гуртка те саме робило молодше поколiння Спасiвки: дiти недолiтки, хлоп’ята й дiвчата. А все те в святочних строях, вмите та вичесане, заквiтчане й прибране.
Любо було глянути.
Навiть панотець Амвросiй не видержав i вийшов на майдан подивитися на вулицю та послухати пiсень.
Над самим вечором пригнали пастухи худобу з пасовища.
Знову новий образок. Пастухи вигукували й заганяли товар у ворота. Поважнi корови та воли, гойдаючи головами, йшли до своiх загород. Вiвцi мекали, тиснулись в гурток, а конi розбiглися по майданi та скубали траву.
Корови й не гадали виминати вулицi, а йшли в саму середину мiж дiвчат. Настав великий крик i смiхи, усе розбрелось. Дiд Андрiй сидiв iз сусiдом Панасом на призьбi. Покурюючи люльки, розмовляли про господарство.
– Цього року, мабуть, урожай буде, – каже Панас.
– Дай Господи! Щоб лише в злу годину не вимовити…
– Ходив я сьогоднi вранцi в царину, – аж душа радiе, таке все повиростало.
– Щоб хоч сарани не було…
– От i не говори! Хай свята Покрова заступить, – сказав Панас i перехрестився…
– Та я цього не бажаю, але всяко бувае…
В цiй хвилинi надбiг гурток малих хлопцiв, що гнались за дiвчатами ровесницями та вигукували, смiючись…
– Мурашки, ховайте подушки, татари йдуть…
– Не викликуй чорта з пекла! – гукнув дiд Андрiй.
Та хлопцi на це не зважали, а ганяли далi. Один хлопець пiймав Ганю за плече та так сiпнув, що дiвчина впала на землю. В цiй хвилинi прискочив до нього Павлусь i схопив за в’язи.
– Як ти смiеш? Це моя сестра…
Цей обернувся i вхопив Павлуся теж.
Стали борикатися.
Павлусiв противник був старший i дужчий. Вiн ухопив Павлуся пiвперек i тиснув цупко руками. Оба червонi, мов буряки, стали змагатися. Зараз обступили iх iншi i придивлялися, хто кого переможе, хоч усiм здавалося, що Павлусь не дасть ради.
Та воно не так сталося. Павлусь пiднiс вгору свого противника та, як лише цей вiдстав вiд землi, розмахнув ним i кинув на землю.
Тому стало соромно i лежачи ще, вiн став Павлуся бити кулаками…
– Гов! Пiвнi! – гукнув якийсь парубок i вмить розiрвав воюючих… – Досить з вас, обидва ви славнi козаки будете…
Хлопцiв наче б водою обiлляв…
– Не зачiпай Ганi, – говорив Павлусь, – нiхто не смiе ii торкнути, а то поб’ю…
– Хiба ж вона мальована? Чого лiзе до гурту таке «не чiпай мене»…
– Павлусю, ходи сюди! – закликав дiд Андрiй…
– Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюеш, та бач, вiн це невмисно, а випадком… ну досить… спати час…
І всi стали розходитися до дому. Тепер залунала пiсня по цiлому селi мiж хатами. Нiкому не хотiлося розставатись iз таким напрочуд гарним украiнським вечором…
Гомiн почав стихати. Де-не-де мекала вiвця. Вiд степу долiтали гомони дикоi птицi. Дiд Андрiй, повечерявши з сiм’ею, сидiв ще довгенько на призьбi, покурюючи люльку. Вiн поглядав на зорi, мiркуючи, яка буде погода. Надходив час сiнокосiв, людям треба було погоди.
Вiдтак зняв шапку i почав пiвголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрiшнiй неспокiй, наче б чогось тривожився. Вiдмовляючи акафиста, якого знав на пам’ять, вiн пiшов поглянути, чи вартовий бiля ворiт не спить.
Вартовий, загорнувшись кожухом, похожав з рушницею бiля ворiт, муркотячи якусь пiсню пiд носом.
– Спiваеш, Филимоне? – заговорив дiд здалека. Вiн знав, що так то не конче безпечно зближатися до вартового.
– Не спiваю, а пiдспiвую, бо дуже мене сон бере, аби часом не заснути…
– А не чути нiчого?
– А хiба що? Тихо, як в усi… Що воно таке мало б бути чутно?
– Менi чогось лячно, наче б де-небудь недалечке вовкулака блукав.
– Ет! Який там вовкулака! Вам би, дiду, спати пора…
– Здоров будь, Филимоне!
– Здоров, дiду!
Дiд Андрiй завернув у село, розпочинаючи акафиста далi вiд того кондака, на якiм зупинився, розмовляючи з козаком.
Йому було соромно, що без причини тривожиться. Вже не йшов на другi ворота, а простував до хати.
В цiй хвилинi пролетiв над сивою головою лилик i легенько зачепив його по головi крилом. А може лиш вiтрець вiд крила повiяв. Та вiд цього дiд аж на бiк вiдскочив.
«Господи, що менi сталося?» заговорив сам до себе… «Хiба ж менi вже смерть у вiчi заглянула? Чого я так лякаюся? Не в такiй небезпецi бував, та не лякався, а ось i лилик настрашив…»
Неждано серед тихоi ночi залунав церковний дзвiн на тривогу. «Тьфу на тебе! Господи, Спасе, помилуй!..»
Дiд Андрiй, що лиш задрiмав, зараз же схопився й поглянув у вiконце. Вдарила заграва з другого боку майдану. Пожежа! – подумав.
– А нуте, дiтки, вставайте! – гукав дiд, – в селi пожежа.
Усi посхоплювалися вiдразу. Дiд вибiг на двiр. Тут вже гамiр i крики. Вiн розглянувся. Пожежа розгорiлася на всiх чотирьох сторонах села…
Дiд змiркував вiдразу, що це не випадок, а пiдпал… Це напевно татари.
Вiн скочив у хату i вхопив довгий спис у руку.
– Степане! Зброю бери! В селi татари!
Дiти стали плакати, а дiд вибiг прожогом з хати…
На дворi стало ясно вiд пожежi. Цiле село прокинулось. Люди з криком, галасом та зойком стали рятувати свою мiзерiю. Виганяли товар iз стайнi та виносили з хат свое майно.
Про рятунок горючих хат не було що й думати. Не було чим гасити, а солом’янi дахи, висушенi сонцем, займалися один по однiм.
У селi стало, мов у пеклi.
Товар ревiв, вiвцi мекали та вертались до горючих повiток, конi бiгали, мов скаженi, по майданi та перевертали людей, наляканi птицi кружляли в округ полум’я. Дiти плакали, жiнки голосили, козаки накликували, та нiхто нiкого не слухав. Кожен робив, як знав, а дехто таки не знав, що йому робити, i стояв без дiла.
