скачать книгу бесплатно
Чорнi рядки
Андрiй Чайковський
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Чорнi рядки» Андрiя Чайковського – спогади письменника про свою дiяльнiсть на посадi повiтового комiсара ЗУНР у Самборi***. Перу автора належать також й iншi твори, зокрема, «За сестрою», «В чужiм гнiздi», «Малолiтнiй», «Своiми синами», «Панич», «Жовнiр», «Хто винен», «За вiхоть сiна» тощо. Андрiй Чайковський – украiнський письменник i громадський дiяч, майстер романтично-iсторичноi та психологiчноi прози.
Андрiй Чайковський
ЧОРНІ РЯДКИ
Моi спомини за час вiд 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919
І
Отсi i рядки назвав я чорними. Зачав я iх писати зараз по розвалi нашоi молоденькоi держави, коли я встиг утекти до Коломиi i опинився пiд румунським постолом. Лицарське румунське вiйсько тодi справдi ходило в постолах, а старшини малювали собi личка i стискали талiю шнурiвками.
Я зачав писати у станi найстрашнiшоi депресii. Я був близький божевiлля i лиш якесь чудо, що я не наложив на себе рук з одчаю, щоби покiнчити своi страшнi душевнi муки.
Я так щиро вiрив в успiх нашоi святоi справи, я нiколи стiльки не працював, як у тiм перiодi наших визвольних змагань. А цю мою працю зрозумiе лиш той, хто працював серед таких самих обставин, як я: пiд гуком гармат i тарахкотiнням скорострiлiв, коли то вiд часу до часу покажеться, зафуркотить у повiтрi птичка i вiд часу до часу знесе залiзне яечко з екразитовим жовтком.
Мимо того я працював у тiй твердiй непохитнiй вiрi, що наша свята справа не може пропасти та що ми по сотках лiт неволi заживемо у своiй батькiвщинi своiм вольним життям.
Та нараз усе порскнуло, мов мильний пузир на водi. Нас пере шахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що бiльше обiцяли дати.
По такiм розчаруваннi можна було збожеволiти.
Тепер вiдгребую у моiх скупих записках та в моiй пам'ятi усе минуле. Пишу тi рядки наче кров'ю мойого серця, роздираю рану, котра буцiмто вже загоiлася, викликаю давнi болi, котрi знову треба переболiти.
В цих моiх споминах не можу напевно оперувати назвиськами i певними календарними датами, бо я не мав часу вести хронiки день по дневi. Тому i не прогнiваюся, коли мене хто тямучий справить. Та вже не багато таких осталося мiж живими, котрi враз зi мною тодi працювали, багато з них уже пiд муравою.
Менi насуваеться ще одно питання: чи такi спомини кому потрiбнi i чи буде з них який пожиток для грядущого поколiння? Менi здаеться, що це треба конче зробити i саме в iнтересi грядущого поколiння. На мою думку, нiякий украiнець не повинен забирати з собою у могилу того, що знае, що вiн пережив, а що може мати загальний iнтерес, хоч би iз малоi закутини нашоi землi. Такi спомини, вкупi з другими такими споминами, складатимуть хронiку-лiтопис минулого, i це буде важливим джерелом для будучого iсторика.
Але при тому одна вимога; об'ективнiсть i совiснiсть у представленнi справи.
Пишучий не смiе нiчого замовчувати, навiть своiх особистих похибок i прогрiхiв, коли вони за ним е. Лиш така хронiка може заслуговувати на вiру.
Такi джерела для будучого iсторика дуже потрiбнi. Вони можуть бути вiрною свiтлиною того всього, що тодi дiялось, доброго чи злого. З того грядуще поколiння черпатиме науку, що треба наслiдувати, а що оминати.
Дня 31 жовтня 1918 пiзнiм вечором, коли я вже поклався спати, з'явилось у мене двое молодих людей i сказали моiй служанцi, що мусять конечно зi мною у важнiй справi зараз говорити. Я одягся наборзi i вийшов до гостей. То була панна Олена Степанiвна, яку я пiзнав ранiше при Сiчових Стрiльцях, що кiлька днiв побували в Самборi, i якийсь молодий добродiй (назвиська не пам'ятаю). Заявили менi, що приiжджають iз дорученням украiнськоi влади зi Львова з наказом, що дня 1 листопада украiнське громадянство мае перебрати в Самборi i повiтi усю цивiльну i вiйськову владу. В нас у Самборi була органiзацiя народовськоi партii, котроi головою був др. Данило Стахура, та я був звичайним рядовим i не мав нiякого уряду в тiй органiзацii. Органiзацiя часто сходилася до «Бесiди», i балакалося про можливiсть перевороту, а про подробицi нiхто не говорив, як це в даний мент треба би перевести. Я сказав це делегатам, i вони пiшли до Стахури, котрого тодi, як я опiсля довiдався, не було ще зi Львова, де вiдбувалися партiйнi наради стислiшого комiтету.
Цей наказ мене так раптом заскочив, що я зовсiм втратив орiентацiю, що менi тепер робити. Чи вже справдi вибила для нас дванадцята година? Я не спав уже до самого ранку i дрижав усiм тiлом. Чи воно дасться, чи мiсцева органiзацiя поробила вже якi пiдготовчi кроки?
Тодiшнiй стан у Самборi був такий: на ратушi маяла вже вiд кiлькох днiв бiло-червона хоругва. Поляки органiзувалися. У мiстi була якась частина австрiйських воякiв пiд командою поручника украiнця (назвисько я забув – либонь Третяк). Що ця частина в Самборi тодi робила i як вона називалася, я того не знав. Того поручника бачив я один раз у нас на «Бесiдi» пiд час нашоi наради. Там я його пiзнав. Говорив, що мае пiд своiм приказом 200 крiсiв, зовсiм певних, i ставить до нашоi диспозицii в разi потреби. Я, дивлячись на того добродiя, не мав до нього найменшого довiр'я. Виявляв собою «лецтого оферму» як своею поставою, так i способом говорення, зовсiм невiйськовим. Хтось з приявних спитав його, якоi народностi тi його крiси, чи вiн з ними вже говорив, про що ходить? Сказав, що в цiй частинi е рiжнi нацii, але найбiльше украiнцiв та що всi пiдуть за ним.
Я йому не дуже вiрив i не покладав великоi надii на його 200 крiсiв. До такоi iмпрези треба було вiйська певного, а з такою збираниною певно нiчого не зробиться, тим бiльше, що поляки мали свою органiзацiю, мали амунiцiю i зброю.
Вони ii роздобули тим способом, що вiдбирали крiси i амунiцiю по двiрцях на лiнii Перемишль-Самбiр, вiд вертаючих з ярославськоi кадри воякiв 77 полку. Робили це навiть залюбки жiнки передмiщанки, а тi барани давали себе роззброювати без опору, радi, що iм знiмають тягар iз плечей i можуть iти вигiдно додому.
До речi, мушу тут згадати, яким чином кадра самбiрського полку опинилася в Ярославi, а в Самборi сидiла кадра ряшiвського польського полку. Який iнтерес мала у тому мудра Австрiя, годi вiдгадати. Коли в 1917 р. пiдписано Берестейський мир i це святочне проголошено в Самборi, а залога (кадра ряшiвського полку) робила в мiстi параду i кричала трикрат «Гох Украiна!», то мiсцеве украiнське громадянство зробило собi величавий народний здвиг iз богослуженням у мiсцевiй церквi i вiчем у ринку. Нам донесли, що помiж людей пiд церквою вмiшалися вояки i мiсцями зчинили бучi. На нашу iнтервенцiю стежа зробила порядок. Тодi вони стали тут i там вiдгрожуватися, що таку нам справлять лазню, що нам вiдхочеться Украiни. А недавно перед тим був випадок яркоi несубординацii в тiм полку: приiздив з Перемишля нагальний суд, присудив винуватця до смертноi кари, приiхав i генерал, котрий присуд затвердив, i винуватця розстрiляли. Ми стали побоюватися, тим бiльше, що ми були безбороннi.
Тодi наша органiзацiя вирiшила вислати депутацiю до Вiдня до головного командування, щоби до Самбора дали кадру 77 полку, а тих собi забрали, бо украiнське населення не е певне життя. Вислали мене з д-ром Стахурою. З тяжкою бiдою ми заiхали, та головне командування ураз з цiсарем Карлом сидiло тодi в Баденi i ми поiхали туди, а з нами др. Євген Левицький i ще один наш посол. З двiрця в Баденi не хотiв нас детектив до мiста пустити, де мешкав цiсар, щойно на iнтервенцiю обох послiв нас пустили. Ми добилися аудiенцii у якогось генерал-майора i коли вияснили нашу справу, вiн нас заспокоiв, щоби ми нiчого не боялися, бо Австрiя мае ще силу, всякi вибрики (Ausschreitung) вчас поборкати.
Обiцяв нам теж, що кадра 77 полку буде невдовзi перенесена до Самбора.
Обiцяв пан кожух… Наша самбiрська кадра остала до кiнця в Ярославi на те, щоб iх при поворотi роззброiли, а ряшiвська сидiла в нас.
Але зараз дня 1 листопада та частина, на яку дехто з нас розраховував, пропала враз зi своiм «валечним командантом» без слiду, а так само ряшiвськi кадровцi помандрували додому, Самбiр остався без залоги. Наша органiзацiя радилася, поляки сходилися теж. Однi перед другими мали «морес» i однi других не чiпали i не виступали, щоби перебрати владу в своi руки. Стан був такий, що мiсто з мазурськими передмiстями мало над украiнцями подавляючу бiльшiсть, зате повiт з 80 % украiнським населенням мав перевагу над польським елементом. Обi сторони висилали до себе делегатiв на пертрактацii та лиш на те, щоб проволiкати час i в даний мент захопити владу в своi руки. Тi переговори були дуже чемнi, але нещирi. Я особисто в тих переговорах не брав участi, вважаючи iх за дипломатичнi хитрощi. Я розумiв справу так, що той вiзьме в руки владу, хто матиме до того силу, а силу матиме той, хто матиме сильнiше вiйсько.
Тому я зараз другого дня пiд вечiр, не говорячи нiчого нiкому, так на власну руку i ризик, не знаючи навiть, чи ряшiвська кадра вже вiдмаш еру вала, сiв на шляхоцьку закутянську фiру i поiхав до добре знайомих менi сiл набрати охотникiв до украiнського вiйська. Коби хоч сотню зiбрати з цього боку Самбора, то може би з того щось було. В Закуттi i Гординi я переночував мiж моiми шляхтичами. Зiйшлася повна хата людей, i я з'ясував iм, в чому рiч. Менi повiрили, бо всi величалися мною, що я свiй, з-помiж них вийшов i не цураюся брата шляхтича. Я представив iм, що коли Австрiя впала i ми звiльненi вiд присяги, то тепер маемо право на своiй землi свою державу будувати…
Як лиш стало на свiт заноситися, поiхав я до Корналович, i тут при помочi мойого «крiкскамрата» з Боснii Миколи Грущака, голови читальнi «Просвiти», зiбрав поважне вiче в сiнях читальнi. По виясненнi справи взивав я приявних, щоби голосилися до украiнського вiйська. Зараз зголосилося до мене двох австрiйських пiдстарший: артилерiйський «файерверкер» Осип Струмеляк та ще один пiхотний «фельдфебель».
Осип Струмеляк зробив на мене дуже корисне враження, котре опiсля оправдалося.
Вiн обiцяв менi зiбрати вiйськову братiю i привести до Самбора. Опiсля поiхав я далi, вiд села до села i таких вiч я зробив за весь день: в Гординi Шляхоцькiй i Рустикальнiй, в Сокерчицях i Бiлинцi Малiй (в шкiльнiм будинку). Пiд вечiр заiхав я до Бiлини Великоi до о. Погорецького з тим, щоби рано i тут скликати вiче пiд церквою i поiхати аж на кiнець повiту. Менi здавалося, що я граю ролю маленького Петра з Ам'ену i накликую народ до украiнськоi круцiяти. Але зараз вранцi другоi днини приiхав за мною мiй син Богдан як висланник мiсцевоi органiзацii.
– Вертайся, тату, зараз додому, тебе вибрала органiзацiя повiтовим комiсаром.
Я дуже того налякався, бо не був на це пiдготований i не почував у собi сили, щоби таке вiдповiдальне завдання подолати. Я думав, що треба було вибрати д-ра Стахуру, як довголiтнього органiзатора повiту i голову органiзацii. Виконати чийсь приказ, то я потрафлю, але пам'ятати про все самому i другим наказувати, то ледве чи зумiю. А при тiм усiм яка велика вiдповiдальнiсть за те, що може статися. Але треба було iхати. Ще одно вiче пiд церквою, де я перший раз в життi промовляв з вiдпустового амвона на чотирьох стовпах, i я вертаюся до Самбора тими самими селами, що iхав сюди.
Був непривiтний холодний листопадовий ранок. По селах пiяли жалiбно пiвнi, лiниво гавкали собаки, зi зловiщим кряканням обсiло чорне гайвороння безлистi дерева, оранину i пожовклу стерню, простяглеся бiле, iнеем обмерзле, павутиння, а сходяче сонце так ярко освiчувало землю, що аж очi слiпило. Розпитую сина про Самбiр. Нiчого нового. Нiхто його ще не взяв, створилося кiлька урядiв, та нiхто не знае, котрий з них старший та сильнiший i котрого слухати.
По дорозi довiдався я вiд людей, що гуртки добровольцiв уже пiшли до Самбора.
Ну, слава Богу! Недармо я товкся, може, збереться яка сотня. Пiд самим Самбором стоiть на дорозi сваток iз крiсом. Через плече перевiшена синьо-жовта стрiчка так, як ii носили сiчовики. Вiн заступае менi дорогу i задержуе мене. Я виговорюю мое iм'я, ну й додаю, що я повiтовий комiсар.
– «Пассiрт!»
В Самборi йду зараз на «Бесiду», де радить перманентне наша органiзацiя. Вже i Стахура вернув зi Львова. По дорозi на «Бесiду» бачу наших мiлiцiянтiв. Вони на австрiйських шапках мають синьо-жовтi стрiчки. Вони з крiсами. Але стрiчаю i мiлiцiонерiв з бiло-червоними ленточками теж з крiсами. Цiкаво, хто кому вступиться?
На «Бесiдi» нашi старшини складають подрiбний план, що кому брати треба. Вже е 80 мiлiцiянтiв, узброених в крiси. Тут довiдуюся, що ряшiвська кадра вже виемiгрувала i не хотiла брати участi в боротьбi…
Коли на «Бесiдi» ведуться гарячi стратегiчнi дебати, на перемиськiй дорозi чути густу крiсову стрiлянину та якiсь вигуки. Нам вiдомо було, що там в кавалерiйськiй касарнi стояла польська вартова станиця. Виходимо на вулицю розвiдати, що це? Аж ось приходить радник Б. i каже, що поляки здаються, бо не хотять проливу кровi. Радник Б. був тим, що з польськими органiзацiями найбiльше переговорював. Ми жадаемо вiд польськоi органiзацii видачi зброi. Я, як комiсар, поручаю усiм безпеку. Зараз в ринку настановляю командантом мiста i повiту сотника Мацiевича. Вiн був австрiйським резервовим сотником.
І тепер довiдуюся, що таку наглу змiну спричинили старосамборяни. Вони ранiше за нас перебрали в Старiм Самборi владу в своi руки i зараз пiшли нам на пiдмогу.
Взяли вантажне авто, посiдали i пiгнали до Самбора. Тут перед мiстом повисiдали, пiшли в розстрiльну i вiдкрили крiсовий вогонь на Самбiр. Станиця польська зараз здалася i вони в'iхали до мiста.
Тепер польська органiзацiя зарядила вiддання зброi, ii виносили з польського «Сокола» цiлими оберемками. На ринку зголосився до мене австрiйський майор жандармерii Шебеста i заявив менi, що хоче вступити до нас на службу. Я був з того дуже радий, бо справдi не було ким обсадити такого важного мiсця.
Майора Шебесту я знав давнiше як великого симпатика украiнцiв. Йому треба завдячити, що багато лиха нас минуло в тi часи, коли то нашу Галичину умаiли мадяри шибеницями. Тодi вважали кожного украiнця зрадником, i хто попався в iхнi руки з найменшою тiнню пiдозрiння, гинув на шибеницi як зрадник, коли то кожну невдачу на «полi слави» приписувано зрадi украiнцiв. Завдяки Шебестi в нашiм повiтi не було нi одноi шибеницi. Отож такий набуток для нас був дуже пожаданий.
Я зараз попросив його до нашого льокалю i виписав йому легiтимацiю. Вiн зараз припняв на своiй старшинськiй шапцi синьо-жовту ленточку.
Тепер стали з'являтися рiзнi старшини в австрiйських одностроях. Тiльки я не мiг з дива вийти через той блискавичний аванс. Вчора я бачив когось хорунжим, а сьогоднi вже сотник! Вчора був рядовий, сьогоднi вже фельдфебель. Те тiльки треба признати iхнiй скромностi, що поки-що не авансували себе на штабових златоковнiрних. Але мiж тими старшинами було багато таких, що остали тими, якими були за Австрii. Тi взялися зараз запопадливо до працi. Згадую тут лише поручника Кiцулу, Чеховича, Мацiевича, бо всiх годi менi було запам'ятати. Зараз на ратушевiм шпилi замаяла синьо-жовта хоругва замiсть бiло-червоноi.
Так ми розпочали Украiнську Державу…
Не знати було, вiд чого зачинати, стiльки працi, що аж голова трiщала. Поперед усього пiшов я з кiлькома старшинами перебрати староство i фiнансовi iнституцii.
Старостою пiд той час був пан Грабовскi, той самий, що по уступленнi росiйськоi iнвазii був комiсаром Львова. Як ми ввiйшли до його бюра, повiтав нас словами:
– Я вже два днi на вас чекаю. Скликав зараз всiх урядовцiв староства i iнспекторiв – податкового i шкiльного. Всiм заявив, що уступае, я знов представився як з волi украiнськоi органiзацii вибраний комiсар повiтовий, що iменем Украiнськоi Держави обнiмаю уряд аж до дальшого розпорядку верховноi влади. Поручаю всiм безпеку, оскiльки будуть поводитися лояльно супроти новоi влади. Запитав я приявних, щоб кожний менi заявив, чи буде далi служити на тiм самiм становиську, що досi. Розпочалися наради пошепки. Нарештi майже всi заявили, що служити не будуть. Осталося в службi невелике число того великого адмiнiстрацiйно-скарбового апарату. Остались лише украiнцi, жиди, нiмцi i двое чи трое полякiв. З концептових остав менi один податковий iнспектор. Що було менi робити, як такими скупими силами порушати таку важку машину, як староство?
