скачать книгу бесплатно
Ігри долi
Іванна Боразан
Не все те золото, що блищить… Бiдна дiвчина не могла повiрити в свое щастя, поки реальнiсть не постала перед ii очима: люблячий чоловiк перетворився на деспота, а вона стала iграшкою в його руках. А коли йому набридло з нею жити, вiн просто позбувся ii… Ангел i Демон в одному обличчi… Як помста здатна змiнити людину, забути про здоровий глузд i безсмертну душу. А кохання здатне повернути навiть кам'яне серце до життя…
Іванна Боразан
Ігри долi
Можливо, Бог хоче, щоб ми зустрiчали не тих людей до того, як ми зустрiнемо ту едину людину. Щоб, коли це трапиться, ми були вдячними.
Невiдомий автор.
ПЕРЕДМОВА
«І от знову я тут… Сутенiе… Останнiм часом – це едина розрада приходити сюди, милуватися морем i заходом сонця. Я не маю з ким подiлитися своiм горем, жодна людина мене не зрозумiе. Нiхто не бачить, як я страждаю, страждаю на самотi. О Господи, як менi з цим жити?! Цi таемницi, цi страждання з попиляють мою душу. Не спокiйнi хвилi Чорного моря нiби вiдчуваючи мiй настрiй, б’ються об скали, на однiй з яких стою я. Вiтер, поступово набираючи обертiв, все дужче i дужче дме, намагаючись зносити все на своему шляху. Поодинокi чайки летять, шукаючи притулку вiд шторму, який наближаеться.
І я змушена повертатися до своеi «золотоi клiтки». Але цього я сама хотiла i не мае дороги назад.
Все, що мене оточуе – це розкiш: розкiшний будинок, розкiшний чоловiк, розкiшний одяг i прикраси. Та це мене не тiшить, менi це дорого обходиться: я немаю свободи вибору, я немаю своеi точки зору, за мене вирiшують, що я маю робити, що говорити i як я маю поводитися. Це все мене гнiтить, з’iдае з середини – я гину.
Скiльки разiв я приходжу сюди з метою зупинити свое жалюгiдне iснування, але щось мене стримуе, i я не наважуюся стрибнути униз. Ось i сьогоднi стою, жалiючи себе, а вирiшальний крок вперед зробити не можу.
Згадую батькiв, вони ж цього не переживуть, щоб iхня едина дочка покiнчила життя самогубством. Тато!.. Мама!.. Вони ж думають, що в мене все гаразд, я iхала вiд них дуже щаслива, якби вони знали, якби я знала чим все закiнчиться… Мое перше i доленосне кохання… Як це важко любити i ненавидiти людину одночасно, любити i не вiдчувати вiдповiдь на свое кохання, яке, не маючи пiдтримки нi з мого боку, нi збоку колись дорогоi менi людини, з часом тьмянiе i перестае приносити радiсть, а тiльки пекучий бiль. Як це важко жити нi для кого, жити тiльки як добавка до iнтер’еру. Рiч, яку майже не помiчають, але й шкода викинути. Боже, як я стомилася жити. А менi тiльки 25». Думаючи про все це, молода жiнка навiть не пiдозрюе, що за нею спостерiгають i нацiлюють на неi пiстолет. Пострiл… i вона падае зi скали у бурхливе море.
Частина 1
I
В Украiнi i за ii межами, напевне, не знайдеться такоi людини, яка хоча б щось не знала про Трускавець. Однi знають його, як затишну й екологiчно-чисту зону, яка розташована у долинi передгiр’я Схiдних Карпат. Іншi пам’ятають Трускавець через його цiлющi дари: «Нафтусю» i покладами «гiрського воску» – озокериту, який знаходиться всього за кiлька кiлометрiв вiд Трускавця, у мiстi Бориславi, i е единим родовищем у свiтi.
Природнi багатства i науково-розробленi ефективнi методи лiкування зробили мiсто Трускавець одним iз найкращих бальнеологiчних курортiв свiту.
Однак було б великою помилкою не згадати про затишну красу даноi мiсцевостi, яка може похвалитися широколистими та хвойними лiсами, якi забезпечують завжди чисте та свiже повiтря, альпiйськими лугами, по яких кожен бажаючий може прогулятися i вiдчути iхню енергетику, яка несе бадьорiсть; помилуватися чудовими чистоводними озерами та мiлководними рiчками, бiля яких у хорошу сонячну лiтню днину можна гарно вiдпочити i порибалити та найбiльш захоплюючою подiею, яку можуть вам тут запропонувати – це пiша прогулянка у гори, де перед тобою вiдкриваеться незабутнiй краевид самого Трускавця та прилеглоi до нього мiсцевостi, – i тебе охоплюють такi почуття, наче ти цiла Вселенна i йде поеднання Бога, природи та людини в одному тобi.
Духовною окрасою мiста Трускавця е величнi церкви, якi зосереджують в собi величнiсть людини, яка змогла створити таку красу i дух святостi Господа, який одухотворив ii, i ми маемо змогу приклонити колiна перед Його милосердям.
Враховуючи всi цi якостi, було б дивно, щоб цим мiстом не зацiкавилися iнвестори. Тому останнiм часом тут бурхливими темпами розвиваеться будiвництво все нових i нових санаторiiв, готелiв, туристичних баз. Не обминають цю прибуткову для iнвестицiй зону й iноземнi iнвестори. Та все ж великою для Трускавця подiею став приiзд успiшного американського бiзнесмена Нiколаса Харта, який приiхав сюди однiеi погожоi лiтньоi днини. Без пафосу i зайвих, нiкому не потрiбних слiв i вчинкiв, вiн завоював прихильнiсть усiх, хто мав з ним справу. Маючи украiнське корiння, Нiколас непогано володiв украiнською мовою, але для обачностi вiн найняв перекладача, щоб при будь-якiй зустрiчi чи при пiдписаннi рiзноманiтних договорiв не виникало нiяких непорозумiнь. Це характеризуе його як людину розумну, обачну i як хорошого бiзнесмена. Тому не дивно, що саме цей чоловiк зумiв пiднятися так високо без сторонньоi допомоги. Маючи невеликий сiмейний бiзнес, який приносив невеликий, але стабiльний дохiд його сiм’i, вiн домiгся того, що всього через кiлька рокiв перетворив його на компанiю, яка приносить тепер вже багатомiльйонний дохiд щороку.
Крiм дiлових i розумових якостей, Нiколас Харт славиться також i приемною зовнiшнiстю: високий, атлетичноi тiлобудови з чорнявим коротко пiдстриженим волоссям i голубими, як лiтне небо, очима. Нiколас розбив не одне жiноче серце. У своi 30 у нього за плечима безлiч романiв, навiть з голлiвудськими зiрками, про якi вiн, зазвичай, не хоче розповiдати. Не знаходячи у жiнцi тих якостей, якi найбiльше цiнуе, вiн iх залишав будь-то голлiвудська актриса чи проста дiвчина. Тому на сьогоднi вiн залишаеться одним з найбажанiших холостякiв свiту.
В Трускавцi всi намагалися йому угодити, адже поговорювали, що у його плани входить будова найграндiознiших будiвель: вiд елiтних готелiв i ресторанiв до казино, що у кiлька разiв збiльшить наплив заможних туристiв до мiста.
Кiлька мiсяцiв Нiколас налагоджував всi нюанси, пов’язанi з пошуком, придбанням та приватизацiею землi, на якiй планувалося будiвництво. Потiм взявся за пошук працiвникiв як на будiвництво, так i в управлiнськiй сферi.
II
Анна неймовiрно хвилювалася перед спiвбесiдою. Це не була ii перша спiвбесiда, але ii проймае дрож i руки пiтнiють вiд переживань, неговорячи вже про стукiт ii серця, який чути, напевне, по всiй кiмнатi. Добре, що хоча вона тут не одна. Уже добра половинв унiверситету пройшла цей шлях, але нiхто так i не отримав остаточного результату, ну хоча б натяк на нього. І вiд цього не стае легше, адже не зрозумiло, що вони хочуть. Ще б пак, це тобi не абихто, тут тобi закордоннi бiзнесмени, американцi. А як всiм вiдомо, нам до них далеко…
Аня знову знервовано оглядае кiмнату. Їх залишилося ще п’ятеро. А було сьогоднi з п’ятнацятеро. Усi студенти. Хтось iз старших груп, хтось iз початкових. Усiх цiкавить робота у цiй компанii. І не дивно: робота хороша, перспективна, та й платитимуть непогано, принаймнi так кажуть. А головне, всi вважають приiзд цього багатiя майже «манною небесною», шансом «вибитися в люди» i, можливо, единим шансом.
Аня також вважае це своiм шансом, адже тут нiхто не сприймае ii серйозно: ii порив працювати i розвиватися у професiйному планi. Та й бiльшiсть тутешнiх роботодавцiв е чоловiками, принаймнi iй приходилося стикатися тiльки з чоловiками. І вони скептично ставилися до ii прагнення працювати. Можливо, виною була ii краса, а застарiлi стереотипи i недалекогляднiсть не дають людям розумiти, що красива дiвчина, може бути ще й розумною. Тому Анна сподiвалася, що, можливо, iноземцi оцiнять не тiльки ii красу, а й розум також.
– Анна Коваленко? – промовила вишукана молода блондинка у чорному елегантному костюмi, яка вийшла з кабiнету спiвбесiд.
Дiвчина здригнулася вiд несподiванки, адже всi ii думки блукали хтозна – де, Але точно не тут.
«Зберися дiвчино! Це, можливо, твiй единий шанс показати те, на що ти здатна», – промовила до неi ii ж пiдсвiдомiсть.
Анна поправила костюм, який i так iдеально сидiв на нiй i впевненою ходою попрямувала назустрiч своему професiйному майбутньому.
– Ось сюди, прошу, проходьте, – увiчливо промовила блондинка.
– Дякую, – тихенько промовила Аня.
– Ой, ой. Нi. Вам в iншi дверi. Ось, у цi, – дiвчина розгублено дивилася на елегантну блондинку, нiчого не розумiючи.
Бачачи збентеження дiвчини, молода жiнка пояснила:
– Бачите, тут двое дверей. В одному кабiнетi приймае старший менеджер, а в iншому – сам Нiколас Харт.
При вимовленнi цього iменi у жiнки загорiлися очi вiд захоплення.
«Що з ними таке? Можна подумати: сам Аполлон спустився сюди з Олiмпу. Чоловiк як чоловiк. Чого всi жiнки i дiвчата так реагують на нього, пiсля спiвбесiди з ним у всiх на устах Нiколас Харт i його неймовiрна чоловiча врода. Свiт сходить з розуму», – думала дiвчина i з упевненiстю розумiла, що на неi не подiе гiпноз цього красунчика.
– Ви записанi до мiстера Харта, тому вам ось у цi дверi, – продовжувала блондинка, показуючи на дверi.
Потiм усiвшись за свiй робочий стiл, не зводила проникливого погляду з дiвчини.
– Хай щастить, – додала вона. Щасливий випадок i вмiння показати своi здiбностi, ось що зараз потрiбно цiй дiвчинi.
Аня набрала повнi груди повiтря i постукала у дверi кабiнету. Нiколас Харт сидiв за своiм столом, переглядаючи якiсь документи. Байдуже глянув на дiвчину i, жестом запропонувавши сiсти, знову поринув у вивчення документiв.
Анi явно не подобалося, що ii так iгнорують, але зробила так, як вiн казав. Усiлася на крiсло i стала чекати, стараючись не дивитися на чоловiка, який перед нею.
Але усе, що розповiдали дiвчата в унiверститетi виявилося правдою. Чоловiка, якого вона бачить перед собою, можна було назвати Аполлоном. Чорне, як воронове крило волосся, було трохи скуйовджене, й очi видавали втому, але навiть так вiн виглядав неймовiрно привабливим. Аня опустила погляд трохи нижче. Першi гудзики сорочки були розстебнутi, так як на дворi стояла задушлива передгрозова погода, тому така зовсiм неофiцiйнiсть була прийнятна. Та тiльки ця неофiцiйнiсть стала викликати зовсiм незнайомi досi Аннi почуття. Їi взору вiдкрилися мiцнi м’язи шиi i непослушнi кучерi на його грудях. Й досi незвiдана струна пристрастi забринiла по тiлi дiвчини. Але та старалася заглушити цi почуття. Вона прийшла зовсiм не за цим.
– Гарне видовище, – запитав Нiколас, i в його голосi чулася насмiшка.
Дiвчина аж здригнулася вiд несподiванки i почервонiла вiд сорому.
«Невже вiн бачив, як вона безсоромно розглядае його тiло. Ох, Боже, який сором».
Дивлячись на нього i безперервно клiпаючи очима, Аня силкувалася щось сказати, але в неi це явно погано виходило. Нiколас засмiявся, дивлячись на безпораднiсть дiвчини.
– Не потрiбно нiчого пояснювати, я все розумiю, – знову насмiшкувато промовив чоловiк.
До такого вiн уже звик. А от Анна нi. У неi це вперше… дiвчина опустила очi, несмiючи пiдняти, проклинаючи себе i бажаючи провалитися крiзь землю.
Щоб торхи розрядити обстановку Нiколас знову хотiв трохи пожартувати з нею.
– І що, вам сподобалося те, що ви побачили?
Дiвчину це вже почало дратувати. «От самозакоханий iндюк, – думала вона. – Вiн ще довго збираеться насмiхатися надi мною?»
Взявши себе в руки, дiвчина пiдняла голову. Дивлячись прямо йому в очi, твердо промовила:
– Ми тут зустрiлися для того, щоб обговорювати вашу зовнiшнiсть чи, можливо, поговорити про роботу?
«Ого, – здивувався Харт. – Ото характер. Яка витримка. Яке вмiння тримати себе. Оце так! Вперше менi попався такий екземпляр. Ну – ну, подивимося, що буде далi?»
А далi було усе за планом Анни. Дiвчина явно забула, що перед нею привабливий чоловiк, фiксуючи свою увагу тiльки на запитаннях мiстера Харта i вiдповiдях на них.
Нiколасу дуже подобалися вiдповiдi цiеi дiвчини. Можна було б навiть сказати, що вiн був у захватi вiд ходу ii думок. Нiякого кокетства, як у попереднiх представницях прекрасноi статi, тiльки холодна рiшучiсть i бажання працювати.
«З нею буде легко працювати, – думав Нiк. Перед собою вона бачить тiльки директора, i хочеться, щоб так було i надалi».
Кандидаитура цiеi дiвчини зацiкавила Харта, але вслух вiн промовив:
– Дуже дякую, що ви прийшли на спiвбесiду. Ви дуже цiкава спiврозмовниця… Але зараз я можу сказати тiльки одне: чекайте нашого дзвiнка.
І мило всмiхнувся.
«А як же, ви зателефонуете менi, – у головi пролунало. – Я вже не така дурна, як ви думаете. Це говорять, коли хочуть позбутися назавжди… Ну що ж…»
– Дякую за увагу.
Дiвчина пiднялася з крiсла i попрямувала до виходу, з упевненiстю розумiючи, що нiколи бiльше не повернеться сюди. А ще передчуття того, що вона нiколи бiльше його не побачить, боляче зачiпали струну ii серця…
І яким же було ii здивування, коли через тиждень iй запропонували ще раз зустрiтися з Нiколасом Хартом, i вона отримала таку бажану для неi роботу.
III
Наймати працiвникiв у незнайомiй тобi краiнi – справа не злегких. Наш герой у даному випадку зробив досить обдуманий крок. Пiдбiр працiвникiв на будiвельнi роботи вiн довiрив своiм менеджерам, а от управлiнський склад вiн пiдбирав сам. Йому були потрiбнi люди, на яких вiн мiг би покластися у будь-якiй ситуацii. Такими людьми, на думку Нiколаса Харта, були студенти. Хоч як це парадоксально не звучить, але це саме так. Молодi, ще не «зiпсованi» сучасним свiтом люди, яких можна виховувати на свiй лад. Вони маленькi «цуцики», якi виростають у вiрних «сторожових собак», якi будь-кому «перегризуть горлянку», якщо виникне необхiднiсть або загроза iхньому «господарю».
Тому перш за все вiн звернувся у вищi навчальнi заклади iз запитом роботодавця. Влаштовував спiвбесiди та рiзноманiтнi конкурси й обрав кращих з кращих. Найбiльше Нiку запам’яталася одна дiвчина, яка незважаючи на юний вiк, була досить розсудливою, а головне – не боялася ризикувати, що е найголовнiше у бiзнесi.
Ну, звичайно, одразу довiрити молодим та недосвiдченим людям вiдповiдальну роботу Нiколас не мiг. Спочатку вони проходили рiзнi тренiнги, вчилися та працювали пiд керiвництвом уже вiдданих Нiколасу працiвникiв, якi не побоялися поiхати з Нiком за океан, у чужу краiну, залишивши своi «тепленькi мiстечка». Вiн iм довiряв, як самому собi. Хоча я сумнiваюся, що Нiколас Харт був аж такою довiрливою людиною. У свiтi бiзнесу – це великий мiнус. А вiн, будучи розумним стратегом, не мiг собi дозволити таку слабкiсть, iнакше не змiг би досягнути того, ким вiн зараз е.
І себе Нiколас Харт не обдiлив «увагою». У помiчники вiн собi вибрав дiвчину, яка вразила його на спiвбесiдi – Анну Коваленко.
Нiколас завжди скептично ставився до бiзнесвумен, адже вважав, що жiнка повинна займатися тiльки господарством та дiтьми. Вважав, що бiзнес, великi грошi i жiнки – це несумiснi речi, вони тiльки i вмiють, що iх витрачати. Заробляти – це привiлегiя мужчин. Єдине, що прекрасно в них виходило – це бути секретаркою: готувати каву i вiдповiдати на телефоннi дзвiнки. А тут Нiка вразила дiлова хватка дiвчини i бажання чогось досягти своiми силами. На його шляху зустрiчалися розумнi жiнки, якi вихвалялися своiми можливостями, але проходив час, i у вирi безтурботностi й розваг iхнi слова так i залишалися словами. Йому дуже хотiлося побачити, коли ж зламаеться i Аня. Тому вiн взяв ii пiд «свое крило», щоб або зламати ii, або зробити з неi справжню бiзнеследi, а не жiнку, яка, надягнувши дiловий костюм i начепивши на очi окулюри, думаючи, що мае розумний вигляд i даючи безглуздi рекомендацii, вважае себе королевою бiзнесу.
Так, i в перший день Нiколас поручив Аннi безлiч роботи, не даючи iй поблажок. Вона без зайвих розмов взялася за своi обов'язки, дивуючи Нiка й iнших працiвникiв своею наполегливiстю. Злi язики говорили, що вона випендрюеться перед начальством, щоб вибити собi шлях «нагору». Та Аня на це не зважала, вона мала своi мотиви так себе занурювати у роботу, про це нiхто не знав, та й наша героiня боялася навiть собi признатися, у чому тут справа.
Зажди привiтна, усмiхнена з колегами, iнколи строга, будь-коли прийде на допомогу, зробить усе можливе. Та не завжди привiтнiсть i легкiсть душi е правдивими. Інколи своi турботи i негаразди ми ховаемо за усмiшкою на обличчi. Щоб навiть як би тобi погано не було, люди бачили б тебе завжди веселим. Скажете, лицемiрство? Можливо. А хiба краще, якщо ти всiм i кожному будеш розповiдати про своi душевнi переживання. Не кожна людина тебе зрозумiе, та й чи захоче зрозумiти. У кожного е своi проблеми, своi переживання. Хай краще думають, що ти найщасливiша людина на свiтi. А своi маленькi таемницi можна довiрити такiй людинi, яка по- справжньому любить тебе i нiколи тебе не осудить. Є такий чудовий вислiв: «Друг – це та людина, яка про вас все знае, але все одно продовжуе любити». Так, от всi своi дiвочi фантазii i переживання Аня розповiдае своiй найкращiй подрузi Оксанi.
Вони були знайомi майже з пелюшок. Обидвi жили в одному будинку, ходили до школи, сидiли за одною партою та ще й разом навчалися в унiверситетi. Одним словом, друзi «нерозлийвода», якi пройшли «Рим i Крим, i мiднi труби».
Тому не дивно, що зi своею проблемою Аня звернулася саме до неi. Цiею проблемою було кохання. Можливо, не для всiх кохання е проблемою. Якщо чесно, в iдеалi кохання взагалi не вважаеться проблемою, скорiше навпаки. Але це в iдеалi, а як ми вже знаемо, життя не завжди iдеальне, тому iнколи кохання бувае проблемою, особливо якщо це кохання ще й невзаемне.
Батьки, особливо мама, бачачи перемiну поведiнки своеi дочки, намагалися вивiдати, у чому ж причина? Але, та де там! Аня завжди вмiло вiдходила вiд вiдповiдi або говорила, що все гаразд, просто стомилася пiсля роботи. Ну, як же сказати мамi, що вона безтямно закохана у свого директора? Що коли вiн поруч, ii серце несамовито калатае, а руки пiтнiють. Заради нього вона готова на все. Вона вже стомилася придумувати способи, щоб привернути його увагу до неi. Та, здавалося, Нiколас бачить ii тiльки в ракурсi своеi помiчницi як ще одного працiвника, який бездоганно виконуе свою роботу. А так хотiлося, щоб вiн поглянув на неi нiжним поглядом, щоб дивився на неi як на жiнку, а не як на бездушного робота, який виконуе його накази. А як же ii почуття? Та хiба вiн мiг звернути увагу на неi, коли бiля нього крутяться такi кралi, яких вiн мiняе, коли захоче. Ну, чому вона закохалася саме в нього? Та серцю не прикажеш. Ми не можемо обирати, кого нам любити, а кого нi. Це вибiр нашого серця. І нам залишаеться тiльки коритися його бажанню, хоча iнколи це i приносить нам бiль.
За розрадою i порадами Анюта у свiй вихiдний пiшла до Оксани. Вона жила на поверх нижче. Пiсля того, як Аня почала працювати на фiрмi Нiколаса Харта, вони майже не зустрiчалися. Тому з винуватим виглядом i величезним тортом наша героiня подзвонила у дверi Оксаниноi квартири. Вiдчинила iх ii мама, ввiчлива жiночка рокiв 45, також маленького росту, як i дочка. Анна привiталася i запитла, чи дома Оксана.
– І тобi доброго дня, Анюто, – вiдповiла панi Свiтлана, – давно тебе не бачила. Я рада, що ти до нас завiтала. А Оксана у себе в кiмнатi. Я думаю, що вона також буде рада тебе бачити.
– Сподiваюся, – з надiею сказала Аня. І попрямувала до кiмнати Оксани, яка була у кiнцi невеличкого коридору.
Як i сiм’я Анни, сiм’я Оксани не була дуже заможною, такi собi «середнячки», тому вишуканiстю своiх апартаментiв не вирiзнялися. Хоча у них i не було на стiнах картин Моне, а меблi не були антикварiатними, за те у них було так затишно, що будь-якi королiвськi палаци втрачали своi привiлегii перед цiею квартирою.
– Привiт, – промовила Анна, заходячи до кiмнати.
– Привiт, – вiдповiла Оксана, не пiднiмаючи голови вiд комп’ютера.
Пiсля цих привiтань у кiмнатi запанувала тиша, це дозволило Аннi пройтися поглядом по кiмнатi. Нiчого не змiнилося. Таке ж спартанське облаштування кiмнати. Оксана надто практична людина, тому нiчого зайвого не любить. Тут тобi тiльки найнеобхiднiшi речi: диван, на якому вона спить, робочий стiл, два стiльцi i невеличка гардеробна шафа, ще на столi комп’ютер i все. Скажете, що тут спартанське, звичайна кiмната. Але нi, нiякоi тобi сентиментальностi, немае тут жодноi квiточки, жодноi вiдкриточки, навiть фотографii в рамцi, що достить дивно для дiвчини ii вiку та ще й блондинки.
– Ну, ти ще довго будеш тупцювати на порозi, – порушила тишу Оксана. І, вставши зi стiльця, попрямувала до подруги з похмурим обличчям.
– Я просто не знала, чи мене тут хочуть бачити, – знiяковiло вiдповiла Аня.
– Ти що, жартуеш, я тебе вiчнiсть не бачила, а ти ще смiеш думати, чи тебе хочуть бачити, – з удаваною образою мовила Оксана. І несподiвано усмiшка з’явилася на ii похмурому обличчi.
– Пробач. Я просто…
– Я знаю, що «просто», – не дала Оксана доказати Аннi, – тепер дай гляну на тебе. Я так давно тебе не бачила, вже встигла забути, яка ти.
– Нiчого не змiнилося, як бачиш. Для правдивостi своiх слiв Анна покрутилася перед Оксаною.
– Можливо, зовнiшньо ти i не змiнилася, але щось менi пiдказуе, що ти сьогоднi прийшла недаремно. Тебе щось турбуе?
Анну завжди дивувало, як Оксана вмiла читати ii думки. Вiд неi неможливо було нiчого приховати, здавалося, вона здогадувалася про все. І зараз не було виключення.
Дiвчата вiдрiзнялися одна вiд одноi не лише зовнiшньо, але й характерами. Можливо, вони тому й так здружилися, що доповнювали одна одну, завжди допомагали одна однiй, чим могли. Невiдомо, чому Оксана пiшла вчитися разом з Анною управлiнськiй справi, адже в неi пропадав талант психолога. Вона могла так порадити, так розрадити, що ти йшов вiд неi зовсiм iншою людиною, знаючи, що робити дальше. До ii зауважень i порад прислухалася не лише Аня, а й багато iхнiх знайомих.
Оксана – маленького росту, голубоока блондинка, яка не могла усидiти на мiсцi, через що завжди попадала у рiзноманiтнi халепи. Їi неслухняне кучеряве волосся, завжди коротко пiдстрижене, щоб не завдавало зайвих турбот. А маленький кирпатий носик з ледь помiтними веснушками, завжди пхався не у своi справи. Хоча Оксану i не назвеш красунею, але було у неi таке, що завжди привертало до неi увагу, вона була «душею» компанii: де б вона не була, з нею завжди були безтурботнiсть i свято.
Анна, на вiдмiну вiд Оксани, вирiзнялася стриманiстю своеi поведiнки i стилем одягу. Вона старалася не переходити межу у нiчому. Завжди скромна, але не нудна. Вона вмiла цiкаво пiдтримати розмову, як i в компанii однолiткiв, так i з бiльш дорослими людьми. Природа надiлила Аню всiма жiночими принадами: тут тобi i високий зрiст, струнка постать, сяюче, довге каштанове волосся, яким вона дуже пишалася, округлi форми, незважаючи на худорлявiсть фiгури, й досить симпатичне обличчя. Такiй зовнiшностi позаздрила б будь-яка кiнозiрка чи модель, та Анна не вмiла себе показати, думаючи, що якщо дозволить собi якусь легкiсть, то про неi хтось не так подумае. Дуже строго вихована, вона не могла собi дозволити нi надто вiдвертий одяг, анi макiяж. Сказати по правдi, наша героiня навiть не могла собi дозволити легкого кокецтва. А жiнка без кокецтва – це не жiнка. І як тут не старалася Оксана перевиховати подругу та майже нiчого в неi не виходило. Інколи пробивалося якесь «свiтло» у цiй справi, але й воно згодом згасало. Аж занадто Аня була правильною. Ну, що ж тут поробиш – таке виховання.
Та iнодi у життi з’являються такi ситуацii, якi змiнюють найправильнiших людей, якщо цього вимагають обставини. А, зазвичай, так i бувае. Тому, коли усiвшись на диван, випивши чаю з тортом i переговоривши про все на свiтi, нашi подруги перейшли до сутi справи.
– Тепер «колися», що трапилося? Проблеми на роботi? – порушила безтурботну дiвчачу балаканину Оксана.
– Можна i так сказати, – вiдповiла Аня.
– Я не здивуюся, якщо це пов’язано з твоiм сексапiльним директором.
– Тихiше, – дорiкнула Оксанi подруга, – ти що? Тебе ж почують?
– А я дивлюся, тут ситуацiя ще гiрша, нiж я собi уявляла. Ти що, не чула, як мама пiшла? Так що ми самi в квартирi.
