скачать книгу бесплатно
Про славних жiнок
Джованни Боккаччо
Джованнi Боккаччо (1313–1375) – iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки, вiдомий широкому читацькому загалу головним чином як автор «Декамерона».
«Про славних жiнок» – твiр, здебiльшого пов’язаний з перiодом античностi. До його написання Боккаччо пiдштовхнула книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам.
«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І, як помiтить читач, питання, котрi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними донинi. Звiдси й справжня лiтературна цiннiсть твору.
Джованнi Боккаччо
Про славних жiнок
Вiд перекладача
Джованнi Боккаччо (1313–1375), вiдомий широкому загалу читачiв головним чином завдяки творовi «Декамерон», жив у нелегку для Європи добу: полiтичнi перипетii, частi змiни правителiв, придворнi чвари, розгул «чорноi смертi» – пандемii чуми, що в серединi XIV столiття хазяйнувала кiлька рокiв по всiй Європi, зменшивши ii популяцiю майже на п’ятдесят вiдсоткiв. Але саме такi подii надихнули автора на написання творiв, що дожили аж до сьогоднi. Назва «Декамерон» у буквальному перекладi з грецькоi означае «десять днiв». Отже, твiр мiстить сто новел – упродовж десяти днiв десятеро молодих людей, що втекли вiд чуми iз Флоренцii, рiдного мiста Боккаччо, переповiдають кожен по iсторii. В той час пандемiя зменшила населення мiста на третину, що спричинилося до його занепаду. Автор писав твiр у 50-х роках, а згодом переписав його у 70-х, уже пiд кiнець життя. Цей останнiй манускрипт зберiгся до сьогоднi. Чудовий переклад «Декамерона» архаiчною украiнською мовою здiйснив Микола Лукаш у 1969 роцi.
Незважаючи на те, що «Декамерон», а також ряд поезiй написанi iталiйською, Боккаччо присвятив кiлька останнiх десятилiть свого життя творам латинською мовою. Очевидно, такому рiшенню посприяло спiлкування поета з Петраркою, визначним гуманiстом того часу. Саме тодi Боккаччо уклав «Мiфологiчну енциклопедiю», «Географiчну енциклопедiю» i, врештi, твiр «Про славних жiнок», який читач тримае перед собою.
Твiр головним чином пов’язаний з перiодом античностi. На той час основним заняттям жiнки вважалося вовнопрядiння. Це мало у собi глибокий пiдтекст: означало самодостатнiсть родини. Тому навiть у мiських матрон вовнопрядiння було символом жiночого обов’язку. Жiнки в Стародавньому Римi хоча формально i вважалися громадянами, та все ж не брали участi у виборах, отже, й на керiвнi посади iх не обирали. Почасти саме з цiеi причини про жiнок знаходимо не надто багато свiдчень у творах тогочасних лiтописцiв – свiтло чоловiчоi слави затьмарювало iх. Однак незважаючи на такi обставини, все ж натрапляемо на деякi свiдчення про жiночу вiдвагу, чеснiсть та вiдданiсть у творах давнiх iсторикiв. Так, iсторик Аппiан (95 – 165 рр.) пише про героiзм жiнок, якi вберегли своiх мужiв пiд час громадянськоi вiйни, про Порцiю, доньку Катона i дружину Брута, що покiнчила самогубством, довiдавшись про смерть чоловiка; Тацит (56 – 117 рр.) описуе мужнiсть Епiхариди, учасницi змови проти Нерона; Овiдiй у «Героiдах» у поетичнiй формi оспiвуе листи вiдомих жiнок (Пенелопи, Медеi, Дiдони, Сапфо та iн.) до своiх коханих чоловiкiв. Тому чудовi приклади жiночоi вiдваги та чесноти все-таки дiйшли до нас крiзь хащi вiкiв. Очевидно, давнi iсторики прагнули показати, що не лише чоловiки гiднi називатися «мужнiми». Згадаймо, що Іван Франко назвав тендiтну Лесю Украiнку «единим мужчиною в нашому письменствi». Боккаччо, iталiйський просвiтитель, сучасник Франческо Петрарки (1304–1374), пишучи твiр «Про славних жiнок», прагнув показати розмаiття жiночоi вдачi: не всi жiнки присвятили себе мистецтву вовнопрядiння, не всi, як Пенелопа, непохитно чекали своiх чоловiкiв, – були й зовсiм протилежнi постатi. Показуючи позитивне й негативне, Боккаччо прагнув донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.
Зростаючи у Флоренцii, Джованнi мав змогу спiлкуватися з непересiчними особистостями свого часу. Вiн товаришував iз Нiколасом Ацiаролi, канцлером королеви Йоанни: його сестрi, дружинi графа Алтавiльського, Боккаччо згодом присвятив свiй твiр «Про славних жiнок». У молодому вiцi вiн спiлкувався з Паоло да Перуджа (? – 1348), укладачем збiрки мiфiв, – широкий мiфологiчний контекст бачимо у його творах, зокрема у щойно згаданому. Теолог Дiонiсiй дi Борго (1300–1342), гуманiст Барбато да Сульмона (1300–1363) мали неабиякий вплив на формування свiтогляду Боккаччо. Велика заслуга у формуваннi Боккаччо як лiтератора Франческо Петрарки, його наставника i вчителя. Вiд першоi ж зустрiчi iх поеднала щира дружба, що тривала впродовж усього iхнього життя. Петрарка заохотив Боккаччо студiювати грецьку та римську лiтературу – твiр «Генеалогiя поганських богiв», що й до сьогоднi не втратив свого значення, очевидно, був першим результатом iхнього спiлкування. Незважаючи на поганськi вiрування древнiх, Боккаччо вважав, що в античностi можна багато чого навчитися; i це видно у багатьох його творах, особливо у творi «Про славних жiнок».
Хоча праця i не найвiдомiша з усього доробку Боккаччо, вона певним чином унiкальна i новаторська; це збiрка життеписiв понад сотнi жiнок, що вiдзначилися тими чи iншими вчинками – позитивними або негативними. Боккаччо мав за мету на прикладах як добродiйств, так i злодiянь вiдомих жiнок донести до своiх сучасникiв iдеал моралi, виховання та поведiнки. І як помiтить читач, питання, якi автор виносить на розгляд своеi аудиторii, залишаються актуальними й сьогоднi. Звiдси – й справжня лiтературна цiннiсть твору.
Бiльшiсть представлених у книзi жiнок – мiфiчнi постатi. Це наштовхуе читача на думку провести паралель з творами насамперед Овiдiя – «Метаморфозами» чи «Героiдами». Переважно жiнки, про яких розповiдае Боккаччо, були поганами, та все ж у них, як бачимо з викладу автора, не забракло гордостi, самоповаги, мужностi й всiляких iнших чеснот, яких, очевидно, бракувало сучасникам автора в часи пiзнього Середньовiччя i якими, як здогадуеться читач, наш вiк також не надто пересичений.
«Про славних жiнок» – перша у захiднiй лiтературi збiрка бiографiй жiнок. У передмовi до цього твору Боккаччо визнае, що пiдштовхнула його до роботи книга Петрарки «Про славних мужiв». Саме переглядаючи працю Петрарки, Боккаччо дiйшов висновку про необхiднiсть створення аналогiчного твору, присвяченого жiнкам. Хоча бiльшiсть героiнь книги – мiфiчнi постатi, але i iх автор намагаеться прив’язати до земних реалiй. Адже всi вони мали батькiв, багато хто – й нащадкiв. Боккаччо, будучи обiзнаним з мiфологiею, намагаеться виявити реальнi подii, що могли стати пiдгрунтям для мiфу. Так, наприклад, Європу, за мiфом, викрав Юпiтер, що перекинувся бiлим биком, автор же висловлюе здогад, що це всього-на-всього лише корабель, на знаменi якого був намальований бiлий бик. Насправдi подii настiльки вiддаленi вiд нас, та й вiд самого Боккаччо, що важко судити, як воно було в дiйсностi. Очевидним е лише те, що автор не належить уже до когорти античних поетiв-мрiйникiв, яким, наприклад, показуе себе Овiдiй у «Метаморфозах» чи «Героiдах», розповiдаючи практично про тих самих осiб (Арахну, Тисбу, Іолу, Гекубу та iншi), що й Боккаччо. Проте хоча Боккаччо ставиться до героiв цiлком по-iншому, все ж очевидно, що автор «Про славних жiнок» був глибоко обiзнаний з творчiстю античного поета. Розповiдаючи про Геракла, Одiссея та iнших мiфiчних героiв, Боккаччо не видiляе iх на фонi реальних постатей – Александра, Кiра, Карла Великого. Для нього всi вони – матерiал, на якому автор намагаеться навчити свого читача належних моральних якостей.
Дружина мужнього Геракла, що стала причиною його загибелi – як духовноi, так i фiзичноi; дружина Одiссея – взiрець хранительки подружньоi вiрностi; дружина Нерона – приклад розпусти. На матерiалi цих мiфiчних та iсторичних постатей Боккаччо показуе добре й погане, не вважаючи, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». Як говорить автор, з «ласкавого дозволу читача», пiд «славними» вiн розумiе й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки. Боккаччо говорить у передмовi, що до «славних» вiн зараховуе не лише тих, якi прославилися добрими дiяннями; автор вважае, що слово «славний» мае значно ширше значення – вмiщуе не тiльки позитивний, але й негативний бiк слави. Адже й ми часто використовуемо слово «слава» поряд з його антонiмом – «неслава», часто навiть без не, лише умовно беручи слово в лапки. Тобто слава може бути двоякою: або доброю, або поганою – так ii i сприймаемо. Адже кожен, хто привернув до себе увагу людей, вiдзначився якимось вчинком.
Незважаючи на те, що перш за все об’ектом уваги автора е вiдомi богинi, славнi царицi та дружини iмператорiв з довгим родоводом, Боккаччо не погорджуе навiть безiменними героiнями. Так, у творi знаходимо розповiдь про звичайну римську дiвчину (65). Однак Боккаччо, ще не цiлком вiдходячи вiд традицiйностi, все ж придiляе велику увагу походженню своiх героiв. Тому й у цьому випадку, розповiдаючи про безiменну дiвчину, вiн все ж зазначае, що походила вона не з простолюду i що вiдсутнiсть вiдомостей про ii батькiв позбавила дiвчину належноi частки слави.
Показово, що твiр не е сухим викладом iсторичних фактiв та подiй, у кожнiй бiографii читач бачить живу людину. Саме тому автор часто не звертае уваги на важливi iсторичнi подii, на якi посилаються iншi iсторики, попередники автора. Мова Боккаччо стисла i точна, без зайвих прикрас та додаткiв. Однак часто натрапляемо на дуже довгi речення, незвичнi для украiнськоi мови, тож iх було доцiльно при перекладi роздiляти, хоча деякi залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажiв тексту. Проте такi риси роблять твiр самобутнiм, неповторним i виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести iдеали античностi до своiх сучасникiв.
Читаючи цей твiр, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманiзму та просвiтництва: бiографii «Славних жiнок» мають таку ж структуру, як i вищезгаданий твiр Петрарки. Кожна розповiдь починаеться iменем та походженням героiнi, автор докладно розповiдае про ii родичiв, описуе соцiальне становище. Згодом пояснюе, за що саме вiн включив цю бiографiю до книги, i нарештi у формi плинноi живоi оповiдi детально розкривае процес здобування слави своею героiнею. Впродовж розповiдi Боккаччо часто вдаеться до повчальних вiдступiв, у стилi епохи Вiдродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жiнок. Насправдi, у творi зустрiчаемо лише кiлька бiографiй жiнок-християнок: бiльшiсть персонажiв – погани, про що говорить сам автор. Однак навiть на цьому матерiалi вiн вказуе, що багато якостей цих поганських жiнок були б гiдними i християн. З кожноi мiфiчноi розповiдi Боккаччо намагаеться виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одiссея, автор зазначае, що iсторiя мае приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловiкiв та жiнок, можемо чiтко зрозумiти, що всюди е багато Цирцей, а ще бiльше чоловiкiв, котрi своею розпуснiстю та злочиннiстю перетворилися на диких звiрiв» (38). Таким людям автор протиставляе розважливого та мудрого Одiссея – чоловiка, якого неможливо пiдлабузництвом заманити у пастку.
Риторичне вихваляння i засудження – основа гуманiстичноi лiтератури, тому мусимо приймати вiдступи на вихваляння чи засудження тих чи iнших вчинкiв – хоча цi вiдступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тiльки з погляду сучасного читача: для читацькоi аудиторii того часу такi повчальнi вiдступи були цiлком зрозумiлими i необхiдними елементами твору. Читаючи твiр, помiтимо, що дуже часто Боккаччо вихваляе вдiвство та засуджуе повторне одруження, але графиня Андрея, якiй Боккаччо присвячуе книгу, одружена вдруге. Тому невiдомо, на що сподiвався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своiм вчинком. Хоча останне – малоймовiрно, бо автор щонайбiльше вихваляе Андрею, говорячи, що вона гiдна свого iменi (Андрея грецькою означае «мужнiсть»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора i дружиною графа, наближеною до високих придворних кiл царицi Йоанни, яку автор також всебiчно вихваляе. Але найiмовiрнiше – автор писав Присвяту значно пiзнiше, анiж увесь твiр, i така Присвята була радше даниною часу i традицii, анiж його первинним задумом. Тому й виникли такi делiкатнi неузгодження. Розумiемо, що автор аж нiяк не мав намiру критикувати вчинок такоi поважаноi особи.
Зрештою, Боккаччо спочатку намiрявся присвятити книгу королевi Йоаннi, але згодом передумав: можливо, саме тому, що йому припало до вподоби iм’я Андрея, оскiльки вихваляти жiночу мужнiсть автор полюбляе понад усе. Боккаччо докладно розвивае питання жiночоi мужностi, розповiдаючи про Артемiзiю. Виставивши свiй флот на допомогу Ксерксовi, вона сама вiдважно боролася попереду своiх воiнiв, у той час як Ксеркс споглядав битву з безпечного мiсця. Боккаччо говорить, що якби Ксеркс був такий вiдважний i мав такий хоробрий дух, то його флот не так легко було б навернути до втечi (57). У повчальних вiдступах автор наголошуе, що жiнки часом переймають мужнiсть – чесноту, насамперед притаманну чоловiкам; чоловiки, натомiсть, рознiжуються чи «ожiночуються», як вiн говорить. Докладно свiй погляд на такi речi Боккаччо висловлюе у роздiлi про жiнок менiанцiв (31). Автор, пiдсумовуючи розповiдь, говорить, що насправдi чоловiками були жiнки, якщо судити за вчинками, а чоловiки – жiнками.
Загалом, Боккаччо надае своему творовi приблизно хронологiчну структуру. Розповiдь починаеться з Єви, нашоi праматерi, далi – Семирамiда i шiсть поганських богинь. Пiсля цього читаемо про тридцять шiсть римських та грецьких мiфологiчних героiнь напiвбожественного статусу. Далi – Нiкавла, бiблiйний персонаж. Вiдтак читаемо про iсторичних осiб – тобто про тих жiнок, вiдомостi про яких вiднаходимо у древнiх iсторикiв. Згодом знову зустрiчаемо бiблiйних персонажiв – Аталiю i Марiанну. Шiсть останнiх жiнок жили уже в середньовiчний перiод. Структура твору наштовхуе на висновок, що Боккаччо був докладно обiзнаний з античним матерiалом i вважав його чудовим грунтом для виховання прийдешнiх поколiнь. Однак християнських жiнок зустрiчаемо зовсiм небагато: очевидно, Боккаччо придiлив менше уваги християнським жiнкам тому, що iхнi дiяння вже на той час були докладно описанi у агiографiях.
Досвiдчений в античнiй лiтературi читач помiтить, що Боккаччо часто переповiдае iсторii значно докладнiше, анiж вони описанi в iнших iсторикiв чи лiтераторiв, попередникiв автора, або викладае свое бачення подiй. Так, автор стверджуе, що Дiдона (42) взагалi не зустрiчала Енея, хоча римськi поети (Овiдiй, Вергiлiй) були про це iншоi думки; розповiдь про кимбрiйських жiнок (80) мiстить подробицi, яких не зустрiчаемо в античних iсторикiв. Вiрогiдно, автор подекуди сам домислив портрети своiх героiв, допрацював подii, зробивши оповiдь цiкавiшою i соковитiшою. Таку ж тенденцiю спостерiгаемо i в «Декамеронi»: автор часто ускладнюе i доповнюе сюжети вже вiдомих iсторiй. І це не може бути йому докором: адже Боккаччо – не iсторик-прагматик, а поет-лiтератор.
Переказуючи, чим, згiдно iз джерелами, прославилася та чи iнша жiнка, Боккаччо все ж викладае свiй власний погляд на причину, що спонукала його зарахувати цю жiнку до «славних». Показово, що автор захоплюеться жiнками, якi «полишили жiночi заняття», про якi вже згадувалося ранiше, i взялися за меча, за перо, за пензель чи рiзак. Але понад усе автор вихваляе жiнок, якi перевершували мужнiстю багатьох чоловiкiв. Це – новiтне на той час ставлення до жiнки, до ii ролi в суспiльствi. У цьому й полягае новаторство автора.
Боккаччо прагнув показати читачевi, своему сучасниковi, що класична iсторiя мiстить iстиннi скарби моралi та поведiнки, якi мають бути взiрцями для всiх поколiнь. Автор подекуди щиро подивляеться мужностi та вiдвазi, красномовству та гiдностi, патрiотизму та самопосвятi, якi виявляли не те що вiдважнi мужi, а навiть тендiтнi жiнки, надiленi мужнiм духом. Тому й часто називае iх «мужнiми» – по сутi, епiтетом чоловiкiв. Це одна з тих якостей, якi гуманiстична культура прагнула вiдродити у своiх сучасникiв. Твiр Боккаччо чiтко показуе, що Вiдродження стосуеться не тiльки чоловiчоi, але й жiночоi половини людства. Тому автор, прагнучи зберегти для нащадкiв чудовi зразки поведiнки своiх героiнь, аби iх не поглинув Час, увiковiчив почесне i ганебне – аби нащадки мали повчальнi приклади слави, з одного боку, i неслави – з iншого.
Праця Боккаччо була новаторською, бо це перша збiрка бiографiй жiнок у европейськiй лiтературi, в якiй автор пропагуе новiтнiй погляд на роль жiнки в суспiльствi, зараховуе до славних не лише за походження, як бачимо у текстi, а й за вчинки. Саме тому «Про славних жiнок» посiдае гiдне мiсце серед лiтературних цiнностей того часу – твiр удостоiвся перекладу на багато европейських мов. Існують переклади цього твору нiмецькою мовою, англiйською, французькою, iталiйською, деякими мовами маемо навiть переклади, що створювалися в рiзнi часи. Перед читачем – перший украiнський переклад твору Боккаччо «Про славних жiнок». Виконано за текстом iталiйського дослiдника Вiкторiя Захарii (1967 р.), що базуеться на останньому манускриптi автора. Справа в тому, що Боккаччо переписував твiр кiлька разiв – науковцi видiляють дев’ять стадiй написання тексту. Як показують дослiдження, автор почав роботу над цiею працею приблизно влiтку 1361 року, переiхавши iз шумноi Флоренцii до тихого Чертальдо, а остаточно переписав твiр уже наприкiнцi свого життя. Помiж тим автор дещо додавав, дещо вiдкидав, про що сам говорить у передмовi.
Читаючи цей твiр, написаний майже сiмсот рокiв тому, украiнський читач, на свiй подив, побачить щось не таке вже аж вiддалене: виявляеться, що наше сучасне украiнське суспiльство з Римською iмперiею поеднують деякi спiльнi проблеми. Так, розповiдаючи про судочинство, Боккаччо говорить, що «золото i грошi стали найкращими тлумачами закону: даремно з трибуни вимагати справедливостi, якщо не заручитися пiдтримкою принаймнi чогось одного з них». Однак того часу людське обурення взяло гору: несправедливiсть суддi, про яку розповiдае Боккаччо (58), стала причиною серйозних полiтичних змiн у Стародавньому Римi. Але годi вже про це, як говорить сам автор.
Твiр, незважаючи на свiй поважний вiк, усе ще актуальний i цiкавий навiть сьогоднi – i не лише для науковця, але й для пересiчного читача. Тож вперше запрошуемо украiнського любителя мандрiвок у часi до захоплюючоi подорожi через усi вiки шляхами вiдомих жiнок – так, як провадив свого читача Джованнi Боккаччо з Чертальдо ще у XIV столiттi.
Павло Содомора
Про славних жiнок
Присвята
Джованнi Боккаччо з Чертальдо[1 - Хоча Боккаччо родом iз Флоренцii, однак працював над цим твором у Чертальдо (1361–1362), на дозвiллi, як сам говорить далi.] Славнiй жiнцi Андреi Ацiаролiс[2 - Вiдомий флорентiйський рiд.] iз Флоренцii, графинi Алтавiльськiй
Зовсiм недавно, чудесна панi, вiдсторонивши вiд себе iнертний натовп та позбавившись всiляких iнших турбот, я написав книжечку на похвалу всьому жiноцтву – радше на втiху друзям, анiж задля розваги широкого загалу. Згодом, розважаючи над тим, кому першому маю подати цю книжечку, аби не залишилася у мене без дiла i щоб вона, спонукувана чиеюсь доброю волею, певнiше йшла до народу, вирiшив, що краще буде присвятити ii не якомусь вiдомому чоловiковi, а визначнiй жiнцi, оскiльки в нiй мовиться саме про жiнок. Шукаючи достойнiшу, спала менi на думку окраса Італii – блиск i слава не лише жiноцтва, але й видатна особа серед правителiв: Йоанна, славетна королева Єрусалима i Сицилii.
Зваживши славу ii роду та знаменитiсть предкiв, а також нещодавнi заслуги, здобутi власним хоробрим духом, я перейнявся прагненням покласти цю смиренну та набожну працю перед престолом Їi Величностi. Але оскiльки блиск ii королiвськоi слави величезний, а малесеньке полум’я моеi книжечки ледве жеврiе, то, боячись, аби в сильному свiтлi воно зовсiм не зблiдло, я поволi змiнив свiй план i, вiдновивши моi дослiдження, врештi повнiстю перевiв свое прагнення вiд славноi королеви на тебе – i цiлком справедливо. Адже зважаючи на твiй м’який та благородний характер, на твою виняткову чеснiсть, яка е найбiльшою окрасою жiноцтва, подумки згадую вишуканiсть мови, а також i щирiсть твоеi душi та силу розуму, яким ти значно перевершуеш все жiноцтво, я бачу, що те, чим природа обдiлила слабшу стать, тим Бог щедро надiлив твое серце та доповнив чудесними чеснотами, прагнучи пiдкреслити те, що позначае твое iм’я, – адже «аndres» грецькою те саме, що латинською «муж»,[3 - Грецьк. andreia – «мужнiсть», те саме, що латинське virtus, або vir: аналогiчно – в украiнськiй мовi слова «муж» та «мужнiсть» мають спiльний корiнь. Боккаччо писав свiй твiр у перiод, коли змiнювалося середньовiчне уявлення про роль i заняття жiнки. Це чiтко видно у багатьох бiографiях.] – i я вважаю, що ти достойна порiвнюватися з найвизначнiшими жiнками.
Саме тому, оскiльки для нашого часу ти е блискучим взiрцем колишньоi слави, про що свiдчать багато чудових вчинкiв, прагну долучитися до побiльшення твоеi правдиво заслуженоi слави тим, що присвячу цю книжечку тобi, вважаючи, що вона додасть твоему iменi не менше слави у прийдешнiх поколiннях, анiж доля зробила тебе славною завдяки графу Монтеодорiзiйському, твоему колишньому, i графу Алтавiльському, твоему теперiшньому чоловiковi.[4 - Карл д’Арто, граф Монтеодорiзiйський, перший чоловiк Андреi Ацiаролiс, помер у 1346 р. У 1357-у вона одружилася вдруге з Бартоломеем ІІ з Капуi, графом Алтавiльським. Однак, незважаючи на це, Боккаччо часто засуджуе повторне одруження у текстi твору.]
Отож тобi посилаю i твоему iменi присвячую все те, що досi я написав про славних жiнок. Святим iменем скромностi, яким ти високо возносишся над смертними, благаю тебе, велична жiнко: щирою душею прийми цей невеличкий дарунок мужа-науковця. І якщо приймеш мою пораду, то почитай цю книжечку якось при нагодi: вона скрасить твое дозвiлля своiми порадами, i ти насолоджуватимешся жiночою чеснотнiстю та чарiвнiстю оповiдей. Адже вважаю: якщо вчинки жiнок з минулого спонукатимуть твiй величний дух до наслiдування кращого, то недаремно про це так багато мовитиметься.
Часом помiчатимеш, що нечестиве змiшую з праведним, – роблю так через належну послiдовнiсть викладу, – тож не пропускай та не жахайся цього. Адже через це проходиш так, наче, увiйшовши в квiтник, простягаеш свою руку кольору слоновоi костi попри колючки терну до квiток: так, вiдмежувавши нечестиве, збирай похвальне. І навiть сповiдуючи християнське вчення, коли читаеш про щось гiдне поваги у поганських жiнок, чого не знаходиш у себе, то червонiеш та дорiкаеш собi за те, що хоча й ощасливлена Христовим хрещенням, все ж хтось iнший перевершив тебе у чесностi, невинностi чи мужностi. Тож, мобiлiзуючи сили своеi доволi мiцноi вдачi, не лише не дозволяеш комусь тебе перевершувати, але й намагаешся перевершити чеснотою усiх видатних жiнок. Як ти вирiзняешся чудесною молодiстю та квiтучою привабливiстю, так i всiх iнших, i не лише твоiх однолiткiв, але й тих, що жили ранiше, маеш випереджувати вивищенiстю духу. Пам’ятай: не фарбами, як робить бiльшiсть жiнок, повинна оздоблюватися краса, а пiдкреслювати ii потрiбно чеснiстю, побожнiстю та добрими вчинками. Так ти вмилостивиш того, хто надав тобi цi чесноти, i будеш вирiзнятися з-помiж знаменитостей не лише у цьому скоро минущому життi, але й, закiнчивши свiй людський вiк, перейдеш у вiчну славу Подателя всiх чеснот.
Тому, найвизначнiша з жiнок, якщо ти вважаеш цю книжечку достойною, надай вiдвагу iй увiйти помiж людей. Сподiваюся, що з твоiм благословенням ii шлях буде вiльний вiд недоброзичливих нападiв, а твое iм’я разом з iменами iнших визначних жiнок вона зробить вiдомим на устах у всiх людей. Оскiльки ти разом зi своiми заслугами не можеш бути присутньою всюди, ця книжечка зробить тебе вiдомою для тих, хто живе нинi, а також назавжди збереже про тебе пам’ять для нащадкiв. Прощавай.
Передмова
Цим Джованнi Боккаччо з Чертальдо розпочинае книгу «Про славних жiнок», присвячену Андреi Ацiаролiс iз Флоренцii, дружинi Алтевiлла
Деякi давнi автори колись укладали бiографii вiдомих мужiв у формi довiдникiв. У наш час написав такий твiр знаний чоловiк та видатний поет Франческо Петрарка,[5 - Петрарка Франческо (1304–1374) – перший видатний iталiйський гуманiст, сучасник Боккаччо. Твiр Петрарки «De viris illustribus» («Про славних мужiв») надихнув Боккаччо до працi над своiм твором.] наш наставник, до того ж у бiльшому обсязi та в доступнiшому стилi – i справедливо. Адже тi, хто доклав усiх зусиль, аби перевершити iнших славними вчинками, втратили здоров’я, пролили кров чи навiть поклали життя, якщо цього вимагали обставини, справдi заслужили, аби iхнi iмена назавжди залишилися у пам’ятi нащадкiв. Однак мене сильно дивуе, як мало уваги таких письменникiв заслужили жiнки, котрi не удостоiлися жодноi згадки у подiбних працях, незважаючи на те, що з безлiчi дослiджень чiтко видно, як вiдважно та рiшуче дiяли багато з них.
І якщо прославляемо чоловiкiв, яким велика сила дозволяе здiйснювати визначнi вчинки, то чи не слiд ще бiльше вихваляти жiнок, якi, хоча вiд природи майже всi надiленi м’якшою вдачею, слабшим тiлом i повiльнiшим розумом, коли треба, приймають чоловiчий дух, виявляють блискучий розум та неабияку мужнiсть, зважуючись на вчинки, складнi навiть для чоловiкiв?
Тому, аби незаслужено не наговорювали на них, спало менi на думку в одному творi описати величнiсть слави тих жiнок, пам’ять про яких ще свiжа. До цього також я долучив життеписи вибраних жiнок, якi прославилися чи своею хоробрiстю, чи силою розуму i наполегливiстю, чи своiми природними задатками, чи прихильнiстю або несправедливiстю долi. Також долучив життеписи деяких з тих, якi, хоча й нiчого гiдного згадки не зробили, все ж були причинами великих дiянь.
Не хотiв би я, щоб читачевi видавалося дивним, що разом iз Пенелопою, Лукрецiею та Сульпiцiею, непорочними матронами, я помiстив Медею, Флору, Семпронiю чи подiбних, у яких була мiцна, однак, як виявилося, жорстока вдача. Адже я не вважаю, що термiн «славний» слiд сприймати у настiльки вузькому значеннi, щоб вiн завжди вiдповiдав лише термiновi «чеснотний». З ласкавого дозволу мого читача я хотiв би пiд «славними» розумiти й тих, про яких iде поголос в народi за будь-якi вчинки.[6 - Цiкавi роздуми автора щодо семантичного наповнення деяких ключових слiв. Такi слова, по сутi, можна вважати термiнами у рамках цього твору.] Адже пригадую, що, читаючи про видатних мужiв Леонiда, Сципiона, Катона чи Фабрицiiв, там же читав про бунтiвливих Гракхiв, пiдступного Ганнiбала, зрадливого Югурту, спраглих громадськоi кровi Суллу та Марiя, багатого i такого ж пожадливого Красса та про iнших подiбних.
Справдi, вихваляння добрих дiянь, гiдних згадки, та рiзке засудження ницих вчинкiв дуже часто не тiльки спонукають чеснотних до славних дiй, але й часом вiдлякують нечестивих вiд недобрих справ. Також думаю, що ця книжечка вiдновить зганьблену привабливiсть деяких персонажiв. Тож я вирiшив рiзнi iсторii доповнювати переконливими заохоченнями до чесноти, а також подавати причини уникання та засудження негiдних вчинкiв. Таким чином, свята користь, пересипана насолодою оповiдi, виповнить розум читачiв.
А щоб уникнути давньоi традицii зупинятися на подiях лише поверхово, вважаю, що по можливостi у дослiдженнi буде доречно й цiкаво покладатися на достовiрнi докладнiшi джерела.[7 - Боккаччо нiколи докладно не вказуе, на якi саме джерела вiн покладаеться.] Маю переконання, що розповiдi про дiяння жiнок сподобаються жiноцтву не менше, анiж чоловiчiй половинi; до того ж, оскiльки жiнки менше обiзнанi з iсторiею, вони потребуватимуть докладнiшого викладу, який буде для них цiкавiший.
Аби не забути, потрiбно заздалегiдь зазначити, що майже всi жiнки, за винятком першоi матерi, е поганами; iх не слiд змiшувати з гебрейськими та християнськими жiнками: цi групи не зовсiм добре пасують одна до одноi, тому й оповiдь вестиметься по-рiзному.
Останнi, наслiдуючи заповiдi та настанови свого святого Вчителя, готували себе до страждань за вiчну та iстинну славу – часто супроти загальноi думки; натомiсть першi чи то завдяки природному дару, чи iнстинктивно, чи, що виглядае правдоподiбнiше, завдяки сильному прагненню скороминущоi слави доходили до своеi мети, хоча й не без великоi сили волi; чи, зазнавши ударiв долi, часто переносили щось неймовiрно жахливе.
До того ж останнi, сяючи iстинним та самодостатнiм свiтлом, не лише прославлено живуть у заслуженiй вiчностi, але й, як ми знаемо, що iхню невиннiсть, чистоту, святiсть, мужнiсть, а також непереможну стiйкiсть як до тiлесних прагнень, так i до тортур тиранiв вiдповiдно до iхнiх заслуг описували у своiх творах побожнi люди, вiдомi своею обiзнанiстю у Святому Письмi та шанованi за достойнiсть. Заслуги перших нiколи не були виданi окремою працею, як уже мовилося, i нiхто на них не звертав уваги. Задля того, щоб повернути належну iм винагороду, я намiрився написати цю працю.
Тож нехай Бог, Отець всього сущого, допомагае менi у цiй побожнiй працi; i як покровитель цього твору нехай надасть свою ласку написати це на Його iстинну хвалу.
1. Єва, наша перша мати
Намiрившись описувати дiйства, якими прославилися вiдомi жiнки, видаеться менi догiдним почати вiд нашоi праматерi: вона, найдавнiша мати, оскiльки е найпершою, надiлена окремими визначними чеснотами. Адже народжена не у цiй нещаснiй долинi страждань, у якiй народжуемося ми, усi смертнi, для працi; виготовлена вона була не тим же молотом чи ковадлом, при народженнi, безсила, не кричала, оплакуючи первородний грiх, як усi iншi, а навпаки, i нiхто не чув, щоб ще з кимось колись так траплялося – коли бездоганний Творець усiх речей власноруч вилiпив з глини землi Адама i потiм забрав його з мiсця, що згодом назвали Дамаск, помiстивши у сад насолод, наславши згодом на нього солодкий сон. Мистецтвом, вiдомим лише йому одному, Бог створив ii з боку дрiмаючого Адама. Свiдома, готова до одруження, щаслива, у прекрасному мiсцi, на очах у свого Творця була вона безсмертною володаркою природи та союзницею свого, вже не сплячого мужа, який i назвав ii Євою.
Що ж бiльше чи прекраснiше може трапитися для когось при народженнi? До того ж, лиш уявiмо собi дивовижну красу ii тiла. Бо що е створене перстом Божим i не перевершуе красою всього iншого? Адже краса блякне з роками, або й навiть посеред квiтучого вiку може зiв’янути через напад хвороби; тож хоча жiнки й зараховують красу до своiх особливих дарiв, завдяки iй здобуваючи великоi слави через поверховi судження смертних, все ж не буде надмiрним зараховувати красу до чеснот як особливу сторону жiночоi слави – як тут, так i в подальшому.
Тож Єва, оселившись у Раю як за правом народження, так i за правом жителя, була огорнена свiтлом, невiдомим для нас, допоки вона разом зi своiм чоловiком радо насолоджувалася благами. Однак ворог, заздрiсний до ii щастя, вклав у ii душу нечестивi переконання, що порушивши один-единий накладений Богом закон, вона зможе сягнути ще бiльшоi слави. Єва бiльше, анiж годиться iй чи нам, з жiночою легкiстю повiрила йому, бездумно вважаючи, що пiднiметься до вищих висот. До того ж, улесливо переконуючи, схилила на свiй бiк податливого чоловiка. Переступивши закон, вони таки скуштували яблуко з Дерева Добра i Зла, вкинувши цим немудрим вчинком i себе, i всiх своiх нащадкiв з безтурботного вiчного життя у важкий труд та жалюгiдну смерть, з чудесного краю – у терни, багно i камiння.
Тож коли чудесне свiтло, яким вони були огорнутi, зникло, розгнiваний Творець вiдкинув iх. Пiдв’язавшись поясами, викинутi з мiсця насолод, пiшли вони на вигнання у землi Геброну. Там ця видатна жiнка, що прославилася згаданим вчинком, у той час, коли ii чоловiк обробляв землю мотикою, винайшла прядiння, як багато хто вiрить. Часто доводилося iй терпiти бiль пологiв, переносити важке горе вiд втрати дiтей та онукiв, що точило ii душу. Мушу оминути iншi ii страждання – холод, спеку та решту незгод. Врештi, втомлена працею, Єва вiдiйшла у старiсть, очiкуючи смертi.
2. Семирамiда, цариця ассирiйцiв
Семирамiда[8 - Семирамiда, або Шаммурамат (царювала в 824–811 рр. до Рiздва Христового). З ii iменем помилково пов’язують так званi «висячi сади» поблизу Вавилона. Створення садiв радше стосуеться перiоду правлiння вавилонського царя Навуходоносора (605–562 рр. до Р. Х.).] була славною царицею ассирiйцiв у давнi часи. З плином часу загубилося, якого роду були ii батьки, окрiм хiба що легенди, яку вподобали собi древнi, – начебто вона була донькою Нептуна; хибнi вiрування стверджували, що вiн був сином Сатурна i богом морiв. Цей аргумент, хоча його й не можна вважати достовiрним, все ж говорить, що вона походила вiд знатних батькiв.
Побралася вона з Нiном, видатним царем Ассирii, i вiд нього народила Нiнiя, свого единого сина. Нiн, пiдкоривши всю Азiю, а згодом Бактрiю, загинув, поранений стрiлою, залишивши молоду дружину та сина, який був зовсiм ще малий. Вважаючи непевним довiряти кермо новоствореноi величезноi iмперii зовсiм ще юному синовi, жiнка мала таку велику силу духу, що наважилася з умiнням та розумом перебрати керiвництво над народами, якi ii чоловiк пiдкорив й утримував силою зброi.
Надiлена неабияким жiночим лукавством, вона вигадала превелику хитрiсть – насамперед перехитрила вiйсько свого загиблого мужа. Адже зовсiм не дивно, що Семирамiда рисами обличчя була надзвичайно схожа зi своiм сином: обое були без бороди, ii жiночий голос не звучав iнакше, анiж хлопчачий, анi поставою чи будовою тiла, анi ростом не дуже вiдрiзнялася вона вiд сина – заледве була вища. Маючи такi переваги, аби якось ненароком не викрилася хитрiсть, голову завжди покривала тiарою, носила одяг, що покривав руки i ноги. Оскiльки такий одяг на той час був незвичним для ассирiйцiв, то щоб ii вигляд не видавався спiввiтчизникам незвичним, видала декрет, щоб увесь народ одягався так само.
Тож колишня дружина Нiна, прибравши вигляд свого юного сина, з дивовижною наполегливiстю взялася за царську владу. Так, вдаючи з себе чоловiка, зберiгала порядок в царствi та у вiйську, здiйснюючи багато величних справ, гiдних навiть наймужнiших чоловiкiв. Не боячись нiякоi працi, не жахаючись жодних небезпек, переборола неймовiрними вчинками всiляку заздрiсть. І лише тодi вона наважилася вiдкрити, хто вона насправдi е i що вона могла вдавати завдяки жiночим хитрощам, – наче прагнучи показати, що не стать, а дух потрiбен у владарюваннi. Саме це побiльшило подив тих, хто бачив ii, та побiльшило славу вiдомоi жiнки.
А тепер я хотiв би дещо докладнiше розповiсти читачевi про ii вчинки. Пiсля того, як хитрiсть вдалася, Семирамiда з чоловiчим запалом взялася за зброю. До iмперii, яку здобув i утримував ii чоловiк, вона додала Ефiопiю, яку завоювала у важкiй та напруженiй вiйнi; потiм повернула свого меча на Індiю, до якоi ще не доходив нiхто, крiм ii чоловiка; окрiм того, вiдновила Вавилон, давне i свого часу славне мiсто, яке збудував Немброт на полях Сенаару, обнiсши його цегляними стiнами, скрiпленими пiском зi смолою та бiтумом; цi мури славилися своею висотою, товщиною та великою довжиною обiгу.[9 - Стiни Вавилону, одне iз Семи чудес свiту (список непостiйний). Згодом iх викреслили зi списку, замiсть них зарахували до чудес Александрiйський маяк.]
Але з-помiж багатьох справ потрiбно окремо сказати про одну справу Семирамiди, яка заслуговуе окремоi згадки. Очевидцi з певнiстю стверджують, що одного спокiйного дня вона насолоджувалася вiдпочинком на дозвiллi, розчiсуючи свое волосся разом iз жiнками-служницями та заплiтаючи його у коси за батькiвським звичаем. Коли ще не заплела навiть половину волосся, iй повiдомили, що Вавилон зрадив пасинка. Цариця тодi так розсердилася, що, кинувши гребiнь, одразу ж розгнiвано покинула свое жiноче заняття i, вхопивши зброю, вивела вiйсько на облогу величезного мiста. І не стала займатися своiм невпорядкованим волоссям доти, поки не змусила здатися знесилене довгою облогою могутне мiсто i силою навернула його пiд свою владу. Як свiдчення цього вiдчайдушного вчинку у Вавилонi воздвигнули велику бронзову статую жiнки, що мала з одного боку заплетене волосся, а з iншого – розпущене, i стояла вона там протягом довгого часу.
Окрiм того, Семирамiда заснувала багато нових мiст, вчинила багато iнших визначних справ, якi поринули у вiчнiсть i забулися, окрiм тих деяких знаменитих вчинкiв, про якi я вже сказав.
Зрештою, всi цi дивовижнi вчинки були б похвальними й зажили б вiчноi слави не те що для жiнки, а навiть для сильного чоловiка, та однiею брудною спокусою жiнка зганьбила iх усi. Адже, як i решта жiнок, почувалася нещасливою вiд постiйного похiтливого прагнення: говорять, що вiддавалася багатьом коханцям. З-помiж ii полюбовникiв, радше звiрячий, анiж людський, був i Нiнiй, рiдний син, юнак винятковоi вроди. Наче помiнявшись статтю з матiр’ю, вiн нiжився на дозвiллi у спочивальнi, а вона змагалася в битвах з ворогами.
Який же це був жахливий злочин! Чи в спокiйний час, чи помiж клопiтливих царських турбот, кривавих сутичок, а також слiз та вигнань, що жахливо до цього подiбне, – незалежно нi вiд чого з’являеться чума i поволi охоплюе необережнi уми та затягуе iх у прiрву, забруднюючи ганебною неславою будь-яку красу. Семирамiда, заражена цiею недугою, задумала хитрiстю полегшити те, що зганьбила розпустою: переказують, що вона видала знаменитий закон, який дозволяв пiдлеглим як завгодно займатися розпустою. Але боячись, щоб служницi не захопилися ii сином задля насолод, вона, як дехто говорить, перша вигадала пояс цноти, який усi служницi повиннi були носити замкненим. Кажуть, що в Єгиптi та Африцi цим користуються навiть досi.
Деякi автори пишуть, що Семирамiда захопилася похiттю до свого сина i звабила його, коли вiн трохи подорослiшав, та врештi й зазнала смертi вiд нього на тридцять другому роцi свого панування. Іншi, навпаки, стверджують, що вона зазвичай поеднувала розпусту з жорстокiстю: всiх тих, кого закликала вгамовувати свою жагу, наказувала вбивати одразу ж пiсля злягання, щоб приховати свiй вчинок. Коли ж траплялося, що вагiтнiла, як пишуть ще iншi, i пологами викривався перелюб, то для вибачення таких вчинкiв i видала той славнозвiсний закон, про який уже говорилося попередньо.
Незважаючи на те, що, як бачимо, Семирамiда могла хоча б трохи приховувати своi негiднi злочини, все ж вона не змогла уникнути гнiву свого сина. У нападi лютi вiн убив звабливу царицю – чи то вважаючи, що це е лише його кровозмiшення i не терпiв бiля себе iнших, чи то надмiрна розпуста матерi приносила йому неславу, чи, можливо, боявся народження наступника престолу iмперii.
3. Опiс, дружина Сатурна
Опiс,[10 - Опiс, чи Опс – богиня врожайностi. Ототожнювали з Реею.] чи Опс, або ж Рея, якщо вiрити древнiм, променiла славою в квiтучий та щасливий час. Адже була донькою Урана,[11 - Уран (грецьк. uranos – «небо») – божество неба.] найсильнiшого з-помiж неосвiчених грекiв, та його дружини Вести.[12 - Веста, – богиня домашнього вогнища.] Будучи водночас i сестрою, i дружиною царя Сатурна,[13 - Сатурн – бог землеробiв та врожаю, батько Юпiтера. Його ототожнювали з грецьким Хроносом i вважали справедливим правителем золотого вiку.] не прославилася жодним вчинком, що дiйшов би до нас, окрiм лиш того, що завдяки жiночим хитрощам врятувала своiх дiтей – Юпiтера, Нептуна i Плутона вiд смертi, яку замислили Сатурн i Титан, ii брат.
Чи то через незнання, чи через безумство тогочаснi люди зараховували Сатурна i Титана до числа богiв.[14 - Поколiння доолiмпiйських богiв.] Також вони хибно надiляли Опiс не лише царськими привiлеями, але й вважали ii видатною богинею та матiр’ю богiв: за всенародними декретами iй воздвигали храми, призначали жерцiв, приносили жертви. Ганебне вiрування зросло настiльки, що у небезпечнiй ситуацii, яка склалася пiд час Другоi Пунiчноi вiйни, римляни послали консулярiв до Аттала, царя Пергаму, просячи передати iм зображення богинi та молитовнi ритуали для жертвоприношень. Тодi в мiстi Пезимунт, що в Азii, знайшли гарноi форми камiнь i обережно привезли до Рима, де його прийняли з усiма почестями; згодом, розмiстивши камiнь у великому храмi, римляни та жителi Італii рiзними церемонiями протягом багатьох сторiч вiддавали йому почестi як найвищому божеству i захисниковi республiки.
Це був справдi дивовижний жарт долi чи людськоi слiпоти або, правдивiше мовлячи, диявольський пiдступ i омана, з волi чого жiнку, що перетерпiла багато страждань i врештi померла у старечому вiцi, перетворившись на прах та потрапивши в пекло, весь народ вшановував як богиню всiлякими божественними почестями впродовж такого тривалого часу.
4. Юнона, богиня царств
Юнону,[15 - Юнона – вище жiноче божество римського пантеону, дружина Юпiтера. Вважалася богинею багатьох iталiйських мiст.] доньку Сатурна й Опiс, поганськi звичаi та спiви поетiв прославили на весь свiт i зробили найвiдомiшою з жiнок, заплямованих брудом поганства. Вона була настiльки вiдомою, що навiть безшумнi зуби часу, якi все перемелюють, не змогли подробити ii славних дiянь – iм’я богинi долинуло аж до нашого часу. Тому радше можна говорити про велику славу Юнони взагалi, анiж виокремити якусь справу, гiдну згадки.
Юнона i Юпiтер, що з Криту, якого древнi хибно вважали богом небес, були близнюками. Ще немовлям Юнона потрапила на Самос,[16 - Самос – острiв у Грецii в Егейському морi.] де ii належно виховували аж до юностi, а згодом побралася з братом Юпiтером. Свiдком цього впродовж уже багатьох столiть е статуя в храмi на цьому островi. Жителi Самоса вважали Юнону богинею i царицею небес i були переконанi, що виховання та одруження богинi в iхньому краю принесло славу iм i iхнiм нащадкам. А щоб цей факт якомога довше не зiтерся з пам’ятi, збудували величезний храм, що прославився на цiлий свiт, вирiзьбили статую богинi з пароського мармуру, котра зображала дiвчину в одязi нареченоi, i встановили при входi до нього.
Юнона i сама зажила немалоi слави, побравшись з великим царем, влада i слава якого побiльшувалися з дня в день, несучи його iм’я вшир i вдовж по всiй землi. Як тiльки з тоi, що була смертною царицею, вигадки поетiв i нерозважливi домисли древнiх зробили небесну царицю, iй доручили царство i добробут всього Олiмпу, подружнi права й опiку над породiллями, а також багато всього iншого, з чого можна смiятися, але аж нiяк не вiрити.
Тож за навiюваннями Ворога людського роду Юнонi воздвигнули багато храмiв та вiвтарiв, iй були призначенi жерцi, iгри та жертвоприношення, встановленi давнiми звичаями. Пiсля жителiв Самосу впродовж тривалого часу величними службами iй поклонялися народи Аргiву в Ахеi та карфагеняни, не говорячи вже про iнших. Врештi ii статую принесли до Рима з Вейiв i помiстили у святилищi Юпiтера Величного Найбiльшого на Капiтолii, аби поеднати iз чоловiком. Римляни, повелителi свiту, впродовж тривалого часу вшановували ii рiзними церемонiями пiд iменем царицi Юнони – навiть пiсля того, як на землi народився Бог Чоловiк.
5. Церера, богиня врожайностi та цариця Сицилii
Церера, як описують джерела, була найдавнiшою царицею Сицилii. Говорять, що вона була надзвичайно розумною: додумавшись, як обробляти землю, Церера перша впокорила бикiв i привчила iх до ярма. Винайшовши плуг та лемiш, вона орала ними землю i сипала в борозну насiння; коли ж воно зростало великим врожаем, вона навчила людей, що живилися жолудями i дикими фруктами, як збирати колосся, терти його кам’яними жорнами, готувати дрiжджi та випiкати з цього хлiб. За такi заслуги, хоча вона й була смертною жiнкою, ii почали вшановувати як богиню врожайностi, надiливши божественними привiлеями, i вiрили, що вона – донька Сатурна i Цебели. Церера мала едину доньку, Прозерпiну, батьком якоi був Юпiтер, брат Церери. Переказують, що, на превеликий жаль матерi, доньку викрав Орк, цар Молосiiв, i пошуки тривали надто довго: ця подiя дае поживу для багатьох легенд.
Також була й iнша Церера – в Елевсинi, мiстi, що в провiнцii Аттiкка, i вона славилася такими самими заслугами. Говорять, що в неi на службi був Триптолем. Оскiльки древнi надiляють обох Церер однаковими чеснотами, то видаеться, що буде достатньо подавати iх пiд одним заголовком.
Справдi, я не знаю – чи слiд вихваляти, чи засуджувати iхнiй талант. Хто ж засуджуватиме, що диких та кочiвних людей завели з лiсу до мiста? Що тих, якi жили за дикими звичаями, привели до кращих умов? Що жолудi замiнилися на зерно i тiло зробилося красивiшим, руки сильнiшими, харчування людини почало вiдповiдати ii потребам? Що земля, хаотично вкрита мохом, чагарями та буйною зеленню, перетворилася в оброблену, плодючу та корисну для народу? Що брутальний час замiнився на цивiлiзований? Що людський розум навернувся вiд бездiяльностi до споглядання?[17 - Споглядання – вищий рiвень розумовоi дiяльностi, умогляднiсть.] Що винайдення хлiборобства пробудило людськi сили, що дрiмали в печерах, спрямовуючи iх до мiськоi чи сiльськоi працi, розбудовуючи мiста чи засновуючи новi, розширюючи iмперiю, винаходячи i практикуючи багато нових звичаiв. Якщо це i все згадане е позитивним, то я гадаю, як, мабуть, i всi iншi, що кожного, хто це засуджуватиме, вважатимуть немудрим.
Однак з iншого боку, хто вихвалятиме те, що делiкатну i невiдому iжу подали великому народовi, котрий населяв лiси i звик до жолудiв, некультивованих фруктiв, молока диких звiрiв, квiтучих трав та джерельноi води? Не щемiло iхне серце турботами, лише природним законом послуговувалися вони, були тверезi та скромнi, не вiдали про пiдступ, ворожiсть виявляли тiльки до диких звiрiв i птахiв. Не оманюючи самих себе, мусимо вiдзначити, що всi цi нововведення вiдкрили шлях прихованим вадам, якi не наважувалися колись виявитися вiдкрито, а тепер мали достойний супровiд.
І от поля, якi досi були спiльними, помежували ровами i парканами, почався розподiл працi, сiльськогосподарськi клопоти, стало набирати вагу «мое» й «твое», слова, колись чужi для врiвноваженого народу i кожного трудiвника зокрема. Почалися бiднiсть i рабство, ненависть, судовi тяганини, жорстокi вiйни, палюча заздрiсть, що розквiтала, як вогонь. Через це нещодавно зiгнутi плуги для землеробства випростували у гострi мечi для кровопролиття.
Так люди почали борознити моря, так пiвнiчнi запiзналися з пiвденними, а пiвденнi – з пiвнiчними; почалося рознiжування тiла, набивання живота, прикрашання одягу; прийшли вишуканi страви, розкiшнi бенкети, неробство i дозвiлля; а також Венера розпалила те, що досi лежало холодне – на превеликий стид свiтовi. А що ще гiрше – коли ставалося так, що або через гнiв небес, чи через вiйни ставався неврожай, то тут же бракувало харчiв – навiть ще бiльше, анiж у первiснi часи; тож голод, про який нiхто не знав у лiсах, не лише входив у хатини бiднякiв, а й наводив страх на багатiiв. Так виникла ганебна i виснажена слабiсть, смертельна блiдiсть, кволiсть з немiчною ходою, хвороби та безлiч iнших причин передчасноi смертi.
Зваживши все це, а також багато всiлякого iншого, схиляюся повiрити – i навiть вiрю, – що цей золотий вiк, хоча вiн був примiтивний та неосвiчений, значно вивищувався над нашим, хоча й витонченим, залiзним вiком.
6. Мiнерва
Мiнерва,[18 - Мiнерва – богиня мистецтва i талантiв, покровителька ремесел.] яку також називають Палладою, була настiльки славною, що нерозумнi люди вiрили в ii безсмертне походження. Говорять, що вперше побачили ii i впiзнали в часи правлiння царя Огiгiя, поблизу озера Тритонiй, що недалеко вiд затоки Малого Сирцiю. З плином часу спостерiгали багато таких дiянь Мiнерви, яких нiколи до того не бачили; i тому не лише примiтивнi афри, але й греки, котрi вже тодi перевершували всiх своею мудрiстю, вiрили, що народилася вона не вiд матерi, а просто з голови Юпiтера i спустилася на землю з неба.[19 - За легендою, Гефест розколов молотом Зевсовi голову i звiдти появилася богиня у повному обладунку.]
Невiдомiсть ii походження побiльшувало це смiху гiдне вiрування. Насамперед стверджують, що вона розцвiтала у постiйнiй дiвочостi, а щоб певнiше в це вiрилося, iснувала легенда, мовби Мiнерва довго боролася з Вулканом, богом вогню (уособленням пристрастi до тiлесних утiх), якого, врештi, перемогла.
Мiнервi приписують винайдення вовнопрядiння, невiдомого до того часу мистецтва: вона показала, як слiд очищати вовну, розм’якшувати ii залiзним гребенем, розкладати на прядцi й висновувати нитку пальцями. Вiдтак Мiнерва винайшла прядiння, навчивши людей, як потрiбно сплiтати нитки одну з одною, перевивати iх човником та стискати тягарцем. Легенда, вихваляючи вмiння Мiнерви, розповiдае про славнозвiсне змагання богинi з Арахною, що з Колофона.[20 - Див. роздiл 18.]
До того ж, Мiнервi приписують винайдення виробництва олii, про яке смертнi тодi ще не чули: адже саме вона навчила афiнян, як розтирати каменем оливки i як витискати олiю чавилом. Очевидно, що винахiд був дуже корисним, i це було причиною ii перемоги над Нептуном, коли йшлося про ii iм’я Афiна.[21 - Мiнерва, у грецькiй мiфологii Афiна, або Паллада – покровителька Афiн.]
Також говорять, що справою Мiнерви е винахiд колiсницi, запряженоi четвiркою коней, виготовлення залiзноi зброi та обладункiв, що покривали тiло; вiрять, що ця богиня навчила людей вiйськового строю та правил бойовоi стратегii.
А також стверджують, що Мiнерва винайшла числа i впорядкувала iх так, як маемо аж до сьогоднi. І ще вiрять, що вона з гомiлковоi кiстки якогось птаха чи, радше, з болотяноi очеретини вперше зробила чи то флейту, чи то пастушу сопiлку й викинула ii з неба на землю, бо коли вона грала на нiй, у неi болiло горло i роздувалися щоки.
Що ще скажемо? Завдяки цим новинкам щедра на божественнi титули античнiсть назвала Мiнерву богинею мудростi. Саме тому Афiни назвалися ii iменем, а оскiльки мiсто виявилося здiбним до тих самих наук, за якi саму Мiнерву вважали мудрою i розважливою, то вони прийняли ii за свою покровительку, назвали ii iменем своi мури, побудувавши величезний храм та присвятивши його своiй богинi. У храмi встановили статую Мiнерви – ii погляд буквально пронизував, бо рiдко можна дiзнатися про справжнi намiри мудроi людини; була вона у шоломi, що мало позначати захищенiсть i прихованiсть думок мудрих людей; мала на собi лати, оскiльки мудрець завжди готовий до будь-яких ударiв долi; озброена довжелезним списом, аби нагадувати кожному, що мудрець може вражати в далеку цiль; для захисту мала кришталевий щит з головою Горгони[22 - Медуза Горгона – мiфiчна потвора, що своiм поглядом перетворювала все живе в камiнь.] на ньому – це означало, що все приховане е очевидним для мудрого, що розумний завжди так озброений змiiною мудрiстю, аби необiзнаний перетворився на скелю при його поглядi; на сторожi разом з нею була сова – це стверджувало, що мудрець бачить як при свiтлi, так i в темрявi.
Врештi слава цiеi жiнки та вшанування ii як богинi розповсюдилися по всiх усюдах; i сприяла цьому велика хиба древнiх: майже по всьому свiту зводили храми на ii вшанування та приносили жертви. Дiйшло аж до того, що iй воздвигнули святилище на Капiтолii поблизу храму Юпiтера Величного Найбiльшого[23 - На Капiтолii, одному iз семи пагорбiв Рима (двогорбому), стояли три храми – Юпiтера, Юнони та Мiнерви. На цьому пагорбi завершувалися трiумфальнi процесii.] i вшановували ii разом з наймогутнiшими римськими богами, i ця богиня вважалася рiвною з царицею Юноною.
Деякi авторитетнi джерела стверджують, що всi цi винаходи, про якi згадувалося ранiше, належать не однiй лише Мiнервi, а багатьом; i я радо з ними погоджуюся, аби побiльшити кiлькiсть вiдомих жiнок.
7. Венера, цариця Кiпру
Венера,[24 - Венера – богиня кохання. Вважалася матiр’ю Енея, тому ii вшановували як праматiр усiх римлян.] на думку деяких авторiв, була кiпрiоткою; однак щодо ii батькiв натрапляемо на рiзнi свiдчення. Однi вважають ii донькою чоловiка на iм’я Кiр та його дружини Сирii, iншi – Кiра i кiпрiотки Дiонiс. Багато хто вважае ii донькою Юпiтера i Дiони, але думаю, що це лише задля побiльшення слави ii краси. Та незалежно вiд того, ким були ii батьки, зараховую ii до славних жiнок не за якiсь вигаданi чуднi винаходи, а саме за красу.
Адже рисами свого лиця i привабливiстю всього тiла Венера випромiнювала таку красу, що в це заледве могли повiрити навiть тi, хто ii бачив. Деякi ж говорять, що вона була небесною зiркою, яку звемо Венерою; iншi – що вона жила на небi й упала на землю з Юпiтерового лона. Одним словом, оскiльки всi автори були затьмаренi оманливим туманом, хоча й знали, що вона народилася вiд смертноi жiнки, все ж вважали ii безсмертною богинею. А ще заповзято стверджують, що Венера була матiр’ю нещасливого бога кохання, якого називають Купiдоном. Вона також дуже добре використовувала свое вмiння – за допомогою рiзних жестiв заволодiвати розумами немудрих.
Сила цього вмiння була такою, що чоловiки не могли опиратися звабливостi жiнки; деякi iсторii я описуватиму. Венеру з усiх богинь вшановували найбiльше: адже не тiльки у Пафосi, найстарiшому мiстi кiпрiотiв, ii вмилостивлювали ладаном, вважаючи, що навiть мертва грiшна жiнка мае насолоджуватися тими ж пахощами, якими за життя насолоджувалася нечиста повiя. Венеру вшановували багато рiзних народiв, а римляни побудували iй храми, назвавши iх святилищами Венери-Праматерi та Венери – Навертальницi Сердець.
Однак немае сенсу продовжувати говорити про це. Венера, як стверджують, мала двох чоловiкiв, однак достеменно невiдомо, хто з них був перший. Деякi переказують, що насамперед вона побралася з Вулканом, царем Лемносу, який був сином Юпiтера Критського; i це виглядае правдоподiбнiшим, анiж те, що першим ii чоловiком був Адонiс. Чи то через вади свого характеру, чи через вплив мiсцевостi, де, як ми знаемо, завжди процвiтав жахливий перелюб, чи через зiпсутiсть самого мислення сталося так, що пiсля смертi Адонiса iй настiльки забажалося розпусти, що в очах того, хто не був зачарований, блякла вся слава ii краси через невгамовну розпусту. Коли в околицях рознеслася чутка про те, що Вулкан, ii перший чоловiк, застав ii разом з воiном, це стало сприятливим пiдгрунтям для легенди про перелюб Венери з Марсом.[25 - Марс – бог вiйни, тому й говориться про воiна.]
Врештi, аби хоч трохи затерти стид на своему безсоромному чолi та отримати для себе ще бiльшу свободу розпусти, Венера вигадала невимовну ганьбу: говорять, що вона перша додумалася до публiчноi розпусти i влаштувала борделi, закликаючи туди одружених жiнок. Яскравим свiдченням цього було те, що кiпрiоти продовжували це ганебне заняття впродовж столiть. Адже зберiгся звичай посилати своiх юних дiвчат на узбережжя, щоб вони злягалися з iноземцями: вважалося, що в такий спосiб вони виявляли шанування Венерi своею майбутньою цнотливiстю та отримували посаг на одруження. Згодом цей ганебний звичай дiйшов аж до Італii, адже можемо вичитати, що так робили локрiанцi.
8. Ізiда, цариця i богиня египтян
