скачать книгу бесплатно
Люди як люди
Оксана Бойко
Побачити себе в собi, а ще в багатьох iнших – справа непроста, але вкрай необхiдна. Тому, хто тривалий час шукае жар-птицю в казкових заобрiйних краiнах, врештi-решт з божою помiччю вдаеться переконатися, що мостить вона гнiздо не у вiртуальному просторi, а на живому крислатому деревi батькiвськоi садиби. Авторка вмiло вхоплюе i вiдтворюе невловимi нюанси людськоi душi на зрiзi розпачу й духовного i душевного осяяння. Проза Оксани Бойко – природна, ненадривна, неегоiстична, неiстерична у висповiдуваннi не лише власних вiзiй та почивань, але й у стосунку до довколишнього свiту, до людей.
Оксана Бойко
ЛЮДИ ЯК ЛЮДИ
Полювання на новий день
Так давно, коли ще «нiч опускала вii», як здавалось у дитинствi, час плинув дуже повiльно, поважно, i секунди, нiби на щось очiкуючи, цокали: тiк-i-тiк-i-тiк-i… – i так довго, аж поки дивишся – вечiр i знову Нiч заплющуе очi, а на ii вiях нiжиться сон. Тихо-тихо тодi, аж доки у затишному дворi не з’явиться залiзна машина й не розбуркае сплячу вулицю своiм ревом.
Над «дерев’яним мiстечком» дзижчать комарi й кусаються, а тiло аж до наступного вечора свербить. Невже вони думають, що не боляче, диваки?! Малi, а так смокчуть кров безжалiсно-о!
А це мiй друг Каштан, я його так назвав сам. Учора зустрiв, коли мало не заснув на отiй дошцi пiд дубом. Вона без заноз, бо, коли я сiдаю, не коле, отож i напала дрiмота. А до мене прийшов Каштан, намагався прогнати своiм гарчанням. Я змалечку собак не боюся, бо вони – моi друзi. Й горобцi теж. Бувало, вiзьму пшона з дому в жменьку та й годую горобцiв, синичок… А про друзiв я сам прочитав iз пiдручника. «Мабуть, це твое мiсце, але ми помiстимося тут удвох», – прошепотiв я новому знайомому й почав розповiдати, що тут роблю, – про свое життя в сутiнках…
А тепер я розмовляю з жолудем, притулившись до шорсткого стовбура: «Ось бачиш того хлопця, вiн уже близько години смокче свое пиво. Майже допив… Я згоден, воно не смачне, а навiщо ж купувати? Нi, я цього не розумiю. Вiн iнколи приходить сюди зi своею подругою, отодi можна й заснути, чекаючи тiеi смердючоi пляшки. Ти хочеш запитати, навiщо вона менi, та пляшка?.. Ти ж давно вже гойдаешся на деревi, отож мусиш бачити все. Ти – плiд. Що тобi робити ще? Дивитися на сонне мiсто, бачити, як ховаються вiд спеки люди, як змивае з асфальту пилюку дощ, як бавляться дiти в пiску, як повзають мурахи, як… я збираю пляшки».
Прийшов Каштан. «Лiто майже минуло, – кажу я своему друговi. – Й зовсiм скоро зеленi листочки не говоритимуть iз вiтром, як зараз, вони доживають свое лiто. Та ти не бiйся, Каштане. Чого ти? Мине час, знаю точно, новi говоритимуть з вiтром. Ось подивись угору – там зiрочки. Їх удень не видно, але вночi вони прокидаються i свiтять, щоб ми бачили, куди йти. Десь там е Велика Ведмедиця, менi ii татко показував. Де ти пiшов, Каштане? Тобi нецiкаво?
Еге. Хто ж захоче говорити зi мною?! Нiкому не дозволяють нi гуляти, нi говорити. Може, бояться? Я не такий, як вони. Я – бiдний. Може, тому? А чому ти пiшов? Не хочеш мене слухати, чи тобi час додому? Авжеж, ти домашнiй, красивий! Якщо буде сумно, приходь, я часто тут, майже щовечора… При-и-и-хо-о-одь!»
Але пес не почув, напевно. А може, й почув, та не сказав. Розумiю, що вже не засну, бо вiтер холоднiшае та «закрадаеться у кров». Вечiрня прогулянка для Каштана на сьогоднi закiнчилась, i скоро вiн порине у солодкий сон, а я ще тут посиджу. Може, все-таки цей колись досмокче свое пиво? Або ще хтось купить пляшку? Та краще в темних купуйте, бо за них дорожче дають! Тодi я не так довго сидiтиму… Й менi завтра буде з чим iсти суп. Який же все- таки смачний хлiб, iз шкуринкою запеченою! А коли вiн гарячий… Бувае, тiльки привезуть iз пекарнi, а вiн пахне крiзь маленьке вiконечко кiоску… Їсти як хочеться! Та ще й холодно. Зараз би в лiжечко-о-о… Мама, звiсно, постелила. І вже чекае з батьком на мене. Хоча й малий, а знаю: як це приемно принести щось додому. «По копiйцi й на хлiбину назбираеться», – так завжди мама каже.
«Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…», – час вiд часу говорить батько, аж плакати хочеться вiд тих його слiв. Та я не плачу, бо звик без слiз жити. А ще батько каже, що мине час i я ввiб’юсь у пiр’ячко, буду розумним i сильним. Я працюватиму i вiдкрию власний магазин, а ще краще, пекарню… Й роздаватиму хлiб дiтям-сиротам, бiдним, старим… А менi пощастило: я приходжу додому, а там тато, мама. Пам’ятаю, був зовсiм малим, прийде батько з роботи, а я бiжу, бiжу до нього, щоб на руки взяв. А вiн ухопить та ще й пiдкине… А на лицi в нього зморшки, iх час даруе кожному! І мамi…
Бувало, дивлюсь у вiкно – завмираю. Яка красива! Щось несе… Я змалечку пам’ятаю мамину сумку. На неi страшно й глянути, бо вже стара, подерта. Знаю, все невiчне. Я завжди чекав гостинцiв. Якби приносили щось солодке, я складав би його у тумбочку, щоб було багато. А потiм оддавав би мамi, вона ж, на вiдмiну вiд мене, солодке любить.
Яке спекотне лiто, особливо в липнi! А зараз холодно й хочеться пiти додому. Торба майже порожня – треба пiти посидiти ще, пополювати на… Одна, друга… четверта – бiльш нема: три iз-пiд пива, а ця – пепсi-кола. Я ще не пив цього напою. Може, спробувати? Там щось лишилось, але менi казали, щоб я нiколи не нiс брудних пальцiв до рота. Мама лякала, що хтось хворий мiг пити з неi. І щоб я вимивав пiсля збирання пляшок руки. Із пляшки пахне, але ж мама казала…
Пiду я, мабуть, додому. Завтра ще буде вечiр. Може, Каштан прийде. Я йому про зiрки розповiм. І про те, як треба збирати пляшки.
Моiх крокiв чутно не було, бо я не хотiв нiкого будити. Ледве ступав, зморений. Тримав себе, аби не заснути. Ледь розплющував очi, а вони не слухались. Я засинав на ходу. Жахливе вiдчуття, коли тебе ковтае сон, а ти ще блукаеш темними вулицями з майже порожньою торбою, коли помираеш iз голоду i в той же час кажеш, що не хочеш уже нiчого… Швидше б упасти в лiжко. Я знаю, що воно розстелене… І на подушцi – Дрiмота…
Завтра зустрiну Каштана, мого нового друга, й полюватиму аж до початку зими вже не сам. Потiм вiтер обнесе листя. Вже зiв’ялим, неживим його згрiбатимуть двiрники. Я дивитимуся крiзь вiкно на зорi, згадуватиму лiто. А кожне лiто – воно мое. І я нiкому його не покажу, воно зберiгатиметься у щiльниках моеi пам’ятi. Я згадуватиму шум залiзноi машини i дзижчання комарiв у вечiрнiх сутiнках, а тiло вже не свербiтиме вiд iхнiх укусiв… Бо зима одружиться з небом, а комарi спатимуть у глибоких тунелях сiрих багатоповерхових будинкiв… А я виросту… І вирушу в дорогу…
30.03.2003
Люди як люди
Васько незграбно тре лiвою рукою на терцi довгу морквину, невдоволено бубонить собi пiд нiс щоразу пiсля отриманого зауваження, котрi не перестають iз мене сипатись i наче б’ють його з усiеi сили ложкою по лобi. Лiвша, себто шульга, не перестае бурмотiти. Морква падае. Васько скаржиться, що нiчого не виходить. Насуплений, бо його мама не робить засмажку для супу – пiсля неi в нього болить живiт, i взагалi у супi морква зовсiм не обов’язкова. Я даю йому цибулю рiзати. Вона видавлюе сльози в обох. У холодильнику олii немае. Вiдряджаю шульгу по сусiдах пройтися. Може, знайдеться у кого? Повернувся, не знайшов. Скорiше за все постовбичив перед дверима й поплiвся назад. Смiливостi не вистачило. Як завжди, мовчазний i чемний, сентиментальний i замислений. Смирнота! Наказую йому чистити картоплю, прошу пошукати лаврового листа або хоч би просто витерти зi столу. Цiлий пакет прянощiв лежить перед носом – не помiчае. Ганчiрка брудна – гидуе взяти ii. Рука обережно витягае здоровенну картоплину з кулька i гострий нiж. Вилiпленi в грязюку тонкi пальцi, i нiс, i лоб. Вiд здоровенноi картоплини згодом залишаеться «свиняча». Все, чому належало бути вкиненим ув окрiп i невдовзi зробитися супом, розкидане по вимитих полумисках. На кухнi пахне курячим бульйоном. У сусiднiй кiмнатi – дверi навстiж – горлають звичайнiсiнькi роботяги. Дзеленчать чарочки. У повiтрi шугають хвостатi матюки. То тиша на мить заповнюе простiр, то знову слух рiже гучний гамiр. Хтось вийшов у коридор iз цигаркою за вухом. Суне до плити, бере сiрники, пiдморгуе: «От би таку невiсточку!.. Заходь на футбол».
У iхнiй кiмнатi духота. Посерединi стiл. Зусiбiч – добролицi галичани. На тумбочцi мерехтливий ящик, у який усi втупившися, то завмирають, то оживають. Зображення погане. ТРК «Украiна». Затятi вболiвальники волають, угадуючи «наших», коли тi забивають м’яча у ворота «чужих». Все це дiйство за молочною пеленою на екранi. Ледве мрiють у бiлому туманi шафрановi футболки «Шахтаря».
– Файна зупа… Та й кобiта, шляк би ми трафив, нiвроку… Мав би таку, горя не знав.
– Холера! Не видиш – дiвка… Не годен од кобiти одрiзнити?
За шибками готельних покоiв селища мiського типу Чкаловського – колишнi зеки, здебiльшого приблуднi, а також сучаснi, ще, може, майбутнi в упорядкованих квартирах… Не те що тi туземцi, котрi по колiна в багнюцi та гною, вiд яких у пошуках автентичних розсипiв до iнших, iз надiею на дивовижнi знахiдки, наiвно сюди припленталися ми iз питальниками, записниками, електронiкою та пакунками аудiокасет.
Як прирiс до лiвоi руки Васька диктофон, а правою весь час мне своi густi чорнi брови, потираючи тонкими пальцями довгий нiс, пiдшморгуе i морщить лоба. Не випускаючи диктофона, шульга впевнено тисне на червону кнопку REC, аби записати голосистих молодиць. Плiвка безшумно крутиться, вбираючи в себе виспiвану ними iсторiю.
