скачать книгу бесплатно
Риль. Любов дракона
Катерина Боброва
Дракони заворожуюче красивi i манливо чарiвнi. Дракони надзвичайно пiдступнi i смертельно небезпечнi. Нiколи не наближайтеся до них, не вступайте в контакт, не втручайтеся в iхнi справи, не укладайте нiяких угод. У жодному разi не вплутуйтеся в лускатi iнтриги, не берiть участi у вирiшеннi хвостатих проблем. Пам'ятайте: дракони нiколи не вiдпускають свою здобич! І нiкого не цiкавить, що ти маг-перволiтка, який не вмiе вiдкривати портали i не знае меж своiх можливостей. Просто виявилася не там, де треба? Спробуй пояснити це ящурам, а заодно довести, що твiй народ не винен в iх загибелi, бо iнакше ти ввiйдеш в iсторiю, як перша, хто вступила на стежку вiйни з крилатими. Ну а якщо в процесi розслiдування тобi сподобався один з драконiв, вибач, мила, це твоi особистi проблеми. Справи важливiшi.
Катерина Боброва
Риль. Любов дракона
Глава 1
Риль важко зiтхнула i з пригнiченим виглядом втупилася у вiкно. Звiдти долинали вибухи смiху, чиiсь крики, що претендували на пiсню, бренькiт гiтари, звуки вiдкорковування пляшок iгристого вина. Сьомий курс з шумом вiдзначав закiнчення Академii i складання останнього iспиту. Завтра вони роз'iдуться по практикам i настане довгоочiкувана тиша. Але це буде тiльки завтра. А Риль саме сьогоднi потрiбно потрапити в пiвнiчне крило чоловiчого гуртожитку. Просто диво, що Жераху вдалося дiстати самозапам’ятовуючi папери з лекцiями для завтрашнього залiку. Упустити такий шанс категорично не можна. Аж надто в’iдливий пан Рачестер, коли приймае залiк зi свого предмета. І треба ж було стати «щасливицею» i вперше в своему життi рiчний залiк складати цьому педанту. Краще ризикнути зараз i дiстатися до чоловiчого гуртожитку, щоб потiм вислуховувати голосiння матiнки i моралi старшого брата-вiдмiнника.
А дiстатися буде нелегко. А все через древню традицiю, хай iй грець. Збожевлголiлим вiд щастя випускникам нетерпiлося подiлитися своiм щастям з оточуючими i продемонструвати на практицi, що не дарма сiм рокiв за партами штани протирали. Дiставалося всiм, навiть викладачам, якi в цей день норовили покинути стiни Академii ранiше. Черговi вихователi теж не виявляли особливого бажання заспокоiти майже колишнiх пiдопiчних i втручалися лише в крайнiх випадках, коли пустощi виходили за дозволенi громадською думкою межi. А ось бiдним молодшокурсникам дiставалося по повнiй програмi. Їх вiдловлювали всюди, i найменше, на що тi могли розраховувати, – це кульове заклинання, наповнене якоюсь фарбою. Гiрше було, якщо в фарбу генii хiмii додавали особливо стiйкий компонент, i тодi до приiзду викладачiв бiдоласi доводилося ходити, радуючи оточуючих диким забарвленням волосся i обличчя. А викладачi поверталися в Академiю тiльки пiсля вихiдних. Були забави й гiршi, а жарти злiшi.
Ось тому Риль зараз i тупцювала бiля дверей, не наважуючись покинути безпечну кiмнату.
«Може, на спинi цифру „один“ намалювати?» – роздратовано подумала дiвчина. Перший курс випускники намагалися особливо не чiпати. Причина була в найсуворiшiй заборонi дрiбнотi, як iх тут називали, задiювати будь-якi магiчнi потоки, окрiм iстинного зору. Перший курс тiльки починав вивчення методiв контролю власних сил i весь рiк вивчав iх у теорii. Практика очiкувалася на другому курсi.
Рокiв двадцять тому в Академii було вiсiм веж, тепер красувалося сiм. Тодi група випускникiв виловила першокурсника близько восьмоi вежi i вирiшила трохи побавитися. Чи то жарт здався юнаковi не дуже потiшним, чи то в нього виявився вибуховий характер, але вiн вирiшив порушити заборону i застосував старе сiмейне заклинання, вивчене ним заради забави ще в дитячi роки. Природно, юне дарування не впоралося з потоками сили, i на одну вежу в Академii стало менше. Групi жартiвникiв довелося термiново перескладати вже на практицi iспит з магiчного захисту. Недоука встиг прикрити черговий маг, i, на щастя, нiхто не постраждав, окрiм вежi, звичайно ж. Їi, треба сказати, вiдновлювати не стали. Вона i зараз стоiть як почорнiлий напiвзруйнований зуб, немов у науку ласунчикам. Вiдтодi першокурсникiв особливо не зачiпали, та тi й самi намагалися не висовуватися.
Ось тiльки Риль сьогоднi вiдсидiтися нiяк не може. У будь-який iнший час вона б зустрiлася з Жерахом в умовленому мiсцi, але зараз це занадто ризиковано. Заскочена в парку парочка – прекрасний привiд для витончених жартiв. Доведеться йти в чоловiчу частину гуртожитку. Виносити з кiмнати забороненi папери Жерах вiдмовився.
Ідею намалювати одиницю на спинi дiвчина вiдкинула. Одяг шкода, та й фосфоресцентноi фарби у неi немае, а все iнше в пiтьмi буде даремним. Краще надягнути темно-сiрий плащ. Згадала, як довго вона засмучувалась через цей предмет гардероба непоказного вигляду, хто ж знав, що вiн стане в пригодi. Трохи не по погодi – на вулицi душно, як перед грозою. Зате пiдниз можна надягнути тоненьку тунiку з коротким рукавом. На ноги старi i зручнi сандалi. Вони не пiдведуть, якщо доведеться рятуватися втечею.
Залишилася дрiбничка – вирiшити, як безпечнiше дiстатися до чоловiчого гуртожитка. Мабуть, найпевнiший варiант – рвонути повз чорнi руiни. У тому районi поки тихо. Найнебезпечнiше мiсце – вiдкритий з усiх бокiв мiст через ставок, але пробиратися крiзь заростi колючоi аггi, якими зарiс берег ставка, бажання немае.
Братик, звичайно, ii задум не схвалив би. Бездоганний студент, гордiсть сiм'i. Риль так i уявилось, як Корiн з засмученим виглядом хитае головою, вимовляючи довгi моралi i перемежовуючи iх вигуками «Ерiлiело, як ти могла!».
Насправдi Риль звали Ерiлiела, але без запинки ii iм'я могли вимовити лише обранi – люба матiнка з не менш любим братиком та звиклi до химерних iмен студентiв викладачi Академii. Всi iншi звали ii Ериль або Риль або «Ри-и-и-и-ля-я-я, йди сюди. Зiзнавайся, негiднице, це ти у батька кулю ймовiрностей без дозволу стягнула? Мабуть, з дiвчатами женихiв собi вишукували?» Ось пiвроку вдома не була, а досi соромно.
«Все, досить топтатися на порозi власноi кiмнати!»
Риль рiшуче вийшла в напiвтемряву коридору i так само рiшуче, але тихо причинила за собою дверi. Хай допоможе iй Творець i пошле хоч крапельку удачi бiднiй студентцi.
Вибiр маршруту повз зруйновану вежу виявився вдалим. Там дiйсно нiкого не було. Мiсце дуже моторошне для розгульних вечiрок, i дiвчина, спокiйно оминувши похмурi руiни, увiйшла в парк. Пройшовши пiд вiковими велетнями i зрiзавши шлях через галявину, вона завмерла, не наважуючись ступити на полотно мосту. Навколо було тихо. Але там, на мосту, вона буде на очах у всiх i абсолютно беззахисна. Ажурний арковий мiст дiлив гладь ставка на двi рiвнi частини. У кожнiй з них панувала своя господиня. У лiвiй частинi над водою височiла жiноча фiгура з бiлого мармуру. Загорнувшись у довгу тунiку, вона однiею рукою прикривала собi очi, а другу безсило опустила вниз. Напис на статуi свiдчив: «Доля – слiпа». Студенти мiж собою називали ii панi Випадковiсть. Особливо ii недолюблювали недбайливi студенти, звинувачуючи у всiх своiх бiдах. Центр правоi частини ставка займала жiнка в короткiй сукнi, чию фiгуру вилiпили з рожевого мармуру. Вона застигла, простягнувши обидвi руки до неба, а в широко розкритих очах читалося благання. Напис свiдчив: «Не здавайся! Хто втратив надiю – загине».
«Надiя менi зараз не завадить, разом з крихтою удачi», – подумала Риль i вступила трохи тремтячою ногою на мiст. Далi пiшла впевненiше. Але на серединi мосту Надiя, мабуть, вiдволiклася у своiх Надiйчиних справах, i до справи взялася ii пiдступна сестриця – панi Випадковiсть.
Повiтряний потiк пiдхопив дiвчину, пiдняв над мостом i з силою жбурнув у воду. Плащ тут же намок i важкоi гирею потягнув ii на дно. Риль заборсалася, намагаючись впоратися iз застiбкою. Як на зло, та розмокла i нiяк не хотiла пiддаватися. Дiвчина вже майже опустилася на дно, коли пiд нею почала розкручуватися воронка перемiщення. «Матiнко, – подумки зойкнула дiвчина, – та за що менi все це!»
Цi iдiоти i вектор налаштовувати як слiд не вмiють. Викине ii невiдомо де, i як iй додому повертатися? Доведеться у братика допомоги просити, а це значить, накрилася ii пiдготовка до залiку, та ще й прочуханки вдома не уникнути. Добре, якщо на сам залiк не запiзниться! Так… просто чудово пiдготувалася!
Застiбка нарештi пiддалася, i плащ важким каменем упав прямо у воронку. «Щоб ти вдавилася, зараза, а ще краще твiй господар», – побажала воронцi дiвчина i спробувала рвонути в бiк, але хижачка вже зачепила свою жертву i повiльно втягнула Риль всередину виру.
З iншого боку порталу напрочуд мало що змiнилося. Вода залишилася водою, щоправда, тепер вона стала прохолоднiшою, та й простiр навколо значно розширився. Явно не в калюжу ii викинуло. Повiтря в легенях стрiмко закiнчувалося, i дiвчина вирiшила заради рiзноманiтностi поплисти не вниз, а вгору. Заодно i озирнутися не завадило б. У легенях вже горiло вiд нестачi повiтря, коли дiвчина виринула з води. В обличчя вдарила хвиля i залiпила очi, нiс i вуха. Вода потрапила в рот i несподiвано виявилася гiркою i солоною. Дiвчина закашлялась.
«Матiнко, поверни мене назад!» – благала Риль, коли чергова хвиля пiдняла ii на свiй пiнистий гребiнь, i вона змогла озирнутися. Найгiрший кошмар постав перед ii вiдчайдушним поглядом. Величезне чорне вариво хлюпалося, булькало, перекочуючи тонни води. Зверху завивав повiтряний ополоник, не даючи хвилям нi хвилини спокою. І в центрi всього цього котла бовталася крихiтна людська фiгура. «Все, кiнець!» – прийшла вiдсторонено спокiйна думка.
Раптово яскравий спалах блискавки висвiтлив темний силует, лiниво дрейфуючий вдалинi. Риль не повiрила своiм очам: схоже, похорони скасовуються. І плювати вже на залiк – аби вижити.
Вигляд у виростаючою з води дерев'яноi махини корабля був захоплюючим i дивним. У мертвечо-блакитних вiдблисках блискавок здавалося, нiби вiн вийшов з глибин вiкiв легендою, майже нереальним у своему iснуваннi тут, посеред бурi. Голi щогли самотньо тяглися в небо, позбавленi своiх вiтрил. Розчепiривши лише одне крило, на носi сидiла страшна страхолюдина, здатна одним своiм виглядом вiдлякати непроханих гостей. Облупленi борти давно потребували фарбування, а днище стало домом для численних морських мешканцiв.
Риль вчепилася в дерев'яну обшивку корабля мертвою хваткою. Їй потрiбен невеликий вiдпочинок, а потiм вона попливе до носа корабля i спробуе пiднятися нагору по якiрному ланцюгу. Пальцi зiсковзували, та й хвиля норовила затягнути пiд днище судна. Довелося, зцiпивши зуби вiд напруги, плисти вперед.
На пiвдорозi щось боляче вдарило по руцi, потiм по головi i застукало збоку по обшивцi корабля. Новий шквал – i перед очима дiвчини, витанцьовуючи в повiтрi, пролетiла мотузка з прив’язаною до неi щаблиною.
Вiтер нещадно смикав мотузяну драбину, а заодно i ту божевiльну, що намагалася по нiй пiднятися. Риль збилася з рахунку, скiльки разiв вона притулялася до борта корабля усiма частинами свого багатостраждального тiла. Дерево, злiсно вишкiрившись скалками, щедро встромляло iх у тiло незваноi гостi. Дiвчина шипiла вiд болю, лаялася, але вперто повзла вгору.
Нарештi над головою завиднiвся борт корабля. Вона акуратно перелiзла через розхитанi дошки i, важко дихаючи, звалилася на палубу. Спалах блискавки – можна озирнутися, а заодно i здивуватися – палуба виявилася порожньою, а шторм у самому розпалi. Нiс у черговий раз задерся на височенну хвилю i стрiмко полетiв униз, щедро обливши водою половину корабля.
Видно було погано, рiдкiснi спалахи блискавок давали занадто слабке освiтлення, i Риль спробувала зорiентуватися, вдихаючи корабельнi запахи. Результат був невтiшний. Пахло морем, але не людьми. Не вiдчувалося в повiтрi анi запаху приготовленоi iжi, анi наловленоi риби, анi надраеноi з милом палуби. Холод заповзав у душу, змушуючи щiльнiше притиснутися до борту корабля i напруженiше вдивлятися в темряву. Інстинкти волали про небезпеку i про те, що краще пошукати укриття, нiж йти зараз на розвiдку. Краще перечекати нiч де-небудь у затишному куточку, хоча б серед тих бочок, що стоять неподалiк, поскрипуючи обв'язаними мотузками.
Риль майже повзком дiсталася бочок, навпомацки знайшла край парусини, що прикривала бочки, i забилася пiд неi, намагаючись не надто голосно стукати зубами вiд холоду. Сидiла, зiщулившись у грудочку, прислухаючись до шаленого плескоту хвиль за бортом i дикого завивання вiтру. Буря тiльки почала розходитися, прагнучи дiстатися до палуби нахабного кораблика i перевiрити, чи немае там кого живого.
Несподiвано вiтер стих. Так бувае, коли буря, немов утомившись, вiдправляеться на вiдпочинок, щоб набратися сили перед черговою атакою. І немае нiчого бiльш чарiвного, нiж цей уявний спокiй, коли все завмирае в очiкуваннi ще бiльш запеклих ударiв стихii.
Палуба раптово оживае. Дробний стукiт пiдборiв лунае зовсiм поруч з мiсцем, де зачаiлася дiвчина. Хтось невидимий квапливо проходить повз. Риль тихенько визирае зi свого притулку, i дивне видовище постае перед нею. Палубою, на висотi трохи бiльше метра, по повiтрю пливе лiхтар. Ось вiн завмирае в повiтрi i, хитнувшись, розвертаеться до лiвого борту, нiби чиясь невидима рука керуе лiхтарем. У цей момент яскравий спалах блискавки освiтлюе корабель, i дiвчина завмирае вiд жаху – палуба порожня. Самотнiй лiхтар висить у повiтрi, але його господаря не видно.
– Оце так погодка сьогоднi, – крiзь скрип снастей доноситься до дiвчини чийсь голос. І Риль пiрнае назад пiд парусину.
– Твоя правда, розгулялася буря не на жарт. Ех, люблю я, коли палуба пiд ногами ходором ходить, аж живим себе вiдчуваеш, як в старi добрi часи.
– Ти тому зi своiм лiхтарем тягаешся? Ностальгуеш, старий шкарбуне?
– Наче ти не згадуеш себе живим? Всi ми ностальгуемо. Менi сьогоднi людським духом вiйнуло, о-о-он бiля тих бочок.
– Це твiй маразм там пахне. Мабуть, знову дiвчину згадував?
– Згадував. Чому ж приемне щось не згадати? Хороша була. Що й казати. Тiло бiленьке, м'ясо м'якенька i смачна-а-а-а, напевно. Шкода, довелося ii Блiдолицому вiддати.
– Ну, у нього в Терлiстагах теж не мед. Довго вона там не протягне. З його пiдземель ще нiхто живим не вийшов.
– Так-то воно так, – зiтхнув невидимий спiврозмовник, – пiшли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море бiснуеться. Палубу точно залле, а мокнути менi щось не хочеться, нехай навiть i по пам'ятi.
На палубi почулись кроки, якi, на полегшення дiвчини, затихли на iншому кiнцi судна. Заскрипiли давно не змащенi дверi, гулко грюкнули, i настала тиша. Вдалинi бiснувалася буря, пiдбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.
Риль, скрючившись, сидiла в своему хиткому сховищi. Лише гулкий звук ударiв серця говорив, що вона жива i не перетворилася в одну з неспокiйних душ, що населяли це плавуче корито. «Якщо повернуся, особисто того жартiвника, що мене сюди закинув, освiжую. І нiхто мене не зупинить!»
Але для цього треба повернутися. Риль засумувала… Ментальний зв'язок з сiм'ею не працюе. Нiкого з друзiв вона докликатись не може. А це дуже погана ознака… дуже.
Сумнi роздуми перервало слiпуче свiтло, що поглинуло судно. Пролунало басовите гудiння спрацьовуючих заклинань. «Потужно», – шанобливо оцiнила Риль. Здавалося, що корабель пiдняли в повiтрi i тепер вiн висить, заплутавшись у павутинi бiлого свiтла.
– Тримай правий борт! Тримай, я сказав! – пролунав крик, що змусив ii здригнутися.
– У нас прокол, капiтане!
– Закрий чим хочеш, хоч дупою своею! Стакс, твою за ногу, тримай правий борт, у тебе зараз саме все порветься, без жодноi допомоги. Я тебе тодi самого на дрiбнi ганчiрочки порву!
– Капiтане, активнiсть по лiвому борту!
– Я тобi дам активнiсть в одне мiсце! Ну, де ти ii розгледiв, слiпота iнвалiдна? Тобi просто лiхтар на захист кинули. Ну, куди ти потужнiсть на себе забрав, безмозкiсть ходяча. Ти ж правий борт оголив! Поверни все, як було! Швидше, я сказав, швидше! Ще пара секунд, i ти у мене до кiнця життя на рiчковий посудинi веслом працювати будеш.
– Капiтане, нестабiльнiсть по правому борту. Я не встигаю закладати дiри. Капiтане, нам не втримати щит!
– Тримати, сухопутнi оселедцi, тримати, я сказав! А-а-а, щоб вас мами нiколи на моi очi не показували. Пiшли. Усе.
– Але капiтане…
– Що «капiтане»? Я не капiтан. Я головлiкар палати вбогих i криворуких. Саме час самому топитися.
– Капiтане, можна хоч судно оглянути.
– Та що вже тепер оглядати. Всi, хто нам потрiбен був, – тю-тю, витекли. Ручкою вам тiльки, йолопам, помахали. На огляд пiвгодини.
Їм вистачило i десяти хвилин, щоб виявити притулок Риль.
Глава 2
Чоловiча рука мiцно вчепилася в плече дiвчини i, як цуцика, витягла на палубу.
Риль опинилася в оточеннi похмурих фiгур, закутаних у чорнi плащi. Вони мовчки розглядали знахiдку. Та ж, опинившись на палубi, що продувалася вiтром, обхопила плечi, намагаючись зiгрiтися. Вигляд у неi був досить жалюгiдним: мокра тунiка прилипла до шкiри, майже нiчого не приховуючи, босi ноги, вкритi гусячою шкiрою, пританцьовували вiд холоду на мiсцi, колись шикарнi каштановi локони злиплися в паклю, на щоцi красувалася велика подряпина. Обламанi нiгтi i здертi в кров руки довершували образ жертви трагiчних обставин. Навiть за дуже великого бажання прийняти ii за злодiйку було важко. Мабуть, це зрозумiли й незнайомцi.
– Капiтане, ми тут пасажира знайшли, точнiше пасажирку, – вiдкинув капюшон один з них, вiдкриваючи молоде, чисто виголене обличчя з пронизливими блакитними очима.
Комiр на капюшонi прокашлявся, з коробочки, пiдвiшеноi на край комiра, почувся вже знайомий дiвчинi голос: «Ви що там, налигалися, хвости оселедцевi? Якi баби вам там ввижаються?»
Молодик почервонiв i почав виправдовуватися: «Капiтане, ми дiйсно ба… дiвчину знайшли. Вона на палубi ховалася».
Рацiя задумалася, а потiм голосом капiтана наказала: «Тягнiть ii сюди, та обережнiше, а то притягнете менi невiдомо кого на корабель. Хiба можна щось хороше знайти на цьому могильнику!»
Обличчя молодика посуворiшало. Вiн окинув пильним поглядом Риль, намагаючись виявити в нiй загрозу, несподiвано зiтхнув, зняв плащ i накинув iй на плечi.
У цей момент терпiння бурi закiнчилося, i вона з подвоеною люттю накинулася на корабель. Перша ж хвиля дiсталася до палуби, намагаючись змити з неi нахабних людцiв i вдосталь погратися з ними, а може, навiть отримати в свое вiчне володiння.
Щастя було таким недовгим! Варто тiльки було дiвчинi з насолодою закутатися в теплий плащ, вдихнути терпкий чоловiчий запах, як щось рiзко штовхнуло ii в груди, виливши на неi тонни води, i потягли по палубi.
Риль вiдчайдушно замахала руками, намагаючись зачепитися за що-небудь, щоб не бути змитою за борт. Марно! Пiд пальцями вiдчувалося лише повiтря.
Раптово чиясь рука вхопила ii за комiр i висмикнула з потокiв води. Кашляючи i тремтячи пiд сильними поривами вiтру в мокрому наскрiзь одязi, Риль мало що розумiла з того, що вiдбувалося. Палуба сказилася пiд ii ногами, i лише жорстка хватка чоловiка не давала дiвчинi втратити рiвновагу.
– Стае небезпечно. Ходiмо. Бiльше ми тут нiчого не знайдемо, – долинули голоси крiзь шум.
«Втопити мене вирiшили, не iнакше!» – майнула панiчна думка, коли Риль потягли на борт. Дiвчина забилася – марно, чоловiк обхопив ii за талiю i легко пiдняв над бортом. Переляканий зойк, i вона стрiмко заковзала по величезнiй трубi вниз.
Одним кiнцем труба крiпилася до борту корабля, другим йшла прямо в воду. Їi рятiвники або викрадачi, розберемося пiзнiше, припливли на смiшному пiдводному кораблику. Довга, схожа на змiю, яка щойно пообiдала, штуковина висiла пiд водою. Прозора труба йшла прямо в ii черево. На тому кiнцi дiвчину зловили, поставили на ноги i мовчки, контролюючи кожен рух, повели коридором.
Провiдник штовхнув Риль в крихiтну комiрчину, замкнув за нею дверi. Камера була близько метра в довжину i стiльки ж в ширину. Бiльшу частину займав тапчан, на який i сiла дiвчина, пiдiбгавши пiд себе ноги, щоб хоч якось зiгрiтися. Плащ остаточно промок, втома брала свое, i Риль занурилася в якусь дивну дрiмоту. Крiзь зацiпенiння вона почула, як повертаеться замок у дверях, але сил отямитися не було. Їi потрусили, гукнули, потiм просто пiдняли на руки i кудись понесли.
Яскраве свiтло рiзонуло очi. Дiвчину опустили на стiлець, що стояв у центрi круглоi з низькою стелею кiмнати, трохи притримали, коли вона стала завалюватися на бiк.
– Хто ти i що ти робила на кораблi Аграли?
Риль зiщулилася. Близько десятка чоловiкiв, одягнених в однакову чорну з синiми смужками на рукавах i комiрi форму, пильно розглядали ii.
– Та що з нею говорити? – тут же пiдскочив один з них, сережка у виглядi срiбного пiвмiсяця хитнулася в такт. – Катувати треба! Ви на ii обличчя подивiться! Вiдразу видно – продажна тварюка. Придавити, та й край.
– Заспокойся, Харзере, тобi слово не давали, – поставив його на мiсце капiтан. Риль одразу впiзнала його за голосом, та й вишитий якiр на плечi кiтеля не залишав сумнiвiв, хто перед нею. – Ти можеш говорити? Можеш пояснити свою присутнiсть на кораблi Аграли?
Риль знизала плечима. Правда була занадто неймовiрною i небезпечною, щоб ii викладати, не знаючи, якою мастю грае противник. Але ж щось шукали вони на тому кораблi? А може, не що, а кого? Версiя не гiрша за iншi, чому б i нi.
– А що ви там робили? Шукали когось?
Наступноi митi Риль опинилася в повiтрi, а рука Харзера мiцно стискала ii горло.
– Вiдповiдай, де вона, тварюко! Поки я з тебе все твое чаклунство не видушив. Почну кишки випускати, одразу заговориш, – кричав вiн iй в обличчя, не перестаючи стискати пальцi.
Риль вже не сипiла i не намагалася розчепити залiзнi пальцi зi свого горла, вона покiрно повисла на руцi цього божевiльного. Свiт втратив свою рiзкiсть, навiть голос мучителя затих.
Раптово хватка зникла, i Риль з усього маху впала на пiдлогу. Цiлюще повiтря наповнило легенi.
– Я останнiй раз тебе попереджаю, твоя високосте, ще раз втрутишся, i ти у мене своiм ходом за нами пiдеш, i плювати менi, яке в тебе походження.
– Найвище, – буркнув Харзер, пiднiмаючись з пiдлоги. На дiвчину вiн не дивився. – Добре. Але я доповiм, куди слiд, що ти панькаешся з темними, капiтане.
– Та хоч намалюй, головне – не заважай, – беззлобно вiдмахнувся той.
Риль за час iх суперечки трохи прийшла до тями, перестала хрипiти i розкривати рот, як викинута на берег риба.
Всерединi неi все клекотiло вiд злостi. Нехай вiн хоч тричi високiсть, душити ii нiкому не дозволено. До того ж зараз багато що залежить вiд того, як вона себе поведе – залишиться тремтячою переляканою дiвчинкою чи…
Риль встала i попрямувала до дверей. Двое матросiв тут же заблокували iй дорогу. Мовчки повернулася, демонстративно взяла стiлець, приставила до стiни, сiла, насунувши на голову капюшон. Все, вона втомилася, замерзла i, здаеться, захворiла, i плювати iй на цей допит. Вiдповiдати на питання душителя вона не збираеться.
– Я так розумiю, спiвпрацювати ти вiдмовляешся, – присiв поруч з нею навпочiпки капiтан, – i що нам треба зробити, щоб це виправити?
– Капiтане! – обурено завив Харзер.
– Замовкни, – гаркнув той, остаточно виходячи з себе.
– Гарячий чай, карта, сухий одяг i душ, – сиплим голосом вiдповiла Риль.
– І все? – здивувався капiтан. – Я був упевнений, що ти забажаеш як мiнiмум половину королiвськоi скарбницi.
– А що, у короля пристойна скарбниця? – зацiкавилася дiвчина.
– Не те слово, – посмiхнувся капiтан, – вiн готовий вiддати все, що завгодно, за повернення дочки. Чай зараз принесуть, карта тут. Душ i одяг будуть пiзнiше. Усе?
– Поки – так, – кивнула, – до скарбницi повернемося пiзнiше, – i не без задоволення почула, як збоку заскреготав зубами вiд лютi Харзер.
Для того щоб пiдiйти до столу, довелося зiбрати залишки сил. Невже вона дiйсно захворiла? Як невчасно!
