скачать книгу бесплатно
Життя було вчора
Дмитро Безверхнiй
«Життя було вчора» – це збiрка оповiдань, така ж мiнлива, як i наше життя. Історii затишку й теплого усмiху переплiтаються iз зажуреними оповiдками та iронiчними новелами, персонажi котрих потрапляють у непередбачуванi, курйознi обставини, що iх наготувала доля для того, аби усвiдомити: життя – це те, що було з нами вчора, чи те, що чекае попереду.
Дмитро Безверхнiй
Життя було вчора
Велике прибирання
1
Сьогоднi Раiса почувала себе просто чудесно. Нарештi оклигала пiсля грипу, повернула втраченi сили. Готова до рiшучих дiй та змiн, бо ж саме це iй напророкували зiрки в гороскопi улюбленоi ранковоi телепередачi. Й вона не опиратиметься долi. Усе пройде вдало. Жiнка допила свою гiркувату каву й iз задумою походжала квартирою в пошуку iдей до тих от змiн.
«Ну звичайно ж! Велике весняне прибирання. – Мовила вона, iз палким азартом дивлячись на шафу з одягом. – Але не банальне. Бруднi вiкна, павутина в закутках почекають. Зробимо як… де то там, в Іспанii чи Італii… а може то Мексика, хоча навряд… коли викидають старий непотрiб. Але через вiкно небезпечно. Сходового майданчика цiлком вистачить. А потiм прийде Юрчик i ми разом усе знесемо до смiтникiв. Хоча нi, краще роздати бiдним. Якраз перед подругами похвалюся! Ох, яка ж я вигадниця», – тiшилася Раiса з самоi себе.
Вона дiстала з-пiд дивану старi дорожнi валiзи й почала туди скидати увесь непотрiб, що, причаiвсь на полицях, в шафах, кутках, коробках, скриньках ii захаращеного помешкання.
«Оселя стане свiтлiшою. Наповниться… як вони там в програмi казали… позитивною енергетикою, i змiни прийдуть самi собою. Ось закiнчу з цим i пiду куховарити. Зготую для Юрка розкiшну вечерю. Влаштуемо романтiк… Яка ж я, все таки, молодчинка!»
2
«Ще кiлька сходинок i вдома, – Юрiй важко зiтхав пiдiймаючись на сьомий поверх. Лiфт не працював, i вiн, добротний тiлом чолов’яга, мусив плести ноги брудними сходинками вгору, – бiсовi ремонтники, не можуть вчасно полагодити лiфт, а ти тут мучся. Сьогоднi явно день не iз найкращих. Шеф лютуе, виплати затримались, ще й та мала дурепа телефонуе цiлий день. Спершу нiжностi та лестощi, а тепер, мовляв, купи «дiамантик-шубу-хочу-в-ресторан-заправ-авто…» бо розповiм твоiй дружинi, що геть не всi блага успiшноi роботи йдуть у рiдний дiм. Набридла. Навiщо тiльки повiвся на цю молоду тупеньку ляльку. Треба з нею кiнчати… Х-у-х, – видихнув, – майже прийшов.
Чоловiк довго дивився на гору речей перед дверима власного помешкання: купи валiз, iз яких виглядали деякi його речi, якiсь сухi квiти, розбитий посуд, фiранки з кухнi…
«Невже вона й справдi наважилась усе розповiсти Раiсi. А ця, бачу лютуе, навiть речi вже встигла зiбрати й викинути… Ну що за день. Недарма в гороскопi писали про проблеми. Отже, кiнець».
Вiн взяв кiлька валiз i, важко ступаючи, попрямував сходами вниз, не зваживши, що лiфт уже працюе.
Залиш «Прощай» на холодильнику
На роботi сказав, що захворiв i нуджуся в постелi з пом’ятим простирадлом, у компанii позавчора пiдхопленого грипу. А ii, натомiсть, переконав, що попрацюю сьогоднi вдома, i навiть спробую встигнути зготувати для неi скромну вечерю, розiгрiвши у мiкрохвильовiй печi зварений нею ж суп. Час вибиратися з лiжка. Востанне вдихнути запах ii парфумiв, що невидимим слiдом залишився на подушцi. Тепер, ось зараз, в тихiй одинокостi порожньоi квартири, я врештi вiдважуся на цей вчинок… Було важко. Було складно. Але буде iще складнiше, якщо передумаю… Вона, здаеться, вже пiшла, секунду тому, зачинивши за собою вхiднi дверi. Нарештi. Утiм чомусь довго вовтузилась на кухнi – я чув – хоча то явно не ii улюблене мiсце.
Головне зiбрати всi речi, аби не довелося бiльше сюди повертатися. Скласти сорочки… змотати в овальний цилiндр краватки… забрати шкарпетки з сушарки… знайти в цiлiй горi шматтяного непотребу старi потертi джинси, котрi iй так подобались, що вона навiть кiлька разiв брала iх одягати на прогулянки з подружками. Проте джинси так i не знайшов, але то не бiда.
Вийшов на балкон викурити сигарету, востанне струшуючи попiл у землянисту чорноту горщика, у якому вона вирощуватиме своi улюбленi пахучi п’янко-медовi петунii, поливаючи iх кожного ранку недопитим чаем.
Здаеться все, нiчого не зосталось. Вийшов за порiг i згадав, мимохiть глянувши на стосик газет у поштовiй скриньцi сусiдiв, про те, що не залишив послання. Короткого «Прощай, я бiльше не повернусь…», яке наготував iще вчора, сховавши в кишеню штанiв, бо кишенi моi вона нiколи не перевiряла, як це любили робити всi iншi до неi. Залишилось лише прикрiпити його маленьким магнiтом до холодильника й пiти…
Здавалося вiчнiсть стояв на порозi, мiж двох рiшень, мiж двох вчинкiв, двох життiв.
«Що я накоiв, – думалось тодi, – вона ж готуе неймовiрноi смакоти суп, заварюе ромашковий чай, яким поливае петунii у себе на балконi (в цiй орендованiй квартирi), нiколи не перевiряе моiх кишень… І, мабуть, я ii кохаю…»
Присоромлено-зiжмакану цидулку запхнув до сусiдськоi поштовоi скриньки. Вирiшив занести валiзу й, розпакувавши-розклавши речi, пiти на роботу, здивувавши всiх швидким одужанням i небаченим бажанням попрацювати. Та спочатку розiгрiти собi супу. Здаеться вiн в холодильнику… Спершу було не помiтив маленького папiрця, що мерз у холодних обiймах пiнгвiна-магнiта. Кiлька рядкiв виведених ii калiграфiчним почерком…
«Прощай, ми бiльше не разом. Я так вирiшила. Речi заберу якось при нагодi, це не головне…
Востанне, твоя С…
P.S. вдягла тi потертi джинси, ти ж знаеш, як я iх люблю».
Загублене лiто
«Я втомилася…»
Кiлька хвилин невiдривно дивилася на два написаних нею слова, що акуратними лiтерами тулилися на клаптику паперу. Це едине, що вона хотiла залишити йому пiсля себе. Вiн завжди любив лаконiчнiсть, а iй, натомiсть, це так важко давалося, але все ж змогла – висловила усе наболiле з допомогою десяти лiтер i трьох тремтливо-скоцюрблених крапок. Була цiлком задоволена. Навiть усмiхнулася. Утiм наступноi митi знову взяла ручку й почала гарячково щось писати-виводити на листку.
«…так, я справдi втомилася, хоча iншi, здавалося б, вiд такого не втомлюються, але ти завжди казав, що я не така, як усi. Прошу, не шукай мене. Я пiшла наздоганяти наше загублене лiто…»
Подумки насваривши себе за «зайвi лiтери», Полiна прикрiпила цидулку разом iз туристичною брошурою та магнiтом до холодильника, взяла валiзу з речами й пiшла геть.
За пiвгодини, як завбачливо повiдомила провiдниця, потяг мав прибути до невеличкого приморського мiстечка, одного з тих де взимку населення втричi менше нiж в курортний сезон. Полiна вперше в життi вiдважилась на таку зухвалiсть – покинути все й без певностi в завтрашньому днi чкурнути в задуху такоi солодкоi квiтково-весняноi невiдомостi. Вона давно марила цим мiстом – античнi руiни, колоритнi звивистi вулички старого мiста, кримськi виноградники, затишнi дворики. Виникало враження, нiби хтось завбачливий помiстив усю цю красу в прозорий слоiк, закривши кришкою, i все зосталося як колись. Й мимохiть вiдчуваеш себе засмаглою гречанкою, котра несе вiднайденi iз безвiстi часiв амфори, наповненi солодким трунком. Так, вона обов’язково знайде загубленi руiни, пройдеться запилюженою брукiвкою, покуштуе соковитого винограду й затримаеться на хвильку бiля старих, з облупленою вигорiлою фарбою, дверей, аби так i не постукати в них, а просто дивитися-милуватися… все це буде… але все це потiм. Зараз вона вiдчувала лише втому, обтяжливу й злегка нудотну. Хотiла лишень якнайскорiше дiстатися до готелю, забрати у огрядноi адмiнiстраторки ключi вiд одномiсного номеру й провалитися в сон на бiлих простирадлах в холодному лiжку своеi одинокоi втечi.
Здавалося, що спала цiлу вiчнiсть, насправдi – лише добу. Та ж таки огрядна адмiнiстраторка кiлька разiв тихенько стукала у дверi, запитуючи чи нiчого не потрiбно, але не отримуючи вiдповiдь тактовно йшла геть. Вперше ii так довго нiхто не турбував. Полiна нiжилась у лiжку. Крiзь заздалегiдь прочинене вiкно чула гомiнку симфонiю чиеiсь буденностi i ще море, мелодiю його хвиль. Так давно хотiла почути цi звуки. Ще минулоi зими ретельно спланувала iхню майбутню поiздку. Вибрала мiсто, знайшла хороший i недорогий готель, забронювала номер, замовила квитки, хоча це було й необов’язково, проте не хотiла непередбачуваностей, але без них не обiйшлось. Вiн зламав ногу – примiтивно, безглуздо, недоречно – утiм нiчого не вдiеш. Усе лiто минуло в квартирi, за винятком нечастих (та ще й геть нелегких вилазок з будинку, де на розжареному асфальтi спiкалась омрiяна вiдпустка.
У дверi хтось тихенько постукав. Спогади злякано випурхнули з ii голови. Мабуть знову прийшла жiночка-адмiнiстратор.
«Хоч попрошу у неi кави», – подумки мовила Полiна.
Але, вiдчинивши дверi свого номеру Полiна не побачила нiкого. Визирнула в коридор – анi душi. Зате бiля ii нiг акуратно складений лежав стосик газет.
«Вранiшня преса? Не думала, що тут й таке е…»
То дiйсно були газети. Серед них Полiна знайшла невеличку поштову листiвку. На нiй було вiддруковано: «ворожiння корисне… особливо вранцi…» – i якась адреса.
Здивована й дещо роздратована, мабуть через iгнорування ii вiзитiв, адмiнiстраторка холодно мовила, що вони не носять своiм постояльцям вранiшнi газети й пошту, адже це не передбачено в оплатi послуг. І жiнцi анiчогiсiнько невiдомо про тi газети, що iх Полiна знайшла пiд своiми дверима.
– Дурний жарт, – буркнула огрядна панi, втупившись у екранчик свого мiнi-телевiзора.
Утiм Полiна не вгавала, вона не з таких. Взяла маленький наплiчник i пiшла в мiсто, шукати вказану в листiвцi адресу. Потрiбним мiсцем виявилася невеличка, зовсiм крихiтна, проте доволi затишна кав’ярня.
«Якраз те, що треба!»
Приемноi зовнiшностi офiцiант провiв ii до столика й одразу ж принiс горнятко з кавою, хоча вона ще й не встигла нiчого замовити. Напiй був смачнючий – терпкий i водночас освiжаючий. Пiд блюдцем Полiна помiтила таку ж листiвку, як ту, що знайшла вранцi серед газет. Тiльки от написи були iншi: «кава додае сил, вони знадобляться… попереду мандри крiзь звивистi нетрi кам’яних джунглiв i вертливих хащiв… вiдчуй на смак колiр витриманоi роками пристрастi…»
