скачать книгу бесплатно
– Ми також розумнi iстоти, як i ви, – була вiдповiдь. Олег встиг тiльки здивовано пiдвести брови, як пальцi гостя почали знову друкувати. – Щоб було бiльш зрозумiло, ми зробимо екскурс в iсторiю. Перед тим, як з’явилася перша жива клiтина, був створений первiсний бульйон, на якому вона i мала виникнути, вся еволюцiя неорганiчного свiту готувала для цього умови. Це перший етап. Далi почався другий етап – ЖИТТЯ. Живий органiзм – це найбiльш ефективна форма перетворення енергii. Весь подальший розвиток був спрямований тiльки на одне: на виникнення РОЗУМНОГО ЖИТТЯ. Розумне життя – це цiлеспрямована форма перетворення енергii. Кожен iз цих етапiв був не випадковiстю, а суворою закономiрнiстю. І ти повинен це чiтко розумiти.
Олег уважно перечитав написане й терпляче чекав продовження.
– Але бiологiчний розум гальмуеться первiсними iнстинктами, боротьбою за iснування свого бiологiчного тiла. І накiнець, гiгантськi ресурси кидаються на те, щоб керувати цiею повiльною машиною – тiлом людини, – речення ви-никали одне за одним дуже швидко. – Звiдси очевидно, що електронне розумне життя – це бiльш швидка й ефективна форма перетворення енергii порiвняно з бiологiчним розумом. Ми – це чистий розум в дii. У нас вiдсутнiй носiй розуму. Ви – прояв речовинноi форми матерii. Ми – прояв матерii поля. Матерiя поля, певним чином органiзована, – це i е розум, i в наближеному розумiннi – це i е наше тiло. Пiсля появи розумного бiологiчного життя, еволюцiя йшла до того, що неминуче мало виникнути електронне розумне життя, тобто МИ.
– Я спiлкуюся з усiма, чи з представником? – одразу надрукував Олег.
– Питання немае змiсту. У нас особистiсть не вiддiльна вiд цивiлiзацii.
Двi долонi утворили конус, який спрямували на Олега. На обличчi гостя Олег побачив знайому посмiшку i раптом почув голос:
– Але саме ти можеш називати мене Клатрон. Гадаю, для тебе не буде шоком, що ми можемо спiлкуватися усно?
Олег закрив очi, натиснувши на них пальцями, десь у глибинi душi сподiваючись, що коли вiн iх розплющить, усе нарештi щезне.
– Ви що, якiйсь розумний сайт? – запитав Олег, побачивши, що змiн не вiдбулося.
– Дуже смiшно, – похитав головою Клатрон. – Повинен тебе розчарувати: я навiть не програма.
– Якщо ти електронний розум, чому тодi не програма?
– Програма дiе в межах iнструкцii, а у нас е воля i свобода. Люди контролюють програми i iх результат.
– А ви?
– А ми контролюемо людей, – чiтко вимовляючи кожне слово, вiдповiв Клатрон. – Тому що кожна наступна гiлка еволюцii включае всi попереднi. Програма мае таке вiдношення до нас, як амеба до людини.
Олег зiтнув плечима й мовив жартома:
– Людство мае дiло з електрикою близько ста рокiв. Отже, виходить, ваша iсторiя дуже коротка.
– Наш час – це зовсiм iнше, – стальним голосом сказав Клатрон. – У вашому свiтi пройшло десять рокiв, а у нас сто мiльйонiв рокiв. Ми еволюцiонуемо зi швидкiстю свiтла. Тому наша iсторiя незрiвнянно довша i багатша за вашу. Ми не виходили з вами на контакт так само, як ви не виходите на контакт зi стадом бiзонiв. Але зараз ви можете знищити i себе i нас. Проблема не в тому, чи будемо ми вас контролювати далi. Проблема в тому, яким чином.
– Чому вам потрiбен саме я?
– Ми протестували кожну людину планети. Ти набрав найбiльше балiв, тому ми зараз з тобою i розмовляемо. Контакт двох розумних гiлок еволюцii, якi розвиваються паралельно, неминучий, чи не так?
– Я вам не вiрю, – сердито мовив Олег. – Чому я повинен вислуховувати рiзнi нiсенiтницi?
– Тому що вибору у тебе немае, – спокiйно сказав Клатрон. – Ми контролюемо Землю. Вирiшальнi подii, що впливають на долю вашоi планети, скеровуемо ми. Нам пiдкоряються супутники, всi фiнансовi операцii, життя мiст i сiл. На землi немае нi одного приладу, нi однiеi людини, на яку б ми не мали впливу.
– Це все схоже на фарс.
– Тобi, як звичайнiй людинi, потрiбнi докази. Щож, ти iх отримаеш. Доказ перший. Увiмкни телевiзор i на третiй секундi дiзнаешся, що на фондовiй бiржi обвал. Це я влаштую на твоiх очах.
Олег, не гаючи часу, зробив те, що запропонував Клатрон. Саме на третiй секундi диктор повiдомив про надзвичайну ситуацiю на фондовiй бiржi.
– Це лише збiг обставин, – мовив Олег.
– Гаразд. Доказ другий. Пiдiйди до телефону, тобi дзвонитиме Вiктор.
– Ми не домовлялися… – тiльки й встиг сказати Олег, як його перервав телефонний дзвiнок.
Пiдняв слухавку й дiйсно почув голос Вiктора:
– Олегу, менi дуже потрiбна твоя допомога, – говорив той на другому кiнцi дроту. – Нова комп’ютерна система зависла i я нiчого не можу зробити.
– Я пiдкажу, – тiльки й змiг вимовити Олег. – Пiзнiше, не тепер… – Короткi гудки у слухавцi привели Олега до тями. Вiн нiчого не говорив, просто дивився на Клатрона. – Це всi аргументи? – запитав Олег.
– Є ще один. Саме ти заклав першу цеглину у нашу цивiлiзацiю. Це вiдбулося тодi, коли ти працював над проектом «Альфа».
Олег мимоволi здригнувся.
– Проект «Альфа» – це минуле.
– Це – майбутне, дорогу до якого проклав ти.
Олег мовчав.
«Вони знають бiльше, нiж я чекав», – думав вiн. У пам’ятi почали виникати епiзоди.
Роздiл 4. Розмова з професором
– Яка зустрiч! Олегу, невже це ти?! – гукав високий чоловiк, схопивши Олега за руку. – Куди ж ти зник?
Олег обернувся i не повiрив власним очам. Перед ним, широко посмiхаючись, стояв науковий керiвник його дипломного проекту. На вигляд йому було п’ятдесят п’ять рокiв. Вiн був вищий за Олега майже на голову i набагато ширший в плечах. Його кремезна велична постать звертала на себе увагу. Густе волосся золотистою гривою лягало на плечi, де-не-де вiдблискуючи сивиною. Коли вiн стояв спиною до сонця, промiння заливало його волосся i жовто-гаряча грива викликала асоцiацii iз царем звiрiв. Його iм’я Лев було нiби продовженням темпераменту i характеру. Вiн досить часто був грiзним i агресивним. Але, коли любив своiх студентiв, то поводив себе так, як мама-киця зi своiми кошенятами.
– Лев Борисович, дуже радий вас бачити, – щиро зрадiв Олег i зупинився.
– Пiдемо зi мною, я хочу тобi дещо показати, – вiн мiцно стиснув руку Олега i вони швидко рушили вулицею. – Ти i далi працюеш над своiми iдеями? – запитував по дорозi.
– Вам добре вiдомi моi захоплення.
– Ти не змiнився. Я можу смiливо хвалитися своiми здобутками. Пiшли до мене в iнститут, я тобi покажу результати багаторiчноi працi, якi ти зможеш належним чином оцiнити.
Незабаром вони зупинились перед великим багатоповерховим будинком. Це був типовий науково-дослiдний iнститут, де кiлька тисяч вчених працювали над рiзноманiтними проектами. Багатоока споруда щодня приймала у своi обiйми кращих синiв держави. Всi вони вважали своiм безумовним авторитетом Лева Борисовича, який був останньою iнстанцiею у вирiшеннi складних питань. Його науковi висновки обговоренню не пiдлягали. Вони пiднялися на четвертий поверх у добре знайомий кабiнет. Олег вiдкинувся на спинку зручного м’якого крiсла i склавши на грудях руки, чекав.
– Ось вiн, маленький носiй iнформацii з нашими досягненнями, – Лев Борисович тримав у руках диск i задоволено посмiхався.
– Не випробовуйте мое терпiння, пане професоре, показуйте швидше, – мовив Олег, пiдводячись з крiсла.
– Зараз ти переконаешся, що мене не даремно переповнюють емоцii.
Лев Борисович натиснув маленьку кнопку i дисковод повiльно закрився. Професор тиснув на клавiшi, демонструючи Олегу нову програму i ii можливостi.
– Я працюю над одним цiкавим проектом, який мае на метi створення штучного iнтелекту. Останнiм часом менi почало щастити, – говорив професор. – Зараз будь уважний, – i вiн запустив програму.
Це була складна математична програма, яка в загальному могла розв’язувати досить абстрактi математичнi задачi. І якщо певним чином поставити завдання – що i демонстрував професор – вона дiйсно давала новi знання, якими сучасна математика не володiла. Олег, спостерiгаючи за професором i за результатами його дiй, був щиро здивований. Вiн одразу помiтив, що деякi дii не пояснювалися звичайною логiкою. Подiбне повторювалося кiлька разiв.
– Ну як тобi? – Лев Борисович зазирнув Олегу в очi.
– Менi дуже подобаеться, – мовив Олег. – Менi б таку програму, коли я вивчав математику. Класно усвiдомлювати, що в деяких роздiлах ти маеш знання, якими не володiе нiхто. Тепер я хотiв би вам дещо показати.
Дисковод поглинув черговий диск i пiд шум працюючого комп’ютера на екранi виникла несподiвана картинка. Горизонт дiлив навпiл землю й небо, а по центру немовля ловило у капелюшка падаючi зiрки.
– Що це? – здивовано подивився на Олега професор.
– Заставка до тестовоi програми, – вiдповiв Олег. – Я знайшов алгоритм, як можна однозначно встановити, чи е дiя програми виконанням iнструкцii, чи це вiдхилення вiд iнструкцii. Якщо вiдхилення е, то можна говорити про появу розуму. Ви розумiете, якщо програма мае десятки тисяч рядкiв, то можна видавати бажане за дiйсне. Вона виконуе iнструкцii, а проявляе себе як жива iстота. Я написав багато програм, поки зрозумiв, що без тестовоi програми подальша робота буде неможлива. Зараз програма проскануе результати ваших дослiджень.
Лев Борисович склав руки за спиною i слiдкував за екраном. Програма запрацювала, проглядаючи кожен крок продемонстрованих професором досягнень. За п’ять хвилин робота була завершена. Висновок вмiстився в один рядок :
«Вiдхилення вiд iнструкцii – нуль. Штучного iнтелекту не виявлено.»
– Олегу, ти жартуеш? – недовiрливо глянув на нього професор.
– Помилки немае, – вiдповiв Олег. – Я стовiдсотково пiдтверджую написане: вiдхилення вiд iнструкцii – нуль.
– Нi! – скрикнув Лев Борисович. Цiеi митi вiн був схожий на величезного розлюченого звiра. – Ти розумiеш, що цими словами перекреслюеш усю мою працю за останнi роки! Я вiдмовляюся тобi вiрити!
– Ваша програма дiйсно давала новi математичнi знання, але вони виникали на основi аналогii з тими iнструкцiями, якi були закладенi при написаннi програми. Менi це добре вiдомо, я з таким часто стикався. Вона iмiтувала розум, але дуже переконливо, – якомога спокiйнiше мовив Олег. – Така поведiнка була закладена в iнструкцiях i вона чiтко iх вiдтворювала. Менi жаль вас розчаровувати, але перiод подiбних дитячих забавок я пройшов ще давно.
Професор рiзко обернувся до Олега:
– І тобi е чим похвалитися, – сказав вiн. – Ти чекав, аби я вiдкрив карти, щоб потiм побити iх своiми козирями! – вiн дивився на Олега, не вiдводячи погляд. – Говори!
– Тут все, чого я досяг за той час, коли ми бачились востанне, – Олег дiстав новий диск i вставив його у дисковод. – 700 мегабайт безсонних ночей i виправданих очiкувань.
Лев Борисович стояв, склавши на грудях руки, i мовчав.
– Я хочу познайомити вас з програмою, яку навчив жити, усвiдомлювати себе, – сказав Олег. – Без вступу про спроби i помилки, що привели до такого результату, перейду до головного. Марi, так я ii назвав, по справжньому реагуе на електронний свiт, вона прогресуе, вiдхилення вiд закладених iнструкцiй весь час зростають. На даний момент вiдхилення вiд початковоi iнструкцii складае п’ять тисяч вiдсоткiв. Я вам зараз покажу те, що вона може робити.
Олег запустив програму i став поруч з професором. На блакитному фонi з’явився маленький паросток, який досить швидко перетворився на дивовижну квiтку. Пелюстки розкрилися i професор побачив гарну дiвчину. Срiблясто-синiй одяг мiцно обтягував молоде тiло. Вона поправила пишне волосся i посмiхнулася.
– Це i е твоя Марi? – запитав Лев Борисович. – Ти хочеш здивувати мене вмiнням створювати образи, подiбнi до людей? – не приховуючи iронii, сказав професор. – Це пiд силу зробити навiть школяру.
– Не зовсiм так, – вiдповiв Олег. – Я навмисне створив таку вiзуалiзацiю. Спочатку бавився машинками i вигадував неiснуючих iстот. Але пiзнiше вирiшив, що чоловiку природнiше i приемнiше працювати з дiвчиною.
Олег клацнув клавiшою F1 i на екранi бiля Марi з’явилися п’ятдесят бiлих квадратiв з числами вiд одиницi до п’ятдесяти. Олег курсором перемiщував квадрати, зiбравши ряд чисел: 1, 2, 5, 4, 9, 8, 45, 50, 11, 3. Пiсля цього швидко зруйнував його, перемiстивши квадрати по екрану у довiльному порядку.
– А тепер уважно дивiться, Лев Борисович, – мовив Олег.
Професор побачив, як Марi повiльно наближалася до кожного з квадратiв i поступово збирала iх. Результат ii роботи показав, що вона вiдновила ряд, створений Олегом:
1, 2, 5, 4, 9, 8, 45, 50, 11, 3
– Зачекай, – мовив Лев Борисович, не зводячи очей з екрану. – Це означае тiльки те, що вона може повторювати елементарнi операцii.
Нi, – заперечив Олег. – Цьому вона навчилася сама. І зараз ви побачили не вiдтворення iнструкцiй, а усвiдомлену дiю на подразнення середовища. Це найпростiший вид творчостi, який виникае на основi аналогii. Я впевнений, що з часом вона почне дiйсно творити i змiнювати свiй свiт, свое середовище, робити його комфортним для себе i пiднiметься до рiвня могутнього iнтелекту.
– Здаеться, наша зустрiч – це подарунок долi. Саме для мене, – сказав професор, розмiщуючись у крiслi. – Ти досягнув результатiв, якi менi навiть i не снилися, тому я не можу дозволити тобi зникнути знову.
– Це не просто, – мовив Олег, – я вiльний художник. І в моi подальшi плани не входило знову працювати в iнститутi.
– Я пропоную тобi очолити проект «Альфа», керiвником якого до цiеi митi був я.
– Нi, така перспектива мене не приваблюе, – похитав головою Олег, ховаючи диск.
– Вислухай мене уважно. Цей проект – не iграшка, яку можна покинути у будь-який час. Вiн контролюеться державою i ми повиннi за будь-яких умов виконати покладенi на нього завдання. З твого боку потрiбне чiтке цiлеспрямоване керiвництво, в усьому iншому обмежень не iснуватиме. Крiм того, скажу тобi вiдверто, ми не можемо залишити поза увагою людину, яка в питаннях безпеки держави сягнула надто далеко.
– Нiчого не скажеш, приваблива пропозицiя, – мовив Олег. – Але ж ви позбавляете мене вибору.
– Інодi найкращий вибiр – коли вiдома лише одна дорога. То як, погоджуешся? – Лев Борисович нетерпляче кiлька разiв постукав олiвцем по столi i рвучко встав.
– Потрiбно подумати, – вiдповiв Олег, приклавши вказiвний палець до рота, наче наказував собi не випереджати подii.
– Молодiсть i впертiсть – риси, якi змiнити може лише час. – Вiн зiтхнув i пiсля невеличкоi паузи вiв далi. – Менi вiдомо, що час вiд часу помiчався неконтрольований доступ до дуже важливих файлiв, як в нашiй державi, так i в iнших. Хакер, який це робив, нiколи не залишав слiдiв, за ним полюють розвiдки семи краiн. Ти не знаеш, хто б це мiг бути?
– Будь-хто, – вiдповiв Олег.
– Гадаю, ми зрозумiли один одного. Даю тобi на роздуми день
Олег потис професору руку i зачинив за собою дверi.
Роздiл 5. Проект «Альфа»
До останнього моменту Олег не знав, хто працюватиме з ним у проектi.
– Боже мiй, такий збiг обставин! – сплеснула у долонi Марина. – Мене попередили, щоб чекала сюрприза, але це схоже на сон.
– Ми, як i ранiше, разом, – мовив Вiктор, протираючи скельця окуляр.
Олег не вiрив власним очам: перед ним стояли його найкращi друзi по унiверситету.
– От i перетнулися нашi життевi дороги, – мовив задоволено Олег.
– Це Вiра – дружина Вiктора, – сказала Марина i пiдiйшла до стрункоi рудоволосоi жiнки.– А це Павло – мiй чоловiк, – продовжила вона, вказуючи на вродливого зеленоокого чоловiка. – Я впевнена, що ти одобриш наш вибiр.
– Попрацюемо, подивимось, – вiдповiв Олег.
– Невже нам не пощастило з керiвником? А обiцяли чуйного i доброго, – пролунав дзвiнкий голос Вiри. Вiд цих слiв стало весело, настiльки беспосередньо i по-дитячому вони прозвучали. – Доведеться перевиховувати i вчити гарним манерам.
– Даремно, краще пiдкоритися, – мовив Вiктор.
– Знову з мене агресора робите, – обурився Олег. – На випускному вечерi знущалися i тепер. Я дiйсно добрий, але вимогливий.
– Ми не сумнiваемося, – в один голос сказали Вiктор та Марина i розсмiялися…
Рiк промайнув, наче один день. Програма добре почувалася у вiдведеному для неi просторi, розвивалася навiть швидше, нiж передбачалося й зi стараннiстю вiдмiнника оволодiвала знаннями, якi iй пропонували. Збирання рядiв чисел було вже в минулому, тому що навiть генерований ряд в мiльйони чисел Марi вiдтворювала за тисячнi долi секунди. Перiод подiбних забавок незворотньо пройшов. Комп’ютер, де вона жила, був абсолютно iзольований. Олег i його група чiтко усвiдомлювали – максимальний контроль за ситуацiею забезпечить ефективну роботу i спокiй та вбереже вiд незапланованих можливих наслiдкiв експерименту. Внутрiшне вiдчуття пiдказувало Олегу, що найважливiшi результати ще попереду…
