скачать книгу бесплатно
– Ой, тато, немае серед тих парубкiв жодного, щоб на вас був схожий: розумний, поставний, вродливий i мiцний духом своiм i тiлом. Всi наче дурнуватi цуценята.
– То вони перед тобою розум втрачають, а так справнi! Ти б придивилася до них, може й сподобала б якогось.
Але Яринка навiть слухати не хотiла про хлопцiв, що бiгали навколо неi, все сподiвалася, що долею iй призначений на батька схожий.
Дуже любила вона батька свого й у той час, як iншi дiвчата до матерi горнулись, вiд тата не вiдходила. Малою весь час iз ним просилася, куди б той не iхав. Микола вiдмовити не мiг. Посадить ii на коня поперед себе, а вона притулиться до нього, рученятами обiйме та пiсеньки спiвае.
Миколi пiсля призначення на посаду громада додатковий шматок землi надiлила. Радiв вiн тому, як дитина мала. Господарство свое з кожним роком збiльшував, бо з розумом до справи пiдходив.
Із платнi писарськоi завжди частину вiдкладав. Усiею сiм’ею на землi тяжко працювали до сьомого поту. Що iх земля могла вродити, все вирощували: й овочi всiлякi, й хлiб сiяли, й овес. Садок мали з фруктовими деревами. Пройдуть жнива, Микола все розрахуе: що для власного споживання залишае, що на податки вiддае, а надлишки на ярмарок везе. На вирученi грошi то корову придбае, то коня, то з технiки щось для городу. А як урожай добрий, то ще й десятину землi мiг купити. Не жирував – у середняках ходив.
У iхньому селi взагалi всi селяни землю мали, бо воно колишнiм вiйськовим поселенням було, а в таких поселеннях пiд час реформи землi надiляли з державного фонду на кожну чоловiчу душу, на жiночi душi землi не давали. Дiлянки були невеличкi, але ж все одно бiльше, нiж нiчого.
Зовсiм iнакше вiдбувався розподiл земель там, де вона панам належала. Вони, нiбито сприяючи реформi, вiддавали за викуп своiм крiпакам землю, але здебiльшого найгiршу та найвiддаленiшу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча. В iнших селищах навiть пiсля того, як помiщики стали продавати частину земель i колишнi крiпаки могли ii придбати, лишилось дуже багато селян без землi, якi продовжували по наймах ходити в помiщицьких господарствах.
Отже, в порiвняннi з iншими, в селi Миколи працьовитi люди добре жили. Хоча, певна рiч, були й ледащi, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землi своi потихеньку розпродували. Як говориться, в усякiй сiм’i е своя потвора, проте таких було не багато.
Однак життя в селi враз змiнилося, коли бiльшовики прийшли. Все перевернулося з нiг на голову. Вважали вони украiнське селянство вiдсталим i ворожим до iх влади й усi прояви свободи народу нещадно душили.
Нацькували незаможникiв – ледарiв i пияк – на куркулiв i середнякiв, задобрили бiдноту подачками вiд розкуркулювання, натворили бiди йой якоi.
Вилучення так званих лишкiв землi часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землi дiлили не лише серед незаможникiв, а й серед усiх, хто бажав поживитися на чужому майнi. Влада потурала таким дiям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.
Щодня лютували чужинцi в дворах заможних, мордуючи працьовитих пахарiв, образливо називаючи iх куркулями, хлiви та льохи iхнi спустошуючи.
– Батько, iдьмо звiдси, не буде нам спокою в цiй краiнi, – благав Гриць. – Староста поiхав до Австрii щастя шукати, пан Петро до Польщi, й нам варто.
Микола й слухати не хотiв.
– Я народився тут i вирiс, тут моя земля, моi батьки та прадiди похованi, немае в мене потреби бiгти! Я нiкому зла не робив! Господарство свое збагатив лише своею працею до сьомого поту! Людям завжди допомагав, нiколи до них байдужим не був, навiть до самих пропащих! – кричав Микола на Грицевi слова.
– Любий, про дiтей подумай! Поiхали! – намагалась пiдтримати сина Палажка, але всi вмовляння були марнi.
Незважаючи на те, що Микола сварився з родиною з приводу переiзду, все ж пiшов за порадою до дiда одного, який славився на селi тим, що майбутне знав так, начебто наперед жив.
– Чуете, Йосипу, пiдкажiть, що робити? Геть розгубився, де ж та правда нинi? Кому вiрити?!
– Йой, Миколо, йой, бiда прийшла та й годi! Ця влада тут ду-у-уже надовго! Боротися з нею теперечки – даремна справа. Народ наш темний, не бачить, хто в них поводир i до якоi iх прiрви веде, не розумiють, що роблять i на що це перетвориться. Що попросять – то вiддай, iнакше виженуть геть без шматка хлiба та даху над головою. Покличуть до себе – не погоджуйся, бо то наче болото – спокушае чорницею та грибами, а ледве зайшов на трясовину – так i пропав навiк безвiстi.
Збентежило Миколу почуте. Додому повернувся блiдий, як стiна. Шкода йому було надбань своiх, тяжкою працею зароблених, утiм все одно не мiг себе пересилити, щоб кинути землю рiдну, омиту кров’ю та потом, i рушити свiт за очi на чужину iншого життя шукати.
Незабаром бiльшовики й у двiр Миколи прийшли. П’ятеро чужинцiв iз рушницями та п’ятеро мiсцевих активiстiв. Спочатку почали закликати його приеднатись до комуни, обiцяли залишити корову та коня. Микола згоди не дав, бо знав, що землю всю вiдберуть, а як вийти з тiеi кооперацii побажае, землi вже не поверне. Погладив на прощання коней, поцiлував iх i пiшов з двору, щоб не бачити цього свавiлля.
Мiсяць потому вирiшив Микола навiдатись на ферму, де худоба його тепер стояла, справами поцiкавитись, бо душа болiла за свое та й надiя теплiла, що може й насправдi, як об’еднатись усiм селом, дiло з того вийде та народ краще жити почне. «Може, i я згодом до них приеднаюсь», – мiркував Микола дорогою.
Прийшов, а худоба в стайнi кричить, голодна, худа аж ребра стирчать. Сiялки та вiялки, якi Миколi ранiше належали, просто неба лежать, всi iржею вкритi, а хлопцi, що мали працювати, п’янi на стозi сiна сплять. Вiд побаченого такий вiдчай Миколу взяв, що аж серце закам'янiло. Все, в що вiн душу вкладав, прахом пiшло.
Веселий i рухливий Микола нiколи не впадав у розпач, хоч як було важко, але тут його душа не витримала, заповнилася болем та безпросвiтнiстю. Йшов городами додому та плакав, як дитина, над розбитими надiями, над знищеним життям.
Зайшов у хату розгублений, постояв мовчки, подивився на дiтей та дружину й у комору пiшов.
Гриць стан батька побачив, навколiшки перед образами впав, зашепотiв молитви. Сам молиться, руки до образiв тягне, а лице сльози вмивають. Раптом на ноги скочив i, що сили мав, до комори побiг. Дверi вибив, а Микола на пiдлозi лежить, руки розкинувши, лише встиг видохнути: «Пробач менi, синку!».
На грюкiт Палажка з Яринкою прибiгли. Попадали, обiймають похолодiле тiло, цiлують його, плачуть, а Яринка ще й голосить, аж заходиться:
– Ой тато, мiй тато! Ви ж то рано покидаете нас! Чи вам дiти були не милi? Нащо ж ви вiд нас iдете? У яку дорогу ви зiбралися? Сонечко мое ясне! Невже находилися вашi нiжечки, наробилися вашi рученьки?! Очi вашi карi невже надивилися на свiт цей?! Вiдлетiли ви вiд мене, тато, не буду вже вас бачити, обличчя ваше рiдненьке! Чому ви не встаете та не мовите слово менi хоч би едине?!
Тримала дочка батька в обiймах так мiцно, що Гриць ледве вмовив ii дати його омити та одягти.
Доки тiло Миколи вдома було, Яринка й удень, i вночi Псалтир крiзь сльози читала та руки його цiлувала. Нiкого не чула й не бачила, горем зламана. На цвинтарi, як труну закривати стали, знепритомнiла. Три днi жаром палала, марила та весь час батька кликала.
Палажка страх як злякалася за доньку, а Гриць iй i каже:
– Не бiйтеся, ненько, то не ii час, тiло одужае.
А сам щоденно Бога молив, щоб душу сестри горе вiдпустило.
Як прийшла до тями Яринка, то одразу до Гриця звернулась:
– Братику, силу ти маеш велику, навчи мене, як звести з цiеi землi тих односельцiв, що батькiвське життя згубили.
– Яринко, рiдна, вивiльни душу вiд помсти, то грiх великий! – заблагав Гриць.
– Не зможу я дивитися, як вони життю радiють, а тато в могилi лежить! Або ти менi допоможеш, або не брат бiльше!
– Яринко, Боговi судити людей за iх дiяння, а не нам з тобою. Душу свою пожалiй!
– Чужинцiв хай Бог судить, а односельцiв, якi через заздрiсть свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу нiколи й не заспокоюсь, доки смерть iх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата i пiшла геть.
Прийшла до матусi, сiла поряд, голову iй на колiна поклала та й каже:
– Ненько, вiдпусти мене до Вiдлюдноi, я в неi поживу, бо немае сили серед цих нелюдiв жити.
Вiдлюдною в селi називали бабцю, яка жила в лiсi. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила. Бувае, перестрiне ii хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирае, не встигне головою повести, як тiеi й слiд зник, начебто й не було нiкого. Про неi рiзнi побрехеньки ходили – хтось казав, що вона вiдьма й на мiтлi лiтае ночами, чужих корiв доiть, навiть деякi божилися, що на власнi очi бачили ii бiля свого хлiву. Хтось розповiдав, що вона з чоловiком вiд пана в лiсi ховалась через те, що той хотiв нею побавитись. Ось вони й втекли, а коли чоловiк помер, то вона так горювала, що до людей вже й не захотiла повертатися. Але, звiсно, правди нiхто не знав, так само як i те, де ii хата стоiть.
