Пітер Пен

– Джордже, та Нена – просто скарб!

– Не сумніваюся. Тільки часом я відчуваю, що вона сприймає дітей, як цуциків.

– О ні, любий! Я впевнена, вона знає, що у них є душа.

– Дуже дивно, – зауважив пан Дарлінґ у задумі. – Дуже дивно.

Це був той випадок, коли його дружина відчувала, що має розказати чоловікові про таємничого гостя. Спочатку він кепкував над цієї історією, але відразу ж спохмурнів, коли дружина показала йому тінь.

– Вона мені нікого знайомого не нагадує, – сказав він, ретельно все розглядаючи. – Але це вказує на якогось негідника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлінґ, – коли Нена увійшла з ліками для Майкла. Більше ти ніколи не принесеш пляшечку з ліками в зубах, Нено, і це лише моя вина.

Він був, без сумніву, мужньою людиною, та немає жодних сумнівів у тому, що він повівся доволі нерозумно з тими ліками. Якщо у пана Дарлінґа і були якісь слабкості, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, ніби все життя він дуже хоробро приймав ліки. Тому коли Майкл почав відштовхувати ложку з мікстурою, яку пропонувала Нена, пан Дарлінґ докоряв:

– Будь чоловіком, Майкле.

– Не хочу, не хочу! – вередував Майкл.

Пані Дарлінґ вийшла з кімнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлінґу це здалося пустощами.

– Матусю, ти не повинна балувати його! – крикнув чоловік їй услід. – Майкле, коли я був у твоєму віці, то приймав ліки без нарікання. Я казав: «Дякую, любі батьки, що дали мені мікстуру, аби я одужав».

Він справді вірив, що все саме так і було, і Венді також у це вірила. Тому вона сказала, щоб підбадьорити Майкла:

– Ті ліки, які ти іноді приймаєш, татку, також гидкі, еге ж?

– Набагато гидкіші за те, що п’є Майкл, – хоробро сказав пан Дарлінґ. – Я б їх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тільки пляшечка кудись загубилася.

Але вона не зовсім загубилася. Просто якоїсь ночі чоловік дістався горішньої частини шафи і сховав її там. Він і не здогадувався, що чесна Ліза знайшла пляшечку і повернула її на полицю над умивальником.

– А я знаю, де ліки, татку! – вигукнула Венді, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу їх.

І помчала ще до того, як він встиг її зупинити. Настрій пана Дарлінґа моментально зіпсувався.

– Джоне, – сказав він тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, від якої аж нудить.

– Ти проковтни її швиденько, татку, та й по всьому – підбадьорив його Джон, коли з’явилася Венді, тримаючи в руці склянку. В ній були ліки.

– Я летіла стрімголов, – похвалилася вона.

– Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлінґ із мстивою ввічливістю, на яку дівчинка зовсім не заслуговувала. – Тільки Майкл перший, – додав чоловік завзято.

– Перший татко, – наполягав Майкл, підозріливий від природи.

– Я можу занедужати, – сказав пан Дарлінґ із погрозою в голосі.

– Давай, татку, – прохав Джон.

– Припни язика, Джоне, – відрубав батько.

Венді трохи здивувалася:

– Я думала, що тобі ковтати їх було легко, татку.

– Не в цьому річ, – пояснив чоловік. – Справа в тому, що у моїй склянці більше, ніж у ложці Майкла. – Його гордовите серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я міг би випити одним духом, але так не годиться.

– Тату, я чекаю, – холодно нагадав Майкл.

– Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю.

– Татку, ти що, боягуз?

– Ти сам боягуз.

– Я нічого не боюся.

– І я нічого не боюся.

– Тоді пий.

– Сам пий.

Венді спала на гадку чудова ідея:

– Чому б вам не зробити це одночасно?

– Гаразд, – погодився пан Дарлінґ. – Ти готовий, Майкле?

Венді полічила: раз, два, три, Майкл проковтнув мікстуру, а пан Дарлінґ сховав свою за спину.

Тут почулося волання обуреного Майкла.

– Ох, татку! – прошепотіла Венді з докором.

– Що ти маєш на увазі цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлінґ. – І годі репетувати, Майкле. Я хотів випити, але схибив.

Це було жахливо, як усі троє дивилися на чоловіка так, ніби вони зовсім не поважали його.

– Дивіться сюди, – сказав він благально, щойно Нена вийшла у ванну кімнату. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю свої ліки в миску Нени, і вона вип’є їх, вважаючи, що це молоко!

Рідина була кольору молока, але діти не зрозуміли сенсу гумору свого батька і тому дивилися на нього з докором, коли чоловік виливав ліки в мисочку Нени.

– Як дотепно, – сказав він із сумнівом, та вони не посміли викрити його, коли пані Дарлінґ і Нена повернулися.

– Нена – гарна собачка, – сказав він улесливо. – Я налив трішечки молочка в твою миску, Нено.

Нена махнула хвостом, підбігла до миски і почала хлебтати. Потім вона глянула на пана Дарлінґа з докором, зовсім не сердито. І показала господареві велику сльозу, при вигляді якої нам стає так шкода благородних собак, а потім сховалася у своїй буді.

Пану Дарлінґу було жахливо соромно за самого себе, але він не бажав здаватися.

У неприємній тиші пані Дарлінґ понюхала миску.

– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твої ліки!

– Це був лише жарт, – сказав чоловік із гіркотою. – Немає жодного шансу розсмішити когось у цьому будинку.

Венді й далі гладила Нену.

– Ну, звісно! – кричав він. – Розпещуй її! А мене ніхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навіщо мене обнімати – навіщо, навіщо, навіщо?

– Джордже, – благала пані Дарлінґ, – тихіше. Слуги можуть почути.

У них була лише Ліза, яку вона називала «слугами».

– Ну й нехай, – погодився чоловік необачно. – Клич сюди хоч весь світ. Але я не дозволю цій собаці панувати в нашій дитячій кімнаті більше ні на мить.

Діти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловік відігнав собаку від себе. Він знову відчув себе справжнім чоловіком.

– У двір, у двір! – кричав він. – Твоє місце – на подвір’ї, і там я посаджу тебе на ланцюг.

– Джордже, Джордже, – прошепотіла пані Дарлінґ, – згадай, що я тобі розповідала про того хлопчика.

На жаль, він нічого не хотів слухати. Бо був переповнений намірами нарешті всім показати, хто вдома господар. Коли він наказав Нені вилізти з буди, та не послухалася. Тоді чоловік поманив її солоденькими словами, і коли собака вилізла, схопив її і поволік геть із дитячої кімнати. Він жахливо соромився того, що коїть, але все одно не відступав. Це все було через його занадто лагідну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши собаку на задньому дворі, нещасний батько повернувся і сів у коридорі зі сльозами на очах.

У цей час пані Дарлінґ уклала дітей у ліжечка у незвичній тиші та запалила каганці. Вони чули, як Нена гавкала неподалік, а Джон зауважив:

– Це тому, що він посадив її на ланцюг.

Але Венді виявилася мудрішою.

– Ні. Вона гавкає не так, коли її ображають, – пояснила дівчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це інший гавкіт. Так вона гавкає, коли відчуває небезпеку.

– Небезпеку?

– Ти впевнена, Венді?

– О, так.

Пані Дарлінґ сіпнулася й підійшла до вікна. Воно було надійно замкнене. Жінка визирнула назовні. Ніч була густо поперчена зірочками. Вони всі якось скупчилися над цим місцем, ніби хотіли побачити, що ж тут відбудеться. Дві найменші зіроньки навіть підморгнули їй, мовби попереджаючи про щось. Та невідомий страх раптом стиснув їй серце і змусив заплакати:

– О, навіщо я зібралася на ту нічну вечірку?!

Навіть Майкл, який уже майже заснув, відчув, що вона схвильована, розплющив очі та спитав:

– А з нами нічого не може статися, матусю, якщо у нас світяться каганці?

– Нічого, мій скарбе, – заспокоїла вона. – Це ніби мамині очі, які захищають її дітей.

Вона ходила від ліжечка до ліжечка, кожному промовляючи ласкаві слова на прощання, а малий Майкл обійняв маму за шию.

– Мамусю, – схлипнув він, – як я тебе люблю!

Це були останні слова, які пані Дарлінґ від нього почула перед тривалою розлукою.

Будинок № 27 розмістився неподалік від їхнього двору, але нещодавно випав сніг, тому пан і пані Дарлінґ ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нікого не було на вулиці, тільки зірки спостерігали за ними. Зірки прекрасні, але вони не можуть ні в що втручатися, а лише споглядають. Це було схоже на якесь покарання. Але за що, жодна зіронька вже не могла згадати. Давнім зіркам вже все обридло, і вони мовчки дивляться на світ скляним поглядом, проте юним зіркам усе цікаво, і вони невтомно миготять, перемовляючись одна з одною.

Зірки не дуже любили Пітера, адже він пустун й іноді дмухав на них, намагаючись загасити. Але того вечора їм було сумно, ось чому вони були на боці Пітера і з нетерпінням чекали, щоб дорослі поквапилися піти. Тому щойно двері в будинку № 27 за паном і пані Дарлінґ зачинилися, почалося певне хвилювання, а найменша з усіх зірочок Чумацького Шляху вигукнула:

– Тепер ти, Пітере!

Розділ 3

«Виходь! Виходь!»

Ще якусь мить після того, як пан і пані Дарлінґ пішли з дому, каганці біля ліжок трьох дітей продовжували світити яскраво. Це були дуже симпатичні вогники, та ніхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пітера. Але каганець Венді затріпотів і так солодко позіхнув, що двійко інших позіхнули також, і, перш ніж вони спромоглися стулити свої роти, всі вогники згасли.

Тепер кімната була освітлена зовсім іншим світлом, у тисячу разів яскравішим за каганці. І в той час, коли ми розмовляємо про нього, хтось нишпорить по всіх шухлядах креденса, порпається в шафі, вивертає там усі кишені навиворіт у пошуках тіні Пітера. Це була дівчинка, яку звали Тінкер Белл. Вона була одягнена у витончену одіж із листя, порізаного квадратиками, за допомогою яких її фігуру можна було представити якнайпривабливіше. Вона була трохи схильна до повноти (і нагадувала пухкий силует пісочного годинника).

Через якийсь час після того, як фею закинуло у вікно подихом маленьких зірочок, у помешкання влетів і Пітер. Частину шляху він ніс Тінкер Белл, і його рука все ще була оповита чарівним пилом.

– Тінкер Белл, – покликав він тихесенько після того, як переконався, що хлопці сплять. – Тінк, де ти?

А та сиділа в глечику, і, маю сказати, їй це дуже подобалося, бо досі їй ніколи не доводилося потрапляти у глечик із водою.

– Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тінь?

Ніжний дзвін був йому відповіддю. Це була чарівна мова фей. Звичайні діти її не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуєте, то обов’язково впізнаєте.

Тінк сказала, що тінь захована у великій коробці. Вона мала на увазі креденс, і Пітер підскочив до нього, висунув одну за одною всі шухляди і викинув їхній вміст на підлогу. В одну мить він знайшов свою тінь і так цьому зрадів, що не помітив, як засунув шухляду разом із Тінкер Белл, яка загаялася там.

Хлопчик був упевнений, що як тільки він виявить свою тінь, то зіллється з нею в єдине ціле, як зливаються воєдино дві краплі води. Але нічого такого не сталося, і Пітер страшенно перелякався. Він приніс із ванної кімнати шматок мила і спробував приклеїти ним тінь. Але у нього нічого не вийшло. Тоді він сів на підлогу і заридав.

Він так плакав, що розбудив Венді, і та сіла на ліжку. Однак вона зовсім не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на підлозі. Їй просто стало цікаво.

– Хлопчику, – сказала вона ввічливим голосом. – Чому ти плачеш?

Пітер також умів бути ввічливим, він трохи навчився манер у фей. Тому він встав і вишукано вклонився. Венді це дуже сподобалося, і вона йому вклонилася у відповідь із ліжка.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Венді Мойра Енджела Дарлінґ, – відповіла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати?

– Пітер Пен.

Дівчинка не сумнівалася, що його звали Пітером, але це ім’я здалося їй занадто коротким.

– І це все?

– Так, – відповів він дещо різко. Уперше в житті йому здалося, що його ім’я й справді закоротке.

– Даруйте, – сказала Венді Мойра Енджела.

– Немає проблем, – втішив її Пітер.

Дівчинка спитала гостя, де він живе.

– Другий закрут праворуч, – пояснив Пітер, – а далі прямо аж до самого ранку.

– Яка смішна адреса!

Пітер зашарівся. Вперше він відчував, що, можливо, ця адреса й справді була кумедна.

– І зовсім ні, – заявив він.

– Я маю на увазі, – спробувала реабілітуватися Венді, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же її написати на конверті?

Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи.

– Мені не пишуть листів, – відповів Пітер презирливо.

– А твоїй мамі пишуть листи?

– У мене немає мами, – зауважив він.

У нього не просто не було мами, але йому мама і не була потрібна. Він узагалі вважав, що мама людині ні до чого. Але Венді, однак, одразу відчула, що стала свідком якоїсь трагедії.

– О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дівчинка, зістрибнула з ліжка і підбігла до гостя.

– Я плакав не через маму, – обурився він. – Я плакав тому, що моя тінь не хоче до мене прилипати. Й узагалі, я зовсім не плаксій.

– Вона що, відірвалася?

– Так.

Тут Венді побачила, що тінь валяється на підлозі зморщена й жалюгідна. Їй стало шкода Пітера.

– Який жах! – сказала вона, але зараз же всміхнулася, бо помітила, що хлопчик намагався приклеїти її милом. Як справжнісінький хлопчисько.

На щастя, вона відразу збагнула, що треба робити.

– Її слід пришити, – сказала вона трохи по-дорослому.

– Що таке «пришити»? – спитав він.

– Ти занадто неосвічений!

– Ні, я не такий.

Але дівчинка раділа невігластву гостя.

– Зараз пришию її тобі, мій малий хлопчику, – заспокоїла його Венді, хоча на зріст він був нітрохи не нижчий за неї. Дівчинка витягнула свою торбинку для шиття і пришила тінь до ніг Пітера.

– Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася вона за «пацієнта».

– О, я не буду плакати, – запевнив Пітер, який уже вважав, що ніколи раніше не плакав. Він зціпив зуби і не видав жодного звуку, аж поки його тінь не була міцно до нього пришита, хоч вигляд у неї і був дещо пом’ятий.

– Її належало б випрасувати, – задумливо сказала Венді, але Пітер, ще той хлопчисько, був іншої думки. Він із дикою радістю застрибав по кімнаті. Бо вже й забув, що тінь йому пришила Венді.

– Який я розумний! – репетував він захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах!

Доводиться визнати, що це марнославство Пітера було однією з його найбільш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою відвертістю, він ніколи не був скромним хлопчиком.

Але це неабияк вразило Венді.

– Ти хвалько! – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звісно, нічого не зробила?

– Трішечки зробила, – зронив Пітер недбало, продовжуючи гарцювати.

– Трішечки! – відповіла дівчинка з гідністю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймні піти. – Вона знову залізла в ліжко і накрилася ковдрою з головою.

Для того щоб розбурхати Венді, Пітер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, тоді він сів на краєчок ліжка і поплескав по ковдрі босою ногою.

– Венді, – сказав він, – не уникай мене. Я не можу утриматися від кукурікання, якщо задоволений собою.

Проте вона не визирала назовні, хоча й жадібно слухала.

– Венді, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жінка ніколи не змогла б опиратися, – Венді, від однієї дівчинки більше користі, ніж від двадцяти хлопчиків.

Тоді Венді, як і будь-яка інша жінка, хоча інших там і не було, визирнула з-під ковдри:

– Ти справді так гадаєш, Пітере?

– Саме так.

– Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дівчинка. – Тоді я знову встаю.

І вона сіла з ним поряд на краєчку ліжка.

Венді навіть пообіцяла подарувати йому поцілунок, але Пітер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовні.

– Ти не знаєш, що таке поцілунок? – приголомшено спитала Венді.

– Я буду знати, коли ти зробиш це, – відповів гість сухо, і щоб не зачепити його почуття, Венді дала йому наперсток.

– А тепер, – сказав Пітер, – я поцілую тебе?

Венді відповіла трохи манірно:

– Якщо бажаєш…

Вона переконала себе досить вимушено нахилити своє обличчя до нього, але той просто відірвав жолудь, що слугував ґудзиком на його куртці, і вклав у руку дівчинки. Вона повільно випросталася і ввічливо сказала, що носитиме його поцілунок на ланцюжку на своїй шиї. Дуже пощастило, що вона справді повісила жолудь на той ланцюжок, бо пізніше трапилося щось таке, що врятувало їй життя.

Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цікавитися віком один одного. Позаяк Венді завжди любила робити правильні речі, то й спитала Пітера, скільки йому років. Це було не зовсім доречне запитання, і питати про це не слід було. Так іноді буває на іспиті, коли тобі пропонують питання з граматики, тоді як тобі хотілося б написати, які королі правили в Англії.

– Я не знаю, – відповів він неохоче, – та я ще занадто молодий.

Він справді нічого не знав про свій вік, лише мав підозри, але сказав зовсім інше.

– Венді, я втік із дому того ж дня, коли народився.

Дівчинка була вельми здивована та заінтригована, і вона показала це в чарівній світській манері, поляпавши по своїй нічній сорочці, пропонуючи підсунутися ближче.

– Я почув, як мама і тато, – Пітер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту і стану чоловіком. – Він дуже хвилювався цієї миті. – А я не хочу стати колись чоловіком, – сказав він пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким і розважатися. Тому й утік і оселився в Кенсінґтонському парку серед фей.

Венді кинула на нього дуже захоплений погляд, і Пітер подумав, що це тому, що він утік, але насправді її захопило його знайомство з феями. Венді прожила таке тихе сімейне життя, що знатися з феями їй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона почала закидати співрозмовника запитаннями, і це трохи його здивувало. Бо феї були для Пітера швидше якоюсь неприємністю, що трапляється на його шляху, і нічого більше. Насправді він іноді любив давати їм прочуханку. Проте загалом їх любив і тому розповів про те, як феї з’явилися.

– Розумієш, Венді, коли в світі народилася перша дитина і вперше засміялася, її сміх розсипався на тисячу дрібних шматочків і з кожного з’явилося по феї. З того часу вони й живуть.

Балачка добряче втомила дівчинку, але те, що відбувалося у неї вдома, малій подобалося.

– Отже, – продовжував Пітер розважливо, – вирішили, що у кожного хлопчика і дівчинки має бути своя окрема фея.

– Обов’язково має бути? Саме так?

– Ні. Діти зараз дуже розумні стали, лиш трохи підростуть, то більше не вірять у фей. І варто лише якомусь малюкові сказати: «Я у фей не вірю», й умить якась із них падає мертвою.

Пітеру вже набридло теревенити лише про фей, і хлопчик прислухався, чому ж затихла Тінкер Белл.

– Не розумію, куди вона поділася, – зауважив він, підвівся і промовив ім’я Тінк.

У Венді затріпотіло серце від захвату.

– Пітере! – заволала вона, хапаючи співрозмовника за руку. – Невже у цій кімнаті є справжня фея?

– Вона тільки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти нічого не чуєш, еге ж?

Вони разом прислухалися.

– Я щось чую, – повідомила Венді. – Наче якісь дзвіночки дзеленчать.

Той звук чувся з креденса, і Пітер звеселів. Ніхто не міг виглядати таким веселим, як Пітер. Він умів сміятися, як сміються вперше в житті.

– Венді, – прошепотів хлопчик тріумфуючи, – здається, я засунув її разом із шухлядою!

Він нарешті випустив на волю бідолаху Тінкер Белл, і та заметушилася в повітрі, волаючи від люті.

– Тобі не можна казати такі речі, – повчав Пітер. – Звісно, мені дуже шкода. Але звідки ж я міг знати, що ти там сидиш?

Та Венді більше не слухала хлопчика.

– О, Пітере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу її розгледіти!

– Вони майже ніколи не залишаються на одному місці, – зауважив Пітер.

Однак на одну мить Венді таки побачила романтичний силует, що присів відпочити на годиннику із зозулею.

– Ой, яка гарненька! – здивувалася Венді, хоча обличчя у Тінк все ще було спотворене злістю.

– Тінк, – сказав Пітер доброзичливо, – ця леді хоче, щоб ти стала її феєю.

Тінкер Белл відповіла щось зухвало.

– Що вона каже, Пітере?

Йому довелося пояснити:

– Вона не дуже вихована. Каже, що ти велике потворне дівчисько. І що вона – моя фея.

Хлопчик спробував вгамувати Тінкер Белл.

– Ти ж знаєш, що не можеш бути моєю феєю, Тінк, бо я – чоловік, а ти – жінка.

На це Тінк відреагувала спересердя: «Ти дурний віслюк» – і зникла у ванній кімнаті.

– Зазвичай вона спокійна фея, – пояснив Пітер винувато, – її назвали Тінкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англійською – дзвіночок).

Вони всілися разом у кріслі, й Венді продовжувала чіплятися до Пітера з розпитуваннями:

– То ти більше не живеш у Кенсінґтонському парку?

– Іноді буваю там…

– А де ж ти тепер живеш?

– Із загубленими хлопцями.

– А хто вони?

– Це дітваки, які випали з візочків, поки їхні няньки витрішки продавали. Якщо їх за сім днів ніхто не знайде, то вони вирушають у країну Ніколандію, щоб жити там. А я – їхній ватажок.

– Як це чудово виглядає!

– Так, – погодився Пітер, – але дуже нудно та самотньо. Розумієш, у нас там немає дівчат.

– Зовсім немає дівчат?

– Та немає, бо дівчатка занадто розумні, щоб випадати зі своїх дитячих візочків.

Це дуже втішило Венді.

– Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так відгукуватися про дівчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажає нас.

Замість відповіді Пітер підвівся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом із ковдрою з ліжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Венді, і дівчинка різко заявила, що він не господар у її будинку. Проте Джон продовжував спати на підлозі настільки безтурботно, що вона не стала його турбувати.

– Я знаю, що ти хотів зробити мені приємне, – сказала Венді заспокоївшись, – тому можеш подарувати мені поцілунок.

Вона зовсім забула про його невігластво, коли йшлося про поцілунки.

– Я так і думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав він трохи з гіркотою і простягнув їй наперсток.

– О, любий, – сказала Венді приязно, – я не мала на увазі поцілунок, а лише наперсток.

– А це що таке?

– Щось таке, – і Венді поцілувала його в щоку.

– Весело, – визнав Пітер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобі подарував наперсток?

– Якщо тобі так хочеться, – зауважила Венді, тримаючи цього разу голову прямо.

Пітер поцілував її, і тієї ж миті дівчинка злякано заверещала.

– В чому річ, Венді?

– Хтось боляче смикнув мене за волосся!

– Це, мабуть, Тінк. Ніколи не знаєш, що їй заманеться.

Це справді була фея, яка вовтузилася в повітрі і знову вдалася до лайливих слів.

– Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Венді, щоразу, як ти будеш дарувати мені наперсток.

– Але чому?

– Чому, Тінк?

І фея повторила:

– Бо ти дурний віслюк.

Пітер не збагнув чому, зате Венді втямила і трохи засмутилася. Бо він сказав, що прилітав до них у дитячу кімнату зовсім не заради неї, а щоб послухати казки.

– Розумієш, я ж не знаю казок. І ніхто із загублених хлопців не знає навіть однієї казки.

– Який жах! – зітхнула Венді.

– Знаєш, – вів далі Пітер, – чому ластівки будують гнізда під стріхами будинків? Щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама розповідала тобі таку чудову казку.

– Це яку ж?

– Про принца, який шукав дівчину, що загубила кришталевий черевичок.

– Пітере, – пояснила Венді азартно, – це ж Попелюшка, і він потім її знайшов, і вони жили після цього дуже щасливо.

Пітер так зрадів, що зразу ж схопився з крісла, в якому вони сиділи, і поквапився до вікна.

– Куди ти йдеш? – закричала Венді, передчуваючи щось недобре.

– Розповісти іншим хлопцям.

– Не треба, Пітере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу інших казок.

Вона промовила саме ці слова, тому не може бути жодних сумнівів, що таким чином вона випробовувала Пітера. Він повернувся, і в його очах промайнув якийсь жадібний погляд, що мав би стривожити дівчинку, але цього не сталося.

– А скільки казок я б могла розповісти хлопцям! – замріяно сказала Венді, і Пітер умить схопив її та потягнув до вікна.

– Відпусти мене! – наказала вона йому.

– Венді, летімо зі мною, розповідатимеш моїм хлопцям казки.

Звісно, їй було приємне таке прохання, але дівчинка заперечила:

– О, любий, та я не можу. Подумай про мою матінку! До того ж я не вмію літати.

– Я тебе навчу.