скачать книгу бесплатно
Пiтер Пен
Джеймс Метью Баррi
Повiсть шотландського письменника Джеймса Метью Баррi (1860–1937) «Пiтер Пен» – це романтична казка про свiт дитинства. Головний герой Пiтер Пен – хлопчик, який не хоче ставати дорослим, – живе у дивовижнiй краiнi Нiколандii разом iз загубленими дiтьми. Їм подобаеться жити поряд з феями на деревах, лiтати та повсякчас влаштовувати рiзнi витiвки, але хлопчикам бракуе мами. І iхнiй ватажок Пiтер Пен знаходить дiвчинку Вендi, яка погоджуеться стати iхньою мамою i полетiти до Нiколандii разом зi своiми двома братами. Про дивовижнi пригоди Вендi, Пiтера Пена, феi Тiнкер Белл та загублених хлопчикiв читайте у цiй веселiй, з яскравими малюнками книжцi.
Джеймс Метью Баррi
Пiтер Пен
Роздiл 1
Пiтер Пен порушуе спокiй
Усi дiти, окрiм лише одного, Пiтера Пена, рано чи пiзно виростають. Наскiльки швидко це стаеться, Вендi з’ясувала самотужки. Якось, коли iй було всього два рочки, вона бавилася в садочку. Зiрвала одну квiтку i побiгла з нею до мами.
Мабуть, Вендi цiеi митi була дуже гарненька, бо мама, панi Дарлiнг, поклала ii руку на свое серце й аж заплакала:
– І чому ти не можеш залишитися такою назавжди?
Тiльки й усього трапилося мiж ними, але вiдтепер Вендi знала, що мусить вирости. Ви про це дiзнаетеся, щойно вам виповнюеться два рочки. Два – це початок кiнця.
Ця родина жила в будинку № 14 (таким був номер iхньоi оселi на цiй вулицi), i поки не з’явилася Вендi, ii мати була найголовнiшою. Вона була справжньою ледi з романтичним складом розуму i таким милим глузливим ротиком. Їi романтичний характер нагадував крихiтнi коробочки, якi привозять iз загадкового Сходу. Вiдкриеш одну – а в нiй iнша, менша, а в тiй ще одна, i так безперестану. Їi солодкий рот мiг дарувати поцiлунок, якого Вендi завжди прагнула, i його було добре помiтно в правому куточку губ.
Життевий шлях панi Дарлiнг був таким: багато джентльменiв, якi були юнаками, коли вона була дiвчиною, виявили одночасно, що вони закохалися в неi, й усi рушили до неi додому, щоб запропонувати своi руку та серце, за винятком пана Дарлiнга, який гукнув вiзника й усiх випередив i таким чином став ii обранцем. Вiн отримав вiд неi все, окрiм внутрiшньоi коробочки i заповiтного поцiлунку. Вiн так i не дiзнався про цю коробочку, а з часом вiдмовився вiд спроби отримати й поцiлунок. Вендi думала, що його мiг би отримати лише Наполеон, але менi здаеться, що вiн пiшов би, пiймавши облизня, наостанок спересердя грюкнувши дверима.
Пан Дарлiнг вихвалявся перед Вендi, що ii мати не тiльки кохала його, але й поважала. Вiн був одним iз тих експертiв, хто знае все про бiржi й акцii. Звiсно, нiхто цього до пуття не знае, але чоловiк знав бiльше за iнших, тому часто повiдомляв, що акцii пiднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жiнка стала б його поважати.
Панi Дарлiнг виходила замiж уся в бiлому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квiтiв, дуже тiшилася тим, наче це була якась гра. Та часом iй це набридало, квiти гинули, а замiсть них з’являлися малюнки дiтей без облич. Вона малювала iх, коли зрозумiла, що треба рухатися далi. Дiти спочатку з’явилися в уявi панi Дарлiнг.
Першою народилася Вендi, потiм був Джон, а пiсля нього – Майкл.
Через тиждень чи два пiсля того, як Вендi з’явилася на свiт, батьки довго сумнiвалися, чи зможуть вони ii залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлiнг страшенно радiв, але вiн був дуже серйозний, сiв на краечок лiжка панi Дарлiнг, узяв ii за руку i полiчив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотiла ризикнути: хай буде, що буде, але вiд свого не вiдступиться. Натомiсть чоловiк озброiвся олiвцем та аркушем паперу, i якщо вона плутала його своiми зауваженнями, то доводилося починати все знову.
– Не перебивай, – благав вiн ii. – У мене в кишенi е фунт i сiмнадцять шилiнгiв, а ще два шилiнги шiстдесят пенсiв – в офiсi. Я можу не пити каву на роботi, це заощадить десять шилiнгiв – тож виходить два фунти дев’ять шилiнгiв шiсть пенсiв, та з твоiми вiсiмнадцятьма шилiнгами i трьома пенсами це буде триста дев’яносто сiм, п’ять iз нульовим залишком у моiй чековiй книжцi становитиме вiсiмсот дев’яносто сiм… Хто там бешкетуе? Вiсiмсот дев’яносто сiм, крапка i додати сiм… Нiчого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловiковi, який приходив до нас… Тихiше, люба… Крапка… i завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав: дев’ятсот дев’яносто сiм? Так, я сказав: дев’ятсот дев’яносто сiм. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сiм фунтiв на рiк?
– Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловiка. Бо вона була на боцi Вендi, яка була важливiшою за них обох.
– Не забувай про свинку, – попередив вiн майже загрозливо i знову почав лiчити. – На свинку – фунт, це те, що я вiдклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилiнгiв. На кiр треба пiвтора, та й кашлюк обiйдеться не менш нiж у половину цього.
І вiн продовжував, додавав i вiднiмав, аж поки нарештi кошти на свинку Вендi не урiзали до двадцяти шести, а два види кору вирiшили розглядати, як один.
Такi ж переживання з’явилися, коли народилися Джон i Майкл, лiмiт на них був навiть жорсткiший. Але iх також залишили, i незабаром можна було побачити всiх трьох дiтей на вулицi, як вони поважно крокували у дитячий садок панни Фулсем.
Панi Дарлiнг любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлiнг прагнув, щоб було так, як в iнших людей. Тому iм була потрiбна нянька. А позаяк родина була бiдна i майже всi грошi йшли на молоко для дiтей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена i яка була нiчиею в той час, коли Дарлiнги забрали ii в родину. Та вона дуже любила дiтей. Дарлiнги знайшли собаку в Кенсiнгтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячi вiзочки. Нену дуже не любили недбайливi няньки, яких вона супроводжувала додому i скаржилася на них iхнiм господиням.
Нена виявилася справжнiм скарбом. Вона завжди була присутня при купаннi дiтей i вмить вскакувала уночi, якщо хтось iз ii пiдопiчних хоча б зойкнув. Звiсно, ii буда стояла прямо в дитячiй кiмнатi. Вона бездоганно вiдрiзняла кашель, не вартий уваги, вiд кашлю, при якому горло треба було обв’язати шерстяною панчохою. Нена вiрила в старi випробуванi засоби, на кшталт листя ревеню, i не довiряла всiм цим новомодним розмовам про мiкроби i таке iнше. Було чому повчитися, коли Нена вела дiтей у дитсадок, iдучи статечно бiля них, коли малi добре поводилися, i вмить повертала iх на мiсце, якщо хтось раптом вiдбiгав убiк.
На копанку Джона (в Англii футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр i зазвичай носила парасольку в зубах на випадок дощу. В пiдвалi дитсадка панни Фулсем е спецiальна кiмната, де дорослi чекали на своiх дiтей. Усi сидiли на лавах, тодi як Нена лежала на пiдлозi, але це була едина рiзниця. Люди намагалися iгнорувати собаку, як нижчу за соцiальним статусом за себе, а тварина зневажала iхнi теревенi. Вона обурювалася вiзитами в дитячу кiмнату друзiв панi Дарлiнг, але якщо вони все ж приходили, то Нена вмить скидала нагрудник Майкла i надягала iнший, нарядний, поправляла на Вендi сукню i прилизувала Джону волосся.
Нена, що не кажи, була взiрцевою нянькою, i пан Дарлiнг чудово це знав, хоча iнодi i непокоiвся через те, що плiткують про них сусiди.
Адже вiн мав пам’ятати про свое становище в суспiльствi.
Нена також бентежила його, але iнакше. У чоловiка iнодi з’являлося таке вiдчуття, що вона вiд нього зовсiм не в захватi.
– Я знаю, що вона дуже поважае тебе, Джордже, – запевняла чоловiка панi Дарлiнг i робила непомiтний знак дiтям, аби тi були особливо ласкавими з батьком.
Часом у дитячiй кiмнатi влаштовували танцi, в них iнодi брала участь i Лiза, едина служниця в будинку. Як кумедно вона виглядала в своiй довгiй спiдницi i чiпцi покоiвки, хоча вона присягалася, коли танцювали, що бiльше нiколи цього не одягне. Якими веселими були тi гучнi забави! А ще веселiшою була панi Дарлiнг, пiруети котроi здавалися настiльки дикими, що все, що ви могли бачити, була ii посмiшка, а потiм, якщо пощастить, то ви, можливо, отримали б i поцiлунок. Отже важко було уявити собi веселiшу та щасливiшу родину, поки в домi не з’явився Пiтер Пен.
Панi Дарлiнг вперше виявила його, коли наводила лад у думках своiх дiтей. Таку звичку мають усi хорошi матерi. Коли iхнi дiти засинають, матерi прибирають у iхнiх думках, наводять там лад i розкладають по своiх мiсцях усi думки, що блукали там упродовж дня. Якби ви могли не спати (але, звiсно, ви не можете), то побачили б, як рiдна мати прибирае у ваших думках, i вам було б дуже цiкаво спостерiгати за нею. Це зовсiм як наведення ладу в шухлядах. Ви б побачили ii на колiнах, гадаю, в хорошому гуморi, над деякими з ваших думок, здивовану, де на землi можна взяти таку рiч, що робить вiдкриття солодкими i зовсiм не гiркими, вiд чого з’являються ямочки на щоках. І це так приемно, як гладити кошеня, однак дуже важливе не може залишитись поза вашою увагою. Коли дитина прокидаеться, то всi примхи вже лежать складеними на днi ii розуму, а згори лежать добрi почуття, добряче провiтренi та вичищенi за нiч.
Не знаю, чи доводилося вам колись бачити карту розуму людини. Лiкарi iнодi малюють карти iнших частин тiла, i ваша власна може дуже вас зацiкавити. Але вкрай важко намалювати карту розуму малоi дитини, думки якоi часто плутаються, i це не дозволяе зосередитись. Там е зигзагоподiбнi лiнii, схожi на позначення стрибкiв температури на картцi, а це, ймовiрно, дорога на острiв, бо Нiколандiя – завжди якийсь острiв, з дивовижними кольорами то тут, то там, з кораловими рифами, зi швидкохiдним кораблем на горизонтi, з дикунами в порожнiх печерах i гномами, з яких виходять чудовi кравцi. Там е ще печери, на днi яких протiкають рiчки, i принцеси, у яких е по шiсть старших братiв, i занедбана хатинка в лiсi, i ще – дуже стара бабця, а нiс у неi гачком. Із цим iще можна впоратися, якби це було все. Бо там е ще перший день у школi, релiгiя, батьки, круглий ставок, вбивства, фiранки, дiеслова, що вимагають давального вiдмiнка, шоколадний пудинг у недiлю, взяття у фiгурнi дужки, балачки i розхитаний зуб («Три пенси, якщо вирвеш його самотужки»). Все це е частиною острова або iншоi мiсцини iз зазначенням конкретного мiсця, i все це доволi заплутано, тим бiльше що нiчого не залишаеться без змiн.
Звiсно, що Нiколандiя створена для добрих справ. Джон, наприклад, мав лагуну з фламiнго, якi лiтали над ним i яких вiн мiг пiдстрелити. Джон жив у перекинутому човнi, Майкл – у вiгвамi, а Вендi – в куренi з мiцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзiв, зате Майкл мав нiчних друзiв, а Вендi дружила з вовченям, покинутим своiми батьками в дитинствi. Але в усiй Нiколандii була родинна подiбнiсть, i якби всi стояли поряд, то можна було б сказати, що у них такий самий нiс абощо. На цих чарiвних берегах дiти, граючись, витягують на берег своi рибальськi човни, сплетенi з верболозу. Ми з вами також бували там. І досi вчуваеться нам шум прибою, хоча ми вже нiколи не висадимося на тому березi.
З усiх чудових островiв Нiколандiя найзатишнiший i найкомфортнiший, не надто великий i не задовгий, як ви знаете, з незначними вiдстанями мiж однiею й iншою пригодами i з чудовою природою. Коли ви граетесь у Нiколандiю щодня, створюючи з крiсел i скатертини, то це жодною мiрою не змушуе когось тривожитись, але на двi хвилини перед тим, як ви лягаете спати, острiв стае дуже реальним. Саме для цього й створенi нiчнi каганцi.
Інодi, мандруючи думками своiх дiтей, панi Дарлiнг наштовхувалася на незрозумiлi слова, i найменш збагненним було слово «Пiтер». Вона не була знайома з жодним Пiтером, але в думках Джона та Майкла вiн траплявся дуже часто, а в головi у Вендi зустрiчався мало не на кожному кроцi. Ім’я це було написано в неi бiльшими лiтерами, нiж усi iншi слова. І панi Дарлiнг зауважила, що воно виглядае якось дуже дивно та зухвало.
– Так, Пiтер дуже зарозумiлий, – зiзналася Вендi зiтхаючи, коли мама спитала ii про нього.
– Але хто вiн, доню?
– Вiн просто Пiтер Пен, ти ж знаеш, матусю.
Спочатку панi Дарлiнг нiяк не могла згадати, але потiм, подумки повернувшись у свое дитинство, вона раптом згадала про такого собi Пiтера Пена, про якого казали, що вiн живе там, де феi. Історii про цього хлопчика були зовсiм дивовижнi. Коли мама була маленька, то вiрила в це, бо частину дитинства Пiтер провiв iз нею, тому жiнка не мала б злякатися. Вона вiрила в нього у тi часи, однак тепер це була замiжня розумна жiнка, яка наразi вже сумнiвалася, чи iснував цей персонаж насправдi.
– Крiм усього iншого, – зауважила матуся донечцi, – йому вже давно час подорослiшати.
– О нi, вiн не росте, – запевнила Вендi. – Вiн на зрiст такий, як я.
Вона мала на увазi, що вiн був подiбний на неi розумом i зростом. Дiвчинка не могла збагнути, звiдки вона це знала, просто знала – та й по всьому.
Панi Дарлiнг вирiшила порадитися з паном Дарлiнгом, але той тiльки поблажливо всмiхнувся.
– Згадаеш моi слова, – казав вiн. – Це якась дурниця, яку Нена запхала iм у голови. Собацi цiлком могла спасти на гадку така фантазiя. Не звертай уваги, i воно минеться.
Але воно нiяк не миналося, i незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував панi Дарлiнг. У дiтей трапляються дивнi пригоди, якi iх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили подii, коли, перебуваючи в лiсi, вони зустрiли свого померлого батька й гралися з ним. Саме так одного ранку Вендi випадково вiдкрила панi Дарлiнг щось, що вкрай ii стурбувало. На пiдлозi дитячоi кiмнати з’явилося листя, якого там не було, коли дiти лягали спати. Панi Дарлiнг безуспiшно ламала голову над цiею загадкою, аж тут Вендi промовила з поблажливою посмiшкою:
– Ну, звичайно, це знову був Пiтер.
– Що ти маеш на увазi, Вендi?
– Капосний хлопчисько! Нiколи не витирае ноги, – зiтхнула Вендi. Вона була дуже охайною дiвчинкою.
Вендi пояснила цiлком буденним тоном, що, мовляв, Пiтер iнодi з’являеться вночi в дитячiй кiмнатi, сiдае на краечок ii лiжка i виграе на своiй сопiлцi. При цьому дiвчинка не прокидаеться, тому невiдомо, звiдки вона про це знае, просто знае, i все.
– Що за дурницi ти кажеш, люба! Нiхто не може увiйти в будинок, не постукавши.
– Гадаю, вiн приходить через вiкно, – пояснила дiвчинка.
– Люба, але ж це третiй поверх!
– А хiба листя не лежало бiля вiкна, матусю?
Це була справжнiсiнька правда. Листя виявили неподалiк вiд вiкна.
Панi Дарлiнг не знала, що й думати, адже Вендi промовляла з такою впевненiстю, що iй неможливо було пояснити, що все це дiвчинка бачила увi снi.
– Дитинко, – вигукнула панi Дарлiнг, – чому ти менi про це ранiше не розповiдала?
– Я забула, – вiдповiла Вендi безтурботно i поспiшила до снiданку.
О, то це все ж таки був сон?
А як же тодi бути з листям? Панi Дарлiнг роздивилася його дуже уважно. Це було висхле листя, та жiнка була впевнена, що в Англii такi дерева не ростуть. Вона повзала по пiдлозi зi свiчкою в руцi, намагаючись виявити ще якiсь слiди. Про всяк випадок жiнка навiть подлубала кочергою в камiннiй трубi та постукала по стiнках камiна. Вона спустила з вiкна спальнi мотузку до самоi землi, але по нiй нiхто не залiз.
Звiсно, Вендi все це наснилося.
Але iй нiчого не наснилося, i це з’ясувалося вже наступного вечора. Про цей вечiр можна сказати, що саме тодi й почалися надзвичайнi пригоди цих дiтей.
У Нени був вихiдний, i панi Дарлiнг сама викупала дiтей, поклала iх у лiжечка i кожному заспiвала пiсеньку. І спiвала, поки вони один за одним не вiдпустили ii руку i не подалися у краiну снiв. Усе виглядало таким затишним i таким безпечним, що панi Дарлiнг усмiхнулася своiм недавнiм страхам i безтурботно сiла з шитвом бiля камiна.
Вона мала закiнчити сорочечку для Майкла, який кожен свiй день народження отримував нову. В камiнi ще горiв вогонь. Дитяча кiмната була освiтлена трьома каганцями. Шитво лежало на колiнах панi Дарлiнг. Потiм ii голова похилилася, але тiльки трiшечки. Жiнка заснула. Погляньте ж на цих чотирьох, Вендi i Майкл – там, Джон – тут, а панi Дарлiнг бiля вогню. Але там мав бути ще й четвертий каганець.
Поки жiнка спала, вона побачила сон. Їй здалося, нiби острiв Нiколандiя пiдплив зовсiм близько до будинку i дивний хлопчик iз цього острова заявився до них. Вiн нiкого не стривожив, адже жiнцi здалося, що цього прибульця знали багато жiнок, у котрих немае дiтей. Може, його знають навiть деякi матерi. Увi снi вiн трохи вiдсунув завiсу, яка приховуе острiв Нiколандiю, i вона побачила, що Вендi, Джон i Майкл по черзi зазирають у щiлину.
Сам по собi сон мiг виявитися незначною дрiбницею, але поки жiнка спала, вiкно в дитячiй кiмнатi розчинилося i якийсь хлопчик зiскочив на пiдлогу. За ним слiдом у вiкно влетiла якась дивна цятка свiтла, не бiльша за ваш кулачок. Цятка, як жива, кидалася по кiмнатi, мабуть, це вона розбудила панi Дарлiнг.
Жiнка сiпнулася, прокинулася i побачила хлопчика. Якимось чином вона одразу збагнула, що це був Пiтер Пен. Якби ви, я чи Вендi опинилися б у кiмнатi, то вiдразу б зауважили, що вiн чимось дуже нагадуе той заповiтний поцiлунок панi Дарлiнг. Це був гарненький хлопчик, замiсть одягу на ньому був костюмчик iз сухого листя та живицi, що сочиться з дерев. Але найчарiвнiшою рiччю в ньому було те, що вiн мав ще всi своi молочнi зуби. Коли хлопчик помiтив, що господиня кiмнати – вже доросла жiнка, то аж заскреготiв своiми маленькими перлинками.
Роздiл 2
Тiнь
Панi Дарлiнг зойкнула, i в той самий момент вiдчинилися дверi. Увiйшла Нена, адже ii вихiдний день скiнчився. Вона загарчала i кинулася на хлопчика, але той легким рухом випурхнув у вiкно. Панi Дарлiнг знову зойкнула, але цього разу вже вiд страху, що вiн впаде i розiб’еться, тому хутко побiгла вниз поглянути, що ж сталося з маленьким хлопчиком, але його там не було. Жiнка глянула вгору i в темрявi ночi не помiтила нiчого незвичайного, окрiм блукаючоi зiроньки.
Вона знову пiднялася в дитячу кiмнату i побачила Нену, яка щось тримала в зубах. Це щось виявилося тiнню хлопчика. Коли вiн пiдскочив до вiкна, Нена кинулася навздогiн, однак не спромоглася схопити прибульця, а от його тiнь утекти не встигла. Вiкно рiзко зачинилося i спiймало ii.
Можете бути певнi, що панi Дарлiнг розглядала цю тiнь дуже уважно, але нiчого особливого не виявила.
Нена одразу ж таки втямила, що з цiею тiнню робити. Вона повiсила ii за вiкном, що мало означати: «Вiн обов’язково повернеться за нею. Давайте помiстимо тiнь так, щоб вiн мiг ii повернути, не налякавши дiтлахiв».
Але, на жаль, панi Дарлiнг не могла допустити, щоб за вiкном щось бовталося. Тiнь була дуже схожа на випрану ганчiрку, яка псувала вид будинку. Їй дуже хотiлося негайно показати тiнь пану Дарлiнгу, але той сидiв, обраховуючи, звiдки взяти грошi на зимовi плащi для Джона та Майкла, з мокрим рушником на головi, щоб тримати свiй мозок ясним, тому здавалося дуже недоречним турбувати чоловiка. До того ж жiнка наперед знала, що вiн скаже:
– Це все витiвки няньки-собаки.
Вона вирiшила акуратненько згорнути тiнь i покласти ii в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповiсти про це чоловiковi. Якби ж то!
Нагода трапилася через тиждень, та краще б i не було тiеi незабутньоi п’ятницi. Звiсно ж, п’ятницi.
– Менi треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловiковi, який сидiв поруч, а Нена розляглася з iншого боку, тримаючи господиню за руку.
– Нi, i ще раз нi, – постiйно повторював пан Дарлiнг. – Це я у всьому винний. Я, Джордж Дарлiнг, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав вiн латиною, що означало «моя вина». Вiн здобув класичну освiту.
Так вони сидiли вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всi, навiть найдрiбнiшi деталi не проявилися у iхнiх головах, як це бувае iз зображеннями зi зворотного боку при поганому друцi.
– Якби я тiльки не прийняла запрошення вiд сусiдiв iз будинку № 27! – бiдкалася панi Дарлiнг.
– Якби я тiльки не налив своi безглуздi лiки в мисочку Нени, – додав пан Дарлiнг.
– Якби я тiльки здогадалася зробити вигляд, що лiки менi подобаються, – промовляли собачi очi, повнi слiз.
– Це моя жага до забав, Джордже!
– Це мое дурнувате почуття гумору, люба.
– Це моя схильнiсть ображатися через дрiбницi, любi хазяi.
А потiм хтось iз них, або й усi разом, плакали, i кожен думав про свое. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разiв панi Дарлiнг промокала своею хустинкою очi собаки.
– То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлiнг, а Нена гавкала, наче його вiдлуння. Але панi Дарлiнг нiколи не дорiкала Пiтеру. Щось у правому кутку ii рота не давало вимовити його iм’я.
Так вони сидiли гуртом у спорожнiлiй дитячiй кiмнатi, пригадуючи всi подробицi цього жахливого вечора. Розпочався вiн зовсiм пересiчно, так само буденно, як сотнi iнших подiбних вечорiв. Тодi Нена нагрiла води, щоб викупати Майкла, i на своiй спинi потягла його у ванну.
– Не хочу в лiжко! – репетував Майкл, бо вiн завжди вважав, що його слово мае бути останнiм в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немае навiть шостоi години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу!
Тодi панi Дарлiнг увiйшла в дитячу, одягнена в свою бiлу вечiрню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Вендi дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона надiла й браслет Вендi на свою руку. Жiнка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Вендi дуже любила позичати свiй браслет мамi. Остання знайшла двох своiх дiтей, коли тi бавилися в «маму i тата» й розiгрували той момент, коли народилася Вендi, тодi Джон заявив:
– Я щасливий повiдомити вам, панi Дарлiнг, що ви тепер стали матiр’ю, – таким тоном, яким мiг би промовити й сам пан Дарлiнг iз такоi нагоди.
Вендi танцювала вiд радощiв так, як це зробила б справжня панi Дарлiнг.
Потiм так само «народився» Джон, тiльки ще урочистiше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванноi, той теж благав, що також хоче народитися, але Джон рiзко сказав йому, що iм уже досить дiтей.
Майкл ледь не заридав.
– Нiкому я не потрiбен, – сказав вiн, i ледi у вечiрнiй сукнi була змушена припинити цю гру.
– Менi потрiбен, – заявила вона. – Я хочу ще й третю дитину.
– Хлопчика чи дiвчинку? – поцiкавився Майкл не надто обнадiйливо.
– Хлопчика.
Тодi вiн стрибнув до неi на колiна. Здавалося б, незначна подiя для пана i панi Дарлiнг, але Нена нагадала, що це трапилося мало не вчора ввечерi у дитячiй кiмнатi Майкла. Тепер вони спробували згадати це.
– Тодi я увiрвався, як торнадо, чи не так? – зауважив пан Дарлiнг, глибоко себе зневажаючи. Тодi вiн справдi нагадував ураган.
Але цей чоловiк заслуговуе на виправдання. Вiн також одягався на вечiрку, i все було гаразд iз ним, поки справа не дiйшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо пан Дарлiнг, який знав усе про бiржу й акцii, зовсiм не вмiв зав’язувати краватку. Інодi краватка здавалася без бою, але траплялися випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлiнг проковтнув власну гордiсть i скористався готовими краватками, зав’язаними заздалегiдь.
