скачать книгу бесплатно
Невгамовний час
Борис Байков
Ти посмiхнись, прокинувшись зрання, Бо ще на день подовжилось життя, Яким би не було б воно, тримайся! Бо iншого знайти не сподiвайся! Смiх, так само, як i жарт? це чисте задоволення. Смiх захищений в iм’я життя. А життя захищаеться за допомогою смiху! Таким чином смiх та життя единi! Б. Спiноза
Борис Байков
НЕВГАМОВНИЙ ЧАС
Гуморески
ВЕЧОРНИЦІ
Якось iдучi з роботи, Василь Мефодiйович Диваченко натрапив поглядом на афiшу невiдомого йому клубу «Кому за 30». Саме цей клуб, як на диво, запрошував усiх громадян, бажаючих iще знайти собi супутника, або супутницю життя. Обмацавши очима кiлька знайшов те саме Ельдорадо, якого вже давненько пiдшуковував. Виплекана в душi мрiя про нове одруження раптом бiлою чайкою здiйнялася над ним та потягла мерщiй його додому, щоб вчасно пiдготуватися до цього вiзиту. Увечерi наступного вихiдного, причепурившись перед дзеркалом та зiбравши у собi усi залишки чоловiчого духу, попрямував вiн у вищеназваний клуб. Вiн смiливо переступив порiг цього закладу, не маючи жодноi уяви про тамтешнi засоби знайомств. Першi почуття вiд побаченого ним у актовiй залi якось несподiвано нагадали йому той урочистий ранок, коли батьки його силомiць притягли вперше до дитячого садка. Отже вiн знiяковiв, а точнiше казати, злякався, бо залишився наодинцi з неймовiрною кiлькiстю представниць слабкоi статi. Стоячи коло вхiдних дверей Василь Мефодiйович безпорадно оглядався, шукаючi у залi представникiв чоловiчоi статi. Нарештi вiн угледiв iх у протилежному кiнцi зали, де вони осиротило пiдпирали колони будiвлi. Диваченко швидко наблизився до них i теж пiдпер ще не зайняту колону.
– Якi вони всi милi! – подумав вiн, оглядаючи численнi жiночi постатi, – просто очi розбiгаються! Не можна i уявити, що усi цi жiнки тiльки i мрiють про супутника життя!
Та невдовзi пролунали звуки вальсу. Чоловiки, звичайно, запросили жiнок до танцю. Але Василя Мефодiйовича такий початок вечорниць аж нiяк не радував, бо вiн його не передбачав. Вiн чомусь розраховував на якiсь новi, незнайомi йому засоби знайомств, та мiркувати зараз було вже пiзно. Як треба запрошувати жiнку до танцю? Як ii тримати, щоб не вислизнула? Про що розмовляти з нею та куди дивитись пiд час танцю? Усi цi питання зненацька лягли на нього важким тягарем неминучостi. Василь Мефодiйович стояв вже, мабуть, хвилин iз десять осторонь танцюючих бiля своеi рiдноi колони, не маючи мужностi розлучитися з нею. Та зненацька у нього майнула рятiвна думка:
– Почекати «бiлого» танцю, коли запрошують жiнки!
І ось нарештi цей час настав.
– Вас можна запросити? – приемним контральто звернулася до нього повненька, проте досить вродлива жiнка у зеленiй сукнi з вiдкритим декольте та такого ж кольору очима. Василь Мефодiйович трохи розгублено вiдповiв iй згодою. Притулившись не щiльно до дами своiм костюмом, вiн поклав свою праву руку на те мiсце, де у неi за його розрахунком повинна бути талiя, а лiвою взяв ii праву тендiтну кiнцiвку та пiдняв трохи вище ii голови. Йому здалося, що дама не проти такоi вправи. І це надало йому ще бiльшоi хоробростi. Мало – помалу вiн став пересуватися по пiдлозi, то наступаючи на свою рятiвницю та ii взуття, то вiдступаючи похапцем вiд неi, встигаючи при цьому зачiпати своiм тулубом танцюючих сусiдiв. Василь Мефодiйович надто зосереджено слiдкував за дiями своiх нiг, щоб думати про щось iще.
Та все ж, час вiд часу, вiдриваючи очi вiд пiдлоги, вiн зупиняв iх на портретi своеi партнерки. Вона, вочевидь, була йому до вподоби. Достатньо вродлива вiдносно свого вiку, вона вражала його своею добре випещеною зовнiшнiстю та свiжим кольором шкiри. А жiнка, мiж тим, теж почала пильно придивлятися до партнера. Та раптом вона звернулася до нього:
– Ну що, коханчику мiй, удаеш, наче не впiзнав? Сподiваешся, що сивина та вуса тебе врятують? Глибоко помиляешся, любий! Я вмiю впiзнавати навiть пiд гримом! Вiдповiдай скорiше, чому мене покинув вагiтною сорок рокiв тому?
На цьому вона тимчасово припинила свiй допит, чекаючи, мабуть, на реакцiю Василя Мефодiйовича. А той з несподiванки навiть збився з музикального темпу. А тому став рухатися хаотично, нiби не чуючи музику, i зняв праву руку з жiночого попереку. Вiн невимовно бажав скорiше дочекатися закiнчення такого довгого танго! А своiй партнершi вiн не знав що й казати. Бо геть не пам’ятав цього обличчя серед своiх улюблених жiнок сорокарiчноi давнини! Можливо, вiн i був з нею колись знайомий, проте до вагiтностi справу нiколи не доводив!
В цьому вiн був впевнений на сто процентiв. І хоч Василю Мефодiйовичу було дуже незручно вiдповiдати голосно в присутностi танцюючих пар, але вiн все ж насмiлився:
– Шановна громадянко, – звернувся вiн до своеi «танцюристки», – я запевняю вас, що ви помиляетесь! Рiч у тому, що сорок рокiв тому я ще не знайомився з жiнками, бо перебував у лавах радянськоi армii. Правда треба сказати, в мене була дiвчина, яка чекала мого повернення. Проте на той час вона iще не була вагiтною вiд мене. Я вам навiть бiльше скажу. Вона i взагалi вагiтною не стала, бо, не дочекавшись мене, вийшла замiж за iншого хлопця.
Коли Василь Мефодiйович скiнчив доповiдь, якраз i скiнчився такий довгий танець. Одначе даму, вочевидь, така вiдповiдь не влаштувала, бо вона гарячкувато вхопила руку Василя Мефодiйовича у своi двi, щоб не дати йому втекти. А потiм продовжила:
– О! Який ти, виявляеться, брехун! Не пам’ятаеш своеi першоi коханоi, що чекала тебе три роки з армii i не з ким не знайомилась? Бо любила тебе ы весь час отримувала вiд тебе листи. А коли нарештi ти повернувся, я вже була вагiтною вiд тебе, бо ти, мабуть, не пам’ятаеш, як приiжджав у вiдпустку! То ж ти, негiднику, побачивши мене у такому становищi, злякався та й покинув мене! Ось тодi я i вийшла замiж за iншого хлопця! А синок – то мiй все ж вiд тебе, любий! Так що, Васю, сплати менi, будь ласка, зараз алiменти, яких ти тодi уникнув вчасно! – i вона пильно подивилась на Василя Мефодiйовича, не вiдпускаючи його руки. Останнiй же, вiдчуваючи, що майже потрапив у халепу, напружено мiркував собi, як позбавитись термiново цiеi екзальтованоi супутницi:
