скачать книгу бесплатно
Пiдросла та, що вже чорнi кучерi сплiталися у двi тугi коси, уквiтчанi рiзнобарвними – до несмаку, але по-дитячому весело – стрiчками. Великi зеленi оченята жадiбно всмоктували у себе всi дива iхнього полiського краю i вiд того ставали такими глибокими-глибокими, наче криниця посеред двору.
Гарненькою була iхня Ганя, нiчого не скажеш. Як не дбати про щасливе прийдешне такоi.
Та й жiнку свою любив Василь. А чого вiд любовi не зробиш, чим не пожертвуеш. Отож скоро забули вони про корову, що промiняли ii на золотi кульчики-пiвмiсяцi. Зажили спокiйно, як i ранiше. Нiби нiколи i не сварилися мiж собою Василь та Степанида.
Того ж року Ганя пiшла до школи. Вчилася потроху читати i писати. На зиму справили iй кожушка – перешили старого дiдового, купили червону вовняну хустку в жовтi квiтки, схожi на нагiдки, якi рясно росли влiтку на iхньому городi, а чоботи взувала материнi, бо вже не мали на що купити новi – небагато покiйникiв на той час у селi було.
Але зима – вона ж недовга насправдi. Ось i станула крига на ставках, сонечко стало щедрiшим на тепло. Наближався Великдень.
Степанида
Степанида тримала свiчку мiж вказiвним i великим пальцем, у лiвiй руцi, правою хрестилася щоразу, коли отець Іван тричi виспiвував: «Господи помилуй!»
Полум’я було неспокiйним: то виструнчувалося рiвною вогненною смужкою на кiлька сантиметрiв угору, то опускалося скорчене донизу, нiби от-от вистрибне зi свiчки на долiвку i почне кружляти гарячим бiсиком межи нiг прихожан. А чорний димовий нiмб iз гучним трiскотом тягнувся за полум’ям – був його тiнню.
У Степаниди тривожно стиснулося серце. Лихе передчуття закралося до свiдомостi, аж у головi запаморочилося. Схотiлося якомога швидше вийти з храму. Але мусила стояти – бо ж iще непосвяченi у ii святковому кошику паски та крашанки. Поставила свiчку до свiчника i тричi перехрестилася. Наче трохи вiдлягло, а проте тривога ще довго продовжувала трiпотiти сполохано – аж на самому денцi серця. Якась невiдома iй досi сила сповiщала про щось моторошне i неминуче.
– Христос воскрес! – привiтала чоловiка.
– Воiстину воскрес.
Обiйнялися i поцiлувалися тричi. Ганя вихопила з мамчиних рук кошик i заходилася виймати посвячене добро – на розговiння. Постелила на стiл чистого рушника – вишитi гладдю курчатка засвiтилися святково у iхнiй вбогiй хатинi. Поставила посерединi велику паску, поруч – двi маленькi, а вже потiм обережно виклала коло з червоних, рудих, зелених, синiх та жовтих крашанок.
– Мамо, тату, сiдайте до столу! – засмiялася рiвненькими вустами, тоненькою дитячою рукою грайливо вiдкинула за плече косу з розв’язаною рожевою стрiчкою.
Про свою пригоду в церквi зi свiчкою та про тривогу Степанида вирiшила не говорити чоловiковi. Дасть Бог, минеться.
Пiсля Великодня було весiлля у донечки Василевого товариша. У Страхолiссi. Пiшли всi разом. Степа почувалася там чужою, спiлкуватися з ким не мала, добре хоч, що Ганя бiля неi весь час крутилася – то зважала лише на донечку. Нi до молодих, нi до батькiв, нi до гостей не мала дiла. Тiльки вiдчувала – тривога все глибше i глибше у душу ii закрадаеться. Незрозумiла. Дика якась. Аж панiчна – тривога.
Почалися веснянi клопоти, городнi буднi. Потiм лiто – збiр врожаю, зимова тиша i знову – весна… Скiльки не ходила до церкви – все те саме. Стрибае полум’я неспокiйно, кiптяву чорну випускаючи, наганяючи жах якийсь…
Не миналося.
Але боялася розказати комусь. І аби не помiтив нiхто тоi чорноти, просто перестала у церкву ходити. Хай дивуються сусiди – нiчого не казатиме. Їi справа. Та i де ж той Бог? Немае нiякого Бога, просто вигадав хтось, аби грошi з людей на свiчки та на вiдправи усякi збирати.
Тiльки тривога все спокою не давала…
Вiдволiкалася важкою працею у господарцi, але в кiнцi дня недобрi думки знову оживали у нiй, часом не давали заснути, катували, повiльно знищували ii. Степанида змарнiла на лицi, схудла, чолом почали проступати все глибшi зморшки, а у волоссi з’являтися першi сивини. Старiла на очах.
Василь раптом змiнився теж. Став мовчазним i дратiвливим. Почав зникати десь i повертався пiзно – сам не свiй, нiчого не пояснюючи. То до чарки зазирав без приводу, то без причини накидався на жiнку й на доньку, лаючись, на чому свiт стоiть… Аж одного разу почав щосили лупцювати Степаниду, не шкодуючи iй стусанiв – наче звiр страшний у його шкуру вселився. Перелякана Ганя побiгла кликати сусiдiв, i якби тi не нагодилися вчасно, Степа б уже вiддала Боговi душу.
Вiд того часу жiнка так захворiла, що перестала виходити з хати. Усе стогнала глухо, лежачи на лiжку, бо говорити не мала сил.
Ганя, як лишень могла, доглядала за мамою, носила з криницi свiжу воду, варила трави i кашi, поiла, годувала, обмивала ii, прала сорочки i допомагала переодягатися у чисте. Василь, коли з’являвся у хатi, лише зиркав на них обох вовчим поглядом – аж блищали вiд злостi зiницi – i мовчки виходив – так, наче його тут уже нiчого не стосувалося.
Бiльшiсть односельцiв почали оминати iхню хату. Лише тим, котрi щиро за Ганю переживали, не страшно було навiдуватися до Босенкiв. Одним з таких був Микола – церковний дяк, уже сивий дядько.
Померла Степанида одразу по Зелених святах. Вмирала на очах у доньки. Останнi сили зiбрала – щоб заговорити нарештi. Глухим, здавленим голосом ледве вимовила:
– Пiвмiсяцi… своi… бережи, доню. Це ж тобi – на щасливу долю… не знiмай iх…
– Нiколи, мамо. Обiцяю, що нiколи iх не знiму, – Ганя вiдпустила маминi гарячi долонi, щоб доторкнутися до золотих пiвмiсяцiв на вухах i переконатися: нiкуди не зникли. Стисла мiцно кульчики, нiби хтось уже збирався iх у неi вiдняти. Гiркий вiдчай пiдкочувався повiльно – через груди – до не по-дитячому глибоких очей. Отак сидiла хвилину, двi, три… коло мами, тримаючись за пiвмiсяцi, мов за власну долю, не наважуючись заплакати. А коли знову доторкнулася до неньчиних долонь, тi вже були холодними…
Не схотiв Василь домовину для Степаниди робити. Микола думав вплинути якось на свого давнього товариша, але як побачив осатанiлi очi Василевi i кулаки стиснутi, тодi й вiн п’ятами накивав. Не мiг зрозумiти, що коiться. Довелося до Прокопа звертатися – дитятського трунаря. Щоправда, на похорон Василь прийшов, мовчав, не хрестився жодного разу, сам – бiлiший вiд покiйницi.
Ликера
Василь привiв ii, коли ще тиждень лишався до сороковин по жiнцi.
– Вона буде тобi за маму, – сказав Ганi.
Зеленi очi-криницi дiвчини проковтнули здивовано спочатку батька, а потiм – незнайомку – ii Ганя ранiше не бачила в Горностайполi. Але, пригадуе, десь нiби й бачила вже – знайоме дуже обличчя. Нi, точно, Ганя знае ii…
Ликера була красивою – з густим темним волоссям, заплетеним у довгу косу, з виразними карими очима, струнким станом i нiби влитою в неi якоюсь аж занадто живою силою.
Ликера була молодою, в розквiтi дiвоцтва, може, рокiв вiсiмнадцяти, якщо не менше.
«Сестра, ще б куди не йшло, але мати…» – подумала Ганя.
Щоправда, перечити батьковi не стала, а лише привiталася стримано з нетутешньою красунею i швиденько вибiгла надвiр, подалася в напрямку лiсу.
У лiсi мала свою схованку – на одному з пагорбiв, де переважно росли молодi сосни, а земля була встелена яскравим свiтло-зеленим мохом. Гiлля на однiй iз сосен десь на пiвтора метри вiд стовбура тягнулося до землi, нiби поли довгого плаща на казковiй феi. Ганя хутко пiрнала пiд те гiлля, зникаючи в ньому, що нiхто ii вже не мiг побачити. Проте вона могла бачити все i всiх довкола – через просвiти мiж маленькими голочками на гiллi. Отак часто сидiла пiд сосною i розмiрковувала про свiт, про людей, яких знае, про дерева i звiрiв, про сонце i дощ, про все, що встигла увiбрати в свое серце. Вiдколи померла мама, i не було з ким порадитися, якщо виникали раптом якiсь питання чи сумнiви, приходила сюди, щоб отримати вiдповiдь – тут найкраще думалося. От i цього разу Ганя, обiйнявши своi худенькi колiна, сидiла на шматку драноi мiшковини, що ним була встелена вогка земля ii «келii», i намагалася зрозумiти: що вона вiдчувае до Ликери. З одного боку, тепер iм житиметься веселiше i легше – адже буде пiдмога у господарствi. І батько, можливо, менше зникатиме з дому, менше питиме гiркоi води, менше лаятиме i битиме доньку.
Ликера – гарна, Ганя зможе полюбити ii – але не як маму, звiсно ж, нi, – як старшу сестру чи подругу. Нiчого у тому страшного немае, що батько привiв цю дiвчину до iхньоi хати, вiн не хоче бути самотнiм, тим паче Ликера ж – гарна…
Щойно лише зробила такi висновки, переконала себе у тому, що чинити треба саме так, а не iнакше, як раптом зеленi колючi поли на соснi зашурхотiли й заворушилися. На хвильку спинила дихання, нiби вiд того залежало, чи помiтять ii, чи нi. Стало лячно. Шурхiт не спинявся, а, навпаки, наростав упевнено й уперто. Ганя почала пригадувати молитву, почуту колись з мамчиних вуст, тiльки вiд страху заклякла пам’ять, i всi зусилля ii розворушити виявилися марними. Можна було б, звичайно, просто перехреститися, але Ганя тодi не встигла про це подумати.
За якусь мить гiлля внизу розширилося до невеличкого промiжку свiтла, яке одразу ж затулило щось чорне i пухнасте. На дiвчину подивилися слiпучi вогники котячих очей. І здалося Ганi, що бачила вона вже десь щось подiбне. Можливо, навiть увi снi.
Це була красива чорна кiшка. Але дивно: котiв у цьому мiсцi нiколи ранiше не зустрiчала. Гостя неквапом наблизилася до господарки «келii» i заходилася лащитися, тертися об нiжну шкiру дитячих литок, рук, лизнула теплим вологим язичком пальчики на нозi i, манiрно вiдкинувши голову, нявкнула, показуючи своi гострi маленькi зубки. Ганя обережно погладила кiшку, а потiм посадила ii собi на колiна, опустила голову i притулилася щоками до гладенькоi чорноi шубки. Вiд кiшки струмом iшло приемне тепло, яке легенько лоскотало все тiло дiвчини. Сидiла б отак довго-довго – до смерку, та хоч би й до ранку, аби лишень не повертатися додому. Але мусила iти звiдси – боялася батькового гнiву. А ще, не зiзнавалася собi в тому, але пiдсвiдомо вiдчувала – хотiла бачити Ликеру (де ж могла бачити ii ранiше?).
Чорна гостя хутко зiстрибнула з Ганиних колiн i зникла потойбiч зеленоi завiси, впустивши на мить до схованки дещицю денного свiтла.
