скачать книгу бесплатно
Вбити пересмiшника
Артем Чех
«– …Мило, талановито, але… але пiсля Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.
Саме такi слова Олексiй Борисович Тригоренко почув вiд Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.
Олексiй Борисович уже п'ять рокiв як нiчого не писав, але з часу гучноi юностi залишилось кiлька картонних папок з рукописами, якi й були вiднесенi до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника…»
Артем Чех
Вбити пересмiшника
– Мило, талановито, але… але пiсля Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.
Саме такi слова Олексiй Борисович Тригоренко почув вiд Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.
Олексiй Борисович уже п'ять рокiв як нiчого не писав, але з часу гучноi юностi залишилось кiлька картонних папок з рукописами, якi й були вiднесенi до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника.
Заприятелювали Олексiй Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школi. Вони навчалися у паралельних класах i нiколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, вiдмiнник, лiдер, але щоб справа доходила до спiльних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи – нi. Рiзнi компанii, та й жили у рiзних мiкрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класi на початку березня в учительськiй вивiсили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобi i «А», i «Б», i «В», i математичний, i правовий клас, i економiчний коледж на вечiрньому, так що давайте, хлопчики-дiвчатка, якщо ви маете у собi талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспiвана у вiках) пiдготуйте вiршики власного виробництва, тiльки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» iз самi знаете чим.
На всю школу талантiв виявилось трое. Костик Треплiвський з 10 «Б», Олексiй Тригоренко з 10 «Г» та Надiйка Спiворук з п'ятого класу. Втiм, з Надiйкою була якась темна iсторiя – у неi мама була вчителькою украiнськоi лiтератури у сiмнадцятiй школi, ще й якась другосортна поетка – друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там i не пахло, але зробимо скидку – дiвчинцi дев'ять рокiв, нехай уже.
Коли Олексiй та Костик вiдчитали своi вiршi, iх було запрошено на фуршет, який влаштував директор школи Бiзон. Бiзя. Чому Бiзя – досi невiдомо. Таке прiзвисько вiн отримав ще у вiсiмдесят п'ятому, коли тiльки прийшов до школи.
На фуршетi окрiм крем-соди хлопцям дозволили нарiвнi з учителями випити й по стаканчику вина. Надiйку теж запросили, але вона швидко наiлася торта, обригалася, i ii вiдправили додому. Костик з Олексiем розговорилися, i виявилося, що спiльних тем у них значно бiльше, нiж розбiжних. Обидва вiдмiнники, не люблять гучних компанiй, знову ж таки олiмпiади з лiтератури, найкращi твори у класах, призовi мiсця на конкурсах. Навiть дивно, що жодного разу нiде не пересiкалися.
– Ну, тепер уже точно! – сказав Костик Треплiвський.
– Точно! – пiдтвердив Олексiй Тригоренко.
Хтось iз вчителiв подав знак, мовляв, побалували малих, треба й самим вiдпочити. Хлопцiв вiдпустили на всi чотири, i вони пiшли до «Ластiвки» допивати за знайомство.
З того часу вони стали добрими приятелями. Для дружби iм не вистачало ну зовсiм трiшечки – вiдвертостi.
Закiнчивши школу, приятелi вирiшили вступати до одного вузу. На фiлологiчний. До вступних iспитiв вони готувалися разом. Нерiдко Треплiвський приходив до Тригоренка, вони заварювали шестилiтровий самовар чаю, барикадувалися у кiмнатi Олексiя й наполегливо працювали. Начитували один одному диктанти, читали та перечитували украiнських та росiйських класикiв, критику, завчали вiршi Сосюри та поеми Франка, в ролях читали драми Лесi Украiнки, Старицького, Карого.
А одного разу навiть поцiлувалися. Ненароком. Зовсiм ненароком. Проте одразу обтерли рукавами губи й навiки забули згадувати про цей казусний iнцидент.
Поступили вони на один курс. Костя, щоправда, на платний – недобрав усього два бали. Зрiзався на iсторii Украiни – заплутався у гетьманах, Лiвобережну Украiну назвав Правобережною, Полуботка сплутав з Орликом. Тригоренко довго втiшав Треплiвського, годував його коньяком, а екзаменаторiв називав екзекуторами та профанами.
– Тiльки все одно я пишу краще за тебе, – сердито гавкнув Костя Олексiю й вiдключився.
Тригоренко образився, але промовчав, тим бiльше – що вiзьмеш з п'яного, може, йому наболiло. Як вiн не виправдовував приятеля, але осад залишився. Навiчно.
Почалися навчання. Безкiнечнi буднi студентського життя вимагали багато часу, сил та енергii, проте на писання час теж залишався. І Тригоренко, i Треплiвський друкували своi вiршi та короткi оповiдання у студентськiй газетi, ходили до рiзноманiтних лiтературних гурткiв, виступали на поетичних вечорах, вiдправляли своi опуси до журналiв.
На третьому курсi i Олексiй, i Костя ще спiлкувалися, але шляхи iхнi потроху розходилися. Новi компанii, знайомства, а мiж тим у вiдносинах двох приятелiв завiвся вертлявий глист – негласна конкуренцiя, що плавно переростала у творчу заздрiсть. Якщо Тригоренко намагався придушити цього глиста у зародку, то Треплiвський потай вiд усiх i навiть вiд себе пiдгодовував його все новими i новими порцiями даремних образ.
На п'ятому курсi Тригоренко познайомився з Веронiкою, високою брюнеткою з хворобливими очима. Вона навчалася на iсторичному й у вiльний час сидiла за гончарним кругом – лiпила глечики, тарiлки та кухлi. Кiлька разiв Олексiй сходив з Веронiкою до театру, також вони вiдвiдали краезнавчий музей та фiлармонiю. Якось пiсля кiно вони забiгли до загсу й подали заяву. За три тижнi розписалися, й Веронiка, прихопивши iсторичнi мапи, кiлька книжок та гончарний круг, переiхала до Олексiя. Олексiй же, закiнчивши iнститут, став Олексiем Борисовичем. Вiн влаштувався учителем украiнськоi мови, вчив дiтей любити та плекати, сам же у промiжках мiж перевiрянням зошитiв i приготуванням iжi для себе та непристосованоi до життя дружини писав новели та оповiдання. Переважно це були простi побутовi замальовки, але зi своiм, як кажуть, стрижнем, з фiлософським пiдтекстом та з добре продуманими кiнцiвками. Йому подобався сам процес, тому друкуватися вiн навiть i не збирався. Марнославство обходило його стороною, сiмейнi та побутовi клопоти з'iдали будь-якi амбiцii, школярi випивали всi сили.
Костянтин Гаврилович Костянтином Гавриловичем поки що не став. Вiн працював в обласнiй газетi, писав репортажi з рiзноманiтних культурних фестивалiв, друкував у цiй же газетi пiд псевдонiмом Іван Чорт фейлетони та надсилав добiрку своiх вiршiв у всiлякi видавництва. Репортажi у Костянтина Треплiвського виходили ладнi, грунтовнi, з родзинкою, фейлетони ж були несмiшнi, видушенi, стиль кульгав, у текстi обов'язково зустрiчалася, як казав iх головний редактор, пошлiнка. Видавництва у друкуваннi збiрки вiдмовляли. Не те щоб вiршi були поганi, але у державi криза, в Росii дефолт, самооплачуватися можуть лише класика та детективний жанр. Вибачте.
