скачать книгу бесплатно
Моя територiя «А»
Артем Чех
«В актовому залi Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крiсла з пiдйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчiрками звисали важкi запилюженi лаштунки, стеля та стiни були вкритi свiтло-сiрими панелями з гiпсу та ракушняку. З невеликих динамiкiв лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмiнiева стрем'янка. Злiва вiд сцени стояли дiвчата у кiлькостi чотирьох штук. Усi вони були якiсь однаковi. Типовi стрижки каре, товстезний шар маминоi пудри, дешевi лосини. Це був вiвторок. Навiть зараз добре пам'ятаю, що це був вiвторок…»
Артем Чех
Моя територiя «А»
В актовому залi Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крiсла з пiдйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчiрками звисали важкi запилюженi лаштунки, стеля та стiни були вкритi свiтло-сiрими панелями з гiпсу та ракушняку. З невеликих динамiкiв лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмiнiева стрем'янка. Злiва вiд сцени стояли дiвчата у кiлькостi чотирьох штук. Усi вони були якiсь однаковi. Типовi стрижки каре, товстезний шар маминоi пудри, дешевi лосини. Дiвчата перебирали листiвки та плакати з автографами, несмiливо шушукалися, хтось пiдспiвував «Привокзальнiй площi». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…
Це був вiвторок. Навiть зараз добре пам'ятаю, що це був вiвторок. Я зайшов до зали й несмiливо огледiв обстановку. Менi було дванадцять. Дiвчата виглядали старшими за мене рокiв на два-три. Вiдповiдно, було iм по чотирнадцять-п'ятнадцять.
В актовому залi Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крiсла з пiдйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчiрками звисали важкi запилюженi лаштунки, стеля та стiни були вкритi свiтло-сiрими панелями з гiпсу та ракушняку. З невеликих динамiкiв лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмiнiева стрем'янка. Злiва вiд сцени стояли дiвчата у кiлькостi чотирьох штук. Усi вони були якiсь однаковi. Типовi стрижки каре, товстезний шар маминоi пудри, дешевi лосини. Дiвчата перебирали листiвки та плакати з автографами, несмiливо шушукалися, хтось пiдспiвував «Привокзальнiй площi». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…
Це був вiвторок. Навiть зараз добре пам'ятаю, що це був вiвторок. Я зайшов до зали й несмiливо огледiв обстановку. Менi було дванадцять. Дiвчата виглядали старшими за мене рокiв на два-три. Вiдповiдно, було iм по чотирнадцять-п'ятнадцять.
– Е-е-е, здрасьте, – тихенько мовив я. – Це тут?
– Що тут? – перепитала одна з напудрених.
– Фан-клуб, – пояснив я.
– А який фан-клуб тобi потрiбен?
– А тут iх кiлька? – не знати чого запитав я.
– Тобi шо нада? – агресивно запитала мене iнша, i я помiтив, що вони, дiвчата, таки вiдрiзняються одна вiд одноi. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволi огрядна блудниця постпубертатного вiку.
– Фан-клуб «Територii-А», – несмiливо сказав я i хотiв був пiти назад, тим бiльше все це я уявляв трохи iнакше.
А уявляв я пiвтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всi обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване рiзнокольоровими фарбами, завiшане плакатами з виконавцями, всi мали танцювати та радiти. Вирiшив залишитися – можливо, я чогось не помiчаю?
– А чому ви не радiете? – запитав я безглуздiсть i, усвiдомивши сказане, вiдчув, як вуха моi наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.
– Чому ми не радiемо? – перепитала висока Геля (я ii охрестив чомусь Гелею). – Чому ми не радiемо! Га-га-га! – розсмiялася вона, i ii пiдхопили iншi.
– Я хотiв сказати, – сказав я, – к вам можна записатися?
– Можна, – ледь стримуючи посмiшку, промовила третя дiвчина з пересiчною зовнiшнiстю. Обличчя ii косметика не вкривала, проте сама вона була вдягнена досить дивно. Принаймнi туфлi точно належали ii мамi. Або мамi ii мами. Лакованi лодочки на широких, трохи пiдiгнутих пiдборах.
– Ти пiдходь, не бiйся.
Чесно кажучи, я боявся. Вся ця атмосферка нагадувала менi релiгiйний гурток з головуючим педофiлом. Принаймнi, вона не вiдповiдала моiм уявленням, тому я був трохи бiльше нiж розчарований. Тим не менш, я пiдiйшов.
– Сiдай, – сказала товстуха.
Сидушка неприемно рипнула, i я сiв.
Четверта дiвчина, обличчя якоi було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дiстала звичайний учнiвський зошит i приготувалася за мною записувати.
– Кого ти любиш? Тiльки не кажи, що любиш маму, папу, – одразу попередила вона мене, немов я олiгофрен якийсь.
