скачать книгу бесплатно
Чорт зна що. У кiгтях Хапуна
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Юрiй Винничук рекомендуе
Книга «Чорт зна що. У кiгтях Хапуна» – унiкальна антологiя, присвячена найпопулярнiшому персонажевi украiнськоi мiтологii – чортовi. Тут представленi найцiкавiшi твори нашоi лiтератури, де дiе ця лиха, хитра, пiдступна, а деколи кумедна, добродушна i навiть добра iстота, яка iнколи ще й здатна на шляхетнi вчинки i палке кохання.
До неi увiйшли середньовiчнi апокрифи та житiя святих, моторошнi оповiдi отцiв церкви XVI–XVIII ст.: Петра Могили, Стефана Яворського, лiтописця Самiйла Величка, оповiдання класикiв – Олекси Стороженка, Володимира Короленка, Наталени Королевоi, сучасних авторiв – Емми Андiевськоi, Володимира Єшкiлева та багатьох iнших. Чимало творiв перекладенi зi староукраiнськоi, росiйськоi, польськоi та латинськоi мов.
Багатюща спадщина украiнськоi лiтератури, часто-густо присипана порохом сторiч, ув’язнена у малодоступнi часописи й рукописи, чекае на свое друге народження.
Антология
Чорт зна що. У кiгтях Хапуна
© Ю. П. Винничук, упорядкування, передмова, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
Вибрики украiнського чорта
Антологiя украiнськоi лiтератури, присвячена темi чорта, творилася багато рокiв. А почалося усе з укладання збiрника украiнськоi фантастики першоi половини ХІХ ст., який видрукувало видавництво «Молодь» у 1989 р. пiд назвою «Огненний змiй». Визбируючи по старих часописах маловiдомi твори, я побачив, що насправдi подiбних антологiй може бути бiльше. І тодi вирiшив згрупувати iх тематично. Досi цi антологii iснували винятково у моiх записах i в моiй пам’ятi. Несприятлива ситуацiя для видавничоi справи в Украiнi не дозволяла iх видати ранiше. Щойно зараз цей проект зрушився з мiсця. Наступнi томи будуть присвяченi вiдьмам i чорнокнижникам, русалкам i мавкам, вовкулакам та упирям, пеклу, янголам i раю, снам та маревам. І все це будуть твори лише украiнських письменникiв.
Украiнська фантастична лiтература достатньо багата й цiкава, а вишукування досi не вiдомих творiв давно забутих письменникiв схоже на пiрнання за скарбами. Одним iз найпопулярнiших демонологiчних персонажiв у свiтовiй лiтературi став той, вiд кого власне й веде свiй родовiд уся нечиста сила, – чорт. Хоча у середнi вiки вiн частенько ввижався святим отцям, але вже епоха европейського Просвiтництва пiдiрвала вiру в iснування диявола. Освiченi люди перестали вiрити в гидку iстоту з хвостом, рогами i копитами. Та досить було дияволу надiйно щезнути з народноi свiдомостi, як ним вiдразу зацiкавилися митцi та фiлософи. У добу романтизму чорт i загалом нечиста сила стали улюбленими персонажами свiтовоi лiтератури. Байрон, Гьоте, Шиллер, Шамiссо, Готье, Лермонтов, Гофман, Бальзак розгортають цiлу галерею «демонiв» або ж «демонiчних» людей i настроiв, причому цi «демони» вiдзначаються неабияким iнтелектом, вони дотепнi, освiченi, сповненi пристрастей, одним словом, привабливi, ба навiть можуть викликати спiвчуття.
Вiд зарубiжних письменникiв не вiдставали i вiтчизнянi. Персонажi украiнськоi мiтольогii або тi, кого в народi називають нечистою силою, давно вже надiйно прижилися в нашiй лiтературi, ставши подекуди не тiльки епiзодичними героями, а й головними. Та найцiкавiше, що пiд впливом письменницькоi фантазii вони усе бiльше набирали рис людських, привабливих, викликаючи в читача замiсть страху симпатiю або смiх. Згадаймо такi класичнi твори, як оповiдання Миколи Гоголя та Григорiя Квiтки-Основ’яненка, драматичнi поеми «Лiсова пiсня» Лесi Украiнки та «Нiч на полонинi» Олександра Олеся або повiсть Михайла Коцюбинського «Тiнi забутих предкiв».
Родовiд украiнського лiтературного чорта починаеться з «Повiстi врем’яних лiт», iз житiй святих, з апокрифiв про створення свiту. У тi часи чорта ще сприймали цiлком поважно, його боялись, шукали вiд нього захисту i в щоденному побутi вбачали слiди його пiдступноi дiяльностi. Але починаючи з XVI ст. украiнський диявол набирае гротескноi форми, численнi народнi оповiдки дають безлiч свiдчень про те, що диявол поступаеться людинi. Оповiдей про грiзного чорта, який чигае на людину, стае усе менше i менше. Судячи iз окремих переказiв, iснувало переконання, що диявола завиграшки можна перехитрувати спритнiстю чи кием легше, анiж молитвою.
Львiвський письменник XVIII ст. Йозеф Максимiлiан Оссолiнський писав: «Колись няньки i пестунки страшили дiтей чортом. Нинi чорти слугують ляльками, якими старi бавляться; нинi вже не няньки i пестунки про них плетуть, а священики пишуть».
У вступнiй статтi до збiрки «Казки» Н. Кобринська витлумачила традицiйний украiнський образ чорта: «Ще бiльшу славу у всесвiтнiй лiтературi мае чорт. Вiн виступае не лиш алегорично символом абстракцiйних iдей, розв’язуе фiлософiчнi проблеми i суспiльнi напрями, але часто пропагуе морально-дидактичнi цiлi. Вiдповiдно до тих задач прибирае вiн i вiдповiднi цiхи характеру.
Наш народний чорт не вiдзначаеться такими високими аспiрацiями. Вiн зичить грошi, краде, носить горiвку. Сидить у пустих хатах, болотi, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакостi, але лиш тогди, як його розсердять. Задержуе, однак, загальну i вельми поважну рису: жадобу панування над чоловiком i вельми оригiнальну черту, приписувану його демонiчнiй властi, як: сила людського таланту».
У творах украiнських письменникiв чорт практично уже нiчим не вiдрiзняеться вiд людини: вiн i закохуеться, i страждае, i гуляе, i байдикуе, i навiть допомагае людям. В окремих творах викликае читацьке спiвчуття i симпатiю. Чорт став бiльше блазнем, нiж пострахом.
Незважаючи на те, чи вiрить хто-небудь у чорта, чи нi, незримо вiн присутнiй завжди i всюди, особливо у прокльонах та приказках: «от чорт!», «що за чортiвня?», «чорти б тебе дерли!», «чорт-ма», «чорт зна що (хто, де, куди, як)», «до чорта i трохи» i т. д. Щоправда, до згадування лихого народ завше ставився з осторогою i осудженням. Особливо це стосувалося вечiрнього i нiчного часу, коли, називаючи чорта, мовби його викликаеш. Саме тому народ витворив чимало евфемiзмiв, якi замiняли слово «чорт»: лихий; той, що в скалi сидить; той, що греблi рве; нечистий; куций; рогатий; не при хатi згаданий i т. д.
Герой оповiдання «Хвора душа» Олександра Кониського (1936–1900) без чорта i дня прожити не мiг. «Перша вада у мого чоловiка була та, – нарiкала жiнка, – що вiн вельми любив чортiв згадувати: i встаючи, й лягаючи, з чортом, було, не розминеться, i за обiдом, i за вечерею без чорта не обiйдеться; повсякчас черкае, на що вже й гiрше: хлiб святий почне, було, рiзати – i тут чорта згадае: «Яка оце чортяка нiж витупила», або: «Чортiв нiж хлiба не бере…» Страх i згадати, як мене вражае, було, отаке черкання! Ну, нащо йому здалися отi чорти? Яка йому з них користь? Чи вже ж вiн не тямить, що за чорта добра не буде довiку.
Отак, було, мiркую собi, та й ну його благати: «Антоне! Чоловiче мiй любий! Голубе мiй сизоперий! Покинь ти чортiв! Не займай ти iх, бог з ними!.. Призначено iм вiд Бога по болотах в купинах та в очеретах кублитися – нехай же вони там собi й живуть i здихають: не наводь ти iх у хату; в нас же в хатi образи на покутi, хрест святий на сволоцi, а ти чортiв сюди пхаеш. Чи до ладу ж воно? Подумай, розкинь головою! Вона ж у тебе не повстяна i не цвяшком бита…»
Вiн оце i схаменеться: тихцем любенько погомонить собi в уса та буцiм i послухаеться мене. Іншим разом цiлий день не згадае дiдька; а по вечерi, аби взявся за люльку, так i не втерпить, щоб не черконути – коли не сакви з тютюном чорт сховав, так вже ж нiхто, як чорт, чубук так засмоктав, що й протикачка не бере. Або оце, було, собака на кого гавкне – i тут без чорта не можна: «Який там чорт ходить»; «На якого лисого диявола вона бреше».
– Отаку нестатечну людину надiлив менi Бог за чоловiка! Одначе ж тридцять i одно лiтечко я за ним прожила i добра нажила, а все-таки до черкання до отого не призвичаiлася. І що воно за знак? Що воно за причина, що так йому чорти муляли? Неначе на самому кiнчику язика чортяка раз у раз у нього так i сидить, було; аби роззявив рота, вiн i вилетить; один вилетить, а другий зараз натомiсть сяде…
І вже чого тiльки я не робила, чого i проти тих гаспидiв не чинила! І язик йому хрестила, i свяченою вербою обводила, i маковiiвською водою пiднебiння обмивала – не помогло!.. А молилася скiльки!.. Що свiчок тих попоставила! І отець Лука молебнi служив, i язик йому мирував, i смирну з-пiд плащаницi за зуби йому клав! Овва!.. Нiчого не брало! Билася я, побивалася, та й «годi» сказала. Дала йому волю: нехай черкае! І не начеркався вiн до самоi домовини. А я, було, чую, та вже нiмую: не поможу, кажу собi на думцi, так нехай моi скорботи сидять у затишку, у мене в душi, щоб люди iх не чули, не бачили».
Зовсiм умиротвореними i нешкiдливими виглядають чорти у вiршi Богдана-Ігоря Антонича (1909–1937) «Чортiвський бридж»:
В маленькiй, бiленькiй хатинi сон мрii колише в колисцi дитинi.
По усточках сонних, мов тiнi по сiнi, блукаеться усмiшки брижа.
Лиш сутiнкiв рожi в кiмнатi заклятi кладуться на «завтра» й на «нинi».
Навколо колиски чортiв чотирьох посiдало та грають у бриджа.
І мрiйно, спокiйно i тихо. Лиш день похилився над лихом у вiкнах.
На шибах задзенькали мухи й без руху присiли, побачивши гай.
Нi миша не скрипне. І тиша кладе своi пальцi на очi привiтна.
Бiси грали в карти невпинно. Дитинi приснився тодi вперше – рай.
Компонуючи цю антологiю, я намагався якнайповнiше представити чортiвську тематику в нашiй лiтературi вiд давнини до сучасностi, а тому, можливо, не все з умiщеного тут викличе захват сучасного читача. Зважаючи на те, що давнi нашi письменники рiдко зазнавали втручання редактора, у випадку, якщо це не стосувалося класикiв, я дозволяв собi цi тексти редагувати, водночас зберiгаючи мовно-стилiстичнi особливостi першодрукiв. Твори розташованi у хронологiчному порядку в межах кожного тематичного роздiлу. Авторiв представляють бiографiчнi довiдки, вичерпнiсть яких залежить вiд того, наскiльки цей автор вiдомий ширшому коловi читачiв. Оскiльки iмена окремих авторiв повторюються, то при публiкацii наступного твору довiдка вiдсутня i шукати ii слiд у попереднiх роздiлах.
Юрiй Винничук
Степан Томашiвський
Народився 9.01.1875 р., с. Купновичi Рудкiвського повiту. Історик, публiцист i полiтик, закiнчив Львiвський унiверситет. У 1900–1910 рр. вчителював у гiмназiях Бережан i Львова, з 1910 р. – доцент iсторii Австрii у Львiвському унiверситетi. У 1914–1918 рр. член Бойовоi Управи Украiнських Сiчових Стрiльцiв, 1919 р. – радник делегацii ЗУHP на мировiй конференцii в Парижi, у 1920–1925 рр. голова ii дипломатичноi мiсii в Лондонi та Берлiнi. У 1926 р. вчителював у Львовi. Науковi дослiдження С. Томашiвського присвяченi головно Хмельниччинi й Мазепинськiй добi.
Помер 21.ХІІ.1930 р. у Краковi. Стаття про iсторiю вiрувань у чорта подаеться за часописом «Жите i Слово» (т. 5. Книга 3–4, 1896).
Нарис iсторii вiри в чорта
Вступнi уваги
Часто можна почути голоси жалю за часами минулими, часами повноi, щироi вiри, надii i потiхи серед горя, яку давала людям релiгiя. Ми тому не станемо перечити, та все-таки погляд такий одностороннiй i опертий на незнаннi духового життя минувшини. Не треба забувати, що в тих часах (йдеться нам про середнi вiки) поза Христом, що справдi цiлющий бальзам виливав на рани бiдних грiшних – стояв величезний силою Сатана, що в цi рани рiвночасно впускав отруту. А побожний християнин висiв завсiгди мiж небом i землею, повний страху i внутрiшнiх болiв. Доказом того – житiя святих. Не трудно розумiти, який з тих вiдносин фатальний був вплив на загал людей, на iх освiту, моральнiсть i соцiальнi вiдносини. Факт, що нiколи в iсторii не стрiчаемо побiч себе таких проявiв аскетизму релiгiйного (сполученого з фанатизмом) разом з якнайогиднiшою розпустою i варварством, як саме в згаданих часах.
Тому-то погляд на вiру в чорта не такий дрiбний та маловажний, як може здаватися. Чорт у християнствi – се половина виображiнь релiгiйних, а затим дуже важна сторона в iсторii середньовiчних народiв. Не маемо тут на думцi подати читачам повний образ, оригiнальний науковий дослiд, а лишень пiдсумуемо новiшi дослiди на тому полi з гадкою – показати, як нинi стоiть в науцi iсторiя вiри в чорта.
а) Джерело вiри в чорта i стан ii в часах дохристиянських. Нiхто, щойно трохи мае науковоi освiти, не вiрить нинi, мов би то дикi релiгii були попсованими зостатками якоiсь первiсноi релiгii доскональноi. Нинi ясно, що рiч маеться якраз противно, що вiд простих релiгiй витворилися вищi, з основою етичною. Тут проте, у вiрах диких i старинних народiв, шукати треба почину сеi темноi постатi чорта. Вiдколи чоловiк появився на свiтi, мусiв усе боротися з природою о свое iснування. Вiн стрiчав на кождiм кроцi якiсь перепони, що не давали йому або поживитися або спочити i т. i. З другого ж боку не одно ставало йому до помочи в добуванню поживи або в пригодi. Звiдси вiн почав розрiжнювати рiчи йому кориснi i шкiдливi. Розумiесь, що роздiл сей не був тривкий, а залежав вiд того, в яких обставинах географiчних та культурних був чоловiк; примiром блискавка i перун страшили його, огонь здавався шкiдливим, але, пiзнавши добру силу огню, чоловiк мусiв пiзнати, що шкiдливiсть якоiсь рiчи залежать вiд обставин.
По довгих досвiдах життевих, по обсервацii, зiставлюванню вражiнь, а при тiм, не вмiючи розслiдити причин багатьох явищ корисних i шкiдливих, вiн уявляе iх собi живими. Спочатку, як оточення було рiзнорiдне, так i рiзнорiднi були, по його думцi, сi живi iстоти. Вони були йому прихильнi або нi. Збираючи всi вражiння приемнi, яких дiзнавав, стикаючись iз рiчами добрими, вiн дiйшов до поняття приемности вже яко абстракцii. Затим i тi сили, що викликували явища приемнi, прибрали один характер загальний i стали персонiфiкацiею приемности, стали богами добрими. Подiбно справа йшла з рiчами шкiдливими: по такiй самiй дорозi дiйшов чоловiк до абстрактного поняття шкiдливости, а з тим до поняття божества, що приносило шкоду, божества злого.
У такий спосiб чоловiк перейшов зi сфери осуду сенсуалiстичного до етичного. Розвiй тих виображiнь iшов вiдповiдно до обставин мiсцевих, культурних, iсторичних i вiдповiдно до вдачi поодиноких народiв. Природно, тi два свiти, добрий i злий, бувши виразом власних противних вражiнь чоловiка, мусiли зайняти i в його виображеннях релiгiйних вороже становище. Дух шкiдливий, принцип злого, стараесь шкодити чоловiкови, а добрий – помагати. Один засвiчуе сонце, другий висувае темну нiч, один каже виростати рослинам пожиточним, другий насилае вiтер, мороз, сiе хабаззя… З тим принципом зла в’яжеться поняття чорта, що мае на метi псувати дiла доброго духа, головно шкодити чоловiкови. Вiн тiсно в’яжеться з дуалiзмом, себто релiгiею, що приймае два противнi божества, добре i зле.
Не у всiх народiв роздiл мiж добром а злом розвинувся в сильний антагонiзм дуалiстичний. Первiсний дуалiзм не мае в собi зовсiм домiшки етичноi, як загалом не мають ii первiснi релiгii. Не бачимо дуалiзму i в релiгii Грекiв та Римлян; до етичного дуалiзму не дiйшли й релiгii Фiнiкiйцiв та Єгиптян. Так само у Жидiв, окрiм Ягве, нема властиво другого бога, сильного як вiн, з прикметами i стремлiннями противними йому. Вiн самодержець i нi з ким не дiлить власти. Аж з часом пiд впливом перського дуалiзму наступають в тому напрямi змiни. Все ж таки у багатьох народiв можна добачувати слiди первiсного дуалiзму в бiльш або менш виразнiй формi. Так, у Єгиптян Сет-Тифон, противник Озiрiса, вбивае сього свiтлого бога, та його поборюе син Озiрiса Горус, по чiм Озiрiс воскресае. Найвиразнiше зазначився дуалiзм у Персiв. Ормузд, бог свiтла, мусiв усе боротися з Арiманом, богом темноти i шкоди, о власть над свiтом. Тут бiльше, як де, переконуемося, що прикмети i характер злого духа вiдповiдають вiдносинам краевим. Мешканець гарячого краю пiзнае дiло злого духа в гострiм пустельнiм вiтрi, що спалюе збiжжя; мешканець пiвнiчноi краiни зове його богом зимна, що все живуче умертвляе. Там знов есть вiн причиною трясiння землi, тим-то й релiгiя есть зложений результат рiжнородних причин, що не все дадуть ся зiбрати i уложити в систему.
У Грекiв та Римлян хоча б можна знайти деякi основи дуалiзму (наприклад, боротьба за олiмпiйський престол по уступленню Кроноса), все-таки релiгiя не мае персонiфiкацii зла, не мае чорта; е се вельми характерно, що народ, котрий обожав стiлько абстрактних понять, не утворив правдивого божества зла. Треба тут мати на увазi, що анi у Грекiв, анi у Римлян не було нiякоi святоi книги релiгiйноi анi теократичного праводавства.
Дуалiзм приймае осiбну форму i властивий характер в юдаiзмi. Ще в книгах, знаних пiд назвою Мойсеевих, Сатана займае доволi мале мiсце. Тут вуж райський тiлько наймудрiший та найхитрiший звiр, i аж опiсля через тлумачення на iншi мови змiнюеться вiн на чорта-спокусника. Деякi ученi думають, що Євреi аж пiсля неволi вавилонськоi набрали понять о демонах. Стинаючися з маздеiзмом, себто релiгiею перською, перейняли вони його науки. Така думка не е несумнiвна; певна рiч, що й перед неволею поняття злих духiв жидам не були чужi, та чорт аж у книгах, писаних пiсля неволi, приймае властивий характер. У книзi Йова являеться Сатана посеред ангелiв в небi i не е зовсiм противником Бога. Вiн сумнiвавсь о побожности i вiрности Йова i стае тiльки причиною тяжкого досвiду. Вiн ще не радуесь злим, вiн ще не спокусник, а причина спокуси.
Далi росте чорт i доповнюеться. Пророк Захарiя вважае його ворогом i оскаржувачем вибраного народу, що бажае вiдвернути вiд нього ласку Божу. В книзi Мудрости чорт псуе i нищить дiла Божеськi, вiн з зависти звiв перших людей i сим внiс смерть на землю. В апокрифiчнiй книзi Єноха чорти не е нiчим, як ангелами, що позалюблювалися в земськi дiвчата, а з тих любовних зносин повстала молода генерацiя чортiв. Як бачимо, в Старому Завiтi розвiй дуалiзму поступае, i побiч Бога виринае чим раз виразнiше постать чорта. Хибна се думка, мовбито жиди вiрили лишень в одного бога; вони тiльки признавали власть i опiку над собою одного найсильнiшого бога. Сама заповiдь Божа «не будеш мати iнших богiв, окрiм мене» не каже ще: «не вiр в iнших богiв», але: «не признавай iх своiми». Тому-то в початках юдаiзму бачимо лише тiнь дуалiзму. Ягве – бог деспотичний, вiн не зносить противника. Отже, хоча опiсля сторона негативна (не без впливу стороннiх релiгiй) розвиваеться, то все ж таки до повного розвитку супротив всемогутнього Ягве не дiйшла. Сатана нiколи не виступае ворожо проти Бога, а е лишень персонiфiкацiею абстрактноi нечистоти, пiдозрiнником, оскаржувачем, що навiть спроваджуе смерть.
б) Чорт в християнствi. До повного розвитку щодо форми i сутi доходить чорт аж у християнствi, релiгii, що мала на метi доповнити жидiвську вiру, з якоi вийшла, а одначе не в однiм противиться iй. Сила i форма Сатани росте рiвномiрно з удосконаленням самого Ягве, а саме його коштом. В жидiвськiй вiрi абсолютний бог лучить в собi багато прикмет, якi опiсля в християнствi перейшли на чорта. «Я сiю свiтло i вношу темноту, даю супокiй i спроваджую нещастя. Я пан, що все те робить», – каже вiн устами пророка Ісайi. Ягве гнiвний, жорстокий, невмолимий, кари вiд нього не вiдповiдають блудам покараних, нiмота його страшна i безумна, паде без рiжницi на винних i невинних, людей i звiрiв; вiн велить свойому народови вирiзувати цiле населення здобутих мiст… З виступом Христа сей бог, котрого годi любити, а треба лише боятись, змiнюесь в бога добра, любови, що для людей життя свое дае… Та рiвночасно пiдноситься його противник, негацiя божеських прикмет. Його сила дорiвнюе майже в кiнцi силi божеськiй. Уже сам Син Божий тому тiльки сходить на землю, що свiт дiстався в руки чорта. Його сила вже неабияка, коли для викупу людей з-пiд його власти Бог мусить аж сина свойого одинокого передати на муки i смерть. І чи вповнi довершив дiла Христос, чи увiльнив людей вiд пекла? Можемо сказати, що нi. Сила чорта пiсля вiдкупу не зменшилася, противно, бачимо, як вона росте, коли може псувати овочi дiла Божого. Вiн посуваесь аж до тоi границi, що самого Вiдкупителя спокутуе; вiн лев ревучий, що шукае, кого пожерти. Його власть об’являеться в iдолопоклонствi,
Диявол виступае в поганських пророцтвах, в самiм навiть юдаiзмi, в заслiпленню проти правди Євангелiя, у ворожнечi проти науки Христа, в зiпсуттi обичаiв свiта. Вiн доказуе свою власть на одному з ученикiв Христових, входить в нову громаду i там засiвае кукiль мiж пшеницю. Апостоли Павло та Іоанн зовуть його князем i богом сього свiта, принцом зла, що пануе над свiтом i перечить правдi. Дивне диво! Мiж людьми нiколи не було стiлько мови про чорта, нiколи його бiльше не боялися, як саме пiсля побiди Христовоi, пiсля вiдкуплення роду людського!.. Вiн пiднiмае цiлу силу поганства супроти новоi вiри; цiлий тодiшнiй уклад суспiльний, уся цивiлiзацiя поганська в очах вiрних стала дiлом сього ворога. Се й не диво: цiле внутрiшне життя поганства було вповнi перейняте змисловiстю. Християнин, що вступив помiж поган, бачив себе окруженим демонами. Тертулiан уважае, що то рука чорта виробляе рiчи, що служать для релiгiйних цiлей поган. Звiдси вiдраза у християн до штуки (мистецтва. – Ю. В.), що мае цiлу свою iсторiю. З конфлiкту мiж тими двома свiтами, де справдi тогочасна iдея державна була загрожена, виходять гонення християн, приписуванi, розумiесь, також чортови. Вiн витворюе ересi, ворожi зорганiзованiй вже тодi громадi християнськiй.
Александрiйська освiта, сей фермент в процесi церковно-християнськоi науки, мала вплив i на писателiв новозавiтних. Вже в евангелiях бачимо початки розрiзу мiж тiлом а духом. А пiд впливом Александрiйцiв з розширенням вiри Христовоi в Азii, входить до християнства чим раз бiльше елементiв мiстичних, основаних на дуалiзмi душi i тiла. Таким способом чорт став нерозлучним чинником життя чоловiка. Єресi, як гностицизм, манiхеiзм, що допроваджували сю iдею до екстремiв, були, щоправда, ворожi церквi, та все-таки iх погляди, що приймались виключно у верстви бiльш освiченоi, не могли не мати свойого впливу на вiтцiв церкви, а доказом того – Орiген i Тертулiан. Той розрiз мiж душею i тiлом, мешканням чорта, полишився в повнiй силi в християнствi. Поборювати свою природу стало девiзою побожних християн. Взагалi майже неможливо представити собi докладно сi впливи, що витворювали чорта. Супротилежнi науки, фiлософiчнi спекуляцii, передовсiм неоплатонiзму та кабалiзму, фантазii мiстичнi разом з хиткою ще догмою, ось де загальнi чинники зросту чорта.
Християнство побiдило свiт поганський. Одначе чорт не упав, вiн росте далi i далi. Аскети, що тiкають вiд свiта, аби втекти вiд чорта, стрiчають його в пустинях ще сильнiшого i гiршого. Вiдколи почались напади пiвнiчних германських народiв на Італiю, гинули останки давньоi цивiлiзацii, а з ними й критицизм; варварськi поняття релiгiйнi зв’язувались iз християнськими i головно рiс в уявах людських чорт. Майже цiла мiтольогiя нових народiв, як передше клясична, перейшла в царство темноти. Така редукцiя стрiчае навiть людей, як от Пилата, Нерона, Магомета й iнших. Сатана доступае верху свойого значiння i сили в середнiх вiках, в тих часах суму, коли християнство було найсильнiше. Темноту воно сiе, сходить страх необмежений, а затим дозрiвають грiхи, що ведуть на смерть духову. Нема мiсця, де б не було чорта. Цiле повiтря – осiдок демонiв «пiднебесних», вони криються в закутинах церковних, в тихих монастирях, на замках панiв, в укритих келiях, в робiтнi альхемiста, в лiсах, полях… словом всюди. Багато людей бачить чорта, багато з ним говорить.
Такий зрiст чорта був церквi на руку для ii полiтики. Їi повага росла, бо чого люди не робили з любов’ю до Бога, те мусiли робити зi страху перед чортом. Старалося його образ поставити завсiгди перед очима вiрних, вiн був змiстом наук проповiдницьких, пiдпорою сповiдниць, героем легенд. Пiзнiше, з запровадженням iнквiзицii, чорт величезну робив прислугу церквi католицькiй.
Як бачимо, побут чорта i зрiст його власти в уявах iде рiвнобiжно з розвоем церкви, яко сили полiтичноi та сим посередньо i безпосередньо доповнюесь. А засоби поваги церковноi, заразом i зросту чорта – се Хрестовi походи, тайна сповiдь, вiдпусти, жебручi монахи, екскомунiки, мертвота мови церковноi i т. д. Всi писателi, що обговорюють сю квестiю середнiх вiкiв, згоджуються в тому, що витворення чорта i страх перед ним в протягу ХІІІ ст. дiйшли до найвищоi точки. Се властивий перiод чортiвський. Чорт i в тодiшнiй художнiй лiтературi займае ледве не головне мiсце. А головним джерелом до пiзнання його сили, прикмет i значiння служить нам тогочасна книжка Цезарiя з Гайстербаху пiд назвою Dialogus miraculorum (перша половина XIII ст.).
Характеристика чорта
Почнемо вiд зверхнього вигляду чорта. Взагалi уявити собi щось безтiлесного доволi трудно. Як мае виглядати ворог Божий i людський – тут вирiшити може лишень сама фантазiя. Вчителi i отцi церкви признавали, що чорт мае тiло, твердiше вiд того, яке мав, бувши ще ангелом, та далеко м’якше вiд людського. Ступiнь твердости означити одноголосно не було можна, мiж авторитетними особами не було тут згоди. Се не перешкодило Дантови закувати Люципера в залiзо i описувати, як сам поет i Вергiлiй по нiм драпаються, як по скалi, вгору. Чорт мае фiзичну вдачу, затим мусить живитись. Такi поваги (авторитети. – Ю. В.) як Орiген, Тертулiан, Іван Золотоустий запевнюють нас, що чорт проковтуе пару i запах жертв, якi поганцi приносять своiм богам. Рабини приписували йому жадобу крови, одначе на переднiвку (час перед збиранням урожаю, коли минулорiчнi запаси на викiнченнi. – Ю. В.), як каже одна нiмецька пословиця, чорти вдоволюються й мухами (ся приповiдка пiшла мабуть iз жидiвськоi назви демона Веlzеbub – демон мух). Народ оповiдае часом про молодих i старих чортiв. Видко, що в фантазii людовiй вони старiються. Учителi церкви не могли якось дiйти з тим до ладу. Ворогови Христа i цiлоi людськости не поскуплено в зображуванню зверхнього вигляду. Придумувано якнайпоганiшi форми i подоби, щоб вiддати усю бридоту i погань його душi. Всi описи згоджуються в тому, що надають чортови чорну барву. Чорний, поганий ангел з крилами лилика, худий, роги на головi. Подiбними виходять вони у Мiльтона. Зрештою, сам чорт на пунктi живописного зображення його особи не був зовсiм байдужий. Розказують про одного маляра, що написав чорта запогано, то ображений чорт скинув його з риштовання, де стояв, та Мати Божа вхопила його в повiтрi i так урятувала (дивись про це фацецiю І. Галятовського. – Ю. В.).
Опрiч свого питомого вигляду мiг чорт зовсiм до вподоби змiнювати свiй вигляд, прибирати рiжнi форми. Вiдповiдно до своеi мети мiг ставати дуже гарним або поганим. Дуже часто упевнюють нас рiжнi святi, що бачили чорта в постатi Зевеса, Меркурiя, Венери, Мiнерви, що декотрi прибирали подобу Вергiлiя, Горацiя, Ювеналiя i т. д. Чорт не вагувався навiть брати подобу людей живучих, знайомих. Раз був до тоi мiри безличний, що, взявши подобу святого Сiльвана, епископа назаретського, заявив однiй гарнiй дiвчинi любов i використав ii. Вiн мiг переймати i подобу звiрiв, як смокiв, вужiв, всiлякого гаддя, лиса, кертицi, слимака, черепахи, крука, лилика, а один святий, коли йому раз муха дуже докучала, був певний, що се чорт перебивае йому побожнi думки. Звiдси часто бували екскомунiки всiляких звiрiв i комах. Ще в роцi 1474 базельський магiстрат велiв спалити диявольського когута, що поважився знести яйце. Рiч природна, що йому не могло нiчого стояти на перепонi перекидуватись в мертвi рiчи, як вино, золото, дерева, камiння, а одна черниця проковтнула чорта разом з салатою. Що як що, а все ж таки найдивнiше, що вiн мiг переймати подобу самого Бога, Христа i Матерi Божоi, не кажучи про ангелiв. А й таке справдi бувало. Була також вiра, що чорт вiдживлюе часом померлих. Тому-то колись як тiльки мрець дав ознаки життя, його негайно закопувано. Сей звичай держався ще до XVIII ст.
Кiлько було чортiв? Вигнаних з неба мала бути десята часть усiх ангелiв. Один старанний теолог заглибився у се питання i по дослiдах дiйшов до висновку, що чортiв е не менше як 10.000 бiлiонiв. На таку масу народу треба мiсця доволi. Жили вони в повiтрi i в пеклi, а пiсля Страшного суду будуть могли перебувати лишень в пеклi.
Устрiй громадський чортiв вiдповiдав тодiшньому устроеви земному, себто не дозволяв рiвности. І в пеклi була цiла суспiльна iерархiя пiд проводом найстаршого князя, що стрiчаеться пiд рiжними iменами: Сатана, Бельзебуб, Люципер та iн. Князь мав дружину, були нижчi князi, маркграфи, графи i звичайнi лицарi.
Інтелiгенцiя чортiв взагалi велика. Вони знають, що було, е i буде. Хоча не завше вони виявляють однакову бистроту духа, але все-таки супроти чоловiка iх знання майже Божеське. Вони знають (правда, не всi вчителi церкви хотiли се признати) тайнi думки людськi, що зрештою доказують факти. Чорти були неабиякими фiлософами, ба навiть дуже спосiбними теологами. Вони сипали немов з рукава цитатами iз Святого Письма Старого i Нового Завiту, наводили погляди i науки святих отцiв церкви, завдавали труднi питання. Один святий був свiдком дуже вченоi диспути мiж ангелом а чортом про душi i покути. Сам Лютер бував у подiбних перепалках з чортом. Не бракувало також у чортiв адвокатiв, на се маемо свiдоцтво згаданого Цезарiя. З таемними знаннями у чортiв йде в парi i сила. Вона не така велика як Божеська, а все ж таки страшна. Побiджений мститься на кожнiм кроцi, зводить людей, псуе гармонiю дiла Божого, спроваджуе смерть. А хiба дiло вiдкуплення ослабило його власть? Нi, тут ледве вiн сам не виходить побiдником. Щодо звичайних фiзичних здiбностей, то вони просто чудотворнi i всемогущi. Вiн пан огня, кидае блискавки i громи, спроваджуе бурi, фата моргани, трясiння землi i т. iн. Взагалi цiла фiзична природа на услугах чорта, вiн пануе над нею, навiть над тiлом чоловiка. Тут то й джерело всiеi вiдрази до студiiв природи i браку розвитку наук природничих в середнiх вiках. А хто би на се важився, був винний у ересi. Над душею людською не мав уже чорт такоi власти, принаймнi супроти волi був слабий, хоча не бракувало йому нiколи способiв ослаблювати ii. Виiмка, се п’янi. Їх опанував цiлковито. Ось круг його власти: вiн видумуе фальшивi релiгii, тайнi науки, викликуе ересi, сiе зерно всякоi незгоди, органiзуе заговори, повстання, приводить до вiйни, пiднiмае злих князiв, посвячуе антипап, диктуе злi книжки, спроваджуе пожежi, розбивае кораблi, приводить до вбiйств, розбоiв, спустошень i т. д. Справдi, величезна власть! Йому навiть приписувано будову великих будiвель, мурiв, мостiв, замкiв, ба й церков. А вмiв се будувати в кiлькох годинах… Супроти зорганiзованоi церкви Божоi стояла церков чортова з попами, обрядами, ба навiть, як упевнюе Тертулiан, з сакраментами.
Спокуса
Головна задача чорта – се спокушувати людей до грiха. Вiн на вiки стратив надiю вернутись у небо, а ставить супроти неба свою власну державу, котру хоче зробити якнайчисленнiшою. А годi сказати, що йому се не поводиться. Аж дивно, що вiн мав стiльки сили вiдтягати так багато вiдкуплених людей вiд призначеного iм неба.
Щоби чорт опанував душу чоловiка, мусить сей згрiшити. А вже ж чорт не забувае нiколи довести його до грiха. Вiн спокушае його. На спокусу мiг бути кождий виставлений, бо й сам Христос опинився, було, в такiй ситуацii. Спокуса – се чортiвська штука, де вiн вкладае цiлого свойого духа i цiлу свою зручнiсть. Способiв, якими чорт добувався до чоловiка, е така величезна сила, що iх годi описувати; словом, у нього нiякий спосiб не е неможливий. Побожний християнин уважав себе завсiгди окруженим тьмою чортiв, що чекають кождоi, хоч би й найдрiбнiшоi обставини, аби довести його до грiха. А вже ж найтяжчою спокусою була ся, що вiдносилась до половоi сторони чоловiка. На тому полi найбiльше жниво збирав чорт…
У християнствi тiло стало прокляте, а з тим i любов найменована грiхом. Целiбат став iдеалом християнина… Не диво про те, що аскети найлiпшу часть своiх сил вкладали на поборення тiлесних iнстинктiв. Вони втiкали в пустинi, замикалась по монастирях, щоби не видiти тiни жiночоi. Але кров i фантазiя робили свое; клясичний на се примiр святого Єронiма. Але як же ж мiг вiн втекти вiд натуральноi спокуси, коли чорт в подобi гарноi дiвчини усюди його найшов? Не будемо описувати тих безконечних способiв i подiй, де о се ходило межи аскетом а чортом, лишень подамо один виiмок. Жив на пустинi в щасливiм цiломудрiю монах. Йому здавалось, що вiн своею витривалiстю основно поборов усяку спокусу тiлесну i доступив великоi заслуги… Одного вечора являесь в його келii гарна жiнка (а се був перемiнений чорт); змучена, змокла, кидаесь йому в ноги, благае не викидати ii, бо в дорозi пустиннiй буря заскочила ii, вона боiться диких звiрiв i т. д. Вiн зм’як, розпитуе. Вона оповiдае йому несотвореннi рiчи i чим раз приемнiша робиться монахови. Вiд слiз до балаканки, далi до смiху, жарту i… Христовий воiн поборений. Доступивши цiли, жiнка, не укриваючи, хто вона, щезае. Монах вiдтак покинув думку спасати себе i вернув мiж людей та й, рiч натуральна, став здобичею пекла.
Ми вже сказали, що для спокуси чорт брав на себе подобу й ангелiв, Христа, Матерi Божоi, святих, i, що дивно, в сей спосiб дуже рiдко зумiв довершити дiла. Спокуси тривали iнколи дуже довго, мiсяцями, лiтами; чорт зуживав багато енергii, доки не дiйшов свого. Раз в подобi малоi дитини зайшов у монастир, там вирiс, постригся, став iгуменом i аж тодi почав жниво (дивись на цю тему твiр М. Андрелли. – Ю. В.).
Ревний слуга Христовий не мiг отже вiрити нiкому i нiчому… Чи далеко тут до божевiлля?
Ще щастя було, як штука чортiвська ставала супроти свобiдноi волi чоловiка, бо сеi таки нiхто не зумiе прямо зламати. Але горе чоловiкови, коли його опанував чорт. А такi випадки були колись частi. Для лiчення бiснуватих були осiбнi чини священицькi. Чоловiк бiснуватий не мав анi крихiтки своеi волi, i як попи не подали йому помочи, то мусiв марно пропадати. Певно, серед такоi атмосфери духовоi легко було збожеволiти чи там збiснуватiти! Таких людей не лiчать екзорцисти, лишень лiкарi, хоча езуiт Джованнi Перроне в творi «Praelectiones theologicae» списував докладно знаки, по яких пiзнати можна бiснуватих.
Наведемо примiр, як чорт мiг заволодiти цiлковито душею людською. Був молодець з Лорето, що жив дуже побожно, вкiнцi одначе залюбився в однiй жiнцi i згрiшив з нею. Нагло захворiв, плакав за грiхи, сповiдався щиро, так що спасiння його було майже певне. Нараз бачить вiн перед собою свою любу (а се був перекинений чорт), що каже до нього: «Ти хочеш мене покидати, мiй коханий?» Молодець забуваеться i викликуе: «Я тебе нiколи не покину, моя люба!» В тiй хвилi умирае i, розумiесь, опиняеться у пеклi. Представмо собi, яке се мусiло бути життя людей, що не вiд часу до часу, але постiйно були виставленi на чортячi спокуси. От що один iз таких мученикiв приписуе чортам: сi дiти пекла прозивали його дурною лисою палкою, надували йому живiт, обтяжували руки, що навiть перехреститись не мiг, напускали на нього сон у церквi i хропiли за нього, говорили його голосом, приводили до кашлю, ховалися в лiжко з ним, кусали як блохи, вiдбирали йому апетит… Що бiльше, шелест одiжи – се також справа дiдьча, бiль зубiв, блуди в читаннi, сумнi гадки. Раз аскет держав в пальцях соломку, аж ось пригадав собi, що се певно чорт в тiй формi, i кидае солому геть вiд себе…
Проти чорта не помагае навiть знак хреста, тим бiльше, що й ангел хранитель не годен оборонити чоловiка. Деякi говорили напевно, що чоловiк мае тисячу чортiв по правiй руцi, а десять тисяч по лiвiй. Один побожний аскет бачив, як чорт влазив у його келiю шпарою вiд дверей. Церков не була для них зовсiм заказаним мiсцем. Зовсiм свобiдно перебували тут, скакали по хорi, по вiвтарi, гасили свiчки, псували богослуження всякими можливими способами. А святий Григорiй з Тур бачив раз цiлу церкву повну чортiв.
В спокусах, дратуваннi, здобуваннi душ, входили чорти в близькi зносини з людьми. Чому ж би не мали входити з грiшниками в половi зносини? Що так було, об сiм часто запевнюють нас писателi християнськi. Сю дiяльнiсть можуть вони повнити i як iнкуби, себто мужеськi чорти, i як суккуби, жiночi демони. Дехто заперечував, мовбито чорт мiг бути в першiй ситуацii, бо йому брак мужеського насiння, тому-то мусить перше суккуб прийняти насiння, а пiсля як iнкуб ужити. Розумiесь, що чорти змiнювали свiй природний вигляд, коли забирались до такого дiла, хiба що спiлкувалися з фаховою чарiвницею. З таких зносин виходили й дiти. Бували се або правдивi чорти, або монстри якiсь, або навiть звичайнi люди. До останнiх зачислювано й iсторичнi iмена, як Каiн, Аттiла, Теодорiх або легендарний герой, як Роберт Диявол.
Чорт приймав також радо натуральнi дiти в адопцiю (усиновлення. – Ю. В.), викрадав iх навiть сам. Трудно було вiдтак вирватися з-пiд його опiки, треба було помочи Христа, Матерi Божоi або угодникiв Божих.
д) Умови з чортом i чарiвництво. Коли чортови не вдаеться силою опанувати чоловiка, то вiн уживае до того правних способiв. Вiн входить в уклади з чоловiком. Вiра в уклади чоловiка з чортом сягае давнiх часiв. Знаемо, що чорт, спокушуючи Христа, обiцяв йому панування пiд умовою, що сей поклониться йому. Се вже пропозицiя, яка мае формальнi умови. Форми умов вiдповiдають формам прийнятим у людей. Чорт жадае докладного запису з пiдписом вiд чоловiка, що за се або те зобов’язуесь вiддати йому в тiм а в тiм часi свою душу. Дивно, чому друга сторона контрактова нiколи не домагаеться подiбного документу…
Такий запис пишесь або лишень пiдписуесь виключно кров’ю контрагента, звичайно з мiзинного пальця. Тут треба добачувати аналогiю з кров’ю Христа, що нею затверджуесь умова з Богом. Незчисленнi маемо оповiдання про умови з чортами, давнi i новi. Задля iх популярности не будемо нiякого наводити. Не раз бувало, що чорт не лише домагаесь запису на душу, але й формально виректися Христа i всiх дiл його. Се була наче рекомпенсата за подiбне вiдрiкання чорта при хрещеннi.
Не можна думати, мовбито даний запис не мiг бути зламаний або вiдiбраний. При покутi, тяжкiй працi i конче при помочi Божiй мiг бути контракт розв’язаний, або тим, що чорт вертав запис, або сила Божа не дала забрати душi.
Причини, що заганяли людей в такi умови, були головно: любов, жадоба багатства i почести, вкiнцi бажання таемного знання. Такими героями були: Теофiль (VII ст.), Герберт, що став папою пiд iменем Сильвестра II (X ст.), Фавст (XVI ст.) та Твардовський. Сильвестр – се не одинокий папа, що мав зносини з чортом (задля своеi учености математично-природничоi). До таких належав також: Іван XII, Бенедикт IX, Григорiй VII, Александер VI. Всi вони записалися були чортови, перед котрого сiтями мали берегти повiрене iм стадо.
Не всi продавались чортови задля багатства; були й такi, що входили в умову на те, щоб знати штуки магiчнi, хоча можна було вивчитися магii без чорта, i надто ще ii силою присилувати чорта до своiх послуг. Теологи та доктори запевняють, що магiю винайшов чорт, але се трохи неймовiрне вже тим самим, що знанням ii мож було опанувати чорта. Та все- таки магiя вважалась завсiгди грiшним дiлом. Джерело магii – людська жадоба знання чи то для самого знання, чи для якихсь iнших цiлей. Магiя одначе не е плiд вiри християнськоi, ii стрiчаемо у всiх народiв всiляких релiгiй. Розумiесь, зi зростом поваги чорта набрала сили й магiя. Церков так гаряче пiдносила силу i хитрiсть Сатани, доказувала, що вiн пануе над свiтом, i пекло представляла далеко численнiшим як рай, – то не диво, що мусiла зрости й вiра, буцiмто властивим паном не есть Бог, але чорт. Звiдси й культ чорта. В XIII ст. оскаржувано Люциферiянцiв о те, що обожнюють чорта; те саме закидувано Темплiярiям, Альбiгойцям, Катарам та iншим сектам. Вкiнцi не треба забувати, що життевi вiдносини в середнiх вiках пiд гнетом попiвства та шляхти були такi тяжкi, що народ мусiв шукати якогось виходу чи забуття в магii, часом на те, щоб мати спосiб до пiмсти…
Найбiльше чарiвникiв та чарiвниць було таких, що припутувались до чарiвницькоi громади, виучувались сеi штуки, особливо у Сараценiв та Жидiв. Навiть мали бути вiдповiднi школи (Толедо, Кракiв).
Найпершою штукою чарiвництва була штука заклинати чорта, щоби явився. Форми i способи заклинання були рiжнi i мусiли бути виконуванi дуже вмiло та обережно.
Не всi чарiвники та чарiвницi мали ту саму власть i не всi вмiли, те саме. Чарiвник знався на зiллях або напоях, що розпалювали любов, умiв спроваджувати елементарнi шкоди, iздити на чортi, виробляти амулети, за одну нiч будувати палати, знав про укритi скарби i т. д. Чарiвники любили часом пописуватися публично своiми штуками. Вiра в чарiвництво була в середнiх вiках загальною i полишилась навiть опiсля в часах ренесансу. Не було нiякого виднiшого чоловiка, котрого б не пiдозрювано о магiю, починаючи вiд Арiстотеля а кiнчаючи Львом X та iншими папами. До них належав також звiсний поет iталiйський Петрарка.
Таких славних чарiвникiв було небагато супроти цiлоi громади нижчих слуг чорта. Се було стадо чорта, що навiть на тiлi носили знаки своеi приналежности. По таких признаках пiзнавали iнквiзитори виновникiв. Чарiвники i чарiвницi збирались в означенiм часi на певнiм мiсци (у наших легендах – в нiч перед Святим Духом, перед Купалом на Лисiй Горi, а в нiмецьких – у Вальпургiеву нiч на горi Гарц), де вiдбувались оргii чортiвськi.
Нiмецький монах чину святого Бенедикта Іван Трiтемiй (1465–1516), великий теолог i iсторик, подае рiжнi засоби проти нечистим штукам, одначе найпевнiше було одно, а се – костер.
Тут маемо на думцi найсумнiшоi слави часи церкви католицькоi, а саме в часi ii найбiльшого розцвiту, ii могутности полiтичноi, а се – iнквiзицiю супроти еретикiв та чарiвникiв.
Собор в Тулюзi за Інокентiя ІІІ року 1220 постановив: Архiепископи та епископи мають у своiх епархiях зобов’язати присягою одного попа з помiчниками, щоби перешукували мешкання i закутки, ловили викритих еретикiв i iх оборонцiв та прихильникiв i видавали iх на кару. Дiм iх мае бути знищений. В кождiй парохii усi вiд 14 лiт (жiнки вiд 12) мусять вiдприсягатися ересi. Заказуесь перекладати Святе Письмо на живу мову. Тестаменти мають вартiсть тiльки писанi пiд доглядом попа i т. д. Найлiпшим способом вислiджувати еретика була тайна сповiдь. Одначе й самi епископи потребували догляду, проте самi папи взяли власть iнквiзиторську в своi руки, виконання ii вiддали Домiнiканам, а уряди свiтськi мали виконувати розкази iнквiзиторiв. Властиво карав свiтський уряд, тiлько iнквiзитори видавали засуд.
Інквiзитор був годований коштом громади, надто йому припадала третя часть маетку сконфiскованого у засуджених, та з часом тi сторожi чистоi вiри загарбували весь маеток своiх жертв. З ересями сполучено також умови з чортом, а далi й чарiвництво. У сей спосiб iнквiзитори не могли нiколи спочивати. Нiщо не дае такого поняття про могутнiсть чорта, як саме сi нагiнки за його слугами. Мало бракувало, казав хтось, щоби чорт не звiв цiлого роду людського до поганоi магii, а iнквiзитори не попалили всiх людей. Гонення чарiвниць вiдбувались найбiльше в XV–XVII ст. Ще коло року 800 загрозив Карло Великий смертю тому, хто би карав якихось нiби чарiвникiв. Подiбно i епископ лiонський Агобард (пом. 840), один iз найяснiших умiв у християнствi, назвав вiру в чари туманенням люду. А навiть «варварський» король Коломан угорський (1095–1114) задекретував: нема чарiвниць i нiкого за чари судити не вiльно.
Та такий ясний погляд не довго тривав. У XІІI ст. святий Тома з Аквiну, сей «другий Христос», документуе iснування чарiв. Інокентiй IV запроваджуе тортури, проти яких гостро був виступив чотириста лiт тому папа Микола І. Церков стае охороною забобону. З лiтами процесiв о чари набираеться все бiльше. Папи перевищують одне одного в жорстокости, яку вони зовуть Божою вiйною проти чорта. А день 5 грудня 1484, день появи булли Інокентiя VIII – пам’ятний в iсторii католицьких народiв. Тут списанi постанови i норми щодо виконування iнквiзицii, розпочато еру постраху i лютости, якоi не було нiколи в iсторii людськости. В самiй Льотарiнгii за 15 лiт спалено 900 людей i стiлько ж за 5 лiт у вiрцбурзькiй дiецезii; сто людей щороку палено в дiецезii Комо; в Тулюзi спалено 400 на один раз. Нiхто не мiг бути безпечний проти закиду чарiвництва. Кого раз оскаржено, той майже напевно попадав на костер, бо тортура виневолювала зiзнання, яких тiлько iнквiзитори бажали.
Нинi нема нi iнквiзицii, нi процесiв о чарiвництво, одначе вiра в чари ще не вимерла. Не кажемо про простий люд, але не мине й рiк, щоб не появилась книжка якого «оборонця чистоi вiри», де зовсiм серiозно впевнюеться, що свiт в руках диявола, повний чарiвникiв пiд новою покривкою, що цiла новiша iсторiя, наука, лiтература i штука – се чортiвське дiло або й прямо служiння чортови, культ Сатани. Навiть те, що тепер заборонено палити тих слуг чортiвських, деякi набожнi душеньки вважають не чим, як тiлько знаком величезноi перемоги чорта.
Пекло
Батькiвщиною чорта, як i мiсцем призначення для всiх його слуг, приятелiв i жертв е пекло. Мiсце його е трете з ряду по небi. Докладно означити тепер годi, де воно лежало, бо компетентнi люди в поглядах на се розходяться; однi означують повiтря, другi сонце, iншi нутро землi, якiсь острови i т. д., i т. д. Тому-то й годi знати, де лежать тi славнi ворота пекельнi; тi, що звiдували пекло, не подали докладно мiсця. Показувано рiзнi входи до пекла. Там глибоко й темно. Пекло мусить бути величезне, коли може змiстити стiлько людей. Один езуiт (Корнель а Ляпiде, 1566–1637) каже, що пекло не ширше як 200 iталiйських миль. Були й iншi, що докладнiше обчислювали. Данте описуе його як геометрично збудовану яскиню з горами, пропастями, лiсами, рiками, навiть замками i мiстами, тiлько що все темне i страшне. Така сама флора i фавна. Сюди дiставалися люди всяких станiв i верств, вiку, пола. Пiсля обчислення теологiв день у день втручують чорти в пекло стiлько душ, що пiску в морi. Цiкаво б знати, кiлько йде в рай!..
Чорти звичайно несуть душi повiтрям, часом разом з тiлом. Інколи везуть в образi чорних коней або iздцiв на таких же конях. Легко було душi увiйти в пекло, але живому трудно. Та все-таки були такi, що оглядали пекло: однi фактично ходили там, другi у видiннях духа, iншi завмерши. Розумiесь, що кождий iнакше описував, що бачив i чув. Найстаршими такими описами користувався Данте. Чорт в пеклi е чимсь бiльшим, як на землi; там вiн повнить ролю справедливого суддi i карае грiшника. За кождий, хоч би й найменший грiх, е тамки заплата. Чорти навiть мали, як упевнюе святий Августин, великi книги, де записувано грiхи людськi.
Кари пекельнi, по думцi теологiв, однаково тяжкi як щодо часу, так i щодо мiсця. Головна часть муки – огонь. Деякi отцi церкви беруть сей огонь iдеально i метафорично, але бiльшiсть конкретно, а свята Тереса видiла цiле огняне море. До огню долучавсь лiд, бурi, тучi, страшнi звiрi, тортури i т. д. А вже ж найтяжча кара грiшникам е та – на се годяться всi знавцi – що грiшники не можуть бачити Бога. Супроти сеi кари нiчим мае бути праження в гарячiй оливi, в смолi та сiрцi… Чорти мали уряд наглядачiв i катiв. Для лiпшого ладу панував тут навiть подiл працi.
Чи чорти самi терплять чи нi? Тут гадки подiленi, однi автори кажуть, що вони вiльнi вiд мук, iншi противно. Та хоча б i терпiли, то все-таки вмiють собi знайти доволi вiддиху, вганяючи помiж людьми. Також непевна рiч, чи чорти повнили ролю суддiв чи катiв у чистилищi.
Часом цiле пекло вiдбувало ночами прогульки в повiтрi або лiсами. Догматична теологiя, за Апокалiпсою святого Івана, означуе кари пекельнi яко вiчнi, i то безоглядно однаково гострi для всiх. Одначе поза догмою пануе iнша, бiльше людська думка. Християнський поет Аврелiй Пруденцiй (348–408) говорить в однiм гимнi про супокiй, який мають грiшники в пеклi пiд час Великодня. Сюди вiдноситься найкраща може легенда християнська, котроi годi тут не навести. Апостол Павло в товариствi архангела Михаiла зступае в «свiт болiв» i бачить тяжкi кари грiшникiв. Сльоза жалю i милосердя покотилася по його лицi. Вже хоче вiдходити, коли грiшники одноголосно кличуть до нього: «О Михаiле, о Павле, вмилосердiться над нами! Просiть Спасителя за нами!» Архангел на се: «Плачте всi i я буду плакати, також i Павло, i хори ангельськi будуть з нами плакати; хтозна, чи Бог не буде вам милостивий». І грiшники кличуть: «Будь нам милостивий, сину Давидiв!»
Тодi сходить Христос з короною з неба i пригадуе грiшникам свою дармо пролиту за них кров. Але архангел, i Павло, i тисячi ангелiв падають на колiна перед Сином Божим i благають милости, i зрушений Христос дав iм тридневу свободу вiд мук.
Думка деяких учителiв церкви про колишнiй кiнець мук пекольних i поворот до Бога пiдпала вкiнцi анатемi. Звiсно, вона не надавалася для деспотичноi полiтики церкви. Тому- то Данте бачив на воротах, що вели до пекла, напис: «хто сюди ввiйшов, покинь усю надiю».
Побiда над чортом i кiнець його
Зi всього, доси сказаного, видко, що чоловiковi дуже тяжко приходилось боротися з чортом. На се треба було величезноi енергii та сили волi. Кiлько ж то тих сил марнувалося задля безкорисного дiла! Тим легко пояснити такий брак поступу у всiх напрямах в середнiх вiках.
Оборонялися вiд чорта молитвою, святими тайнами, постом, знаком святого хреста, свяченою водою i т. д. Навiть дзвони мали власть над чортами. Тут треба ще зачислити релiквii святих та рiжнi iншi амулети, яких було повно. Святi в небi – се також вороги чорта i завсiгди уявлялись в боротьбi з ним.
Чорт в боротьбi зi святими бував не раз i побитий дуже погано. Святий Антiн плюнув йому раз в очи i вiн зараз забрався. Деякi святi ще дiтьми вiдносили блискучi побiди над чортами, а що дивнiше, на вид образу Льойолi (так упевняють езуiти) чорти стрiмголов давали драла в пекло. Багато було святих, що ловили чортiв, в’язали i били, кiлько влiзлось. А святий Аполлонiй одного чорта (вiн виглядав, як мурин) живого закопав… До таких належали й святi жiнки, як Юлiяна, Гертруда та iн.
До зброi на чорта зачислити належить i екзорцизми. Була се залежно вiд обставин довга або навiть коротка i проста операцiя, бо деякi чорти були впертi i мали тверду шкуру супроти мечiв екзорцизму, – iншi ж вiд першого вiзвання полишали чоловiка. Мiж численними приписами щодо способiв, як виганяти чорта з чоловiка (а такi книги списувались ще при кiнцi XVI ст.), до найуспiшнiших зачислювано… палку. Але хто тут бiльше терпiв, бiснуватий чи бiс? Найтяжча боротьба була чортови зi святими небесними, в тому числi з Матiр’ю Божою. Вони завсiгди поконували чорта, часом сама iх поява вистарчала, щоби нечистий утiк. Тому-то й найлiпше було в спокусах просити о помiч мешканцiв неба. З тим всiм, одначе, остаточноi побiди святiсть небесна над чортом не вiднесла, бо, як пересвiдчилися ми, в християнствi один свiт доповнюе другий. Саме небо – просто немислима рiч. Пальма побiди над чортом мусiла дiстатись кому iншому, тому, хто майже однакове зайняв становище супроти пекла, як i супроти неба.
Тут ще мусимо сказати кiлька слiв про смiшних i добродушних чортiв. Рiч природна, що як чорт-побiдник для всiх страшний, так побiджений викликуе погорду i смiх. Навiть тi, що дрожали давнiше перед ним, жартують собi опiсля з нього. Вкiнцi мусимо зробити увагу, що чорта з веселого боку представила бiльше фантазiя людова; чорт релiгiйний в деяких легендах зм’як власне пiд впливом народнiх поглядiв. Фантазiя людова пристосовуе обставини небеснi, Бога, Христа, Марiю до обставин земних, чому ж би й чорт не мав стати бiльше людським? Тому-то й виходить вiн часто таким, що мае свою хату, своi клопоти, що iсть, п’е, вбираеться, хоруе, а часом навiть i довги робить. А вже мiж собою чорти зовсiм не страшнi, вони справдешнi веселуни. Один аскет бачив, як чорт на цiле горло смiеться. На запит чоловiка, чому смiесь, говорить чорт, що ось-то його товариш сiв собi на хвiст сукнi одноi жiнки, а коли вона на мокрiм мiсцi пiднесла сукню вгору, чорт упав у болото… З такого смiхованця бувае iнодi звичайнiсiнький дурень, що його на кождому кроцi можна ошукати. Хлоп каже собi йому се а се зробити, заким когут запiе, а дасть йому душу. Чорт уже кiнчить роботу, а хлоп штучним способом примушуе когута пiяти… Інший разом зобов’язуесь чорт збудувати мiст, а за те дiстане першу душу того, хто перейде тим мостом. Коли мiст готовий, люди наганяють пса або свиню…
Бувало навiть, що чорт, принцип зла, був добрий. Навiть теологи знають про таких чортiв, що активно не згрiшили в небi, лишень були покаранi за невтральнiсть. Данте помiстив iх перед властивим пеклом. Такий добрий чорт помагае людям в небезпеках i бiдах зовсiм безкорисно. Одного лицаря визволяе чорт з неволi за те, що той його колись приодiв, як вiн дуже був змерз. Були й такi чорти, що зовсiм добровiльно служили людям, навiть монастирям. Один чорт побився об заклад з архистратигом Михаiлом, хто гарнiшу церков збудуе, iнший учив святого Бернарда псальму, який напевно веде у рай, а згадуваний уже Цезарiй розказуе про одного чорта, що за кошик ягiд сторожив у винницi. Були також такi, що повнили практики релiгiйнi.
