скачать книгу бесплатно
Доба. Сповiдь молодого бандерiвця
Антiн Мухарський
Антiн Мухарський – письменник, арт-куратор, галерист, телеведучий. Засновник Союзу Вольних Художникiв «Воля або смерть» та мистецькоi платформи «Украiнський культурний фронт». Народився, живе та працюе в Киевi. Розлучений. Багатодiтний батько.
ОДНОЗНАЧНО НЕОДНОЗНАЧНИЙ РОМАН!!!
Неполiткоректний роман у чотирьох частинах, головним героем якого е молодий творчий, патрiотично налаштований юнак. Вiн описуе реальний день iз життя Украiни початку дев’яностих рокiв. Карколомний мiкс iз вiдвертих, майже сповiдальних моментiв буття. Змова проти молодоi держави Украiна, що тiльки-но постала на мапi свiту. Блискучi глави «Про евреiв» та «Про гомосексуалiстiв». Шокуючi факти залаштункового життя украiнського театру. А головне – радикальна емоцiйна вiдвертiсть, з якою головний герой рефлексуе на навколишню дiйснiсть, – викликають почуття захоплення, обурення, згоду та незгоду, примушують плакати i смiятися одночасно, але (це вже точно) нiкого не залишають байдужими!
Небажано читати цю книжку людям з обмеженими розумовими здiбностями, адептам рiзних людиноненависницьких та тоталiтарних iдеологiй, особам iз ознаками полiтичноi шизофренii, соцiокультурних та психопатичних станiв, спричинених браком освiти, культури та виховання, людям iз ознаками «совкового дебiлiзму», особам, яким не виповнилося 18 рокiв, та вагiтним жiнкам. Усi збiги iмен, подiй та мiсць, описаних у цiй книжцi, з реальними людьми та об’ектами е випадковими та не ставлять на метi нiякого iншого завдання, окрiм створення повноцiнноi художньоi картини свiту, часу i характерiв, описаних у творах. Пiсля прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!! ЗАБОРОНЕНЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
Антiн Мухарський
Доба. Сповiдь молодого бандерiвця
Неполiткоректний роман у чотирьох частинах
Передмова
Восени 1994 року, коли я знiчев’я забрiв до Спiлки письменникiв Украiни, перестрiла мене на сходах мiсцева секретарка й сповiстила змовницьким тоном, що пiд проводом Спiлки якраз створено комiтет, у якому приймають рукописи на мiжнародний лiтературний конкурс «Гранослов». А потiм спитала, чи немае у мене чогось цiкавенького?
На ту пору лежали в шухлядi мого письмового стола кiлька нотатникiв, у якi я заносив певнi думки та враження вiд наших нацiонально-визвольних змагань часiв здобуття Незалежностi з року так 1989-го аж по нинiшнiй час, але вони потребували певноi систематизацii та редагування. «А чому б менi з тих нотаток не злiпити якусь повiсть чи й навiть роман?» – подумалося пiсля тоi розмови, i оскiльки часу вiльного мав купу, то увесь вересень i жовтень просидiв у бiблiотеках та на кухнi власноi квартири, вiд руки переносячи на папiр записи з нотатникiв.
За тi два мiсяцi «злiпилася» у мене досить пристойна повiсть, яку я не знав як назвати: «Герой нашого часу», чи «Як гартувалася криця», чи «П’ятниця. Тринадцяте», чи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». А оскiльки всi бiльш-менш пристойнi назви було вже розiбрано моiми лiтературними попередниками, то я й назвав оту повiсть «Доба», ну, в планi не просто вiдтинок часу, а в планi «Доба-Епоха» – просто, як кажуть, та зi смаком.
Саме вона й отримала гран-прi на конкурсi «Гранослов», а ще право бути виданою окремою книжкою у видавництвi «Украiнський письменник» накладом у тисячу екземплярiв (що е нинi неабияким лiтературним раритетом).
Цей «дебютний успiх» надихнув мене на продовження, i за якихось три наступних мiсяцi я перетворив повiсть «Доба» на повноцiнний роман у чотирьох частинах, який був майже готовий улiтку 1995 року.
Але часи стрiмко мiнялися, й нацiонально-пiднесене украiнське вiдродження початку дев’яностих змiнилося глухою апатiею, а часом неприкритою ворожнечею промосковсько-iмперських сил до всього украiнського, тим бiльше що у двох останнiх частинах мого роману пiднiмалися гострi соцiально-полiтичнi проблеми, що не вкладалося в прокрустове ложе офiцiйного дискурсу кучмiвськоi доби.
Погулявши по рiзних видавництвах з пропозицiею видати «Добу» окремою книжкою, я усюди отримав вiдмови й урештi закинув цю невдячну справу.
З тоi пори «Доба» так i лежала в моiй шухлядi, аж поки я знову не почув ii тихий голос. «Час настав, друже, – шепотiла вона менi, – адже все, про що ти писав i думав майже двадцять рокiв тому, все це актуальне й нинi».
Тому, користуючись нагодою, хочу подякувати пану Івану Дзюбi за його життя i творчiсть, а особливо за останню книгу «Нагнiтання мороку», бо вона повернула до життя певнi забутi думки та асоцiацii.
Кажу «Дякую» з великоi лiтери пану Юрiю Винничуку (i не тiльки за блискучий вiрш «Убий пiдараса», що послужив каталiзатором продовження проекту «Лагiдна украiнiзацiя», а й за люб’язну згоду процитувати в деяких мiсцях роману його есей «Малоросiйський мазохiзм» та безсмертне оповiдання «Ги-ги-и»)!
Кажу «дякую» моiм батькам та близьким, що терплять усi моi «бандерiвськi вихиляси».
Кажу «дякую» своему Народовi й Господу Богу, що дае нам право жити й творити!
Ну й насамкiнець хочу подякувати всiм ворогам Незалежноi Украiни, бо саме ви своiми дiями, словами й вчинками пробудили мое вже давно забуте бажання дописати цей роман до кiнця.
З любов’ю та повагою,
автор – Антiн Мухарський
Киiв 2012 р.
Застереження
Цей лiтературний твiр створено на основi подiй, якi могли би мати мiсце в реальному життi, а могли б i не мати.
Будь-якi аналогii та порiвняння героiв роману з реальними людьми е недоречними, бо майже всi персонажi, представленi й згаданi в романi, е скорiше уособленням характерних рис того чи iншого людського психотипу та художньою вигадкою автора, анiж правдивим зображенням осiб, що перебували в станi фiзичного буття в певний промiжок часу, описаний у романi.
Усi неполiткоректнi вислови, вжитi у романi, е лише приватними та суб’ективними думками тих чи iнших персонажiв i промовляються вiд iх iменi.
Автор не несе жодноi вiдповiдальностi й не приймае на свою адресу жодних звинувачень у розпалюваннi мiжнацiональноi, расовоi чи мiжконфесiйноi ворожнечi, жодних закидiв щодо пропаганди фашизму, расизму, ксенофобii, гомофобii, свiдченням чого е застереження на початку роману, яке ви зараз i читаете.
Автор завбачливо попереджае, що читати цей твiр не рекомендуеться людям iз нестiйкою психiкою, схильним до психопатичних та параноiдальних станiв, спричинених браком культури, толерантностi, освiти та виховання, радикальним адептам людиноненависницьких тоталiтарних iдеологiй, а також дiтям до 18 рокiв, вагiтним жiнкам та людям без почуття гумору.
Усiм iншим бажаемо приемного читання!
* * *
Присвячуеться усiм тим, хто боровся, попри все бореться, а також усiм тим, кому ще належить поборотися за Украiну!
Частина перша
Нiч
Роздiл перший
Народжений новою добою
13.11.1993 року
Доба народжуеться на кухнi пiд електронне цвiрiнькання позивних радiостанцii «Промiнь». «Боже ве-ли-кий, е-ди-и-и-иний, Нам Украiну храни…» – награе радiо над моiм вухом. Я сиджу на кутовому червоному диванчику вiд чеськоi кухнi «Марiя» за бiлим столом, вкритим картатою, трохи пошарпаною клейончастою скатертиною, i вечеряю.
Мiй дiм – масивний киiвський будинок сталiнськоi довоенноi забудови, пофарбований у жовтий колiр, посiчений дощами та потрощений роками, стоiть на печерському пагорбi серед могутнiх старих кленiв, каштанiв та горобин, закутий у мряку листопадовоi ночi. Збудований Альошиним на початку 30-х рокiв на розi вулиць Московськоi та Панаса Мирного, вiн багато чого пережив i певною мiрою уособлюе долю моеi багатостраждальноi краiни з усiма ii голодоморами, сталiнськими репресiями, тотальним змосковщенням i, зрештою, героiчною боротьбою небайдужих до ii долi синiв творчоi iнтелiгенцii, до яких я себе певною мiрою, хе-хе, зараховую.
Я маю за плечима 25 рокiв життя, повну вищу освiту (Киiвський театральний iнститут iм. Карпенка-Карого), дружину, пiвторарiчну дитину, дворiчний стаж роботи у Великому Державному Театрi (далi усюди скорочено ВДТ), невеликий досвiд роботи за сумiсництвом у школi (викладаю старшокласникам iсторiю свiтовоi культури), десятки зо три непоганих вiршiв, двi одноактнi п’еси, багатий щоденниковий матерiал, ненаписаний роман, декiлька публiкацiй в лiтературно-громадських журналах, силу-силенну амбiцiй, невдоволене самолюбство, безмiрну самоiронiю, саркастичне свiтосприйняття, палку любов до життя, нiжну душу, невблаганний потяг до iдеалу, схильнiсть до рефлексiй, психоаналiзу та психофiзичноi школи акторськоi гри, три запломбованi зуби, медаль iм. Ернста Тельмана та Вiльгельма Пiка за роботу з дойче-пiонерською органiзацiею, яку менi вручив сам голова нiмецького комсомолу пiд час служби у лавах радянського окупацiйного контингенту в Нiмеччинi (i цим дуже пишаюся), батькiв, молодшого брата, а ввечерi – страшенний апетит, який я вдовольняю всiма можливими засобами.
Сьогоднi мiй фiзичний голод вдовольняють: смажена дружиною картопля, п’ять чи шiсть тоненько нарiзаних шматочкiв вареноi ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Бидловозинська» чи «Важкопромислова»), бо це единий м’ясний продукт, який на теперiшнiй день можна вiльно купити в магазинах, а також три консервованi помiдори, що я iх вловив у трилiтровому слоiку. Тi ж помiдори, що я не виловив, розлазилися пiд пальцями, лишаючи на своiх ароматних тiльцях слiди моеi браконьерськоi дiяльностi, i знову падали в холодний гострий розсiл, отож завтра матиму вiд дружини рознос, в якому з усiею нещаднiстю будуть викритi моя неохайнiсть, непоряднiсть, жлобство, неповага до чужоi працi та iншi ментальнi ознаки, притаманнi представникам украiнськоi творчоi iнтелiгенцii, особливо коли вони перебувають у станi культурологiчного шоку.
А я таки був шокований. Повернувшись близько дванадцятоi додому, я тримав у руках фантастично коштовну рiч – перше число лiтературно-мистецького часопису «Четвер». Гарне таке… Із бiлою шерехатою суперобкладинкою, з пiдписами усiх тих хлопiв, що влаштували сьогоднi у будинку актора дiйство пiд назвою «Мистецьке читання лiтгурта “Бу-Ба-Бу”». От вони – всi, як один, розписалися – Андрухович, Неборак, Ірванець i тi, що до них доедналися, – Іздрик, Прохасько, Єшкiлев. Ось вiн – унiкальний артефакт народження новоi украiнськоi лiтератури – лежить передi мною на столi, а я iм i милуюся ним. Жую свою картоплю, закусую «Шахтьорською» ковбасою, раз у раз висмоктуючи терпкий кислувато-солоний сiк з помiдорiв, i марю, марю… Марю новою Великою краiною, що постала на мапi Європи, марю ii великим майбутнiм, щасливими днями, марю ii вольною вдачею та тим захватом, який розпирае моi груди, коли я згадую, як хлопцi читали уривки своiх оповiдань та поезiй, коли я розумiю, що я – украiнець! (Чомусь у цьому мiсцi захотiлося сказати з пристрастю, що я, чорт забирай, – украiнець! І ще так козацькою рукою махнути, типу «крикнув-свиснув на коня»… але я утримався вiд зайвого пафосу.)
«Боже великий, еди-и-и-и-иний, Нам Украiну храни!» – удруге награе «Промiнь» над моiм вухом опiвнiчнi позивнi. «Ну, як так можна смажити картоплю?» – звертаюсь подумки до дружини, активно працюючи щелепами. Вона (картопля) наче варена. А я люблю смажену, iз золотою шкоринкою! І мене не зупиняе той факт, що я всiм еством своiм вiдчуваю, як у менi накопичуються канцерогеннi речовини. «Хочеш довго жити – викинь сковорiдку», – кажуть йоги. Я хочу довго жити! Я хочу жити! Творити! Любити! Але не можу, ну, не можу я, милi моi йоги, без смаженоi картоплi! Не пити – можу, не палити – можу, наплювати на зовнiшнiй вигляд – можу. Можу двадцять разiв пiдтягнутися на турнiку! Ну, п’ятнадцять… Можу замкнутися в собi, можу бути нечемним, задирикуватим, можу витримувати пiст, можу бiгати зранку, можу красиво декламувати вiршi Драй-Хмари… Я можу все! Але без смаженоi картоплi не можу! Це скромна радiсть мого шлунка, це хвилини лагiдного щастя, це гiдне завершення складного, напруженого робочого дня. Це праця селекцiонерiв, трударiв колгоспiв (чи що там зараз замiсть них?), водiiв, вантажникiв, продавцiв i моеi дружини (невдячна праця, я iй про це завтра нагадаю. Спочатку подякую, а потiм нагадаю…), якiй я вiддаю належну шану! М-м-м-м… Нездара! Я ж ii вчив, що картоплю не варто прикривати накривкою з самого початку. Нехай випариться зайва волога. Часник треба кидати у самому кiнцi, за хвилину до того, як вимкнути газ. І, тiльки вкинувши часник, можна накривати!
«Боже великий, еди-и-ииний…» – утрете лунають позивнi над моiм вухом й уриваються на самому початку, так i не дiйшовши до фiнального димiнуендо. Червоний радiоприймач «Маяк» на стiнi за моею спиною завмирае i починае тихенько шипiти. Це означае – мiсцевий час нуль годин нуль-нуль хвилин. Почалася нова доба. Радiотрансляцiйна мережа припинила свою роботу. «Нам Украiну хра-ни-и-и-и-и…» – доспiвую я вже сам у повнiй тишi, активно пережовуючи картоплю i гортаючи перше число лiтературно-мистецького альманаху «Четвер».
«Ги-ги-и» – натрапляю очима спершу на забавнi малюночки, а потiм на назву оповiдання та прiзвище автора – Юрiй Винничук… Хто такий – не знаю? Гортаю далi i жую, жую, жую… Єшкiлев, Прохасько, Іздрик, Картопля, Ковбаска, Помiдорчик, знову Єшкiлев…
О, мiй апетите! Ти – мое зцiлення, ти – мое щастя! На мить я забуваю про все i вiддаюся йому до останку. Вiн слугуе стомленому мозковi, виснаженому емоцiями, очищаючи його вiд уривкiв спогадiв, ракурсiв, iнтонацiй i шлейфiв дня, що минув. Його неандертальська сутнiсть зцiлюе та надае сил. Їм я негарно, ну вже в усякому випадку неестетично – ги-ги-и, як австралопiтек – ги-ги-и (це ж треба, причепилося до мене це Винничукове «ги-ги-и»), адже iнколи людинi треба злитися зi своею природною сутнiстю, вiдчути в собi одвiчний поклик предкiв, що розпалювали ватри за допомогою кременя та полювали на шаблезубих тигрiв. Погляд мiй автоматично обмацуе поверхнi знайомих стiн, майже новий холодильник «Мiнськ» з вiдiрваною ручкою (даеться взнаки зниження якостi продукцii в останнi роки радянськоi влади), якiсь недолугi коричневi з зеленим шпалери на стiнах (клеiли, що було, бо iншого не було), стару, ще бабусину лiану, трилiтровi порожнi слоiки для молока на пiдвiконнi, потрiскану стелю, грубезнi вiконнi рами з патьоками давно вже не бiлоi фарби, жовто-бурий лiнолеум «а-ля Лувр», як жартуе моя мама, недбало викладений коричневий кахель бiля мийки й товстi чавуннi батареi, такi собi iндустрiальнi баяни часiв перших п’ятирiчок – типовий сумний натюрморт звичайного пострадянського житла, на який я, одначе, не звертаю уваги, бо зi мною мiй апетит! Щастя мое! Мiй рятiвнику! Я насолоджуюсь активним слиновидiленням не згiрше, нiж «Червоними виноградниками» та «Зоряною нiччю» Ван Гога. Я втiшаюся гостротою присмаку холодного помiдора, неначе божественним синкопiчним спiвом Шинед О’Коннор. Серце мое завмирае, наче я знову бачу перед собою божевiльно-пристраснi очi Катрiн Деньов у фiльмi Бунюеля «Денна красуня» – очi пропащого янгола, а не купку смаженоi теплоi картоплi. Апетите мiй! Завдяки тобi в душi моiй лунае давно забутий вiдгомiн юнацьких еротичних мрiй. Ти примушуеш мене забувати про те, що понад усе цiкавить високоосвiчену, культурну та моральну людину (тобто про самого себе), i вчиш вiдчувати життя в усiй його повнотi – пухирцями на язицi, стравоходом, шлунком, шкiрою, по якiй бiгають мурашки тваринного задоволення. У такий спосiб iнстинктивний та банальний процес жування перетворюеться на священне дiйство, апофеоз абсолютноi гармонii Всесвiту, i то одна з найвищих та найшляхетнiших насолод, якими тiшить себе грiшна людина на цiй землi, – насолода вiд споживання хлiба свого щоденного. Слава тобi, мiй апетите!!! (У душi звучить патетична музика.)
«Жуй повiльно, чемненько. Випрями спину й кожен шматок пережовуй не менше шiстдесяти разiв. Вiн мае добре просякнути слиною, яка своiми ферментами розчинить частину вуглеводiв i полiпшить процес травлення», – з глибини далекого дитинства раптом виринае свiтлий образ моеi, Царство iй Небесне, бабусi – неперевершеноi виховательки, знавця й дослiдника медичноi лiтератури, свiдка царського режиму, прихильницi застосування фiзичних методiв лагiдного насильства (ремiнь, рiзки) для виховання гармонiйноi особистостi. Я всмiхаюся до себе й згадую в деталях дуже чiтко той момент, коли вона менi це сказала. Я сиджу за цим самим столом, який вкритий приблизно такою ж скатертиною, i споживаю якiсь котлетки з картопляною пюрешкою, а вона мене повчае.
Надворi 1976 рiк. Саме розгул брежневського застою. Уся краiна повниться споживацькою лихоманкою – румунськi стiнки, новi моделi телевiзорiв «Електрон» та «Горизонт», нiмецькi килими та сервiзи «Мадонна», болгарськi джинси «Рiла» та польськi джинси «Одра», чеськi луна-парки, жувальнi гумки «Педро» (соцiалiстична вiдповiдь европейському аналогу «Дональдiв»), китайськi термоси та багато iнших цiкавинок, за якими ганяеться увесь радянський народ. Будують БАМ. Вдало закiнчено космiчний експеримент «Союз-Аполлон». Навколо зачаiлося КДБ. Дисидентiв висилають з краiни. Євреi тiкають самi. Кидають за грати учасникiв Гельсiнськоi спiлки. Кандидатiв у члени приймають у члени, а я – восьмирiчна мiська дитина iз повною вiдсутнiстю апетиту – сиджу на тому ж самому, що i зараз (тiльки абсолютно новенькому й дуже модному), червоному диванчику й жую. Жую довго, рахуючи кожен рух щелеп. Я чомусь дуже чiтко запам’ятав ту цифру, яка в мене тодi вийшла, – 111. Можливо, цьому сприяло те, що мiй друг Костiк Папуас (Папуас – то прiзвисько, бо був надто кучерявий) жив саме у сто одинадцятiй квартирi.
– Сто одинадцять, – кажу бабусi, проковтнувши iжу.
– Що – сто одинадцять? – вiдривае вона очi вiд журналу «Здоров’я» з телеведучою Юлею Бiлянчиковою на обкладинцi.
– Сто одинадцять разiв замiсть шiстдесяти… жував я… ну, щоб проковтнути все, що було в ротi… – кажу я.
– Це тому, що батьки тебе не привчили з дитинства iсти естетично, а дозволяли набивати повний рот, як опудалу городньому. Принести дзеркало, щоб ти подивився на оту мавпу, яка сидiтиме перед тобою? Га?
– Не треба! – лякаюся я, не дуже розумiючи, про яку мавпу йдеться. Про мене чи що?
Тим часом бабуся продовжуе… «От у австро-угорськiй школi цiсарських драгунiв…» – i далi я вислуховував цiлу теоретичну викладку (мабуть, поцуплену з чиiхось мемуарiв – улюбленого лiтературного жанру моеi бабусi) про виховання майбутнiх драгунiв у якомусь там вiденському корпусi. Бабуся довго, смакуючи кожним словом, розповiдала менi про якiсь жахливi тортури, якi над ними проробляли, примушуючи iсти з ножем i виделкою, тримаючи пiд пахвами томи великоi нiмецькоi енциклопедii, або про ходiння iз запхнутим у сраку крейцером, щоб хода була пiдтягнута й шляхетна, або про стояння з однiею пiднятою ногою (таке, до речi, i в радянськiй армii практикувалося) i ще багато безглуздих та нудних екзекуцiй, якi б сприяли вихованню хороброго воiна та шляхетного лицаря-джентльмена – iдеалу моеi бабусi. Але той iдеал аж нiскiлечки не пiдходив для мене. Стрункий придурок з вусами, вбраний у пiр’я, сяючий золотими гудзиками, з двома нудними книжками пiд пахвами та п’ятаком у срацi? Нi! Звиняйте! Я хотiв бути Гойком Мiтичем – «Великим змiем» чи вже накрайняк Дiном Рiдом – визволителем пригноблених iндiанцiв, поiдачем сирого м’яса й вправним гравцем на губнiй гармошцi. «Боже, який жах!» – казала бабуся, коли разом зi мною дивилася тi фiльми: «Чингачгук», «Оцеола», «Син вовка» чи «Золото Маккени», а я був у захопленнi вiд героiчноi вдачi моiх улюбленцiв.
– Мерщiй за фортепiано, i п’ять разiв без помилок зiграти «Пастушок» Майкапара i двiчi «Прелюдiю» М’ясковського! – казала вона по закiнченнi фiльму, i це був трагiчний для мене реванш за отриманий ковток насолоди.
Сiмнадцять рокiв минуло вiдтодi. Червоний куточок, стiл i навiть бабусина лiана ще жива, а ii вже три роки немае на свiтi. А я – живий, молодий, здоровий – сиджу на тому ж самому мiстi, жую свою картоплю i, злегка усмiхаючись, згадую тi щасливi часи.
«Цiкаво, а скiльки разiв я маю тепер прожувати iжу, щоб проковтнути те, що в ротi?» Набираю виделкою картоплi, вiдкушую шматок ковбаси «Шахтьорська» (чому вже, наприклад, не «Пупорiзна» чи «Жлободухiвська»), впиваюся губами в помiдор i жую… один-два, розмiрковуючи про те, що дитинство завжди лишаеться з нами, i ми iнколи дозволяемо собi, вдихнувши запах пiвонii або розгортаючи цукерку, раптово зупинитися й знову полинути в спогади про той безтурботний час, повернути тi думки-ниточки, якими оточував нас свiт у хвилини, коли ми вперше вiдкривали для себе серпневий аромат стиглоi грушi чи, картаючись, не могли втриматися вiд спокуси та не з’iсти «Гуллiвера» перед обiдом. Але час iде. Абсолютне щастя затьмарюеться досвiдом i жорстокiстю. Ми обростаемо грiхами, комплексами, образами, затаюемося й ховаемо в собi те м’яке, гороб’яче ество дитини, придушуючи його шпичкастою крицею досвiду, сили, впевненостi. І тiльки на самотi або серед дуже близьких людей ми iнодi даемо волю цим почуттям, i, якщо вони знаходять вiдгомiн, одразу ж спадае вантаж рокiв i створюеться хитка iлюзiя блакитно-рожевого щастя. От чому нам так потрiбнi тати й мами, брати, сестри, дiти, дiдусi й бабусi, стiни, запахи, спогади… Сорок сiм! Я заковтую першу порцiю поживи з картоплi, ковбаси та томатного соку. Загрiбаю рештки язиком, жую ще кiлька разiв i ковтаю. Шiстдесят! Все, як казала бабуся. Свiтла iй пам’ять!
За цими фiзiологiчно-ностальгiчними екзерсисами я не помiчаю, як на тарiлцi лишаеться менше чвертi вiд величенькоi порцii. Настае часткове насичення. Рухи кволiють, напруга в усьому тiлi спадае, i ти, вiдкинувшись на спинку диванчика, кажеш «хух!», i прожитий день знову повертаеться до тебе уламками фраз, думок i ракурсiв. На тлi фееричного виступу «бубабiстiв» ти згадуеш про незакiнчений, цiлком постмодерний есей, про забуту пiсля якогось свята короговку з Мазепиним обличчям на тлi облупленоi лаврськоi стiни – символ легковажностi адептiв фестивального руху всiх часiв i народiв, потiм у тебе з’являеться згадка про недописаний вiрш, про варварську суть росiйськоi ментальностi, потiм ти подумки згадуеш натхненнi рухи Андруховича, який читае поезii з циклу «Екзотичнi птахи i рослини», потiм рука твоя тягнеться до часопису «Четвер», що лежить розкритий на сторiнцi «Ги-ги-и». Ти читаеш перший абзац: «Було менi, либонь, зо п’ятнадцять рокiв, а братовi Максовi – шiсть, коли наш татуньо виграв на довiчне володiння дерев’яну садибу, единою незручнiстю якоi було те, що там можна було тiльки лежати i знаходилася вона на глибинi двох метрiв пiд землею». З першого разу я не врубуюсь у тему, не розумiючи, про яку «садибу» йдеться. Перечитую фразу ще раз i ще раз, аж потiм до мене доходить, що у тiй фразi йдеться про звичайну труну! І тобi стае смiшно! «Гарний вечiр! Гарнi хлопцi!» – думаеш ти i, вiдклавши часопис, iдеш до плити, аби закип’ятити чайник.
Увiмкнувши газ, набираеш у чайник воду (зливаеш ii щонайменше хвилину – рекомендацiя санiтарних служб), ставиш чайник на вогонь i, спершись руками на пiдвiконня, прикладаеш лоба до холодного скла у вiконнiй рамi. Пара з рота малюе на склi туманнi плями, а ти дивишся у листопадову нiч, i тихий, ситий спокiй находить на тебе! Все правильно, ти на своему мiсцi, на своему шляху. У тебе гарнi друзi, професiя, родина. У твоеi краiни прекрасне майбутне. Нiчого, що зараз вона лежить у руiнах i над попелищем струмуе димок. Проросте молода трава – свiжа, потужна. Вистрелять бруньки, наллеться потугою листя, з’являться молодi героi. Вони вже з’явилися! Ти iх бачив сьогоднi. Бачив повний зал молодi, бачив iхнi обличчя й щастя вiд того, що ми всi разом, що ми всi единi. Слухаемо СВОЮ новонароджену поезiю, спiваемо СВОЇХ новонароджених пiсень, смiемося вiд почуттiв, що переповнюють серце вiд усвiдомлення того, що мрiя наших предкiв – Незалежна Украiна – збулася i ми свiдки цьому. Нам тут працювати, нам ii вiдбудовувати, нам тут жити й народжувати дiтей i жити, жити, жити… Глибоке й потужне вiдчуття щастя накочуе на мене, i я, набравши повнi груди повiтря, видихаю його, вдивляючись у глибоку листопадову нiч.
Украiнцем я став не одразу. Хоча, точнiше, я сам вирiшив стати украiнцем. Як це так, запитаете? Адже украiнцями не стають, а народжуються. Аж нi, зовсiм нi. У якомусь близькому чи далекому майбутньому, можливо, так i буде, а за тих часiв, коли жив я, право бути украiнцем треба було вибороти й вiдстоювати його щодня, бо геть усi намагалися вiдiбрати його у тебе. Адже навколо лежала величезна, безкрайня територiя вiд самих Карпат аж до Курильських островiв, щiльно заселена численними племенами гомо советiкус. Такою собi велетенською сiрою бiомасою або, як казав той, «особливою породою» людей, в яких iмперська держава пiд назвою СРСР стерла майже всi нацiональнi, культурнi, ментальнi вiдмiнностi, плекаючи у такий спосiб единий «радянський» народ, таку собi мiльйонноголову гiдру, що ii селили в будинках барачного типу, байдуже чи «хрущовськоi», чи «брежневськоi» забудови, довбешку задурювали великою надмiсiею, типу «свiтлого майбутнього», годували ерзацем естрадноi попси, шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем. І раптом якомусь придурковi на прiзвище Горбачов (хоча чому придурковi, була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральнiй площi Киева як асоцiйованому творцю Незалежноi Украiни) спала на думку iдея позбавити народ алкоголю. І все – iмперiя розвалилася. А на ii руiнах постала, а точнiше, «впала нам на голову» Незалежна Украiна. А от що з нею робити, гадаю, мало хто знае й у самiй краiнi. Бо всi тi десятки, ну, може, сотнi патрiотiв, якi вiдсидiли за Украiну в мордовських таборах, просто фiзично не здатнi охопити всi дiлянки державотворчоi дiяльностi, усi фронти, на яких треба виступати й ладнати пiдмурок новоi держави. Натомiсть займають iхнi мiсця такi собi хохли-перевертнi, московськi запроданцi, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч, що приймае якiсь закони, сидить у Верховнiй Радi, радиться, «мутiт», «решает». І навiть Народний Рух Украiни, який так славно виступив на самому початку дев’яностих, трiщить по швах, бо не здатнi й самi патрiоти домовитися мiж собою, i в цьому я бачу запоруку подальшоi запеклоi борнi мiж «дiйсно Украiною» i «псевдо-Украiною», або таким собi сурогатом УРСР, в який нас знову може потягнути вся та комуно-фашистська компартiйна зараза, яка нинi перефарбувалася в адептiв незалежностi, повбиралася у вишиванi сорочки й зi слiзьми на очах спiвае «Ще не вмерла…», приклавши руку до серця.
У 1989-му, коли я повернувся з армii, вже не застав тоi краiни, яку пам’ятав. За цi два роки все змiнилося. Я вперше, – клянуся! – вперше почув на вулицях Киева украiнську мову… Не в телевiзорi, не в iнститутських стiнах, де украiнською в побутi спiлкувалися кiлька професорiв, яких усi вважали старими маразматиками, а в природному середовищi, i не з вуст селян на базарi, якi й розмовляли страшним суржиком, а з вуст моiх однолiткiв, з вуст передовоi молодi, яка вчилася в унiверситетi Шевченка, в педагогiчному унiверситетi, в полiтесi, в iнших вишах. І трапилося це на концертi групи ВВ, який вiдбувався у будинку культури авiазаводу iменi Антонова. Набився тодi повний зал, i всi переважно розмовляли украiнською, i тодi я – вперше! – теж у побутовому спiлкуваннi заговорив украiнською i, не повiрите, вiдчув такий захват i пiднесення, вiдчув себе представником молодоi модерноi нацii, яка народжувалася в мене просто на очах. Не украiнцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографiчним ембiцилом, не холопською почварою кремлiвсько-iмперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ, носiем украiнськоi культури й ментальностi (живоi культури й живоi ментальностi, хочеться додати у цьому мiсцi), людиною з великою iсторичною мiсiею вiдродження Великого Украiнського Духу, яким жили й за який вiддавали свое життя поколiння моiх пращурiв. Не зважайте на деяку пафоснiсть моiх слiв, адже у цьому мiсцi своеi оповiдi я не можу втриматися вiд подiбних нот, бо вони якнайкраще передають ту пiднесено-романтичну атмосферу, у якiй мое поколiння з дiтей гомо советiкус перетворювалося на украiнських патрiотiв.
Пам’ятаю, я тодi виголив собi справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери й ходив так Киевом, наражаючись iнколи на ненависнi погляди вiдставних кадебiстiв, потворних комуняцьких старушенцiй та колишнiх партактивiстiв, якi буравили мене очима, а я чхати на них хотiв! «Комуняку – на гiлляку!» – проказував подумки, як молитву, аби вiдвести лихе око, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному наплiчнику важкеньку гирьку та армiйський ремiнь з мiдною пряжкою, яким вправно мiг вiдбитися вiд ворогiв у разi нападу. Мама у тi часи часто заламувала руки й плакалася, що мене заметуть у КДБ, а я iй на це вiдповiдав: «Хай беруть! За Украiну i життя покласти не жаль!». – «Дурень! Ой, молодий дурень!» – нарiкала мама, але я був стiйкий у своему бажаннi вiдчувати себе украiнцем. «Ну, як справи, бандерiвець?» – завiв тодi й батько собi звичку жартома називати мене «бандерiвцем». «Та нiчого, – теж жартома вiдповiдав я йому, – от незабаром виборемо Незалежнiсть i всiх вас, комуняк та кадебiстiв, вишлемо iз краiни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебiстом, але в партii «состоял», не стiльки через iдеологiчнi принципи, скiльки через необхiднiсть, бо служив режисером-постановником у великому вiддiлi фестивалiв та концертних програм, так би мовити, воював на iдеологiчному фронтi. «Ну-ну, – вiдказував менi, – ти насправдi будь iз цим обережним, бо, менi здаеться, ще трохи – й знову почнуть закручувати гайки. І буде тобi справжня тюрма, а не Незалежнiсть!»
А справдi, про яку незалежнiсть можна було говорити, коли нiхто навiть i гадки не мав, що велика Радянська iмперiя може отак взяти i в один день гахнути. Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового. Згадали усiх, хто належав до когорти Розстрiляного вiдродження, вiдродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все-таки говорити про Голодомор. Із Захiдноi Украiни проривалися звiстки, що там чи там вiдкрито вивiсили на сiльрадi жовто-блакитний прапор. Але то була швидше так – гра в Украiну. Імперiя здавалася чимось могутнiм i незборимим. Це вже потiм була перша «Червона рута», Брати Гадюкiни, Сестричка Вiка, Андрiй Миколайчук, потiм була революцiя на гранiтi i багатотисячнi мiтинги, живий ланцюг на день злуки УНР i ЗУНР, Янаевський путч, пiд час якого ми з моiм армiйським товаришем Шурою Бойком ховали пiд гiлками ялин бiля Центральноi пошти цеглини, щоб при нагодi жбурляти iх у танки, якi мали придушити «антинароднi виступи». На щастя, цього не сталося, а замiсть танкiв звалилася нам з неба сама Незалежнiсть, i всi оп’янiли вiд щастя. Ходили, браталися, спiвали стрiлецьких та повстанських пiсень. А за мною в родинi так i закрiпилося прiзвисько «бандерiвець», хоча насправдi про Бандеру я знав мало, вiн був для мене скорiше уособленням спротиву тiй радянськiй системi, тому iмперському комуно-фашизму, який затоптав у землю мою державу й закатував мiльйони невинних моiх землякiв. А Степан Бандера був найближчим, найдосяжнiшим, ще майже живим втiленням того незборимого украiнського Духу, який промовляв у менi. Вiн був европейцем, а не азiатом, вiн був нацiоналiстом i так само прагнув украiнськоi незалежностi, як i я, i боровся за неi,i загинув вiд рук кремлiвських агентiв, виборюючи своему народовi право на гiдне й цивiлiзоване життя. Його вороги були й моiми ворогами – iмперiя, комунiсти, росiйський великодержавний шовiнiзм, азiйська тиранiя, придушення свободи, влада стада замiсть iндивiдуальноi вiдповiдальностi, пiдступ, брехня – то все нашi вороги. Правда, честь, гiднiсть, европейська культурна традицiя, iндивiдуальна вiдповiдальнiсть, дiевий патрiотизм, пошана до культурних цiнностей, чесна праця – то все нашi чесноти. Якщо це й твоi цiнностi, друже, ставай на наш бiк. Ставай украiнцем або, якщо хочете радикальнiше, – то ставай «бандерiвцем». Бо Бандера для комуняк та азiатiв, як червона ганчiрка для бика! Хай знають сволоцюги, що живий i невмирущий наш украiнський Дух, хай виють у своiй Московщинi й захлинаються слиною вiд ненавистi до всього украiнського. Бо бояться понад усе вiльноi, щасливоi та дiйсно незалежноi Украiни, бо як буде така Украiна, то не вiдродиться вже бiльше Імперiя! Ось так думав я собi в тi благословеннi часи.
А червоно-чорний прапорець з портретом провiдника ОУН-УПА Степана Бандери лежить тепер у кришталевiй НДРiвськiй вазi поруч iз iншими артефактами тiеi вiльноi, щасливоi пори, а саме – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку вiн забув на столi пiсля виступу в Спiлцi письменникiв на зборах Руху, а я поцупив, довгою стрiчкою iндiйських презервативiв, на яких чорним фломастером залишив свiй автограф Левко Лук’яненко, пiдписавшись «За Вiльну, Єдину, Соборну Украiну!» (так, певно, i не зрозумiвши на чому вiн розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлi украiнського прапора й написом: «Вiрне серце твого сина я кладу тобi до нiг» з автографом на зворотному боцi. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте у душi однаково лишаюся вiдданим усiм тим принципам i думкам, якими жив на початку дев’яностих, коли вiдчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ або, якщо хочете, «бандерiвцем».
Отак стою я на кухнi, притулившись лобом до прохолодного скла, i за кiлька хвилин згадую цiлу епоху, цiлу добу тоi пiднесеноi хвилi нацiонального вiдродження, свiдком i безпосереднiм учасником якоi був, i стае менi так затишно та приемно, i дивлюсь я в ту листопадову нiч, i знаю цю нiч напам’ять. Я колишу ii, як мрiю, у своему серцi й у своiй душi.
Ось ти – Антiн Каштанський – корiнний киянин, а це означае – напiвукраiнець, на третину поляк, на чверть росiянин, на одну восьму скiф, гун, сармат та половець, о пiв на дев’яту космополiт, о десятiй завзятий нацiоналюга, о пiв на дванадцяту повертаешся з Будинку Актора додому. Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючi неоновi корпускули свiтла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зiницями калюж, у якi ти намагаешся не вступити. Вони наче розчленовують тебе на двi тiнi. Лiхтарi виривають з мряки срiблястi конуси, i вiд iхнiх мацакiв тiнь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальтi, а та, що наздоганяе, – бубнявiе чорнотою темних пiдвалiв i, врештi, теж обганяе тебе. Ти – повiльно крокуюча система осiннiх координат, крапка перехрещення двох дiагоналей мряки в латинськiй лiтерi V. Кронами дерев пробiгае вiтер, й зрiдка продзеленчить порожнiй акварiум трамвая. Перехожих нема. Вони ховаються там – за теплими вiкнами, у яких жеврiе свiтло й точиться дивне, вабливе життя. Ти любиш потайки зазирати в тi вiкна. Ось i тепер очi твоi нiби набувають чарiвноi здатностi просвiчувати цеглянi стiни будинкiв. А за ними – блищать у сервантах фарфоровi сервiзи i кришталевi, м’яко рухаються коти, негучно гудуть холодильники, висять килими, пихкають парою чайники, стоять на полицях книги, газети лежать на столах поруч iз кульками печива, сушки та карамелi, бурмоче телевiзор, блимаючи картинками якогось бездарного кiно часiв перебудови, в якому грають кацапськi кiнокумири Дмитро Харатьян, Тетяна Друбiч та Панкратов-Чорний. Звучить якась музика… Вiолончелi, скрипки, фагот. Музика вайлуватого туману… Люди вкладаються спати, бо завтра на роботу, позiхають, чухаються, роздивляються зморшки пiд очима та волосинки у носi, висолоплюють язики, роблять масаж шиi… Бузкова пiна днiв спадае… Сiрi, карi, зеленi, блакитнi, порожнi, злi, покiрнi, чорнi, байдужi, косi, втомленi, красивi, мутнi очi пiд повiками завмирають, склянiють, i сон трiпотить на кiнчиках вiй. Сон бродить листопадовим Киевом, зазирае в оселi, пестить i вгамовуе пристрастi. І ти – безнадiйний романтичний недобитку – йшов тiльки-но цiею листопадовою нiччю i знав, що на тебе чекае вечеря, а за стiною, поруч iз твоею маленькою запашною та лагiдною донечкою, спить мила i, в принципi, кохана дружина. І життя твое без оцих тихих листопадових ночей – колюче i непевне. І ти стоiш, припавши лобом до холодного скла, i знаеш, що за хвилину закипить чайник, ти завариш собi солодкого чаю з молоком, вип’еш повiльно й розважливо, насолоджуючись кожним ковтком, помиеш посуд, прибереш на столi, а потiм пiдеш вмиватися та чистити зуби. Потiм ти пройдешся квартирою, перевiриш, чи замкненi дверi, вимкнеш усюди свiтло й у рiдких променях вуличних лiхтарiв зайдеш до кiмнати, де вже сопуть твоi. Роздягнешся, повiсиш речi на спинку стiльця й навпомацки, вiдкинувши ковдру, станеш спершу на одне колiно, потiм завалишся набiк, пiдтягнеш до живота ноги й, пiдбивши рукою подушку, зручно вмостишся на нiй, накрившись ковдрою по самiсiнькi очi. Полежиш самотньо секунд тридцять чи й хвилину, а потiм обнiмеш дружину, притулившись до неi грудьми, i будеш вдихати свiжий аромат ii довгого волосся, цiлуватимеш ii голi худорлявi плечi, шию, покусуватимеш нiжну шкiру, гладитимеш рукою атласнi стегна. Ти весь запалишся, напружишся, наллешся кров’ю. Спочатку вона буде муркотiти, що хоче спати й що ти ii розбудив, й що вона втомилася й нiчого не хоче. Але то – пустi теревенi. Ти запалиш ii своiм бажанням, своею твердою впертiстю i потугою, зробиш ii тiло вологим, гнучким i податливим i вилiпиш з нього все, що пiдкаже тобi фантазiя. І ви – щасливi, дикi та гарячi – будете захлинатися у хвилях пристрастi, у тремтiннi жагучоi спраги, висотуючи одне з одного сили, молодiсть, молоко й трави, пшеницю й птахiв, сонце, рiки, пiвденнi гарячi вiтри, теплi червневi дощi, зоряне свiтло, i навколо вас вируватиме океан безмежжя, буруни Всесвiту, аж поки не зойкне пiдстрелена лебедиця i не загарчить в агонii вмираючий ведмiдь, з якого витiкае, мов життя, пульсуюча тисячоградусна плазма несамовитостi, бажання й любовi… І будуть хвилини забуття, i млявi руки топельцiв, з солодкого полону яких можна вибратися тiльки зусиллям волi, аби вмоститися зручнiше i, пестячи одне одного, вiдiйти у примарнi свiти сновидiнь. О! Кипить чайник.
Але чаю щось розхотiлося. Я згадав, що молока вдома немае, а чекати, поки окрiп вистигне, не дуже й треба. Натомiсть нестерпно захотiлося до дружини. Замiсть чаю мою вечерю довершують кiлька ковткiв води з-пiд крана. Я прибираю на столi, мию посуд… Мимохiть перевiряючи, чи добре замкненi дверi, кладу часопис «Четвер» у сумку, щоб почитати його завтра у метро та на репетицii. Чищу зуби i йду спати.
Роздiл другий
Історiя мого кохання
У темнiй кiмнатi царюе нiч. Майже посерединi кiмнати, притулившись до стiни, стоiть розкладна канапа. З одного боку спить дружина. Інший бiк порожнiй. Це мiй бiк. Це мое лiжко – човен моiх роздумiв, мрiй. Лихий терен боротьби зла iз добром, свiтла iз темрявою. В кiмнатi досить прохолодно. Я пiдходжу до батареi i навпомацки проводжу рукою по ii ребристiй поверхнi. Батарея ледь тепла. «Знову опалення вимкнули!» – лихим словом поминаю працiвникiв ЖЕКу, пiдходжу до лiжечка, де спить мое чарiвне дитятко, моя кохана маленька донечка, i щiльненько накриваю ii ковдрою. Потiм починаю роздягатися сам й у процесi цiеi справи навiть трохи замерзаю. Залiзши пiд ковдру, заклякаю пiд нею у позi «зародка», намагаючись зiгрiтися. Згадую, що в якiйсь телепрограмi я бачив, що у такiй позi мексиканськi iндiанцi ховали своiх покiйникiв.
І я один. Один в усьому свiтi, й нiхто з моiх близьких не пiдозрюе глибини моеi самотностi. Звичайний рефлексуючий украiнський iнтелiгент. Лежу й думаю приблизно таке: людина – нещасна самотня iстота, що понад усе боiться смертi, i все життя – це лише намагання втекти вiд цiеi iстини, створивши навколо iлюзiю родинного щастя, суспiльноi користi та творчоi дiяльностi. Сам на сам вiдповiдатиме кожен з нас перед Богом за дiяння своi на Страшному судi, i ця iстина в усiй повнотi свого змiсту лякае людину. Ну, зокрема мене – так точно! Наш мозок закодований на те, щоб повсякчасно створювати навколо людини iлюзiю того, що життя це зовсiм непогана рiч, одфiльтровуючи i залишаючи в пам’ятi моменти добрi й щасливi i притрушуючи попелом забуття страшнi й трагiчнi. Врятуватися вiд жаху смертi, захиститися вiд нього – це едине егоiстичне бажання людини, з якого постае все iнше: вiра, дружба, любов, мистецтво, сiм’я. І ти лежиш в самому початку новоi доби в холодному лiжку своеi сталiнськоi квартири на печерських пагорбах, а земля мчить у холодному, мертвому просторi, й протуберанцi супернових зiрок рвуться в чорне безмежжя Космосу, i навiть ти, дружино моя, що лежиш поруч i безмiрно кохаеш нашу донечку, е нiчим iншим нiж самозакоханою iстотою, бо так само, як i я, боiшся смертi й хочеш, щоб кров твоя i через сторiччя зустрiчала схiд сонця й мiсяця, бо очима нащадкiв своiх померлi вiчно матимуть зв’язок зi свiтом цим i через нащадкiв своiх можуть прожити бiльше вiд того жалюгiдного термiну, який вiдпущено людинi.
Всi ми боiмося смертi, бо вона едина об’ективна реальнiсть, з якою нам так чи iнакше колись доведеться зустрiчатися сам на сам. Вона чекае нас на перехрестях дорiг та автомагiстралях. Сумна та неохайна, наче хворий голуб, човгае вона своiми кiстяками по роздiловiй смузi, а крiзь неi мчать автомобiлi. Раптом стрiпнеться, розкине руки й ось – лежить людина в калюжi кровi, око телiпаеться на бiлiй мотузочцi нерва, зуби ощиренi, нежива рука вивернута за спину, й розiрваний черевик валяеться метрiв за тридцять. Смерть. Їi багато в лiкарнях. Вона сидить на пiдвiконнях тих вiкон, що свiтяться пiсля третьоi години ночi. Вона зовсiм суха й бiлява в нових мiкрорайонах i ледь зеленкувата в старих кварталах мiста. Заглядаючи нам в очi, повсякчас рахуе вона кожен подих, кожен стукiт серця, й пахне вiд неi землею i карболкою, тлiном, пилюгою, валiдолом, соляркою, червоними гвоздиками – нею пропахнув цiлий свiт.
Але я не хочу вмирати! У мене ще так багато справ на цiй землi! І нехай всi вони – iлюзiя! Я людина слабка й полохлива! Зрештою, я лише людина! І тому, рятуючись вiд самотностi й страху смертi, я випростовую уперед руки i притискаюся животом до теплоi спини дружини, що спить поруч. Вона пахне морем. Я вдихаю ii запах, i згадуеться менi одна iсторiя, яку я мушу розповiсти, бо без цього мiй роман буду неповноцiнним.
Наприкiнцi вiсiмдесятих повернувся я з армii i вiдразу вiдновився на другий курс Киiвського театрального iнституту iменi Карпенка-Карого. Вчилася зi мною на курсi феерична, струнка та кароока дiвчина з Одеси на iм’я Іванна. Виплекана сонцем пiвдня i теплим лагiдним морем, мала вона вдачу веселу, грайливу й нагадувала менi срiблясту рибку, що плещеться в прозорих та повних свiтла морських хвилях. Як i всi студенти з iнших мiст, жила вона в гуртожитку, й вилися навколо неi непевнi чутки про ii зв’язок з мiсцевим аксакалом Колею Братущаком, який буцiм уже дав iй «путiвку у життя» або, висловлюючись медичними термiнами, просто дефлорував. Проте чутки чутками, а на нашому курсi, не дивлячись на те, що охочих погуляти з Іванною було вдосталь, реальноi кандидатури на це право так i не знайшлося. За межами iнституту Іванна вела життя замкнене, принаймнi для мене.
Не можу з абсолютною вiрогiднiстю констатувати мiж нами факт так званоi любовi з першого погляду, проте з певнiстю можу стверджувати, що, побачивши одне одного вперше, пробiгла мiж нами якась тривожно-манка блискавка, й неясне почуття чи то тривоги, чи то захвату вiдчули нашi тiла й душi. Але оскiльки (як з часом з’ясувалося) обое ми були незайманими, то тривалий час бокували одне вiд одного, i не стiльки через розбiжностi темпераментiв, скiльки через бажання застерегти себе вiд чогось незрозумiлого, але вже точно невiдомого та тривожного, що мало увiрватися в наше життя при ближчому контактi.
«Почуття пригноблене – отрутою стае», – сказав, як вiдрiзав, свого часу татусько Фрейд. А й молодець, бо справдi, iз плином часу все бiльше й бiльше уваги придiляв я у своiх думках Іваннi.
Нарештi настала пора з’ясувати все. І от як це сталося. Упадав за нею мiй спiвкурсник i, можна сказати, товариш Саша Інгул (тут увага!!! – бо про Сашу Інгула я потiм ще розповiм окремо). Так от, хоч i гуляли вони з моею Іванною вечорами, однак нiчого серйознiшого, окрiм пари-трiйки поцiлункiв при прощаннi, у них не було. Я ставився до цього з удаваним спокоем, оскiльки за природою своею нiколи не належав до пiдроздiлу сексуальних агресорiв i за складом душi був юнаком скорiше замрiяним, анiж послiдовним у своi любовних пригодах.
Того вечора пiсля лекцiй (була субота) ми практично всiм курсом у повному складi попензлювали у гуртожиток вiдзначати день народження когось з наших. Заходили по дорозi в магазини, закуповували якусь недорiкувату ще радянську провiзiю, яка куцо так лежала на величезних, майже порожнiх прилавках. Одним словом, мандрували гамiрною зграею вулицями осiннього Киева. Опале листя каштанiв шурхотiло пiд ногами, здоровезнi тополi та клени спiвали небу своiх останнiх серенад, i настрiй був якийсь непевний – чи то веселий, чи то сумний, дiдько його розбере цей настрiй студентiв-другокурсникiв театрального iнституту. І раптом – гульк, виринае поруч зi мною писок Танi Дулярчук, однiеi з подруг Іванни, й губи ii пухкi та хтивi (вона до мене теж клинцi пiдбивала) з залишками перламутровоi помади, якi гаряче нашiптують менi у вухо приблизно таке: «Ну, невже ти не бачиш, дурнику, що Іванка закохана в тебе до безтями. Вона, глупа, й бровою не поведе, оком не клiпне… отакий характер iдiотський, горда, бач! Проте вчора в розмовi, тебе згадуючи, ледь не розрюмсалася, гадаючи, що ти до неi геть байдужий. Каштанський, не будь iдiотом, пiдiйди до людини, скажи пару слiв лагiдних, i вона – твоя! Ось ключ вiд моеi кiмнати. Ми з Наташкою (спiвмешканкою) будемо ночувати не в гуртожитку. Скористайся ним правильно!». Тицьнувши менi у долоню ключа, Тетяна вiдвалила, а я вiд ii слiв буквально остовпiв i закляк на мiсцi.
Мчали кудись автiвки, повз пройшла бабуся з онучком, знялися в небо голуби на протилежному боцi Львiвськоi площi, звiдкiлясь лунала канонада вiдбiйного молотка, вiйнув вiтер, зiрвавши з каштанiв жмутки посохлого, як тютюновий лист, зiлля, хтось з наших вдало жартував з приводу виставлених у вiтринi «синiх птахiв» (читай: радянських бiгових курчат), а я стояв наче сомнамбула, ошелешений словами Дулярчучки. Оце так поворот!
У той же ж вечiр у гуртожитку ми з Іванною вже танцювали упритул, i гепнутися менi на пiдлозi, якщо я не бачив у ii очах щастя. Усамiтнившись близько другоi ночi на балкончику дев’ятого поверху, з якого вистрибнув уже не один студент-самогубця, ми цiлувалися до нестями, i я, закравшись рукою пiд ii светр, вiдчув у своiй долонi маленькi та пружнi груди iз набубнявiлим, наче вишня, соском. Застiбка-блискавка на моiх джинсах випиналася, як гори Аппалачi, i я торкався ii стегон цим згустком хтивоi плотi, а вона дихала жарко й пристрасно, в’ючись руками по моiй спинi.
– Пiшли до Дулярчучки, – нарештi гаряче прошепотiв я iй у вухо й видобув iз кишенi заповiтного ключа.
– Добре, – зголосилася вона майже миттево, – ти iди, а я прийду за п’ять хвилин.
Що вона робила за умовних «п’ять» хвилин, якi насправдi вилилися у хвилин п’ятнадцять-двадцять, я не знаю. Можливо, слiдуючи якомусь старовинному обряду, пiшла прощатися з подругами чи читати молитву про безболiсну дефлорацiю, чи, можливо, причина бiльш банальна – ковтнути протизаплiднi пiгулки (згiдно з порадами бувалих подруг) чи просто прийняти душ? Зате вже знаю точно, що робив я…
Даремно гаяти час i зайвий раз описувати пересiчне студентське помешкання не буду. Краще, нiж це зробив Андрухович у своiй «Московiадi», вже не зроблю, тому так – кiлька доповнень, бо кiмната все ж належала дiвчатам. Плакат Орнелли Мутi збоку шафи одразу впадае в очi, кiлька навiсних полиць, геть забитих не тiльки книжками та всохлими квiтами, але й якимись брязкальцями, жменями дешевоi бiжутерii, мiнi-фiгурками янголiв, лялечок, котiв-песикiв та iншоi побутовоi сволочi. Фiранки! Досить красивi, прозорi, можливо, навiть iмпортнi. Чистий посуд (у гуртожитку це дивина!). «Мабуть, спецiально все помили, бо знали, що ми навiдаемося!» – промайнула менi думка. Ну, i нарештi (що мене вкрай здивувало), повноцiнне двоспальне лiжко, зрихтоване таким чином: два панцерних лiжка присувають одне до одного, устеляють великим листом фанери, на них кидають два матраци, накривають усе широкою ковдрою, а вже поверх неi стелять простирадло, формуючи наше, так би мовити, «любовне одро».
Присiвши на його краечок, я глибоко зiтхнув i вiдчув себе трошки нiяково, адже, не знаючи насправдi, що Іванна так само, як i я, незаймана, у своiй уявi малював ii як досвiдчену i хтиву ласунку. Принаймнi з чоловiками вона поводилася незалежно i впевнено, що давало менi привiд так думати. В той час як я… А от зi мною справи дiйсно були кепськi. Окрiм, як кажуть у свiтських колах, «вуличноi освiти» у сексуальному питаннi я нiчого не знав. Недолугi вiдомостi про секс з радянських фiльмiв, кастрованих цензурою, що, на свiй розсуд, вирiзала з кiноплiвки еротичнi сцени, аби поштучно продавати тi кадри, типу лагiдне порно по карбованцю штука, впевненостi менi не додавали. Прочитанi медичнi книжки про фiзiологiю жiнок та чоловiкiв зi страшними картинками жiночоi пiхви та чоловiчого члена скорiше нагадували iнструкцii з громадянськоi оборони та навiвали думки про ядерний вибух, анiж сприяли пробудженню любовних почуттiв. Свiтова лiтература в радянському перекладi еротичнi сцени теж не вiтала. Ну, де ж, дiдько забирай, отримати той сексуальний досвiд, адже, як заявила одна глядачка на прямому телемосту мiж Вашингтоном та Москвою у програмi Познера, «В СССР – секса нет!». А от i нi, сука, е!!! Вiрнiше, мае бути!
Залишившись сам на сам зi своiми страхами у чеканнi на Іванну, я потроху впадав у вiдчай i, як вiдповiдальний студент театрального iнституту, згадував шекспiрiвських Ромео i Джульетту, у яких, судячи з опису класика, все вийшло з першого разу. Проте надiя на Шекспiра у моему випадку – невелика втiха. Не знаю, як там за шекспiрiвських часiв, але за часiв розпаду Радянського Союзу – два цнотливця у лiжку – це дiйсно трагедiя, куди там Ромео i Джульеттi! Навiть у собак, пардон (на що вже природнi тварi, у яких головуе iнстинкт i нема усiляких там iнтелiгентських рефлексiй), й у тих першого разу без iнструктора не завжди все виходить!
Словом, страх – цупкий i чорний, страх, що паралiзував волю й почуття, схожий на раковi метастази, розпускав у моему тiлi й душi своi слизькi щупальця. Чесно зiзнаюся, менi навiть захотiлося втекти, i едине, що зупинило мене вiд цього ганебного вчинку, – книжка Джека Лондона на полицi. Я згадав його кращi оповiдання з циклу «Смок та Малий», i менi стало соромно, адже Джек Лондон був, е i лишаеться одним з найулюбленiших моiх письменникiв.
Замiсть сидiти на лiжку я почав дiяти. Рвучко встав i почав ходити кiмнатою, намагаючись вгамувати напад липкого вiдчаю. Чомусь пригадалася мудрiсть якогось фiлософа, що проголошувала: для повноi перемоги диявола потрiбно лише одне – щоб гарнi люди нiчого не робили. Я вважав себе гарною людиною, а тому робив дихальну гiмнастику, намагався думати про щось гарне, вiдсмикнувши фiранку, визирав надвiр, де, не дивлячись на пiзнiй час, юрмилася купка студентiв-старшокурсникiв. Але нiчого не допомагало. Хвилини тяглися нескiнченно, а страх, хоч i ущухнув трохи, але забився кудись у глибину кишок i в будь-яку мить був готовий атакувати знову.
Проте i я боронився, як мiг. Замiсть плутатися у шмаркачках, я почав вибудовувати модель власноi поведiнки. Почну вiдразу з поцiлункiв! – вирiшив я досить доречно, згадавши свiй набубнявiлий тюльпан у той момент, коли ми нещодавно цiлувалися на балкончику, потiм пiдведу до лiжка i, цiлуючи, повiльно почну ii роздягати. Роздягнувши ж, почну цiлувати груди, бо в усiх довiдниках говориться про те, що груди – одна з основних ерогенних жiночих зон. Потiм, уже роздягнувши ii остаточно, повалю на лiжко й почну стимулювати, як його… Ну як його?! Ага, згадав! Клiтор! «…Перед тим змастивши пальцi слиною чи гiгiенiчним кремом», – вигулькнула враз якась дебiльна цитата з довiдника про статевi вiдносини. Але б знати, де знаходиться той клятий клiтор!!! «Клятий клiтор!» – вигукнув я спересердя вголос i, не зважаючи на майже шоковий стан, оцiнив про себе милозвучнiсть цього словосполучення «клятий клiтор». Наслинивши пальцi й упевнившись в тому, що слина в ротi таки ще е, я витер ii об лiжко i продовжив моделювати свою еротичну поведiнку далi. І якщо з поцiлунками i стимуляцiею жiночих ерогенних зон у мене хоч якось складалося, то з подальшими дiями бачився менi цiлковитий капець. Адже далi треба було пускати у бiй, так би мовити, важку артилерiю. А от цього у мене в наявностi насправдi i не було. Мiй такий палкий та твердий тюльпанчик вiд страху та непевностi заховався десь у животi, i я, помацавши там, де вiн зовсiм недавно гордовито бубнявiв, знайшов тiльки геть безвiльну м’якiсть. Тобто я не мав анi краплини впевненостi у тому, що в потрiбний момент вiн у мене виявиться ерегованим настiльки, щоб провести теургiчний акт проникнення в святая святих.
Проте в коридорi почулося грюкання зовнiшнiх дверей, кроки… І то були ii кроки. Вирiшивши дiяти за планом, я кинувся назустрiч моiй Суламiфi i, наче андалузький бик, що кидаеться на тореадора, затулив iй рота смертельним поцiлунком. Вона аж зойкнула, бо стовiдсотково не чекала такоi спритi вiд свого коханого. В якомусь греко-римському стилi я довiв налякану партнерку до лiжка i единим кидком через стегно опустив ii на матрац. «Треба вимкнути свiтло!» – наскоро прошепотiла Іванка, коли пiд час кидка моi вуста на мить вiдiрвалися вiд ii нижньоi щелепи. Думка була слушна, i я пiвником молодим стрибнув до вимикача i запустив у кiмнату рiдке свiтло вуличних лiхтарiв, у якому i минали всi подальшi дii. Потiм я знову повернувся до своеi коханоi, яка зустрiчала свого палкого цуцика у дивний спосiб, а саме: розшнуровувала чоботи. Цей безневинний жест, що теж свiдчив скорiше про ii розгубленiсть, я у своему любовному маревi розцiнив як найвульгарнiше пiдтвердження жiночоi хтивостi, що волiе якнайшвидше вдовольнити своi плотськi iнстинкти. «Зажди, я сам», – якомога еротичнiше проказав я iз пересохлим вiд жаху горлом i заповзято почав борюкатися iз шнурками, видираючи у долi час для роздумiв про те, що ж робити далi. Знявши з Іванни чобiтки, я провiв рукою по нозi i заповз пiд коротеньку спiдницю, пестячи ii стегна.
Потiм все було приблизно так, як я собi намудрував. У кiлька прийомiв роздягнувши дiвчину (вона, до речi, менi в цьому дуже делiкатно й нiжно допомагала), я нарештi дiстався до того пункту намiченоi програми, який називався «стимуляцiя ерогенних зон». Висолопивши язика, я зашерхлим вiд зневоднення м’язом облизував ii тугi дiвочi груди i паралельно десь щось намагався стимулювати у зонi паху, з жахом констатуючи абсолютну вiдсутнiсть будь-яких тектонiчних зрушень у зонi мого зiв’ялого тюльпана. Іванна ж, певне, менi теж пiдiгрувала, iмiтуючи пристрасну насолоду. «А може, iй дiйсно подобаеться те, що я з нею проробляю?» – майнула головою думка, i раптом менi стало якось легко. Зараз, аналiзуючи той момент, я думаю, що просто фiзично втомився вiд страху поразки. Тобто мiй страх сам себе перетравив. І дiйсно, сталося диво! Їi делiкатнi зойки й волога, яку я раптом вiдчув на своiй долонi, викликали й у менi приплив теплоi хвилi. Тюльпан ворухнувся i почав оживати.
Скидаючи з себе джинси й майку, я навiть щось шепотiв на кшталт супергероiв iз фiльмiв (дойчепорно ми тодi не знали): «Я зараз, кохана…» чи «Я тебе кохаю…». А вона, сприймаючи моi слова за чисту монету, обхопила мою шию руками i, приклавшись до вуст, теж щось шепотiла.
Скинувши майталеси й упевнившись, що тюльпан мiй розцвiв досить пишно, я вирiшив, не гаючи часу, скористатися нагодою i провести рiшучу та наглу атаку на ii принади. Це мене, зрештою, i погубило.
Не втрапивши у цiль з першого разу, я наштовхнувся тюльпаном на цупкi паростi винограду i вперся тривожною плоттю у щось тверде. Тикнувся ще раз, i знову мимо! Я вiдчував, як напружилося й виструнчилося усе ii тiло вiд моiх рухiв. Гех, якби ж я мав досвiд у цiй справi! Але все зiйшло нанiвець i покотилося пiд укiс. Вiд невдалоi спроби тюльпан мiй рiзко почав здуватися, i такий знайомий цупкий страх невдачi знову охопив усе ество. Стискаючи в руках зморщену морквину-каротельку, я вiдчував себе П’ятачком з радянського мультфiльму про Вiннi-Пуха. Питання: «А де подiлася моя повiтряна кулька? І звiдки взялася ця недолуга ганчiрочка?» – було бiльш нiж доречним. З вiдчаю я намагався повторити спроби вже зовсiм зiв’ялою квiткою, втiхи в тому було зовсiм мало.
– Певне, я сьогоднi забагато випив, – осоружним для самого себе тоном проказав я нарештi.
– Так, певне, – вiдповiла вона, й, на диво, у ii голосi я не почув бодай краплини iронii.
Потiм ми ще довго цiлувалися, лежачи у лiжку абсолютно голi, i я навiть, потайки вiд Іванни, зробив декiлька спроб трохи помастурбувати, аби вiдновити ерекцiю, але намарно.
– Давай спати, – врештi сказала вона, i знову в ii голосi я не почув анi iронii, анi докору. Скорiше у ньому було спiвчуття i розумiння, i я був вдячний iй за це.
