banner banner banner
Два фото
Два фото
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Два фото

скачать книгу бесплатно


Вулицi змiнювались, вiдмiтки на картi були пройденi.

Квест закiнчено? Майже.

Залишилось, тiльки купити букет ромашок.

Залишилось, тiльки вiдвiдати ще одне мiсце. Кладовище.

Тому присiвши бiля могилки, вiн поклав квiти i спершу просто сидiв. Мовчки. Хвилини тягнулись довше рокiв. Видавалося, що вiд останньоi iх зустрiчi пройшла вiчнiсть.

Спогади помалу огорнули його. Забiгали навколо картинки iз життя.

Спiльного подружнього життя.

– Пам’ятаеш, Яся, – слова давались важко, – нашу першу зустрiч? Перший погляд? Перший букет ромашок? Пам’ятаеш?

Вiдповiдi не було.

– А пригадуеш, як я на шматках пожовклого паперу малював нашi зустрiчi? Особливi митi. Моменти, якi бiльше не повторюються?

Собака прилiг бiля лавочки, що приросла при могилцi. Опустив голову на лапи, слухав.

– Закiнчувались пари, а я уже у парку, чекаю тебе. А лавочку, ту стареньку, що бiля маленького озера. Там зараз острiвець посерединi зробили, будку поставили, лебедi живуть. Ти б це бачила!

Тiльки тиша.

– А зливу, зливу не забула? Без парасолi, iз квiтами до тебе. Звичайно, вiд них тодi нiчого не лишилось i я мокрий, як плющ. Поки дiйшов, ще й продуло мене, кашляв. Ти ж чаю заварила, принесла рушник, взяла мою куртку поставити сушити, а з кишенi iз дзенькотом…

Старого розчервонiлись очi, почали пекти.

– Я не знав, що тобi тодi говорити. Боягуз просто. От, ким я тодi був? Інакше не назвеш. Ти ж все зрозумiла одразу, без слiв. Ти ж завжди була розумницею, красунею…

Потекла перша сльоза.

– Я не знаю, що зараз тобi говорити. Чи ти чуеш мене, слухаеш? Хоч слово. Чуеш, скажи?

Чоловiк проковтнув грудку, що каменем застрягла у горлi.

– Просто, дякую тобi за все. За кожну хвилину, за тепло i турботу. Любов, доброту, дiтей. За… – важко втягнув всередину повiтря. – Я не знаю! Ще так багато хочеться тобi сказати. Просто сказати… сказати. Дякую.

Старий, легко приставши, потягнувся до гранiтовоi плити. Притулився рукою до холодного каменю, поцiлував. Тiло нило вiд болю, але на колiнах, вiн притулив свое чоло до чорного пам’ятника.

Сльози подяки покотились додолу.

Тиша. Темрява.

Кладовище мовчало не довго.

Тiеi ночi, над ним чулося тужливе виття собаки. До ранку.

Мiський парк, вечiрнi вогнi, лавочка.

Невисокий, худорлявий чоловiк iз глибоко врiзаною сивиною.

Рудоволоса дiвчинка, яка ледь досягла букварного вiку.

– Я встиг? – тихо промовив старий.

– Це було риторичне запитання? – на дитячому обличчi грала посмiшка. – І це я б тебе мала запитала, чи ти встиг? Використав свiй, iще один дарований день?

Чоловiк замислився, перш нiж дати вiдповiдь. Зiтхнув.

– Вони чекають на мене?

– Ти ж сам знаеш, давно. Для них: твiй один день – ще десять рокiв.

– А там усi? Ну… я хотiв запитати, чи… – невпевнено питання зринало з його уст.

– Навiть твiй собака.

– Блохастий?

– Аякже! Собаки потрапляють сюди швидше, – дiвчинка зупинилась, – але вiн там, – показала пальцем вниз, – просидiв бiля твого тiла до ранку. Заснув, намагався грiти.

– Вiн так i не прокинувся?

– Так, твiй блохастий – щасливець!

Секунди бiгали надiрвано, важко.

– Ну то що, ходiмо? – тепер, посiчена долоня опинилась перед очима дiвчинки.

– Ще тiльки одне питання, – мовила дитина, – чому?

– Що чому?

– Чому ти попросив, ще один день? Їх i так було у тебе багато. Чому ще один, вiн особливий?

Пiсля недовгоi паузи, лиш вимовив:

– Ти пам’ятаеш Горацiя?

– Цього лисуватого римлянина? Звичайно, я всiх пам’ятаю!

– В кiнцi, коли я знав, що завтра уже не буде, – чоловiк поглянув вниз, задумався, а потiм звiв своi очi до неi, – я хотiв прожити день на повну. Побути у мiсцях, якi менi дорогi. Попрощатись з усiма, закiнчити справи. Написати ще один лист, повернути книжку, – засмiвся. – «Зловити день!»

– «Carpe diem»? – вихопилось у дiвчинки.

Секунда тишi i погляд карих, вицвiлих очей.

– … quam minimum credula postero»,[2 - «… довiряючи якомога менше майбутньому»] – додав чоловiк i зловив дiвчинку за руку.

Бажання

«Будьте обережнi зi своiми бажаннями – вони мають властивiсть збуватися»

    М. Булгаков «Майстер i Маргарита»

Зробивши крок вперед, свiтловолосий хлопчик, рокiв десяти, потягнув руку до незнайомця.

– Ти впевнений, малий? – синi очi чоловiка здавались крижаними горами, що вросли у сiре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тiльки одне…

– Так! – вистрибнула вiдповiдь глухим пострiлом серед ночi на Рiздво.

– Ти розумiеш, – мелодiйно звучав голос чоловiка, – що в тебе ще…

– Нi, тiльки одне… Це тiльки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетiла на дерев’яний порiг будинку.

Незнайомець присiв, зiгнувши ноги, та зрiвнявся у ростi iз хлопчиком. Його погляд зловив невпевненiсть, що перебiгала у дитячих очах, з’еднавшись iз страхом та гнiвом, але не розчарованiсть. Серце, завбiльшки iз тенiсний м’яч, голосно билось у грудях, мов вiд удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплi засмоктування повiтря в середину, за ковтки колючоi крицi. Тiлом пробiгав легкий трепет.

Чоловiк, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добiгав до колiн, пiднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетiло кiлька секунд, перш нiж вiн повернув голову праворуч i проказав:

– Ходiмо, – голос i далi звучав нiжнiстю, – я щось тобi розкажу.

– Але, я ще хо… – на серединi обiрвались дитячi слова, застрягнувши каменем в горлi, потiм – перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у ротi вiдчувалась нудота.

– Ми просто поговоримо, розумiеш? – замiсть обiгрiву, нiжнiсть у очах чоловiка колола та обпiкала льодом. – Ти матимеш час ще подумати. Можеш i змiнити свое рiшення. Тiльки слово i…

– Нi! – здавалось хлопчик хотiв крикнути так голосно, щоб його почув весь свiт, а не тiльки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелi.

На обличчi чоловiка пробiгла крива посмiшка.

– Ходiмо, ходiмо… Подумай добре, перш нiж щось вирiшувати.

– Я подумав добре.

– Впевнений? – погляд чоловiка покосився, розшукуючи краплi вагання.

– Угу! – лиш змiг вимовити хлопчик.

Мiсяць, на зоряному небi, сонно блимав, а вiтер стомився шмигати мiж деревами. Вони ж, покритi iнеем, змерзло дрiмали, мрiючи про першi веснянi подихи. Снiг вигукував кожен пройдений крок.

У тишину забивалось каркання ворон.

– І чому ти змiнив свое рiшення? – вони обое, наче примари iз кладовища, гуляли у Рiздвяну нiч.

Вiдповiдь була не одразу. Здавалось, що минула цiла вiчнiсть, а Земля кiлька разiв оббiгла навколо сонця, перш нiж, тремтячи, вiдкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язанi ланцюгами до бетонних блокiв, виходили боязко.

– Бо… Бо я за ними скучив. – iз запинкою мовив хлопець.

– Дiйсно?! – здивування феерверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосi чоловiка.

Хлопець важко, але стараючись, що найтихiше, випустив повiтря, опустив очi до низу, продовжив:

– Так, я дiйсно за ними скучив.

– І кого ти хочеш переконати? – iскри електрики забiгали в повiтрi. – Мене чи себе?

– Це правда! – зiбравши залишки сили, стискаючи малi кулачки, додав. – Присягаюсь Бо…

– Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обiйдемось без цього.

На кiлька секунд тиша знову вiдновила свою владу.

– Зовсiм iнше ти говорив кiлька днiв назад. – медовий голос наповнився ще однiею ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидiв свою сестру. Ще лиш недавно ти…

– Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене i кричала…

– Ображала, називала здаеться, еее… – чоловiк легко пошкрябав голову, показуючи, що згадуе, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем i дiвчиськом?

– Так, вона це все казала! Казала…

– А ще, давала пiд затильник та покривлялась, коли тобi щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!

На сiрому обличчi чоловiка грала химерна посмiшка, тiнь ще однiеi перемоги у вiйнi. Ще одне мiсто здалось, вiдчинивши ворота.

– Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов вiдганяючи снiжинки, а не вiдбиваючи гострi стрiли правди, – не треба.

– Аякже, стусани?

– Пусте!

– Насмiхання перед ii друзями?

– Викинув з голови!

– Образи? Знущання?

– Забув!

– Брехню перед батьками?

– Вибачив!

Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз бiльшого болю. Безтурботно випущенi слова-стрiли без промаху влучали точно в цiль. Остання потрапила в десятку.

– І навiть те, що ти iй нерiдний, пiдкидьок?

Очi знову наповнились сльозами…