скачать книгу бесплатно
Долини духа спочивають в генах.
Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.
Речей поверхня тане, як засмага, —
Так диня тишi стигне в сновиганнi.
Ще не набрали почуття розгону,
Свiт видимий ще розмовля на мигах.
Є гiршi вiд поразок перемоги,
І свiтла найчорнiшi перегини.
Над дiйснiстю – димок вiд кантилени.
Одягнений, неначе в панцер, в луни.
Весь на межi, на всю тональнiсть кондор
Вiдлiчуе у присмерку секунди
(Годинник, що без гир i колiщат).
Буття? Чи кинений на полi бою щит?
ВІГІЛІЇ XLVI
Обличчя. Лiнiя. І за водою – слiд.
Найнепохитнiше – таке ламке й минуще.
На днi краплини – iснування днище.
Що, як полiп, в поцейбiк наросло.
Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крiзь заграви – на перехрестях – мощi.
І прапорець на пагорбi, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.
Плач. Голоси, хоч поруч – нi оселi.
Лиш смерть, що свiт, немов кiзяк, мусолить.
Сам тiльки звук – щербатий i гугнявий —
Вже без надсади, без прокльонiв, гнiву. —
Все – в лiйку, – поодинцi i гуртом. —
Й рiка, що рiнь у душу нагорта.
ВІГІЛІЇ XLVII
На днi вiкiв чекае Пенелопа, —
Пiщина пам’ятi, що – водянi бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аiда брама, котра замiсть шлюбу.
На астролябiю поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нiкуди.
Пiшина пам’ятi i обрiй-естакада.
Що – свiт, iз мила й сажi злiпок.
В предмети згущуеться роздрiбне мигтiння.
Де щойно тiльки гiлочки фотоннi,
І вiд ества – нi обрисiв, нi статi.
В таких глибинах навсебiч летiти. —
Ще Сцiлли i Харiбди омина Свiдомiсть.
Й нiч у мисцi, як миньок.
ВІГІЛІЇ XLVIII
Не обрiй, а вуста, – то там, то тут —
З-пiд намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаiлось. Тiльки мiсяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.
У проминального все дужче апетит —
На вiчне, хоч i гине вiд ядухи.
Двi зiрки, що – як рушники – з-пiд даху, —
За розподiльник лiнiй i частот.
В повiтрi гаснуть острови з опунцiй.
Прийдешне ще чекае на зупинцi, —
Їсть яблуко, – при боцi – оцелот,
Що вiд – промiжних втiлень уцiлiв.
Й по купках спалахiв, мов з’яв очiс,
Йде розтяжний – з самих суглобiв – час.
ВІГІЛІЇ LI
Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Рiка? Чи просто знак – алея
Згортаеться у зiрку i малiе.
Не поле – алюмiнiй i азбест.
Амеба мiсяця зiйшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рiвнина чи вже духа алкалоiд,
Що в просвiтках – матерii позбувсь? —
Самi кульбаби вiд гучних орацiй.
Свiт – проваливсь на першому уроцi
Й – надсадно – форми – щiткою, як посуд.
Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пiтьма, що – оливами – бринить.
ВІГІЛІЇ LII
Навколо тиша, наче iз вiдра.
Без опертя, в надхитану назальнiсть —
Квадрат розмитий. Свiт – без камiзельки.
Все кришиться – i навпiл – по ядру.
За водороздiлом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лiзолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.
Сама рiвнина, що застигла в оцi,
Та – ген – тополь порожнi ногавицi.
Де зовнiшне вiдбiгло всiх регалiй,
Лиш де-не-де – на хiднику – рагелi.
Нутро не клiпне, – в пастцi сам ловець.
І тиша, що всi стулки розсува.
ВІГІЛІЇ LIII
У прiрву – день. Короткий людський вiк.
Все глибше смерть вбивае в тiло пакiл.
Все, чим жилось, як на асфальтi – спека. —
Мелодiя – на кришки – i спiвак.
Плете ядро усесвiту павук.
На ниточцi тремтять хисткi опуки.
Усе живе – Тлiн – пiд свою опiку.
Лиш серце блима – мiж кущiв – ставок.
Весь свiт бiжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не дiють гальма. Рух нiхто не стрима.
Не вимкнути – нi колii, нi струму,
Нi пам’ятi розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарi.
ВІГІЛІЇ LIII
Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожнiй пляж. Надтрухлi двi колоди.
В пiску гние – пiвмiсяця – i скат.
Повiтря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добiг до влади.
Надкришуються – всесвiти i люди.
Ковпак вiдлунь. І невiдчитний код
Черви, що пробуе свiдомiсть гризти.
Крiзь видиме – дедалi глибший розтин,
І переходи, i мости з вiскози, —
Кров, звiльнена вiд пристрастi i сказу,
І простiр, що на промiнь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив
В безпростiрнiсть, що плаче немовлям.
ВІГІЛІЇ LV
Рожевi парасолi краплють з ринви.
Всiм з’явам- простiр – за едину пашу.
Та де-не-де – ще свiтловi папушi. —
Все зовнiшне пiшло на вiдмирання.
Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтае душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за iснуванням – пошук.
Де тлiн – в ботфортах – коней на поронi.
Стiна iз лялечок, обернених в мовчання.
Матерii i духа величини
Й трикутник зору – крiзь медузу нiби.
Бо видиме, що – невимовне – в набiр.
Немов пiсля потопу суховiй,
Вiдкрило в серцi жилу слухову.
ВІГІЛІЇ LVI
Життя дало – з розгону – заднiй хiд,
І не зiбрати навiть глею грудки.
Лиш пам’ятi шпичастi осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.
Вже прорiдився дiйсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рiвнини сну з жирафами, – що – рiдко —
Вглиб – жовте м’ясо з фiялкових хутр.
Самi димки. На нетривке – гонiння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клiтин пручаеться додаток.
Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярiв – вельбот.
Усесвiт, згорнений, чекае, як мольберт.
