скачать книгу бесплатно
Бiля лямпочки, замiсть абажура, звисала, прибита за один край до стелi цвяхами й англiйськими шпильками, розгорнена газета, яку похитувала пара з носика чайника, i вiд цiеi газети простягалася густа тiнь на пiвкiмнати, де, якщо не помиляюся, теж розмiстилися забинтованi звiрята. Я навiть мав враження, хоч це вже ледве чи ймовiрне, наче в господаря пiд лiжком простятся забинтований або мумiфiкований крокодил, однак, не виключене, що то просто лежала тiнь або дрова з решток зимового запасу.
Господар (тепер вiн менi здавався молодшим, нiж коли я його побачив у дверях), давши менi зрозумiти, щоб я почував себе як дома, витяг з-пiд столу два ослiнчики, тодi, трохи повагавшися, один засунув назад, пiшов у найтемнiшу частину помешкання до шафи, дiстав звiдтiля стiлець i принiс, аби я сiв. Потiм наблизився до горобця, помацав пальцем кiнчик дзьоба i заходився заварювати чай.
– Вибачте, коли я вас потурбував, – почав я, стежачи, як вiн з прозорого мiшечка насипае в продовгастий глиняний чайничок чай i як вiд наливаного окропу поверхня чайника потiе, вiдколюеться сочевицею й падае шиплячи на плиту.
– Ви мене нi трохи не потурбували. Я дуже радий вiдвiдинам.
Вiн знову попрямував до шафи, зникнувши в нiй на деякий час, i повернувся, тримаючи в руках повно кексiв, сиру i булочок, – нарiзувати тартинки. І тодi я вирiшив:
– Якщо це для мене, це справдi зайве! Я 'прийшов лише спитати, чи ви, випадково, не знаете мого … клiента. Мiй клiент виглядае … (так i так). Я йому продав у кредит кiлька книг, i менi конче треба його бачити. Тобто не бачити, а довiдатися. Вiн, здаеться, живе в цьому будинку (як це жалюгiдно виходило – неправдоподiбно, непереконливо; тепер, коли я почав говорити, мене осяяла думка, що випадало б зовсiм iнакше почати, але про це належало б подумати ранiше, тепер уже не вистачало часу, тепер я вже мусiв договорити до кiнця, а тодi хоч свiт нехай завалиться, аби тiльки швидше скiнчити). – Я бачив, як мiй клiент заходив сюди, i лише тому зважився вас потурбувати (не слова, а дрючки, нехай, байдуже, аби встигнути, заки вiн обiзветься, бо якщо вiн мене не дослухае або вижене, я вже не назбираю сили зайти в будь-яку iншу квартиру, тодi мене просто не стане, я розчинюся, як сiль у водi, i я чув, як я говорив далi). – Я антиквар, – говорив я, – i менi конче потрiбно довiдатися про мого клiента бодай найголовнiшi данi його бiографii, навiть якщо це коштувало б менi життя. Я згоден на все, аби тiльки …
Я не певен, чи я справдi це вимовив, чи тiльки подумав, та вiд переляку, що господар мiг це дiйсно почути, я завмер i тут же вирiшив, що вiн не почув.
Я занадто захопився, говорячи так. Проте виключене, аби я бовкнув про бiографiю мого вiдвiдувача.
Господар зняв з себе тюбетейку, накрив нею заварку, щоб настоювалася, i вперше уважно зупинив на менi погляд.
– Так ви антиквар, – сказав вiн, i у мене кригою взялося в серединi. Я приготувався почути запит, чи я справдi пишу бiографiю мого вiдвiдувача, та господар заговорив про iнше, i менi вiдлягло вiд серця; напевно вiн таки не почув фрази про данi до бiографii мого вiдвiдувача.
– Можете звати мене Домом або Рамзесом, – говорив вiн, – так мене тут усi кличуть: мiсцевi жартуни прозвали, вважаючи це дотепним, а я пошкодував iх розчаровувати, пощо? – тож воно так i лишилося. Зрештою, якщо вам воно не подобаеться, звiть мене, як вам захочеться. Я не надаю значення прiзвищам. Якщо вам зручнiше, то мене цiлком задовольнятиме, коли ви мене i взагалi нiяк не називатимете або зватимете кожного разу iншим iм’ям, як вам до вподоби. Ваш клiент у цьому будинку не живе, це напевно, бо я знаю всiх тутешнiх мешканцiв. Вiн до мене дiйсно кiлька разiв навiдувався, однак його iм’я чи прiзвище менi не вiдомi, тобто оскiльки я не надаю iм значення, вони не тримаються в моiй пам’ятi, я навiть свое забув. Я також не знаю, де вiн мешкае, бо людина мешкае там, де вона е, а менi зараз важко визначити, де вiн. Єдине, чим я в станi порадити, це дати адресу, авто, що везло корiв на рiзню, напоролося на вантажник iз коксом, коли я, ще бувши гiмназистом, нудився бiля вiкна, компонуючи шкiльне завдання про Францiска з Ассiзi, i це знову неприемно шарпонуло глибоко всерединi, навiть якщо зараз мене й не хвилювали пожмаканi коров’ячi голови i черева всумiш з коксом, i той рев, який, здавалося, iшов просто iз шматкiв м’яса.
Імовiрно, мiй вигляд до певноi мiри вiдбивав мое незадоволення, i господар пов’язав його з присутнiстю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий i лагiдний компрес iз слiв, надмiру лагiдний, а це враження лагiдности походило напевне вiд того, що вiн, перш нiж почати говорити, мугикав, мов заколисуючи дитину, хоч я того вiдразу не усвiдомив, i щойно згодом, коли я зареагував i насторожився, це мугикання перейшло в слова, i – правда, мугикання бiльше не повторювалося, – кожний вислiв нiс його пiдкладку.
– На вулицi великий рух, i часто потрапляють пiд колеса не тiльки люди, а й тварини. Коли не знаходиться нiкого, хто пiклувався б жертвами, або коли бiдак, вiдкидають набiк, гадаючи, нiби допомога вже зайва, а вона нiколи не зайва, я забираю iх до себе, i вони живуть у мене дома, доки не знаходиться iх господар.
– Ви любите тварини? – На щось iнше я ще не спромiгся. Я силкувався призвичаiтися до оточення попри нехiть, яка гальмувала всi моi рухи, а головне, думання, аби хоч не стовбичити бiля дверей.
Господар тихо засмiявся i, не дивлячися на мене, нiби вибачився:
– Усiх моiх мешканцiв приносить вулиця, вона iх i забирае, але я радий кожному.
Те, що трiпалося у нього пiд ногами, затихло i, зменшившися, набрало подобу рудоi, на обидва боки кульгавоi курки (родайленд), наче з неi колись пробували зробити таксу. Остаточно переконавшися, що вислизнути в коридор не пощастить, вона покульгала пiд стiл, дзьобнувши по дорозi вiвчура з забинтованими переднiми лапами. Собака з докором подивився на господаря, недвозначно благаючи дозволу перекусити дебелу нахабу.
– Нiчого, нiчого, ти бiльший, – розвiв руками господар- Уникай ставати iй на завадi. Ти ж знаеш, який у неi незрiвноважений характер!
Собака спробував заскавучати та, отримавши через руку господаря, який мимохiдь погладив його, собаче речення, заспокоiвся i лiг.
Пiд столом, куди пiшла курка, ще щось вовтузилося, я лише так i не роздивився що, бо його прикривала безформна хламида. Бiля пiчки, на якiй, судячи з покришки – вона рiвномiрно пiдплигувала – вже довгий час кипiв чайник, лежало два забинтованi коти. Коли я подивився на них, менi здалося, нiби вони блиснули на мене скалками неонових очей i помiнялися трубними хвостами, аж я поспiшив забрати з них свiй погляд. Над ними на полицi, над пiччю, поруч з надрiзаним буханцем хлiба i вершком цилiндричного коржа з солодкого печива, можливо, то зберiгався навiть шматок паски, який, раз закам’янiвши, тримаеться, як ритуальний реквiзит вiд Великодня до Великодня, примостили коробку, товсто вимощену всерединi ватою. Там здригався майже без пiр’я горобець, без перерви розтуляючи дзьоб i тицькаючи ним у вату з такою рiвномiрнiстю, що я спочатку вирiшив: напевно господар тримае його замiсть годинника. Чому нi? Адже iснували диваки, якi послуговувалися лише клепсидрами, квiтами чи жабами, аби вiдчитувати час. Чому господаревi не тримати собi живого годинника, якщо йому вдалося вiдрегулювати горобця на точнiсть удару годинникового механiзму?
Трохи вище вiд полицi i звiдтiля через усю кiмнату висiла вiрьовка з частково ще сирою бiлизною: двi хусточки до носа, три шкарпетки, пелюшка, картата сорочка невиразного кольору, якась фантина i кiльканадцять свiжовипраних бинтiв. Дверi в другу кiмнату чи на балькон закривала Руда завiса в стилiзованих лотосах, якi з однаковою ймовiрнiстю скидалися i на асирiйськi бороди чи невеличкi каструлi або й рекламнi побiльшенi вафлянi рурочки на морозиво, залежно вiд кiмнатного освiтлення. Припускаю, вiд кiмнатного освiтлення походила не тiльки iх неозначена приналежнiсть, а й моя безпораднiсть, бо згодом я помiтив, що при куди вiн час вiд часу заходить, якщо це вам хоч трохи придасться. Не виключене, звичайно, що там ви дiстанете вiдомостi, якi вам потрiбнi.
Вiн поставив тарiлку з тартинками на стiл, витерши його рушником з мого боку, i налив менi й собi чаю.
– Вам дуже мiцний, чи так добре?
– Дякую, так добре.
– Цукру?
– Дякую, вистачить.
Вiн бачив мого вiдвiдувача. Вiн майже його знав. Вiн перша людина, яка стверджувала iснування мого мучителя – вiдвiдувач iснував i за межами мого антикварiяту! Чи менi придасться адреса, де вiн бувае? Таж, Господи Боже, швидше адресу. Негайно. Щоб не пропало нi хвилини. Зараз же, негайно, бо iнакше виявиться пiзно, але як усе це висловити?
– Якщо ви голоднi, я зварю макарони.
– Нi, дякую.
Господи, адресу, адресу! Я не хочу макаронiв. Я нiчого не хочу. Я хочу адреси. Якнайшвидше.
– Якщо ви не любите макаронiв, я зараз подумаю, що в мене лишилося з iстiвного. Здаеться, нiчого таки нема iншого, а крамницi вже зачиненi. Хiбащо сходити тут поблизу в шинок, взяти ковбасок i пiдсмажити?
– Бога ради, не турбуйтеся. Я не голоден. Я вже вечеряв.
– Би маете ще час подумати.
– Нi, запевняю вас, нi. Я вже вирiшив.
Менi ще не вистачало макаронiв! Чай з ввiчливости я ще годен проковтнути, а макарони, – нi, макарони рiшуче нi! Адресу, i бiльш нiчого. Тiльки ж як йому сказати, що мiй час обмежений, що мене дома чекае дружина i що я властиво мушу бiгти? Нiчого, крiм адреси, i бiгти, обтрусивши з себе цi в'язкi очi, цi надмiру велетенськi i непорушнi очi, як вирiзанi ножицями з гелленiстичного саркофага, непорушнi, i разом з тим внутрiшньо рухомi, що пускають менi в чоловiчки корiння, перетворюючи мене на сiамського близнюка, який зростаеться з ним очима, i я втрачаю здатнiсть рухнутися, бо його погляд, навiть коли вiн не зупиняеться на менi, витравлюе з мене згадку про антикварiат, нiби вiн належить комусь iншому, i я мовчки продовжую пити чай, замiсть схопитися на ноги i мчати геть.
Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мiй вiдвiдувач, я дуже змiнився, це щораз було яснiше; хоч усвiдомлення цього не належало до приемних, однак – куди подiлися деякi моi здiбностi, наприклад, легко починати розмову на першу-лiпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здiбнiсть опанувати ситуацiю я вважав даною менi вiд народження, i погодитися на те, що вона зникла тiльки тому, що до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i що я дався намовити себе писати його бiографiю, перевищувало моi сили, навiть, якщо я й бачив, як все, що досi в менi iснувало, стiйке й окреслене, зробилося раптом плинним i незрозумiлим, i навiть тi поняття, якi я досi приймав за непорушнi, набрали властивости коляпсуючих вен.
– Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаем, перев’язуватиму собаку? – спитав Дом, i я побачив: вiн уже тримае повнi руки бинтiв, миску i щось подiбне на медяник. Його склянка стояла майже повна, вiн ii ледве пригубив, тим часом як я, хоч мене зовсiм не приваблювало наливатися чаем, допивав третю або четверту, все глибше впадаючи в меланхолiю. Якби не незручнiсть образити гостинного господаря, я пiшов би, не дочекавшись адреси, настiльки мене дiймав страх чи вiрнiше – передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, моi нерви раптом не витримають i я почну розповiдати йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем, попри сором, пов’язаний з самим фактом його iснування, а те, що я розповiм, лише ускладнить розшуки, бо менi насамперед заважатиме свiдок, i навiть якщо в мене все змiниться на краще i я забуду цю iсторiю, свiдок уже самою своею наявнiстю нагадуватиме менi протягом усього життя про iсторiю з вiдвiдувачем, хiбащо я позбудуся його гвалтовно. Гвалтовно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного намiру утаемничувати Дома в своi справи.
– Мiй вiдвiдувач вимагае, аби я писав його бiографiю, а я поважна людина, антиквар.
– Так, дiйсно, ви поважна людина – i такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навiть ладнi усунути свiдка з дороги!
– О нi, це перебiльшення, у мене на це нiколи не вистачило б вiдваги, я смирний. Це все провина мого вiдвiдувача.
– Ваш вiдвiдувач.
– Так, мiй вiдвiдувач. Тiльки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таемницi, бо уявiть собi наслiдки!
– Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таемницi. Навiть як свiдок, якого ви ладнi усунути. Хоч на вашому мiсцi я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зобов’язуе.
– Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язуе. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не погодитися.
– Гаразд. Чому ж тодi вашого вiдвiдувача ви боiтеся розглядати як свiдка? Чому ви його виключили з категорii свiдкiв?
– Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навiть мухи не годен!
– Нiхто з нас на таке не здатний, i сумлiння нiколи не треба зайво перевантажувати. Тут не йдеться про засад- ничi речi. Лише – а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу – в бiк чи в яку iншу частину тiла, залежно вiд уподобання, скажiмо, горло, щоб найпростiше, i вiн перестае iснувати? Рана не бiльша, нiж у мого собаки на лапах, i ви вже без свiдкiв. Зважте. Чому ви уникаете надати своему вiдвiдувачевi ролi свiдка?
– Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обставин!
– Ви певнi?
Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсiм не те.
– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаетеся чаем, перев’язуватиму собацi лапи? – говорив вiн.
Я пiдняв на нього очi i зрозумiв, що вiн чекае вiд мене вiдповiдi.
– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспiшив я з’явитися, i мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в життi стихiйно, безглуздо заздрю, що йому нiхто це нав’язав клопотiв з писанням чиеiсь бiографii, заздрю його спокоевi, манерi пересуватися, навiть способовi говорити, якi так трiюмфально свiдчили про його внутрiшню зрiвноваженiсть, яка за мого теперiшнього стану здавалася менi мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебi, i не в кунах, як я цiпенiю вiд нетерпiння дiстати адресу, яку вiн менi пообiцяв i про яку я не наважуюся нагадати, а вiн сам нiяк не втямить, що менi давно треба бiiти, а не сидiти в нього й пити чай.
У цю хвилину я його ненавидiв.
Вiн, не кваплячися, перев’язав собацi лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повiльно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем i, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.
Ненависть, жаль, образа, первiсно, ймовiрно, спрямованi проти себе самого, – бо iнакше я собi цього не поясню, – натрапивши тепер па об’ект поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, першi розшуки даних бiографii мого вiдвiдувача набрали б зовсiм iншого напрямку, нiж це сталося пiзнiше.
Пiзнiше я навiть не розумiв, чого я так розпашiвся, звiдки такi роз’юшенi почуття проти людини, яка менi нiчого злого не заподiяла, коли я навiть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собi ненавидiти ворогiв чи, скажiмо, людей, якi часто уприкрялися, або якi з якихось iнших причин робилися менi неприемнi, але тодi я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, i щойно коли полетiло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я вiдчув: блюдце зламало в менi лють, i я заспокоююся так само несподiвано, як i почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навiть його феска, замiсть дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейнi воду, i я починаю дивуватися, чому я досi не помiтив, як вiн випромiнюе спокiй на все, чого торкаеться. Адже це видно було i з того, як вiн проходив повз предмети, i як вiн звертався до тварин, i якби йому розповiсти правду про мого вiдвiдувача, вiн напевно зрозумiв би це так, як менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, ЯК перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.
Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я iне годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався ранiше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув iх iнший пiдтекст, однак моя уява виявилася надто мiзерною, щоб вигадати нову систему порозумiння, яка едина спромоглася б вiддати мiй стан. Тому, замiсть сповiдi, я досить безбарвно промурмотiв, думаючи про адресу й про те, як менi з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого вiдвiдувача:
– Стiльки треба терпiння й любови, аби так самовiддано пiклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.
Можливо навiть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправдi являло собою щось зовсiм iнше, хоч деякою мiрою й спорiднене з попереднiм. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую вiдповiдь Дома, бо менi здалося, нiби те, що я бовкнув, образило його своею пласкiстю й недоречнiстю, i тому, коли вiн вiдповiв, я здивувався, хоч згодом я щораз бiльше схилявся до припущення, нiби те, що вiн сказав, вiн сказав далеко пiзнiше, майже тодi, коли я вiдходив, або навiть не вiн сам, а Козютко-Млодютко про нього.
Мiй мозок зберiг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, якi уникають нав’язувати один з одним внутрiшнiй контакт, i тiльки коли почув вiдповiдь дома, то в менi промайнуло, нiби розмову про тварин почав не я, а вiн, i то ще тодi, коли вiн мене переставляв з коридору до кiмнати, i тепер лише продовжував тему, до якоi я погубив промiжнi нитки.
– Аби любити тварин, не конче потрiбна доброта, – вiв далi господар. – Зраджу вам з власного досвiду: менi доводилося не раз пересвiдчуватися, як найчастiше саме злочинцi, якi свiдомо, з особистих чи зовнiшнiх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, i оком не моргнувши, погоджувався зарiзати людину, знаючи, що вона не винна, – це його нi трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера слiз. Я нiколи не бачив, щоб вiн плакав над дiтьми, яких вiн час вiд часу мордував, то за дорученням, то для власноi потреби, залежно вiд настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин вiн часто навiть жертвував собою. Я не потребую казати: долi тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, нiхто не позаздрив би. Трупи iх знаходили настiльки спотвореними, що серед професiйних убивць вiн заслужив прiзвисько «живодера».
Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з намiром розворушити мене й примусити уважнiше слухати, чи це вiн так оформив вiдповiдь на моi питання, – iх я ставив наослiп, поринувши в роздуми про мого вiдвiдувача, щоб бодай з ввiчливости пiдтримувати розмову, – наiвна хитрiсть, яка, як я пiзнiше усвiдомив, насправдi досить прозоро свiдчила, що мене цiкавить лише одне: якнайшвидше дiстати адресу, – i це господар помiтив i заповзявся в алегоричнiй формi докорити менi, аби я уважнiше слухав, бо ввiчливiсть полягае на в питаннях, а у вислухуваннi, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввiчливим.
Якщо господар мав це на увазi, то вiн домiгся успiху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вiрилося, щоб у когось жив (явно патологiчний) злочинець i господар (з його ж слiв!) пустив таку цяцю на помешкання, менi того хотiлося, i негайно допомiг би, i то настiльки радикально, – це я просто шкiрою вiдчував, – аж сам факт, що будь-коли iснував мiй вiдвiдувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши вiдрiзаним шматком минулого, яке вже не живилося б моiм кровообiгом i яке дозволяло б себе, як перську мiнiятюру, назавжди перегорнути набiк i забути.
Та бажання розповiсти йому iсторiю з моiм вiдвiдувачем не дiйшло до слiв, бо тепер, коли мене тягло довiритися йому, так само незбагненно, як ранiше вiдштовхувало, я несподiвано з жалем усвiдомив, що розповiсти так, як сталося, я i не годен, бо з днем, коли до моеi крамницi зайшов вiдвiдувач i зажадав, аби я писав його бiографiю, мене наче зiштовхнули в незнану менi площину, в якiй всi слова набули iншого значення, i виразити цей новий вимiр менi бракувало засобiв. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався ранiше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув iх iнший пiдтекст, однак моя уява виявилася надто мiзерною, щоб вигадати нову систему порозумiння, яка едина спромоглася б вiддати мiй стан. Тому, замiсть сповiдi, я досить безбарвно промурмотiв, думаючи про адресу й про те, як менi з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого вiдвiдувача:
– Стiльки треба терпiння й любови, аби так самовiддано пiклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.
Можливо навiть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправдi являло собою щось зовсiм iнше, хоч деякою мiрою й спорiднене з попереднiм. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую вiдповiдь Дома, бо менi здалося, нiби те, що я бовкнув, образило його своею пласкiстю й недоречнiстю, i тому, коли вiн вiдповiв, я здивувався, хоч згодом я щораз бiльше схилявся до припущення, нiби те, що вiн сказав, вiн сказав далеко пiзнiше, майже тодi, коли я вiдходив, або навiть не вiн сам, а Козютко-Млодютко про нього.
Мiй мозок зберiг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, якi уникають нав’язувати один з одним внутрiшнiй контакт, i тiльки коли почув вiдповiдь Дома, то в менi промайнуло, нiби розмову про тварин почав не я, а вiн, i то ще тодi, коли вiн мене переставляв з коридору до кiмнати, i тепер лише продовжував тему, до якоi я погубив промiжнi нитки.
– Аби любити тварин, не конче потрiбна доброта, – вiв далi господар. – Зраджу вам з власного досвiду: менi доводилося не раз пересвiдчуватися, як найчастiше саме злочинцi, якi свiдомо, з особистих чи зовнiшнiх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, i оком не моргнувши, погоджувався зарiзати людину, знаючи, що вона не винна, – це його нi трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера слiз. Я нiколи не бачив, щоб вiн плакав над дiтьми, яких вiн час вiд часу мордував, то за дорученням, то для власноi потреби, залежно вiд настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин вiн часто навiть жертвував собою. Я не потребую казати: долi тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, нiхто не позаздрив би. Трупи iх знаходили настiльки спотвореними, що серед професiйних убивць вiн заслужив прiзвисько «живодера».
Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з намiром розворушити мене й примусити уважнiше слухати, чи це вiн так оформив вiдповiдь на моi. питання, – iх я ставив наослiп, поринувши в роздуми про ' мого вiдвiдувача, щоб бодай з ввiчливоети 'пiдтримувати розмову, – наiвна хитрiсть, яка, як я пiзнiше усвiдомив, насправдi досить прозоро свiдчила, що мене цiкавить лише одне: якнайшвидше дiстати адресу, – i це господар помiтив i Заповзявся в алегоричнiй формi докорити менi, аби я уважнiше слухав, бо ввiчливiсть полягае на в питаннях, а у вислухуваннi, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввiчливим.
Якщо господар мав це на увазi, то вiн домiгся успiху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вiрилося, щоб у когось жив (явно патологiчний) злочинець i господар (з його ж слiв!) пустив таку цяцю на помешкання, не боячися кари за переховування такого типа або що той його зарiже.
– Чаю?
– Дякую, нi.
«Живодер». А що, як Дом справдi тримав на помешканнi злочинцiв? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Нi. Це просто виключене! Зрештою, хiба не однаково, адже, крiм адреси, я нiчого бiльше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому вiн давав притулок?
Це вiдкриття мене так потiшило, що я вихопився з заувагою: «Я схильний все ж думати – радше добрi, нiж злi люди люблять тварин», а це пригадало менi прислiв’я: «Хто рано встае, тому Бог дае», i мене на мить розсмiшило, що це я виголошую, ба бiльше, що я спроможний ще й на продовження:
– Ваш злочинець – випадок. Я гадаю, вiн не зовсiм нормальний, бо коли вiн мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нiбито справедливiсть таким драетичним способом, то тiнь поняття добра й зла iснувала в ньому, хоч i в зовсiм перекрученому виглядi. Його доброти вистачало лише на тварин.
Цi слова належали нiбито менi, хоч мене, властиво, анi трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи нi. Мене не цiкавили зараз жоднi злочинцi на свiтi. Анi злочинцi, анi незлочинцi. Я потребував тiльки адресу, i то якомога швидше, бо час обмежував мене.
– Ви не зауважили, що майже всi злi люди санти- ментальнi? – продовжував Дом.
– Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвiлля. Я заклопотана людина, ви навiть не уявляете, скiльки часу поглинае антикварiат! Я хотiв би вас лише попросити, аби ви дали менi адресу …
Та господар не чув моiх слiв. Можливо, у помешканнi повiтря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.
Вiн налив у блюдце води й однiс у темний куток за скриню. Там щось кiлька разiв ляпнуло досить важким язиком по водi й затихло.
– Вiн захищав справедливiсть? – десь поблизу донiсся знову голос Дома, i я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», вiн швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повiтря, аж нiчим ставало дихати.
– Справедливiсть.
– Отче наш …
– Справедливiсть – заперечення доброти, – перемагав його голос. – Справедливiсть вимагае, аби того, хто вчинив менi кривду, покарали. Бож справедливiсть. А тепер спробуйте вкласти ii в рамки «добра i зла». Виходить, якщо добро за добро i зло за зло, то де ж тодi доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не вiдповiдають злом? Якщо за протягнений шматок хлiба не дають у зуби.
«Отче наш, що сси»..
– Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку кривду менi заподiяли о, мiй обов’язок – вiдповiдати на неi лише добром, 'без будь-якоi надii на компенсацiю, iнакше моя доброта – нiкчемна рекляма.
– «Отче наш, що сси… Адресу … Отче наш …»
– Чому? – несподiвано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.
– «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…
– Це тому, що ми неправильно оцiнюемо зло! – звучала тепер уся кiмната. Ми надаемо злу надто багато ваги, що, правда, зрозумiле, бо ми смертнi, а вiчний лише Бог. Однак ми схильнi через свою смертну обмеженiсть надавати злу самостiйного iснування, тим часом; як воно – виключно вияв смертности, як бiль, що с пересторогою смертному iснуванню. З хвилиною, коли ми робимося вiчними, зло перестае iснувати.
– «Отче наш, що сси» …
– Адже не дарма оновлене поняття про добро i зло принiс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних цi поняття безглуздi, такi поняття зрозумiлi тiльки з аспекту вiчности. У вiчностi зло не iснуе, хiбащо тiльки добро, яке iснуе саме собою i яке люди без протиставлення його злу вiдмовляються пiзнати, мов- ляв, добро без зла не пiзнавальне. Наче на те, аби пiзнати яблуко, конче треба пiзнати кислу капусту!
– На свiтi не iснуе протиставлень. Гаряче – не протиставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття – це той же розум на iншому, зовсiм не на нижчому щаблi, або, як хочете, розум – це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженiшому вiдтинку! – iх вигадали люди, аби полегшити собi буття в довколишньому свiтi, якого вони не розумiють. Добро пiзнавальне саме з себе, i кожен, хто вiдважиться збагнути, що таке добро …
– «Отче наш.» таж я так нiколи не отримаю адреси! Господи, нехай вiн дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»
– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирiшив я спробувати притягнути його увагу руками, якi менi самi благально пiднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви менi пообiцяли? Ви ж менi ii самi запропонували. Прошу дуже. В мене, знаете, в мене справдi обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозумiти це не на шкоду менi. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цiкавлять, – як на мене, вони зовсiм зрозумiлi. Коли вже вiдверто зiзнатися, пощо утруднювати собi життя? – однак я слухав би вас незалежно вiд змiсту. Я дуже невибагливий, справдi охоче, проте мене дома чекае дружина, я сiмейна людина. Прошу.
Я набрав у груди повiтря й раптом усвiдомив, що ми обое виголошуемо монологи, яких нiхто з нас не слухае.
Що менi лишалося робити? З таким самим успiхом я мiг би промовляти й до дельфського оракула пiд час його вiщань. Пiти? Тiльки ж як пiти, коли вiн згадав адресу, на яку вчащав мiй вiдвiдувач! Ще раз потiм сюди приходити? А як вiн розсердиться, що я пiшов, не вислухавши його? Нi, смиренно чекати. Єдиний спосiб – «Отче наш, що сси на небесах …»
– Не убий!
– Що ви, та я й мухи не ладен! – запротестував я. наново [вiдкрившись для слiв Дома. – Невже ви бодай на мить припускаете?
