скачать книгу бесплатно
У вiйни не жiноче обличчя
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Ця книга – про вiйну очима жiнок, молодих дiвчат, якi були медсестрами, пралями, санiнструкторами, саперами, снайперами, кулеметницями, кухарками i воювали нарiвнi з чоловiками. Вони вiдверто розповiдають не тiльки про те, як билися з ворогом, але й про те, про що не прийнято було говорити: як важко було iм серед чоловiкiв, як не вистачало жiночоi форми i бiлизни, як не було окремо жiночих землянок i вбиралень, як пiсля вiйни вони ховали своi медалi i соромилися вiйськового минулого, бо зiткнулися з агресiею з боку тилових жiнок, якi вважали, що вони пiшли в чоловiчий колектив на передову займатися розпустою i шукати собi чоловiкiв… І ще як жили в злиднях, але не зверталися за допомогою з iнвалiдностi, тому що «контужену нiхто замiж не вiзьме», а iм всiм хотiлося замiж, а ще – великого кохання. Адже всi вони були передусiм жiнками, бо ж лише жiнки, навiть вмираючи вiд ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими, лише жiнки на вiйнi можуть виглядати, як чоловiки, i стрiляти, як чоловiки, але всерединi залишатися справжнiми жiнками…
Светлана Алексiевич
У вiйни не жiноче обличчя
© Светлана Алексиевич, 2013
© Володимир Рафеенко, переклад украiнською, 2016
© «Вiват», переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
* * *
– Коли вперше за iсторiю жiнки опинилися в армii?
– Уже в IV столiттi до нашоi ери в Афiнах i Спартi в грецьких вiйськах воювали жiнки. Пiзнiше вони брали участь у походах Александра Македонського.
Росiйський iсторик Микола Карамзiн писав про наших предкiв: «Слов’янки ходили iнодi на вiйну з батьками i чоловiками, не страхаючись смертi: так, пiд час облоги Константинополя 626 року греки знайшли з-помiж убитих слов’ян багато жiночих трупiв. Мати, виховуючи дiтей, готувала iх бути воiнами».
– А за нових часiв?
– Уперше – в Англii в 1560—1650 роках почали формувати шпиталi, у яких служили жiнки-солдати.
– Що сталося у XX столiттi?
– Початок столiття… Пiд час Першоi свiтовоi вiйни в Англii жiнок уже брали до Королiвських вiйськово-повiтряних сил, були сформованi Королiвський допомiжний корпус i жiночий легiон автотранспорту чисельнiстю 100 тисяч осiб.
У Росii, Нiмеччинi, Францii багато жiнок теж почали служити у вiйськових госпiталях i санiтарних поiздах.
А пiд час Другоi свiтовоi вiйни свiт став свiдком жiночого феномена. Жiнки служили у всiх родах вiйськ уже в багатьох краiнах свiту: в англiйськiй армii – 225 тисяч, в американськiй – 450—500 тисяч, в нiмецькiй – 500 тисяч…
У Радянськiй армii воювало близько мiльйона жiнок. Вони опанували всi вiйськовi спецiальностi, з-помiж них i суто «чоловiчi». Навiть виникла мовна проблема: слова «танкiст», «пiхотинець», «автоматник» до того часу не мали жiночого роду, бо цiеi роботи ще нiколи не виконувала жiнка. Жiночi слова народилися там, на вiйнi…
Із розмови з iсториком
Людина бiльша за вiйну (зi щоденника-книжки)
Миллионы убитых задешево
Протоптали тропу в темноте…[1 - Так мiльйони убитих задешевоПротоптали стежину в пiтьмi…]
Осип Мандельштам
1978—1985 рр.
Пишу книжку про вiйну…
Я, яка не любила читати книжок про вiйну, хоч у моему дитинствi та юностi у всiх то було улюблене читання. У всiх моiх однолiткiв. І то не дивно – ми були дiтьми Перемоги. Дiтьми переможцiв. Передовсiм, що я пам’ятаю про вiйну? Свою дитячу тугу серед незрозумiлих i страхiтливих слiв. Про вiйну згадували завжди: у школi i вдома, на весiллях i хрестинах, на святах i поминках. Навiть у дитячих розмовах. Сусiдський хлопчик одного разу спитав у мене: «А що люди роблять пiд землею? Як вони там живуть?» Нам теж хотiлося розгадати таемницю вiйни.
Саме тодi й замислилася про смерть… І вже нiколи не переставала думати про неi, для мене вона стала головною таемницею життя.
Усе для нас починалося з того страшного i таемничого свiту. У нашiй родинi украiнський дiдусь, мамин батько, загинув на фронтi, похований десь в угорськiй землi, а бiлоруська бабуся, батькова мама, померла вiд тифу в партизанах, двое ii синiв служили в армii i пропали безвiсти в першi мiсяцi вiйни, iз трьох повернувся один. Мiй батько. Одинадцятьох далеких родичiв разом iз дiтьми нiмцi спалили живцем – кого у власнiй хатi, кого в сiльськiй церквi. Так у кожнiй родинi. У всiх.
Сiльськi хлопчики довго ще грали в «нiмцiв» i «наших». Кричали нiмецькi слова: «Хенде хох!», «Цурюк», «Гiтлер капут!».
Ми не знали свiту без вiйни, свiт вiйни був едино знайомим нам свiтом, а люди вiйни – едино знайомими нам людьми. Я й тепер не знаю iншого свiту та iнших людей. А чи були вони колись?
* * *
Село мого дитинства пiсля вiйни було жiноче. Бо самi жiнки. Чоловiчих голосiв не пригадую. Так у мене це й залишилося: про вiйну розповiдають жiнки. Плачуть. Спiвають, як плачуть.
У шкiльнiй бiблiотецi – половина книжок про вiйну. І в сiльськiй, i в райцентрi, до якого батько часто iздив по книжки. Тепер я маю вiдповiдь – чому. Хiба випадково? Ми завжди воювали або готувалися до вiйни. Згадували, як воювали. Нiколи не жили по-iншому, мабуть, i не вмiемо. Не уявляемо, як жити iнакше, цього нам треба буде колись довго навчатися.
У школi нас учили любити смерть. Ми писали у творах, що бажаемо померти в iм’я… Мрiяли…
А голоси на вулицi кричали про iнше i вабили бiльше.
Я довго була книжною людиною, яку реальнiсть лякала i привертала до себе. Через незнання життя з’явилася безстрашнiсть. Тепер гадаю: якщо б я була бiльш реальною людиною, чи мала б змогу поринути в таку безодню? Чому так сталося – через незнання? Чи через вiдчуття шляху? Адже чуття шляху е…
Довго шукала… Якi слова можуть передати, що я чую? Шукала жанр, який узгоджувався би з тим, як я бачу свiт, як налаштованi моi очi, моi вуха.
Одного разу потрапила до рук книжка «Я з вогняного села» А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника. Такого потрясiння зазнала лише единий раз, читаючи Достоевського. А тут – незвичайна форма: роман зiбраний iз голосiв самого життя. З того, що я чула в дитинствi, з того, що нинi звучить на вулицi, вдома, у кафе, у тролейбусi. Так! Коло замкнулося. Я знайшла те, що шукала. Передчувала.
Алесь Адамович став моiм учителем…
* * *
Протягом двох рокiв не так зустрiчалася i записувала, як думала. Читала. Про що буде моя книжка? Ну, ще одна книжка про вiйну… Навiщо? Проминули вже тисячi воен – маленьких i великих, вiдомих i невiдомих. А написано про них ще бiльше. Але… Писали чоловiки i про чоловiкiв – це стало вiдразу зрозумiлим. Усе, що нам вiдомо про вiйну, ми знаемо з «чоловiчого голосу». Ми всi в полонi «чоловiчого» уявлення i «чоловiчого» вiдчуття вiйни. «Чоловiчих» слiв. А жiнки мовчать. Нiхто ж, окрiм мене, не розпитував мою бабусю. Мою маму. Мовчать навiть тi, хто був на фронтi. Якщо раптом починають згадувати, то розповiдають не «жiночу» вiйну, а «чоловiчу». Пiдладжуються до канону. І тiльки вдома або пустивши сльозу серед фронтових подруг вони починають говорити про iхню вiйну, менi незнайому. Не лише менi, усiм нам. Пiд час своiх журналiстських поiздок не раз ставала свiдком, единою слухачкою зовсiм нових текстiв. І вiдчувала потрясiння, як у дитинствi. Крiзь цi оповiдання проглядав жахливий оскал таемничого… Коли жiнки розповiдають, у них немае або майже немае того, про що ми звикли читати й чути: як деякi люди героiчно вбивали iнших i перемогли. Або програли. Яка iснувала технiка i якими були генерали. Жiночi розповiдi iншi та про iнше. У «жiночоi» вiйни своi барви, своi запахи, свое свiтло i свiй простiр почуттiв. Своi слова. Там немае героiв i неймовiрних подвигiв, там просто е люди, якi виконують нелюдську людську роботу. І страждають там не лише вони (люди!), але й земля, i птахи, i дерева. Усi iстоти, що живуть разом iз нами на землi. Страждають вони без слiв, що ще страшнiше.
Але чому? – не раз запитувала я себе. – Чому, вiдстоявши i посiвши свое мiсце в колись абсолютно чоловiчому свiтi, жiнки не обстояли свою iсторiю? Своi слова i своi почуття? Самi собi не вiрили. Вiд нас прихований цiлий свiт. Їхня вiйна залишилася невiдомою…
Хочу написати iсторiю цiеi вiйни. Жiночу iсторiю.
* * *
Пiсля перших зустрiчей…
Подив: вiйськовi професii цих жiнок – санiнструктор, снайпер, кулеметник, командир зенiтноi гармати, сапер, а тепер вони – бухгалтери, лаборантки, екскурсоводи, вчительки… Розбiжнiсть ролей – там i тут. Згадують неначе не про себе, а про якихось дiвчаток. Сьогоднi самi собi дивуються. І перед моiми очима «олюднюеться» iсторiя, стае схожою на звичайне життя. Падае по-iншому свiтло.
Трапляються надзвичайнi оповiдачки, iхне життя мiстить сторiнки, якi можуть сперечатися з найкращими сторiнками класики. Людина так добре бачить себе згори – з небес, i знизу – iз землi. Перед нею весь шлях: угору i дорога донизу – вiд ангела до звiра. Спогади – це не жагучий або спокiйний переказ реальностi, що вiдiйшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертае назад. Передусiм – творчiсть. Розповiдаючи, люди створюють, «пишуть» свое життя. Трапляеться, що i «дописують», i «переписують». Тут треба бути напоготовi. На вартi. Авжеж, бiль розплавляе, знищуе будь-яку фальш. Занадто висока температура! Бiльш вiдверто, переконалася я, поводяться простi люди – медсестри, куховарки, пралi. Вони, так би мовити, iз себе виймають слова, а не з газет i прочитаних книжок – не з чужого. А лише з особистих страждань i переживань. Почуття i мова освiчених людей, хоч як це дивно, здебiльшого пiдвладнi оброблянню часом. Його загальному шифруванню. Зараженi вторинним знанням. Мiфами. Часто доводиться довго йти, всiлякими колами, щоб почути розповiдь про «жiночу» вiйну, а не про «чоловiчу»: як вiдступали, наступали, на якiй дiлянцi фронту… Потрiбна не одна-едина зустрiч, а багато сеансiв. Як доскiпливому портретистовi.
Довго сиджу в незнайомiй оселi чи квартирi, iнодi весь день. П’емо чай, примiряемо нещодавно купленi кофтинки, обговорюемо зачiски i кулiнарнi рецепти. Переглядаемо разом фотографii онукiв. І ось тодi. За якийсь час – нiколи не вiдомо, за який i чому, – раптом настае та довгоочiкувана мить, коли людина вiдступае вiд канону – гiпсового й залiзобетонного, як нашi пам’ятники, – i йде до себе. Усередину себе. Починае пригадувати не вiйну, а свою молодiсть. Шматок свого життя… Слiд упiймати таку мить. Не прогавити! Але часом по довгому дню, сповненому слiв, фактiв, слiз, залишаеться в пам’ятi лише едина фраза (але яка!): «Я такою маленькою пiшла на фронт, що за вiйну навiть пiдросла». Їi й залишаю в записнику, хоча на магнiтофонi намотанi десятки метрiв. Чотири-п’ять касет…
Що менi допомагае? Допомагае те, що ми звикли жити купно. Спiльно. Соборнi люди. Усе в нас при гуртi: i щастя, i сльози. Умiемо страждати i розповiдати про страждання. Страждання освячуе наше важке i нескладне життя. Нам бiль – як мистецтво. Маю визнати, жiнки смiливо вирушають цим шляхом…
* * *
Як вони зустрiчають мене?
Звуть «дiвчинкою», «донечкою», «дитинкою», напевно, якби я була з iхнього поколiння, вони поводилися б зi мною iнакше. Спокiйно i рiвноправно. Без радостi й подиву, якi даруе зустрiч молодостi й старостi. Це дуже важливий момент, що тодi вони були молодi, а згадують тепер старими. Через життя згадують – через сорок рокiв. Обачно вiдкривають передi мною свiй свiт, бережуть: «Одразу пiсля вiйни вийшла замiж. Сховалася за чоловiком. За побутом, за дитячими пелюшками. Охоче сховалася. І мама вмовляла: «Мовчи! Мовчи!!! Не зiзнавайся». Я виконала свiй обов’язок перед Батькiвщиною, але менi сумно, що я там була. Що я це знаю… А ти – зовсiм дiвчинка. Менi тебе шкода…» Часто бачу, як вони сидять i прислухаються до себе. До звучання своеi душi. Звiряють його зi словами. З плином часу людина розумiе, що ось минуло життя, а тепер треба змиритися i пiдготуватися до вiдходу. Небажано i прикро зникнути просто так. Ненароком. На ходу. І коли вона озираеться назад, iй хочеться не лише розповiсти про свое, але й дiйти до таемницi життя. Вiдповiсти собi на запитання: навiщо це з нею дiялося? Вона дивиться на все трохи прощальним i сумним поглядом… Майже звiдти… Нема чого нi обманювати, нi обманюватися. І вже зрозумiло, що в людинi без думки про смерть нiчого не розгледiти. Їi таемниця iснуе поверх усього.
Вiйна надто iнтимне переживання. І таке ж нескiнченне, як i людське життя…
Одного разу жiнка (льотчиця) вiдмовилася зi мною зустрiтися. Пояснила телефоном: «Не можу… Не хочу згадувати. Протягом трьох рокiв я була на вiйнi… І протягом трьох рокiв я не почувалася жiнкою. Мiй органiзм омертвiв. Менструацii не було, майже жодних жiночих бажань. А я була гарна… Коли мiй майбутнiй чоловiк освiдчився… То вже в Берлiнi, у рейхстазi… Вiн сказав: «Вiйна скiнчилася. Ми залишилися живi. Нам пощастило. Виходь за мене замiж». Я хотiла заплакати. Закричати. Ударити його! Як замiж? Тепер? Серед усього цього – замiж? Серед чорноi сажi й чорноi цегли… Ти подивися на мене… Подивися – яка я! Ти спочатку зроби з мене жiнку: даруй квiти, розважай, кажи гарнi слова. Я так цього хочу! Так чекаю! Я мало його не вдарила… Хотiла вдарити… А в нього була обпалена, багрова одна щока, i я бачу: вiн усе зрозумiв, у нього течуть сльози по цiй щоцi. По свiжих рубцях… І сама не вiрю тому, що кажу: «Так, я вийду за тебе замiж».
Перепрошую… Не можу…»
Я ii зрозумiла. Але то теж сторiнка або пiвсторiнки майбутньоi книжки.
Тексти, тексти. Усюди – тексти. У мiських квартирах i сiльських хатинах, на вулицi i в поiздi… Я слухаю… Дедалi перетворююся на едине велике вухо, завжди повернене до iншоi людини. «Читаю» голос.
* * *
Людина бiльша за вiйну…
Запам’ятовуеться саме те, де вона бiльша. Нею керуе там щось таке, що сильнiше за iсторiю. Менi треба брати ширше – писати правду про життя i смерть узагалi, а не тiльки правду про вiйну. Поставити запитання Достоевського: скiльки людини в людинi i як цю людину всерединi захистити? Безсумнiвно, що зло принадливе. Воно е бiльш вправним, нiж добро. Бiльш спокусливим. Чимдалi глибше занурююся в нескiнченний свiт вiйни, усе iнше трохи затьмарюеться, стае бiльш буденним, нiж зазвичай. Грандiозний i хижий свiт. Розумiю тепер самотнiсть людини, яка повернулася звiдти. Як з iншоi планети або з того свiту. Вона знае те, чого iншi не знають, i здобути тi знання можна лише там, побiля смертi. Коли вона намагаеться щось переказати на словах, у неi – вiдчуття катастрофи. Людина нiмiе. Вона хоче розповiсти, iншi хотiли б зрозумiти, але всi безсилi.
Вони завжди не в тому просторi, що слухач. Їх оточуе незримий свiт. Щонайменше трое беруть участь у розмовi: людина, яка розповiдае тепер, ця ж людина, якою вона була тодi, в момент подii, – i я. Моя мета – насамперед добути правду тих рокiв. Тих днiв. Без фальшування почуттiв. Одразу пiсля вiйни людина розповiла би про одну вiйну, за десятки рокiв, звiсно, у неi щось змiнюеться, бо вона складае в спогади вже все свое життя. Усю себе. Як саме вона жила в цi роки, що читала, бачила, кого зустрiла. Нарештi, щаслива вона чи нещаслива. Розмовляемо з нею наодинцi, чи поруч iще хтось е. Родина? Друзi – якi? Фронтовi друзi – то одне, решта – iнше. Документи – живi iстоти, вони змiнюються i коливаються разом iз нами, з них без краю можна щось виймати. Щось нове i те, що треба нам саме зараз. Цiеi хвилини. Що ми шукаемо? Найчастiше не подвиги i геройство, а маленьке i людське, нам найцiкавiше i близьке. Ну, про що над усе хотiлося б менi дiзнатися, наприклад, iз життя Давньоi Грецii… Історii Спарти… Я хотiла би прочитати, як i про що люди тодi розмовляли вдома. Як iшли на вiйну. Якi слова казали останнього дня i останньоi ночi перед розставанням своiм коханим. Як проводжали воiнiв. Як чекали iх iз вiйни… Не героiв i полководцiв, а звичайних юнакiв…
Історiя – крiзь розповiдь нiким не помiченого свiдка i учасника. Так, мене це цiкавить, це я хотiла б зробити лiтературою. Але оповiдачi – не лише свiдки, менш за все свiдки, але актори i творцi. Неможливо наблизитися до реальностi впритул, лоб до лоба. Мiж реальнiстю i нами – нашi почуття. Розумiю, що маю справу з версiями, у кожного своя версiя, а вже з них, iз iхньоi кiлькостi i сплетiння, народжуеться образ часу й людей, що живуть у цей час. Але я б не хотiла, щоб про мою книжку сказали: ii героi реальнi, i не бiльше. Це, так би мовити, iсторiя. Лише iсторiя.
Пишу не про вiйну, а про людину на вiйнi. Пишу не iсторiю вiйни, а iсторiю почуттiв. Я – iсторик душi. З одного боку, дослiджую конкретну людину, що живе в конкретний час i брала участь у конкретних подiях, а з iншого – менi треба розгледiти в неi всерединi вiчну людину. Дрижання вiчностi. Те, що е всерединi людини завжди.
Менi кажуть: ну, спогади – це i не iсторiя, i не лiтература. Це просто життя, засмiчене i не очищене рукою художника. Сирий матерiал говорiння, скрiзь на днi його чимало. Усюди розкидане це цеглиння. Однак цеглини ще не храм?! Але для мене все iнакше… Саме там, у теплому людському голосi, у живому вiдображеннi минулого прихованi первозданна радiсть i оголений непереборний трагiзм життя. Його хаос i жага. Одиничнiсть i незбагненнiсть. Там вони ще нiяк не обробленi. Першотвори.
Я будую храми з наших почуттiв… З наших бажань, розчарувань. Мрiй. З того, що iснувало, але може зникнути.
* * *
Ще раз про те саме… Мене цiкавить не тiльки та реальнiсть, яка нас оточуе, а й та, що всерединi нас. Менi цiкава не сама подiя, а подiя почуттiв. Скажiмо так – душа подii. Для мене почуття – реальнiсть.
А iсторiя? Вона – на вулицi. У юрбi. Я вiрю, що всерединi кожного – шматочок iсторii. У того – пiвсторiнки, у цього – двi-три. Ми спiльно пишемо книжку часу. Кожний волае про свою правду. Кошмар вiдтiнкiв. І треба все це розчути, i розчинитися в усьому цьому, i стати цим усiм. І водночас не втратити себе. З’еднати мову вулицi й лiтератури. Складнiсть iще й у тому, що про минуле ми говоримо сьогоднiшнiми словами. Як передати ними почуття тих днiв?
* * *
Зранку телефонний дзвiнок: «Ми з вами не знайомi… Але я приiхала з Криму, телефоную iз залiзничного вокзалу. Далеко це вiд вас? Хочу розповiсти вам свою вiйну…»
Так?!
А ми намiрилися з моею дiвчинкою поiхати до парку. Покататися на каруселi. Як пояснити шестирiчнiй крихiтцi, що я роблю? Вона нещодавно в мене спитала: «Як це – вiйна?» Як вiдповiсти… Я хочу пустити ii в цей свiт iз ласкавим серцем i навчаю, що не можна знiчев’я квiтку зривати. Шкода сонечко розчавити, вiдiрвати в бабки крильце. А як пояснити дитинi вiйну? Пояснити смерть? Вiдповiсти на запитання: навiщо там убивають? Убивають навiть маленьких, таких як вона. Ми, дорослi, наче змовилися. Розумiемо, про що йдеться. А ось – дiти?
Пiсля вiйни менi якось батьки це пояснили, а я своiй дитинi вже не можу пояснити. Знайти слова. Вiйна нам подобаеться дедалi менше, нам дедалi важче знайти iй виправдання. Для нас це вже просто вбивство. У всякому разi, для мене це так.
Написати б таку книжку про вiйну, щоб вiд вiйни нудило, i навiть думка про неi була б огидною. Божевiльною. Передовсiм генералiв нудило б…
Моi друзi-чоловiки (на вiдмiну вiд подруг) приголомшенi такою «жiночою» логiкою. І я знову чую «чоловiчий» аргумент: «Ти не була на вiйнi». А може, це й добре: я не вiдчуваю ненавистi, у мене нормальний зiр. Невiйськовий, нечоловiчий.
В оптицi е поняття «свiтлосили» – це спроможнiсть об’ектива гiрше або краще зафiксувати ухоплене зображення. Так ось, жiноча пам’ять про вiйну найбiльш «свiтлосильна» за напруженням почуттiв, за болем. Я б навiть сказала, що «жiноча» вiйна страшнiша, нiж «чоловiча». Чоловiки ховаються за iсторiею, за фактами, вiйна iх полонить як дiя i протистояння iдей, рiзних iнтересiв, а жiнки захопленi почуттями. І ще – чоловiкiв змалу готують, що iм, можливо, доведеться стрiляти. Жiнок цього не вчать… Вони не збиралися виконувати цю роботу… І вони пам’ятають iнше, i по-iншому пам’ятають. Здатнi побачити те, що приховано вiд чоловiкiв. Ще раз повторю: iхня вiйна – iз запахом, iз кольором, iз докладним свiтом iснування: «Дали нам речовi мiшки, ми пошили з них собi спiднички», «У вiйськкоматi в однi дверi зайшла в сукнi, а в iншi вийшла в штанях i гiмнастерцi, косу вiдрiзали, на головi залишилася тiльки гривка…», «Нiмцi розстрiляли село й поiхали… Ми прийшли на те мiсце: утоптаний жовтий пiсок, а зверху – лише один дитячий черевичок…» Не раз мене попереджали (переважно чоловiки-письменники): «Жiнки тобi понавидумують. Навигадують». Але я переконалася: таке не вигадати. У когось списати? Якщо це можна списати, то тiльки з життя, тiльки в нього така фантазiя.
Хоч би про що жiнки говорили, вони повсякчас висловлюють думку: вiйна – це насамперед убивство, а потiм – важка праця. А потiм – i просто звичайне життя: спiвали, закохувалися, накручували бiгудi…
У центрi завжди те, як нестерпно i як не хочеться помирати. А ще нестерпнiше i ще бiльше не хочеться вбивати, бо жiнка дае життя. Даруе. Довго носить його в собi, виняньчуе. Я зрозумiла, що жiнкам важче вбивати.
* * *
Чоловiки… Вони неохоче впускають жiнок до свого свiту, на свою територiю.
На Мiнському тракторному заводi шукала жiнку, вона служила снайпером. Була найзнаменитiшим снайпером. Про неi писали не раз у фронтових газетах. Номер домашнього телефону менi дали в Москвi ii подруги, але давнiй. Прiзвище я теж занотувала дiвоче. Пiшла на завод, де, як менi було вiдомо, вона працюе, у вiддiлi кадрiв, i почула вiд чоловiкiв (директора заводу i начальника вiддiлу кадрiв): «Хiба чоловiкiв замало? Навiщо вам цi жiночi iсторii? Жiночi фантазii…» Чоловiки боялися, що жiнки про якусь не ту вiйну розкажуть.
Була в однiй сiм’i… Воювали i чоловiк, i дружина. Зустрiлися на фронтi й там-таки одружилися: «Весiлля свое вiдсвяткували в окопi. Перед боем. А бiлу сукню я собi пошила з нiмецького парашута». Вiн – кулеметник, вона – зв’язкова. Чоловiк одразу вiдправив жiнку до кухнi: «Ти нам що-небудь приготуй». Уже й чайник закипiв, i бутерброди нарiзанi, вона присiла з нами поруч, чоловiк зразу ж ii пiдняв: «А де полуниця? Де наш дачний гостинець?» Пiсля мого наполегливого прохання неохоче поступився своiм мiсцем зi словами: «Розповiдай, як я тебе вчив. Без слiз i жiночих дрiбниць: хотiлося бути гарною, плакала, коли косу вiдрiзали». Пiзнiше вона менi пошепки зiзналася: «Усю нiч зi мною студiював том «Історii Великоi Вiтчизняноi вiйни». Боявся за мене. І зараз переживае, що не те згадаю. Не так, як треба».
Так було не раз i не в одному будинку.
Так, вони багато плачуть. Кричать. Як я пiду, ковтають серцевi таблетки. Викликають «швидку». Але все одно просять: «Ти приходь. Неодмiнно приходь. Ми так довго мовчали. Сорок рокiв мовчали…»
Розумiю, що плач i крик не можна обробляти, бо головним буде не плач i не крик, а обробляння. Замiсть життя залишиться лiтература. Такий матерiал, температура цього матерiалу. Всякчас зашкалюе. Людину найкраще можна розгледiти, вона розкриваеться на вiйнi i ще, мабуть, у коханнi. До самих глибин, до пiдшкiрних шарiв. Перед лицем смертi всi iдеi блякнуть, i розкриваеться незбагненна вiчнiсть, до якоi нiхто не готовий. Ми поки живемо в iсторii, а не в космосi.
Кiлька разiв я отримувала текст, який вiдсилала на вичитку, з припискою: «Про дрiбницi не треба… Пиши про нашу велику Перемогу…» А «дрiбницi» – саме вони для мене головнi – тепло i зрозумiлiсть життя: залишена гривка замiсть кiс, гарячi котли кашi й супу, що нiкому з’iсти – зi ста душ повернулося з бою семеро; або те, що не мали змоги ходити пiсля вiйни на базар i дивитися на червонi м’яснi ряди… Навiть на червоний ситець… «Ох, моя ти мила, вже сорок рокiв минуло, а в моему будинку ти не знайдеш нiчого червоного. Я ненавиджу пiсля вiйни червоний колiр!»
* * *
Прислухаюся до болю… Бiль як доказ життя, що минуло. Інших доказiв немае, iншим доказам я не вiрю. Слова не раз оминали iстину.
Думаю про страждання як найвищу форму iнформацii, що мае прямий зв’язок iз таемницею. Із таiнством життя. Уся росiйська лiтература про це. Про страждання вона писала бiльше, нiж про кохання.
І менi про це розповiдають бiльше…
* * *
Якi вони – росiйськi чи радянськi? Нi, вони були радянськими – i росiяни, i бiлоруси, i украiнцi, i таджики…
Усе ж таки iснувала вона, радянська людина. Таких людей, я гадаю, нiколи у свiтi не буде, вони самi це вже розумiють. Навiть ми, iхнi дiти, iншi. Хотiли б бути, як усi. Схожими не на своiх батькiв, а на свiт. А що вже казати про онукiв…
Але я люблю iх. Захоплена ними. У них були Сталiн i ГУЛАГ, але й Перемога. І вони це знають.
Отримала нещодавно листа:
«Моя донька мене дуже любить, я для неi – героiня, якщо вона прочитае вашу книжку, у неi з’явиться сильне розчарування. Бруд, вошi, нескiнченна кров – усе правда. Я не заперечую. Але хiба спогади про це здатнi народити благороднi почуття? Пiдготувати до подвигу…»
Не раз переконувалася:
…наша пам’ять – зовсiм не iдеальний iнструмент. Вона не тiльки самовiльна i вередлива, вона ще на ланцюговi часу, як собака.
…ми дивимося на минуле iз сьогодення, ми не можемо дивитися нiзвiдки.
