скачать книгу бесплатно
Фундаментальнi концепцii психоаналiзу
Абрахам Арден Брилл
Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки
Абрагам Брил (1874–1948) – вiдомий психiатр, перший психоаналiтик на теренах США. «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» – це його курс лекцiй, головною темою якого е теоретичнi та практичнi засади психоаналiтичноi психотерапii, принаймнi в межах iхньоi пiвнiчноамериканськоi ревiзii. Автор вперше дае англiйський переклад таких фундаментальних психоаналiтичних понять, як «витискання» (repression), «перенесення» (transference), «перемiщення» (displacement), «вiдреагування» (abreaction) i розглядае iх, грунтуючись на власнiй психоаналiтичнiй практицi. Твiр стане у пригодi викладачам i студентам гуманiтарних факультетiв унiверситетiв, професiйним психологам, психiатрам i психотерапевтам, а також зацiкавить усiх, хто вивчае проблеми освiти, психологii, психотерапii та психiатрii.
Абрагам Брил
Фундаментальнi концепцii психоаналiзу
© Є. Буцикiн, переклад украiнською, примiтки, 2020
© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
* * *
Цей том серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» мiстить переклад твору «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» вiдомого австро-американського психiатра та психоаналiтика Абрагама Брила. Твiр являе собою курс лекцiй, який Брил прочитав на педагогiчному вiддiленнi Нью-Йоркського унiверситету.
Абрагам Брил певний час працював пiд керiвництвом Зигмунда Фройда i першим познайомив англомовний свiт iз працями засновника психоаналiзу. У лекцiях Брил порушуе питання меж застосування психоаналiзу: «Чи можливо за допомогою психоаналiзу вилiкувати психоз?», «Чи можна використовувати психоаналiз як засiб особистiсного зростання?» i, негативно вiдповiдаючи на обидва питання, обгрунтовуе неможливiсть, ба навiть шкiдливiсть застосування так званого дилетантського психоаналiзу. Саме Брил завдяки своiй полiтичнiй владi (засновник i голова Нью-Йоркського психоаналiтичного товариства, двiчi голова Американськоi психоаналiтичноi асоцiацii, голова Вiддiлення психоаналiзу при психiатричному товариствi в США) домiгся заборони нефахового психоаналiзу.
Лекцiйний курс «Фундаментальнi концепцii психоаналiзу» побудований на матерiалах Фройдового вчення, що з ним, перекладаючи, Брил мав змогу ознайомитися безпосередньо, з першоджерел. Прямих посилань на Фройда Брил свiдомо уникае, про що вiн пише вже у передмовi до власноi книжки. Втiм, знавцi психоаналiзу вiдразу помiчають, що ми маемо до дiла з iнтерпретацiею так званоi «психоаналiтичноi трiади»: «Тлумачення сновидiнь», «Психопатологiя щоденностi», «Дотепи та iхнiй стосунок до несвiдомого». Доволi часто у своiх лекцiях Брил вiдтворюе Фройдовi приклади зi згаданих робiт, супроводжуючи iх власною, оригiнальною iнтерпретацiею наявноi психiчноi динамiки та економiки. Тож для розумiння iсторii розвитку пiвнiчноамериканськоi психодинамiчноi психотерапii Ви маете змогу познайомитися з однiею з найперших i водночас найвпливовiших iнтерпретацiй психоаналiзу на теренах США.
Передмова
Існуе чимало хибних уявлень про психоаналiз
. Деякi з них я хотiв би прояснити. В 1908 роцi, коли я вперше представив психоаналiз у цiй краiнi, то передовсiм звертався до професiйних медикiв, адже проф. Фройд розробив свiй психоаналiз пiд час дослiдження граничних випадкiв ментальних порушень, тож мiй iнтерес був простою зацiкавленiстю психiатра, що марно намагався допомогти таким пацiентам i врештi знайшов у психоаналiзi найбiльш придатний iнструмент для лiкування та розвiдування психiки. Утiм, уже тодi менi було зрозумiло, що предмет, з яким мае до дiла психоаналiз, сягае далеко за межi чисто медичноi царини, адже, беручись за людську психiку, маючи на метi дослiдити походження ii патологiчних проявiв, слiд також розглянути всi ii нормальнi iнтелектуальнi та емоцiйнi вираження. Саме тому впродовж багатьох рокiв проф. Фройд розгадував таемницi сновидiнь, дотепу, мiфологii, казок, а також кинув яскравий промiнь свiтла на iсторiю цивiлiзацii, розвиток релiгii та фiлософii. Хоча цi феномени, строго кажучи, й не належать до патологiчних станiв. Тож природно було очiкувати, що зацiкавлених згаданими речами осiб, також привабить i психоаналiз.
Огляд чималоi за обсягом психоаналiтичноi лiтератури свiдчить про те, що психоаналiз привернув до себе увагу не лише професiйних лiкарiв, але також психологiв, освiтян та завзятих любителiв, утiм, незважаючи на певну кiлькiсть дилетантiв, усе-таки досягнути вдалося багато. Не менш важливо, що нова психотерапiя привабила багатьох шарлатанiв та знахарiв, якi знайшли в нiй засiб експлуатацii неосвiчених верств населення, обiцяючи iм зцiлення вiд усiх недуг, а це, як вiдомо, не нове для медицини – немае такоi хвороби, яку б не лiкували знахарi
. Саме тому все це легко замовчувати, гадаючи, що кожен, хто настiльки дурний, щоб довiрити свою душу знахарям, не заслуговуе на увагу, але, вiдчуваючи певну вiдповiдальнiсть за психоаналiз у цiй краiнi, я просто хочу сказати: якщо психоаналiз – це дивовижне вiдкриття в науцi про психiчне (mental science), подiбне, скажiмо, до Х-променiв у хiрургii, то вiн може бути використаний лише людиною, що добре знаеться на анатомii та патологii. Як терапевтичний засiб психоаналiз, у кращому разi, мае дуже обмежену сферу застосування, вiн може бути використаний лише пiд час лiкування особливих хвороб. Психоаналiзом не вилiкувати рак, i вiн не перетворити ущербного «радикала» на порядного громадянина, також вiн не допоможе повернути зрадливого молодого чоловiка до його лiтньоi iстеричноi дружини, вiн не в змозi зарадити розривовi пари, що розбiглася, бiльше, нiж мiкроскоп здатен удiяти, коли рветься тканина. Урештi психоаналiз не може зробити нормальну людину з iдiота чи стати фiлософiею життя для того, кому бракуе розуму, щоб сформулювати ii самостiйно. Проте вже зараз психоаналiз змусив переглянути пiдстави всiх наук про психiчне i в руках досвiдченого психiатра може стати засобом лiкування найбiльш хронiчних психо-невротичних недуг. Ба бiльше, знання отримане за його допомоги, не лише сприяе розвитку профiлактичних засобiв, якi уможливлять зменшення кiлькостi нервових та психiчних хвороб, але й розбудовi нових методiв у нашiй системi освiти. Коротко кажучи, психоаналiз поза терапевтичним застосуванням, що не е предметом цiеi роботи, становить iнтерес для кожного, хто хоче зрозумiти людську природу та пiзнати себе в сократiвському сенсi.
Матерiали, якi ви знайдете в цiй книжцi, взято з лекцiй до мого вступного курсу на кафедрi педагогiки Нью-Йоркського унiверситету. Передусiм цей курс було спрямовано до тих, хто переймаеться проблемами освiти та психологii. Однак через те, що неможливо говорити про нормального iндивiда, не показавши, що може статися з дитиною, якщо, скажiмо, помiстити ii до особливого середовища, я навiв приклади показових випадкiв, якi належать до царини патологiчного так коротко, як це лише можливо, окрiм цього, в жодному разi не лише технiчно, навiв дескрипцii деяких форм психiчних розладiв. Я також намагався, як мiг, уникати технiчних виразiв i не завдав собi клопоту захарастити цей том великою кiлькiстю посилань, як того обов’язково вимагають вiд книжок, звернених до професiоналiв, але кожен, хто знае, чим я займаюся, розумiе, що всi моi книжки спираються на засади, якi заклав проф. Фройд, i вiдсилають до його праць за докладнiшою й бiльш технiчною iнформацiею.
Мiстер Сиднi М. Франкел, один iз моi студентiв, допомiг менi цiнними порадами, а також звiльнив мене вiд укладання предметного покажчика в цiй книжцi. Я йому за це дуже вдячний.
Листопад, 1921
Роздiл 1
Катарсичний метод «…ми живемо висловлюючись…»
Психоаналiз – це термiн, що його ретельно розробили професор Зигмунд Фройд та його учнi. Етимологiчно вiн означае аналiз душi
(mental analysis). Нам вiдомi рiзнi типи психоаналiзу, але тут ми розглянемо особливу аналiтику душi, що працюе з особливими iнструментами. Ідеться про розбiр (analysis) нормальноi та патологiчноi (abnormal)
активностi за допомоги чiтко визначеного методу на пiдставi аналiзу сновидiнь, психопатологiчних дiй, галюцинацiй, марень та психiчних нападiв усiх видiв, якi ми бачимо у сферi патологiчного. Вiд початку ii опрацювання завдячуе роботi з так званими граничними випадками психiчних хвороб. Інакше кажучи, проф. Фройд мав до дiла з неврозами, що iх звичайний лiкар знае пiд назвами неврастенii, iстерii, нав’язливих станiв (obsessions) та фобiй. Аби цiлком зрозумiти, як розвивався предмет психоаналiзу, також бажано сказати кiлька слiв про ранню iсторiю психiчних хвороб.
Короткий огляд нервових та психiчних хвороб
Першi науковi описи божевiлля датованi 460 роком до Р. Х. У цей час Гiпократ розглядав психiчнi порушення як патологii (abnormalities), спричиненi пошкодженням головного мозку. Потому запала тривала пауза. Хоча ми й можемо звернутися до клiнiчних описiв Аретея
(60 р.), Галена
(160 р.) та багатьох iнших, упродовж Середньовiччя нашим предметом не лише легковажили, але й украй його занедбали. Із божевiльними людьми поводилися найжорстокiше, вважаючи одержимими, iх заарештовували й страчували, наче злочинцiв. Проте з розвитком цивiлiзацii божевiлля починае привертати до себе дедалi бiльше уваги, й 1792 року паризький професор Фiлiп Пiнель
домiгся скасування практик ув’язнювання. Вiн був першим, хто визнав, що божевiльний – це хвора людина, а не демон чи злочинець, i вiд цього часу поволi виникае тенденцiя полiпшувати становище божевiльних людей та намагатися зрозумiти природу безуму як такого.
Вiк модерноi, чи сучасноi психiатрii налiчуе приблизно двадцять п’ять рокiв, навiть менше. Однак треба зазначити, що й набагато ранiше роблено окремi спроби розсудливо та науково дослiджувати наш предмет, вiдповiдно ми маемо чимало наукових досягнень у вивченнi кататонii
та iнших психiчних хвороб. Проте дотепер у бiльшостi сучасних книжок манiю й меланхолiю трактують так, нiби вони самодостатнi хвороби. Сьогоднi нам, звичайно, вiдомо, що меланхолiя чи манiя – це не хвороби. Так само хибно було б назвати хворобою кашель. Усi ми знаемо, що кахикання – це лише симптом хвороби, а не ii сутнiсть (entity). Інакше кажучи, хтось може кахикати, бо хворiе на туберкульоз, однак це може бути й звичайна застуда. Те саме з манiею. Жодна форма божевiлля не оминае перiоду так званоi манii. Утiм, це лише симптом. Отже, як ви бачите, симптом сприймають як хворобу, й це спричиняе купу непорозумiнь. Якось менi трапилося побачити на диво рiзнi дiагнози в iсторii хвороби одного пацiента, що його лiкували в рiзних психiатричних лiкарнях: 1880 року пацiенту дiагностували манiю, за два роки – меланхолiю, за три – знов манiю, а за п’ять рокiв чоловiк помер вiд розм’якшення мозку
. Це сталося лише тому, що лiкарi й гадки не мали, що з ним робити, й це досi стосуеться звичайних практикiв, особливо лiкарiв, якi отримали освiту за старого режиму.
Сучасну науку про психiчне започаткував професор Крепелiн
у свiй гайдельберзький перiод. Вiн був учнем видатного психолога Вундта
, який вiдкрив, що божевiльним людям притаманнi характернi особливостi не лише пiд час проявiв iхнього патологiчного сприймання, але й упродовж усього перебiгу хвороби. Крепелiн зробив для психiчних хвороб те, що Вiрхов
зробив для патологii. Останнiй наполягав на тому, що для правильного дiагностування хвороби треба знати напевно, який вигляд мае вражений орган. Наприклад, дослiджуючи хворi легенi, Вiрхов з’ясував, що тi мають певнi характернi особливостi. Утiм, звичайно, визначити справжню причину легеневоi хвороби до того, як почали використовувати мiкроскоп, було неможливо. Адже хвора легеня може на неозброене око видаватися туберкульозною, але пiсля вивчення та порiвняння пiд мiкроскопом може виявитися, що це не так. Психоаналiз – це мiкроскоп для психiчних хвороб. Роками не було жодноi спроби з’ясувати, про що говорить пацiент, а якщо вiн геть нiчого не говорить, то що це означае. Адже ранiше, коли пацiент лягав до шпиталю, достатньо було зафiксувати, що вiн тупий, дурний i недоумкуватий. Хоча мiж усiм цим немае великоi вiдмiнностi. Працюючи у державнiй лiкарнi, я мав змогу переглянути вiдомостi про стан пацiента за двадцять рокiв. У записах за 1882 рiк я побачив таке: «пацiент тупий, дурний та недоумкуватий», потому, за кiлька рокiв: «пацiент недоумкуватий, тупий i дурний» тощо, аж поки вони не вичерпали усi можливi перестановки та комбiнацii, а останнiй запис пiдсумував: «пацiент раптово помер».
Робота Крепелiна, яка так чи так була здебiльшого представлена тут завдяки зусиллям Адольфа Маера, помiтно полiпшила ситуацiю. Регулярно почали фiксувати первиннi психологiчнi данi; усебiчно описувати кожну iсторiю й звертати особливу увагу на загальну поведiнку пацiента. Ми занотовували все, що пацiент сказав та зробив, чи виявляв певнi нахили до галюцинацiй, а чи до марення, наприклад, як бувае тодi, коли себе вважають скинутим iз трону Імператором Японii, або й просто байдужiсть до свого оточення. Також ретельно випробовували iнтелект пацiента, орiентацiю та пам’ять i, що найважливiше, пiддавали прискiпливому фiзiологiчному та неврологiчному оглядовi. Лише пiсля цього дослiдження наважувалися на дiагноз. І усе-таки, якщо переглянути кiлька iсторiй щодо однiеi нозологiчноi одиницi (disease entity), скажiмо, dementia praecox, одразу помiтно, що немае двох цiлком однакових випадкiв. Утiм, Крепелiна та його школу нiколи не цiкавило, чому бувае так, що пацiент А мае слуховi галюцинацii – чуе, нiби жiнка кличе його на пестливе iм’я, пацiент Б чуе, як дитина кричить «мамо», а пацiентцi В ввижаеться, що до неi говорить чоловiк. З’ясувати це не було жодноi спроби, аж поки проф. Фройд не оприлюднив результати своiх перших дослiджень так званих граничних випадкiв психiчних хвороб.
Наприклад, тепер, розглядаючи природу галюцинацii та марення, ми бачимо, що iснуе конкретна причина, чому та чи та жiнка, сидячи в кутку лiкарняноi палати, пестить i говорить до ляльки, змотаноi з ганчiрок та газет, так, наче це ii дитина. Дослiдивши ii життя, зазвичай ми дiзнаемося, що бiдолашна збожеволiла, втративши свое едине дитя. Водночас, розглянувши випадок жiнки, що, так би мовити, говорить сама до себе, ми, радше за все, з’ясуемо, що вона звертаеться до особи, за якою сумуе. Наприклад, я пригадую, як одна пацiентка тривалий час розмовляла зi своiм уявним нареченим. Завдяки аналiзу нам вдалося з’ясувати, що у весiльний день, коли зiбралися всi родичi та гостi, вiн не прийшов, залишивши iй короткого листа. Звiсно, що повернувшись додому, всi його гiрко лаяли й лише вона намагалася захистити. Спантеличена дiвчина просто не могла уявити, що вiн не прийде, тому благала людей зачекати, й тi чекали годинами, але наречений так i не з’явився, аж раптом вона кинулася до дверей запевняючи, що чуе як вiн до неi говорить. Вiдтодi вона в божевiльнi.
До того, як Фройд створив психоаналiз, вважали: якщо людина нервова (nervous), то, мабуть, щось негаразд iз ii фiзичною будовою, хоча це й неможливо пiдтвердити пiд час огляду. Пацiенти, якi скаржаться на рiзноманiтнi болi, специфiчнi вiдчуття, хворобливi страхи та нав’язливi думки, що не мають фiзичноi пiдстави, завжди становили бiльшу частину випадкiв. Тому американський лiкар доктор Бiрд
зробив висновок: якщо в таких випадках фiзичний огляд нiчого не виявляе, то неодмiнно мае бути щось негаразд iз iхнiми нервами. Отже, вiн назвав весь клас таких випадкiв неврастенiею, тобто слабкiстю нервiв. Хоча тут насправдi про «слабкiсть нервiв» iдеться не бiльше, нiж у випадках, коли люди на подiбне не скаржаться. Однак доктор Бiрд вважав: якщо немае виявлених проблем iз серцем чи легенями або iнших органiчних розладiв, якi б пояснювали скарги пацiента, тодi слабкими мають бути саме нервовi волокнини. У разi неврастенii використовували багато рiзних засобiв, але лiкування було суто симптоматичним. Тобто, якщо пацiент був збудженим, лiки його заспокоювали, якщо млявим чи пригнiченим – вони його стимулювали. Проте, хоч би якими були засоби, пацiенти не одужували. Вони приймали прописане, але знов поверталися до лiкарiв, що дратувало i тих, i тих. Можу сказати, що на це скаржаться майже вiсiмдесят вiдсоткiв пацiентiв, якi консультуються в лiкарiв, принаймнi на це вказуе досвiд багатьох консультантiв. По сутi, вони й представляють той чималий клас пацiентiв, з якими ми маемо до дiла в клiнiках, диспансерах та приватнiй практицi. Звичайно, iм якось допомагають, але завжди лише тимчасово. Багато рокiв тому, коли я працював у п’яти рiзних клiнiках i диспансерах Нью-Йорка, я мав справу з пацiенткою, що була знайома з ними усiма. Я лiкував цю жiнку у Вандербiльтськiй клiнiцi, а потiм ми перетнулися в диспансерi Бельвю. Вона виглядала винною та присоромленою та, намагаючись виправдатися, стверджувала, що лiки, якi вона отримала вiд мене в першiй клiнiцi, бiльше не дiють. Отже, такi пацiенти змiнювали шпиталi один на iнший, як вони, направду, роблять це й тепер.
Приблизно 1880 року проф. Гайнрих Ерб
з Гайдельберзького унiверситету вiдкрив терапевтичнi властивостi електрики. Невдовзi почалася справжня лихоманка – ii використовували й пiд час лiкування, й з дiагностичною метою. Кожного нервового рано чи пiзно iнiцiювали в мiстерii електричного шоку, а коли звичнi форми електричного розряду виявлялися неефективними, вигадували новi. Проте в найлiпшому випадку таке лiкування було лише формою навiювання. За кiлька тижнiв пацiент повертався з новими недугами. Електрика може викликати тимчасове полiпшення, але вона нiколи не лiкуе. Трохи електрики, доза лiкiв, холодна ванна чи масаж можуть трохи допомогти, але скажу не вагаючись, що я нiколи не бачив хронiчноi хвороби, що ii вилiкували в такий спосiб. Проф. Фройд, як й iншi практики того часу, звертався до всiх засобiв, якi були в його розпорядженнi, але результати були невтiшними.
Саме тодi Фройд прочитав про паризького професора Шарко
, який експериментував iз гiпнозом. Шарко з’ясував, що вiн може загiпнозувати iстеричну жiнку – навiяти iй симптом iншоi особи й пацiентка матиме цей симптом. Інакше кажучи, вiн наполягав, що iстеричнi симптоми можна навiяти пiд час гiпнозу, i якщо iх можна навiяти, то iх можна також усунути за допомогою гiпнозу. Принагiдно дозвольте сказати, що гiпноз не такий уже дивний i таемничий, яким його зазвичай уявляють. Не думайте, що особу можна загiпнозувати volеns nolens на манiр, який демонструють на водевiльних сценах. Нiкого не можна загiпнозувати проти волi. Проте, поза сумнiвом, якщо людина волiе цього, зазвичай ii вдасться загiпнозувати. Експерименти Шарко дуже швидко стали широковiдомими в науковому свiтi. Щойно Фройд дiзнався про цi новi дослiджування, вiн полишив свою практику, вирушив до Парижа та став одним з улюблених учнiв Шарко. Вiн працював iз ним приблизно два роки.
Розмовна терапiя
Повернувшись до Вiдня, Фройд одразу вирiшив застосувати своi знання до лiкування неврастенii. У нього був старший друг доктор Броер
, видатний учений, який, завдяки своiм досягненням у науцi та медицинi, викликав виправданий iнтерес i був визнаний у Європi. Звичайно, вiн дуже хотiв дiзнатися все про роботу Шарко й пiсля того, як Фройд роз’яснив усе, що вiн зауважив пiд час роботи невролога з iстерiею, Броер почав описувати надзвичайно цiкавий випадок. Вiн розповiв своему молодшому друговi про розумну та витончену жiнку, що страждала на тяжку iстерiю. Вона лiкувалася в найвiдомiших европейських неврологiв, але зрештою повернулася до Броера – свого сiмейного лiкаря. Одного дня пацiентка сказала йому: «Док. Броере, якби ж Ви лише дозволили менi поговорити з вами i я змогла б розповiсти, як виникли моi проблеми, гадаю, це могло б допомогти». Док. Броер був дуже спiвчутливим i сказав iй не зволiкати. Спершу вона розповiдала про свiй паралiч, але дуже швидко наблизилася до найiнтимнiшого змiсту iсторii свого життя. Пацiентка говорила й говорила з усе бiльшим почуттям, тому, коли вiн дуже делiкатно й по-дружньому нагадав iй, що ii час вичерпано, вона попросила дозволу прийти ще. Щоразу, коли вона приходила й годину виговорювалася, iй ставало значно краще. Пацiентка назвала це «розмовною терапiею». Вона наполегливо просила просто з нею поговорити, розповiдала лiкарю про виникнення кожного симптому, про своi страждання й найiнтимнiшi переживання, а також про деякi сни. Вона говорила речi, про якi лiкарi зазвичай не думають i не бажають слухати. Це забирало багато часу, але вiн прагнув iй допомогти. Пацiентка викликала симпатiю в Броера, вiн почав спiвчувати ii емоцiйним проблемам, а вона один за одним втрачала симптоми. Броеру це видавалося дивним, адже вiн призначав цiй жiнцi всi види лiкiв, а iншi лiкарi – холоднi та гарячi ванни, а також електрику. Утiм, тепер iй лiпшало лише вiд того, що вона приходила й щось розповiдала.
У життi Фройда цей випадок вiдiграв надважливу роль, бо вiдкрив йому очi на проблеми, що турбували його роками. Вiн запитував себе, чому цiй жiнцi ставало лiпше вiд звичайних розмов. Що глибше вiн занурювався в цю проблему, то сильнiше переконувався в наявностi одного фундаментального принципу. Вiн почав ясно бачити, що коли пацiентка дiставалася джерела симптому, симптом зникав. І усе-таки, великою проблемою було те, що це забирало багато часу. Адже, коли особа приходить до вас i починае розповiдати про свое життя, а ви повиннi бути спiвчутливим слухачем i, так би мовити, ужитися в це життя, ви не можете зробити це одним духом. Життя довге, аби дослiдити всi його пiдводнi течii, потрiбен час, та й думки людини не пробiгають за одну секунду. Це вам не пульс помiряти. Саме тодi Фройд припускав, що гiпноз можна використовувати разом iз «розмовною терапiею», бо вважалося, що вiн розширюе свiдомiсть – розкривае всю душу. Усувае спротиви та гальмування (inhibitions). Думки, укорiнюючись у душi, усвiдомлюються. Притомна пацiентка нездатна вiдповiсти на запитання, поки ви не дасте iй достатньо часу, аби подумати й пригадати. Тож Фройду видавалося гарною iдея загiпнозувати ii та запитати, як i де вона отримала симптом. Це мало б заощадити чимало часу. Тому вони з Броером вирiшили спочатку разом вислухати iсторiю пацiентки, потiм ввести ii в гiпноз i розпитали про причини ii патологii. Коли пацiентцi вдалося все пригадати та розповiсти, симптом поступово зник.
Працюючи якийсь час разом, Фройд i Броер досягли дивовижних результатiв. Вони так були враженi цiею новою процедурою, що назвали ii «Катарсичним методом», тобто очищенням, або розвантаженням психiки. У звичайному життi нам усiм вiдомi терапевтичнi властивостi виговорювання. Людинi лiпшае, коли вона розповiдае вам про своi проблеми. У народi про це говорять – «упав камiнь з серця». Вони бралися за випадки, якi роками вважалися невилiковними, i, описавши деякi з них, нарештi сформулювали попередню теорiю. Передовсiм з’ясувалося, що всi iстеричнi особи страждають вiд минулого. Кожен iстеричний симптом репрезентуе певне ментальне чи емоцiйне порушення, що сталося в життi особи в ii минулому. Ідеться про появу неприемних, болiсних речей, про якi кожен iз радiстю забув би. Рiч у тiм, що коли пацiенту вдаеться пригадати неприемну ситуацiю та знову ii пережити, вiн, так би мовити, втрачае симптом. Адже слова часто майже еквiвалентнi дiям, тож, по сутi, подолання цього болiсного досвiду е тим, що ми називаемо вiдреагуванням – нiм. Abreagierung, завдяки якому болiснi, асоцiйованi з досвiдом емоцii, що спричиняють фiзичне порушення, усуваються. Якщо в пацiента болить обличчя, то зазвичай це лiкують як невралгiю. Ясно, що це може бути й не вона, бо якщо це невралгiя, то, звичайно, лiкування допомагае, якщо ж нi – тодi цей бiль психiчний або функцiйний. Його чудово iлюструе такий вираз: «Я почуваюся так, нiби вона менi дала ляпаса». Коли болiсна ситуацiя повертаеться до пацiента та пояснюеться йому, симптом зникае.
Дозвольте менi трохи прояснити це на прикладi. В однiеi жiнки заболiла рука, й вона звернулася до лiкаря, який запитав ii чи була вона вчора надворi. Жiнка вiдповiла, що була, погода була погана, тож вона застудилася. Тодi вiн призначив лiки, але бiль не минав, тому вона повернулася до лiкаря, й вiн спробував деякi iншi засоби, проте бiль лише посилювався. Розчарувавшись, пацiентка звернулася до iншого фахiвця. Однак тепер стверджувала, що в неi ревматизм рук. Вона дала йому симптом, вiн його прийняв i упевнений, що це саме ревматизм, вiдповiдно його лiкував. Жiнка змiнювала лiкарiв одного на iншого, поки хтось iз них не заявив, що це зовсiм не ревматизм, а iстеричне. Тож вона звернулася до невролога, тож тепер ми знаемо ii iсторiю: ця молода жiнка познайомилася зi студентом коледжу, i з часом вони стали дуже близькими, навiть пiшов поголос про iхне швидке одруження. Насправдi вона теж так думала. Закiнчивши коледж чоловiк поiхав iз мiста, i мiж ними розпочалося тривале листування. Вiн приiздив до неi у вiдпустки, але не освiдчувався. Загальне враження було таке, нiби цей молодий чоловiк перед тим, як одружитися, прагне знайти свое мiсце у свiтi. Роками вiн приiздив i був з нею впродовж вiдпустки, але щоразу iхав, не освiдчившись. В останньому зi своiх листiв вiн, не приховуючи свого ентузiазму, написав, що нарештi задовольнив своi амбiцii, бо отримав призначення на посаду з доброю платнею. Дiзнавшись про листа, всi ii родичi були переконаннi, що тепер вони одружаться. Як зазвичай, вiн приiхав до неi у свою вiдпустку, деякий час вони були разом, а перед вiд’iздом вiн запросив ii на тривалу вечiрню прогулянку. Проте знов не освiдчився. Усi були розчарованi. Матiр обурилася, а брат хотiв, коли вiн повернеться, натовкти йому пику: бiдна дiвчина була страшенно засмучена. Їй говорили, що вона мае викинути хлопця зi своеi голови й бiльше про нього не думати, й вона хотiла цього, однак виявилося, що говорити про це набагато легше, нiж зробити. Дiвчина переконувала себе, що вiн ii любить, iнакше не писав би й не проводив iз нею своi вiдпустки. Вона була його единою повiрницею. Ця дiвчина не усвiдомлювала, що цей чоловiк був таким вiдсталим у своему любовному життi, що просто не мiг освiдчитися. Жiнка переживала психiчний конфлiкт, адже, з одного боку, хотiла його кинути, а з другого – не буде помилкою, якщо ми скажемо, що вона його справдi любила. Це був серйозний, стриманий, вихований чоловiк iз дуже доброi родини, якого навряд хтось назвав би легковажним. «Вiн точно не крутiй, бо нiколи так не поводився, – подумки говорила вона собi. – Але чому ж вiн тодi не освiдчився?» Я хотiв би, щоб ви зауважили емоцiйний елемент, який е в усiх цих випадках. Хай там як, але поволi вона переконала себе в тому, що вiн ii не любить, i що нема чого з ним шукати. З часом навiть була готова припинити iхне листування, але, коли iй не стало сил це зробити, поступово виникли болi в руцi.
Щойно ми вийшли за межi поверхових аспектiв цього випадку, вiдразу переконалися, що всi вони ведуть до засадничих обставин у минулому. Ми виявили, що пацiентка страждае вiд минулого, а бiль у ii руцi – це лише згадка про минуле. Можна навiть сказати, що це монумент на честь ii психiчного конфлiкту. Інакше кажучи, коли вона емоцiйно сперечалася сама з собою, з’ясовуючи, любить вiн ii чи нi, коли вона витиснула всi думки про нього й переконала себе, що його не любила – ii почуття, ii емоцii конвертувалися в цей бiль. Їi рука стала тiею рукою, яку вiн тримав увечерi напередоднi вiд’iзду. Вона нiби говорила собi: «Але як же тi почуття, що я мала, коли вiн тримав мене за руку?», бо ж тодi в неi була надiя, що вiн таки промовить очiкуванi слова. Аналiз показав, що саме тi почуття, якi вона прагнула утримати в пам’ятi, перетворилися на бiль. Це символiчна форма вираження того, що не мало жодного iншого способу датися взнаки. Не маючи можливостi говорити про свого молодого чоловiка, завдячуючи болю в руцi, iй вдалося зберегти цей епiзод. У певному сенсi це був хворобливий виграш (morbid gain). Адже тепер вона могла говорити й скаржитися на свiй бiль, i це теж була певна форма вираження, але фундаментальна й глибша фаза ii становища була затоплена (supmerged), а вона про неi нiчого не знала. Тут ми бачимо конверсiю минулих емоцiй у щось фiзичне[1 - Ця конверсiя психiчних елементiв у фiзичнi вiдбуваеться в певний визначений спосiб. Ця конкретна пацiентка мала ремiнiсценцiю пов’язану з ii рукою, отже, й конверсiя виникла також у руцi. Утiм, вона могла б з’явитися й у носi, волоссi або iншому органi чи тiлеснiй функцii. Важко навiть уявити, як багато скарг доводиться чути вiд пацiентiв цього типу.]. Коли пацiентка усвiдомила цей глибший аспект свого становища, а ми пiдняли на поверхню ii минулий болiсний досвiд, вона вилiкувалася.
Пiсля тривалого й ретельного спостереження та вивчення таких випадкiв Фройд i Броер висловили iдею про те, що, по-перше, психiчна енергiя може конвертуватися у фiзичнi манiфестацii, а, по-друге, лiкування вiдбуваеться завдяки пiдняттю затопленого болiсного досвiду на поверхню свiдомостi, в такий спосiб вивiльняючи придушенi (strangulated) емоцii. Цей новий погляд став надзвичайним кроком уперед.
Свiдоме, передсвiдоме та несвiдоме
У цих двох випадках ми бачимо, що речi, якi Броер та Фройд пiднiмали на поверхню завдяки катарсичному методу, були тим, що пацiенти вважали невгодним (disagreeable) та болiсним. Це були речi, про якi пацiенти не могли говорити. Наприклад, уже згадана молода особа не могла жалiтися на той факт, що ii хлопець так багато рокiв iй не освiдчувався i, звичайно, ця ситуацiя мае iстотний сексуальний аспект – жодна чутлива людина не стане обговорювати ii вiдкрито, а особливо жiнка. Інакше кажучи, вони сформулювали теорiю про те, що пацiенти страждають вiд того, що ми називаемо придушеними емоцiями, тобто вiд певних почуттiв та iдей, яким ми хотiли би дати вихiд, але не можемо. Ми вважаемо що, вони зрештою виштовхуються в несвiдоме, тому називаемо цi речi несвiдомими. Хоч би як особа намагалася пiдняти iх на поверхню свiдомостi, вона абсолютно несвiдома цих речей i не може про них вiдати. У цюрихськiй школi, про яку я матиму змогу говорити пiзнiше, ми вважаемо, що емоцii, якi асоцiюються з болiсним досвiдом, утворюють комплекс. Ми визначаемо його як iдею або групу iдей, акцентованих i забарвлених глибокими (profound) емоцiйними почуттями, що були вiдiсланi в несвiдоме, насамперед через те, що вони мали виразну болiсну природу й тому не могли залишатися у свiдомостi. Ми несвiдомо втiкаемо вiд думок, що нас непокоять, як то кажуть, нам хотiлося б про них забути. Цi придушенi iдеi та емоцii залишаються приспаними в несвiдомому, але будь-яка асоцiацiя може винести iх на поверхню.
Наведу приклад однiеi жiнки, яка, прокинувшись уранцi з чудовим самопочуттям, сiла за стiл, аби написати листа до свого друга. Написала дату й зупинилася, бо поволi ii наповнило почуття суму, тож вона вирiшила далi нiчого не писати. Потому всi наступнi днi почувалася пригнiченою, аж поки не прийшла до мене й не розповiла про це. Тож, розмовляючи з нею, я з’ясував, що той момент, коли вона взяла свою ручку й написала дату, торкнувся ii психiчного комплексу, що й збудив певну дату, яка вiдiслала ii на багато рокiв назад до дня, коли з нею сталося щось надзвичайно прикре. У пригнiченому станi жiнка про це нiчого не знала. Їй не вдавалося свiдомо пригадати первинний болiсний досвiд. Вона просто переживала пов’язанi з ним емоцii, що виникли разом iз цим епiзодом. У цьому виштовхуваннi зi свiдомостi всього болiсного ми надибуемо несвiдомий захисний механiзм. Так би мовити, все стаеться так, нiби ми повиннi забути болiсний досвiд. Якби все, що нас занепокоюе та створюе проблеми, залишалося у свiдомостi, життя було б нестерпним. Однак слово, запах, звук, колiр може прямо таки занурити вас у психiчнi стани, якi ви переживали, скажiмо, десять рокiв тому. Ви цiлком забули всю ситуацiю, але емоцii, як старий непроханий гiсть, зринають i пригнiчують вас. Інодi цi повторюванi емоцii приемнi, але зазвичай вони неприемнi.
Вивчаючи подiбнi випадки, ми з’ясували, що болiснi епiзоди утримуються в несвiдомому тому, що iх не вдалося пропрацювати в момент iх виникнення. Індивiд переживае глибинний емоцiйний шок i не може надати йому вираження. Вiн залишаеться у витисненому станi, а единий спосiб звiльнити патологiчну енергiю – це акумулювати ii, пiднявши на рiвень свiдомого вираження. Коли пацiент про них говорить, то проживае iх у дуже вiтальний спосiб. Наприклад, у мене був пацiент, який схопив iз мого столу маленьку статуетку й розбив ii об пiдлогу лише тому, що був пiд iнтенсивним впливом пригаданих переживань. А сьогоднi в моему офiсi була панi, що розсмiялася й спершу була надзвичайно здивована, коли я пояснив причину, чому вона не може ходити. Аж раптом вона закричала: «Докторе, я вiдчуваю поколювання в ногах!» Я сказав iй, що вона може йти додому, й вона пiшла. Це було вiдреагування. Ми дiсталися до осердя емоцiйного досвiду. Уся ситуацiя пiднялася до ii свiдомостi.
Я хотiв би зауважити, що послуговуюся термiном «несвiдоме», а не «пiдсвiдоме», яким користуеться бiльшiсть для позначення надто рiзних речей, i зазвичай хибно. Як я вже говорив, несвiдоме, за Фройдом, мiстить усi тi психiчнi манiфестацii, якi особа не усвiдомлюе. Воно складаеться з витисненого матерiалу, тобто з суми всiх тих психiчних процесiв, якi були витисненнi (crowded out) зi свiдомостi з моменту народження. Це примiтивнi потяги (impulses), якi були загальмованi та сублiмованi впродовж розвитку дитини. Дитя – це передусiм примiтивна iстота. Воно, як маленька тварина, яка, щойно отримавши, поступово витискае грубi твариннi iнстинкти. Інакше кажучи, виштовхуе iх у несвiдоме. Ми намагаемося навчити робити дитину те, чого вона не робить, коли залишаеться наодинцi. У кожнiй дитинi вiд самого початку iснують примiтивнi потяги, якi необхiдно приборкати, та якi утворюють точки кристалiзацii для подальших витискань. Так можна простежити iсторiю подii, яка виникла в чиемусь життi в п’ятдесятирiчному вiцi, аж до витискань, що мали мiсце в дитинствi. Завжди е тонкий iнтимний зв’язок мiж нашим теперiшнiм емоцiйним досвiдом i чимось, що виникло в минулому. Поглиненi в безпосередньому синтетичному значеннi теперiшнiм досвiдом, нам не слiд припиняти усвiдомлювати ту важливу роль, що вiдiграло минуле в його формуваннi. У прямому сенсi слова, можна сказати, що ми завжди обробляемо старий психiчний матерiал. Ба бiльше, цi елементи минулого перебувають у несвiдомому, захиснi механiзми якого, я вже звертав на них вашу увагу, перешкоджають iх потраплянню на поверхню.
Витискання також мають мiсце i в дорослому життi. Однак через те, що пiзнiшi переживання, з яких воно складаеться не були пiдданi такому сильному витисканню, як ранiшнi й бiльш примiтивнi, ми говоримо, що вони залишаються в тому мiсцi, що ми називаемо передсвiдомим. Отже, тепер ми маемо, власне, несвiдомий, передсвiдомий та свiдомий план (conscious plane). Надалi я спробую вам показати, як рiзнi психiчнi прояви, як-то: невротичнi симптоми, сновидiння – пiдпадають пiд ту чи ту категорiю. Ми побачимо, що психоневротичний симптом – це функцiя двох окремих систем або психiчних течiй (streams), що прагнуть вираження. Одна система пiддае критицi активнiсть iншоi, внаслiдок чого спричиняеться до вилучень зi свiдомостi. Система, що здiйснюе критику, або передсвiдоме, перебувае в тiсному стосунку з критикованою, або несвiдомим. Вона, наче екран, розмiщена мiж несвiдомим та свiдомiстю. І несвiдоме, i передсвiдоме в психiчному сенсi е невiдомими, але несвiдоме не може потрапити до свiдомостi без сторонньоi допомоги, тодi як передсвiдоме може досягти свiдомостi, якщо виконуються певнi вимоги, яких ми торкнемося пiзнiше. Ми стверджуемо, що вiсiм iз дев’яти всiх наших дiй керованi нашим несвiдомим, а свiдомiсть як така не бiльше нiж орган сприйняття.
Створення катарсичного методу
Деякий час Фройд i Броер дуже успiшно лiкували випадки iстерii, але невдовзi зiштовхнулися iз серйозною проблемою. Вони зрозумiли, що надто багатьох людей, якi захворiли й потребували допомоги, не вдавалося загiпнозувати. Особливо iх зацiкавив випадок однiеi дуже освiченоi жiнки, кожна зi спроб загiпнозувати яку була невдалою. Зрештою Фройд привiз ii до Парижа до Бернгайма
, що мав репутацiю людини спроможноi загiпнозувати майже всiх своi пацiентiв, однак i вiн нiчого не змiг з нею зробити. Що було роблено? Фройд згадав про експеримент, який вiн спостерiгав у Бернгаймовiй клiнiцi. Пiд час гiпнозу, якщо ви зробите те, що називаеться постгiпнотичним навiюванням, iнакше кажучи, накажете людинi о третiй годинi в п’ятницю 25 сiчня прийти у визначене мiсце i взяти з собою, скажiмо, парасольку, саме в цей час вона матиме вiдчуття внутрiшнього примусу (compulsion), тож якщо не втрутяться фiзичнi обставини, спробуе виконати навiяне. Особа, яка в гiпнотичному станi отримуе певне навiяння, згодом цiлком несвiдома цього. Вона повнiстю забувае всi цi переживання. До цього спричиняе те, що ми називаемо постгiпнотичною амнезiею. Одного разу я провiв цей експеримент iз медичною сестрою й запросив лiкаря подивитися як це працюе. Сестра прийшла точно в установлений час i була впевнена, що запрошений лiкар один iз моiх пацiентiв. Також вона знала напевно, що нiкому недозволено заходити до кабiнету пiд час консультацii. І усе-таки, наважилася зайти. Лiкар зустрiв ii у дверях i, коли вiн запитав ii, чого вона хоче, дiвчина вiдповiла: «Дощить, менi треба ввiйти, аби взяти парасолю». Вона почувалася дуже присоромленою, коли вiн привернув ii увагу до того факту, що дощу насправдi немае. У такий спосiб, без обдумування, сестра намагалася виконати iдею, яку вона отримала в гiпнотичному станi. Так само як, наприклад, алкоголiки, пiсля того як iм навiють цей афект, будуть переживати щось на кшталт морськоi хвороби, ба бiльше: щоразу iх буде нудити, якщо вони лише спробують скуштувати алкогольнi напоi. Звичайно, це зовсiм не так легко, як воно може здаватися.
Пiсля цього постгiпнотичного навiювання Бернгайм просив пацiентiв спробувати пригадати, що сталося тодi коли вони були несвiдомими. Останнi запевняли, що вони нiчого не пам’ятають. Проте вiн наполягав, аби вони сконцентрувалися й думали аж поки у свiдомостi не виникала перша невиразна ремiнiсценцiя, а потому й усе навiяння, здiйснене пiд час гiпнозу. Тепер Фройд не бачив жодноi причини, чому б не зробити це саме з тiею його пацiенткою, яку не вдавалося загiпнозувати. Якщо можливо пригадати постгiпнотичне навiяння, чому ж тодi неможливо пригадати епiзод, що асоцiацiйно пов’язаний iз симптомом. Вiн почав розпитувати свою пацiентку. Спочатку вона нiчого не могла пригадати, але Фройд наполягав, аби вона говорила йому все, що спадае iй на думку, коли вона концентруе увагу на своему симптомi. Вона розповiдала про безлiч речей, кожна з яких не мала очевидного зв’язку з цiею конкретною ситуацiею. Вона йшла далi й далi, а вiн ретельно занотовував усе, що вона казала. У такий спосiб жiнка нарештi дiсталася джерела симптому. Тому пiзнiше вiн зрозумiв, що гiпноз не лише необов’язковий, навпаки: набагато краще лiкувати пацiентку без нього, адже люди зазвичай мають майже iнстинктивний страх перед гiпнозом. Саме так було розроблено те, що вiн назвав «метод неперервних асоцiацiй». Це був найважливiший внесок у створення психоаналiтичноi процедури.
З огляду на це, я хотiв би привернути вашу увагу до фундаментальноi вiдмiнностi мiж гiпнозом i психоаналiтичним методом, на якiй наголошував Фройд. Перший працюе так само, як i живопис – вкладае враження, per via di porre, як це влучно висловив Леонардо да Вiнчi. Останнiй, завдяки видаленню усього надлишкового матерiалу, per via di levare. Якщо скульптор, витiсуючи шмат мармуру, надае йому iдеальноi форми, то пiд час психоаналiзу ми прагнемо привести характер iндивiда до цiлковитоi гармонii та едностi завдяки видаленню всiх небажаних «пухлин», що iснують у формi непотрiбних заборон, накладених на нього навколишнiм середовищем. Пiд час гiпнозу ми iгноруемо iндивiдуальну психiчну будову (make-up) – коли пацiент у несвiдомому станi, ми просто зухвало щось йому навiюемо в дуже авторитарний спосiб. У психоаналiзi ми вчимося пiзнавати пацiента. Ми докопуемося до найглибших рушiйних сил його характеру. Ми прагнемо заслужити його довiру, а коли вивчили його особистiсть i досягли вiтального та iнтимного стосунку з нею, то, як скульптор, видаляемо всю надлишкову матерiю. Ми нiчого не нав’язуемо, ми лише вирiзаемо та позбавляемося вiд усього надлишкового, гальмiвного та завадного.
Продовжуючи цю аналогiю, я маю додати, що iснуе ще одна подiбнiсть мiж скульптором i психоаналiтиком – вiдповiдальне ставлення до матерiалу, з яким обидва працюють. Так само, як завершальний результат зусиль скульптора, його неперевершене досягнення великою мiрою залежить вiд природи матерiалу, що вiн його використовуе, прикiнцевий успiх психоаналiтичного лiкування не меншою мiрою залежатиме вiд характеру пацiента. Як то кажуть, творча робота – це завжди вдале поеднання форми та iдеi, матерiалу (supstancе) та виконання. Ми дивимося на Мойсея Мiкеланджело iз глибокою побожнiстю. Яким пiднесено-жахливим постае цей старий пророк! Проте чи задумувалися ви, якою кумедною була би ця могутня статуя, якби замiсть цього чудового бiлого мармуру скульптор використав, скажiмо, камiнь у чорну смужку. Так само i в психоаналiзi – лiкар може досягти найкращого результату лише з найкращим типом iндивiда. Пiд цим я маю на увазi пацiента найвищого типу: iнтелектуально, морально i в усiх iнших сенсах. Психоаналiтична терапiя нiчого не може вдiяти з дефективним. Щоб отримати помiтну користь вiд лiкування, особа мае бути принаймнi середнього типу.
Як зазначалося вище, спробувавши виявити джерело симптому за допомоги вiльних та неперервних асоцiацiй пацiента, ми натрапили на шлях, захаращений купою проблем. Необхiдно з’ясувати багато речей перед тим, як ви матимете можливiсть судити про пацiента, спираючись лише на вiдомостi, отриманi вiд нього. У цiй купi матерiалу легко загубитися, втiм, ви однаково маете пiзнати його справжнiй сенс. Якщо ви спробуете дослiдити актуальнi вiдомостi, якi надасть особа, щойно ви запропонуете розказати все, що спадае iй на думку, то зiштовхнетеся з дуже дивним станом речей. Адже притьмом стане зрозумiло, що у свiтi немае такоi речi, як ясний мислитель. Думки в розумi пацiента безладно перемiшанi, вiн вiдчувае, що може виглядати дурнувато смiшним, якщо спробуе iх описати. Природно збентежений, вiн шукатиме притулку в тишi. Окрiм цього, йому на думку спадатимуть певнi збочення, це насправдi дуже делiкатний предмет, про який нiхто не любить говорити. У такий спосiб виникае чимало речей, якi здаються пацiенту геть нерелевантними: сiмейнi «скелети» та маленькi похованi секрети, про якi лiкарю знати не слiд. Ба бiльше, саме те, що ви шукаете, придушене й утримуеться ланцюгами в несвiдомому. Як ми вже говорили, в певнiй частинi психiки е захисний механiзм, який не дозволяе всьому цьому виринути на поверхню. Ви не повиннi про це знати, адже якби знали, це завдало би вам болю. Інша значна проблема полягае в тому, що однаковi слова для рiзних людей дуже часто мають рiзнi значення. Немае двох iндивiдiв, якi розмовляли би цiлком однiею мовою. Кожен мае власний шлях для висловлювання думок. Кожен мае свiй спосiб реагування на цей свiт. У будь-якiй родинi е певнi вирази, якi не здатна зрозумiти невтаемничена особа. У кожному домi е щось на кшталт вiльного масонства. Однак найбiльшою проблемою е те, що мова, яку ми надибуемо в несвiдомому, вiдрiзняеться вiд мови нашого щоденного життя. Менi йдеться про те, що несвiдомi поняття (conceptions)мають iнакшi форми вираження, на вiдмiну вiд тих, що належать свiдомому життю, я матиму нагоду продемонструвати це, коли ми розглядатимемо сновидiння. Тож перед тим, як ми зможемо дiстатися осердя ситуацiй, усiх iх слiд поглибити, проаналiзувати, розробити, зважити та зрозумiти.
Зондуючи несвiдоме, Фройд натрапив на дивовижний фундаментальний факт. З одного боку, вiн почав ясно бачити, що певнi враження напрочуд стiйкi, особливо тi, яких ми зазнали в дитинствi. Дослiджуючи психiку, ми всякчас переконуемося, що найбiльш живучi враження, якi пiдтримують та спрямовують життя, iндивiд отримуе на початку свого iснування. За словами Лока
, душа дитини, яка щойно народилася – це tabula rasa, чиста дошка. Вона надiлена певними елементарними механiзмами, якi мають допомогти зберегти ii життя. Поступово в неi формуються враження, життево необхiднi для вдалоi адаптацii. Чи буде iндивiд так званою нормальною або ж ненормальною особою, чи зможе вiн пристосуватися до оточення або збиватиметься на манiвцi, цiлком залежить вiд природи цих раннiх вражень. Кожен iндивiд, отримавши середню мiру мозку, унаслiдок зростання набувае певних слiдiв, якi накладае оточення, i вiн може слiдувати лише цими шляхами. Якщо вiн спробуе зiйти з цiеi дороги, в нього будуть проблеми, вiн почуватиметься несумiсним зi своiм навколишнiм середовищем, з яким у нього виникне конфлiкт. Саме тому дуже важливо вказати iндивiду достатньо шляхiв, якими вiн мiг би вiльно рухатися, i водночас не вступати в конфлiкт iз ближнiми. Завдяки великому досвiду лiкування невротичних та психотичних психiчних хвороб, впевнений, що якби усi це розумiли, особливо матерi та вчителi, нам вдалося би скоротити кiлькiсть психiчних хвороб так, як нам вдалося скоротити кiлькiсть випадкiв натуральноi вiспи та черевного тифу. Сьогоднi нас не вражають цi застарiлi хвороби, тому що ми знаемо, що iх спричиняе, й навчилися iм запобiгати. Аналогiчно ми можемо використати знання психоаналiтичних принципiв. Насправдi, профiлактика
– це зрештою найбiльша послуга, на яку сьогоднi здатний психоаналiз. А от щодо лiкування пацiентiв, то зараз я налаштований радше песимiстично. У порiвняннi з бiльшiстю, декого ми таки здатнi вилiкувати: однак лiкування мае провадитися лише лiкарями, якi мають досвiд роботи з нервовими та психiчними розладами. Окрiм цього, воно вимагае так багато часу, що бiльшiсть людей не може його пройти. Гадаю, що утворення достатньоi кiлькостi iнститутiв, здатних запропонувати нужденним пацiентам переваги психоаналiтичноi терапii, забере вiд двадцяти до тридцяти рокiв.
Була ще одна фундаментальна рiч, яка дуже сильно вразила Фройда, коли вiн лiкував та дослiджував своiх пацiентiв. Вiн з’ясував, що коли пацiенти починали концентруватися на своiх особистих переживаннях, практично всi неодмiнно торкалися питань, пов’язаних iз сексом. Фройда неабияк вразив цей факт. Вiн навiть почав стверджувати, що за нормального сексуального життя неможливий жоден невроз. Навiть до нього неврологи староi школи завжди знали, що статеве питання вiдiграе значну роль у випадках нервових захворювань, але iм iшлося про грубу сексуальнiсть (gross sex), тобто фiзичну сексуальну складову. Для Фройда сексуальне життя iндивiда – це його любовне життя. Вiн використовував це поняття в найширшому сенсi, воно охоплювало не лише грубу сексуальнiсть або фiзичну складову, а все, що зазвичай асоцiюеться з коханням. Вiн з’ясував, що моднi в його час концепцii сексуальностi практично всi були хибними, бо передовсiм стверджували, що манiфестацii сексуальностi немае, аж поки хлопчик чи дiвчинка не досягнуть пубертатного вiку, пiд час якого несподiвано в таемничий спосiб виникають сексуальнi потяги. Хай там як, але Фройд показав, що сексуальнi переживання або почуття дуже спорiдненнi з ними таки е навiть у вiцi шести чи семи рокiв, ба навiть ранiше. Адже багато чого, що, на нашу думку, не стосуеться сексуальностi, насправдi е ii iнтегральною стадiею. Кохання й сексуальнiсть – це сутнiснi компоненти любовного життя, якi йдуть плiч-о-плiч. Запевняю вас, що я бачив безлiч випадкiв, у яких було те, що ми звикли називати коханням, але не було нормальних сексуальних стосункiв, що спричиняло дистанцiювання або навiть розлучення. Розгляньмо, наприклад, випадок жiнки, яка, перебуваючи шiсть рокiв у стосунках iз чоловiком, нарештi взяла з ним шлюб. Пiсля одруження з’ясувалося, що вiн неспроможний виконувати своi подружнi обов’язки. Доволi швидко вони вiддалилися, пiсля чого зазвичай бувае розлучення.
Ми стверджуемо, що сексуальнiсть народжуеться разом з iндивiдом так само, як i будь-який iнший орган, будь-яка iнша функцiя. Дитина народжуеться без зубiв, але пiд час огляду ви одразу виявите пульпи, з яких згодом виростуть зуби. Дитина мае зародки всiх сексуальних потягiв кохання, а також компоненти механiзмiв, якi пiзнiше утворять спецiалiзованi функцii. Власне ви можете побачити, як дитина, яка народилася кiлька тижнiв тому, реагуе на почуття вподобання (like) чи невподобання (dislike). Усмiхнiться до маленькоi дитини, й вона вiдповiсть вам взаемнiстю, скривiться – й вона зробить те саме. Ви запитаете, чому дитина здатна це робити в такому вiцi? Бо вона вiд народження мае зародки цих потягiв i вiдповiдно реагуе. Цей пiдхiд до сексуальностi зазнав значноi критики, а Фройда звинуватили в невиправданому пiдкресленнi значення сексуальностi. З огляду на цей закид, багато хто зараз також опираеться проти його теорii. Критики вказували на значну кiлькiсть випадкiв, пiд час яких у сексуальному життi пацiентiв немае нiчого надзвичайного, хоча вони однаково страждають на невроз. Тепер, не вдаючись до деталей, я можу сказати, що мiй власний досвiд, поза сумнiвом, лише стверджуе Фройдову позицiю.
Тож, продовжуючи дедалi глибше занурюватися в западини душi, Фройд також почав ясно усвiдомлювати наявнiсть зв’язку мiж сновидiннями пацiента та його найпотаемнiшими думками й почуттями. Дуже часто, заглиблюючись у важливий емоцiйний досвiд, пацiент говорить: «Саме в той час, я бачив незвичний сон. Я був на прогулянцi, аж раптом пiдбiг чоловiк i напав на мене. Це мене страшенно налякало, i я спробував утекти, але не змiг. Я наче прирiс до мiсця, на якому стояв». Спочатку Фройд придiляв цим сновидiнням уваги не бiльше, нiж будь-яка iнша розсудлива людина його часу. Однак, щойно вiн почав до них прислухатися, зрозумiв, що й вони мусять мати певне мiсце в життевiй економiцi душi, бо як у фiзичнiй, так i в психiчнiй сферi мають виконувати якусь функцiю. З часом вiн переконався, що сновидiння це не безладний, позбавлений сенсу механiзм, натомiсть вони переважно в символiчнiй формi репрезентують найпотаемнiшi думки та бажання особи, що представленi в прихованих забаганках. Таким чином, вiн здiйснив, на мою думку, свою найбiльшу роботу, втiлену в найвизначнiшому творi столiття «Тлумачення сновидiнь». Фройд показав, що сновидiння надае найкращий доступ до несвiдомого, вiн назвав це via regia. Саме це послугувало величезною допомогою не лише пiд час лiкування, але й для дiагностики.
Продовжуючи дедалi глибше вивчати рiзнi випадки, Фройд постiйно розширював свiй горизонт i нарештi почав ясно бачити, що все в психiчному життi мае сенс, усе мае свою причину, нiщо з того, що робить або говорить iндивiд не може не мати сенсу. Кожна обмовка або хибодрук, певний несвiдомий жест або рух – усе мае значення. Одного дня я зателефонував своему друговi й запитав: «Що вiдбулося пiсля твого одруження?», i вiн вiдповiв: «насильна продорож» (moneyhoon). Вiн хотiв сказати «весiльна подорож» (honeymoon), однак коли чоловiк одружуеться, грошi починають вiдiгравати чи не найважливiшу роль у його життi. Якщо ми почнемо брати до уваги, що навколо нас говорять або роблять, то отримаемо велику кiлькiсть матерiалу, який зазвичай нiкому не цiкавий. Пiзнiше ви дiзнаетесь, чому ми робимо цi помилки, завдяки захопливiй Фройдовiй книжцi «Психопатологiя щоденностi», саме в нiй розглядаеться цей предмет. Тим, кому не терпиться взятися до читання робiт, я радив би почати саме з неi, бо це найлегший iз його творiв. Зондуючи несвiдоме, Фройд у такий спосiб натрапив на матерiал, який мае надзвичайне значення не лише для лiкування пацiентiв, але й для розвитку нормальних людей, тобто для освiти, фольклору, релiгii, мистецтва та лiтератури, а також для всiх iнших сфер людськоi зацiкавленостi. Можна сказати, що в науцi про психiчне вiн змiнив практично все, створивши новi концепти для кожноi зi сфер психiчноi активностi. Завдяки тому, що його робота стала вiдправним пунктом для постiйного вiдкриття нових поглядiв та дослiдницьких царин, поступово з’явилася велика кiлькiсть психоаналiтичноi лiтератури, яка розрослася до розмаiття форм дослiдницького предмета, все задля того, щоб допомогти людству в лiкуваннi нещасних людей, зарадити яким ранiше не вдавалося – так званим «нервовим» людям.
Роздiл 2
Симптом: його природа та функцii
Фройдова концепцiя сексуальностi
На попереднiй лекцii я привернув вашу увагу до того, що невротичний симптом, наприклад бiль у руцi жiнки, про який вже йшлося, – це насправдi пам’ятка минулого. До того ж те, як невротик за допомоги симптому дiстае змогу зупинитися на минулому болiсному епiзодi, оскаржити й оплакати його, аж надто схоже на те, як хтось сьогоднi проливае сльози над Лексингтонською битвою чи Іспанською iнквiзицiею. Я говорив про те, що пацiенту постiйно доводиться витискати певнi думки та емоцii, бо вони нестерпнi й прикрi, а йому необхiдно забути невгодну ситуацiю, на яку не вдалося адекватно вiдреагувати. Про такi iдеi та емоцii кажуть, що iх придушили, виштовхнули в несвiдоме. Ясна рiч, що у випадку усереднено нормальноi людини все вiдбуваеться iнакше: почуваючись ображеною, скажiмо, через зневагу, особа або намагатиметься помститися, або, не змiгши цього через слабкiсть чи боягузтво, невдовзi, щоб звiльнитися вiд усього цього, як то кажуть, «упораеться» з цим. Утiм, дехто з людей з огляду на те, що зроблений з тоншоi субстанцii чи, можливо, кращоi глини, не в змозi забути образи та постiйно на них зостановлюються. Зазвичай таких людей називають нервовими, або невротиками, та передусiм розглядають у той чи iнший спосiб як дефективних ментальних дегенератiв. Те, що ця концепцiя цiлком помилкова, можна легко побачити на тлi того, про що я вже зазначив, бо насправдi вони дуже далекi вiд того, щоб бути ментальними дегенератами, навпаки, радше належать до класу iндивiдiв найвищого типу.
Однак це не означае, що психiчно неповноцiнним не притаманнi певнi iстеричнi процеси. Вирiшальним е те, що вони не виявляють виразного неврозу, принаймнi як ми його розумiемо та описуемо. Коли молода освiчена панi зiштовхуеться зi своiми сексуальними почуттями, вона завжди iм опираеться; щиросердно намагаеться витиснути iх у несвiдоме, особливо, якщо вона не знаеться на статевому питаннi, бо вважае, що цi переживання, а також цей досвiд сам по собi – це щось виразно потворне, неправильне та аморальне. З другого боку, неповноцiннi, що через власну неповноцiннiсть нiколи не матимуть змоги сприйняти заборони, якi суспiльство накладае на звичайного iндивiда, здатнi вчиняти всi види аморальних дiй. Лише неповноцiнна жiнка може вдатися до проституцii в справжньому сенсi цього слова. Можливо, нормальна жiнка й може подумати про таке, але зробити це в змозi лише моральна iдiотка чи iмбецилка. Нормальна жiнка влаштована так, що питання про проституцiю для неi взагалi не постае. Хоча вона й може мати роман з якимось чоловiком, але не вдасться до проституцii у вузькому сенсi слова. Так само й нормальний чоловiк не стане злочинцем. Вiн може вiдмовитися вiд сплати податкiв або за певних обставин збрехати пiд присягою, але навряд чи матиме на метi регулярно вчиняти злочини. Заборони, що iх на нас накладае суспiльство такi сильнi й вимогливi, що на думку постiйно спадае старе висловлювання: «чеснiсть – найкраща стратегiя»: це найрозумнiша, найпрактичнiша й найпрагматичнiша лiнiя поведiнки. Вона дае нам змогу користуватися свободою тою мiрою, яка iнакше для нас недосяжна. Утiм, цивiлiзацiя з ii численними перепонами, обтяжуваннями та заборонами, безсумнiвно, робить наше життя важким. Немае такоi людини, яка не вiдчувала би тягаря, який покладае на ii плечi цивiлiзацiя. Хоча ми й несемо свiй хрест так терпляче, як умiемо, та хто з нас спересердя не висловлював невдоволення? Це та цiна, яку ми маемо заплатити за цивiлiзацiю. Часом несправедливiсть, яка звалилася на пiддатливого iндивiда, така велика й непоборна, що, якщо його глибинне моральне почуття й вберiгае хапливi руки вiд кримiнальних дiй, то натомiсть вiн стае невротиком. А iнодi просуваеться й далi – стае психотиком, намагаючись таким чином очистити свою душу вiд усiх «ризикованих речей».
Я користуюся термiнами «невротик» i «психотик», тож менi хотiлося, аби ви вловили iхню вiдмiннiсть. Невроз – це нервова хвороба чи нервове порушення, наприклад, таке, яке ми спостерiгали у випадку молодоi жiнки, що мала болi в руцi. Такi випадки не мають нiчого спiльного з божевiллям. Невротик або психоневротик, – психiчно цiлком здорова людина. Ба бiльше, за рiвнем iнтелектуального розвитку, невротик зазвичай переважае пересiчну людину. Психоз – це психiчний розлад, тому психотичнi пацiенти страждають на якусь iз форм божевiлля. Звичайно, вони геть не обов’язково повиннi мати щось спiльне з психiчно неповноцiнним i, якщо ми вже цього торкнулися, я хотiв би, щоб ви також вiдрiзняли функцiйне безумство вiд органiчного. Останне виникае через якесь фiзичне порушення, що його спричиняють певнi токсини, ураження мозку чи патологiчнi утворення. У випадках функцiйного порушення мозок на вигляд нормальний, iнакше кажучи, якщо порiвняти мозок параноiка з мозком видатноi людини, ви не помiтите iстотних вiдмiнностей, бо перший не матиме жодних патологiчних особливостей.
Усi психiчнi хвороби можна узагальнити за двома категорiями, що iх вiдкрив Крепелiн. З огляду на те, що я впродовж цього лекцiйного курсу час вiд часу на них посилатимуся, було б добре сказати кiлька слiв i про них. Згодом я сподiваюся розглянути iх докладнiше. Тож Крепелiн, працюючи в лiкарнi з молодими пацiентами, яким часом дiагностували манiю, часом меланхолiю або iншi хвороби, помiтив те, що всi вони мали виразнi прояви певноi форми божевiлля, якiй вiн згодом дав назву dementia praecox. Це хронiчна, прогресивна форма безуму, яку неможливо вилiкувати, якщо вона одного разу розвинулася; лише в рiдкiсних випадках вдаеться полiпшити стан тих, хто на неi страждае настiльки, щоб вони хоча б мали змогу повернутися додому, але й тодi такi пацiенти не в змозi повнiстю пристосуватися до довкiлля, тому зазвичай, i це найбiльш прикро, вони потребують постiйного догляду та уваги. Ймовiрно, вiдсоткiв сiмдесят п’ять таких пацiентiв перебувають у вiцi вiд п’ятнадцяти до двадцяти п’яти рокiв. У своему безумi вони можуть мати як симптоми манii, так i меланхолii або ж i те i те, втiм, принциповою особливiстю тут е емоцiйнi порушення. Тобто спершу ми помiчаемо iхню безтурботнiсть та байдужiсть до власноi зовнiшностi, iхнього життевого середовища, а також людей довкола. Наприклад, помiчаемо, як один iз найталановитiших студентiв коледжу втрачае iнтерес до навчання й не пiклуеться про те, складе вiн своi iспити чи нi. Апатичний i байдужий до всього вiн сидить i витрiщаеться в простiр. Спочатку його батьки та лiкарi вважають, що вiн просто лiнуеться, але цей стан тривае роками. Згодом йому трапиться лiкар, що дiагностуе неврастенiю абощо. Утiм, так чи так колись вiн зрештою утне щось вкрай абсурдне, й тодi його батьки отямляться, нарештi зрозумiвши всю серйознiсть ситуацii. Або ж вiн грубо порушить громадський спокiй, його заарештують та помiстять до лiкарнi для божевiльних. Нинi це один iз найпоширенiших видiв психiчних хвороб. Можу смiливо сказати, що бiльшiсть людей у лiкарнях для божевiльних належать саме до представникiв цiеi групи й прогнози дуже невтiшнi. Я вже казав, що такi пацiенти нiколи не одужують. Інодi iхнiй стан полiпшуеться достатньо, щоб нефахiвець уважав його за норму, але бiльшiсть iз них нiколи не полишае свого притулку. У них назавжди залишаеться певний ментальний шрам.
Інша вiдкрита Крепелiним категорiя – це так звана манiакально депресивна група психiчних хвороб. Пацiенти, якi занедужали, час вiд часу виявляють симптоми манii, тобто стан помiтного збудження та екзальтацii, а iнодi меланхолii, тобто вкрай пригнiчений стан уповiльнення думок та дiй. Крепелiн помiтив, що всi подiбнi випадки манii та меланхолii впродовж життя хворих виявляють окресленi межi перебiгу iхньоi перемiни. Зазвичай пiсля манii такi пацiенти страждають вiд нападiв меланхолii. Пiсля того починаеться iнтервальний перiод, що тривае вiд кiлькох мiсяцiв до декiлькох рокiв, а потому знов новий цикл. Якщо поглянути на iсторiю пацiента, який мав такi напади, одразу помiтно, що вони тривали певний визначений перiод, пiсля чого вiн вiдновлювався. Утiм, про таких пацiентiв заведено казати, що вони навiженi, особливо, коли вони в манiакальному станi. Бувае й таке, що упродовж життя такi пацiенти мають чотири, шiсть чи десять нападiв меланхолii, але невдовзi повнiстю долають свiй пригнiчений стан, цiлком вiдновлюються, не виявляючи жодних слiдiв психiчного порушення.
Коли кiлька рокiв тому в Мангетенськiй державнiй лiкарнi мiста Нью-Йорк почали дослiджувати першу з цих хвороб, dementia praecox, з’ясувалося, що понад сiмдесят вiдсоткiв усiх випадкiв ряснiють сексуальними мареннями. Якби це дослiдження просунулося трохи далi, а пiд сексуальним розумiли те, що сексуальнiстю вважав Фройд, тобто iндивiдуальне любовне життя, в мене немае жодних сумнiвiв, що тодi це були б усi сто вiдсоткiв. Інакше кажучи, вiдповiдно до загальноi концепцii сексуальностi, жiнку, яка пестить зв’язку ганчiрок так, наче це ii дитина, не розглядають як таку, що мае якесь сексуальне порушення. Натомiсть ми маемо подивитися на цей випадок iнакше, бо вiн таки стосуеться сексуальностi, адже зрештою тут йдеться про любовне життя. Якби люди завжди розглядали сексуальне в цьому сенссвiтлi, вони б одразу побачили, що воно мае мiсце в усiх психiчних порушеннях. Отже, Фройдiв вислiв про те, що невроз неможливий за нормального сексуального життя, зберiгае свою iстиннiсть навiть у разi психозiв. Нещодавно я мав привiлей звернутися до широкого зiбрання нефахiвцiв, слiд сказати, що пiсля того, як я пояснив iм, у якому широкому сенсi Фройд та його учнi використовують термiн «сексуальне», iхнiй колишнiй ресентимент зник. Дехто з них стверджував: якщо пiд сексуальним ми розумiемо все, що стосуеться та випливае з любовного життя iндивiда, тодi взагалi не виникае жодних питань, i вони цiлком на нашому боцi.
Ми можемо спиратися як на фундаментальну засаду на уявлення про те, що якщо любовне життя особи адекватно влаштоване, то вона зазвичай нормально пристосовуеться й до свого щоденного життя. З другого боку, непристосований страждае на невроз чи психоз, а також мае сексуальнi проблеми. Уявiть хоча б на мить, що людина, просякнута свiдомою чи несвiдомою хiттю не е неповноцiнною. Усiм нам iз народження притаманно розмаiття рiзних потягiв, справдi ненормальною е лише та особа, яка не здатна iх опановувати. Вона так само нещасна, як люди, народженi глухонiмими. Нормальна пересiчна людина мае любовне життя й так чи так його виявляе. Давати вихiд своiй любовi для особи так само природно, як дихати чистим повiтрям та iсти, аби пiдтримувати свое iснування. Якщо вона цього не робитиме, то, врештi-решт, буде вiд цього страждати. Нинi цивiлiзацiя надто ускладнила шляхи нормального виходу наших життевих переживань: з просуванням цивiлiзацii боротьба за iснування полегшилася, але стосовно того, що мае до дiла iз задоволення любовних емоцiй, ми опинилися в дещо критичнiй та бентежнiй ситуацii. З розвитком цивiлiзацii, давати вихiд любовним почуттям стае дедалi важче. Нашi сексуальнi потяги старанно охороняють. Цензура суспiльства найбiльш сувора саме до будь-яких проявiв сексуальностi: сексуальнi потяги постiйно пiддають нищiвнiй критицi. У нашiй англосаксонськiй спiльнотi через значне розмежування статей, що постiйно даеться взнаки, вони позбавленнi навiть естетичного чи соцiального виходу. Через це жiнки страждають вiд помiтноi потреби в любовi, передусiм унаслiдок подружнiх клопотiв та особливостей системи «двох дiтей» та через те, що переважна бiльшiсть жiнок упродовж столiть не мала можливостi себе адекватно виражати. У нашiй цивiлiзацii iхне життя стае дедалi важчим. Якщо ви зустрiнете пригнiчену, незадоволену собою жiнку, що весь час плаче й не здатна пояснити, що в неi за недуга, можете смiливо робити висновок, що вона прагне любовi. Дайте ii любовi необхiдного виходу, наприклад, у щасливому шлюбi та материнствi, й вона бiльше не буде проливати сльози. Саме на тiй пiдставi, що ii iстерii притаманнi цi напади плачу, нiхто навiть не намагаеться спробувати з’ясувати приховану причину ii стану. Або ж наведемо iнший приклад: матiр може раптово втратити свою едину дитину, яку вона любила всiм серцем, i якщо вона чутлива жiнка й не отримуе любовi вiд свого чоловiка, то в неi неодмiнно розвиватиметься невроз, бо тепер, коли дитина пiшла з ii життя, вона втратила единий шлях для виходу ii любовi. Це аж нiяк не стосуеться неповноцiнностi. Тут говорити про якусь ущербнiсть слiд не бiльше, нiж у випадку пневмонii, туберкульозу чи, скажiмо, зламаноi ноги.
Колись я певний час консультував молоду жiнку, яка стверджувала, що вона надзвичайно нервова, переконувала, що страждае вiд безсоння, втрати апетиту, а також говорила, що ii займають дивнi думки. Коли я запитав, що вона мае на увазi пiд дивними думками, вона вiдповiла, що просто не терпить свою матiр, бо та постiйно «трапляеться на ii шляху». Наприклад, щоразу, коли вона намагаеться щось зробити, нехай навiть дрiб’язкове, мати iй заважае. На перший погляд, це не стосуеться любовi чи сексуального, принаймнi як ми зазвичай розумiемо цi термiни, тому той, хто не звик до нашого погляду, не помiтить у цьому випадку жодних сексуальних порушень. Однак насправдi в цiеi молодоi жiнки усе-таки мало мiсце порушення в любовному життi, спричинене дуже життездатним та глибоким зв’язком, що е мiж дитиною та батьками. Тож ви бачите, як сильно вiдрiзняеться наша концепцiя сексуальностi вiд тих, що зазвичай наводять.
Деякi жiнки часом говорять менi, при тому почуттево забарвлюючи свое висловлювання: «Тож лiкарю, Вам не слiд запитувати мене про любов або секс, бо ж я в своему життi нiколи не переживала нiчого подiбного, ба бiльше, мене навiть нiколи не займали такi дрiбницi».
Утiм, варто завжди пам’ятати, що любов немов vis vitalis – це найперший двигiт та подув життя. Усе в життi достоту можна звести до двох фундаментальних iнстинктiв: голоду та любовi. Як казав Шилер, це верховнi правителi свiту:
Einstweilen, bis den Bau der Welt
Philosophie zusammen h?lt,
Erh?lt sie das Getriebe
Durch Hunger und durch Liebe[2 - Допоки свiту побудовиФiлософ не знайде основи,Любов i голод повсякчасНим керуватимуть для нас.(Переклад Вахтанга Кебуладзе.)]
Із суто бiологiчного погляду з розвитком цивiлiзацii потяги голоду чи самозбереження поступово втратили свою важливiсть. Проте вони зникли не повнiстю. Ми й досi маемо працювати, щоб задовольнити нашi життевi потреби, але ця боротьба бiльше не така гiрка та небезпечна, як у примiтивнi часи, коли людина, щоб прогодуватися, була змушена ризикувати власним життям. Сьогоднi вже нiхто не вмирае з голоду. Ба бiльше, цього б не дозволили, навiть якби хтось захотiв. Як же завзято працюе влада, щоб припинити голодування! Я й сам якось годував душевнохворого через нiс, поки вiн не згодився приймати iжу в звичайний спосiб. Утiм, як ми вже казали, з розвитком цивiлiзацii задовольняти сексуальну хiть стае дедалi важчою проблемою. Ми з’ясували, що природа на просторах усього тваринного царства iнвестувала в сексуальнiсть, цей внесок починае приносити дивiденди вже в перiод пубертату. Однак за умов цивiлiзацii людська iстота не може жити, як тварина, тож замiсть виконання визначених природою бiологiчних функцiй, суспiльство змушуе вiдкласти iх на пiзнiший перiод iснування. Це, звичайно, вимагае неабиякого контролю й зусиль iз боку iндивiда. Можливо, вам буде цiкаво дiзнатися, що не було такого молодого чоловiка чи жiнки, з якими я вступав у близький контакт, якi не намагалися б у жахливiй боротьбi витиснути своi сексуальнi почуття.
Я хочу, щоб ви зауважили, що наша концепцiя сексуальностi застосовна й до дiтей. Це може звучати для вас трохи приголомшливо, тому дозвольте менi вiдразу продовжити, проiлюструвавши, що я маю на увазi, на одному чи двох прикладах: дитина приблизно трьох iз половиною рокiв повнiстю вiдмовляеться робити те, що ii просять. Досi вона була маленьким ангелом, аж раптом вiдбуваеться повна трансформацiя. Дитина постiйно плаче, опираеться всiм спробам змусити ii що-небудь зробити й стае цiлковито некерованою. Батьки посилають за лiкарем, але виявляеться, що лiки неефективнi. Ось iсторiя цього випадку: хлопчик був найменшим iз п’яти дiтей у домi, батьки розiйшлися, щойно з’ясувалося, що матiр мае роман з iншим чоловiком, тож iй цiлком природно довелося залишити будинок. Вiдповiдальнiсть за дiтей поклали на дуже шляхетну гувернантку. Варто сказати, що справжня мати була дуже емоцiйною жiнкою, надто прив’язаною до своiх дiтей. Гувернантка ж була типовою англiйською панi, холодною та суворою. Старшим дiтям, на той час iм уже минув п’ятий рiк, цiлком вдавалося iз нею ладнати. Коли iх щось обурювало, то вони вiдкрито заявляли про свiй протест i на цьому все скiнчалося. Однак одного разу цей малюк, як я вже говорив, почав плакати та дивно поводитися. Мене дуже здивували симптоми. Вiн поводився, як доросла особа, що страждае на dementia praecox. Звичайно, я одразу визначився з характером лiкування. Любовне життя дитини було порушене. Вона звикла отримувати любов вiд матерi, але раптом цьому почало заважати нове середовище. У ii життi з’явилася ця холоднокровна жiнка, що звикла дивитися на все об’ективно й вiдсторонено. Дитина ж прагнула материнськоi ласки. Менi не знадобилося багато часу, щоб зробити так, аби мати могла бачити дитину щодругого дня. Незабаром малюк оговтався, i з того часу добре почуваеться. Тож цим пiдтверджуеться, що тут мало мiсце порушення сексуального або любовного життя дитини.
