скачать книгу бесплатно
Поезiя (1837 - 1847)
Тарас Григорович Шевченко
Тарас Григорович Шевченко
Поезiя 1837-1848
1837
ПРИЧИННА
Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива,
Додолу верби гне високi,
Горами хвилю пiдiйма.
І блiдний мiсяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синiм морi
То виринав, то потопав.
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiгде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипiв.
В таку добу пiд горою,
Бiля того гаю,
Що чорнiе над водою,
Щось бiле блукае.
Може, вийшла русалонька
Матерi шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукае:
То дiвчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна),
Що такее робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опiвночi,
Спала й виглядала
Козаченька молодого,
Що торiк покинув.
Обiщався вернутися,
Та, мабуть, i згинув!
Не китайкою покрились
Козацькii очi,
Не вимили бiле личко
Слiзоньки дiвочi:
Орел вийняв карi очi
На чужому полi,
Бiле тiло вовки з’iли —
Така його доля.
Дарма щонiч дiвчинонька
Його виглядае.
Не вернеться чорнобривий
Та й не привiтае,
Не розплете довгу косу,
Хустку не зав’яже,
Не на лiжко, в домовину
Сиротою ляже!
Така ii доля… О Боже мiй милий!
За що ж ти караеш ЇЇ, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькii очi?… Прости сироту!
Кого ж iй любити? Нi батька, нi неньки,
Одна, як та пташка в далекiм краю.
Пошли ж ти iй долю ? вона молоденька,
Бо люде чужii ii засмiють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокiл убив?
Сумуе, воркуе, бiлим свiтом нудить,
Лiтае, шукае, дума ? заблудив.
Щаслива голубка: високо лiтае,
Полине до Бога ? милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитае,
І хто iй розкаже, i хто тее знае,
Де милий ночуе: чи в темному гаю,
Чи в бистрiм Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохае,
Їi, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинii крила,
За синiм би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким подiлиться,
Не так воно хоче, як Бог нам дае:
Воно жить не хоче, не хоче журиться.
«Журись», ? каже думка, жалю завдае.
О Боже мiй милий! така твоя воля,
Таке ii щастя, така ii доля!
Вона все ходить, з уст нi пари.
Широкий Днiпр не гомонить:
Розбивши вiтер чорнi хмари
Лiг бiля моря одпочить.
А з неба мiсяць так i сяе;
І над водою, i над гаем,
Кругом, як в усi, все мовчить.
Аж гульк ? з Днiпра повиринали
Малii дiти, смiючись.
«Ходiмо грiться! ? закричали. —
Зiйшло вже сонце!» (Голi скрiзь;
З осоки коси, бо дiвчата).
….
«Чи всi ви тута? ? кличе мати. —
Ходiм шукати вечерять.
Пограемось, погуляймо
Та пiсеньку заспiваймо:
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила.
Мiсяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очеретi,
В очеретi, в осоцi,
Срiбний перстень на руцi;
Молоденький, чорнобровий,
Знайшли вчора у дiбровi.
Свiти довше в чистiм полi,
Щоб нагулятись доволi.
Поки вiдьми ще лiтають,
Поки пiвнi не спiвають,
Посвiти нам… Он щось ходить!
Он пiд дубом щось там робить.
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила,
Нехрещену положила».
Зареготались нехрещенi…
Гай обiзвався; галас, зик.
Орда мов рiже. Мов скаженi,
Летять до дуба… Нiчичирк…
Схаменулись нехрещенi,
Дивляться ? мелькае,
Щось лiзе вверх по стовбуру
До самого краю.
Ото ж тая дiвчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то iй причину
Ворожка зробила!
На самий верх на гiллячцi
Стала… В серце коле!
Подивилась на всi боки
Та й лiзе додолу.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли ii, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались
На ii уроду…
Третi пiвнi: кукурiку! —
Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пiшла луна гаем;
Червонiе за горою;
Плугатир спiвае.
Чорнiе гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засинiли понад Днiпром
Високi могили;
Пiшов шелест по дiбровi;
Шепчуть густi лози.
А дiвчина спить пiд дубом
При битiй дорозi.
Знать, добре спить, що не чуе,
Як куе зозуля,
Що не лiчить, чи довго жить…
Знать, добре заснула.
А тим часом iз дiброви
Козак виiзжае;
Пiд ним коник вороненький
Насилу ступае.
«Ізнемiгся, товаришу!
Сьогоднi спочинем:
Близько хата, де дiвчина
Ворота одчинить.
А може, вже одчинила —
Не менi, другому…
Швидче, коню, швидче, коню,
Поспiшай додому!»
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького
Як гадина в’еться.
«Ось i дуб той кучерявий…
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!»
Кинув коня та до неi:
«Боже ти мiй, Боже!»
Кличе ii та цiлуе…
Нi, вже не поможе!
«За що ж вони розлучили
Мене iз тобою?»
